пошук  
версія для друку
06.04.2004

Дещо про свободу слова та її “нетрадиційне” використання (Луганськ)

   

Олексій Свєтіков, редактор газети “Третій сектор”, Луганська обл.:

Причиною для підготовки цього було отримане нами по електронній пошті звернення, на яке ми мали відповісти як сумлінні журналісти, звичайно ж, мали писати правду, після якої можна було прогнозувати “викид” брудного компромату вже проти нас.

Такий досвід стосунків із “національно свідомими” захисниками прав людини, на кшталт “України молодої”, ми вже мали. За можливість такого варіанта казав і тон звернення. Наведемо його, воно коротеньке (у нашому перекладі з російської на українську).

“Шановний головний редактор “Третього сектора”! Просимо Вас повідомити, чи має до Вашої редакції яке-небудь відношення депутат українського парламенту Юлій Іоффе.

Нам надійшов лист від колективу редакції газети “Любимый город” (Сєверодонецьк), що вважають, що пан Іоффе хоче знищити незалежну пресу.

Для кращого розуміння ситуації у Вашому регіоні, просимо повідомити, чи розділяєте Ви думку журналістів “Любимого города”. До звернення було додано уривок із листа цієї газети.

Ми вважаємо за необхідне зробити публічний розголос нашої відповіді на це звернення, оскільки вона зачіпає дві досить важливі й болючі для правозахисного руху проблеми: використання його самого у власних цілях політичними силами, і його проблематики – для заробляння грошей деякими журналістами.

Ось повний текст нашої відповіді – із виключенням назв і прізвищ.

Шановний пане!

На жаль, раніше мені не приходилося зустрічатися з вашою організацією і важко зрозуміти, наскільки вона політично заангажована. Мій досвід правозахисної діяльності (а він, повірте, чималий) свідчить, що найбільшу шкоду правозахисному рухові України наносить його політизація. У результаті якої замість правових оцінок фактів порушень даються політико-правові їхні оцінки. За принципом – якщо людина наша, то даний факт є порушенням громадянських прав, якщо не наш – то ні. Тон Ваших питань говорить, що швидше за все така оцінка має місце: з однієї сторони “не наш” депутат від пропрезидентської партії “Трудова Україна”, з іншого боку – лояльний до “Нашої України” редактор газети. Тому реальні факти не важливі, при будь-якому розкладі першого – на “килим” громадянського осуду, другого (другу) – на щит потерпілого від переслідувань.

Маю Вас завірити, що особисто я в такі ігри не граю, і у мене з юних років психологічний остеохондроз – я не вмію гнутися не в одну зі сторін. Тому отримайте правду: у мене добрі особисті відносини з Юлієм Яковичем Іоффе. Можна було б навіть сказати дружні, якби не чимала різниця у віці. Більш того, у мене нормальні відносини з кількома іншими народними депутатами, від різних фракцій – КПУ, СПУ, БЮТ, партії Регіонів, НДП. І цим я, як керівник обласного відділення принципово позапартійної громадської організації (“Комітет виборців України”), пишаюся. Вважаю це ознакою своєї професійної (якщо так можна казати про громадську діяльність) спроможності. До речі, засновником газети “Третій сектор” є Луганське обласне відділення КВУ. А саму цю газету деякі представники опозиції вважають провладною, а деякі представники влади – опозиційною. Я ж сам себе вважаю нічиїм, і досить вільним як для критики влади, так і для критики опозиції.

Вашу думку, що Іоффе хоче знищити незалежну пресу (у приведеному Вами листі співробітників “ЛГ” такого твердження немає), я не поділяю, оскільки у мене немає підстав так вважати. А в політичні “страшилки” я, повторюся, не граю, і шукати чорну кішку в темній кімнаті не буду.

Журналісти “Любимого города” цілком справедливо пишуть про два судові позови, що Іоффе подавав у 1999 і 2000 роках. Це було. Але це не вся правда. Оскільки газета “Любимый город” почала видаватися… улітку 2002 року. Тобто ті позови ніяк не могли стосувалися цієї газети, оскільки де-факто її ще не існувало. У той час редактор “ЛГ” І.Резинкина була редактором іншої газети – “Сєверодонецькі вісті». Це газета муніципальна, її засновник – Сєверодонецька міська рада, вона ж затверджує на посаді редактора. Чи є таке видання незалежним? З позаполітичної точки зору – ні. При політичній заангажованості відповідь може бути як позитивною, так і негативною – в залежності від того, “правильною” чи “не правильною” вважає позицію видання той, хто оцінює.

У 1999 році почалася жорстока війна між місцевою владою міста Сєверодонецька й обраним від цього округу народним депутатом Ю.Іоффе, причому – за явною перевагою першої. Оскільки, як виявилося, усі місцеві ЗМІ – або комунальні, або сильно залежать від місцевої влади. І це була не тільки повна інформаційна блокада – за 3 роки депутат від виборчого округу жодного разу не був допущений до ЗМІ, які тут виходять. Це ще й широкомасштабне, з номера в номер (з телепередачі в телепередачу) викидання “компромату”, який у багатьох випадках, на жаль, можна було б оцінити і як наклеп. Ключовим “бійцем” тієї війни була І.Резинкина, але особисто я не можу оцінити ті її дії, як дії незалежного журналіста – занадто вже явно вони були в інтересах однієї з воюючих гілок влади. Інша справа, що деякі політично заангажовані громадяни всіляко підтримували відверто “безкришні” випади редактора, оскільки спрямовані вони були проти прокучмівського політика. Але таки дії резинкіновських “Сєверодонецьких вістей” були не лише по відношенню до Ю.Іоффе, але й по відношенню до усіх політичних чи громадських активістів міста, які були налаштовані опозиційно до місцевої влади.

Зі спробою прорвати інформаційну блокаду був пов’язаний перший позов Іоффе до Сєверодонецьких вістей (за факті відмови газети опублікувати звіт депутата), із спробою спростування недостовірних фактів – другий, вже особисто проти І.Резинкіної. Не зайвим буде довідатися предмет другого позову. У матеріалі редактора “Палладієва лихоманка” стверджувалося, що на сєверодонецькому “Азоті” розкрите розкрадання палладію, а Іоффе не звернувся до правоохоронних органів у зв’язку з крадіжками на “Азоті” коштовних металів, тому де він був у змові зі злодіями. Такий ось логічний ланцюжок, який суд розцінив, як поширення недостовірних зведень, що ганьблять честь і гідність Ю.Іоффе.

Повернемося, однак, до проблеми “переслідування” незалежної преси, якою “Сєверодонецькі вісті”, за моїм переконанням, не були, а “Любимый город” – був. Точніше – став. Після того, як у 2003 році місцеві влади і Іоффе зненацька для усіх примирилися, потреба у місцевих в І.Резинкіної як у гарматі головного калібру проти нардепа зникла. Але хто-небудь із захисників “ЛГ” може сказати, які права цього видання (достатні для припинення виходу газети) були порушені Ю.Іоффе чи міською владою? Якщо так, то поділитеся! Від чого захищаємо, добродії? Яке право хочемо відновити?

Особисто мені відомий тільки факт звернення Ю.Іоффе до прокуратури про перевірку фінансової діяльності підприємства і про притягнення до відповідальності при наявності порушень. Було це ще до укладання “сєверодонецького примирення”, а сама перевірка була швидкоплинною й успішною для “ЛГ” (нашу організацію в 2002 році податкова міліція “довбала” 3 місяці, провела зустрічні перевірки за всіма фінансовими операціями, починаючи із сум у 100 грн., проте, із тим же результатом). Ще були 2 матеріали “проносного” у відношенні “ЛГ” змісту в газеті «Сєверодонецькі вісті”, після яких колектив “ЛГ” заявив, що відповість на неправду влади мовчанням, і припиняє випуск газети. Умовчимо про те, скільки гидот було написано в останні роки про “Третій сектор”, і хто їх писав. Тут це не важливо.

Що дійсно важливо, так це спроба пограти в політику на проблемі свободи слова і вирішити в такий спосіб деякі інші задачі. Задамося питанням, чому колектив газети, скаржачись на утиски, нічого не пише про судовий позов, який не без згоди місцевої влади подала до “Любимого города” місцева багатопрофільна лікарня. Цей позов ми розцінюємо як необґрунтований, і навіть пропонували “ЛГ” допомогу. Від якої І.Резинкина відмовилася.

Відразу після грудневої заяви газети про припинення виходу ми давали свою оцінку щодо ситуації (не претендуючи, звичайно, на істину в останній інстанції) – газета перестала видаватися тому, що в неї скінчилися гроші. Для старту в 2002 році був отриманий кредит (грант?) посольства США і пристойні кошти з фонду зайнятості. Однак проект І.Резинкіної був не тільки амбіційним, але й надмірно дорогим. Так, здається занадто, коли в газеті з накладом до 5 тис. примірників працюють двадцять (!) співробітників. До того ж “ЛГ” так і не вдалося “розкрутити” у достатній мері обсяги продажу, кількість передплатників на 2004 року не досягла і 100. Сьогодні для продовження випуску газети потрібні гроші від зовнішніх джерел, одержати які можна, наприклад, у результаті розкручування міфу про переслідування незалежної преси. Зрозуміло, що “переслідування” із боку головного лікаря Сєверодонецька Є.Маслова – аргумент не дуже переконливий, і про позов, що зараз розглядається у суді – краще помовчати. Інша справа, якщо “переслідувач”, хоч і міфічний, але політичний великоваговик Ю.Іоффе.

У завершення зауважимо, що професійно “Любимый город” – сьогодні, мабуть, найдужча газета Сєверодонецька, і можна лише шкодувати про припинення її виходу. З яких би причин це не відбулося.

(Політична Україна 15.02.2004, www.polit.com.ua)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори