MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

24 -29 березня 2001 р

07.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ

Право

Елена Китайгородская, “Эксперт-центр”:

“... Украинское законодательство построено так, что одной лишь государственной машине абсолютно нечего бояться. Сомневаетесь? Обратитесь к действующему законодательству о госслужбе. Какую ответственность государственных служащих оно устанавливает за нарушения прав и свобод граждан? Суровость санкций поразительна — предупреждение о неполном служебном соответствии и задержка до одного года в присвоении очередного ранга либо в назначении на более высокую должность. Конечно, надежда есть. Речь идет о ст. 56 Конституции: каждый имеет право на возмещение за счет государства материального и морального ущерба, причиненного незаконными решениями, действиями или бездействием органов власти. Но даже самые опытные юристы не припомнят случаев возмещения гражданам таких убытков из бюджета. А иск к государству, утверждают они, украинские суды могут просто не принять...”

(“Зеркало недели”, № 12, 24 березня 2001 р.)

***

Игоря Николаевича Соломойченко, руководителя одного из предприятий Московского района Киева, арестовали по обвинению в получении взятки и держали в СИЗО, пытаясь за это время найти доказательства вины. Но таковых не было. Соломойченко выпустили из-под стражи под залог, но дело не закрывали. Оправдательный приговор, вынесенный в декабре 1998 года Московским районным судом и поддержанный решением судебной коллегии Киевского горсуда, вступил в законную силу, но прокуратура вынесла протест. Президиум Киевского городского суда протест отклонил. Заместитель Генерального прокурора отказал своим подчиненным в дальнейшем продолжении дела в августе 1999 года, но до ноября дело держали в районной прокуратуре. В результате приговор удалось исполнить только в конце марта 2000 года.

Игорь Соломойченко обратился в суд с иском о компенсации ему морального и материального ущерба (10 тысяч гривен), и суд удовлетворил иск в полном объеме. Однако оказалось, что обязательность выполнения судебных решений — это конституционная норма, существующая только на бумаге, а госбюджетом не предусмотрена такая статья, как возмещение морального и материального ущерба бюджетными организациями.

Заместитель прокурора столицы Александр Шинальский приостановил исполнение решения суда до окончания производства по обращению прокурора Московского района. Случай с Соломойченко обернулся приостановкой решения Московского суда самим ответчиком по гражданскому делу.

(“Факты”, № 53, 27 березня 2001 р.)

Акція “Україна без Кучми”

9 березня Сергій Кайданович, мешканець села Гатного Києво-Святошинського району Київської області, студент другого курсу столичного економіко-правового коледжу з другом поїхав до Києва. Із цікавості хлопці пішли разом з людським потоком до будинку МВС, а потім до Адміністрації Президента. Кайданович стверджує, що каміння в міліцію не кидав, а лише відбивав осколки від бетонної плити за проханням якихось хлопців. Про його затримання батьків офіційно сповістили лише 14 березня, хоча 10 березня Сергій зміг випадково зателефонувати в село з Печерського РВВС столиці. За рішенням суду, Кайданович отримав 7 діб адміністративного арешту.

Сергій повідомив своєму адвокатові, що під час затримання 9 березня він кілька годин пролежав зі зв’язаними руками на асфальті. Потім його довго били палицями, здебільшого по голові. Він провів у Печерському РВВС три дні, до 12 березня. На побаченні Кайданович сказав матері, що коли він був у Печерську, туди приїздила група депутатів, і на їх вимоги всіх, кого було затримано 9 березня, звільнили. А його та ще одного хлопця, сильно побитих, сховали в іншій камері.

13 березня Сергія Кайдановича перевели до слідчого ізолятора СБУ. За словами матері, “в нього болять нирки і голова, почалися галюцинації... Лікар ізолятора сказав, що почалося запалення в нирках, і Сергію двічі на день дають антибіотики”.

Нині справу Кайдановича ведуть два слідчі: один із СБУ, другий — відряджений із Печерського РВВС. Слідство оперує кадрами відеозйомки з місця подій 9 березня. Адвокат В’ячеслав Ухов стверджує, що жодного криміналу в діях підзахисного, відображених на відео, він не виявив.

Сергію Кайдановичу інкримінують ч. 1 ст. 71 КК України — участь у масових безпорядках, а також звинувачують у зв’язках з УНА-УНСО.

Слухання справи слід очікувати не раніше літа. Щоправда, досі в Україні відомі лише три справи за ст. 71, жодну з яких не було доведено до суду. Тим часом адвокат припускає, що на підставі справи його підзахисного буде створено прецедент даної статті, який в майбутньому використають як засіб тиску на справжніх організаторів акції 9 березня.

(“Голос України”, № 55, 28 березня 2001 р.)

***

Как сообщили в пресс-службе СБУ, по состоянию на 28 марта Следственным управлением Службы безопасности, расследующим уголовное дело по факту организации массовых беспорядков 9 марта в Киеве, проведено около 400 допросов свидетелей, пострадавших и подозреваемых, арестованы 13 человек, еще трое находятся на подписке о невыезде. 14-ти из них предъявлено обвинение в совершении преступления, предусмотренного ст. 71 ч. 1 Уголовного кодекса Украины (массовые беспорядки).

В ходе проведения обысков по месту проживания арестованных изъято около 800 различных патронов, взрывчатка, бутылки с зажигательной смесью, инструкции по пользованию оружием, изготовлению взрывных устройств, большое количество других предметов и документов, которые имеют значение для расследования дела.

(“Факты”, № 55, 29 березня 2001 р.)

***

Статью 71 внесли в Уголовный кодекс Украины в 1993 году.

Владимир Пристайко, начальник Следственного управления Службы безопасности Украины:

“... С 1993 года уголовные дела по ст. 71 ни разу не возбуждались. Тогда, в начале 90-х, никто, конечно, не мог предположить, что в Украине возникнут события, подпадающие под квалификацию данной статьи...

Все, кто попадает в СИЗО СБУ, подвергается скрупулезному медицинскому осмотру. К счастью, никого госпитализировать не пришлось. Авторитетно заявляю: ни один человек, попавший в следственный изолятор, не нуждался в неотложной медицинской помощи. Никаких физических мер воздействия ни к кому не применялось и не применяется. Каждому предоставлены услуги адвоката.

Отдельные народные избранники шлют официальные запросы, требуя информировать их о ходе следствия. Но есть решение Конституционного суда, освобождающее СБУ от необходимости давать какие-либо пояснения по такого рода депутатским запросам, которые можно рассматривать как вмешательство в оперативно-следственные действия.

(“2000”, № 12, 23 березня 2001 р.)

***

Тетяна Монтян — адвокат лідера УНА-УНСО Андрія Шкіля, який зараз перебуває в СІЗО СБУ за підозрою в організації масових заворушень у столиці 9 березня, — збирається подати скаргу в Печерський районний суд м. Києва на санкцію заступника Генерального прокурора Винокурова про арешт її клієнта.

Тетяна Монтян сумнівається, що у слідства є докази протиправних дій Шкіля. “Я знайомилася з тими обвинуваченнями, які вже висунуті унсовцям. Вони безглузді і рясніють не доказами, а фразами на кшталт “брав активну участь”, “підбурював натовп” тощо”, — каже адвокат.

Протягом тижня перебування Андрія Шкіля в СІЗО його ніхто не допитував. Лікарі в СІЗО його обстежують, але не лікують. Ліки передавати заборонено. Його утримують в камері-одиночці два на три метри.

За даними Тетяни Монтян, власне унсовців у СІЗО СБУ перебуває 8 осіб. Ще декілька проходять у справі як позапартійні. Фактично у всіх уже є адвокати. Днями на підписку про невиїзд випущено не останню фігуру в УНА — Миколу Карлюка.

Тетяна Чорновол, прес-секретар УНА-УНСО, каже, що з’явилися дані про тих унсовців, які вважалися зниклими безвісти. Частина їх дала про себе знати, деякі переховуються від слідства.

(“Україна молода”, № 58, 29 березня 2001 р.)

Резонансні справи

Председатель партии “Трудовая Украина” Сергей Тигипко подписал контракт с американским частным агентством по расследованиям и консультациям “Кролл”, которое обязуется провести в нашей стране независимое расследование исчезновения журналиста Георгия Гонгадзе. Цель расследования — найти заказчиков и исполнителей этого преступления.

(“Факты”, № 52, 24 березня 2001 р.)

***

Свою лепту в расследование “дела Гонгадзе” внесли сотрудники российского Агентства журналистских расследований (АЖУР) из Санкт-Петербурга, которым руководит автор детектива “Бандитский Петербург” Андрей Константинов. По словам Константинова, пригласил его в Киев для проведения журналистского расследования премьер-министр Крыма Сергей Куницын. Сотрудники АЖУР получили поддержку со стороны лидера НДП Валерия Пустовойтенко.

Отвечая на вопросы украинских журналистов, сотрудники АЖУР заверили, что, расследуя обстоятельства исчезновения Г. Гонгадзе, они не нарушали законодательства Украины. Распечатки, фиксирующие телефонные разговоры по мобильной, а также обычной телефонной связи, они получили при содействии частных лиц (Курсив — ХПГ).

(“Факты”, № 54, 28 березня 2001 р.)

***

Як їм, іноземцям без відповідних повноважень, удалося отримати роздруківку приватних телефонних дзвінків громадян України? Безплатно такі дані у нас можуть обійтися лише правоохоронцям, зокрема, слідчим органам. АЖУРівці стверджують, що такої інформації не купували. Але “просто так” ці дані журналіст гожий отримати лише за сприяння особи із солідним багажем адміністративного ресурсу. Довелося на прес-конференції колегам з Росії пояснювати прямо: українські журналісти не зробили того, що вдалося російським, бо не отримали “організаційної підтримки” особисто Валерія Пустовойтенка (АЖУР запросила в Україну НДП).

(“Голос України”, № 56, 29 березня 2001 р.)

***

Керівник судово-медичної експертизи Юрій Шупик на черговому засіданні парламентської комісії у справі зникнення журналіста Гонгадзе розповів, що він сам відвідав Таращу і тіло бачив на власні очі. Інформації про те, що знайдене тіло перезимувало в землі, про що з трибуни Верховної Ради заявив перший заступник міністра внутрішніх справ Микола Джига, експерти міліції не давали, бо при цьому міліції й не було, був працівник прокуратури. Яким чином тіло доставлено в київський морг, Юрій Шупик сказати не може. Експертів було поінформовано слідчими, що тіло в морзі — саме те тіло, яке було знайдене в Таращі. Заміна зразків для експертизи категорично виключається.

(“Голос України”, № 53, 24 березня 2001 р.)

***

Печерський районний суд м. Києва задовольнив скаргу адвоката Юлії Тимошенко на її арешт. Суддя Микола Замковенко оголосив рішення, згідно з яким Юлію Тимошенко звільнено з-під варти. Рішення оскарженню не підлягає.

(“Урядовий кур’єр”, № 56, 29 березня 2001 р.)

Соціально-економічні проблеми

Ежедневно в Украине совершается 40-45 самоубийств. С 1990-го по 1999 год, по данным Госкомстата, в Украине добровольно расстались с жизнью свыше 133 тысяч человек, в 2000-м году — 15,5 тысяч. Самый “популярный” возраст суицида — 15-25 лет.

(“Комсомольская правда в Украине”, № 55, 28 березня 2001 р.)

Проблеми бідності

Законом “О государственном бюджете Украины на 2001 год” был утвержден уровень обеспечения прожиточного минимума — 50 гривен. Именно эта сумма в настоящее время используется во всех социальных программах. А утвержденный парламентом прожиточный минимум 311,3 гривни на человека в месяц применяется лишь для определения благосостояния жителей нашей страны.

(“Факты”, № 52, 24 березня 2001 р.)

Релігійне життя

В Украине, провозглашенной поликонфессиональным государством, нет ни одной конфессии, которая доминировала бы во всех регионах государства. Украина разделена на зоны влияния той или иной конфессии: в Галичине доминирует УГКЦ, в Центральной, Южной и Восточной Украине — УПЦ-МП, причем в некоторых областях этих регионов (Донецкой, Кировоградской, Запорожской, Киеве) количество протестантских общин постепенно достигает уровня православных; значительную часть религиозной инфраструктуры Крыма составляют мусульмане.

Показательно, что из года в год авторитет церкви среди населения все более падает, на что в значительной мере влияет межконфессиональное противостояние. У многих украинцев не сложились четкие христианские мировоззренческие представления.

С реальным воплощением в жизнь принципа свободы совести в украинском обществе происходит общественное разделение по принципу отношения граждан к религии. Может ли при таких обстоятельствах любая конфессия, или все они вместе взятые, выполнять роль одного из факторов национальной интеграции? Вопрос риторический...

Религиозные конфессии в Украине являются не движителями национальной интеграции, а скорее, факторами общественной дезинтеграции. Вряд ли в ближайшее время прекратится межконфессиональное противостояние...

Политическим силам, которые стремятся заложить идею национальной интеграции в основу создания украинского государства, следует отказаться от намерения использовать религиозный фактор в этом процессе. Более того, необходимо лишить церкви возможности вмешиваться в общественно-политические процессы. Кроме того, следует лишить конфессии государственной поддержки посредством создания особых условий для воспитания молодежи, строительства за государственные средства храмов и прочих действий. Только реальное воплощение в жизнь принципов поликонфессиональности и отделение церкви от государства может со временем привести, по крайней мере, к религиозной терпимости...

(“Зеркало недели”, № 12, 24 березня 2001 р.)

***

Як заявив віце-прем’єр-міністр Микола Жулинський під час зустрічі з групою ієрархів УГКЦ, важливою ознакою підвищення ролі церкви в Україні може стати відновлення викладання у вищих учбових закладах богослов’я.

На думку ієрархів УГКЦ, поновлення вивчення теології, а також внесення курсу “християнської етики” до програми середніх шкіл краще розкриє роль християнських цінностей у формуванні самобутньої української культури.

(“Демократична Україна”, № 38, 27 березня 2001 р.)

Права дитини

У жовтні минулого року Центр “Соціальний моніторинг” провів соціологічне опитування дітей у віці від дев’яти до сімнадцяти років (5221 дитина). Результат опитування показав, що діти, які не чули про ті чи інші свої права, гарантовані Конвенцією ООН, складають від 9 до 28 % опитаних. Найменше діти знали про свої права на захист від втручання в особисте життя, на захист від інформації, яка шкодить їх благополуччю, про права на захист від надмірної небезпечної праці та від сексуальної експлуатації. Тільки 3 % опитаних дітей зазначили, що права дитини в Україні не порушуються. Майже кожна восьма дитина повідомила про порушення її прав, а кожна четверта була свідком того, як порушувалися права інших дітей. Половина опитаних дітей вказала на порушення їхнього права на якісну медичну допомогу, близько третини — на порушення права повноцінно харчуватися, здобувати освіту, відпочивати. Серед основних порушень прав діти виділяли таке — “Дорослі ображають, погрожують, б’ють дітей”. В обласних центрах і великих містах, у порівнянні з сільською місцевістю, спостерігається значне збільшення кількості дітей, які не задоволені ставленням до себе в сім’ї. Опитування засвідчило, що більшість дітей в Україні почуваються безправними у світі дорослих, що у них обмежені можливості висловлювати і обстоювати свої думки, що часто-густо вони навіть не знають, до кого звернутися у разі порушення їх прав.

(“День”, № 53, 23 березня 2001 р.)

***

В последние годы в Украине наметилась тревожная тенденция к “омоложению” суицида: по данным Госкомстата, только в 1998 году покончили жизнь самоубийством четверо детей в возрасте от 5 до 9 лет; 74 — в возрасте от 10 до 14 лет; 407 — в возрасте от 15 до 19 лет. Всего в возрасте до 29 лет добровольно ушли из жизни 9965 человек — почти вдвое больше, чем в предыдущий год.

(“Комсомольская правда в Украине”, № 55, 28 березня 2001 р.)

***

Голова громадського комітету сприяння захисту прав дитини Наталка Максимова оприлюднила такі дані: за останні 10 років кількість дитячого населення країни зменшилася на 1,5 млн. чоловік, рівень дитячої захворюваності зріс на 14 відсотків. Близько 60 відсотків дітей до 15-ти років вживають алкоголь, у 17-річних цей відсоток складає 70.

Правоохоронні органи та суди й досі не визнають Конвенції ООН про права дитини юридичним документом.

(“Слобідський край”, № 35, 29 березня 2001 р.)

Армія

В ночь с 30 на 31 июля 2000 года двое сидящих на гауптвахте солдата — Александр Станкевич и Михаил Невзоров — захватили заложника, завладели оружием и принялись выдвигать требования...

Сегодня следствие по этому резонансному делу завершено. На свет всплыли подробности, о которых раньше никто не знал. В инциденте сыграл свою немаловажную отрицательную роль рядовой из роты охраны дисбата Андрей Соболев (фамилия изменена). До той памятной ночи Андрей Соболев отслужил в дисбате больше года. Когда он заступал в наряд, дни и ночи для заключенных превращались в кошмар. Андрей забавлялся изощренными издевательствами. Даже те, кто был старше и сильнее, боялись перечить охраннику. Среди жертв Соболева оказался и Станкевич. Именно признания Станкевича дали толчок к расследованию “подвигов” Андрея.

“Поведение Соболева если не беспрецедентное, то редкое по дерзости и жестокости, — сказал военный прокурор Северного региона Украины Валерий Радзеха. — Жаль, что о его выходках стало известно так поздно. Мы сейчас выясняем, почему об измывательствах над солдатами в прокуратуру не доложили раньше. Суд над Соболевым уже начался, на днях он выслушает приговор. Что же касается нашумевшего дела Станкевича и Невзорова, то оно уже передано в суд. Ему предстоит определить, в какой мере к противоправным действиям Сашу подтолкнули издевательства Соболева. Уверен, что процесс будет объективным”.

(“Сегодня”, № 71, 29 березня 2001 р.)

Громадянське суспільство

Семен Глузман, правозащитник:

“... Здесь кто-то вскрыл гнойник, не знаю, какая спецслужба, конечно, Мельниченко сделал это не сам. Тот, кто ставил эту задачу, не думал о выздоровлении Украины, — он преследовал другие цели. Но случилось то, что случилось: у нас опять появилось больше свободы самовыражения, невиданный расцвет свободы слова, приходят-уходят министры...

Стагнация разрушена. И даже не из-за Мельниченко, и не из-за оппозиции — общество было готово к этому... Сегодня возникла ситуация какого-то внутреннего освобождения, и это еще одна ступенька к свободе...

Мне рассказывали люди, работавшие в непосредственной близости к Президенту и первым лицам страны, какой интересной была реакция на появление пленок — жуткая паника... Очень важный момент: эти люди за последние несколько лет решили, что народу можно вешать лапшу на уши, а он будет ее есть и молчать, а оказалось, что это не так. Конечно, такая оппозиция, как у нас, ужасна, но сам факт существования в обществе протестного элемента очень важен...”

(“Кієвскій телеграфЪ”, № 12 26,03-01.04 2001 р.)

 

 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Право на інформацію

Елена Китайгородская, “Эксперт-центр”:

“... Не только текущее законодательство — некоторые статьи Основного Закона внутренне противоречивы. Конституция, например, гарантирует право на свободу мыслей и слова; на сбор, хранение и распространение информации каким угодно способом (ст. 34), сообщая тут же, что эти права могут ограничиваться в интересах национальной безопасности, территориальной целостности и т. д. Этой формулировкой можно обосновать нарушение прав человека. Не говоря уже о том, что эти права могут быть в Украине ограничены в интересах общественного порядка, в частности, в интересах соблюдения нормального режима работы органов государственной власти...

Большинство прав и свобод личности в украинской правовой системе — лишь декларации. Пример — Закон “Об информации”. Ст. 23 повествует о неприкосновенности персональных данных. Но ни в одном законе Украины нет описания механизмов привлечения к ответственности таких нарушителей. При этом государство противодействует даже зачаткам внедрения понятия privacy в общественное сознание, активно вмешиваясь в частную жизнь и делая это вмешательство привычным.

Украинский проект закона “О телекоммуникациях” (поступил в Верховную Раду 24 октября 2000 года) не описывает порядка установки и использования СОРМ (средств оперативно-розыскных мероприятий). Установить — и все. За счет операторов связи и провайдеров. А потом можно потребовать у оператора предоставить очередному майору место около “устройства” и возможность бесконтрольно “мониторить”...

Вместо того, чтобы искать карманный диктофон под конкретным диваном, власть строит большой диктофон — размером во всю страну.

Вообще, государства, не обладающие никаким правосознанием, понятие информационной безопасности трактуют совершенно определенно.

Взглянем на Интернет. Интернет несет в себе элементы и СМИ, и средств передачи данных, и средств связи. А наша власть в совершенстве освоила замечательный инструмент воздействия на жизнь страны, именуемый “регистрацией” (в изощренном варианте — “лицензированием”). Наивным западникам не понять, что каскад регистраций по-украински — способ напугать, отобрать побольше живых денег, дав в обмен ничего не стоящую бумажку, которую можно и изъять. Стоило рынку, который “подняли” коммерческие провайдеры, приобрести реальные очертания, государство начало искать Интернет, дабы зарегистрировать его как субъект предпринимательской деятельности. На дворе стоял 1997 год. В тот момент ситуацию спасло то, что регистрацией средств связи занималось Министерство связи, СМИ — Министерство информации, а Интернет в понимании государства был всего один. Позже стало понятно, что Интернет делится на сегменты, а сегменты находят по доменам. Наконец, определилось то, что можно регистрировать (правда, домены давно регистрируются без участия государства). Также Интернет хорош своим применением в различных областях человеческой деятельности: почтовая переписка, веб-страницы, IP-телефония, системы электронной коммерции — все это может быть подвергнуто обязательной государственной регистрации. Устойчивое первенство по количеству требуемых регистраций держат не производство оружия и медпрепаратов, а... СМИ и связь. Украинский сегмент Интернета имеет шанс стать лидером этой унылой гонки.

Если законопроект “О телекоммуникациях” примут в сегодняшнем виде, то регистрация доменных имен достанется Департаменту специальных телекоммуникационных систем и защиты информации СБУ, а регистрация провайдеров как “операторов Интернета” — Госкомсвязи.

Полный триумф государства наступит, когда оно — вполне конституционно— объявит обязательную регистрацию всех пользователей Интернета, освященную “мониторингом”...”

(“Зеркало недели”, № 12, 24 березня 2001 р.)

***

Нещодавно у штабі командування Сухопутних військ ЗС України відбувся науковий семінар, присвячений актуальним питанням інформаційної боротьби. Виходячи з ситуації, яка склалася в інформаційній сфері України, під час семінару було зроблено висновок: з боку окремих країн, які мають політичні, економічні та інші інтереси щодо нашої держави, та з боку деяких суспільно-політичних організацій, партій проти України розв’язано інформаційну війну.

Урядова комісія, яка вивчала інформаційний простір нашої держави, відзначила значну присутність на інформаційному ринку іноземних капіталів. З 6 тисяч періодичних видань (близько 4 тисяч газет, 900 журналів, понад 100 бюлетенів, 200 альманахів тощо) майже 80 % газет є приватними, основну масу телекомпаній становлять недержавні. На чиї кошти вони створені? Які політичні цілі мають? Чиї інтереси захищають?..

Приклади демонструють, що іноземний капітал не просто вагомо присутній у процесі функціонування національного інформаційного простору. Він чи не визначально впливає на телеаудиторію, а в екстремальні періоди суспільного життя може стати активною силою боротьби. Процес втрати Україною свого інформаційного простору триває невпинно. Це стосується і сфери телекомунікіції...

Начальник групи зі зв’язків з громадськістю Головного управління виховної роботи Міністерства оборони України Олексій Шевченко зауважив, що недостатньо конкретно визначено місце, роль і завдання ЗС України в загальній схемі інформаційної боротьби...

(“Народна армія”, № 58, 28 березня 2001 р.)

ЗМІ і влада

Деякі луганські журналісти стали побоюватися за своє життя. Внаслідок подій, пов’язаних зі зміщенням з посади міського голови Анатолія Ягоферова, в конфлікт були втягнуті і місцеві ЗМІ, котрі опинилися “по різні боки барикад”. Останні події остаточно переконали: в Луганську зневажають закон і свободу слова. Декілька журналістів уже звернулися з заявами до правоохоронних органів із проханням ужити заходів по забезпеченню законності та захисту їхніх громадянських прав і свобод. Підставою для цього стали відкриті погрози фізичною розправою з боку окремих депутатів начальнику відділу інформації міськвиконкому, луганському власкору телекомпанії “1+1”, редактору однієї з міських газет. “Невгодними” ці журналісти стали після того, як висловили свою думку з приводу зацікавленості деяких депутатів у достроковому звільненні Анатолія Ягоферова. Остання подія — несанкціонований обшук кабінету відділу інформації міськвиконкому, влаштований кількома депутатами з метою знайти компромат, — втягнула в конфліктну ситуацію і міліцію. Начальник управління МВС у Луганській області Григорій Єпур змушений був визнати дії працівників міліції незаконними. Генерал пообіцяв забезпечити охороною тих журналістів і редакцій, на адресу яких надходять різні погрози.

(“Голос України”, № 53, 24 березня 2001 р.)

***

Із депутатського звернення Валерія Коломойцева, народного депутата України:

“... Згідно з заявою представників ЗМІ Луганська, власноруч підписаною 35 журналістами Луганщини, до журналістів під час виконання їхніх професійних обов’язків застосовуються фізична сила та моральні тортури депутатами Луганської міськради В. Ландиком, В. Пристюком, В. Борцовим...

Згідно із заявою, написаною особисто журналістками А. Тереховою та С. Бондаревою, зазначено, що без санкції прокурора Є. Свірідовим, заступником голови Луганської облдержадміністрації, а також начальником райвідділу міліції у Ленінському районі Луганська В. Білоусовим, співробітником міліції А. Гацко, депутатами міськради В. Ландиком, В. Пристюком, Бугерою, Бешенко було здійснено протизаконний допит, незаконний обшук у службовому приміщенні, обшуки особистих речей, вилучено речі журналістів під час виконання ними своїх службових обов’язків...

Згідно з особистою заявою журналіста А. Зайцева, на його адресу надійшла погроза безпосередньо з боку депутата Луганської міськради В. Ландика...

Згідно з особистою заявою журналіста Ю. Юрова, до нього депутатами луганської міськради В. Ландиком, В. Пристюком застосовувалася фізична сила під час виконання ним своїх професійних обов’язків. Безпосередньо на адресу журналіста Ю. Юрова внаслідок його професійної діяльності надходять погрози...

Проти власного кореспондента ТСН “Студії “1+1” у Луганській області С. Ємельянченка, згідно з його особистою заявою, з боку депута міськради Луганська В. Ландика застосовувалися погрози фізичної розправи, якщо журналіст у своїй діяльності не виконуватиме вказівок В. Ландика.

(“Голос України”, № 54, 27 березня 2001 р.)

 Поділитися