пошук  
версія для друку
07.04.2004

січень-березень 2004 р

Схожі повідомлення

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

Аналіз деяких аспектів змін до Кримінально-виконавчого кодексу

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Кому в Україні належать ЗМІ, або чому всі ЗМІ розхапані, як гарячі пиріжки

Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості?

Як визначити розміри моральної шкоди?

Громадський контроль і права людини

Які відомості становлять державну таємницю в Україні?

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

   

Коли порушено право... на життя

Віктор ХОМЕНКО, Крим:

В Україні 30 відсотків населення живе за межею бідності, майже 70 - на рівні злиднів. Тому, коли порушено головне право людини - на саме життя і гідне людське існування, - казати про реалізацію будь-яких інших прав неможливо. На цьому наголошувала у Сімферополі під час перших у країні регіональних депутатських слухань про стан дотримання прав людини в Криму, ініціатором яких стали Верховна Рада автономії і місцева громадська організація "Інститут соціальних досліджень", Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова.

На тому, що дотримання прав людини в Криму потребує особливої уваги, наголошували всі учасники слухань. Депутати, урядовці, правозахисники, правоохоронці обговорили стан свободи слова, питання особистої недоторканності, політичних прав і свобод, прав корінних народів, національних меншин, інвалідів, молоді, земельні й екологічні проблеми.

Учасники слухань з ухваленими рекомендаціями звернуться до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Зокрема, в документі йдеться про потребу вдосконалити законодавство з питань захисту прав та свобод людини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. А також про посилення контролю за умовами утримання взятих під варту, щоб не допустити застосування фізичного насильства, та про заходи для попередження випадків торгівлі людьми.

("Голос України", N1601, 2004.01.16)

«Кардіограма» свободи. США роздали оцінки дотриманню прав людини в інших країнах

Сергій СОЛОДКИЙ, «День»:

Державний департамент Сполучених Штатів Америки у своїй новій щорічній доповіді про дотримання прав людини критикує Китай, Північну Корею, Бірму і Кубу. Окремий звіт присвячено також Україні. В Росiї, на думку американців, підриває процес становлення громадянського суспільства російське керівництво.

Держдепартамент наголосив, що оцінки щодо стану справ з правами людини в тій чи іншій країні робилися лише на основі ретельно зібраного фактажу. У Вашингтоні переконують, що жодних «поблажок» своїм союзникам по війні з тероризмом не робилося. Серед таких союзників — Росія, яку було розкритиковано за вибори в Чечні і до Державної Думи. Американці звернули увагу на закриті в Росії незалежні телеканали і переслідування підприємців, які підтримують опозиційні Кремлю сили. Усе це, мовиться у доповіді Держдепу, викликає запитання про те, чи спроможне російське керівництво діяти за принципом верховенства закону.

Складається враження, що Сполучені Штати не «пожаліли» жодну країну. Більш-менш позитивні звіти стосуються Фінляндії, Монако та ще кількох держав. Навіть один із найближчих союзників — Лондон — не уникнув грізних зауважень Вашингтона. Велику Британію критикують за порушення прав арештованих. У звіті також мовиться, що «шукачі притулку, жінки та етнічні меншини зазнавали проявів насильства і дискримінації, з чим уряд Сполученого Королівства продовжує боротися».

Американці також піддають критиці орган Організації Об’єднаних Націй (Комісію з прав людини), уповноважений стежити за дотриманням прав людини у світі. У звіті йдеться, що до цієї інституції було прийнято представників країн, які нічого спільного з повагою до громадянських свобод не мають. США вважають минулорічну роботу Комісії ООН незадовільною через головування в цій структурі лівійки, а також через участь громадян із Китаю, Куби, Судану, Сирії і Зімбабве.

Рівень дотримання прав людини в Україні в американській доповіді оцінено як «бідний». «Хоч у деяких сферах і помітні певні поліпшення, однак серйозні проблеми залишаються», — мовиться у звіті. Американці звертають увагу, зокрема, на проблеми у роботі засобів масової інформації. Також у Держдепі вважають, що обмежений доступ до мас-медіа мають представники опозиційних партій. В американському документі робиться наголос на поганих умовах в українських тюрмах, де існує загроза життю (особливо через поширеність туберкульозу).

Про права і свободи у Штатах американці не згадують нічого. Таке «самоігнорування» цілком зрозуміле: щорічний звіт готується спеціально для Конгресу, який потім на основі наданих відомостей формує законодавчу політику щодо тієї чи іншої країни. Зокрема, від інформації в доповіді залежить сума допомоги на розвиток громадянських свобод у світі. У вступній частині документа держсекретар США Колін Пауелл підкреслює, що оприлюднення оцінок щодо прав людини стимулює уряди інших урядів до вирішення питань у відповідних сферах. «Ми дійшли до такого висновку на початку 90-х років, коли підтримували уряди країн, що з’явилися після краху Радянського Союзу, і його сателітів в Східній Європі», — наголошує Пауелл. «Сьогодні ми допомагаємо народам Іраку і Афганістану, які тривалий час піддавалися репресіям деспотичних лідерів», — звертає увагу головний дипломат США. Для довідки нагадаємо, що перша доповідь Держдепу побачила світ у 1977 році. Тоді вона охоплювала 82 країни, сьогодні — 196. Окремі правозахисники, між iншим, ставлять під сумнів право Вашингтона випускати подібні документи, враховуючи власні проблеми США з утриманням полонених на базі в Гуантанамо і ситуацією в Іраку.

(“День”, №35, 27.02.2004 р.)

Порушено політичні права. Знімають, погрожують і б’ють

Ліна КУЩ:

Апеляційний суд Донецької області скасував постанову окружної виборчої комісії виборчого округу № 61 про зняття з реєстрації кандидатом у народні депутати редактора газети "Острів" Євгена Талишева. Рішення суду оскарженню не підлягає і має бути виконано негайно. Раніше окружна комісія зняла редактора опозиційного видання з реєстрації начебто за недостовірні відомості в декларації про доходи і майно.

Апеляційний суд також розглянув і не задовольнив скаргу донецького адвоката Сергія Салова, якому відмовлено в реєстрації кандидатом у народні депутати по названому округу.

Боротьба за мандати депутатів усіх рівнів на Донеччині не обходиться без скандалів. Кандидат у депутати обласної ради по 27-му виборчому округу (Шахтарськ), голова обкому партії "Солідарність" Сергій Зікеєв подав заяву до прокуратури області, в якій стверджує, що на його адресу були висловлені погрози. Зокрема, "щоб мене не здивувало, якщо підірвуть мій автомобіль і виявлять жорсткий фізичний вплив", цитує заяву прес-служба обласної організації блоку "Наша Україна". Кандидат у депутати вимагає навести порядок у виборчому окрузі й забезпечити дотримання конституційних прав громадян.

А в Маріуполі порушено кримінальну справу після нападу на кандидата в депутати міської ради комуніста Олександра Фоменка. Останній звернувся до райвідділу міліції і розповів, що невідомі завдали йому ударів у живіт, посадили до автомобіля, змусили випити якість таблетки і алкоголь, після чого відпустили. Щоправда, міліція не вбачає в цій історії політичного підтексту.

За словами начальника міського управління міліції Михайла Клюєва, крім пояснень самого потерпілого, жодних інших доказів чи свідчень, які підтверджували б версію комуністів, немає. Судмедекспертиза не виявила тілесних ушкоджень, хоча встановила факт інтоксикації та алкогольного сп’яніння. Кримінальну справу порушено за статтею 296 Кримінального кодексу "хуліганство, скоєне групою осіб".

("Голос України", №1902, 2004.02.19)

Проблеми законодавства

Закони народжуватимуться в Мінюсті

Кабінет Міністрів України на своєму вчорашньому засіданні ухвалив постанову про «Деякі питання покращання організації законопроектної діяльності», яка передає Міністерству юстиції функції основного розробника проектів законів у країні. Як повідомив міністр юстиції України Олександр Лавринович, з 1 липня цього року його відомство стане єдиним розробником законопроектів, які стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянами та державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів держвлади, судоустрою та судочинства, цивільного і кримінального законодавства. А з 2006 року Мінюст стане головним розробником усіх проектів законів в Україні, повідомляє Інтерфакс-Україна. У зв’язку з істотним збільшенням повноважень, які переходять до Міністерства юстиції, Кабмін цією постановою збільшив штат Мінюсту, а також передбачив достойну оплату праці фахівцям, які займатимуться законопроектними роботами в міністерстві. Їхня зарплата вдвічі перевищуватиме трудову винагороду інших держслужбовців.

(“День”, №39, 04.03.2004 р.)

Судова система

Правосудие настаивает на уважении

Существует ли в Украине судебная власть? Ответ на этот вопрос, по всей видимости, даст Европейский суд, куда поступила жалоба судей Донецкого апелляционного суда по поводу неисполнения решения о выплате им задолженности по заработной плате. Судебная палата по уголовным делам апелляционного суда Донецкой области почти в полном составе обратилась в Европейский суд по правам человека, чтобы Европа заставила Украину считаться с решениями собственных судов.

За последние годы нагрузка на судей возросла в несколько раз - что, видимо, говорит и о росте доверия граждан к судебной системе. Но решение судейских проблем осталось на прежнем уровне. Как отмечали делегаты конференции судей Донецкой области, возможности отправлять правосудие таким образом, как того требует закон, у судей все еще не появились. Пять лет в однокомнатной квартире ютится один из судов области, а помещения "храмов" правосудия в Куйбышевском районе Донецка и Славянского городского суда больше напоминают хлев, даже находиться там небезопасно.

Делегаты обратили свои надежды к губернатору, который хотя и обещал откликнуться на просьбу об улучшении материально-бытовых условий, в которых приходится работать и жить судьям, осудил "бунтарский" выпад донецких судей. "Обращение в европейские инстанции в определенной степени не делает вам чести. Надо общие, а не свои, в том числе и шкурные, интересы выстраивать", - подчеркнул Анатолий Близнюк. Некоторым судьям речь главы области показалась запугивающей. И практически все делегаты конференции выражали озабоченность тем обстоятельством, что, по их наблюдению, другие ветви власти в Украине все-таки "равнее равных", то есть наделены большей силой и полномочиями. А вместо того, чтобы помочь судам области, которые за минувший год решили споров больше, чем добрая половина Украины, то ли всерьез, то ли в шутку обсуждается вопрос о переносе Донецкого апелляционного суда в Луганск, где материально-техническое обеспечение получше.

"Задолженность по зарплате (325 тысяч гривен) перед 37 судьями Донецкого апелляционного суда образовалась за 1999-2001 годы. Конкретно мне, -пояснил в своем выступлении Иван Корчистый (тот самый судья апелляционного суда, который имел мужество оправдать покойного Вередюка, незаконно обвиненного в убийстве журналиста Александрова - авт.), - ежегодно не доплачивали по 3, 5 тысячи, а всего должны 10, 5 тысячи. Судьи вынужденно обратились с иском, который был рассмотрен и удовлетворен Печерским райсудом Киева. Киевский апелляционный суд оставил без изменения решение суда первой инстанции. Но по сей день судебное решение не исполнено. В январе нам вернули исполнительные листы. Мы прошли все "круги ада" в Украине, но поддержки не нашли. За что же нас называют хапугами?!"

Заслуживает внимания тот факт, что еще в 1998 году донецкие судьи впервые выиграли иск к Министерству юстиции и таким образом вытребовали компенсацию на приобретение судейской одежды. Тогда судебное решение было выполнено без проволочки, но посыпались другие иски, последовали другие вступившие в законную силу решения, и законопослушание Кабмина закончилось. Пожизненное содержание, материальная помощь, премии - все это является у судей обязательными составляющими частями зарплаты и именно теми частями, выплата которых игнорировалась несколько лет. Исчерпав внутренние возможности, судьям ничего не оставалось, кроме как "вынести сор из избы"...

А в Европейском суде жалобе донецких судей придали приоритетное значение и обязали Украину до 12 февраля либо мирно урегулировать конфликт между сторонами, либо представить свои возражения, после чего начнется судебное разбирательство, причем начнется вне очереди. В этом случае - двух мнений быть не может - Украину принудят исполнить вступившее в законную силу судебное решение, и одновременно возникнет нежелательный для нашего государства прецедент.

А пока из Верховного суда в Донецк прибыла комиссия с проверкой качества работы донецких судей. А руководитель судебной администрации Украины Владимир Карабань 31 января прилетел из Киева, чтобы убедить донецких судей отозвать свою жалобу. Не добившись результата, он вернулся. ...И продолжает вести переговоры уже по телефону: со дня на день "бунтовщикам" обещают рассчитаться с долгами в полном объеме.

Один из 37 истцов, Геннадий Гришин, согласился прокомментировать ситуацию для нашей газеты:

- А каким был мотив отказа исполнительной службы?

- Госказначейство может распоряжаться бюджетными средствами только в рамках расходных статей бюджета. Но не заложена в бюджет статья о погашении задолженности по зарплате прошлых лет. Предлагалось рассмотреть вопрос о внесении в бюджет на 2004 год статьи об исполнении данных судебных решений, однако предпринято это не было. Наши решения отказываются исполнять, несмотря на то, что сила наших актов формально такая же, как и сила актов исполнительной и законодательной властей.

- Чем закончились попытки главы судебной администрации вести переговоры?

- Вместо того, чтобы заплатить сполна (как сказал сам Карабань, его именно с этой целью в Донецк и командировали), Владимир Яковлевич принялся проводить ревизию вступившего в законную силу судебного решения: предлагать отказаться от материальной помощи или от премий... ...Затрагивать тему несправедливости этого судебного решения. То есть ставить под сомнение судебный документ, который по сути должен быть законом! Мы же не рассматриваем с точки зрения понятия "справедливости" ту или иную статью Уголовного кодекса?! Мы просто следуем букве закона. И настаиваем на таком же отношении к нашим, то есть - судебным, актам

- А аргументы все те же - ссылки на бедность?

- ...И еще на то, что медики и учителя не подают аналогичных исков. А мы-де "обкрадываем" государство, не понимаем его положения. Если нет денег, видоизмените закон. Не нужны бумажные законы и такие же льготы! А сумма, которая нам положена, меньше половины стоимости "Мерседеса", на котором передвигается уважаемый министр финансов. Здесь вопрос принципа.

- Чем может закончиться для Украины рассмотрение вашего дела в ЕС?

- Если не удастся достичь мирового соглашения, последует автоматическое признание нашей правоты, а заодно и того факта, что в Украине нет независимой судебной власти. Затем - выплата компенсаций морального вреда нам и применение санкций к Украине (включая немалые судебные издержки по работе Европейского суда и штраф за нарушение прав человека).

- Анатолий Близнюк обвинил вас в шкурничестве и непатриотизме.

- Ошибочно ассоциировать государство с его должностными лицами. Государство - это прежде всего народ Украины. Который должен знать, что может найти защиту своих прав в суде как раз от произвола этих должностных лиц. И исполненное судебное решение - гарантия защиты этих прав. Почему мы и добиваемся, чтобы решение суда было исполнено в этом государстве.

На сегодняшний день в интересах одних лишь слуг правосудия Печерским райсудом (по месторасположению ответчика, которым является Минфин - авт.) вынесено уже около двух тысяч решений о взимании задолженности по зарплате, сумма исполнительных листов по которым составляет около 15 миллионов гривен. Причем судьи Полтавского апелляционного суда тоже как и наши, дошли до Страсбурга, но под давлением были вынуждены отступить и отозвали жалобу. А судьи палаты по гражданским делам того же Донецкого апелляционного, имея на руках аналогичное, уже вступившее в законную силу и неисполненное, решение о погашении перед ними долгов, пока выжидают. Очевидно, что за донецких "революционеров" "болеют" коллеги-судьи из других регионов. Смотрит на них сейчас и вся страна...

Татьяна ЗАРОВНАЯ.

В среду, 4 февраля, в Донецком апелляционном суде прошла ежегодная конференция судей общих и местных судов области "О состоянии качества и оперативности осуществления правосудия".

Нагрузка на одного судью в нашей области, как отмечалось на конференции, намного выше, чем в целом по Украине. Сегодня это 120 дел. В местных и апелляционном суде более полугода не рассматривается 1321 дело, от года до двух - 407, а это - 688 человек, содержащихся в следственных изоляторах области. 175 дел тянутся в судах более двух лет, а это - еще 288 человек. В области только 23 суда обеспечены собственными помещениями. Десять судов помещения арендуют, а семь - вообще размещены в жилых домах и подсобных помещениях. Даже в апелляционном суде уголовные дела рассматриваются в специально оборудованных залах в три смены.

P.S. Пока продолжалась конференция, перед входом в здание апелляционного суда собралась группа людей с плакатами, требуя прекратить правовой и судебный беспредел".

Александр АЛИЕВ.

("Донбасс",   N 24 (20643), 6 февраля 2004 год

В прошлом году количество обоснованных исков украинцев к государству возросло

23.02.2004

Количество исков против государства, которые были поданы в 2003 году гражданами Украины в национальные суды, уменьшилось в сравнении с предыдущим 2002 годом более чем в 2,5 раза. Об этом сообщил Министр юстиции Украины Александр Лавринович.

По его словам, на протяжении последнего года почти в 5 раз уменьшилось количество исков против главы государства. В прошлом году украинские суды приняли 18 исков против Президента Украины, в то время как в 2002 году таких исков было 87.

К правительству на протяжении последнего года украинцы подавали иски более чем вдвое меньше, чем в 2002 году. В прошлом году на Кабинет Министров Украины поступило 110 исков, в предыдущем году таких исков было 240.

В то же время, как сообщил министр, количество обоснованных исков украинцев к государству в 2003 году возросло. Среди завершенных в 2003 году исков против Кабинета Министров было принято положительное решение в 9 случаях против 6 в 2002 году. Среди исков против Министерства юстиции было удовлетворено 7 против 3 в 2002 году. По искам против Президента Украины положительных решений в пользу истцов вынесено не было.

Министр юстиции также сообщил, что в прошлом году Министерство юстиции, на которое возложены функции представления интересов государства в судах Украины, приняло участие в 368 делах против 855 в 2002 году. Территориальным управлением юстиции в 2003 году было дано 188 поручений относительно представления в украинских судах интересов Президента Украины, Кабинета Министров Украины и самого Министерства юстиции. Кроме того, судами также рассматривалось 280 дел, которые не были завершены в предыдущем 2002 году.

В 2004 году на рассмотрении в судах находилось 5 исков против Президента Украины, которые были не завершены в 2003 году, а также 49 незавершенных исков против Кабинета Министров Украины.

(ЛIГАБiзнесIнформ, украинская Сеть деловой информации)

Українців треба навчити скаржитися, вважає міністр юстиції Олександр ЛАВРИНОВИЧ

Ірина КУХАР:

За інформацією прес-служби Міністерства юстиції України, минулого року українські громадяни зверталися зі скаргами до згаданого відомства 14170 разів, з яких, за результатами перевірок, обґрунтованими було визнано лише 147, тобто 1%. У порівнянні з 2002 роком, як ідеться у звіті, кількість необґрунтованих скарг зменшилася майже на 82%. Водночас, за іншими даними, українці стали жалітися менше. Так у 2003 році Мін’юст отримав на 40% скарг менше, ніж у 2002-му. З проханням прокоментувати ці цифри і окреслити пов’язані з цим тенденції кореспондент «Дня» звернувся до міністра юстиції України Олександра ЛАВРИНОВИЧА.

— Чим можна пояснити той факт, що лише кожна сота скарга українських громадян за минулий рік була визнана Мінюстом обґрунтованою?

— Найбільша проблема, яка опосередковано є й у сфері відповідальності Міністерства юстиції, полягає в низькій правовій культурі громадян. На жаль, достатньо невисокий рівень початкових правових знань є причиною того, що люди звертаються до Мінюсту або в далеких від компетенції міністерства питаннях, або ж зі скаргами на факти, які в їхній уяві мусили б мати тлумачення, відмінне від того, що визнано законами України. Прикро також, що факти, які містяться у величезній кількості скарг громадян, виявляються такими, що не відповідають дійсності.

— Необґрунтованими вважаються скарги найчастіше за змістом чи за формою?

— За змістом. На форму ми не звертаємо уваги. Проте часом це є скарги, я б сказав, радше на важку долю, аніж на конкретні проблеми.

— З чим, на вашу думку, пов’язане зменшення загальної кількості скарг українців у минулому році?

— Це можна пояснювати, зокрема, тим, що розширився доступ людей до правової інформації, тобто до знань щодо того, як вирішувати ті чи інші проблемні питання. З іншого боку, якщо мова йде про сферу відповідальності юстиції, це може бути свідченням того, що працівники, зокрема нотаріату й управлінь юстиції, стали більш сумлінно ставитися до виконання своїх обов’язків.

— Одразу після оприлюднення даних ви сказали, що пов’язуєте цю тенденцію із покращанням в Україні ситуації з виконанням рішень судів…

— Я навмисне торкнувся виконавчої служби. Це і є, власне, та складова, про яку я говорив у контексті більш чіткого, більш сумлінного, а можливо, й більш якісного виконання функцій працівниками сфери юстиції. Як показує практика, більша половина скарг, що надходять до міністерства, стосуються виконання судових рішень. І те, що їх стало менше, абсолютно точно корелює із суттєвим підвищенням рівня виконання рішень і тією динамікою, яка є в нас за підсумками минулого року в абсолютних і відносних цифрах.

— Пригадується, після вашого призначення на посаду міністра юстиції у травні 2002 року в інтерв’ю «Дню» ви сказали, що у сфері юстиції найбільшими є проблеми із виконанням в Україні судових рішень, відсутністю чіткої системи судоустрою, станом малої судової реформи. Отже, за рік із лишком ситуація радикально змінилася на краще?

— Та ні. Я ж не ідеаліст і давно не є романтиком. Що стосується судоустрою і функціонування судової системи, то змін на краще за цей час не відбулося. І тільки зараз, виходячи з практики роботи судів після ухваленого закону про судоустрій, готується наступний етап реформи, який має виправити допущені помилки і створити можливості для подальшого реформування, закладеного у раніше ухвалені закони. Що стосується виконання судових рішень, то зміни відбулися суттєві, оскільки за цей час ухвалено нову редакцію двох базових законів — про державну виконавчу службу та про виконавче провадження, на підставі яких виконуються судові рішення, та зміни до закону про банки і банківську діяльність, які відкрили доступ до банківської таємниці при виконанні судових рішень. Згадані закони докорінно переглянули підходи як до самого процесу, так і до забезпечення діяльності державних виконавців. Окрім того, за цей час удвічі збільшилася кількість самих виконавців, суттєво змінилося їх технічне оснащення, налагодилася взаємодія з Міністерством внутрішніх справ, Податковою і Митною службами України у тих питаннях, де неможлива робота без спільних дій. Це, переконаний, і дало результат.

— Могли б навести кілька цифр?

— Можу сказати, що в масиві рішень, щодо яких немає нормативних заборон на виконання, обтяжень для виконання, що виникають внаслідок окремих додаткових судових рішень або безнадійних боргів, рівень виконання виріс суттєво і майже вдвічі перевищує той, що ми мали в 2002 році. Хоча не слід забувати, що є сотні тисяч виконань на суму близько десяти мільярдів гривень, які не можуть виконуватися у зв’язку із забороною їх виконання, що визначено законом про мораторій на відчуження майна підприємств, установ, організацій та спілок, де є 25 і більше відсотків державної власності. Це фантастична сума, до якої слід приплюсувати й величезні борги по заробітній платі, по регресних виплатах, аліменти й авторські винагороди, не говорячи вже про інші проблеми.

Інша складова — досі не припинений в Україні «бізнес» уникнення від виконання боргових зобов’язань з використанням системи банкрутства, при якому всі виконавчі дії стосовно оголошеного банкрутом підприємства припиняються, і далі працює ліквідаційна комісія. Цей масив невиконання також є величезним.

— Якщо ми вже заговорили про скарги, хотілося б почути вашу думку з приводу «скарг» Ради Європи. Як відомо, моніторинговий комітет ПАРЄ повернеться до розгляду «українського питання» щодо конституційної кризи у березні цього року. Які можливі наслідки повторного розгляду і наскільки коректним є таке формулювання ситуації в країні загалом?

— Те, що ми маємо кризові прояви у парламенті, — це очевидно. І це криза внутрішньопарламентських стосунків. Що ж стосується конституційної кризи, то її в Україні немає, і це неможливо собі навіть уявити, оскільки в Україні є чинна Конституція, яка регулює суспільні стосунки. Є необхідність вдосконалення Конституції задля того, щоб забезпечити більш ефективний суспільний розвиток.

Що ж до наслідків, то говорити серйозно про виключення України з Ради Європи можуть лише некомпетентні в цьому питанні люди. Думаю, такі розмови — радше засіб політичної боротьби, аніж щось реальне, що потребує дослідження з правової точки зору. Водночас до будь-яких рішень, що приймаються органами РЄ, потрібно ставитися з увагою і зажди робити відповідні висновки. Навіть якщо їх тексти з’являються без достатнього обґрунтування та глибокого вивчення ситуації в Україні. Зрештою, резолюція ПАРЄ та рішення Венеціанської комісії вже певним чином вплинули на перебіг подій в Україні, що ми можемо побачити по ухвалених не так давно Верховною Радою рішеннях.

(“День”, №28, 18.02.2004 р.)

Правоохоронні органи

Перевищення повноважень (м. Красний Луч, Луганська область)

20 января 2004 года в городе Красный Луч начальник горотдела милиции О.Клейменов лично со своими подчиненными руководил фильтрацией граждан – членов общины города, которые были намерены выехать в Луганск для участия в акции протеста – голодовке.

Клейменов арестовал автобус, в котором граждане Красного Луча выезжали в Луганск, снял номера машины и запретил водителю (частному предпринимателю) под страхом санкций выезжать на маршрут, а гражданам тем самым – фактически принимать участие в акции протеста.

Наряды милиции останавливали автобусы и такси на выезде из города, проверяли документы и высаживали «подозрительных» активистов городской общины. Из 52 человек, которые купили билеты и были намерены выехать на акцию протеста в областной центр, в Луганск в течении дня смогли добраться лишь двое.

(Николай Козырев, г. Луганск, 21.01.2004 г.)

Резонансні справи

До справи Сергія Лук’яненка, м. Красний луч (Луганська обл.)

В кардиологическое отделение центральной больницы города Антрацит Луганской области 24 января 2004 г. был помещен Лукьяненко Сергей Васильевич, городской голова Красного Луча. Его перевезли в больницу из Луганского СИЗО в предынфарктном состоянии и с давлением 230/130. При этом Сергей Лукьяненко круглые сутки прикован наручниками к кровати, возле него дежурят трое милиционеров. Об этом члену Комитета сказал сегодня в 12.00 по телефону лечащий врач Сергей Митрофанович Беляченко. Как сообщила Вера Лукьяненко, жена Сергея Лукьяненко, ее не допускают к мужу.

Такое отношение к тяжело больному гражданину Украины Сергею Лукьяненко должностных лиц, которые выступают в официальном качестве, нарушает фундаментальное право не поддаваться истязанию или жестокому, нечеловеческому или унижающему человеческое достоинство обращению или наказанию.

В этом случае действиями таких должностных лиц Украина нарушает статью 28 Конституции Украины, статью 7 Международного пакта о гражданских и политических правах и статью 3 Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

(«Луганчане», 01.02.2004 г.)

Психиатры оказали «помощь»

Алексей Светиков, Луганская область:

Третий год длится судебная тяжба гражданина А. и врачей трех луганских психиатрических стационаров.

Весной 2001 года А. обратился с очередной жалобой на руководителя предприятия, где он работал, и на правоохранителей, которые незаконно, по его мнению, отказали в возбуждении уголовного дела против начальника. Жалоба была адресована Президенту, но, как это у нас водится, возвратилась к тем, на кого А. жаловался, и, по-видимому, переполнила чашу терпения северодонецкого прокурора, который обратился за помощью… к главному психиатру города Н. Макогоненко. Последний прихватил с собой двух милиционеров, прибыл к А. домой и отвез его туда, откуда тот жалоб писать уже не мог. В психиатрических стационарах Северодонецка, Луганска и Сватова А. находился в течение 8 месяцев.

По завершении процесса лечения (или перевоспитания?) гражданин задал руководителям лечебных учреждений вполне уместный вопрос: «Почему, собственно, я у вас находился?». Ответ был примерно одинаковым: «А потому как вы болели, а мы вас лечили. И большего знать вам не положено, поскольку, в соответствии с Законом «О психиатрической помощи», мы не обязаны объяснять, от чего и как лечили, и какие для этого были основания».

Возможно, ответ на свой вопрос А. все-таки удастся получить в суде.

(«Свобода», №6, 17-23 лютого 2004 р.)

Таємниця під семитонним надгробком

На Байковому кладовищі, неподалік могили відомого футбольного тренера, можна побачити дивний надгробок. На чорній тумбі сидить молодий чоловік і тримає у руках дитячу голову. Тут під сімома тоннами бетону покоїться колишній відповідальний кабмінівський чиновник Микола М., через чиї руки пройшли мільярди валютних кредитів. Кілька років тому наша газета, називаючи низку загадкових передчасних смертей людей, причетних до бізнесу одного із екс-прем’єрів, писала і про трагічну загибель в автомобільній катастрофі влітку 1999-го цього ще молодого (тридцятитрирічного!) киянина.

Сьогодні ця історія знову на слуху. І не лише, як зауважує "Україна кримінальна", тому, що й досі не з’ясовано причини смерті Миколи М., а й з огляду на прийдешні виборчі перегони...

Слідство у справі загибелі Миколи М. було закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину, але на вимогу матері покійного його знову поновлювали. Вісім разів, повідомляє сайт, суд відправляв справу на дорозслідування, і сьогодні вона ще більше оповита туманом. Незабаром після загибелі сина мати знайшла у його квартирі закордонний паспорт, у якому побачила фото сина і... чуже прізвище. На запити народного депутата офіційні органи ситуацію не прояснили.

Навпаки, стало зрозуміло, що закордонний паспорт було видано на підставі внутрішнього паспорта з таким само прізвищем Розумовський. Але громадянина з цим "ім’ярек" офіційні органи України офіційно "не документували".

Сайт нагадує про депутатський запит одного з найпоінформованіших народних депутатів України. Автор документа зауважує, що отримані ним фактичні дані дають підстави для припущення: громадянина Миколу М. убито навмисне. Причина, на його погляд, криється у тому, що покійний з огляду на свої службові обов’язки багато знав про кредитні валютні кошти і їх нецільове використання та привласнення високопосадовими особами.

Інтернет-видання наводить свідчення матері покійного держслужбовця, яка переконана, що її сина змушували виконувати роль "кур’єра" для вивезення за кордон грошових сум, відкриття там рахунків для високопоставлених осіб. Серед паперів загиблого сина вона знайшла документи багатьох закордонних банків.

Історія не вичерпана. За повідомленням сайту, один з районних судів столиці надіслав справу до облпрокуратури для поновлення досудового слідства. Автор статті Станіслав Речинський нагадує про розгортання чергових виборчих президентських перегонів. А вони, як відомо, потребують шалених коштів, у тому числі й брудних, а ці кошти течуть не самі - потребують нових кур’єрів.

Перш ніж погоджуватися на спокусливу пропозицію, кандидатам на кур’єрські ролі не завадило б пам’ятати про семитонну могилу на Байковому.

("Голос України", №1902, 2004.02.19)

Справа екс-віце-президента і головного акціонера банку "Слов’янський" Бориса Фельдмана, напевне, одна з найгучніших. Проте для широкої громадськості досі залишається неясним, про які "злочини" йде мова, і що насправді відбувалося в судах

Степан ХМАРА, народний депутат України; Віктор АГЄЄВ, Андрій ФЕДУР, адвокати:

Обвинувачення

Винесеним Артемівським райсудом Луганська вироком Фельдман був засуджений за двома епізодами обвинувачення: 1) ухилення від сплати податків підприємством "Ібріс", 2) розкрадання коштів банку "Слов’янський".

Йдеться про наступне.

У 1998-1999 роках ТОВ "Ібріс" отримало в позику кошти від двох фізичних осіб. Обвинувачення і суд стверджують, що ці кошти підприємство повинно було вважати своїм доходом і сплатити з них 30 відсотків податку на прибуток. Однак Вищий господарський суд України роз’яснив, що відповідно до вимог Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", який діяв на той час, кошти, отримані підприємством у позику від фізичних осіб, не вважаються доходом. Про це зазначено і у відповідному роз’ясненні Державної податкової адміністрації України. Отже, або за таке "правопорушення" Фельдмана не мали притягати до відповідальності, або мусять відповідати ті, хто затвердив відповідні роз’яснення закону чи навіть ухвалив закон, за яким запозичені кошти не є доходом.

Ще однією особливістю цього обвинувачення є те, що, як зазначено у вироку, Фельдман відповідних податкових декларацій не складав і не підписував. Це робили виконавчий директор та бухгалтер, які, на щастя, до кримінальної відповідальності не притягалися. Тому Фельдман засуджений як "організатор" цього "злочину". Щоправда, "організатор" він вельми дивний, бо жодного іншого співучасника "злочину" у нього немає.

Іншими словами, Фельдман засуджений за "діяння", на перебіг яких він жодним чином не впливав, і які здійснені іншими особами, до того ж ці діяння (а саме складання податкової звітності) були цілком правомірними.

За другим епізодом обвинувачення ("розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем") Фельдман засуджений до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна за наступне.

Банк "Слов’янський" мав борг перед компанією "Дата текнолоджі". Маючи таку заборгованість, "Слов’янський" придбав у підприємства "Ібріс" борг "Дата текнолоджі" в розмірі 7 466 260 грн. перед "Ібрісом" (інакше кажучи, придбав право вимоги грошових коштів від "Дата текнолоджі").

Після цього банк провів взаємозалік зустрічних однорідних (грошових) вимог з компанією "Дата текнолоджі", яким зарахував у повній сумі саме ті вимоги, які були придбані в "Ібріса". І через деякий час "Слов’янський" заплатив "Ібрісу" за придбане право вимоги 7 466 260 грн.

Очевидно, що придбання суб’єктом підприємницької діяльності боргових вимог з наступною їх реалізацією за ту саму вартість, за яку їх було придбано, не завдає жодних збитків такому суб’єкту. А якщо право вимоги придбано на умовах відстрочки платежу, і за нього розрахувалися вже після того, як придбані вимоги було реалізовано (як у вказаних угодах з участю банку "Слов’янський"), то така господарська операція є вигідною для зазначеного суб’єкта. Отже, банк у результаті цих операцій не тільки нічого не втратив, а й отримав значну вигоду.

Суд, встановивши всі ці факти у вироку, кваліфікував ці угоди як розкрадання Фельдманом майна банку шляхом використання свого посадового становища. Водночас судом встановлено, що немає жодних доказів, що начальник фінансового управління банку, який здійснював всі ці операції і підписував відповідні документи, "знал или мог знать о намерении Фельдмана присвоить указанную сумму - 7 466 260 грн. и способствовать ему, Фельдману, в оказании помощи в этом" і "судом не добыто каких-либо доказательств о наличии сговора между Фельдманом" та зазначеним начальником фінансового управління.

Отож у цьому випадку, як і в епізоді "ухилення від сплати податків", Фельдман засуджений за діяння, які, по-перше, є правомірними, по-друге, нікому не завдали шкоди, по-третє, до вчинення яких він жодного стосунку не мав.

Кримінальна справа

У справі фігурував ще один епізод - "ухилення від сплати податку банком "Слов’янський". Про цей епізод не йдеться у вироку, і за ним ніколи нікому не було пред’явлено обвинувачень. Але саме за цим епізодом порушено справу.

А все почалося в 1998 році. Тоді податківці провели перевірку банку "Слов’янський", у результаті якої дійшли висновку, що в 1996-1997 роках банк ухилився від сплати податку на прибуток.

Всі судові інстанції, аж до Вищого арбітражного суду України, куди банк оскаржив рішення податківців, визнали позицію банку законною. Однак саме за цим фактом 2 лютого 2000-го податкова міліція порушила кримінальну справу N1480001 за фактом "умисного ухилення від сплати податків посадовими особами КАБ "Слов’янський", яка потім стала відома як "справа Бориса Фельдмана і банку "Слов’янський".

Проте зрозуміло, що порушення кримінальної справи за фактом дій, які до цього були визнані судом правомірними, - це брутальне порушення конституційного принципу обов’язковості судових рішень. Внаслідок цього всі процесуальні дії і зібрані докази мають бути визнані незаконними.

Може, комусь і здається, що такі "педантичні" вимоги до слідства – надто жорсткі. Але боротися з правопорушеннями шляхом вчинення правопорушень - безглуздо. Будь-який інший підхід до цього питання означає, що норми про порядок і підстави порушення кримінальних справ втрачають своє значення.

Процес

Нині вже рішенням суду встановлено, що під час досудового слідства Фельдман утримувався під вартою незаконно.

Висновки

З огляду на резонансність "справи Фельдмана", на те, як принципово поставлено в ній ключові питання побудови правосуддя та правопорядку в країні, можна без перебільшення стверджувати, що розгляд цієї справи та рішення у ній будуть визначальні для фактичних взаємовідносин держави та бізнесу, та й взагалі держави і громадянина в Україні.

("Голос України", №0203, 2004.03.02)

Верховный суд Украины сократил Б. Фельдману срок лишения свободы до 5 лет

Судейская коллегия Верховного Суда Украины отменила обвинение бывшего вице-президента банка "Славянский" Бориса Фельдмана в части уклонения от уплаты налогов, а также смягчила наказание с 9 до 5 лет лишения свободы по статье за расхищение имущества в особо крупных размерах.

Напомним, что в январе 2000 года против должностных лиц банка "Славянский" возбудили уголовное дело. Им были предъявлены обвинения в хищении имущества в особо крупных размерах на общую сумму 11 млн. грн., злоупотреблении служебным положением, которое привело к имущественному ущербу на сумму 335 млн. грн., уклонении от уплаты налогов на сумму более 5 млн. грн., служебных подлогах.

Два года назад суд Луганска признал вице-президента банка Б. Фельдмана виновным и приговорил его к 9 годам лишения свободы. В прошлом году Б. Фельдман подал кассационную жалобу в Верховный Суд Украины.

(ЛІГАБізнесІнформ,

украинская Сеть деловой информации,

10.03.2004, 14:37)

Учора в останній, касаційній, інстанції «справу 9 березня» розглянули за півгодини

Наталія ЛЕБІДЬ:

Голосіївський місцевий суд Києва розглядав «справу 9 березня» п’ятнадцять місяців. На другій сходинці правосуддя — в суді Апеляційному — цій справі було відведено десь із десяток засідань. Третій щабель судової влади — Верховний Суд України — впорався із нею за півгодини.

Перший суд ще зображував лінькуваті пошуки істини, другий на цьому час значно зекономив, третій узагалі виявив заздрість до словосполучення «фаст-фуд». Зайшов — отримав вирок — вийшов! Хто наступний?! А вирок — ось він, іще тепленький: усі касаційні скарги, подані від імені фігурантів «справи 9 березня», залишені без задоволення. Всі, крім скарги від Миколи Карпюка (йому, засудженому Апеляційним судом до трьох iз половиною років ув’язнення, у ВСУ скоротили термін іще на один рік). У принципі, як зазначив у коментарях для «УМ» адвокат засуджених Микола Янко, «розгляд справи по суті відбувся. Виступили заявники скарги, тобто адвокати, зі своїми роз’ясненнями. Потім слово надали представникам прокуратури. Після цього суд видалився для складання ухвали». Пройшло іще кільканадцять хвилин, і ухвалу було озвучено: скарги відхилити.

...Не вистачило кількох днів для того, щоб останній суд у «справі 9 березня» збігся у часі з третьою річницею тодішніх буремних подій. Протягом березня 2004-го на волю вийдуть останні iз засуджених, чий термін ув’язнення складав три роки: Володимир Горощук, Сергій Гальчик, Ігор Мазур. Слід думати, що завдяки вчорашньому рішенню суду до них незабаром приєднається і Карпюк. Отже, це все? Кінець історії, і судової, і політичної? Принаймні вірити в це не хотілось би. Народний депутат України Андрій Шкіль, колишній підсудний у справі про «масові безпорядки», заявляє про готовність звернутися до Європейського суду з прав людини. З огляду на те, що в ході одного з останніх засідань ПАРЄ події 9 березня 2001 року і наявність в Україні політв’язнів були зазначені окремим пунктом резолюції, можна припустити, що до надходження подібної справи Євросуд поставиться щонайменше зацікавлено. А про прецедент прийняття справ від наших співвітчизників до розгляду страсбурзькими суддями «УМ» уже писала.

(“Україна молода”, №42, 5 березня 2004 р.)

Громадянське суспільство

Утиски незалежних профспілок

Руководство свободных профсоюзов считает, что администрация Алчевского меткомбината поставила задачу — уничтожить Независимый профсоюз на предприятии. Администрация идет буквально на все. Она не только обещает улучшить условия работы членам профсоюза, когда они распрощаются с ним, но даже устроить на работу их родственников. А в противном случае угрожает, что члены профсоюза начнут работать «совсем по-другому». И люди, боясь потерять свое рабочее место, вынуждены писать заявления о выходе. Можно привести и такой пример: на Новый год членам Независимого профсоюза не выдали дополнительные подарки, которые собственник выделил для всех остальных.

Некоторые активисты, не выдержав такого дав­ления, обратились в городскую прокуратуру с просьбой расследовать такие действия руковод­ства предприятия. А Со­вет председателей сво­бодных профсоюзов Луганщины потребовал те­перь уже от областной прокуратуры привлече­ния к уголовной ответ­ственности руководите­ля Алчевского металлур­гического комбината.

(«Новый ракурс», г. Луганск, 11.02.2004 г.)

***

Иван ЧУГА:

Власть начала очередную кампанию против независимых профсоюзов, заявил на состоявшейся в столице пресс-конференции председатель Конфедерации независимых профсоюзов Украины народный депутат Михаил Волынец (фракция БЮТ). В ход идут подкуп и запугивание профсоюзных лидеров — чтобы они заняли лояльную к власти позицию. Наряду с попытками взять независимые профсоюзы под контроль власть старается сделать все, чтобы дискредитировать и ослабить их.

К этой акции привлечены как силовые структуры, так и местные органы власти. По словам Волынца, особенно усердствует в борьбе с независимым профсоюзом горняков луганский губернатор Сергей Ефремов. Материалы, свидетельствующие о нарушении прав независимых профсоюзов, переданы руководству Международной организации труда.

Говоря это, Михаил Волынец не знал, что его оппоненты готовы перейти к еще более беззаконным методам борьбы. Через три дня после пресс-конференции было совершено нападение на сына Михаила Волынца Андрея. Седьмого марта двое молодчиков, одетых в форму работников спецподразделений милиции, схватили его, избили и несколько часов удерживали в неизвестном месте, где угрожали подбросить наркотики и посадить в тюрьму.

Сейчас Андрей Волынец находится в Киевском институте нейрохирургии с сотрясением мозга и кровоизлиянием. Его состояние можно оценить как средней тяжести. По мнению Михаила Волынца, целью этого инцидента однозначно было давление на него. «Это часть общей кампании по борьбе с независимыми профсоюзами, развязанной властью и спецслужбами», — утверждает народный депутат. Сам он неоднократно получал угрозы и советы быть более сговорчивым.

Блок Юлии Тимошенко выступил с заявлением, в котором расценил беспрецедентное по своей наглости нападение как еще одну провокацию власти против оппозиции, наравне с поджогами квартир оппозиционеров, закрытием независимых СМИ и террором против инакомыслящих.

Ранее на пресс-конференции Михаил Волынец заявил, что правящий режим стремится ослабить независимые профсоюзы накануне президентских выборов. Кстати, точно такую же кампанию по борьбе с независимыми профсоюзами власть провела накануне последних парламентских выборов. Впрочем, несмотря на сильное противодействие, независимые профсоюзы продолжают увеличиваться. Так, в прошлом году к КНПУ присоединились около 30 тысяч учителей из шестнадцати областей Украины.

Лидер КНПУ отметил, что старается избежать политизации деятельности независимых профсоюзов и приоритетом считает защиту прав трудящихся. Так, от правительства потребовали заключить трехстороннее генеральное соглашение между работодателями, правительством и профсоюзами, повысить минимальный уровень зарплаты до прожиточного минимума и расширить базу при начислении пенсий.

Михаил Волынец опроверг правительственную информацию о том, что задолженность по зарплате бюджетникам составляет менее одного миллиарда гривен. В частности, только учителям за 1997 — 2002 гг. государство задолжало почти 6 млрд. грн. Причем государство, которое не выплачивало в этот период учителям некоторые положенные им по закону доплаты, не хочет признавать этот долг. Кроме того, около 1,2 млрд. грн. составляет задолженность горнякам.

Комментируя переговоры с Кабмином, Волынец отметил, что они продвигаются очень медленно, правительство просто имитирует их. Поэтому независимым профсоюзам, очевидно, придется действовать активнее, чтобы пробудить интерес чиновников к проблемам трудящихся.

(“Вечерние вести”, 2004-03-11)

Совершено нападение на сына народного депутата М. Волынца

7 марта 2004 года вооруженными боевиками, одетыми в форму работников спецподразделений милиции, было совершено нападение, жестокое избиение и захват сына народного депутата, председателя Конфедерации свободных профсоюзов Украины Михаила Волынца - Андрея Волынца. Сейчас А.Волынец в тяжелом состоянии находится в больнице.

Блок Юлии Тимошенко расценивает "беспрецедентное по своей дерзости нападение на Андрея как еще одну провокацию власти против оппозиции, наравне с поджогами помещений лидеров и членов оппозиционных политических сил, закрытием независимых средств массовой информации и физическими террором относительно инакомыслящих", - говорится в заявлении Блока Юлии Тимошенко, размещенном на сайте блока.

"Нахальство и безнаказанность карательных акций относительно лидеров оппозиции, членов их семей и окружения позволяет допускать, что за организацией этих преступлений стоят сами руководители государственных силовых подразделений", - говорится в заявлении.

БЮТ обращается к руководству Генеральной прокуратуры, МВД и СБУ с требованием немедленно провести расследование обстоятельств совершения провокации в отношении сына народного депутата, установить и подвергнуть наказанию организаторов и непосредственных ее исполнителей.

Как говорится в заявлении БЮТ, "промедление с проведением надлежащего расследования или традиционное игнорирование руководством силовых подразделений преступлений, совершенных в отношении оппозиции, подтверждает причастность их к организации этих провокаций".

БЮТ обращается к Президенту Украины, Председателю Верховной Рады и Премьер-министру с требованием "принять все меры для того, чтобы остановить террор и не допустить гражданской войны в Украине".

Блок Юлии Тимошенко также обращается к международным структурам и правительствам иностранных государств с просьбой "дать адекватную оценку террору, который развернут в Украине по инициативе власти против собственных граждан".

(ЛIГАБiзнесIнформ,

украинская Сеть деловой информации

09.03.2004, 15:02)

Права дітей

Влада проти насилля над дітьми (Луганська область)

По информации начальника службы по делам несовершеннолетних Луганской облгосадминистрации Раисы Родиной, в 2003 году 2,6 тыс. родителей были привлечены к ответственности за применение физической силы и совершение других противоправных действий в отношении своих детей, 45 человек привлекались к ответственности за то, что не осуществляли должного ухода за детьми. Кроме того, в 2003 году сотрудниками службы было подано 385 исков в отношении родителей. 236 детей были изъяты из семей, в которых они подвергались физическому насилию.

(Сxid.info, 02.02.2004)

Чутки про торгівлю дитячими органами занадто перебільшені

Микола КОСИЙ, Харків:

Міський голова Харкова В. Шумілкін заявив на прес-конференції, що інформація про продаж дитячих органів з Харкова до Німеччини поки що не підтвердилася.

Нагадаю, що йдеться про заяву колишнього генерала СБУ В. Кравченка німецькому телеканалові ZDF, у якій, зокрема, було сказано і про торгівлю органами та дітьми в Харкові. "Зараз триває слідство у цій справі, і даних, що підтверджують інформацію про продаж, поки що немає", - підкреслив Володимир Шумілкін. Він також повідомив, що лист такого самого змісту від імені міської влади надіслано на адресу обер-бургомістра міста Нюрнберг – побратима Харкова. У ньому запропоновано місцевій владі не робити поквапливих висновків до завершення слідства, повідомляє офіційний сайт харківського міськвиконкому.

Володимир Шумілкін сказав також про те, що він доручив своїм підлеглим тримати під особливим контролем хід розслідування, і "якщо виявиться, що це відбувалося насправді, то винні будуть відповідати за законом, а ми зробимо все можливе, щоб надалі такого в історії Харкова більше ніколи не повторилося".

("Голос України", №2802, 2004.02.28)

Соціально-економічні проблеми

Нас менше вже на чотири мільйони

Протягом останніх десяти років населення України зменшилося більш як на чотири мільйони осіб. Майже на 40 відсотків зменшився рівень народжуваності, а смертність водночас зросла майже на 27 відсотків. Про це йдеться у збірнику матеріалів "Демографічна криза в Україні. Її причини та наслідки", який нещодавно випустило парламентське видавництво. Книга містить доповіді учасників парламентських слухань, що відбувалися у Верховній Раді 21 травня минулого року.

Парламентарії та представники міністерств під час обговорення дійшли висновку, що демографічна криза в Україні є компонентом системної кризи в державі. І зумовлена, насамперед, критичним станом вітчизняної економіки, руйнацією соціальної сфери, зубожінням мільйонів людей.

Всі гілки та органи державної влади мають не допустити деградації та вимирання суспільства. З огляду на це Верховна Рада України рекомендувала Кабінетові Міністрів розробити єдину державну (національну) Концепцію демографічного розвитку України, яка передбачала б цілісну систему заходів, зокрема економічного, освітнього характеру тощо. І була б спрямована на зниження смертності, підвищення народжуваності, захист та відновлення генофонду населення України. Водночас рекомендовано розробити й здійснити заходи, спрямовані на підтримку молодих сімей та сімей з дітьми.

("Голос України", №1802, 2004.02.18)

Мізер стане мінімумом. Чиновники вважають, що у 2007 році на нього можна буде прожити

Сергій СИРОВАТКА, «День»:

Країна отримала від уряду реальну оцінку стану економіки. Прем’єр-міністр Віктор Янукович заявив, що вважає можливим підвищення мінімальної зарплати до рівня прожиткового мінімуму лише у 2007 році. Новина, чесно сказати, протвережує. Особливо на тлі переможних реляцій про рекордні на континенті темпи зростання промислового виробництва та ВВП.

На сьогодні офіційний прожитковий мінімум в Україні становить аж 342 гривні. Верховна Рада затвердила цей показник у листопаді 2002 року. І в 2001 році він був на цьому самому рівні. Іншими словами, мінімум у 342 гривні визначений, орієнтуючись на ціни трирічної давності. Уряд не вельми рветься цю суму підвищувати, оскільки до неї прив’язані різні соціальні виплати з держбюджету. А на чому ще накажете економити? Тим часом Верховна Рада не затверджує новий мінімум саме через те, що не вірить урядовим розрахункам. Так сталося і три тижні тому, коли Кабмін запропонував підвищити прожитковий мінімум до 358 гривень 49 копійок. Настільки точна сума, до речі, виникла невипадково. У Міністерстві економіки цілий департамент прораховує фізіологічні потреби людини, враховуючи не тільки продукти харчування й одяг, а й навіть засоби гігієни. Згідно з розрахунками уряду, українській жінці достатньо купувати одне пальто на 8 років, а чоловікові — один костюм на 5 років. Електроенергії на одну людину, на думку фахівців Мінекономіки, вистачить 40 кВт на місяць. Місячні норми продуктів харчування наводити не варто, оскільки іронія тут, напевно, не зовсім доречна, а всерйоз це обговорювати не можна. Але сам факт того, що уряд все ж наважився запропонувати збільшення прожиткового мінімуму на суму, що дорівнює вартості добротної пари теплих шкарпеток на будь-якому українському базарі, показовий.

Мінімальна заробітна плата, яка так безуспішно намагається наздогнати прожитковий мінімум, в Україні становить 205 гривень. Пафосний «політичний» конфлікт між урядом i опозицією, яка наполягала на встановленні мінімальної зарплати на рівні 237 гривень, наприкінці минулого року закінчився перемогою Кабміну. І самі суми, навколо яких розгорілися пристрасті, також є однією з найточніших оцінок соціальної орієнтованості української економіки. А те, що учасники полеміки не показували стосовно обговорюваних сум якоїсь незручності, вказує на шанси вирішення цієї проблеми справді хоч би до 2007 року. Для країни, яка розташована в центрі Європи, обговорення таких сум на рівні політичної дискусії є принизливим. Загальне враження рятує лише той факт, що левова частка приватного бізнесу країни виплачує заробітну плату своїм працівникам у конвертах, а там, як відомо, реальніші мінімуми.

Згідно з Конституцією, мінімальна заробітна плата та пенсії в Україні не можуть бути меншими за прожитковий мінімум. Намір виконати вимогу Основного Закону в 2007 році із захопленням сприйняла Федерація профспілок України. Вона вже навіть узгодила з Кабміном графік поетапного підвищення мінімальної зарплати. Про пенсії поки що вважають за краще не говорити. Але хоч як би там не було, в 2005 році зарплатний мінімум становитиме 60-70% від прожиткового, в 2006-му — 80%, а в 2008-му — всі 100%. Про жодні радикальні ідеї уряду, як перетворити рекордне в Європі зростання ВВП на підвищення рівня життя, поки що не чутно.

(“День”, №33, 25.02.2004 р.)

Наступление на туберкулез

Борис МОСЬПАН:

На днях на сессии Харцызского горсовета были обнародованы удручающие цифры заболеваемости этой коварной болезнью: 21,3 случая на 10000 горожан.

В группу риска, то есть людей, чаще всего подверженных заболеванию, включены бомжи, переселенцы, эмигранты, малообеспеченные семьи, неработающие и те, кто не в меру употребляет алкоголь.

Буквально за несколько дней "сгорела" от острой формы туберкулеза молодая женщина. Удивительно, но это факт, что среди больных можно встретить и врачей фтизиатров, призванных покончить с этим страшным недугом. С таким положением, решили депутаты, дальше мириться нельзя. Принято решение уделить этому вопросу больше внимания путем надежного финансирования лечебных учреждений и обеспечения клиник опытными врачами.

(«Донбасс», г. Донецк, №37 (20656), 25 февраля 2004 г.)

Релігійні проблеми

Чи є Україна світською державою?

Анатолій ВОРОНОЙ, головний редактор Всеукраїнського науково-популярного журналу «Непоседа»:

Цілком згоден з висновками кандидата філософських наук В. Калашникова («День» від 13.02.2004) і, зрозуміло, із заходами президента Франції пана Ж. Ширака з підтримки світськості держави.

Так, сьогодні влада в Україні не зацікавлена у встановленні світської держави. І, очевидно, в іншому, крім релігійного, світогляді. Наприклад, Національна радіокомпанія України посилено пропагує релігію. Причому лише одну релігію — християнство (православ’я). Але в Конституції України в ст. 35 сказано: «Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» (тут і далі цитую мовою оригіналу — А.П. ). Тобто це потрібно розуміти так: держава не пропагує релігію, не пропагує й атеїзм? Релігію пропагує церква.

Але коли наш журнал спробував указати Національній радіокомпанії на порушення нею Конституції України, то отримав відписку, що, мовляв, жодної релігійної пропаганди Національна радіокомпанія не веде; що це, мовляв, «культурологічні, просвітницькі» передачі.

Які ж це передачі? Щоб не бути голослівним, наведу слова заступника начальника Держкомітету з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України пана В. Павлюка: «Повідомляємо, що всі релігійні передачі на УР-1, зокрема «Голос Надії», «Жива Надія», «Людина і вічність», «Кредо», «Благовіст» та інші... створено за спонсорські кошти з метою задоволення релігійних запитів віруючих...»

Виникає запитання: а як із дотриманням положень Конституції України? І як із «задоволенням запитів атеїстів»? Більше за те, коли ми спробували дізнатися, а хто ж ці спонсори, які фінансують на Національному радіо релігійні передачі, то нам так ніхто не дав відповіді. І це при тому, що діяльність державних органів (а Національна радіокомпанія належить до таких), згідно з указом Президента, має бути прозорою.

А щодо винесення на широке обговорення громадськості проблеми світськості держави, то й тут В. Калашников має слушність. Ніхто з можновладців не зацікавлений у такій постановці питання. Жодна газета (а ми надсилали свої зауваження до п’яти провідних газет України) сьогодні не публікуватиме критику релігії та духовенства. Часом складається враження, що в нас, в Україні, одна тоталітарна система (радянсько-атеїстична) змінилася на іншу тоталітарну систему — релігійно-націоналістичну.

Багато хто відповідає, що, мовляв, критикувати релігію не можна, оскільки вона несе позитивні ідеї, допомагає зменшити в країні злочинність тощо. І це навіть не підлягає сумніву. Але в тих самих США в Бога вірить 94% населення, 90% американців моляться та відвідують церкву, 80% вірять у Страшний Суд, а злочинність, наркоманія, проституція, вбивства, шахрайство в країні мають вельми високі показники. Практично роль релігії у зменшенні злочинності мінімальна. Чи не краще вимогливіше ставитися до силових структур, до обов’язків яких входить боротьба із злочинністю. Адже, як сказано в Біблії, немає такого гріха, який не пробачив би вам Бог. Нагадаю, що єдиний гріх, який не прощає Бог, це... невіра в Нього. То чи слід нам, молодій державі, яка намагається побудувати в себе демократію, «повертатися до середньовіччя», посилено пропагуючи релігію? Так, у нас свобода совісті. Нехай віруючий вірує, нехай ходить до церкви, слухає там пропаганду релігії, але навіщо «заганяти» туди всіх інших українців? Навіщо нав’язувати лише одне мислення, один світогляд — релігійний?

Уже, схоже, і держчиновники бояться бути атеїстами, щоб, вочевидь, не втратити своє крісло. Звідси, напевно, витікає і таке ставлення до науки, коли вчені на базарі торгують ганчір’ям, щоб вижити. Зате, як гриби після дощу, зростають скрізь храми, держава виділяє величезні кошти на «відродження храмів, церков, монастирів». Зауважте, не на будівництво нових лікарень для лікування того самого туберкульозу, який набув в Україні майже епідемічного характеру, не на будівництво палаців науки, будинків інженерної творчості.

На мій погляд, побудова в Україні світської держави сьогодні здається вже утопією.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Публікуючи даний лист у порядку полеміки, ми хотіли б узнати: а що думають з цього приводу наші читачі?

(“День”, №35, 27.02.2004 р.)

«Благаємо, поверніть нам батюшку Віктора»

«Шановна редакціє улюбленої газети «33 канал»! Кожна Ваша газета для нас, як ковток цілющої води, підтримує ледве жевріючу надію на те, що і ми, прості, бідні селяни, будемо людьми в нашій Богом забутій, обкраденій Україні. Зараз знущаються над нами усі, в чиїх руках влада і гроші.

Але в нас була ще єдина надія на Бога, що він помилує нас. Ми ходили до церкви, ревно молились, просили у Бога, щоб зглянувся над нами. Але і цю надію в нас вкрали. У нас був дуже хороший батюшка Віктор. Він підтримував нас духовно. Але він потрапив у аварію, поламав ноги. Нам прислали на час його одужання іншого батюшку, якого позбулися на Херсонщині. З перших його слів (чи будуть носити мені курей і чи за рік я поїду звідси машиною) ми зрозуміли, що це за духовна особа. І благочинний Вінницького району нам сказав: «Дівчата, дивіться за ним пильно і зразу давайте нам знати, ми його заберемо від вас». Ми побачили його «службу» і терпіли, чекали, коли одужає наш батюшка Віктор і ми позбудемося цього горе-батюшки тихо і мирно. Але це були тільки надії. Знаючи собі «ціну», він зразу почав діяти. Всіма неправдами зібрав собі команду і вступив у бій з тими, хто будував цю церкву, доклав багато коштів і сили, щоб зробити її справжнім храмом Божим. Він зібрав підписи від тих, хто або був раз у церкві, або зовсім не знає, як там двері відчиняються, щоб не допустити нашого батюшку Віктора повернутися до нас. Почалась справжня війна, село розділилось на два ворожих табори. Ненависть, злоба, дай тільки зброю до рук.

Ми писали і їздили і в Літин, і у Вінницю в єпархію. Там все обіцяли, але нічого не робили. І нарешті 9.02.2004 року запрошують представників обох сторін в єпархію для розв’язання цієї проблеми. Вони добре знають цього батюшку, на що він здатний, але вирішили послухати обидві сторони. Вислухали все і винесли своє рішення такого змісту:

Ми знаємо його і перевіряли не раз. На курсах у Вінниці він нічого не знав. Здав екзамени на найгірший бал. Тут його спитали, він не відповів ні на жодне питання. Перевіряли його і в Літині, але він нічого не вміє. Тому постановили послати його на курси на 2-3 місяці, якщо він нічому не навчиться, то позбавити його священицького сану.

А нам сказали, що дадуть другого батюшку.

На курси він не поїхав, бо знає, що він там нічого не засвоїть. І він служить і далі в нашому храмі. Ми звернулись знову до благочинного, що є ж рішення єпархії не допустити його до служби. Але благочинний сказав, що він не може його не допустити до церкви, що він і далі буде правити.

...Боже, Боже, цей горе-батюшка сам ні в що не вірить. Він каже, що Бога ніхто не бачить, що це все містика. А як він веде себе в селі! Страх Божий! І знаючи це все, його тримають тут.

Чому єпархія, прийнявши таке рішення, не виконує його? Де вони діли той наказ, що нам зачитали? То на щось вони розраховували, обіцяючи нам. А якщо навіть нема батюшок, то нехай закривають на певний період церкву. Його ж повинні змусити піти на курси.

Просимо, благаємо, допоможіть нам».

Православні християни Літинського району Вінницької області

(«33-й канал», м. Вінниця, №11, 10 березня 2004 р.)

Етнічні проблеми

Куди рухається Крим? Невизначеність провокує етнічні конфлікти на півострові

Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь:

Сторони конфлікту не «опускаються» до взаєморозуміння.

Чи потрібен кримським татарам особливий статус?

Сьогодні Крим розвивається як багатонаціональне суспільство

На депутатських слуханнях, що відбулися в Сімферополі, знову розглядалося питання про ситуацію в міжнаціональних стосунках в автономії. Слухання було скликане для того, щоб, за словами Бориса Дейча, «без суєти та мітингових пристрастей» за участю фахівців і вчених та громадськості знайти відповіді на поставлені життям питання, а саме — про причини останнього загострення міжнаціональної ситуації в Криму. Як відомо, у Верховній Раді України для повернення ситуації в нормальне русло вже поставлене питання про створення парламентської слідчої комісії з вивчення причин цього явища.

Слухання закінчилися прийняттям рекомендацій, які містять таку пропозицію, як створення Міжнаціональної асамблеї народів Криму при Верховній Раді, намічене на квітень нинішнього року, а також заходи з удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, що визначає розвиток міжнаціональних стосунків у нинішній ситуації, комплекс заходів до 60-річчя депортації кримських татар із Криму, 200-річчя поселення німців у Криму і багато іншого.

Усе це добре. Але це загальні, безперечно, корисні заходи, які розряджають обстановку, але проблеми загалом не вирішують. Немов на рингу, в залі засідань парламенту «зустрілися», з одного боку, заява групи кримськотатарських депутатів, а з іншого — заява депутатської групи «Стабільність» і звернення ветеранських організацій. І навіть спільна заява митрополита Кримського та Сімферопольського Лазаря і муфтія мусульман Криму Еміралі Аблаєва, покликана примирити обидві сторони, не усунула барикад. Причина — сторони так і не «опустилися» до того, щоб зрозуміти одна одну. Існує реальна небезпека того, що ситуація може перерости в ще більш гостре протистояння чи більш жорсткий конфлікт.

Складність розв’язання кримськотатарської проблеми на нинішньому етапі має особливу причину. Чим ближче до завершення облаштування репатріантів, тим відчутніша проблема іншого роду: в автономії все частіше — цілком серйозно — обговорюється перспектива створення національної кримськотатарської держави. Як відомо, кримські татари проголосили цю мету в спеціальній резолюції ще на 2-ому курултаї 1991 року. Так, заступник Голови Верховної Ради АРК Ільмі Умеров вважає, що кримські татари повинні мати особливий статус порівняно з іншими національностями, оскільки їхні права до цього часу не відновлено.

З іншого боку, наприклад, депутат Сергій Шувайников підкреслював, що «ті бюджетні 776 мільйонів гривень, які витрачено на облаштування потерпілого народу, що повернувся — це гроші слов’янських платників податків», і «навіть титульна нація — український народ, і той у Криму не має таких фінансових можливостей, які мають представники татарської етнічної групи в усіх сферах соціального й культурного життя». Росіяни, за його словами, «вже давно перестали сподіватися на допомогу держави». У той час, як одні виступаючі твердили, що нинішнє міжнаціональне протистояння — це «криза влади», яка нібито не вирішила проблем переселенців, Сергій Шувайников відзначив, що кримська влада в міру сил і можливостей намагається «згладити критичні проблеми та погасити міжнаціональну напруженість». Однак, він же говорив про «страусину» політику подвійних стандартів офіційного Києва». Він вважає, що «саме позиція Києва провокує ту міжнаціональну напруженість і безкарно заохочує антиконституційні та протиправні екстремістські дії певної частини татар Криму. Там же, в Києві, у Верховній Раді України, лежать сьогодні зареєстровані законопроекти «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Людині недосвідченій у політиці та правових питаннях може здатися, що такий закон необхідний, нехай навіть у тому варіанті, який запропонував Кабінет Міністрів України. Але не можна не бачити, за його словами, що “прийняття закону України про відновлення прав чи статусу татар Криму в будь-якому варіанті стане правовою підвалиною створення на півострові в найближчій перспективі татарської державності…” Ставши громадянином України, будь-хто з представників народу, який повернувся, дістає всі політичні та інші права, які гарантує Конституція України всім громадянам. Навіть Президент України погодився на безпрецедентний крок — створення Ради представників кримськотатарського народу, чим де-факто легалізував меджліс. Висновок депутата полягає в тому, що об’єктивних причин для прийняття особливого Закону для татар Криму немає, а є послідовне й жорстке прагнення лідерів меджлісу створити правову підвалину для татарської державності. Прийняття особливого закону для татар Криму призведе до найсерйознішої ескалації міжнаціональної напруженості в автономії, і ситуація може вийти з під контролю.

Ця тема раз у раз потрапляє на екрани телевізорів і на сторінки газет. Керівник Кримської філії інституту стратегічних досліджень Сергій Цикуренко, наприклад, схильний вважати формування національної автономії ознакою сепаратизму й загрозою для національної безпеки України. Зі свого боку, Рефат Чубаров у програмі кримського телебачення «Небезпечна зона» твердить, що елементи державності кримських татар не несуть небезпеки країні. Адже з 1921 до 1944 року в Криму існувала фактично кримськотатарська національна автономія, і це не являло жодної небезпеки для навколишніх. А депортація була фактичною реалізацією гасла «Крим — лише для росіян!» На думку кримського прем’єра Сергія Куніцина, в Криму потрібна дискусія про національну кримськотатарську автономію.

Свого часу колишній голова комісії ВР СРСР з проблем кримськотатарського народу Геннадій Янаєв, звертаючись до кримського керівництва, говорив: «Незважаючи на ваші заперечення, кримські татари до Криму повернуться все одно, і чим більше ви нагромадите перешкод, тим важче буде розгрібати ці завали». Сьогодні завалів дійсно багато й розгрібання їх призводить до численних конфліктів.

На думку місцевих аналітиків, процес формування національної державності кримських татар вже триває. Процес поступового переростання нібито безетнічної (територіальної), а насправді російської за характером кримської автономії на кримськотатарську вже почався. Він займе декілька десятиріч, і завершиться також без ексцесів — просто кримські татари поступово посядуть належне їм місце в органах державної влади, управлінні, економіці, освіті, науці, культурі. Експерти заспокоюють кримчан — в Криму ніколи не буде поставлене питання про те, що Крим лише для кримських татар.

Однак сьогодні в Криму просто не до наукових досліджень на етнічному грунті. Крім питань державного устрою, в Криму є ще багато інших проблем — економічних та побутових. Лише для забезпечення житлом кримських татар, що вже повернулися до Криму, необхідно ще побудувати до 1,5 мільйонів квадратних метрів житла, з яких близько 300 тисяч — за рахунок державних капітальних вкладень. За інформацією кримського прем’єра, в 1991—2003 роках за рахунок коштів Державного і республіканського бюджетів було введено в експлуатацію близько 360 тисяч кв. метрів житла для кримських татар: за рахунок коштів держкапвкладень побудовано понад 7 тисяч і викуплено понад 1 тисячу будинків і помешкань, що дозволило забезпечити житлом понад 32 тис. осіб. 130 тис. кримських татар повністю або в основному закінчили будівництво власних будинків чи придбали житло самостійно. Але й зараз у черзі на отримання державного житла в міськвиконкомах і сільрадах перебувають понад 6,3 тисяч родин репатріантів. А ще, за різними даними, за межами Криму мешкає не менше ніж 100 тисяч кримських татар, у тому числі 80 тисяч — в Узбекистані.

У Криму і зараз ведеться серйозна робота для збереження міжетнічної згоди, розвитку всіх культур. Представники національних меншин широко використовують своє право на національно-культурну автономію, задеклароване Законом України «Про національні меншини в Україні». Тут зареєстровано 27 національно-культурних товариств і громад, утворених представниками двадцяти чотирьох етносів, які мешкають у Криму. Починаючи з 2001 року, з республіканського бюджету на культурно-масові заходи національно-культурних товариств Криму щорічно виділяються кошти. 2003 року на ці цілі було виділено 267,6 тисяч гривень. Профінансовано видання газети «Межнациональное согласие», створення експозиції прикладного мистецтва національних меншин у Кримському етнографічному музеї. Найважливішим аспектом забезпечення прав національних меншин є розвиток освіти рідними мовами та відродження національних культур. 2003 — 2004 навчального року в Автономній Республіці Крим функціонує 14 шкіл (із 560) з кримськотатарською мовою навчання і 150 класів з навчанням кримськотатарською мовою в 62 школах з російською мовою навчання. У 16 дошкільних установах працюють 23 групи з кримськотатарською мовою виховання. Нарівні із загальноосвітніми, в Криму при національно-культурних товариствах діє 34 недільні школи.

1999 року в Старому Криму відкрито школу з поглибленим вивченням української, вірменської, болгарської, грецької, німецької мов, із контингентом 230 учнів. Успішно функціонує Танківська школа-інтернат Бахчисарайського району з трьома мовами навчання (англійська, російська, турецька). Здійснюється система заходів щодо підготовки педагогічних кадрів для загальноосвітніх навчальних закладів, у яких викладання ведеться мовами національних меншин України. Важливу роль у процесі інтеграції кримських татар до кримського суспільства відіграє Кримський державний інженерно-педагогічний університет, на базі якого створено науково-дослідний центр кримськотатарської мови та літератури і де вчаться понад три тисячі юнаків і дівчат різних національностей, а також створення Кримськотатарської республіканської книгозбірні ім. І. Гаспринського та Кримськотатарського музично-драматичного театру. Під охорону держави взято десятки пам’яток історії та культури кримських татар, вірменів, греків і німців. Останнім часом виконувалися роботи з реставрації мечетей Джума-Джамі в Євпаторії, Муфті-Джамі в Феодосії, «Юсупівської» в селі Соколине Бахчисарайського району, Кебір-Джамі в Сімферополі, вірменської церкви в Феодосії та інші. Створення національних телерадіоредакцій у ДТРК «Крим» і національних засобів масової інформації забезпечило конституційне право етносів на свободу думки та слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань. Зараз на каналі ДТРК «Крим» діють національні редакції, які ведуть мовлення кримськотатарською, вірменською, болгарською, грецькою, німецькою, українською і російською мовами. З 1992 року в Сімферополі працює редакція кримськотатарської художньої літератури. У листопаді 1990 року створено держбюджетну лабораторію з підготовки підручників та навчальних посібників із кримськотатарської мови та літератури, а 1993 року, відповідно до постанови Ради міністрів Криму, створюється навчально-педагогічне видавництво «Кримучпедгиз», у завдання якого входить забезпечення підручниками та навчально-методичною літературою шкіл, ВНЗ і середніх спеціальних навчальних закладів Криму.

Весь цей перелік говорить про те, що Крим сьогодні розвивається як багатонаціональне суспільство. Українська держава намагається задовольнити потреби всіх національних громад. Чи є за таких умов передумови для постановки питання про національну автономію? Відповіді на це запитання ще немає — і саме це є певною небезпекою. В Україні сьогодні просто нікому не відомо — куди ж рухається Крим? А невідомість і є джерелом невизначеності, невпевненості кримських етносів, підвищеної схильності до конфліктів у їхньому середовищі.

(“День”, №37, 02.03.2004 р.)

"Учасники акції протесту вимагають: ... припинити політику етноциду кримськотатарського народу" (Із резолюції мітингу протесту в Судаку 04.02.2004 р.)

Борис ДЕЙЧ,Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим:

"Етноцид - політика цілеспрямованого знищення народу, окремої його частини, що проживає в іншомовному середовищі, чи окремих осіб за національною ознакою" (Словник етнополітолога, т.1. - Київ, 1996, с.204.).

Найкращі опоненти - цифри

Виступити з цією статтею мене спонукали резолюція мітингу протесту кримських татар у моєму рідному Судаку та заява регіонального меджлісу Ленінського району. Зміст і тональність згаданих документів не мають принципових відмінностей, що дає підставу для висновку про скоординованість цих акцій.

Як Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутат Верховної Ради автономії по Судакському округу і, зрештою, просто як громадянин України, я не міг залишити ці події без уваги. Тим паче що головним виявом протестних настроїв цієї частини кримських татар є думка про те, що, "на жаль, Україна не виправдала нашої надії" і "учасники акції вимагають припинити політику етноциду кримськотатарського народу".

Опонувати таким заявам можна лише мовою цифр і фактів, бо емоції тут, як то кажуть, недоречні. А цифри і факти свідчать про інше.

За 15 років, що минули з початку масової репатріації, у Крим повернулося близько 245 тис. кримських татар. Починаючи з 1991 року весь тягар відповідальності за їхнє розселення, облаштування і соціальну адаптацію несе Україна.

Незважаючи на серйозні політичні і соціально-економічні проблеми періоду становлення національної державності, на основі суворого дотримання норм міжнародного права здійснено цілий комплекс заходів, спрямованих на політико-правову, соціально-економічну та етнокультурну інтеграцію репатріантів в українське суспільство.

На цей час в Автономній Республіці Крим сформувалося близько 300 масивів компактного розселення кримських татар. Крім того, вони дисперсно проживають у всіх регіонах автономії. Частка кримських татар у складі населення автономії перевищила 12%. У багатьох регіонах (містах Старому Криму, Судаку, Бахчисарайському, Білогірському, Джанкойському, Кіровському, Первомайському, Радянському районах) вона становить від 20 до 30%.

За ці роки на реалізацію заходів з облаштування і соціально-культурного розвитку раніше депортованих громадян за рахунок коштів державного і республіканського бюджетів спрямовано понад 776 млн. грн., у тому числі 579 млн. грн. - на капітальне будівництво. Тільки в минулому 2003 році на ці цілі було витрачено більш як 50 млн. грн. Такі само обсяги передбачено й у поточному році.

Значні зусилля спрямовано на рішення житлової проблеми. За рахунок бюджетних коштів було побудовано і придбано на вторинному ринку 375 тис. кв. м житлової площі, що дало змогу забезпечити дахом над головою більш як 32 тис. репатріантів. Ще до 130 тис. осіб розв’язали цю проблему самостійно: або придбавши готове житло, або шляхом індивідуального будівництва. Кільком сотням родин житло було придбано за рахунок фінансової допомоги Туреччини та ОАЕ.

У місцях компактного проживання репатріантів прокладено 1130 км ліній електропередач, 717 км водопровідних мереж, понад 100 км доріг, 107 км газопроводу. Побудовано і реконструйовано 8 шкіл із кримськотатарською мовою навчання на 2132 навчальні місця. 2004 року буде завершено електрифікацію всіх нині існуючих масивів і мікрорайонів компактного розселення депортованих громадян, а забезпеченість водогінними мережами сягне 75%. Особлива увага приділяється розв’язанню проблем газифікації масивів. Обсяг коштів, що їх виділяють на ці цілі, з кожним роком збільшується. Якщо в 2001 році в експлуатацію було здано лише 5,2 км газових мереж, то в 2002-му - 26,3 км, а у 2003-му - вже 48,2 км, що дало змогу цілковито або частково забезпечити блакитним паливом майже 15 масивів з населенням понад 3500 осіб.

Під індивідуальну забудову репатріантам виділено 46,5 тис. земельних ділянок. Крім того, вони отримали понад 40 тис. ділянок площею до двох га для ведення особистого підсобного господарства. Близько 22 тис. кримських татар стали власниками земельних паїв унаслідок розпаювання КСП. У сільських районах кримськими татарами створено більш як 400 фермерських господарств, за якими закріплено понад 11 тис. га землі.

Плече держави

Постійна увага приділяється рішенню однієї з найгостріших проблем депортованих громадян - їх працевлаштуванню і забезпеченню зайнятості. Завдяки вжитим заходам удалося скоротити розрив між рівнями зайнятості дорослого населення Автономної Республіки Крим загалом і кримських татар. Сьогодні частка зайнятого населення загалом по Криму становить 43,6%, а частка зайнятого кримськотатарського населення - 38,2%. Водночас економічно активними видами діяльності зайнято 65,9 тис. кримських татар, з них 34,9 тис. осіб (53%) працюють на підприємствах і в організаціях республіки та 26,6 тис. осіб (40,4%) зайняті у сфері підприємництва і самозайнятості. Загалом по Криму це співвідношення становить 77,4% і 14,6%. Отже, частка кримськотатарського населення, зайнятого у сфері підприємництва і самозайнятості, перевищує середній показник по Криму в 2,8 разу. Особливо велика їхня роль у розвитку автосервісу, громадського харчування, дрібнооптової торгівлі, переробки сільгосппродукції. Через службу зайнятості тільки в 2003 році було навчено понад тисячу безробітних з числа кримських татар. За підтримки міжнародних організацій і фондів діють десятки центрів розвитку бізнесу та підприємництва, у рамках яких надається консультативно-методична і фінансова допомога підприємцям-початківцям з числа репатріантів.

Багатьом тисячам кримськотатарських родин виплачено компенсації за проїзд і провезення багажу під час повернення до Криму, надано матеріальну допомогу на добудову індивідуального житла, придбання ліків, оплату оперативного лікування, навчання у вузах тощо.

Послідовно реалізуються конституційні права громадян на вивчення рідної мови і навчання кримськотатарською мовою.

Здійснюються заходи для забезпечення шкіл підручниками, виданими рідною мовою. Уже видано достатніми тиражами підручники з кримськотатарської мови для 2, 5, 6 класів і з літератури для 5, 6, 11 класів. Забезпеченість навчальною літературою, виданою кримськотатарською мовою, досягла 51% і порівняно з 2002 роком збільшилася у 2 рази. Найближчим часом за планами Міністерства освіти та науки України буде видано ще кілька підручників і навчальних посібників для національних шкіл.

Підготовка педагогічних кадрів з кримськотатарської мови і літератури здійснюється у Кримському державному інженерно-педагогічному університеті (навчаються 535 студентів) і Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського (168 студентів).

У системі Міністерства культури Автономної Республіки Крим створені і діють 5 республіканських кримськотатарських установ і колективів культури та мистецтва, зокрема Кримськотатарський музично-драматичний театр, Республіканська кримськотатарська бібліотека ім. І. Гаспринського, Республіканський кримськотатарський музей мистецтв, філармонічний колектив "Хайтарма" та фольклорний ансамбль "Крим".

Крім того, на місцях діють 57 кримськотатарських колективів художньої самодіяльності, 26 з яких мають звання "народний" чи "зразковий".

Створено культурно-етнографічні центри: "Коккоз" (с. Соколине Бахчисарайського району), "Дерекой" (м. Ялта), "Керменчик-Акмечеть" (м. Сімферополь), "Ташхан" (м. Білогірськ), "Сюрень" (с. Танкове Бахчисарайського району), "Яш-даг" (м. Євпаторія).

Відкрито 4 кримськотатарські бібліотеки (РКБ ім. І. Гаспринського, Білогірська міська бібліотека ім. Б. Чобан-Заде, Ісмаїлбейська бібліотека ім. А. Умера (м. Євпаторія), Ближненська бібліотека (м. Феодосія). Створено бібліотеки та бібліотечні пункти в місцях компактного проживання кримських татар.

Регулярно проводяться художні виставки, творчі звіти, фестивалі й огляди національної культури, концерти провідних виконавців. У грудні 2003 року в Києві відбулися чергові Дні кримськотатарської культури, у яких узяли участь кращі професійні та народні колективи і майстри мистецтв із різних регіонів Криму.

Видаються десятки національних ЗМІ, зокрема кримськотатарською мовою. Деякі з них одержують державну підтримку. У складі ДТРК "Крим" діє національна редакція. Регулярно публікуються кращі книги кримськотатарських авторів, у тому числі національна класика.

Кримські татари, які сповідують іслам, мають змогу вільно відправляти релігійні культи. За останні роки віруючим повернуто багато культових споруд, з допомогою спонсорських коштів у різних містах і районах Криму відновлено й побудовано десятки мечетей. Вирішується питання про будівництво Соборної мечеті у Сімферополі.

Починаючи з 1996 року значну підтримку у справі облаштування та етнокультурного розвитку репатріантів надають міжнародні організації і країни-донори. Тільки в рамках Програми розвитку та інтеграції Криму, що її реалізує ООН, здійснено низку проектів соціально-економічного і гуманітарного

характеру на суму, яка перевищує 6 млн. доларів США.

Триває процес залучення фахівців з числа кримських татар на державну службу. Нині в республіканських органах виконавчої влади працюють 84 фахівці з раніше депортованих громадян (5,9% від загальної кількості держслужбовців), у тому числі один заступник Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, один міністр, один голова рескомітету, 10 заступників міністрів і голів рескомітетів.

Депутати Верховної Ради автономії виявили високу довіру Ільмі Умерову, обравши його заступником Голови Верховної Ради.

У райдержадміністраціях на посадах голів і заступників голів працюють 14 кримських татар, 4 - на керівних посадах у виконкомах міських рад.

Майже 930 кримських татар обрано депутатами рад різних рівнів, у тому числі 8 осіб - депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Про який этноцид кримських татар може йти мова у світлі вищенаведених фактів? У чому вбачають автори цих заяв і резолюцій підтвердження своїх слів?

Історична справедливість - без образ

Вочевидь, такі заяви почасти можна пояснити відчуттям історичної образи за злочини сталінського режиму, що піддав кримських татар насильницькій депортації. І до цього потрібно ставитися з розумінням. Однак неприпустимо керуватися такими почуттями при відновленні історичної справедливості стосовно кримськотатарського народу. Тим паче коли йдеться про зобов’язання молодої української держави, що не винна в трагедії цього народу, але узяла при цьому весь тягар відповідальності за його облаштування на своїй історичній батьківщині.

Ці питання перебувають під постійним контролем Президента України. За десять років свого президентства Леонід Данилович приділив проблемам кримських татар стільки уваги, що це гідно окремої глави. Можу лише сказати: жодна моя особиста зустріч із Президентом чи зустріч із ним Голови Ради міністрів автономії Сергія Володимировича Куніцина не проходила без його зацікавленого обговорення численних проблем цього народу.

Я вже не кажу про те, що саме Леонід Данилович Кучма 1999 року ініціював створення при Президентові України Ради представників кримськотатарського народу.

Кримськотатарська проблема також постійно у полі зору Кабінету Міністрів України.

Має бути продовжена робота з виділення земельних ділянок, зокрема на Південнобережжі. Це тривала і нелегка робота, що потребує послідовності та взаєморозуміння. І держава готова взяти на себе відповідальність за її проведення. Увесь перебіг подій свідчить, що альтернативи розв’язанню цих проблем саме таким шляхом немає.

Будь-які спроби дестабілізувати обстановку в Криму напередодні 60-річчя трагедії кримськотатарського народу, з чийого боку вони б не виходили, можуть спричинити серйозні наслідки, а їхні ініціатори повинні замислитися над тим, яке майбутнє готують вони Криму і яку відповідальність мають вони перед Україною.

Головним багатством Криму є його національне різноманіття. І кожний етнос, представлений на нашому маленькому півострові, може зберегти власні мову, культуру і звичаї лише за умов єдності цього різноманіття. Пам’ятати про це має кожен, кому дорогий наш спільний кримський дім.

("Голос України", №1902, 2004.02.19)

Шкала толерантності

Дмитро ЖИРЕНКО:

Для сучасного політкоректного світу антисемітизм, як і будь-яка інша форма расизму, неприйнятний. Проблемі неприйняття єврейської нації, яка сягає своїм корінням ще в часи середньовіччя, було присвячено «круглий стіл» «Антисемітизм у XXI столітті. Нові аспекти старого виклику», нещодавно зорганізований Ізраїльським культурним центром при Посольстві Держави Ізраїль. Учасники намагалися віднайти ліки, здатні вилікувати соціум від ксенофобії та антисемітизму.

На думку директора Інституту філософії НАН України Мирослава Поповича, якому надали можливість висловитися першим, не варто дивуватися ксенофобським настроям різних народів. Це початковий звіриний атавізм, що залишився з далекого минулого, і водночас ознака надзвичайно низької загальної та політичної культури сучасності. Що стосується ситуації в Україні, то ілюстрацією може служити «шкала Богардуса» (переваги при виборі супутника життя іншої національності). За останніми даними Інституту соціології НАН, євреї у наших громадян на другому місці після росіян і українців, які розглядаються як єдина група, та інших слов’янських народів. Тобто, як відзначив академік, перевагу, наприклад, полякам віддають рідше, ніж євреям. Це характеризує картину, що склалася, в Україні, де, на відміну від Росії, практично немає ультраправих політичних рухів. Але ситуація з газетою «Сiльськi вісті» дала зрозуміти, що і в Україні в антисемітизму періодично виникає «друге дихання». Мирослава Поповича, за його словами, дуже засмутив той факт, що деякі українські політики, які допустили появу подібних публікацій у близькому їм за поглядами виданні, «знаходяться на такому примітивному рівні ментальності». Тим часом і в Європі чітко простежується відхід праворуч масового електорату, насамперед, внаслідок засилля емігрантів зі Сходу.

«Україна й Ізраїль знаходяться між двох вогнів, між двома супердержавами», — заявила президент Міжнародного товариства «Україна — Ізраїль» Лариса Скорик . Україна зараз у тому ж становищі, що й Ізраїль у 1948 році, коли ця країна вибрала прозахідну зовнішньополітичну орієнтацію. Наслідком цього кроку був крен СРСР у бік арабського світу і зумисне створення неймовірних проблем Ізраїлю в цьому регіоні. Сьогодні так само будь-який явний рух України у бік Європи та США щоразу супроводжується антиукраїнськими діями. «Україна, в порівнянні з «чекістською» Росією, дуже толерантно ставиться не тільки до євреїв, а й до представників інших національностей», — сказала Лариса Скорик.

Нагадавши присутнім, що Україну ніколи не звинувачували в антисемітських випадах, проректор Міжнародного Соломонового університету (МСУ) Леонід Мацих загострив увагу на подіях, що відбуваються в західній цивілізації, яка вважається опорою і надією лібералізму й демократії. Виявляється, далеко не все, що відбувається в сучасній Європі, вписується в рамки наших уявлень про лібералізм, демократію і толерантність. «Саме Західна Європа, хоч як це не парадоксально, сьогодні стала одним із головних вогнищ найрадикальнішого антисемітизму», — заявив проректор МСУ. Причому осереддям таких поглядів є не футбольні фанати, не відвідувачі пивниці чи люмпени, а інтелігенція і професура, яка не гребує провокаціями проти своїх же колег по університету. І це набуває форми чітко спланованої обструкції. Звичайно ж, за словами Леоніда Мациха, будь-який тоталітаризм чреватий ксенофобією, але, як з’ясувалося, і ліберальна державна практика — аж ніяк не панацея. Зараз, за статистикою, країни, які по праву пишаються своїм демократичним розвитком (Франція, Німеччина, Англія і навіть Голландія), поповнюють списки найчорніших антисемітських ексцесів, а згідно з останніми опитуваннями громадської думки в Європі, Ізраїль — причина всіх світових проблем. Звідки такий настрій? Проректор МСУ вважає, що в цій ситуації інтелігенція не повинна залишатися осторонь. Адже хто, як не вона, повинен формувати громадську думку?

Говорячи про походження антисемітизму, радник Посольства Держави Ізраїль в Україні Алік Надан підкреслив, що практично не змінюється нічого, залишається та ж основа. Однак сьогодні нападки на єврея-індивідуума переходять на Ізраїльську державу в цілому, причому використовуються більш сучасні методи пропаганди. «Євреї поза Ізраїлем набагато менш чутливі до проявів антисемітизму, ніж люди інших національностей, що їх оточують», — відзначив Алік Надан. Якби сьогодні не було такої політизації антисемітизму, прояви побутового антисемітизму не мали б такого резонансу. Хоч радник ізраїльського посла не заперечував той факт, що і з боку євреїв може демонструватися «зайва чутливість», йому все ж неприємно спостерігати пасивність і відсутність адекватної реакції європейського співтовариства у вирішенні перелічених проблем. Необхідно розуміти, що це проблема не асимільованих євреїв, а того суспільства, де вони живуть, тому що подібні ворожі погляди в результаті виллються в примітивні акти насильства і щодо інших націй. На цей рахунок радник Посольства Держави Ізраїль в Україні схвально відгукнувся про президента Франції Жака Ширака, який, як відомо, відверто засуджує антисемітизм і виступає за збереження світськості власної країни.

Порівнюючи нашу державу з європейськими країнами, журналіст Дмитро Корчинський погодився з Леонідом Мацихом у тому, що Україна — безпрецедентно толерантна країна. Хоч джерела цієї толерантності, цілком можливо, криються в надмірній індиферентності. Серйозні ексцеси, яких поки ще не було, ймовірні в міру подальшої інтеграції України у світові процеси. Дійсно, антисемітизм сучасної Європи, на думку гостя, — це не класичний антисемітизм минулого, не прагматичний антисемітизм Сталіна, це нове явище академічного середовища — інтелігентський антисемітизм. І це пов’язане не стільки із збільшенням кількості мусульман у західній Європі та у світі в цілому, скільки з тим, що ми не розуміємо світові процеси ні у фізичному, ні в соціологічному значенні. А нерозуміння, як правило, породжує агресію. Простіше кажучи, антисемітизм — результат спрощеного погляду на навколишній світ. Дмитро Корчинський побоюється, що антисемітизм буде однією із найбільш популярних ідей ХХI століття, і це, без сумніву, пов’язано з активним поширенням радикального ісламу. «Ми живемо в епоху ісламської революції», — констатував він. Світові релігії будуть творити ХХI століття всупереч технологіям чи з допомогою них. Зараз дуже легко створити радикальне екстремістське угруповання саме на принципах ісламського фундаменталізму. «Це легко, це технологічно», — зробив висновок гість, додавши, що для мусульманського екстремізму антисемітизм є необхідною складовою. Це велика небезпека не тільки для євреїв, а й для всіх, оскільки антисемітизм плодить подальше нерозуміння.

Дуже важко вигадати для антисемітизму іншу личину, вважає виконавчий віце-президент Конгресу національних общин України Йосиф Зісельс, але зі зміною державних форм і соціальних моделей видозмінюються також і моделі виживання народів. Тому для євреїв важливо, що Україна як нова модель обрала суверенну державу з власною політичною нацією, адже ще кілька десятків років тому Україна була оплотом державного антисемітизму в СРСР. Тільки за допомогою повноцінного громадянського суспільства можна витіснити антисемітизм на маргінес суспільного життя. Що стосується європейського антисемітизму, то, на думку Йосифа Зісельса, це культурний код західної християнської цивілізації. В епоху Просвітництва вдалося пом’якшити акценти і накласти на ці стереотипи шар лаку, який сьогодні «знято» арабською еміграцією і економічними проблемами Європи. Тобто ми сьогодні опинилися перед обличчям «нового європейського антисемітизму», суть якого залишилася тією ж самою, що й кілька сотень років тому. «Антисемітизм — це хвороба суспільства, і, як соціальному явищу, йому місце на узбіччі суспільного життя», — завершив свій виступ Й. Зісельс.

Учасники «круглого столу» зійшлися на тому, що ліків від цього соціального явища не існує, але пом’якшити ситуацію може тільки найбільш проінформована і цивілізована частина суспільства будь-якої країни, де існує негативне ставлення до євреїв. Іншими словами, всі надії поклали на інтелігенцію... У зв’язку з цим не можна не пригадати відомого американського економіста Йозефа Шумпетера , який вважав цю соціокультурну групу найбільш реакційною і до того ж «закономірно зацікавленою в соціальних заворушеннях»...

(“День”, №38, 03.03.2004 р.)

Автор нижченаведеної статті звертає увагу на соціальний контекст проблеми ксенофобії.

Олександр ФЕЛЬДМАН, народний депутат України, президент Асоціації національно-культурних об’єднань України:

У країні не вщухає полеміка щодо рішення Шевченківського райсуду столиці про закриття газети «Сільські вісті». За сумною вітчизняною традицією, правова сторона справи змішується з політичною. Газета, м’яко кажучи, «послизнувшись», наполягає на власній правоті. Опозиція, зокрема соціалісти, не відмежувавшись від антисемітських публікацій, робить черговий подарунок своїм опонентам. І одразу ж, користуючись опозиційністю видання, розкручує тему переслідування «за переконання». Ось уже кілька тижнів в Україні не вщухає бурхлива, багато в чому скандальна дискусія, пов’язана з рішенням Шевченківського районного суду міста Києва про закриття газети «Сільські вісті» за антисемітські публікації.

9 лютого в Санкт-Петербурзі банда підлітків ланцюгами та бейсбольними бітами на смерть забила 9-річну таджицьку дівчинку. Крім ран від ударів, медики нарахували в її тілі 11 ножових поранень. Її батько та двоюрідний брат дивом залишилися живі. За останні кілька місяців у північній столиці Росії сталося відразу кілька злочинів зі схожим почерком.

Здавалося б, між цими подіями немає жодного зв’язку. Але так здається тільки на перший погляд. І в тому, і в іншому випадку йдеться про конфлікти на грунті міжнаціональних відносин.

Зараз політичні «адвокати» «Сільських вістей» кажуть про переслідування опозиційної преси, про те, що газета не «розпалювала міжнаціональну ворожнечу», а просто надала свої сторінки для обговорення «суспільно важливої теми». Дивна, проте, виходить дискусія. У ній бере участь тільки одна сторона. «Сільські вісті» стали рупором махрового антисемітизму. Причому після рішення суду потік чорносотенного бруду на сторінках газети посилився.

Нас заспокоюють. Мовляв, нічого страшного. Це не розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а лише дискусійні перегини. Навпаки, як переконують нас деякі автори, «українці кажуть, що дуже люблять євреїв» (Гайванович І. «Чи насправді українці не люблять євреїв», «Українська правда», 6 лютого 2004 року).

Подібні аргументи звучали на початку 1990-х років і в Росії, коли країну захлеснув вал ультранаціоналістичних, ксенофобських (у тому числі й антисемітських) публікацій. А зараз мільйони російських виборців голосують за націоналістичні партії. За оцінками фахівців до банд скінхедів, які діють у містах Росії, входять понад 50 тис. молодих людей. За даними правозахисників, тільки в 2003 році скінхеди вбили понад 20 осіб «не тієї» національності. І цьому в Росії вже ніхто особливо і не дивується. А все починалося з «культурологічних» і «філософських» публікацій.

Зрозуміло, на ситуації в Росії позначилася війна в Чечні, періодично повторювані терористичні акти. Образ ворога конкретизувався. Екстремістські настрої стали досить масовими. Дедалі частіше ці настрої переходять у жорстокі дії. Але ці смертельно небезпечні паростки зійшли на добре угноєному (угноєному отруйним словом!) грунті.

Після трагічної смерті таджицької дівчинки авторитетна російська газета «Известия» опублікувала статтю під заголовком «Петербург на грані погромів». Що, знову перебільшення? Швидше, сигнал про реальну небезпеку.

Тривожні тенденції в сфері міжнаціональних відносин уже спостерігаються й у нас.

Щорічні дослідження, які проводять фахівці Інституту соціології Національної академії наук України, показують, що за останні роки посилилися настрої національної нетерпимості. Причому це стосується абсолютно всіх національних груп, які проживають в Україні, включаючи і самих українців. Сама по собі ця тенденція має бути предметом серйозного суспільного неспокою.

Євреї аж ніяк не лідери на шкалі національної нетерпимості, що фіксують соціологічні дослідження. З чого деякі «коментатори» роблять вельми своєрідний висновок: «… самі євреї, очевидно, не зовсім адекватно сприймають ставлення до себе з боку навколишніх… Отже, причину дещо болісного, можна сказати, реагування саме євреїв на ставлення до себе з боку інших (і, передусім, титульної) національностей потрібно шукати, очевидно, в самих євреях» (вищезгадана стаття в «Українській правді»). Логіка майже ідентична міркуванням тих, хто організовував і здійснював єврейські погроми в роки громадянської війни та в дореволюційній Росії. Тоді таким чином виправдовували вбивства і грабежі «інородців», а тепер — антисемітські публікації.

Зростання національної нетерпимості іноді пояснюють погіршенням соціально-економічного становища людей. Що ж, давайте порівнювати. За даними соціологів теза «Узагалі не пускав би євреїв до України» в 1994 році підтримали 7,7%, а в 2002 року — 17,0%. 1993 — 1994 роки були найкризовішими за роки незалежності України, це були роки найбільшого падіння української економіки. У 2002 році, як і нині, Україна переживала економічний підйом. І проте рівень нетерпимості до євреїв виріс за ці роки більше ніж удвічі. Можливо, для когось 17% опитаних — це невелика кількість. Адже в своєму антисемітизмі розписався кожен шостий респондент! За рахунок чого відбулося зростання національної нетерпимості та ксенофобії? На моє глибоке переконання, це результат «роботи» «Ідеаліста», «Персоналу», «Джерельця» та багатьох інших «видань», книг і брошур, які безкарно сіяли отруйне насіння міжнаціонального розбрату.

Адже вже є й перші «паростки».

13 квітня 2002 року фашиствуючі молодчики напали на Центральну синагогу в Києві. Доморослі скінхеди з’являються й в українських містах. Поки що їх мало. Але якщо закривати очі на реальну проблему і терпимо ставитися до пропаганди ксенофобії, годинниковий механізм «бомби» міжнаціональних конфліктів неминуче спрацює.

Дедалі тривожніші повідомлення надходять із Криму. На поверхні конфлікту — горезвісне «земельне питання». Проте напруження в міжнаціональних відносинах на території автономії штучно підігрівають. Наближаються президентські вибори. Велика спокуса розіграти «національну карту» і на виборах глави держави.

Напередодні виборчої кампанії 2002 року Асоціація національно-культурних об’єднань України прийняла спеціальне звернення до політичних партій, виборчих блоків і кандидатів у депутати, в якому ми запропонували їм не спекулювати під час передвиборної агітації на складних і делікатних питаннях міжнаціональних відносин, не протиставляти громадян України за національною ознакою. На превеликий жаль, далеко не всі політичні партії і виборчі блоки прислухалися до цього заклику.

Ніхто не може сказати точно, коли настрої, «ідеї» переростуть у конкретні дії. Але в будь-якому випадку цій дії передує слово. Саме тому не можна залишати без уваги, без різкої громадської реакції кожну спробу розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Зло потрібно карати, інакше потім буде пізно.

Я — принциповий противник закриття засобів масової інформації за дії із розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі. Відповідальність за подібні вчинки мають нести конкретні особи — автори публікацій, керівники ЗМІ, які допустили їхнє поширення, але не журналісти й інші працівники видання (або органу масової інформації), які, по суті, стають заручниками позиції свого керівництва.

Але і сама журналістська спільнота не повинна миритися з цим. У Декларації принципів поведінки журналістів, прийнятій Міжнародною федерацією журналістів, зазначається:

«Журналіст зобов’язаний враховувати небезпеку дискримінації, яка може виникнути для людини через діяльність засобів масової інформації. Він повинен робити все можливе, щоб не допускати в публікаціях таку дискримінацію, обіграючи, зокрема, ознаки раси, статі, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політичних та інших переконань, а також національного та соціального походження».

В Україні створена (але не діє?) громадська комісія з питань журналістської етики. Хотілося б почути її принципову позицію стосовно антисемітських публікацій в «Сільських вістях» та інших подібних виданнях.

Президія Асоціації національно-культурних об’єднань України, до складу якої входять понад 80 громадських організацій національних меншин, розглянувши на своєму засіданні ситуацію, пов’язану з антисемітською кампанією газети «Сільські вісті», прийняла звернення до вищого державного керівництва країни із закликом вжити всіх можливих (політичних, законодавчих, адміністративно-правових) заходів для того, щоб переміг закон, а провокаторів було покарано.

Опозиційність того або іншого засобу масової інформації не може бути індульгенцією на антисемітизм і ксенофобію. Не повинно бути подвійних стандартів. Якщо ми прагнемо жити в правовій державі, то норми Конституції та законодавства України про відповідальність за розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі повинні діяти невідворотно і в повному обсязі, інакше нам не уникнути ланцюгової реакції міжнаціональної ворожнечі.

(“День”, №29, 19.02.2004 р.)

МАУП закриють

Юрій ТИШКУН:

Міжреґіональну академію управління персоналом закриють. Таке сенсаційне повідомлення розповсюдило інтернет-видання mignews.com.ua з посиланням на власні джерела. Якщо вірити виданню, МАУП мають закрити за рішенням Міністерства освіти і науки України з огляду на подання Державного комітету з питань національностей та міґрації України, згідно із висновками якого дії МАУП сприяють розпалюванню міжнаціональної ворожнечі в Україні.

Щобільше, за інформацією Mignews, Держкомнац скерував подання на Міжреґіональну академію до Генеральної прокуратури України з пропозицією проаналізувати діяльність кадрової академії щодо порушення законодавства України про міжнаціональні відносини.

За інформацією Mignews, Держкомітет з питань національностей, який очолює пан Геннадій Москаль, пропонує позбавити МАУП акредитації, а отже, й права готувати спеціалістів. Як наслідок, журналісти інтернет-ЗМІ радять майбутнім абітурієнтам добре подумати перед тим, як вступати до МАУП.

Натомість віце-президент МАУП з питань зв’язків із громадськістю Ігор Слісаренко у коментарі "Поступу” зазначив, що МАУП не отримувала жодних документів із Міносвіти і навіть не було натяків на їх отримання. Щобільше, пан Слісаренко зазначив, що у журналістів Mignews багата уява і фантазія, а тому він не дивується і ніколи не дивувався таким заявам.

Також віце-президент МАУП стверджує, що пан Рабінович, з яким пов’язують Mignews, не чинить таких дій з власної ініціативи. Пан Слісаренко наголошує, що, за його джерелами, паном Рабіновичем керують ляльководи з Банкової, які влаштовували репресії проти "Сільських вістей". Для цих ляльководів МАУП як кістка в горлі через свою незалежну політичну позицію, адже у її виданнях мають можливість висловитись представники усіх політичних сил, — каже віце-президент МАУП.

Нагадаємо, що Міжреґіональна академія управління персоналом — це один із найбільших в Україні недержавних вищих навчальних закладів, який очолює пан Григорій Щокін. Її інститути названі іменами багатьох відомих російських та українських політиків. Видання МАУП ("Персонал", "Персонал-Плюс") і книжки, які видає академія, представники деяких нацменшин розцінюють як такі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу, а також як людиноненависницькі. Щоправда, представники МАУП зауважують у відповідь, що представники окремих організацій національних меншин, зокрема той же пан Рабінович, програли навчальному закладу позови із такими звинуваченнями.

Водночас публікація в газеті "Сільські вісті" уривків із книги професора МАУП пана Яременка із звинуваченнями на адресу євреїв спричинила позов Єврейського антифашистського комітету проти "Сільських вістей". Цей позов завершився судовим рішенням про закриття газети.

(«Поступ», 9 березня, 2004-03-10)

Ярина МАТВІЇВ. Нацменшинам у нас добре

Національним меншинам на Львівщині живеться спокійно та затишно. Принаймні голова Державного комітету з питань національностей та міґрантів України Геннадій Москаль, який цими днями перебував у Львові, ситуацію з національно-культурними товариствами нашого реґіону оцінює позитивно.

На його думку, утиск, якого зазнають нацменшини Львівщини, здебільшого розпочинається та закінчується полемікою на шпальтах деяких реґіональних газет.

Щоправда, проблеми, які все ж мають національно-культурні товариства, треба негайно розв’язати. Вони зазвичай не виходять за межі фінансових негараздів.

За словами Геннадія Москаля, національно-культурним товариствам Львівщини здебільшого бракує приміщень, коштів на видання книг та спорудження пам’ятників, якими національні спільноти могли б репрезентувати свою культуру.

Загалом в Україні сьогодні є тенденція до збільшення культурно-національних товариств. Якщо ще 2000 року в Україні було 661 національна спільнота, то вже цьогоріч їх 1650.

"На загальноукраїнському тлі в питаннях нацменшин Львівщина виглядає гарно", — сказав Геннадій Москаль.

Сьогодні національні меншини на Львівщині становлять 5,2% усього населення.

Геннадій Москаль також акцентував увагу на гострій проблемі стосовно газети "Ідеаліст": на неї подали в суд за статті антисемітського змісту. Геннадій Москаль вважає, що Європа та весь світ критикує Україну за це видання, оскільки воно повністю пронизане статтями, які поганять національні культури в Україні, зокрема євреїв.

"На останньому засіданні Єврокомісії у Брюсселі її голова Романо Проді засудив такі видання. На цьому ж засіданні "Ідеаліст" було перекладено на багато мов світу, і вся світова спільнота читала газету, яка соромить авторитет України. До того ж цікаво, що в Україні газету знайти важко, натомість на Заході вона дуже поширена", — сказав Геннадій Москаль.

Він, зокрема, зазначив, що звертатиметься до Апеляційного суду України, аби той сказав своє слово у цій справі, оскільки на рівні Пустомитівського апеляційного суду справа з "Ідеалістом" стоїть на місці. "Хай суд винесе своє рішення, чи є там антисемітські публікації, чи нема, щоб ми врешті сказали про це Раді Європи", — наголосив Геннадій Москаль.

(«Поступ», 1 березня 2004-03-10)

Парад цитат

Підготував Микола Савельєв:

 “ЯКОСЬ, – розповідає легенда, – захотів чорт сотворити подібного до себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив, покуштував – вийшов мужик (тобто “хохол”).

“Недоварив!” – каже сам до себе чорт і ну знову варити. Варив, варив, покуштував – вийшов “лях”. “Ще недоварив!” – каже чорт і знов став варити. Варив, варив, знову покуштував – вийшов “німець”. “Ще трошечки недоварив”. І заходився знов варити. Спробував – вдався татарин. “Ось-ось ще трошечки – і буде такий, як я”. Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє – вийшов “жид”. “Переварив! – вигукнув чорт. – Цей вийшов уже хитріший і розумніший за самого мене! Перебрав цього разу!”

“Ненормальні суспільно-історичні умови спричинилися, між іншим, до того, що на Україні було досить поширене уявлення про “жидів” як про таких, що позбавлені навіть душі, цієї найвищої з ознак, яка відрізняє людину від тварини: “жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара”.

“Українці, за звичаєм, називають великоросів “москалями”, “лапотниками”, і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось острахом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з “москалем”, не кажучи вже про те, щоб наймати його на службу. “Москаль, – говорить він, – неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритись через його лінощі та лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш”. А взагалі москалів мають за знахарів і кажуть про них: “У москаля щось у носі є. Він і ходить не так, як ми ходимо – гуртом, а один за одним, щоб легше було: передньому йти найважче, і ось, коли він втомиться, тоді інший виходить наперед”... Називають їх ще “кислопузими, смердючими москалями”. У деяких місцевостях, розташованих уздовж залізниці, їх звуть, нарешті, “хамською і дерев’яною душею” – за те, що вони під час будівництва залізниці кривдили навколишніх пастухів, однімали в них хліб... Склалась навіть така приказка: “Боже мій, Боже мій! А ми – Твої, а чиї ж то москалі?”

“Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українських легендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою або великороса з українкою) не людьми, а “перевертнями” і позбавлено їх блаженства у потойбічному житті”.

Джерело: “Міфи України”. За кн. Георгія Булашева “Український народ у своїх легендах релігійних поглядах та віруваннях”. / Пер. Ю.Буряка. – К.: Довіра, 2003. -С. 122-127. Наклад (10 тис. примірників) видруковано на замовлення Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).

На обкладинці подано такий текст: “Міфи України” – безумовно найкращий посібник з народознавства, що будь-коли видавався у нас. Адже навряд хто з сучасних письменників, етнографів спроможний змагатися з таким унікальним оповідачем, як автор “Міфів” Георгій Булашев. Програмою Соціал-демократичної партії (об’єднаної) передбачена підтримка та розвиток української мови, культури, духовності. Тому сприяння виданню цієї книги – не випадковість, а закономірність. “Міфи України” – це всесвіт народних вірувань, казок, притч, оповідок. І якщо ви хочете, аби ваша дитина вивчила народознавство, – досконалішої книжки, ніж ця, вам не знайти.

Віктор Медведчук, лідер СДПУ(о), доктор юридичних наук”.

Конституція України: Стаття 11. “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.

Стаття 24. “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.

Кримінальний кодекс України. Стаття 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності): “Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності... караються штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років”.

І насамкінець – із тексту статті голови виконкому СДПУ(о), заступника голови СДПУ(о), заступника глави адміністрації президента Юрія Загороднього на мережній сторінці “Української правди” 17.12.2003: “Саме СДПУ(О), КПУ і СПУ послідовно виступають за проведення реформи і впровадження у політичну систему України європейських норм політичної відповідальності. Немає також нічого дивного й у тому, що саме правонаціоналістичні сили всіляко намагаються цієї відповідальності уникнути”.

(“Львівська газета”, №09, (326), 2004 р.)

Схожі повідомлення

Науковий коментар обставин прийняття і змісту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

Аналіз деяких аспектів змін до Кримінально-виконавчого кодексу

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ до проекту внесення змін до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 12.03.2013 №230, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02.04.2013 за №541/23073)

Кому в Україні належать ЗМІ, або чому всі ЗМІ розхапані, як гарячі пиріжки

Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості?

Як визначити розміри моральної шкоди?

Громадський контроль і права людини

Які відомості становлять державну таємницю в Україні?

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

Експрес-огляд законотворчої діяльності Верховної Ради України Бюлетень № 89 Законопроекти, зареєстровані в парламенті за період 29.08.2016 – 02.09.2016

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори