пошук  
версія для друку
07.04.2004

26 жовтня-9 листопада 2001 року

   

ПРАВА ЛЮДИНИ

Законодавство

18 жовтня Указом Президента України затверджено Національну програму правової освіти населення, яка передбачає створення необхідних умов для набуття широкими верствами населення правових знань та навичок.

В якості одного з ключових засобів досягнення поставленої мети Програма називає забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації. Але навряд чи цілям систематичного і безперервного поширення серед населення знань про право і державу слугують існуючі обмеження на видання окремих правових актів. Давно назріла необхідність у внесенні змін до Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”: нині нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення в “Офіційному віснику України”, “Відомостях Верховної Ради України”, чи газеті “Урядовий кур’єр”. Причому, згідно з зазначеним указом, нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають лише інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. Однак, з огляду на прогрес в інформаційних технологіях, останнє вбачається нічим не виправданим обмеженням. Крім того, згідно з затвердженим Кабінетом Міністрів України Порядком ведення єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним, передбачено можливість вільного і рівного одержання всіма юридичними і фізичними особами копій еталонних текстів нормативно-правових актів.

(“Юридичний вісник України”, №43, 27 жовтня-2 листопада 2001 р.)

Новини правозахисту

Головними цілями міжнародного просвітницького семінару “Європейські стандарти про запобігання катуванням та жорстокому поводженню й удосконалення українського законодавства”, що пройшов у Києві, визначено підтримку демократії та розвиток громадянського суспільства шляхом підготовки та розповсюдження матеріалів за результатами семінару.

(“Юридичний вісник України”, №44, 3-9 листопада 2001 р.)

***

Президент Украины Леонид Кучма подписал Указ о помиловании 45 осужденных к лишению свободы и другим мерам наказания по предложению комиссии по вопросам помилования при Президенте. Комиссия решила оставить без удовлетворения 8 ходатайств о помиловании и согласилась с предложениями Управления по вопросам помилования, отклонив ходатайства о помиловании 1549 осужденных, большинство из которых совершили тяжкие преступления.

(“Популярные ведомости”, №45, 8 листопада 2001 р.)

Резонансні справи

Начальник ГУВД Киева Петр Опанасенко подтвердил версию, что на телах погибших шофера и охранника председателя Верховной Рады обнаружены некоторые телесные повреждения. Они якобы были получены как до смерти, так и после нее, но собственно смерть повлечь не могли. Родственники охранника Павла Потеряйко заявили, что не верят в версию отравления: у покойника был сломан нос, переломаны пальцы и имеются синяки на руках. Сестра Александра Скляра заявила, что голова ее покойного брата “была вся синяя”. В кулуарах Верховной Рады прошел слух, будто бы в крови водителя и охранника был обнаружен мышьяк, а их тела на какое-то время исчезали из морга. Подтвердить этот слух официальным путем не удалось.

(“Сегодня”, №242, 27 жовтня 2001 р.)

***

Руководители столичной милиции и прокуратуры до сих пор не сообщают, в течение какого времени умирающий Александр Скляр — водитель Ивана Плюща — находился в 4-м горотделе милиции (по неофициальным данным — более 3-х часов). Нет ответа и на вопрос, почему и как погибшие водитель и охранник оказались без документов.

(“Факты”, №195, 27 жовтня 2001 р.)

***

Колегія з кримінальних справ Верховного Суду України визнала незаконними дії заступника Генерального прокурора Віктора Кудрявцева та слідчого Ігоря Демідова, які проводили обшуки в кабінеті і на квартирі колишнього голови Печерського місцевого суду Києва Миколи Замковенка. Таке рішення Колегія ухвалила 25 жовтня. Таким чином, підтверджено законність рішення Київського обласного суду, який 15 червня цього року теж визнав дії Кудрявцева і Демідова незаконними. Зараз, за словами адвоката М. Замковенка Андрія Федура, він разом з Миколою Замковенком буде вимагати від Генпрокуратури України порушити питання про відповідальність Віктора Кудрявцева та Ігоря Демідова відповідно до вимог законодавства.

(“Поступ”, №163, 26 жовтня 2001 р.)

***

Власниця кав’ярні “Цісарська кава” Тетяна Нікітчин має намір судитися з громадським обвинувачувачем за справою трагічної загибелі Ігоря Білозора Іриною Калинець. Тетяна Нікітчин зауважила, що Ірина Калинець заважає працювати підприємству, підбурює громадськість до знищення кав’ярні, а це, мовляв, може залишити без роботи щонайменше 20 її працівників.

Ірина Калинець зауважила, що йдеться не про закриття кав’ярні, а лише про її перенесення в інше місце, “оскільки неетично тримати корчму на тому місці, де двічі було побито, а потім неподалік і вбито композитора Ігоря Білозора. Це думка громадськості — незалежно від того, хто був власником цієї дерев’яної й антиестетичної споруди”.

(“Поступ”, №163, 26 жовтня 2001 р.)

***

Вночі у селі П’ятківка Бершадського району Вінницької області вбито голову місцевої організації Української народної партії “Собор” Володимира Петрика. У прес-службі УНП “Собор” зазначили, що В.Петрик займався підприємницькою діяльність і “неодноразово зазнавав утисків від місцевих кримінальних кіл”. Там також не виключають політичних мотивів убивства.

За офіційною версією, вбивство сталося “на ґрунті неприязних відносин”.

Зловмисника затримано, порушено кримінальну справу.

(“Сільські вісті”, №130, 1 листопада 2001 р.)

***

6 листопада приблизно в 4.00 невідомі особи камінням вибили всі шибки у приміщеннях Чернівецького обкому Соціалістичної партії України та газети соціалістів “Правдивий поступ”. Як повідомив завідуючий відділом Чернівецького обкому СПУ Віктор Обдуленко, цей злочин відбувся напередодні акції протесту буковинських соціалістів, які мали пікетувати облдержадміністрацію. За його словами, це свідчить 2про цілеспрямованість і політичний підтекст хуліганського вчинку”, який спрямований на “залякування організаторів акції протесту, а також журналістів, які не бояться говорити правду про владу в регіоні”.

В. Обдуленко повідомив, що в цьому році вже вдруге вибивають шибки в обкомі СПУ. За його словами, у 2000-2001 роках “вікна Чернівецького обкому СПУ страждали не менше 10 разів, і міліція жодного разу не знаходила винних”. Як повідомили у Чернівецькій прокуратурі, за даним фактом порушено кримінальну справу.

(“Сільські вісті”, №133, 8 листопада 2001 р.)

Катування та жорстоке поводження

В Константиновке Александрийского района Кировоградской области около полуночи на дискотеке в клубе два сотрудника патрульно-постовой службы затеяли ссору с местными парнями. Во время ссоры сержант выхватил табельный пистолет и выстрелами из него ранил в ноги ди-джея и еще одного парня. Оба милиционера задержаны.

(“Рабочая газета”, №159, 31 жовтня 2001 р.)

***

В матеріалі “Заарештований судиться з адміністрацією СІЗО”, опублікованому 9 жовтня 2001 р. в “Голосі України” йшлося про безпрецедентний судовий розгляд за позовом Сергія Іванченка, в якому він обвинувачує адміністрацію Дніпропетровського СІЗО №3 у порушенні своїх прав. 12 жовтня у Красногвардійському місцевому суді на черговому судовому засіданні з’явився прокурор з обласної прокуратури. Суддя Сергій Уханенко зачитав заяву прокурора Дніпропетровської області: “З метою захисту державних інтересів прокуратура області долучається до справи на боці СІЗО №3”. Представник прокуратури пояснила це представнику позивача Інні Іванченко таким чином: “СІЗО — бюджетна організація. В разі задоволення позову державному бюджету буде завдано матеріальних збитків”.

В Держдепартаменті з виконання покарань, мабуть, уперше поставили собі запитання: а якщо позов задовольнять? Відповідь однозначна: інші ув’язнені також зажадають дотримання прав. У більшості випадків вони можуть виграти процеси. Доведеться відшкодовувати моральні збитки. Доведеться змінювати систему стосунків між заарештованими і правоохоронцями. Систему, що складається з писаних і неписаних законів, спрямованих на “виправлення” ув’язнених шляхом приниження людської гідності, всіляких заборон і обмежень. Правоохоронці до цієї системи звикли, працювати по-іншому вони не хочуть, а, може, не вміють. Адже, на думку позивача, внутрішні накази Держдепартаменту з виконання покарань суперечать Конституції України.

Андрій Лопушанський, адвокат:

“... У даному випадку прокуратура не може виступати на боці СІЗО. За законом, вона може бути третьою стороною — її участь обмежується поданням висновків у справі. Прокуратура захищає матеріальні інтереси держави, але лише в тому разі, якщо держава є потерпілою стороною, і потрібно стягнути кошти на її користь. Захищати бюджетну організацію як відповідача, мотивуючи це захистом державних інтересів, — нонсенс. У ст.3 і ст.56 Конституції України людину визнано головною цінністю держави, яка зобов’язана захищати її інтереси. А отже, якщо прокуратуру вирішено долучити до цієї справи, то вона мусить обстоювати інтереси саме Сергія Іванченка. Це цілковито відповідатиме і Конституції, і Цивільно-процесуальному кодексові...”

Доки справа про теракт в Інгульці чекає на свій розгляд у Верховному Суді, Іванченко створив в СІЗО комітет із захисту прав арештантів — до Генеральної прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Держдепартаменту з виконання покарань, Верховної Ради надіслано десятки скарг з переліком конкретних порушень прав людини, із зазначенням точних дат і прізвищ. Заарештований скаржиться на безглузді заборони, знущання, приниження людської гідності, катування голодом, побиття. Він вимагає порушити кримінальну справу проти керівництва СІЗО і відшкодувати моральні збитки. При цьому Сергій Іванченко захищає не лише свої інтереси, а й інтереси решти заарештованих.

Адміністрація СІЗО до такого не звикла.

(“Голос України”, №205-206, 6 листопада 2001 р.)

***

Программа “безТабу”, вышедшая 2 ноября по каналу “1+1”, о пребывании харьковчанки Назакет Кадатской в СИЗО Харьковской области привела к вызову ведущего Миколы Вересня в Генеральную прокуратуру Украины.

Микола Вересень:

“...Я был у заместителя Генерального прокурора, который предоставил мне доказательства того, что не все однозначно в деле Кадатской...

Мы решили, что в ТСН предоставим слово представителям правоохранительных органов, которые расскажут о своем взгляде на обстоятельства, связанные с Назакет Кадатской...

С точки зрения юридической, в программе ни слова не сказано о деле, которое находится в суде или находилось в производстве. Обсуждалось лишь дело о превышении полномочий работниками правоохранительных органов, которое к моменту выхода программы было закрыто в связи с отсутствием состава преступления...

Если окажется, что Назакет все выдумала, это станет известно. Но вот что делать со свидетельствами людей в программе, утверждающих, что Назакет говорит правду, — соседями, врачами, адвокатами?..

Назакет готовит свое дело для передачи в Европейский суд по правам человека в Страсбурге...”

(“Факты”, №204, 9 листопада 2001 р.)

Громадянське суспільство

В Україні відсутнє громадянське суспільство, вважає більшість учасників круглого столу “Україна на шляху до побудови громадянського суспільства”, який проходив у Києві. Професор Національного університету “Києво-Могилянська академія” Дж. Мейс зауважив, що, оскільки в Україні відсутні інститути громадянського суспільства, незалежне телебачення, до якого мали б доступ усі політичні сили, тому й нема альтернативних самоорганізованих сил, які б висловлювали свою думку, а “є лише маса, якою можна маніпулювати”.

(“Сільські вісті”, №130, 1 листопада 2001 р.)

***

За підсумками опитування громадян у всіх регіонах України, проведених соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова 12-23 жовтня, повністю не довіряє політичним партіям 41% опитаних, частково не довіряє 32,1%, тоді як висловлюють цілковиту довіру лише 2,3% громадян.

33,8% респондентів висловили повну недовіру до профспілок. 24,9% довіряють цій структурі лише частково, повну довіру до дій профспілок висловили 5% громадян.

Водночас повністю не довіряють громадським організаціям 28,1% опитаних, 28,2% не довіряють їм частково, лише 4,5% довіряють їм повністю.

Коментуючи результати опитування, президент УЦЕПД Анатолій Гриценко висловив стурбованість низьким рівнем довіри населення політичним партіям і громадським організаціям, які є важливими елементами громадянського суспільства.

(“Поступ”, №165, 30-31 жовтня 2001 р.)

Соціально-економічні проблеми

Загальні проблеми

Зі змінним успіхом триває боротьба між житлово-комунальними підприємствами Кривого Рогу і боржниками, котрі вперто не бажають сплачувати за послуги цих шанованих організацій. Працівники ЖКП без зайвих сумнівів взяли на озброєння досвід окупаційної влади часів Великої вітчизняної війни, яка застосовувала до мирного населення Кривбасу принцип колективної відповідальності. І ос, через 56 років після закінчення війни, на під’їздах деяких будинків Кривого Рогу з’явились цікаві оголошення. Ось текст одного:

Шановні мешканці!

Заборгованість вашого під’їзду з квартплати та комунальних послуг становить 2961,75 гривень.

Вам потрібно терміново погасити цю заборгованість, інакше виникнуть труднощі з подачею холодної та гарячої води, опалення та газу на ваш будинок.

Адміністрація ЖКП №3

До речі, один із принципів демократії полягає в тому, що кожен громадянин несе по життю свою валізку. Карати колектив за провину особистості — адже це вже в минулому? Чи не так? Утім, ці питання належать до сфери державного будівництва. Нехай філософи і політики визначають рівень демократії в сучасній Україні. А наше питання лише побутове, житлово-комунальне...

(“Голос України”, №208, 8 листопада 2001 р.)

Здоров’я нації

Обязательную аттестацию и экспертизу способностей народных целителей в очередной раз в Комитете по вопросам народной и нетрадиционной медицины Минздрава прошли около 300 из 15 тысяч практикующих. 200 из выдержавших испытание доказали, что излечили как минимум 10 человек.

Начиная с 1998 года, каждого целителя обязали проходить аттестацию раз в три года.

Несмотря на имеющиеся случаи, ни один “диссидент от медицины” не был привлечен к уголовной ответственности за шарлатанство.

Константин Волин, старший уполномоченный по особо важным делам Главного управления по борьбе с экономической преступностью МВД Украины:

“Для того чтобы возбудить уголовное дело, требуется документальное подтверждение того, что пострадавшие обращались к знахарю. Увы, подобных справок у людей нет. Кстати, за последние три года количество правонарушений, связанных с передачей денег из рук в руки без регистрации, возросло почти в 6 раз”.

Наказывают “поддельных” лекарей весьма мягко: штраф от 100 до 150 гривен плюс изъятие сырья. Больше всего претензий у людей к “специалистам” в области фитотерапии и гомеопатии. Однако и здесь не все нарушения доказуемы.

(“Киевские ведомости”, 6 листопада 2001 р.)

Міжетнічні взаємини

Сергей Киc елев:

“... До сих пор Симферополем (да, кстати, и Киевом) официально не признан меджлис крымскотатарского народа. До сих пор в Крыму.(как и в Украине в целом) отсутствует закон о реституции — то есть никто не хочет возвратить крымским татарам то, что до сталинской депортации принадлежало им по праву. Ничем иным как откровенным издевательством над крымскими татарами нельзя назвать непропорционально малое количество депутатских мест для них в Верховном Совете Крыма. Не говоря уже о проблеме распаевывания земли, когда возвратившимся из среднеазиатской ссылки коренным жителям полуострова объясняли: мол, земля делится между крымскими колхозниками, а вы, дескать, в колхозах на полуострове не трудились.

Большинство вернувшихся на полуостров крымских татар живут очень бедно и в крайне плохих условиях, 60% из них — безработные, а подавляющее большинство остальных трудится непостоянно и на низкооплачиваемых должностях. Всего этого может оказаться вполне достаточно для того, чтобы уже нынешняя четвертьмиллионная хорошо организованная крымскотатарская община полуострова прибегла к более радикальным методам отстаивания законных прав, нежели перекрытие авто- и железных дорог.

Сегодняшние лидеры крымских татар выдвигают также совершенно справедливые, но пока не выполнимые требования о реабилитации крымскотатарского народа. Украина в ответ поясняет, что не может принять на себя ответственность за прошлые грехи СССР и РСФСР, частью которой на момент сталинской депортации крымскотатарского народа являлся Крым. Так что оснований для всплеска недовольства у крымских татар в настоящее время более чем достаточно.

Украина оказалась не готова к возникновению в конце 80-х годов прошлого века исламского плацдарма на ее крымском побережье, а, главное, к возможному силовому давлению со стороны международных исламских террористических центров, влияние которых в республике растет не по дням, а по часам. И все больше крымских татар считают справедливым государственным обустройством исторической родины – исламское государство, живущее по законам шариата.

Ни у кого не вызывает сомнений, что нынешние лидеры крымскотатарского народа, такие как народные депутаты Украины Мустафа Джемилев и Рефат Чубаров, являясь много опытными политиками либерально-демократического толка, не допустят проявлений исламского экстремизма, следствием которого может стать терроризм, способный охватить не только Крым, но и всю Украину. Но времена способны измениться. И на смену нынешним крымскотатарским лидерам могут прийти куда как более экстремально настроенные люди (а именно такого рода политики всегда оказываются более востребованными угнетенным народом, нежели рассудительные). А на смену тем, для кого ислам является более традицией, чем истовой верой, — оголтелые сторонники ваххабизма. Более того, сама нынешняя ситуация в Крыму способна подтолкнуть сотни тысяч полунищих и униженных властями крымских татар класть жизни за то, чтобы построить на полуострове справедливое, по их понятиям, исламское государство.

Сегодня Украина ведет себя так, словно действительно предполагает, будто ваххабизм не может воцариться в Крыму, как говорится, по определению. А если он туда и заявится, то не под зеленым знаменем ислама, а под сине-желтым прапором. Более того, гоняясь за сиюминутными политическими интересами и используя поддержку крымских татар лишь тогда, когда над полуостровом в очередной раз начинает витать “российский фактор”, Киев, похоже, не слишком берет в толк “фактор мусульманский” — со всеми вытекающими последствиями.

(“Киевские ведомости”, 5 листопада 2001 р.)

***

Вахтанг Кипиани:

“... Действительно, через 20-30 лет крымских татар будет уже не менее четверти всего населения Крыма, еще через полвека их станет половина. Этого не нужно бояться, к этому нужно готовиться...

Сейчас делается все, чтобы сформировать у народа ощущение второсортности. Доходит до смешного. Крымские парламентарии, например, приняли недавно программу развития школ с крымскотатарским языком обучения. При этом мнением татар никто и не интересовался. Или еще — Верховный Совет АРК принимает решение о нецелесообразности перевода крымскотатарской письменности с кириллицы на латиницу. Как говорится, “без меня меня женили”.

В Крымском парламенте 1994-1998 г.г. существовала крымскотатарская квота — 14 мест. По новому закону ее уже нет.

Рефат Чубаров, первый заместитель председателя Меджлиса:

“... Отсутствие крымских татар в представительских и исполнительных органах власти ведет не только к искусственной изоляции народа, но и к ответной самоизоляции. Если с вами не будут решать важные проблемы, то с какого-нибудь момента вы начнете решать их сами. Причем теми методами и средствами, которые посчитаете для этого подходящими. В этом есть определенная опасность...”

Мустафа Джемилев, председатель Меджлиса:

“... Как мне известно, очень немногочисленная группа наших мусульман придерживается ваххабитских взглядов и поддерживает Усаму бен Ладена...”

Джемилев, осужденный в 1984 году на 3 года как раз за протест против введения “ограниченного контингента советских войск” в Афганистан, считает, что Америка сейчас делает то, что должны были сделать сами исламские государства, поскольку наибольший моральный ущерб террористы нанесли именно исламскому миру.

(“Киевские ведомости”, 5 листопада 2001 р.)

***

Председатель Харьковского отделения “Просвіти” Анатолий Киндратенко во время научно-практической конференции “Государственный язык как оберег против уничтожения титульной нации...” заявил, что больше других развитию украинского языка препятствуют “фельдманы, ройтманы, михелевы и кеворкяны”.

(“Харьковскій телеграфЪ”, №33, 05.11-11.11 2001 р.)

Права дітей

По данным Госкомстата, в Украине в 2000 году к труду было привлечено более 456 тысяч детей, среди которых 87 тысяч — в возрасте от 7 до 12 лет.

(“Киевские ведомости”, 1 листопада 2001 р.)

***

В Херсоне разразился скандал с усыновлением детей иностранцами. Сотрудники правоохранительных органов подозревают, что через посредников в сети Интернет руководитель одного из детских учреждений медицинского профиля и врач-генетик диагностического центра предлагали иностранцам свои услуги в усыновлении детей. В ходе следствия задокументированы 2 таких факта, в них фигурируют граждане США.

(“Киевские ведомости”, 6 листопада 2001 р.)

Див. також — “Факты”, №193, 25 жовтня 2001 р., №202, 7 листопада 2001р.

Армія

Сталкиваясь ранее с попытками призывников симулировать всяческие недуги, сейчас оборонное ведомство сталкивается с иным явлением. Юноши из бедных семей (преимущественно в глубинке) скрывают свои болезни, лишь бы только попасть на службу и полтора года не заботиться о хлебе насущном, пусть даже ценой окончательно подорванного здоровья.

В минувшем году, по словам военного прокурора Херсонского гарнизона Олега Кашука, из частей вынуждены были отпустить домой 9 парней с серьезными заболеваниями, которых “не заметили” медкомиссии райвоенкоматов Херсонщины.

(“Киевские ведомости”, 27 жовтня 2001 р.)

***

Голова Харківської обласної призовної комісії В.І. Зорченко в “прямій лінії” відмітив велику роль Харківського обласного комітету солдатських матерів у недопущенні такого ганебного явища, як “дідівщина”.

“У складі обласної призовної комісії є і представники цього комітету. Ми з ними співпрацюємо багато років. Вони активно захищають інтереси призовників, уважно вивчають умови проходження служби, спілкуються з солдатами, їхніми командирами, проводять соціологічні дослідження. Комітет солдатських матерів надає консультації юриста, соціального психолога...”

(“Слобідський край”, №124, 6 листопада 2001 р.)

Радимо прочитати

З архівів спецслужб

НКВД у боротьбі з УПА: підступність не мала меж// “За вільну Україну”, №124, 6 листопада і в наступних номерах

 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Злочини проти журналістів

Народний депутат Олексій Шеховцов заявив, що безпритульний, якого затримали за обвинуваченням у вбивстві керівника ТК “ТОР” Ігоря Александрова, не може бути справжнім убивцею, а свідчить під дією наркотиків. В інтерв’ю краматорській газеті “Время Пик” (№2, 22-28 жовтня” заступник голови тимчасової слідчої комісії Верховної Ради зі справи про вбивство журналіста Олексій Шеховцов стверджує, що міліція спеціально розробляє помилковий слід у справі Александрова, щоб не вийти на справжніх високопоставлених замовників. У цій справі, на думку Шеховцова, якимось дивним чином переплелися інтереси лідерів донецького клану і якихось впливових осіб з Києва. Свідки, в тому числі з правоохоронних органів, стверджують, що міліція дуже швидко затримала справжніх вбивць, зовсім не безпритульних, а добре фізично підготовлених. Вони зізналися, хто безпосередньо замовляв вбивство. А відколи стало зрозуміло, хто стоїть за спиною замовника і вбивць, правоохоронні органи почали розробляти варіанти фальшивих версій.

(“Поступ”, №163, 26 жовтня 2001 р.)

***

В распоряжение временной следственной комиссии ВР Украины по расследованию причин и обстоятельств убийства ТРК “ТОР” Игоря Александрова поступила новая информация о мотивах его убийства и о том, кто совершил это преступление. По мнению главы комиссии Анатолия Хмелевого, из поступившей информации можно делать выводы о том, что отсутствует “четкая граница” между УБОП и организованными преступными группировками, которые обмениваются информацией. Кроме этого, “все мы прослушиваемся — и рядовые граждане, и народные депутаты”, — заявил А. Хмелевой. Глава комиссии также сказал, что на ход расследования оказывает давление Президент Л. Кучма, который заявил, что убийца И. Александрова найден, и что Александров убит по ошибке. “Разве может теперь следствие подвести Президента?”.

По словам А. Хмелевого, комиссия намерена проверить всю поступившую информацию с помощью правоохранительных органов.

(“Труд-7”, №83, 31 жовтня-2 листопада 2001 р.)

***

Начальник УМВС України в Донецькій області Володимир Малишев пообіцяв заохотити “і дільничного, і начальника міліції, і всіх тих людей слідчо-оперативної групи, які займалися розкриттям і розслідуванням цього злочину (вбивства І. Александрова — ХПГ), людей, які зробили велику справу”.

(“Час”, №41, 26 жовтня 1 листопада 2001 р.)

***

Тело внештатного корреспондента “Фактов”, 30-летнего Юрия Гончара, было обнаружено 25 октября вечером в арендованной им квартире в Ленинградском районе столицы. Один из жильцов дома в тот вечер нашел на лестничной клетке вещи и документы на имя погибшего и сообщил об этом в милицию. В это же время приятель Гончара попытался зайти в его квартиру, но, обнаружив там разгром, позвонил по 02. Прибывшие на место происшествия милиционеры нашли Юрия с признаками насильственной смерти. Предположительно, смерть наступила вследствие черепно-мозговой травмы и удушения.

Прокурор Ленинградского района Виктор Дычаковский заявил, что наиболее вероятная версия — убийство с целью ограбления, а также убийство на почве личных неприязненных отношений.

(“Факты”, №195, 27 жовтня 2001 р.)

Див. також — “Сегодня”, №242, 27 жовтня 2001 р., “Час”, №41, 26 жовтня-1 листопада 2001 р.

***

По мнению заместителя прокурора столицы Виктора Шевченко, “нет оснований” для отработки версии убийства, связанной с журналистской деятельностью убитого. “Он не являлся профессиональным журналистом и не выступал с критическими статьями”, — сказал В. Шевченко.

Ю. Гончар некоторое время работал внештатным корреспондентом молодежного отдела газеты “Факты и комментарии”, более года назад участвовал в подготовке страницы “Молодо-зелено”. Он написал несколько материалов о беспризорных детях и детдомах. По предварительной информации правоохранительных органов, Гончар был связан с коммерческими структурами.

(“Киевские ведомости”, 27 жовтня 2001 р.)

***

Особый резонанс получила у читателей прошлогодняя публикация в “Фактах” от 4 апреля “5 операций за 5 месяцев перенес солдат, избитый офицером”, которая рассказывала о “дедовщине” среди солдат и нравах, царящих в офицерской среде. После выхода этого материала многим командирам не поздоровилось. Над какими темами Юрий Гончар работал в последнее время, он не говорил.

(“Комсомольская правда в Украине”, №199, 27 жовтня 2001 р.)

***

В Тернополе неизвестные напали на тележурналиста, ведущего программы “Провинциальные вести” студии TV -4 Сергея Синкевича. Это случилось поздно ночью, когда журналист возвращался домой.

(“Сегодня”, №242, 27 жовтня 2001 р.)

***

В Харькове парочка мошенников выудила 6 тысяч гривен у главного редактора районной газеты “Червоний прапор”.

Во Львове неизвестный напал на заместителя главного редактора газеты “Високий замок”. Злоумышленник попытался сорвать с ее шеи золотую цепочку.

В Луцке взломали и ограбили машину собственного корреспондента “Киевских ведомостей”. В Волынской области Владимира Данилюка.

(“Киевские ведомости”, 27 жовтня 2001 р.)

***

У ніч з 30 на 31 жовтня невідомі злочинці вчинили підпал на подвір’ї матері секретаря Національної спілки журналістів України Олександра Михайлюти в м. Гуляйполе Запорізької області. Це не перший випадок злочинних проявів щодо матері журналіста. 1998 року, коли Олександр Михайлюта брав участь у виборах до Верховної Ради України як незалежний кандидат, невідомий мотоцикліст ударив жінку металевим предметом по голові, коли вона йшла до магазину, і зник. Потерпіла потрапила до лікарні з серйозною травмою, а розслідування не дало жодних результатів. У вересні цього року до робочого кабінету О.Михайлюти в Києві, вибивши двері, проникли невідомі зловмисники. Київська міліція тоді відмовила в порушенні кримінальної справи.

Сам О. Михайлюта припускає, що підпал і проникнення до робочого кабінету можуть бути способами перешкодити виходу в світ “Білої книги” про утиски ЗМІ та журналістів в Україні, випуском якої він займається.

(“Сільські вісті”, №130, 1 листопада 2001 р.)

***

Возвращавшийся с работы домой заместитель главного редактора одесской газеты “Пресс-курьер” Александр Петялин стал жертвой нападения неизвестных. Как сообщил главный редактор “Пресс-курьера” Йосиф Бурчо, “у нас нет веских оснований связывать нападение с профессиональной деятельностью Александра Петялина”. А. Петялин госпитализирован в тяжелом состоянии. Расследованием случившегося занимаются сотрудники Киевского РОВД Одессы.

Как сказал руководитель УМВД Украины в Одесской области Юрий Ивушкин, за 9 месяцев текущего года нераскрытыми остаются 5 преступлений, совершенных в регионе против сотрудников СМИ. Из 31 преступления в отношении одесских журналистов, имевших место за последние четыре с половиной года, раскрыто лишь 7.

(“Факты”, №200, 3 листопада 2001 р.)

Див. також — “Сегодня”, №248, 3 листопада 2001 р.

***

Фотожурналиста Леонида Бендеревского (Одесса) по дороге домой избили и ограбили неизвестные. С закрытой черепно-мозговой травмой, сотрясением мозга, переломом челюсти журналист был доставлен в первую городскую клиническую больницу №1.

(“Комсомольская правда в Украине”, №205, 6 листопада 2001 р.)

***

По факту избиения Леонида Бендеревского возбуждено уголовное дело. Областная организация Союза журналистов Украины и правоохранительные органы пока воздерживаются от комментариев.

(“Киевские ведомости”, 5 листопада 2001 р.)

***

Еще в конце сентября в Ужгороде было совершено нападение на редакцию одной из областных газет. Неизвестный разбил окно и бросил в помещение бутылку с черной жидкостью, при этом была испорчена компьютерная техника. Больше месяца сыщики искали хулигана, и поиски увенчались успехом. “Террористом” оказался 30-летний местный житель, находящийся на учете у психиатра.

(“Сегодня”, №250, 6 листопада 2001 р.)

***

Инцидент произошел средь бела дня прямо в центре Львова. Известный львовский телерадиожурналист Андрей Скоп вместе с председателем областной организации одной из партий Марьяном Кизимой зашел пообедать в кафе на проспекте свободы. Там к ним стала цепляться компания пьяных молодых людей, которая и начала избивать вышедших на улицу журналиста и его товарища. Происходило это на глазах десятков равнодушных людей и даже сотрудника милиции. А. Скоп подбежал к милиционеру, показал журналистское удостоверение и потребовал вмешаться. Однако тот категорически отказался. Пострадавшим была оказана медицинская помощь.

Начальник городского управления милиции Львова Владимир Дитюк сообщил, что задержаны двое из хулиганов, а также установлена личность милиционера. Как его накажут и накажут ли вообще, пока не известно.

(“Факты”, №204, 9 листопада 2001 р.)

Див. також — “Рабочая газета”, №165, 9 листопада 2001 р.

Судові процеси за участю журналістів

Першою ластівкою добрих змін у долі журналіста Руслана Антоника, засудженого Печерським районним судом Києва до 13 років ув’язнення за справою у вбивстві підприємця Петра Тичинського в Києві, стала постанова Верховного Суду України про перегляд справи у касаційному порядку від 4 жовтня ц.р. Підставою для цього стали “порушення кримінально-процесуального закону, в тому числі права засудженого на захист”, на які у своїх скаргах неодноразово вказували адвокати засудженого — Марина Аполонова та Сергій Крижанівський. Верховний Суд визначив для Печерського районного суду Києва термін, протягом якого справа має надійти для розгляду — з 10 по 20 грудня 2001 року.

С. Крижанівський та М. Аполонова одноголосно стверджують, що мають достовірні докази непричетності засудженого до вбивства.

(“Високий замок”, №243, 27-28 жовтня 2001 р.)

Право на інформацію

Читайте матеріал, “Спецслужба слухає”, підготовлений за підтримки Харківської правозахисної групи та бюлетеню “Права людини” — “Юридичний вісник України”, №43, 27 жовтня-2 листопада 2001 р., №44, 3-9 листопада 2001 р. і в наступних номерах

***

31 жовтня на засіданні Ради Національної Безпеки і Оборони України розглядали заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України.

Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко виступив на засіданні з пропозицією про необхідність створення національного бюро інформації.

За словами секретаря РНБО Євгена Марчука, ця пропозиція обговорюватиметься. Як зазначив Євген Марчук, у більшості розвинутих країн державну діяльність висвітлюють державні мас-медіа — їхній відсоток становить від 50 до 60%. В Україні ж доля державних мас-медіа становить лише 5%.

(“Сільські вісті”, №131, 2 листопада 2001 р.)

***

Участники заседания Совбеза с прискорбием констатировали, что...

Недостатки государственной информполитики, особенно в сфере печатных и электронных СМИ, негативно влияют на формирование гражданского общества в Украине, его национально-государственную идентичность.

Не урегулирован вопрос функционирования компьютерных сетей, корпоративной связи и Интернета. Отсутствуют нормы и механизмы недопущения монополизации этого сектора информационной сферы и использования сети вопреки законным интересам личности, общества и государства, а также система лицензирования провайдеров и Интернет-СМИ.

(“Харьковскій телеграфЪ”, №33, 05.11-11.11 2002 р.)

***

Ідея запровадити в Інтернеті цензуру давно витала в “найпрогресивніших” мізках з президентського оточення. Днями почався черговий наступ на віртуального ворога, цього року зусиллями Ради Національної Безпеки та Оборони, де секретарює генерал Марчук, а головує сам Президент Кучма.

За п’ять місяців до парламентських виборів поважне товариство замислилося над процесом використання національного інформаційного поля з неблагородними цілями. Виявляється, в Інтернеті панує “інформаційно-пропагандистська агресія”, “дискредитація української держави і суспільних інститутів”, чиняться “спроби дестабілізації соціально-політичної обстановки”, що завдає шкоди міжнародному іміджу України. Звісно ж, ці неподобства відбуваються через державну неврегульованість процесів в інформаційному просторі. Через це в Мережі посилюються “небезпечні тенденції поширення недостовірної, а іноді і відверто тенденційної, спотвореної інформації.

За словами Є. Марчука, РНБО ухвалила рішення, яким передбачається доручити Кабміну та низці урядових структур регламентувати сферу інтернет-медіа. Крім того, генерал прагне врегулювати ступінь відповідальності провайдера за ресурси, що розміщуються в його зоні. Кілька років тому Банкова уже намагалася запровадити контроль над Мережею шляхом ліцензування організацій, які надають користувачам доступ до неї. Передбачалося залишити на ринку 5 чи 6 контор. Вони мали б перебувати під пильним оком СБУ і до того ж зобов’язувалися придбати дороге обладнання, яке дозволило б спецслужбам здійснювати суцільний контроль над користувачами Інтернету.

(“Час”, №42, 2-8 листопада 2001 р.)

***

Как, например, интернет-издания могут влиять на и без того невысокий имидж Украины? Имидж ведь не от масс-медиа зависит, а от самих политиков. Задача СМИ — освещать то, что происходит (или не происходит) в стране. И какие такие тенденции сложились в информационном поле Украины, что могут угрожать национальной безопасности страны? Лицензирование интернет-изданий — способ все равно малоэффективный. Если масс-медиа не смогут размещать свои ресурсы на территории Украины, они смогут воспользоваться услугами других стран.

(“Популярные ведомости”, №45, 8 листопада 2001 р.)

***

Секретар РНБО Євген Марчук запевнив, що Президент держави “особисто займеться українським Інтернетом, для того щоби привести його діяльність у правове поле”. Це ж треба так підривати стабільний імідж Президента, аби котрийсь із зловредних писак “тиснув на сервері”, що в нас глава держави працює цензором. Спасибі, прислужились авторитетові країни...

Євген Марчук пообіцяв, що рішення, схвалені на засіданні, будуть втілені в життя указом Президента. До підписання указу окремі частини колективного підсумку засідання РНБО будуть розміщені на сайті РНБО (www.raindow.gov.ua ) “для обговорення широким колом громадськості”.

“Вболівальники” іміджу України дбають не про посилення інтеграції України у світове інформаційне поле чи забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних інформаційних структур, а про запуск механізмів з розряду: не допустити, заборонити, врегулювати. Чим в результаті і надихають на творчість ворожих та злих журналістів.

(“Голос України”, №207, 7 листопада 2001 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори