30 жовтня - 15 листопада 2001 р

Новини правозахисту

Епіграфом, що передує розповіді про найгостріший момент дискусії, яка розгорнулася під час відзначення 25-ї річниці Української гельсінкської групи, могли б стати слова правозахисника Євгена Захарова. На його думку, про свободу в Україні, зокрема, про свободу слова, можна сказати: “Хоч якась є...”. Досить дивним видається застосування характеристики “якась” до іменника “свобода”.

“Сьогодні ми маємо не ту Україну, за яку ми боролися. І нинішня влада лада, гірша за окупаційну...”, — сказав Левко Лук’ яненко.

Інші оратори, швидше, воліли говорити про добре відомі з радянських часів “окремі недоліки” в “окремих царинах” нашого життя.

У цьому сенсі показовою є доповідь співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова. Приділивши чималу увагу політичним переслідуванням в СРСР, пан Захаров втішив присутніх заявами на кшталт: у незалежній Україні “в’язнів сумління в колишньому розумінні цього слова немає”, “за висловлену думку в нас не саджають, в психушках не тримають”. А й справді, навіщо той клопіт із психушками, з тюрмами, який собі накидав комуністичний режим? Набагато простіше забити людину бейсбольними битами, відтяти голову або зімітувати самогубство. Тональність виступу Євгена Захарова видається тим більш незрозумілою,

що ХПГ, представником якої він є, на заходах, присвячених 25-річчю УГГ, розповсюджувала вражаючі документи стосовно реального стану з громадянськими свободами українців, з дотриманням їхніх прав. Напрацьоване харківськими правозахисниками є найкращою ілюстрацією до слів Левка Лук’яненка про владу.

Випадки порушень прав людини (саме випадки, а не загрозливу тенденцію) визнала в своєму виступі Уповноважений з прав людини Верховної Ради України Ніна Карпачова. Проте обнадійливим і знаковим, на її думку, є сам факт недавнього заснування такої посади. Ефективність функціонування подібної інституції пані Карпачова доводила, посилаючись на власний позитивний вплив під час сумнозвісних подій 9 березня. Та попри внесок Уповноваженого з прав людини у розв’язання конфліктів навколо затриманих студентів, березневі події 2001 року асоціюються, в першу чергу, з іншою групою людей — з ув’язненими унсовцями. Що ж, нам уже пояснили, що політв’язнів у нас немає...

Апогеєм благодушного настрою на ювілейних заходах став виступ відомого журналіста радіо “Свобода” та телеведучого “Доброї ночі, Україно!” Сергія Набоки. “Ми тут зібралися і говоримо про руйнацію нації, і при цьому сюди ніхто не вривається, ніхто нас не заарештовує... Такий вечір був би неможливим у 1976 році”, — зазначив він. “Ми маємо газети, радіо, телебачення, можемо виступити в ЗМІ і не сісти за це в тюрму”, — вів далі пан Набока. “Ми маємо можливість сказати, хоча не маємо можливості вплинути”, — зауважив він...

(“Україна молода”, №209, 13 листопада 2001 р.)

Катування та жорстоке поводження

“Кожен двадцятий, хто звертається за допомогою до травмопункту Львівської міської лікарні швидкої допомоги, — побитий працівниками міліції”. Такі дані на зустрічі з мешканцями Львова озвучив хірург-травматолог Львівської міської лікарні швидкої допомоги та одночасно депутат Львівської міської ради Ярослав Книш. ІА “Медіа-Простір” вказує, що це — результати власного соціологічного дослідження лікаря. “Кожен 20-й зізнається в тому, хто його побив. А уявляєте, скільки є ще таких, хто боїться”, — припускає Ярослав Книш. Наразі про реакцію правоохоронців нічого не відомо.

(“Поступ”, №173, 13-14 листопада 2001 р.)

***

Киевлянину Сергею Полышному отказано в возбуждении уголовного дела против милиционеров, которые, как утверждает потерпевший, избили его 8 апреля нынешнего года. Вместо уголовной ответственности правоохранители привлечены к дисциплинарной. Конфликт произошел в кафе, после чего Сергей оказался в Институте нейрохирургии с диагнозом “черепно-мозговая травма и ушибы мягких тканей лица”.

Стороны, которым пришлось позже разбираться с участием прокуратуры, суда и милицейского начальства, по-разному описывают произошедшее в тот день. Следователь районной прокуратуры, проверявший материалы служебного расследования, отказал в возбуждении уголовного дела. “Никто из работников милиции гражданина Полышного С.А. во время попыток его задержать не бил”, — сказано в постановлении. Имела место лишь профессиональная неграмотность работников милиции при задержании лица, на которое указала заявительница (жена милиционера) как на правонарушителя. За это, согласно приказа начальника районного управления внутренних дел, все трое работников патрульно-постовой службы привлечены к дисциплинарной ответственности. В то же время Генеральная прокуратура пришла к выводу, что решение в отказе в возбуждении уголовного дела надо отменить и провести дополнительное изучение всех обстоятельств.

В своем письме заместитель Генерального прокурора Украины Сергей Винокуров отметил, что телесные повреждения Полышным были получены как раз во время конфликта с милиционерами.

Так что все еще только начинается...

(“Сегодня”, №257, 15 листопада 2001 р.)

***

Двое сотрудников Днепровского районного управления милиции Бережнюк и Бондаренко, которые дежурили в тот день, когда в управление был доставлен и там скончался водитель председателя Верховной Рады Украины Александр Скляр, уволены из органов. Рассматривается вопрос о привлечении их к ответственности.

(“Сегодня”, №257, 15 листопада 2001 р.)

***

В Херсоне судят участников нападения на журналистов. Арестованы и привлечены к ответственности трое из четверых подозреваемых в избиении редактора областной государственной телерадиокомпании, бывшего начальника пресс-службы облгосадминистрации Александра Подоляна.

Кроме того, Суворовская районная прокуратура Херсона предъявила обвинение в злостном хулиганстве Олегу Фищуку, участковому инспектору милиции из Донецка, который прибыл в Херсон на курсы повышения квалификации и участвовал в избиении в кафе редактора херсонской газеты “Новый день” Анатолия Жупыны. Суд Суворовского района Херсона признал О. Фищука виновным и оштрафовал на 850 гривен. Из милиции его уволили.

(“Киевские ведомости”, 10 листопада 2001 р.)

***

Текст вироку, що його Печерський суд Києва 28 грудня 2000 року виніс журналістові Руслану Антонику, в ксерокопіях пішов по руках і невдовзі став бестселером, який обговорюється в електричках та на базарах. Що побачили в ньому люди?

Чого тільки немає в справі Антоника! І ніж, що десь зник, принаймні, його не пред’явили в суді як речовий доказ. І сліди крові на одязі журналіста, та невідомо, в якому місці...

На жаль, справа журналіста Антоника має ті самі ознаки, що й “справа Бейліса”, яка на початку 20-го століття збурила Європу: спроба зіграти на певних настроях суспільства, в даному разі — на його неготовності толерувати нетрадиційні сексуальні орієнтації. Попри спробу психологічного тиску, справа Антоника збурила громадськість своєю явною несправедливістю. І вкотре доводиться порушувати питання про необхідність суду присяжних, щоб запобігти отаким випадкам. А щоб до кінця зрозуміти, звідки взялася начебто “явка з повинною” самого Руслана, процитуємо уривки із статті “Я покінчу з собою на ваших очах” (журнал “ПіК” за 5-10 червня 2001 р.): “... За два дні Антоник у всьому “добровільно зізнався”. У понеділок, 22 травня, кримінальна справа була направлена до Печерської прокуратури. 23 травня журналіст був жорстоко побитий співкамерником, унаслідок чого отримав струс мозку та гематому очей. Лише 25 травня, після втручання захисника, бригадою швидкої допомоги Руслана було госпіталізовано”.

“Вибито” свідчення і в Олександра Волковського — олігофрена з ознаками дебілізму, котрий навішав таких “груш на вербу”, що вже й судді не могли їм дати ради.

(“Голос України”, №213-214, 15 листопада 2001 р.)

***

Хтось мусить пояснити, чому співробітники міліції у кабінеті слідчого в Печерському РУ ГУ МВС України били палицями хворого свідка Волковського, що зафіксовано в протоколі судового засідання.

Написання заяви з повинною дуже легко пояснити психологічним стресом Антоника, який у листі на ім’я Генерального прокурора від 25.05.2000 р. пояснив: “До мене ганебно ставились як з боку співкамерників, так і працівників міліції, які примушували мене написати заяву з повинною. Якщо ж я цього не зроблю, вони погрожували відправити мене як “голубого” в СІЗО, де мене б пустили по колу і вимусили покінчити життя самогубством”.

(“За вільну Україну”, №127, 13 листопада 2001 р.)

Резонансні справи

По словам прокурора столицы Юрия Гайсинского, пока следствие не имеет данных о том, что охранник председателя Верховной Рады Украины Павел Потеряйко и водитель Александр Скляр были убиты.

(“Сегодня”, №257, 15 листопада 2001 р.)

***

Прокуратура столицы готова предъявить обвинение бывшему председателю Печерского районного суда Киева Николаю Замковенко. По словам Юрия Гайсинского, его обвиняют в “принятии заведомо неправосудного решения и злоупотреблении служебным положением”.

Расследуются 9 эпизодов.

(“Сегодня”, №257, 15 листопада 2001 р.)

***

“На початку травня за мною і моєю родиною почали постійно стежити. Дві групи молодиків чисельністю 3-5 чоловік, які періодично змінювались, очікували мене і членів моєї родини біля будинку, а потім супроводжували нас усюди”, — заявив на прес-конференції голова Конфедерації вільних профспілок та Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець. Він написав листи до Генерального прокурора України Михайла Потебенька, міністра внутрішніх справ Юрія Смірнова та народного депутата Григорія Омельченка, в яких вказав факти переслідування, погроз і просив провести оперативне розслідування з цього приводу (в листах-відповідях йдеться, що ніяких порушень чинного законодавства не виявлено). М. Волинець вважає, що ці переслідування пов’язані з його професійною діяльністю. Незалежна профспілка гірників України не підконтрольна владі і кримінальним структурам, зокрема, донецькому клану, а також вона приєдналася до передвиборчого блоку Юлії Тимошенко.

Михайло Волинець заявляє: зараз в Україні порушується ст. 36 Конституції України, в якій вказано, що громадяни мають право на об’єднання в профспілки, і ці профспілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Фактично ж нині влада хоче зробити так, щоб профспілки реєструвались у державних органах, і намагається відобразити це в законі про профспілки. Але таке суперечить як Конституції України, так і міжнародним документам. І це визнав Конституційний суд України.

(“Україна молода”, №211, 15 листопада 2001 р.)

Армія

Чернігівська обласна організація солдатських матерів разом з батьками померлих під час проходження військової служби військовослужбовців мають намір звернутися до Президента, Уряду, Верховної Ради України.

Причина — непогодження з прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”. Прийняті парламентарями поправки відновлюють пільги, зокрема, про зменшення або звільнення від сплати комунальних послуг за житло тощо, але тільки для батьків і членів сімей військовослужбовців, що загинули під час служби. В цьому якраз і вбачають несправедливість солдатські матері

Чернігівщини, і, думаю, не тільки. Оскільки Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей передбачає не тільки певні пільги сім’ям загиблих, але й сім’ям померлих під час служби військовослужбовців.

(“Народна армія”, №200, 30 жовтня 2001 р.)

***

Про семінар за участю Міжнародного товариства з прав людини з правових проблем в армії — див. “ Народна армія”, №206, ст. 6

Релігійне життя

У Червонограді (Львівська обл.) священик УПЦ(МП) протоієрей Степан вже 23 дні голодує на знак протесту проти бездіяльності міської влади.

Священик вважає, що церква Св. Володимира, яка зараз належить УПЦ(КП), має перейти у власність до УПЦ(МП). Протоієрей Степан має претензії до міської влади Червонограда, оскільки, на його думку, міськрада безпідставно відмовляє релігійній громаді УПЦ(МП) у виділенні земельної ділянки під будівництво церкви.

Митрополит Львівсько-Сокальського управління УПЦ(КП) Андрій Горак сказав: “Меншість повинна або приєднатися, або подумати, яким чином реалізувати свої релігійні потреби”.

Судячи з усього, релігійний конфлікт у Червонограді заходить у глухий кут. У цій ситуації досить дивною виглядає позиція червоноградських депутатів. Якщо люди хочуть збудувати собі церкву власним коштом, то чому б їм цього не дозволити?

(“Поступ”, №172, 10-11 листопада 2001 р.)

***

В однокомнатной малосемейке дома №89 по ул. Мельникова (Киев) нашли три трупа — 52-летней хозяйки квартиры Тамары Гримайло и двух ее маленьких внучек. Несчастные погибли от голода. Тамара, ее 28-летний сын Артур, 37-летняя невестка Светлана и их 22-летняя “сестра по вере” Ирина голодали добровольно, по религиозным убеждениям. Инициатор голодания — домашний “мессия” Артур.

Прокурор Шевченковского района столицы Михаил Савчук не исключает, что в уголовном деле по факту гибели трех человек будет применена ст. 181 (посягательство на жизнь или здоровье по религиозным мотивам) или даже ст. 115 УК Украины (умышленное убийство).

(“Факты”, №206, 13 листопада 2001 р.)

***

Против супругов, которые из религиозных побуждений довели двух своих маленьких дочек и мать мужа до голодной смерти, возбуждено уголовное дело по статье “убийство по неосторожности).

(“Сегодня”, №257, 15 листопада 2001 р.)

***

У Луганську розглянуто, мабуть, одну з перших в Україні цивільних справ, коли громадянин висунув судовий позов проти релігійної громади. Він уже виграв справу в суді першої інстанції і в Луганському апеляційному суді.

Позовну заяву до Артемівського районного суду м. Луганська подав батько неповнолітнього сина-школяра, який потрапив у міцні обійми протестантської церкви “Еммануїл”. Заборони відвідувати богослужіння не дали жодного ефекту. Хлопець пройшов обов’язкові обряди і хрещення водою — без дозволу батьків, слід зауважити. До суду батько звернувся у березні 2000 року. Він просив захистити його родину від вторгнення ззовні.

Коли Артемівський суд виносив у липні цього року свій вердикт по справі, сім’ я переїхала вже в інше місто — туди, де церква їх достати не могла. Суд, зваживши всі докази, встановив, що “відповідачі порушили права батьків неповнолітнього на його виховання у відповідності з їхніми поглядами та переконаннями, оскільки без їхньої згоди втягли і охрестили неповнолітнього в протестантську віру”. Дії відповідачів суд визнав такими, що суперечать вимогам статей цілої низки законів України і вирішив задовольнити позовні вимоги батьків, а саме: стягнути з громади 40 тисяч гривень, з її пастора — 10 тисяч. Апеляційний суд вирішив не стягувати моральні збитки з пастора.

Всі гроші позивачі передали дитячому будинку. Діма, перебуваючи два роки на відстані від колишніх одновірців, повернувся до навчання і навіть поступив до інституту.

(“Україна молода”, №211, 15 листопада 2001 р.)

Соціально-економічні проблеми

Здоров’я нації

Консультант Комитета по вопросам национальной безопасности и обороны Верховной Рады Украины, президент всеукраинской Ассоциации защиты общества от наркомании Александр Шарков заявил, что, по самым скоромным подсчетам, в Украине около 600 тысяч наркоманов. Это явление уже можно назвать эпидемическим. Только за последние 5 лет количество наркоманов возросло вдвое. Причем 90% — это молодые люди в возрасте от 14 до 30 лет. По оценкам врачей, они протянут лет 5-10, не больше. Более того, они лидируют в рейтинге самоубийц.

(“Киевские ведомости”, 9 листопада 2001 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Злочини проти журналістів

Из кабинета редактора газеты “Панорама Севастополя” грабители унесли компьютер и дискеты, на которых хранился подготовленный к выпуску очередной номер издания, а также принтер и сканер. Сотрудники газеты предполагают, что кража связана с последними и не очень лестными публикациями о деятельности депутатов Севастопольского городского совета. Об этом, считают в коллективе, свидетельствует и тот факт, что воры похитили именно ту видеокассету, где была задокументирована деятельность одного из депутатов.

(“Факты”, №205, 10 листопада 2001 р.)

Проблеми українського Інтернету

Володимир Гвоздєв, аспірант Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

“... Інтернет у незалежній Україні, по суті, виконує класичну функцію вільної преси за реальної відсутності незалежних мас-медіа як таких.

В умовах прямого і непрямого владного контролю над ЗМІ і функціонування так званої “демократичної цензури” матеріали опозиційних інтернет-видань небезпідставно починають порівнювати навіть із дисидентським самвидавом, який нелегально поширювався за часів радянщини. Таке порівняння мимоволі наштовхує на думку, куди може скотитися Україна і які перспективи її можуть очікувати в плані дотримання конституційних прав і свобод. Інтернет є сьогодні чи не єдиним могутнім засобом, котрий може реально протистояти “фікції вільної преси” в державі, яка не має сталих традицій відкритості інформації. Нині можна впевнено стверджувати, що Інтернет став рішуче впливати і на соціально-політичне життя незалежної України. Якщо про глобальну Мережу став згадувати навіть Гарант, хоч і далеко не завжди в позитивному світлі, це означає, що значущість останньої зрозуміла навіть найвищому керівництву держави...

Звісно, будь-яка влада мріє про те, щоб підкорити собі і “павутину”, принаймні її національний сектор і той продукт, який він виробляє. Адже Інтернет є загалом опозиційним до влади, первісно, за своєю природою, бо суперечить будь-якій несвободі. Думаю, контролювати зміст тієї ж електронної пошти, бодай її частини, що адресується так званим “неблагонадійним” особам, для держави, з її роздутим і розгалуженим силовим апаратом, покликаним придушувати прояви політичної свободи, — зовсім не проблематично. Тому вже не дивують повідомлення, що наші електронні листи читають не тільки самі адресати, а й “бійці невидимого фронту”.

Взагалі, тематика деяких публікацій у вітчизняній пресі, низка оприлюднених офіційних заяв і документів, що з’явилися останнім часом, на жаль, підтверджує невеселу гіпотезу щодо намагання держави посилити свій вплив на український сегмент Інтернету, свою зриму та незриму присутність в ньому. Усе це спонукає дедалі частіше замислюватися над тим, що принаймні деяким українським інтернет-сайтам, котрі з якихось причин не подобаються владі, реально загрожує безрадісна перспектива державної регламентації, політична цензура з відповідними карально-обмежувальними заходами...”

(“Молодь України”, №141, 15 листопада 2001 р.)

***

Ассоциация Интернет-провайдеров Украины (ИнАУ) оценила решение Совета национальной безопасности и обороны Украины как поспешное и неквалифицированное вмешательство государства в развитие информационного пространства, которое крайне негативно повлияет на формирование гражданского общества в Украине, нанесет серьезный удар по ее международному имиджу.

С другой стороны, руководитель Комитета Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации Александр Зинченко считает необходимым внести в нормы, которые будут регламентировать деятельность украинских интернет-СМИ, ответственность за публикацию и распространение заведомо ложных данных. По его мнению, эти вопросы тесно связаны с регистрацией интернет-изданий, которая может быть введена.

Олег Шевчук, директор Института информационного общества:

“... Не думаю, что сегодня можно говорить о серьезной опасности, грозящей информационному суверенитету Украины. Потому что я знаю, на каком высоком уровне работают спецслужбы, когда вопрос касается поиска необходимых сведений для предотвращения угрозы деятельности резидентуры или террористических актов. Все остальное — это дело гражданского общества и большой политики, которые и должны решить, что предоставляет опасность национальным информационным интересам.

Я считаю, что в среде Интернета существуют материалы (издания), которые могут не нравиться отдельным политикам, у которых и появляется желание “перекрыть кислород”. Некоторые представители истеблишмента пытаются из проблемы сделать себе PR-акцию. Причем эта тенденция прослеживается в структурах, которые в принципе не должны заниматься пиаром, а работать так, чтобы о них никто не слышал и не знал.

Контроль в Интернете практически невозможен: эта среда принципиально отличается от стандартных коммуникаций. Это не канал или газета, которые можно отключить или запретить печатать. Здесь государство должно понять — технических способов борьбы с Интернетом не существует.

В Интернете сейчас наблюдается ситуация, аналогичная той, которая сложилась в бизнесе в начале 90-х. Поэтому высшим чинам кажется, что они могут себе позволить без наличия законов и общественной дискуссии, предшествующей их принятию, включить эти механизмы. Надо сначала создать регулирующие документы, а потом заставить их выполнять, а не наоборот. Сегодня с помощью законодательных механизмов можно определить, какая информация не должна попадать в Интернет: пропаганда фашизма, терроризма, детской порнографии...

Путем программного мониторинга она будет “гаситься” в Сети, для того чтобы люди ею не воспользовались. И следует наказывать тех, кто ее создает, а не контролировать пользователей Сети. Ведь если на человека дурно влияет книга, то надо бороться с тем, кто ее написал, а не с теми, кто умеет читать...”

(“Харьковскій телеграфЪ”, №34, 12.11-18.11 2001 р.)

***

Віталій Шевченко, секретар Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики:

“... В Конституції вказано, що діяльність ЗМІ регулюється виключно законами. Це ст. 92. Кожен, у кого є сверблячка врегулювати своїми перстами цю сферу, мусив би над цим задуматися. Ніяка Рада безпеки, ніякий президент не має права втручатися в цю делікатну сферу, якщо у нас є Конституція. Я вважаю, що це тривожний симптом, який виник у період, коли запахло виборами і розподілом пирога на найближчу перспективу...”

Ярослав Павловський, заступник директора Інституту інформаційного суспільства:

“... Держава має не контролювати інтернет-ЗМІ, а вільно та оперативно надавати інформацію. Примара ж загрози національній безпеці у діяльності інтернет-ЗМІ виникає зараз лише як ознака наближення виборів...”

Андрій Сайчук, редактор сайту Інституту масової інформації, представника міжнародної організації “Репортери без кордонів” в Україні:

“... Коли Марчук говорить: ось є проблема і буде відповідний указ Президента, є небезпека, що ми підемо шляхом Туркменістану та Білорусі, де указами президентів вирішується доля Інтернет-простору...”

Олександр Брамс, аналітик Міжнародного інституту досліджень засобів масової комунікації:

“... Для реалізації ідей РНБО немає законодавчих основ. Законодавством не врегульовано, що таке інтернет-ЗМІ. І що офіційно має намір захищати РНБО в Інтернеті, абсолютно не ясно. Контролювати Інтернет-простір — ідея утопічна, але цілком конкретні дії можуть організувати контроль якщо не самого простору, то, принаймні, самих суб’єктів Мережі...”

(“Рух”, №44, листопад 2001 р.)