MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

21 червня - 24 липня 2002 року

07.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ

1. Судова система

Украина занимает 8-е место среди государств-членов СЕ по количеству обращений в Европейский суд по правам человека о невыполнении требований Конвенции о защите прав и основных свобод человека в судебной практике, заявил министр юстиции Украины Александр Лавринович. На сегодняшний день, по неофициальным данным Европейского суда, количество заявлений значительно увеличилось и достигает около 3,5 тысяч. Зарегистрировано 700 заявлений, из них 8 признаны приемлемыми к рассмотрению в суде.

Основные вопросы: нарушение запрета пыток, унижающее достоинство обращение или наказание (эти дела касаются условий содержания в местах лишения свободы); нарушение права на свободу и личную неприкосновенность (большей частью, речь идет о незаконном аресте); нарушение права на справедливое судебное рассмотрение и на выполнение решений суда; нарушение права на эффективное судебное средство защиты; нарушение права владения своим имуществом.

(„Зеркало недели“, №24, 28 червня-5 липня 2002 р.)

***

З листа Ісаєва В.П.:

„. У меня в СИЗО г. Харькова уже 7 лет (семь лет!) находится сын Исаев Ю.В., причем без судебного разбирательства, болен рядом тяжких заболеваний, одно из которых — паралич (экспертиза №1156д, т.5, л.д.128) по обвинению в преступлении, которого он не совершал — хищение коллективного имущества по делу №62970942. Ранее оно было №№56950466, 63951426, 64951957. Кроме того, по этому же делу в СИЗО по 7 лет без суда содержатся Шевченко Ф.Н., Верченко А.В. А остальные 10 обвиняемых в СИЗО по этому же делу содержатся по 5 лет и тоже без суда.

За последние 5 лет уже поменялось 9 судов, а судей еще больше. Однако никто из них даже не начинал судебного рассмотрения дела, находя массу причин и способов избавиться от дела №62970942, потому что некоторым обвиняемым, в том числе и моему сыну, надо выносить оправдательный приговор — а это ЧП. С 13.09.2001 года дело сына находится в производстве судьи Харьковского местного суда Харьковской области Ситбаталовой Н.И. Уже несколько лет я не видел сына, так как не предоставляют свиданий до тех пор, как сказала судья, пока Исаев Ю.В. не станет признавать свою вину. Это называется психологическим давлением и издевательством не только над сыном, но и над родителями.“

(„Вечерний Харьков“, №73, 4 липня 2002 р.)

***

Президент Украины подписал Указ о помиловании 49 осужденных к лишению свободы и другим мерам наказания. При этом учитывался характер и обстоятельства совершенных преступлений, отношение к совершенному, семейное и материальное положение осужденных. С начала 2002 года Президент помиловал более трехсот человек: в феврале — 64, в начале марта — 59, в конце марта — 37, в середине апреля — 40, в конце апреля — 36, в конце мая — 37, в середине июня — 44 осужденных.

(„Время“, Харків, №76, 11 липня 2002 р.)

2. Резонансні справи

Шестеро підсудних членів гурту „Самостійна Україна“ визнані Оболонським місцевим судом м. Києва винними в захопленні навесні 2000 року офісу ЦК КПУ. Суд визнав Сергія Неділька, Наталію Нємчинову, Дмитра Красника, Володимира Москальця, Артема та Юрія Дідовців винними у скоєнні злочинів за ст.341 ч.1 КК України (у редакції 2002 року), ст.190 ч.2, ст.89 ч.1, ст.17 ч.2 КК (у редакції 1960 року) і призначив їм покарання у вигляді 2,5 років позбавлення волі. На підставі ст.74 ч.4 КК суд звільнив Сергія Неділька, Наталію Нємчинову, Дмитра Красника, Володимира Москальця і Юрія Дідівця від відбування покарання. Що ж до Артема Дідівця, то відбування покарання йому призначено з відстрочкою на іспитовий термін 1 рік.

(„Молодь України“, №83, 9 липня 2002 р.)

***

В Одессе завершено расследование дела против студента национального университета им. Мечникова Андрея Юсова, координатора областного комитета „За правду“ по якобы усматриваемым признакам „организации групповых беспорядков“. Ему инкриминируется уголовная ответственность за участие. в пикетировании районного суда. Что это, если не попытки преследования за политические взгляды?

После пикетирования 1 марта многими одесситами, в том числе, активистами комитета „За правду“, Жовтневого районного суда Одессы, на котором провалились попытки отстранить от участия в выборах мэра Одессы Эдуарда Гурвица, подчиненные Владислава Капшука, заместителя начальника Одесского городского управления МВД Украины по общественной безопасности, передали в суд документы на привлечение Юсова к ответственности — за вероятную организацию пикетирования районного суда. Судья Ильичевского районного суда города В. Гранин без каких-либо слушаний по заявленному административному делу установил в действиях Юсова признаки уголовного преступления, согласно ст.293 УК Украины.

На конкретном примере криминального преследования Юсова милицейское руководство уже „воспитывает“ других, в частности, местного лидера УНА Андрея Ищенко: „Юсов уже допрыгался. Смотри, чтоб с тобой подобное не приключилось.“.

(„Зеркало недели“, №25, 6-12 липня 2002 р.)

Див. також —„Україна молода“, №123, 10 липня 2002 р.

***

„Україна молода“ вже повідомляла про всеукраїнську „облаву“ на делегатів останнього з’їзду УНА-УНСО, котрим правоохоронці намагалися перешкодити провести свій форум у Києві. З’їзд було заплановано на 30 червня. За два дні до цієї дати далеко не останні офіцери Полтавського обласного управління СБУ провели „профілактичну“ бесіду з Сергієм Кузовко, керівником виконкому Полтавської міської організації УНА-УНСО, на його робочому місці, настійливо радячи на з’їзд не їхати, бо „можливі провокації“. 29 червня біля міжміського переговорного пункту у центрі Полтави до Сергія підійшов молодик і несподівано вдарив його у сонячне сплетіння.

Із розповіді Сергія:

„. Водночас помітив, що з парку, який через дорогу, за нами спостерігають двоє міліцейських лейтенантів. Мій опір нападнику визвав у них своєрідну реакцію: за якусь мить вони вже заломили мені руки за спину, повалили на землю і пояснили, що відтепер я затриманий.“.

В Октябрському райвідділі міліції, куди затриманого привели ті ж самі лейтенанти, Сергій пред’явив посвідчення кореспондента газети „Голос нації“, відмовився давати свідчення за відсутності адвоката. Затриманий активіст УНА-УНСО „відпочивав“ в Октябрському райвідділі (спочатку в загратованій загальній „клітці“, а потім в „одиночці“) більше двох діб. 31 червня по обіді його відвезли до Октябрського міського суду Полтави. У протоколі про адміністративне правопорушення міліція інкримінувала Сергію „дрібне хуліганство“ — бійку і нецензурну лайку у громадському місці. Полтавський адвокат Петро Кончуков допоміг Сергію. Суду довелося закрити справу „за відсутності складу правопорушення“, позбавивши при цьому його „опонентів“ права оскаржувати виправдувальну постанову. Ще двох полтавських делегатів з’їзду правоохоронці „зняли“ з потяга вже по дорозі до Києва.

(„Україна молода“, №130, 19 липня 2002 р.)

***

Судебная коллегия по уголовным делам Харьковского апелляционного суда продолжает слушать уголовное дело по обвинению группы лиц в умышленном убийстве Н. Князевой, совершенном с особой жестокостью. Г. Китайник (по мнению следствия, организатор преступления), Ю.Высочиненко и И. Олейник (исполнители) остаются в СИЗО, где они содержатся без приговора более двух лет. 3 июля этого года адвокат Г.Китайника заявил третье аргументированное ходатайство об изменении его подзащитному меры пресечения на подписку о невыезде. Но и на этот раз суд отказал в удовлетворении ходатайства, не потрудившись мотивированно опровергнуть доводы адвоката. Отец Геннадия, Марк Меерович Китайник, заявил, что освобождению его сына, как он полагает, препятствуют высокопоставленные должностные лица правоохранительных органов, которые сфабриковали это дело.

Документы, которые должны были быть в уголовном деле, почему-то „гуляли“ по УБОПу. Можно ли в таком случае исключить возможность фальсификации показаний и т.д.? М.М. Китайник говорит, что материалы, подтверждающие алиби сына, приобщены к уголовному делу. Судебная коллегия признала эти сведения существенными для данного уголовного дела. С другой стороны, при рассмотрении ходатайств суд занял позицию, как будто материалов, подтверждающих алиби, нет. „Скажу больше: задолго до судебного процесса высокопоставленный чиновник МВД в своем выступлении в Харькове 12 апреля 2001 года, опубликованном в газете „Преступление и наказание“ (20 апреля 2002 г.), сказал: „. Он занимался бизнесом. Мы хотели его посадить, но тогда не получилось. Во всех случаях уголовное дело должно быть доведено до суда. Здесь требуется его оперативное сопровождение“. Лично я расцениваю его слова как прямое указание посадить моего сына. После этого выступления в прессе мой сын был арестован по факту убийства Н. Князевой по сфальсифицированным в отношении его доказательствам“.

Сенсации не заставили себя ждать. Обвиняемые подряд заявляют об алиби. Понятой под страхом ответственности за дачу ложных показаний утверждает: в протоколе осмотра места происшествия не его подпись. Есть, как видим, факты „оперативного сопровождения“ материалов уголовного дела работниками УБОПа, что может свидетельствовать о заинтересованности. Суд объявил перерыв до 9 сентября этого года.

(„Время“, Харків, №81, 23 липня 2002 р.)

3. Катування та жорстоке поводження

Недавно в Чернівцях стався черговий випадок свавілля з боку людей, які носять ймення правоохоронців. Після квартирної крадіжки міліція шукала винуватців. Під руку попав 24-річний мешканець Чернівців. І хоча під час скоєння крадіжки хлопець мав „залізне“ алібі, бо був у церкві з друзями, що підтвердив і церковний сторож, його все-таки затримали. При цьому, арешт відбувався з усіма можливими порушеннями прав людини. Хлопця не ознайомили з обвинуваченням, вдягли наручники, вкинули в „воронок“ і відвезли у райвідділ. Там почався допит. За твердженням потерпілого, в хід пішли гумові кийки. „. Непритомнів, в туалет ходив кров’ю, просив: „Відведіть мене в лікарню, напишу вам, що схочете.“. На таку умову міліціонери зрештою пристали. Хлопець попав до рук лікарів. Ті констатували: струс головного мозку і розрив прямої кишки. Наразі проведено вже дві операції, а восени хлопця чекає третя. Мати потерпілого наполягає на покаранні винних.

(„Україна молода“, №112, 20 червня 2002 р.)

***

58-річному Мирону Онуфрійовичу Зіньковському з Новояворівська у минулому році видалили пухлину кишечника. Три місяці він лежав у лікарні, проходив процедури хіміотерапії. Нещодавно він, набираючись сил, гуляв по стадіону СШ №3. „Я тобі покажу, як замки в машині псувати!“, — з цими словами на літню людину кинувся якийсь молодик і почав бити. Бив жорстоко, а коли Мирослав Онуфрійович благав не бити, адже йому лишень зробили операцію, нападник відповідав: „Будеш і другу робити!“. За цією „екзекуцією“ уважно спостерігав ще один чоловік, тесть нападника. І невідомо, чим би усе це закінчилося, коли б не сусід Мирона Онуфрійовича: він вирвав його з рук кривдників та відвіз додому. Того ж дня М. Зіньковський подав заяву в міліцію. І з’ясувалось, що бив інваліда не якийсь хуліган, а міліціонер полку патрульно-постової служби ЛМУ УМВСУ у Львівській області. А спостерігав за побиттям тесть міліціонера, підполковник міліції, співробітник управління боротьби з організованою злочинністю. Чому ці правоохоронці вирішили, що літня людина, інвалід буде ламати замки їхнього автомобіля, незрозуміло. Як не зрозуміло, яке право вони мали на самосуд. Скаргу на дії міліціонерів Мирон Онуфрійович надіслав на ім’я начальника УМВСУ у Львівській області генерала Володимира Ортинського. До честі останнього, управління негайно відреагувало на звернення. У Новояворівськ прибув співробітник управління, який перевірив скаргу і підтвердив „неправомірні дії міліціонера полку ППСМ“. Матеріали перевірки міліція скерувала у прокуратуру Яворівського району. А звідти надійшла дивна відповідь за підписом слідчого прокуратури О. Харамбури. Факту побиття слідчий не спростовував. Проте в порушенні кримінальної справи відмовив „за відсутністю складу злочину“ в діях міліціонерів. Працівник прокуратури у своїй відповіді роз’яснив, що Зіньковському були завдані „легкі тілесні ушкодження без короткочасного розладу здоров’я“. А нападник, зазначив слідчий, „в даному протиправному випадку діяв не як працівник міліції, а як приватна особа“. Після цього побиття Мирон Онуфрійович двадцять днів пролежав в лікарні з діагнозом „закрита черепно-мозкова травма та струс головного мозку“. Міліціонер того дня перебував поза службою. Та, згідно з присягою, правоохоронець завжди має залишатися на сторожі закону. Сьогодні рішення районної прокуратури скеровано для оскарження в прокуратуру Львівської області. Та, швидше за все, зять підполковника — бійця з оргзлочинністю — залишиться безкарним. І надалі перебуватиме на службі.

(„Високий замок“, 27 червня 2002 р.)

***

Накануне нового, 2002 года менеджер фирмы ООО „Стокмастер“ получил в банке ВАТ „ТММ“ наличные деньги фирмы для осуществления расчетов за приобретенные ценные бумаги. Полученные деньги он вез на работу, но об этом узнали сотрудники налоговой милиции, что и послужило началом этой истории. По дороге предприниматель был остановлен сотрудниками Управления налоговой милиции в г. Киеве. Они избили его, связали руки ремнем, затем уложили лицом на землю и только потом, обыскав автомобиль и проверив документы, доставили его в офис фирмы, где в это время находился его руководитель. Сотрудники налоговой милиции провели обыск в помещении, ссылаясь на уголовное дело, которое ни к фирме, ни к менеджеру не имело отношения. К середине дня налоговая милиция, без всяких на то оснований и ордера, задержала семерых представителей контрагентов фирмы, пришедших в офис. После этого все задержанные были доставлены в налоговую милицию для дачи показаний по уголовному делу, суть которого им никто не объяснил. Директор фирмы, г-н Степаненко, под угрозой физического насилия был доставлен в налоговую милицию отдельно, где подвергся бесчеловечному допросу в качестве свидетеля в течение более полутора суток без перерыва. Один из задержанных — Н. Мусиенко, который не являлся сотрудником фирмы, предупредил представителей власти о плохом состоянии здоровья. Но это не остановило, а лишь раззадорило налоговиков — они получили возможность выбить нужные показания в обмен на жизнь больного человека. Одного свидетеля — Мусиенко — заставляли давать показания на другого — Степаненко. Абсурдность этого действия, с точки зрения уголовного процесса, понятна — найти основания для конфискации изъятых денег. Свидетель Мусиенко не выдержал пытку, называемую допросом, и был доставлен в больницу в тяжелом состоянии. Однако это обстоятельство нисколько не смутило его мучителей. Следователь В.Деньга в сопровождении отряда милиционеров, переодетых в штатское, ворвался в больницу, где лежал Мусиенко, угрожая ему оружием. Досталось и начальнику реанимационного отделения. Ему зачем-то тоже выписали повестку в налоговую милицию. Лишь когда Мусиенко впал в кому, следователь разрешил медикам оказать ему помощь. Степаненко, будучи на допросе у следователя, потребовал пригласить адвоката. Адвоката вызвали в качестве свидетеля, пытаясь получить показания против клиента. Его заставили писать объяснительную записку, по какой причине он защищает Степаненко.

Сегодня никто не может быть в безопасности от произвола чиновников.

(„Свобода“, №24, 25 червня-2 липня 2002 р.)

***

Г.Д. Коновалова:

„Справа моя пов’язана з подіями, які відбувалися 11.04.2002 р. у місті Кременчуці — в цей день працівниками міліції був затриманий мій син, Коновалов Олександр Сергійович, за підозрою в скоєнні злочину (у той час за цією карною справою були також затримані Литвин Д. та Ковальов В., про яких вже йшлося в ваших попередніх публікаціях). 15.04.2002 р., в день вирішення Полтавським районним судом питання про взяття під варту затриманих, ми, матері, випадково побачили, в якому стані був доставлений (волочили під руки) до суду затриманий В. Ковальов — його було дуже побито, обличчя пухле, голову він тримати не міг, він був без свідомості! Свого сина я так і не побачила — справа його була розглянута раніше, без присутності адвоката. Не виникає сумніву, що слідча УБОЗ в Полтавській області Л.С. Тимохіна навмисно не попередила адвоката про дійсний час розгляду справи, щоб приховати стан наших дітей, що були закатовані працівниками міліції.

Чи буде засвідчено факт побиття затриманих посадовими особами Полтавського районного суду, УБОЗ та прокуратурою в Полтавській області? На наше, матерів, звернення 15.04.2002 р. до прокурора Полтавської області з проханням провести судово-медичний огляд підозрюваних одержана відповідь: „. на підставі ст.6 п.2 КПК України прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи“ — ані слова про результати судово-медичного огляду затриманих, про застосування незаконних методів дізнання працівниками міліції (ми ж бачили на власні очі побитого В. Ковальова). Мій син, знаходячись з 16.05 по 23.05.2002 р. в ізоляторі тимчасового утримання в м. Кременчуці, був в черговий раз закатований працівниками міліції. Не витримавши катувань, він спробував порізати собі вени. За браком доказів вони катують мого сина! Хіба можна витримати такі тортури? До потилиці і пальців рук вони прикладають оголені проводи під струмом, пропускають електричний струм через статеві органи, одягають на голову протигаз, заздалегідь перекривши доступ повітря.

На мою скаргу від 20.05.2002 р. до прокурора м. Кременчука О.Г. Михайлика отримала відповідь, що ця скарга направлена для розгляду начальнику слідчого відділу прокуратури Полтавської області М.А. Кармазіна, який відмовив мені у відповіді на скаргу від 15.04.2002 р. Мною також направлена скарга до Генерального прокурора України.

Пишу лист з метою підтримки громадськістю: правоохоронною системою в Україні навмисно приховується існуюча проблема — використання недозволених методів дізнання, катуванням працівниками міліції з явною схильністю до садизму“.

(„Інформаційний бюлетень“, №31, 26 червня-2 липня 2002 р.)

***

При рассмотрении почти каждого уголовного дела в суде поступают заявления подсудимых о том, что показания на досудебном следствии они давали не добровольно, а под физическим или психическим воздействием со стороны сотрудников органов следствия. Хотя проверка достоверности этих заявлений сама по себе представляет проблему, наличие в деле данных свидетельств о грубых нарушениях процессуального закона, допущенных следователем при первичных допросах подозреваемых, зачастую действительно дает основания для сомнений в его объективности. Например, возникает вопрос: зачем следователь допрашивает лицо не в качестве подозреваемого, с разъяснением его процессуальных прав, а как свидетеля, хотя не может не знать, что суд не примет этот протокол как доказательство, поскольку оно получено с нарушением закона? Ответ очевиден — разъяснение подозреваемому его прав на отказ от дачи показаний, на защитника и свидание с ним до первого допроса лишит следователя возможности получить так необходимые ему признания. Часто кроме этого признания в деле ничего нет. Одной из причин такого состояния досудебного следствия является оценка деятельности следователя в зависимости от количества раскрытых и направленных в суд уголовных дел, без связи с результатами их судебного рассмотрения.

Большинство прокурорских проверок заявлений подозреваемых и обвиняемых об избиениях, пытках и др. заканчиваются вынесением постановления об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении сотрудников органов следствия из-за отсутствия события преступления. Иными словами, нет доказательств превышения ими власти либо злоупотребления ею, которое выражалось бы в применении незаконных методов ведения следствия. Как правило, суд удовлетворяется такими результатами. Да у него и нет другого выхода, поскольку для проверки достоверности результатов прокурорских проверок необходимо проводить отдельное следствие, что противоречит положениям закона о рассмотрении судом дела только в отношении обвиняемых, и только в рамках предъявленного обвинения. Если же основания для сомнений в добровольности показаний подсудимого в ходе досудебного следствия все-таки усматриваются, то суд, при наличии других допустимых доказательств, основывает на них свой вывод о виновности. В судебной практике нередки случаи, когда, заявляя о недозволенных методах следствия, подсудимые не отрицают, что после их применения они дали правдивые показания, то есть, самооговор и оговор исключаются. Следуя закону, в случае подтверждения того, что показания подсудимые давали под воздействием незаконных методов, суд не может принять их как доказательство. Возможно, что в таких ситуациях и необходим суд

присяжных. Но это другая история.

(„Зеркало недели“, №24, 28 червня-5 липня 2002 р.)

***

Граждан, незаконно привлеченных к правовой ответственности, призван защищать закон. Так, заведомо незаконное задержание, привод, арест, привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности караются уголовным законом. Кроме того, потерпевшему от незаконных действий органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда по закону полагается возмещение материального и морального ущерба. Однако на практике компенсацию за незаконные действия правоохранительных органов получают единицы. Тем контрастнее выглядят случаи, когда правосудие становится на сторону потерпевших.

С декабря 1997 года по сентябрь 1998 года житель г. Кременчуг Яков Синаюк был подвергнут уголовному преследованию со стороны прокуратуры этого города. Синаюку было предъявлено обвинение по ряду статей УК Украины. Прокурор Кременчуга неоднократно санкционировал в отношении обвиняемого меру пресечения в виде содержания под стражей. Впоследствии производство по возбужденным уголовным делам было закрыто на основании недоказанности участия в совершении преступления (п.2 ст.213 УПК Украины) и отсутствия состава преступления (п.2 ст.6 УПК Украины). Синаюк содержался под стражей в следственном изоляторе несколько месяцев. За это время обвиняемый понес значительные материальные убытки и моральные лишения. Незаконные действия прокуратуры г. Кременчуга вынудили Я. Синаюка обратиться в Крюковский районный суд г. Кременчуга с соответствующим иском о возмещении нанесенного ущерба. В исковом заявлении истец просил суд обязать ответчика публично извиниться перед ним, а также о взыскании с ответчика 743 тысячи гривен морального ущерба и 42 000 гривен материального ущерба. Заявленное требование о выплате компенсации за моральный ущерб основывалось на заключении психологической экспертизы. В соответствии с заключением психологической экспертизы, истцу был нанесен значительный моральный ущерб, находящийся в причинной связи с фактами нахождения под следствием; предъявления обвинения, арестов 26 декабря 1997 года и 6 марта 1998 года; длительного содержания под стражей; содержания в СИЗО в общей камере; нарушения права на защиту; значительным ухудшением состояния здоровья и др. Расчет суммы компенсации производился на основании рекомендаций Пленума Верховного Суда Украины.

В общей сложности обвиняемый содержался под стражей в СИЗО почти 9 месяцев. Суд установил, что Синаюк Я.Л. был незаконно привлечен как обвиняемый относительно инкриминируемых ему преступлений, однако иск удовлетворил частично, посчитав суммы компенсаций завышенными. По решению суда от 19 декабря 2000 года подлежащая выплате сумма составляла 150000 гривен в счет морального ущерба и 18087 — в счет материального ущерба. Однако данное решение было обжаловано прокуратурой в Полтавский областной суд в кассационном порядке и отменено последним, по словам истца, по формальным основаниям. В марте сего года Крюковский районный суд г. Кременчуга вынес новое решение, присудив истцу компенсацию за моральный ущерб уже в сумме 220 тысяч гривен. И это решение было обжаловано в вышестоящий суд.

По словам истца, последнее заседание в апелляционном суде Полтавской области было назначено на июнь сего года, однако было отложено в связи с неуплатой ответчиком государственной пошлины. В случае вынесения апелляционным судом решения в пользу соответчиков — прокуратуры Полтавской области и прокуратуры г. Кременчуга — г-н Синаюк намерен обращаться для защиты своих прав в Европейский суд по правам человека.

(„Юридическая практика“, №28, 10 липня 2002 р.)

4. Кримінально-виконавча система

На нещодавньому розширеному засіданні Міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом, О.Б. Пташинський, перший заступник начальника Держдепартаменту з питань виконання покарань, повідомив, що за 4 місяці поточного року до СІЗО надійшло 1778 хворих на активний туберкульоз, з яких у 54% діагноз встановлено вперше у житті. В установах кримінально-виконавчої системи на 1 травня знаходилося 12647 хворих, з них у протитуберкульозних лікарнях для засуджених — 10864, у СІЗО — 1783. Не останню роль в загальній картині епідемічної ситуації у місцях позбавлення волі відіграє зростання кількості засуджених.

(„Закон і обов’язок“, №26-27, червень 2002 р.)

***

Суперсовременное здание СИЗО сдано в эксплуатацию в райцентре Овидиополь Одесской области. „Апартаменты“ изолятора, рассчитанные на временное содержание двух десятков задержанных и арестованных, отвечают всем европейским стандартам и требованиям Конвенции о правах человека.

„Достаточно сказать, что все камеры СИЗО оборудованы санузлами, душевыми и даже домофонами“, — говорит начальник Овидиопольского РОВД Виктор Писаренко.

(„Факты“, №117, 3 липня 2002 р.)

5. Права дитини

17 червня 1999 року Міжнародна організація праці (МОП) прийняла Конвенцію №182 „Про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці“. В Україні ця конвенція набула чинності у грудні 2001 року. І сьогодні наша країна стала учасницею програми з викорінення дитячої праці (ІПЕК), котра сьогодні діє в 60 країнах світу.

Центр соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України у січні-лютому 2002 року провів дослідження у чотирьох регіонах України — Донецькій, Київській, Херсонській і Вінницькій областях. Кожна третя дитина працює „на сім’ю“, покращуючи її матеріальне становище. Кожна друга дитина хоче мати свої власні кошти і витрачати їх на свій власний розсуд. 70% дітей, працюючи у торгівлі, сфері послуг і сільському господарстві, працює у шкідливих умовах. Майже третина дітей працює понад 24 години на тиждень, а 10-14 підлітки — іноді і більше 42 годин на тиждень. За даними Держкомстату і соціологів, більше ніж дві третини дітей працюють у малому бізнесі, у так званому неформальному секторі. Там беруть дітей на роботу за усною домовленістю, без оформлення відповідних документів. А це автоматично означає відсутність будь-яких гарантій щодо зарплати, режиму і умов праці.

Переважна більшість батьків, особливо на селі, заохочують дітей до роботи у примусовому порядку. Тобто примушують дітей іти на заробітки.

Від 50 до 80 відсотків дітей не знайомі зі своїми правами у сфері праці. Усе це робить їх майже абсолютно беззахисними перед свавіллям дорослих. Але якщо дитині вдається заробити від 40 до 150 гривень на місяць, вона сама не хоче нікому скаржитися на утиски хазяїна.

Працюючих дітей віком від 7 до 17 років, лише за офіційною статистикою, майже 400 тисяч. Сьогодні 12 тисяч дітей не відвідують школу. Дві третини працюючих дітей, за даними Держкомстату, регулярно хворіють, і хвороби їхні спровоковані шкідливими умовами праці. Однак, якщо дитина заробляє собі на їжу, бо голодна, то усі посилання на Конституцію, Конвенції, необхідність щасливого дитинства, є відвертою демагогією.

(„Україна молода“, №112, 20 червня 2002 р.)

***

По словам заместителя председателя Госкомитета по делам семьи и молодежи Зинаиды Кияницы, в Украине зарегистрировано 100 тысяч детей — круглых сирот. Ежегодно в приюты попадают в среднем около 30 тысяч детей, 6 тысяч родителей лишаются права опеки над детьми. В стране зарегистрировано более 90 тысяч семей, в которых родители не выполняют своих родительских обязанностей из-за пьянства, наркомании и т.д.

(„Факты“, №130, 20 липня 2002 р.)

6. Права жінок

На початку червня звітувати з усіх пунктів „жіночого питання“ в Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок їздила українська урядова делегація на чолі з головою Держкомітету України у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко. Конвенцію ООН „Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок“ Україна ратифікувала ще в 1980 році, звітувала перед Комітетом ООН у 1996 році. На той час жінки мерли під час пологів, зловживали абортами, заробляли майже вдвічі менше від чоловіків. В Україні не було законів, аби покінчити з дискримінацією жінок. У 1996 році Україні було дане „домашнє завдання“ суттєво покращити ситуацію.

Тепер на законодавчому рівні Україна встигла прийняти Концепцію державної сімейної політики, Декларацію про загальні принципи державної політики України щодо сім’ї і жінок, Сімейний кодекс, Закон „Про попередження насильства в сім’ї“. Президент України підписав Указ „Про підвищення соціального статусу жінок в Україні“. Однак, за словами Валентини Довженко, законодавчі акти існують в нашій країні самі по собі, а проблема дискримінації жінок — сама по собі. Нічого дивного: усі ці гендерні закони з’явилися в Україні не тому, що суспільство усвідомило їх крайню необхідність, а тому, що Україні якнайшвидше потрібно було підігнати своє законодавство під світові стандарти. Серед причин такої суспільної несвідомості В. Довженко особливо виділила дві: економічну і соціокультурну.

Тепер деякі цифри. В облрадах жінок лише 10 відсотків, а серед депутатів Верховної Ради — лише 5,1 відсоток. В органах виконавчої влади серед посадовців вищої категорії жінок до 6 відсотків. Зате на нижчих посадах — аж 84 відсотки. Середня заробітна плата жінок менша від чоловічої мінімум на 25 відсотків. У 2000 році 12 тисяч українок було вбито під час сімейних розборок. Як здобуток згадувалося, що в 1995 році жінки становили 73% безробітних країни, а нинішнього року — лише 48%.

(„Україна молода“, №112, 20 червня 2002 р.)

7. Національні проблеми

25 червня минає 10 років з моменту прийняття Верховною Радою України Закону „Про національні меншини в Україні“.

Володимир Євтух, експерт Ради Європи з проблем національних меншин:

„. У нас немає механізмів реалізації прав національних меншин. Є закони, вони можуть бути достатніми, вони можуть бути поліпшені, але немає механізму реалізації їх положень. І немає розуміння, що механізми реалізації прав (швидше, запитів етнокультурного розвитку) національних меншин мають вирішуватися на регіональному та локальному рівнях. Меншини сконцентровано проживають в певному регіоні. Відповідно, місцева, регіональна влада мусить займатися їхніми проблемами. А таких повноважних механізмів у неї немає. Фактично, в законодавчому порядку треба чітко визначити, як діють механізми реалізації прав та запитів національних меншин. По-друге, що дуже важливо в сучасних умовах, адекватність вимог лідерів етнічних рухів до постановки цих запитів. Національні меншини не є настільки консолідовані, щоб визначити власні проблеми.“

(„Наша газета+“, №23, 21 червня 2002 р.)

***

Харьковское общественное объединение „За культурно-языковое равноправие“ и общественный центр „Россия-Украина-Европа“ провели „круглый стол“. Одним из обсуждаемых вопросов был вопрос „Какая национальная идея нам нужна?“. Как считает руководитель центра „Россия-Украина-Европа“ Геннадий Макаров, актуальность обсуждаемой проблематики подтверждается выходом „Национальной доктрины развития образования в ХХІ столетии“, где в разделе „Национальный характер образования“ прямо записано, что образование направлено на претворение в жизнь украинской национальной идеи. „Следует отметить, что эта основная цель противоречит Конституции, где в 15-й статье говорится: „Ни одна идеология не может рассматриваться государством как обязательная“, — подчеркивает Г. Макаров. Доктрина образования планирует „творить и развивать ценности гражданского общества“. Почему не внедрять в жизнь, не строить это самое общество? В этом вся штука: изучать ценности гражданского общества, в то же время внедряя в жизнь украинскую национальную идею. Улавливаете разницу? Поскольку „украинская национальная идея“ состоит в разделении общества на титульную нацию, коренные народы и национальные меньшинства и придании определенных приоритетов представителям титульной нации, то каким боком она соприкасается с гражданским обществом, демократией, правами человека?

Модернизация Украины на демократических началах возможна именно на основе гражданской идеи, а не национальной, то есть такой модели государственного устройства, где будут отсутствовать дискриминация и приоритеты граждан по национально-культурным и языковым признакам. Идея экономического, социального, культурно-духовного развития по сути и есть объединяющая идея нашего общества.

(„Время“, Харків, №75, 9 липня 2002 р.)

***

Валерій Тирнов, м. Харків:

„. Принимаются и применяются дискриминационные нормативные акты, все более и более ограничивающие сферу применения русского языка, а с ней — и возможности творческой самореализации для русских и русскоязычных граждан Украины. Последняя новация в этом направлении — телерадиоорганизации Украины в течение одного года должны перейти на ведение программ собственного производства на государственном языке. Такое решение принял Национальный совет по вопросам телевидения и радиовещания 27 июня. Через год русской речи на телеэкранах не будет. Это решение, как сообщили в пресс-службе Нацсовета, согласуется со статьей 9 Закона Украины „О телевидении и радиовещании“. Что это значит? Это значит, что для русскоязычных граждан (во многих регионах, кстати, составляющих абсолютное большинство населения) начисто закрывается целая сфера профессиональной деятельности — радио- и тележурналистика. На правовом языке это называется дискриминацией по языковому признаку и попадает под определение почти повсеместно запрещенной расовой дискриминации, данное в международно-правовых документах ООН, ратифицированных Украиной еще в 1967 году! На какой патриотизм может рассчитывать государство со стороны дискриминируемых ими граждан? За что должен любить Украинское государство его русскоязычный гражданин? Через отторжение русского языка осуществляется последовательное сознательное отторжение одной из наиболее развитых, образованных и профессионально значимых частей населения Украины от всех современных сфер деятельности, требующей от людей значительного творческого потенциала.“

(„Время“, Харків, №75, 9 липня 2002 р.)

***

Володимир Яковенко, Харківська область:

㎝ років минуло з того часу, як був прийнятий Закон про державну мову. Але всі ці 13 років навколо цього закону не перестають вестись не тільки полеміка, але й запеклі баталії. Усяка українізація зустрічає пасивний опір російськомовного населення. Закон не враховує кількість таких людей. Постає питання: чому цей бородатий радянський закон про державну мову досі живе і квітне? Як на мене, то ось чому. Йдеться не стільки про „українізацію“, скільки про „дерусифікацію“. Відверто і однозначно. Виходить, що людей, вихованих на російській культурі, треба „дерусифікувати“, не зважаючи на очевидне насильство цих заходів. Спроби підняти проблему впровадження „рідної“ мови приречені на провал доти, доки апологети „дерусифікації“ не зрозуміють, що рідна мова і державна мова — це вельми різні поняття! І змінити психологію і ментальність людей у їх ставленні до державної мови неможливо навіть упродовж одного покоління, не кажучи вже про якісь 13 років.“.

(„Время“, Харків, №81, 23 липня 2002 р.)

8. Ксенофобія

Популярного телеведущего Игоря Слисаренко „попросили“ с телеканала ԩ+1“ за то, за что ранее еще никого у нас не увольняли. Дело в том, что Игорь Слисаренко — вице-президент Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП) и редактор журнала „Персонал“. В мартовском номере этого журнала был опубликован ряд статей, посвященных израильскому вопросу. Именно это, как утверждает Игорь, привело к яростной подковерной атаке на него со стороны некоторых представителей Посольства Израиля: вместе с одним известным бизнесменом с израильским паспортом они начали против журналиста масштабную кампанию дискредитации. Статья „Сионизм: идеяUbermenschen“, напечатанная в „Персонале“, действительно дискуссионная. Многое в ней вызывает возражения или сомнения. Однако вне всякого сомнения — статья с интересом читается, заставляет задуматься и полемизировать. Так что, вероятно, не менее интересными могли быть и материалы, отражающие противоположную точку зрения. Однако, говорит Слисаренко, израильский посол Анна Азари правом на открытую публичную дискуссию в журнале воспользоваться и не пыталась. Вместо этого в ход были пущены совсем иные средства „полемики“. Слисаренко не писал ту „страшную“ статью, он лишь подписал ее к печати. Однако его пытаются подвергнуть тотальной обструкции и обвинить в антисемитизме. Работа в журнале „Персонал“ ни в коей мере не касается канала ԩ+1“ — но ведущего просят оттуда уйти. Неужели некоторые изложенные в упомянутой статье утверждения и предположения — не такая уж и фантастика?

(„Голос Украины“, №113, 22 червня 2002 р.)

***

Продовження теми:

Валерій і Наталя Лапікури:

„. Так склалося, що завершення роботи над нашим першим романом „Хазарська балада“ співпало з започаткованою журналом „Персонал“ дискусією про оцінку ізраїльського фактора в сучасній геополітиці.

Ми пораділи сміливості ініціаторів дискусії. Адже не секрет, що в певних українських політичних та журналістських колах про євреїв прийнято говорити або добре, або нічого.

На жаль, дискусія навколо публікації в журналі „Персонал“ з подачі певних, далеких від політології опонентів була переведена в зовсім інший вимір.“

(„Молодь України“, №81, 4 липня 2002 р.)

***

Василь Семашко, Київ:

„Шалений тиск просіоністських кіл на український журнал „Персонал“ є найяскравішим свідченням масштабності розповсюдження в Україні сповідуваної ними ідеології. Ви тільки дивіться, що робиться: журналісти „Персоналу“ подають матеріали ООН, Ради Європи, всесвітніх конференцій щодо засудження сіонізму та агресивної політики Ізраїлю, друкують аргументовані наукові та публіцистичні статті на цю тему, а сіоністи, які, як виявляється, вже глибоко окопалися в Україні, нічого не відповідають по суті порушеної проблеми, ллють тільки бруд на особистості, журнал та його організацію-видавця. Це дуже нагадує диявольські методики спецслужб, зокрема, анонімний текст „Катехізису єврея в СРСР“, який зараз надрукований в багатьох виданнях (див., наприклад: О. Платонов. „Загадки Сіонських протоколів. — М. — 1999). При цьому використовується старий, як світ, жупел антисемітизму. Який там антисемітизм, якщо сьогодні ізраїльські війська знищують справжніх семітів — палестинців та виступають ворогами майже всього арабського, тобто суто семітського світу.

Не дивно, що в Україні ярим прибічником цієї людиноненависницької ідеології (сіонізму — ХПГ) став В. Рабинович, якого його „однодумець“ В.Кацман, який видає „Столичные новости“ і „Столичку“, називає „лідером євреїв України“.

Треба завжди уважно вивчати, хто насправді стоїть за тими чи іншими провокаціями біля синагог та вигадує „проблеми антисемітизму“. В цілому ж дуже добре, що в Україні, нарешті, заговорили на цю актуальну тему. Це свідчить про справжній демократизм українських видань, що стоять на демократично-правовій і народно-орієнтованій платформі.“

(„Демократична Україна“, №52-53, 5 липня 2002 р.)

***

Из заявления Комиссии по журналистской этике о публикации в журнале МАУП „Персонал“ статьи Г. Щекина „Сионизм: идеология „Ubermenschen“:

„В ряде выпусков журнала „Персонал“ за текущий год опубликован ряд статей, ведущей темой которых является борьба против сионизма. При этом авторами материалов и их симпатиками эти публикации квалифицируются как научные. Не углубляясь в оценку научного уровня этих материалов (что могло бы показаться некорректным), Комиссия, проанализировав их на предмет соответствия Этическому кодексу украинского журналиста и выслушав объяснения главного редактора журнала г-на Игоря Слисаренко, отмечает: статья Г.В. Щекина „Сионизм: идеология „Ubermenschen“ вызвала острую дискуссию в обществе, в том числе, и о ее соответствии нормам журналистской этики. Автор статьи Г.Щекин нарушает пункт 5 Этического кодекса украинского журналиста — „Уважение права общественности на полную и объективную информацию о фактах и событиях является первейшей обязанностью журналиста“. Г.Щекин пропагандирует лишь собственную точку зрения, игнорируя противоречащие ей аргументы и не опровергая их. Не соответствует данному пункту Этического кодекса и редакционная политика журнала, о чем свидетельствуют и другие публикации по данной тематике и подобной направленности, регулярно появляющиеся на страницах этого издания. Журналом также нарушен п.9 Этического кодекса — „Точки зрения оппонентов, в том числе, ставших объектом журналистской критики, должны быть представлены сбалансированно. Также должны быть представлены оценки независимых экспертов“. Нарушен и п.14 Этического кодекса — „Никто не может быть дискриминирован за свой пол, язык, расу, религию, национальное, региональное или социальное происхождение или политические предпочтения.“. Комиссия считает, что хотя тема сионизма не является закрытой для дискуссии и критического анализа, однако тенденциозный подбор рассмотренных материалов унижает национальное достоинство. В то же время Комиссия осуждает не толерантную, иногда грубую полемику газеты „Столичные новости“ (главный редактор В. Кацман) с журналом „Персонал“.

Комиссия по журналистской этике, осуждая редакционную политику журнала „Персонал“ по упомянутой тематике (главный редактор И.Слисаренко, представитель научно-редакционного совета Г. Щекин), призывает коллег-журналистов к толерантности при ведении публичных дискуссий. Высокомерие, грубость, личные выпады не должны подменять аргументы.

Предложить редакциям журнала „Персонал“ и газеты „Столичные новости“ опубликовать данное заявление Комиссии в своих изданиях“.

(„Зеркало недели“, №27, 20-26 липня 2002 р.)

***

Как минимум, три жителя Крыма подали в местный суд Симферополя иск о защите чести, национального достоинства и возмещении морального ущерба на газету „Крымская правда“ и ее редактора Михаила Бахарева. Истцы возмущены статьей М. Бахарева „Мы вернемся к тебе, Родина! Заметки с конгресса соотечественников в Москве“, опубликованной в „Крымской правде“ и утверждающей, что ни украинской нации, ни украинского языка не существует. Истцы, наблюдая за дальнейшими публикациями в „Крымской правде“, отметили появление еще ряда „нетолерантных и ксенофобских материалов“, после чего и обратились в суд. Они просят обязать газету напечатать опровержение клеветы и взыскать с нее за нанесенный моральный ущерб 1 млн. гривен, а с автора — 200 тыс. гривен. Сам факт появления в Крыму материалов, ставящих под сомнение основы существования государства, свидетельствует об одном: сегодня полуостров еще с очень большой натяжкой можно назвать частью единого информационного пространства страны. Можно привести множество примеров „крымских информационных войн“, перманентно вспыхивающих на страницах газет и в эфире местных телерадиостанций: за и против украинского языка, украинского образования, украинских учебников, украинских паспортов и, соответственно, гражданства, разных фактов из истории Крыма, статуса коренных народов, меджлиса крымско-татарского народа, УПЦ-КП, интересов Успенского монастыря, установления тех или иных памятников. Список можно долго продолжать.

(„День“, №126, 17 липня 2002 р.)

***

Минулого тижня нападники буквально порізали на шматки студента Запорізького медуніверситету, громадянина Республіки Судан, ввірвавшись в його квартиру. Іноземці з медуніверситету акцентують, що вони постійно стають об’єктами нападу профашистськи налаштованих молодиків. Вони створили свій загін самооборони, однак запорізька міліція поставила на незвичному патрулюванні хрест. За кілька днів до звірячого вбивства група невідомих переслідувала молодшого брата студента-суданця. В день поховання консул Республіки Судан в Україні сказав, що міліція впевнена в звичайному пограбуванні, а не в акті расистів. Неофіційні джерела стверджують, що суданець є черговою жертвою „бритоголових“. Двох нападників нібито вже затримано, інші в розшуку.

(„Україна молода“, №129, 18 липня 2002 р.)

***

Согласно письму первого секретаря посольства Японии в Украине, сотрудники милиции в Симферополе задержали военного атташе посольства. Пока он искал свою дипломатическую карточку в сумке, милиционеры повалили его на землю, надели наручники и около часа держали в отделении милиции. Атташе не только опоздал на поезд: ему в потасовке четыре милиционера нанесли многочисленные телесные повреждения. Первый секретарь посольства Хироси Чаяма заявил, что „если военного атташе посольства Японии подозревали по причине „неславянской“ наружности, то такую дискриминационную практику необходимо менять“.

(„Сегодня“, №154, 16 липня 2002 р.)

9. Громадянське суспільство

Віктор Степаненко, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України, доктор соціології Манчестерського університету:

„. В Україні, на мій погляд, поняття „громадянське суспільство“, за суттю, певним чином маргіналізоване. Тут демократичні революції реалізувались саме „згори“ з активним залученням так званого адміністративного ресурсу. У нас доходить до абсурду, коли держава створює недержавні організації (наприклад, державна організація — по роботі з жінками або державна структура — для захисту підприємців від. самої держави). Ці речі, за визначенням, не можуть спрацювати. Адже коли держава ініціює деякі так звані „громадські організації, вони є керованими та підконтрольними. Проблемою ж для самостійних недержавних організацій (НДО), зокрема, правозахисних, є нерозвиненість практики філантропії та підтримки вітчизняним приватним бізнесом таких організацій.

Нині прообразом громадянських угрупувань та добровільних організацій, які не залежать від доброї чи злої волі „згори“, є віртуальні організації: Інтернет-спілки, Інтернет-асоціації. Звідси, я б сказав, „природна“ занепокоєність держави — налагодити контроль за некерованим процесом, аргументуючи це, звісна річ, „загальнодержавними“ чи ще якимись інтересами.

Громадянське суспільство — це той двигун, який примушує формальну демократію працювати. У нас же виникає проблема ототожнення демократії і громадянського суспільства. Та це не однакові речі. Громадянського суспільства немає — і демократія зависає в повітрі. Громадяни не контролюють владу, і це робить нашу демократію слабкою, неефективно та ефемерною. Як же визначити наявність та ступінь розвитку громадянського суспільства в державі? Величезний масив інформації зібраний в щорічному моніторингу Інституту соціології НАНУ „Українське суспільство“. Дані соціологічного моніторингу виявили, що громадянам не байдужа проблематика прав та свобод. Аналізуючи динаміку семирічного вимірювання громадянської думки щодо прав і свобод, можна зазначити, що права людини є цілком значущою категорією для багатьох людей, а дефіцит цих прав сприймається для більшості респондентів актуальніше, аніж відсутність можливості придбання найнеобхідніших продуктів.

(„Молодь України“, №78-79, 27 червня 2002 р.)

10. Соціально-економічні проблеми

Уровень обеспечения прожиточного минимума в Украине в настоящее время составляет 80 гривен. Черта бедности за 12 месяцев 2001 года составила 175 гривен на человека в месяц. Доля украинских семей, живущих за этой чертой — 27,2%. Уровень бедности более 30% был зафиксирован в Хмельницкой, Николаевской, Волынской, Херсонской, Закарпатской областях и в Крыму, ниже 22% — в Киевской, Харьковской, Кировоградской и Ровенской областях. Уровень бедности в Киеве — 5,8%.

(„Факты“, №129, 19 липня 2002 р.)

11. Виробничий травматизм

По данным Госнадзорохрантруда, на угольных предприятиях Украины за 6 месяцев этого года погибли 116 горняков. За последние 10 лет произошло более 20 крупных аварий (с числом пострадавших более 5 человек), печальным итогом которых стали 500 смертей горняков.

(„Киевские ведомости“, 10 липня 2002 р.)

12. Нормативно-правові акти

Кабинет министров снял мораторий на рассмотрение им вопросов о присвоении имен государственных и общественных деятелей, защитников Отчизны, а также деятелей культуры и науки улицам, площадям, организациям, учреждениям и др.

(„Время“, Харків, №81, 23 липня 2002 р.)


 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

1. Судові процеси за участю ЗМІ

На прошлой неделе в Страсбурге побывал главный редактор радио „Континент“ Сергей Шолох. Он подал в Европейский суд по правам человека жалобу на действия украинских государственных органов. В случае признания судом жалобы приемлемой она станет первым украинским „журналистским“ делом в Европейском суде.

Сергей Шолох:

„. Наше дело резонансное, поэтому, как нам сказали, к рассмотрению его примут достаточно быстро. Суть же его в том, что меня, как я считаю, незаконно лишили лицензии на вещание. То есть было нарушено мое право на распространение информации. К тому же украинские суды, как мы считаем, сознательно затягивают рассмотрение дела радио „Континент“. То есть, когда мы проиграли его в судах первой и второй инстанций, Высший хозяйственный суд принял решение отправить дело на повторное рассмотрение, хотя и признал некоторые нарушения со стороны судов первой и второй инстанций. Но тогда он должен был принять решение по сути. Теперь нас вынуждают снова ходить по кругу.“

(„Голос Украины“, №117, 3 липня 2002 р.)

***

Куйбишевський районний суд Донецька 5 липня звільнив з-під варти під заставу у 17 тисяч гривень журналіста Володимира Бойка. Оглядач донецької газети „Салон“ був затриманий за обвинуваченням у несплаті податків. В ізоляторі тимчасового утримання він провів 10 діб.

(„Голос України“, №121, 9 липня 2002 р.)

***

Бывший „киллер“, обвинявшийся в совершении год назад убийства журналиста Игоря Александрова, торгует щелоком на Краматорском рынке. Он намерен добиться от прокуратуры возмещения морального ущерба и начать новую жизнь. Недавно в прессе появилась публикация, в которой ее автор утверждает, что заметил слежку за подъездом, где живет Юрий Вередюк. Журналист узнал во дворе дома тех, кого часто видел в зале суда Славянска и в соседнем отделении милиции города. После этой публикации, а также после многочисленных разговоров о том, что Вередюк неизвестно кем запуган до предела и не выходит из квартиры Костюхиной, у которой живет, надежды пообщаться с ним лично казались неосуществимыми.

(„Факты“, №116, 2 липня 2002 р.)

***

Вечером 19 июля Краматорске от острой сердечной недостаточности, осложненной инфарктом миокарда, умер 45-летний Юрий Вередюк, обвинявшийся в убийстве журналиста Игоря Александрова. Заключение о причинах смерти сделали заведующий отделением экспертизы трупов Бюро судебных экспертиз (БСЭ) Донецкой области Анатолий Заплавский и судмедэксперт Краматорского отделения обласного БСЭ Роман Шевченко. Вскрытие производилось в присутствии заместителя прокурора Донецкой области Михаила Шорина и первого заместителя начальника областной милиции Анатолия Королева. Как сообщили в ЦОС УМВД в Донецкой области, накануне минувших выходных Ю. Вередюк обращался в краматорскую больницу с жалобами на боли в сердце. Похороны Вередюка состоялись 22 июля.

(„Факты“, №131, 23 липня 2002 р.)

***

Расследование обстоятельств смерти Юрия Вередюка Генеральный прокурор Украины взял под личный контроль. Результаты экспертизы тканей тела будут готовы через две недели и помогут окончательно установить причину смерти Вередюка и ответить на вопрос, не была ли эта смерть насильственной. По словам заместителя прокурора Донецкой области Михаила Шорина, утром, в день своей кончины, Вередюк отправился в районное отделение милиции, чтобы зарегистрироваться по фактическому месту проживания. После освобождения он стал на учет в Краматорском противотуберкулезном диспансере, а в последнее время начал жаловаться на плохое самочувствие и боли в ногах.

Следственно-оперативная группа не обнаружила никаких следов насильственной смерти на теле покойного.

Накануне своей смерти Вередюк обратился в диспансер. Чтобы вернуться оттуда, он вынужден был даже нанять такси. Вечером Г.Ф. Костюхина вызвала „скорую помощь“. Вередюк умер во дворе, буквально у нее на руках.

Напомним, что 17 мая, вынося решение об оправдании Ю. Вередюка, судья Донецкого апелляционного суда Иван Корчистый заявил прессе о том, что Вередюку может грозить опасность „как носителю информации“.

(„Факты“, №132, 24 липня 2002 р.)

***

Внезапная смерть „бомжа“ привлекла к себе внимание своей невероятной своевременностью. Пожалуй, это заметил каждый, кто следит за ходом „дела Александрова“. На 25 июля было назначено рассмотрение жалобы Донецкой прокуратуры в Верховный Суд Украины на решение Донецкого апелляционного суда. А незадолго до смерти Юрий Вередюк, который до сих пор уклонялся от встречи с журналистами, обронил загадочную фразу: „Я молчать не буду“. Инфаркт миокарда не оставил нам шансов узнать, о чем он не собирался молчать.

(„Голос Украины“, №132, 24 липня 2002 р.)

2. ЗМІ і влада

Нацрада з питань телебачення і радіомовлення припинила мовлення телекомпанії „Ютар“ на 37-му телеканалі столиці України. Мовлення було вимкнене Київським радіотелепередавальним центром за рішенням Нацради. Зроблено це, на думку спостерігачів, за правдивість і незалежність „Ютару“.

(„Рух“, №24, червень 2002 р.)

***

О расправе над ними заявляют журналисты единственного на Днепропетровщине оппозиционного издания „Лица“, которое осмелилось поддерживать на повторных выборах в Верховную Раду Александра Жира. 19 июня правоохранители задержали по пути в Никополь автомобиль с тиражом газеты и устроили допрос главному редактору с требованием предъявить документы на продажу газеты. Основания? А что, если товар ворованный? В тот же день директора Запорожской типографии, где печатались „Лица“, вызвали в местное УВД и продержали там до 4.30 утра. Наутро „неожиданно“ сломались все печатные станки, и „Лицам“, несмотря на стопроцентную предоплату, было отказано в печати. 21 июня сотрудники МВД „провели следственные действия“ в редакции газеты. 25 июня от услуг газеты отказался крупнейший рекламодатель, а 27 июня отдел МВД по борьбе с преступлениями в сфере экономики проверил фирму, у которой редакция арендовала помещение. После проверки от редакции потребовали немедленно покинуть помещение. Как сообщила по телефону главный редактор газеты „Лица“ Елена Гарагуц, ситуация остается напряженной: типографии Запорожской, Днепропетровской, Полтавской областей отказываются иметь дело с газетой.

(„Голос Украины“, №117, 3 липня 2002 р.)

***

В марте, за несколько дней до выборов, пресс-служба ГНА обнародовала заявление, в котором утверждала, что издательско-полиграфический центр „Такі справи“, литовское дочернее частное предприятие, „активно участвует в деятельности разветвленной сети легализации „грязных“ денег с привлечением фиктивных фирм, подставных лиц, фальшивых документов, фиктивных соглашений“. Как утверждают адвокаты, растиражированные в печати обвинения против дочернего предприятия в совершении уголовных преступлений без возбуждения уголовного дела нарушают законодательство страны.

Уголовное дело возбуждено лишь 14 мая. Теперь „Такі справи“ обвиняются уже в неуплате фантастической суммы налогов. Подозрительные проявления „легализации грязных денег“ были установлены сразу после выполнения издательско-полиграфическим центром коммерческого заказа одной из оппозиционных сил. 14 сотрудников налоговой милиции оперативно прибыли на предприятие. За последние 5 месяцев на фирме проведено 5 внеплановых проверок, против нее подано два исковых заявления в суд. Однако хозяйственный суд Киева оставил эти заявления без рассмотрения — за отсутствием доказательств. После этого были заблокированы счета фирмы. В настоящее время производство приостановлено на три четверти.

В конце прошлого месяца Литовское посольство в Украине выразило обеспокоенность ситуацией вокруг издательства „Такі справи“. Озабочены ситуацией и в посольствах США и Великобритании.

(„Голос Украины“, №126, 16 липня 2002 р.)

Див. також —„Голос Украины“, №130, 20 липня 2002 р.)

***

Факты политической цензуры в украинских средствах массовой информации, собранные по инициативе Комитета Верховной Рады по вопросам свободы слова и информации, будут опубликованы отдельной брошюрой. Об этом сообщил председатель комитета Николай Томенко. Он выступил с инициативой о вручении премии в 5 тысяч гривен журналистам, которые приведут документально подтвержденные факты политической цензуры.

(„Время“, Харків, №81, 23 липня 2002 р.)

3. Нові призначення

Как стало известно из источника в Администрации Президента Украины, в ее структуре появилось новое подразделение — Управление стратегических инициатив. Его возглавит заведующий кафедрой информационной политики Украинской академии государственного управления при Президенте Украины, доктор филологических наук, профессор Георгий Почепцов.

(„Известия в Украине“, №106, 22 червня 2002 р.)

4. Злочини проти журналістів

Троє невідомих напали на шеф-редактора черкаської опозиційної газети „Антенна“ Валерія Воротника, коли він повертався додому. Журналіст зазнав ножових поранень в руку та живіт. Нападники зникли з місця пригоди. В. Воротник не став звертатися до правоохоронних органів, бо не вірить, що вони здатні знайти злочинців.

(„Голос України“, №118, 4 липня 2002 р.)

 Поділитися