пошук  
версія для друку
07.04.2004

14 -22 січня 2003 р

   

ПРАВА ЛЮДИНИ   

1.1. Життя дисидента

Альберту Новікову колись пощастило вступити у Львівський державний університет ім. Івана Франка на факультет іноземних мов. Але доля не дала можливості юнаку закінчити навчання. Одного разу необережно довіривши викладачці свої думки — обурення радянською політикою — 25-річний Альберт потрапив за вільнодумство у мордовські табори. На 10 років він став політв’язнем. “Антирадянські діячі”, з якими відбував покарання Альберт Афанасійович, стали для нього добрими друзями. І тепер він згадує Олексу Тихого, поета Валентина Соколова, Бориса Сосновського.

У в’язниці А. Новіков також писав вірші. Коли вийшов на волю, його талант поглинула рутина буденного життя, з кожним днем відбираючи надію на краще. Життя котилося у прірву, а далеко не ідеальна дружина, сини і дочки висмоктували останні життєві сили. Колись він працював на меблевій фабриці, але завжди не вистачало грошей. Новіков розпродав власну бібліотеку, довелося міняти квартиру. Тепер, на старості літ, змушений збирати макулатуру та шмаття. На порозі — 72-й рік життя. Недавно померла його дружина. Дві доньки вийшли заміж. Чоловік доживає віку з синами, які не раз мали проблеми з законом, в облупленій, брудній квартирі без газу.

Я дошел до последней черты —

Ничего впереди не видишь.

Не печник и не плотник ты,

И совсем, совсем не Овидий.

Я дожил до последних дней:

Все, что мог и не мог, я продал.

А в кармане все нет монет,

Как и не было их отроду.

Я живу среди стада свиней

(Им бы только пожрать и похрюкать),

Ну, а ты, дуралей-соловей,

И голодный искать будешь звуки.

И кому твои песни, певец?

Разве что для наивных и чистых.

А для этих послушных овец

Звук нагайки понятней со свистом...

(“Вісник& K°”, №1, 1 січня 2003 р.)

1.2. Резонансні справи

Михаил Волынец, народный депутат Украины:

“... На “скорой” меня отвезли в 17-ю травматологическую больницу, где сделали рентген. На следующий день мне отказали в обследовании в Киевском Бюро судебно-медицинских экспертиз, ссылаясь на то, что я должен был привезти им направление из Голосеевского РОВД и справку из 17-й больницы. Лишь на 10-й день по настоянию Генеральной прокуратуры меня обследовали. Сейчас мои медицинские карточки изъяла прокуратура и передала в Бюро судебно-медицинских экспертиз. Я собираюсь привлечь к уголовной ответственности 20 сотрудников милиции — лжесвидетелей, давших по моему делу показания”.

На сегодняшний день по делу о превышении сотрудниками милиции полномочий во время судебного заседания по делу “9 марта” нет ни одного задержанного, ни одного отстраненного от выполнения служебных обязанностей.

(“Сегодня”, №6, 11 січня 2003 р.)

***

15 декабря прошлого года, как сообщило СБУ, в Одессе и Николаеве совместными усилиями МВД и СБУ была проведена операция по задержанию подозреваемых в террористической деятельности членов ЛКСМУ. 10 января с.г. задержанным были предъявлены обвинения по нескольким статьям Уголовного кодекса, главная из которых — “терроризм”. Среди 11 обвиняемых — 6 комсомольцев, а также несколько граждан других стран.

Бюро ЛКСМУ распространило заявление, в котором, в частности, говорится, что “уже на начальном этапе дела необъективность, политическая заангажированность расследующих его следственных органов является совершенно бесспорным фактом. Применяемые следствием методы дознания носят откровенно беззаконный, противоправный характер”.

Родственники арестованных мальчишек утверждают, что к ним применяются пытки.

Как указывается в заявлении, “по утверждению следствия, во время допроса один из арестованных, Олег Алексеев, “выбил себе глаз, якобы пытаясь покончить с собой”. Даже если он действительно пытался покончить с собой во время следствия, разве это ни о чем не говорит? Арестованные террористы — почти дети. А на их поломанных жизнях власти пытаются строить образ внутреннего врага.

До чего все похоже! У комсомольцев — пытающийся покончить с собой Олег Алексеев, у унсовцев — пытающийся поджечь себя в зале суда Олег Бойко. 15-го арестовали комсомольцев, а 26-го осудили членов УНА-УНСО.

Для власти, когда дела ее не так хороши, как хотелось бы, поиск внутреннего врага — один из лучших проверенных рецептов. И именно такой настойчивый поиск настораживает в последнее время. Особенно горько становится, когда молодые жизни — не более чем разменная карта в руках политиков, не более чем аргумент в руках власти.

(“Объектив-НО”, №3, 16 січня 2003 р.)

***

Защитники арестованных обвиняют сегодня спецслужбы Украины в выполнении заказа, ангажированности и предвзятости. По словам родственников заключенных в Одессе, милиция идет на все, чтобы добиться признания в террористической деятельности. У Андрея Яковенко зафиксирован сердечный приступ. Родственники россиянина Игоря Данилова сомневаются, жив ли он. Свидания с заключенными запрещены. Но многие из тех, кто знаком с ними, сомневаются в их причастности к террору, убийствам, грабежам. После того как в дело включились адвокаты, нанятые родственниками и Комитетом защиты политзаключенных, некоторые арестованные стали отказываться от подписанных ранее признаний. Обращает на себя внимание тот факт, что аресты были проведены накануне обсуждения Верховной Радой бюджета на 2003 год, в котором статья расходов на силовые ведомства должна была быть значительно урезана.

(“День”, №9, 18 січня 2003 р.)

***

Йтиметься про речі, що мали місце в Одесі та Миколаєві наприкінці минулого року. За даними СБУ, саме там і саме тоді “було встановлено існування конспіративно-терористичної групи. Її члени, зокрема активісти нового українського комсомолу, маючи ліво-радикальні погляди, планували повалення конституційного устрою та державної влади. На початковому етапі цією організацією планувалося створення на території південних областей Причорноморської Радянської Соціалістичної Республіки шляхом ведення партизанської війни”.

Якщо конкретніше, то йдеться про те, що група з 11 осіб, плекаючи плани перевороту, грабувала ювелірні магазини, ломбарди та пункти обміну валют, аби накупити собі зброю, вибухові пристрої і — гайда на Чорнобильську АЕС захоплювати владу. СБУ твердить, що на чолі “невловимих месників” стояв перший секретар Одеського міського комітету ЛКСМУ Андрій Яковенко.

“Це помста за активну суспільну позицію комсомолу, за участь, зокрема, в акціях “Повстань, Україно!”, — говорить народний депутат України (фракція Компартії), лідер ЛКСМУ Андрій Поліїт і додає, що заарештованих комсомольців б’ють у слідчому ізоляторі. За словами депутата, випущена під підписку неповнолітня дівчина, яку взагалі ніхто не мав права затримувати, розказувала про удари по нирках і по животу, про тягання за волосся коридорами СБУ. Її свідчення документально засвідчені. Що ж до решти обвинувачених, то всіх осіб, чиї імена фігурують в справі, ретельно обшукували, але нічого кримінального в їхніх кишенях та помешканнях знайдено не було, тобто не було й підстав для тримання їх під вартою, наголошує Поліїт. Водночас арешти продовжувалися, причому відбувалися вони з неабияким поспіхом — комсомольців “брали” прямо у спортивному клубі або під час занять. Про жодні вагомі підстави для подібних дій з боку слідства годі й говорити. Наразі від комсомольців очікується одне — “цариця доказів”, добровільне зізнання у злочині...

До справи “партизанів” була ще справа з нейтралізацією чернігівських “грибників”...

Проведемо експеримент — до абревіатури “СБУ” доберемо якомога більше асоціацій. Ось мій ряд: Юрій Мозола, замах на Наталю Вітренко, “грибники”, події 9 березня. Що ж до справи “грибників”, народженої ще за часів Леоніда Деркача та доведеної до суду Володимиром Радченком, то “одеські експропріатори” виглядають відвертим мавпуванням, пласким і нецікавим. Раніше були вороги народу, психи, що зводили наклеп на радянський лад, а тепер з’явились “терористи”, які цей самий радянський лад обожнюють і мріють відновити шляхом партизанської війни...

(“Україна молода”, №9, 17 січня 2003 р.)

***

Одно из самых резонансных уголовных дел — по обвинению руководителей фирмы “Союз-Виктан” в заказе двух убийств — отправлено на доследование. 16 января Верховный суд Украины отменил обвинительный приговор. Теперь крымским правоохранительным органам придется искать новые доказательства вины. В противном случае бизнесменов могут полностью оправдать.

Директор фирмы “Союз-Виктан ЛТД” Андрей Охлопков и его заместитель Виктор Удовенко были задержаны 28 ноября 2001 года в Симферополе.

23 августа прошлого года Апелляционный суд Крыма приговорил руководителей “SV” к 15 годам лишения свободы с полной конфискацией имущества.

(“Сегодня”, №12, 18 січня 2003 р.)

1.3. Катування та жорстоке поводження

В редакцию обратились родственники одного из купянчан, подозреваемого в совершении тяжкого преступления. В течение нескольких месяцев длилось следствие, но в суде выяснилось, что до определения вины и вынесения приговора еще далеко. Дело в том, что близкие подозреваемого требуют более тщательного расследования дела и имеют доказательства применения силового и психологического давления на подследственного, особенно в областном СИЗО. Наша газета проводит журналистское расследование по делу, и если подтвердятся вопиющие нарушения прав человека, будет работать совместно с Уполномоченным Верховной Рады по правам человека Ниной Карпачевой.

(“Франт”, м. Куп’янськ-Вузловий, Харківська обл., №46, 7 листопада 2002р.)

***

По словам Купянского межрайонного прокурора Б.В. Шпака, чаще всего в случаях нарушения закона со стороны милиции граждане позже забирают свои заявления и отказываются от ранее сказанного. Почему это происходит, объяснять читателям не стоит — такова жизнь...

Но задумываются ли украинцы, попавшие под “тяжелую руку” правоохранителей, что, согласившись “замять” дела о побоях в застенках МВД, они становятся “адвокатами дьявола”, своими руками выращивая безнаказанность и бесчеловечность в душах вчерашних мальчишек, надевших милицейскую форму.

(“Франт”, м. Куп’янськ-Вузловий, Харківська обл., №47, 14 листопада 2002р.)

***

Расскажу о невероятной по своему цинизму истории расследования убийства, произошедшего летом сего года в небольшом поселке Клавдиево Бородянского района Киевской области. 31 июля в своем доме был обнаружен мертвым местный житель Василий М. В тот же день по подозрению в убийстве были задержаны несколько человек. Один из них, 42-летний Александр Маковской, бывший одноклассник убитого, за свое любопытство поплатился потерей здоровья. Он пришел к дому убитого, чтобы узнать подробности преступления, и был доставлен в Бородянский райотдел милиции, в “обезьянник”, где содержат пьяниц и правонарушителей. Когда стемнело, Александра привели в кабинет следователя. Двое сотрудников милиции “настоятельно” попросили его подписать признание, а когда задержанный отказался, в ход пошли кулаки. На заведенные назад руки Александра были надеты наручники, ноги зацепили за руки, и в таком положении подозреваемый был подвешен на лом, который лежал между столами. Садисты в течение продолжительного времени избивали Александра не только руками и ногами, но также резиновой палкой и даже скакалкой. Не выдержав пыток, несчастный начал кричать и звать на помощь. Испугавшись, что крики будут услышаны, милиционеры отвели Александра в одиночную камеру. Утром 1 августа судья Бородянского суда по сфабрикованным протоколам приговорила Маковского к трем суткам ареста за... мелкое хулиганство. В положенный срок Александр был выпущен на свободу, но на этом его мучения не закончились. 5 августа Маковской снял побои в Бюро судмедэкспертиз. Все его тело почернело, три ребра были сломаны. Через день Александра госпитализировали, но из-за отсутствия денег его лечение было недолгим. Когда потерпевший вернулся домой, его начали преследовать работники милиции. Правоохранители просили отдать им акт судмедэкспертизы. В конце августа в дом Маковского пожаловал заместитель начальника Бородянского райотдела милиции и попросил Александра не разглашать подробности пыток. Он обещал оплатить лечение и выгнать из органов тех, кто избивал невиновного. Но все закончилось лишь словами, и по сей день никто не наказан.

Позже выяснилось, что таким же пыткам был подвергнут еще один невиновный — 42-летний Андрей О. Не выдержав побоев, он подписал признание, что якобы убил Василия М. 11 августа был задержан убийца и Андрея без слов извинений отпустили домой.

В этой истории еще рано ставить точку. Человек, которого считали истинным убийцей, сознался в совершении преступления. Но через несколько дней после задержания он скончался за решеткой. Зная, какими методами “обрабатывались” подозреваемые, родственники погибшего и жители Клавдиево сомневаются в том, что он умер по причине какой-то болезни. Вполне возможно, что мать “убийцы” потребует эксгумации тела.

(“Франт”, м. Куп’янськ-Вузловий, Харківська обл., №47, 14 листопада 2002р.)

***

МВДУ предпринимает шаги по устранению грубых нарушений прав задержанных милицией в Автономной Республике Крым, которые выявила Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека Нина Карпачева в ходе проверок ИВС и комнат для задержанных.

В сообщении Уполномоченного пишется, что условия содержания в этих местах не отвечают санитарно-бытовым требованиям. В комнатах для задержанных людей вообще не кормили, а в ИВС давали еду 1-2 раза в сутки. Родственникам взятых под стражу не всегда своевременно сообщалось о задержании. Кроме того, были выявлены случаи жестокого обращения с задержанными, лишения их права на услуги адвоката. В частности, Н. Карпачева отметила, что были нарушены права журналиста Владимира Лутьева, содержавшегося в ИВС Симферополя.

Проверка возымела действие — за допущенные недостатки в работе начальник ИВС Симферополя уволен, ряд должностных лиц получили выговоры.

(“Сегодня”, №12, 18січня 2003 р.)

***

Положение с содержанием задержанных и арестованных изучалось в ноябре 2002 г. За допущенные недостатки в работе привлечены к дисциплинарной ответственности четыре должностных лица из числа руководящего состава.

(“Голос Украины”, №12, 22 січня 2003 р.)

1.4. Правоохоронні органи

У лютому 2002 року у Кременці на Тернопільщині стався резонансний злочин. Старший уповноважений карного розшуку райвідділу міліції старший лейтенант Олександр Крук, перебуваючи у нетверезому стані, вбив легківкою 21-річних дівчат — Світлану Яцкевич та Надію Заблоцьку. Слідство тривало не один місяць. І ось наприкінці року у залі міського суду колишньому міліціонерові зачитали вирок: 8 років позбавлення волі.

Підсудний у судовому засіданні своєї вини не визнав, мотивуючи це тим, що скоїв ДТП ненавмисно.

(“Вісник& K°”, №1, 1 січня 2003 р.)

***

Після 1-ї години ночі біля районної поліклініки у Маневичах (Волинська обл.) пролунало кілька пострілів працівника міліції. Останній з них виявився фатальним для мешканця селища Колки, 27-річного Юрія.

Ось що розповів з приводу цього драматичного випадку начальник Маневицького райвідділу міліції Іван Іващенко:

“Тієї ночі працівники патрульно-постової служби на одній з вулиць під час перевірки затримали водія “Жигулів” з київськими номерними знаками без будь-яких документів і доставили у чергову частину міліції. З підозрою на алкогольне сп’яніння міліціонери повезли його на медекспертизу у районну лікарню. Біля районної лікарні порушник кинувся втікати. Затриманого вдалося наздогнати тільки через кількасот метрів. Він став чинити опір — накинувся на правоохоронця, намагаючись заволодіти його зброєю. Під час сутички пролунав постріл, як виявилось, смертельний. Чи були правомірними дії міліціонера, має відповісти слідство”.

(“Вісник& K°”, №3, 16 січня 2003 р.)

1.5. Соціально-економічні проблеми

Сейчас в США на 10 тысяч человек приходится 23 врача, а у нас, на Харьковщине, — 58.

Около 70% денег, отпущенных на медицину, уходит в фонд оплаты труда (средняя зарплата медиков — 200 гривен, из них врачей — 260-280 гривен).

На одно посещение пациентом медучреждения от бюджетных щедрот приходится аж 3 копейки (требуется минимум 2,2 гривны).

Курс химиотерапии при онкологическом заболевании обходится от 5 тысяч гривен до 5 тысяч долларов.

Один укол, рассасывающий тромб, обходится в 5 тысяч гривен.

(“Время”, м. Харків, №5, 16 січня 2003 г.)


 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

2.1. Право на інформацію

Тривожний сигнал надійшов до редакції від поштовиків Погребищенського району Вінницької області:

“Ми вже не в змозі витримувати той тиск, який чинить на нас голова райдержадміністрації М.М. Бевз. Переважна більшість людей хоче одержувати в наступному році свою улюблену газету “Сільські вісті”. А він вимагає, щоб було проведено передплату лише на обласні газети “Подолія”, “Сільські вісті Вінничини” та районну газету “Колос”. Голова щовівторка викликає до свого кабінету начальників відділень зв’язку, голів сільрад та листонош і з кожним особисто проводить “виховну роботу”, яка закінчується словами: “Якого ти... там сидиш, що й досі не знаєш, що не “Сільські вісті” потрібно передплачувати людям, а “Сільські вісті Вінничини”, “Подолію”, “Колос”?”. Ще й погрожує: якщо кількість передплатників “Сільських вістей” буде більшою за обласні та районну газети, то позвільняє всіх зв’язківців з роботи...”.

Начальник відділу внутрішньої політики РДА Тетяна Федорівна Бойко хвалилася, що голова РДА М.Бевз робить усе можливе, щоб збільшити тиражі обласних та районної газет, і підтвердила, він викликає щовівторка всіх, хто причетний до передплати, і проводить з ними “відповідну бесіду”. А ще Тетяна Федорівна повідомила, що до збільшення тиражу місцевих газет залучені всі завідуючі відділами та управліннями РДА. Разом із сільськими головами та поштовиками вони ходять попід хати селян і пропонують відповідну пресу.

(“Сільські вісті”, №144, 6 грудня 2002 р.)

***

За словами депутата міської ради Ніжина Т.М. Стратілат, на передостанню сесію не допустили працівників ТКТ “Фобос”, який дивляться всі ніжинці. Подібні випадки траплялися і раніше. У міськвиконкомі одне пояснення: “У нас власне телебачення”. Лише не додають — кабельне, а воно є не в кожного жителя міста. Ось і виходить, що одні висвітлюють події так, як цього хоче міськвиконком, а інші не мають доступу до відкритої інформації.

Останню сесію вже висвітлював і ТКТ “Фобос”.

(“Сіверщина”, М. Чернігів, №51, 20 грудня 2002 р.)

***

Как поживает независимая пресса на Купянщине? То, что она еще жива, — это парадокс. Ведь считается, что самые высокие показатели наличия цензуры и административного пресса наблюдаются в восточном регионе Украины, здесь опаснее всего заниматься журналистикой (86,6% опрошенных Центром Разумкова). Представители власти нас, пишущих, обзывают “желтыми”, “папарацци”, “мусорщиками”, газету — “газетенкой”, “бумажкой”, “бульварщиной”. Но мы живем назло тем, кто все дальше уходит от демократии и народа. Нас радует, что в прошлом году увеличился не только тираж нашей газеты, возросло количество почитателей, но и появилась целая группа молодых корреспондентов, которые связывают свое будущее с идеями защиты прав, свобод и жизни простого жителя Купянщины.

(“Франт”, м. Куп’янськ-Вузловий, Харківська обл., №2, 1 січня 2003 р.)

***

Валентина Артамонова, редактор независимого еженедельника “Ключи”, (Новая Каховка):

“В обойму неугодных мэру Борису Силенкову попали журналисты независимых газет, которые осмелились не поддержать его кандидатуру на выборах, а затем продолжали объективно писать о деятельности новой команды. После первых номеров (газета “Ключи” начала выходить в июле 2002 года) Б. Силенков не скрывал своего желания закрыть издание. А поскольку законных оснований не находилось, решили пойти на провокацию. Под видом спецвыпуска-приложения “Ключей” была сфабрикована фальшивка, в которой журналисты газеты выглядели эдакими революционерами, призывающими к свержению власти в стране. Спецвыпуск “гулял” по городу в сентябре, в канун всеукраинской акции протеста. Авторы провокации не найдены до сих пор. Это несмотря на то, что по факту провокации учредитель “Ключей”, главный редактор газеты “Новый день” Анатолий Жупына обратился во все инстанции, включая Верховную Раду, где на последних парламентских слушаниях прозвучала информация о “спецвыпуске”.

(“Факты”, №10, 18 січня 2003 р.)

***

Максим Бироваш, корреспондент газеты “Деловые новости”, председатель профсоюза независимых изданий Новой Каховки:

“Первая ласточка исполкомовской цензуры прилетела в “Деловые новости” сразу после победы на выборах Бориса Витальевича Силенкова. Пришло письмо, в котором он заявил о том, что я грубо нарушаю журналистскую этику и “необъективно освещаю деятельность городского совета и исполкома”. В связи с этим мне было отказано в аккредитации при исполкоме. Далее последовали публичные порки газеты в виде рабочих заседаний “расширенного исполкома”...”.

(“Факты”, №10, 18 січня 2003 р.)

***

Законодавці нарешті спромоглися 240 голосами “за” прийняти постанову “Про підсумки парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні”. У цьому документі відзначається, що “в Україні відсутні достатні, в тому числі і законодавчі, умови для виконання ЗМІ функції інформування, громадської критики і контролю”, а також умови для економічної незалежності ЗМІ, що є “основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань”. Майже

в повному складі за постанову проголосувала “більшовицька” фракція “Народний вибір”, по одному-двоє сміливців знайшлося й у кількох інших пропрезидентських фракціях. Спікер Володимир Литвин теж був “за”.

(“Україна молода”, №9, 17 січня 2003 р.)

2.2. Злочини проти журналістів

Накануне рождественских праздников на оператора Херсонского областного телевидения Богдана Поварина напали грабители. Дело было вечером, когда пострадавший возвращался домой с работы. С многочисленными ушибами, в том числе и черепно-мозговой травмой, оператор попал в больницу, где вскоре скончался. Как сообщили в Херсонском областном УВД, удалось установить личности грабителей, один из которых, учащийся местного ПТУ, уже арестован, остальных ищут.

(“Киевские ведомости”, 11 січня 2003 р.)

2.3. Передчасна смерть

18 января с.г. во время командировки в Винницу скончался корреспондент киевской редакции Радио “Свобода” Сергей Набока. Известный своими оппозиционными взглядами журналист готовил цикл радиопередач о содержании в Винницкой тюрьме №1 преступников, осужденных к пожизненному заключению. Сергей очень долго не мог получить разрешение в Госдепартаменте по вопросам исполнения наказаний — потратил на это почти полгода. В течение трех дней в Виннице удалось снять несколько сюжетов, в частности, в камерах тюрьмы, а также в СИЗО. 18 января Набока должен был ехать в Хмельницкий, чтобы продолжить работу над циклом в одной из тамошних исправительных колоний. Сергей проживал в 1-местном номере ведомственной гостиницы Винницкого областного управления по вопросам исполнения наказаний на территории тюрьмы. Рядом в комнате проживали коллеги Сергея. Именно они между 4 и 5 часами утра обнаружили мертвое тело Набоки. По другой информации, полученной от одного из работников тюрьмы, журналисту стало плохо, и он позвал на помощь. Когда прибыла “скорая”, Набока был уже мертв. По предварительной версии врачей, причиной смерти стал сердечный приступ.

47-летний Сергей Набока на Радио “Свобода” вел авторскую передачу “Права человека: украинская реальность”, Он являлся учредителем первого частного информационного агентства УНИАР. За свои политические взгляды в советские времена привлекался к ответственности.

(“Голос Украины”, №11, 21 січня 2003 р.)

***

Как сообщили в ЦОС ГУ МВДУ в Винницкой области, “внезапная смерть Набоки наступила около часа ночи”. Следов насилия на теле обнаружено не было.

(“Факты”, №11, 21 січня 2003 р.)

2.4. Судові справи за участю ЗМІ

Апеляційний суд Києва залишив у силі рішення Оболонського райсуду м.Києва, яким було задоволено позовну заяву Юлії Тимошенко до лідера ПСПУ Наталі Вітренко та ТОВ “ТРК “Студія”1+1” про захист честі, гідності та ділової репутації. Відповідно до рішення Оболонського райсуду м. Києва, відомості, поширені 7 березня 2002 року Наталією Вітренко на телеканалі “Студія “1+1” під час проведення передвиборчих дебатів, визнані такими, що не відповідають дійсності, паплюжать честь, гідність та ділову репутацію Ю. Тимошенко. Суд зобов’язав ТОВ “ТРК “Студія”1+1” надати Ю. Тимошенко час в прямому ефірі для спростування зазначених недостовірних відомостей, а Наталю Вітренко — оплатити вартість ефірного часу.

(“Сільські вісті”, №145, 10 грудня 2002 р.)

***

Максим Бироваш, корреспондент газеты “Деловые новости”, председатель профсоюза независимых изданий Новой Каховки:

“... В газеты посыпались судебные иски от членов команды градоначальника с надуманными претензиями. За последние две недели журналисты “Ключей” и “Деловых новостей” ознакомились с пятью заявлениями в суд, общая сумма материальных претензий которых — около 2,5 млн. гривен. Практически все иски, предъявленные независимым СМИ, направлены одной и той же судье”.

(“Факты”, №10, 18 січня 2003 р.)

***

Олег Батурин, спецкор независимой газеты “Новый день”:

“В мае 2002 года мою 78-летнюю бабушку избила соседская девчонка. С заявлением по этому поводу я обратился в Новокаховский городской отдел милиции. В возбуждении уголовного дела мне было отказано. Вместо этого правоохранители предъявили мне обвинение в преднамеренном избиении несовершеннолетней “на почве личных неприязненных отношений”. Следователь заявил, что меня осудят в любом случае, потому что он действует по указанию прокурора Новой Каховки...

Я расцениваю подобное беззаконие как месть за мои критические материалы о работе органов местной власти и правоохранителей, опубликованные в газетах “Ключи” и “Новый день”. Меня не может не удивлять позиция прокурора. Получается, что он позволил втянуть себя в политическое противостояние между властью и независимыми СМИ.

(“Факты”, №10, 18 січня 2003 р.)

***

Валентина Артамонова, редактор независимого еженедельника “Ключи”, (Новая Каховка):

“... На основании подложных документов меня пытались обвинить в краже фотоаппарата, который был мне подарен. Делом серьезно занялись следователи отдела по борьбе с экономическими преступлениями. Начальник Новокаховской милиции Валерий Мисюра, убедившись в заказном характере дела, приказал прекратить расследование. Но вскоре в городской прокуратуре появился депутатский запрос о возбуждении уголовного дела по тому же злополучному фотоаппарату. Следователь прокуратуры ведет скрупулезное расследование, получает официальное подтверждение от человека, подарившего мне фотоаппарат. После этого появляется заключение прокурора Новой Каховки Павла Пятигорца, отправленное в городской совет:

“Постановление об отказе в возбуждении уголовного дела отменено как необоснованное, материалы направлены в ОБЭП Новокаховской милиции для проведения дополнительной проверки и принятия законного решения”.

То есть, тот, кто обязан следить за соблюдением законности, сам настаивает на фабрикации уголовного дела”.

(“Факты”, №10, 18 січня 2003 р.)

***

Інститут масової інформації в особі свого дніпропетровського представника Володимира Єфремова тримає на контролі справу редактора Широківської районної газети “Вісник” Віктора Тараненка, який надіслав до колег по перу та правозахисників ЗМІ заяву, що його доводять до самогубства. Минулого року на редакцію його газети вчинено, як вважає Тараненко, бандитський напад з метою помсти газеті за критику. Щоправда, нападники — два місцевих мешканці середнього віку — заявили у міліції, що вони просто завітали до редакції з нагоди пасхальних свят, а редактор — 65-річний інвалід — накинувся на них і жорстоко побив.

Скороспілим рішенням засновників газети — райдержадміністрації та райради — Тараненка було звільнено з посади — нібито за бійку в приміщенні редакції. Проте суд поновив редактора на роботі і зобов’язав засновників сплатити журналісту компенсацію за моральну шкоду. Але незабаром журналіст знов постав перед судом за звинуваченням, яке висунули ті самі потерпілі. У ході судового засідання, як зазначає Тараненко, його позбавили права на захист: “Двох захисників суддя відсторонив від участі у процесі і призначив адвоката зі свого оточення. Мій письмовий відвід усьому складу суду він на очах учасників процесу кинув мені в обличчя зі словами: “Я його навіть не буду читати”.

“Мені нічого не залишається, як облитись разом зі своєю жінкою, інвалідом першої групи, бензином та запалити сірника. Ми підемо із життя, бо в ньому, крім бандитського та правоохоронно-судового безкраю, нічого вже не залишилося”, — пише у своїй заяві Віктор Тараненко. За повідомленням Володимира Єфремова, лише три видання з сусідніх районів наважилися поінформувати про справу широківського редактора, хоча випадки розправ з мас-медійниками, схожі за своїм сценарієм на ту, про яку розповідається, на Дніпропетровщині вже мали місце.

(“Україна молода”, №8, 16 січня 2003р.)

***

Верховний Суд України визнав незаконним рішення Шевченківського районного суду столиці про звільнення від відповідальності телерадіокомпанії “Інтер” і газети “Киевские ведомости” у тій частині, що ці ЗМІ звільняються від обов’язку спростування відомостей, поширених стосовно дружини лідера “Нашої України” Віктора Ющенка Катерини Чумаченко. Як повідомив адвокат К. Чумаченко Микола Полудьонний, таке рішення ВСУ ухвалив 8 січня ц.р.

Як відомо, К. Чумаченко подала позов проти російського журналіста Михайла Леонтьєва, який, на її думку, образив її честь і гідність. Позов було подано і проти видань, які розповсюдили його заяву. “У першому рішенні Шевченківського суду відповідальність було покладено лише на Леонтьєва як автора висловлювання. Натомість “Інтер” та “Киевские ведомости”, які поширили неправдиву інформацію, було звільнено від відповідальності, тобто від обов’язку спростувати її та компенсувати позивачці збитки за завдану моральну шкоду”, — пояснив адвокат.

За його словами, Верховний Суд направив справу на новий розгляд у Шевченківський райсуд. “Зараз суд першої інстанції має усунути усі недоліки і змусити організації, які поширили неправдиві відомості, що ганьблять честь і гідність Катерини Чумаченко, і є втручанням у її приватне життя, спростувати цю інформацію”, — заявив М. Полудьонний.

(“Юридичний вісник України”, №3, 18-24 січня 2002 р.)

2.5. Ксенофобія в ЗМІ

Перший номер газети “Русская правда”, фундатором якої є організація “Русское движение в Украине”, не є щедрим на бажану дружбу між двома сусідніми народами. Ось лише кілька заголовків статей, опублікованих у першому номері “Руссой правды”: “Як козаки моджахедам помагали”, “Украинские друзья чеченских террористов”, “Российская виагра для Ющенко”, “Кучма обрезает языки”... Російськомовна газета “Сегодня” підсумовує: “они не оставляют сомнений об истинных намерениях авторов публикаций. Завершается номер подборкой шовинистических анекдотов, в которых осмеян даже украинский национальный флаг”.

(“Молодь України”, №2, 9 січня 2003 р.)

***

Руслан Морозовський:

“... В “Хрестоматії української літератури” для 5-9 класів (“Наукова думка”, 1997) В. Смирнова прикрашено переповіла історію Йосифа, котрого брати продали в рабство до Єгипту, де він став першим візиром фараона, тобто, по-нашому, — прем’єр-міністром, в ранзі якого почав відбирати у селян збіжжя, мотивуючи свою реформу підготовкою до можливого голодомору, який аж через 7 років він таки організував довірливим єгиптянам.

Подальші біблійні історії Йосифа до болю подібні на сценарій голодомору, що був організований в 1932-33 рр. соратниками тезки Йосифа — кагановичами, френкелями, хатаєвичами та іншими комуно-юдейськими діячами. Воістину, немає нічого нового, крім старого!

Хіба не про подібні діяння шахрая, облудника, єгипетського олігарха Йосифа потрібно розповідати нашим дітям та онукам поряд з висвітленням подій українського голодомору 1932-33 років? Адже в біблії ці події описані доволі ретельно і правдиво, як справжня інструкція йосифовим нащадкам. Навіщо ж її перебріхувати?.. Наступне видання “Хрестоматії...”, сміємо надіятися, врахує уроки єгипетсько-українського голодомору...

Пані Смирнова безсоромно чи несвідомо пройдисвіта та ката єгиптян, махрового шахрая, винахідника рабства Йосифа Іаковича перетворює на героя і рятівника Єгипту... Хіба б стали можливими в наш час економічні диверсії, трастові та приватизаційні теракти синів Іуди — нащадків Йосифа Іаковича — в ході так званих ринкових реформ та розбудови так званого перехідного періоду, якби економічна та політична еліта українців мала глибокі і правдиві знання про єгипетський голодомор, з біблійного сценарію якого запозичено не тільки ім’я генсека Сталіна, але й скопійовано взірець геноциду українського народу минулого та й сучасного століття, звичайно ж, з деякими поправками на суттєві досягнення в царині промислових та піарівських технологій...”

(“Молодь України”, №4, 14 січня 2003 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори