18 квітня-14 травня 2003 р.

ПРАВА ЛЮДИНИ  

1.1. Резонансні справи

14 березня вранці було випущено з-за грат слідчого ізолятора одного з учасників масових заворушень 9 березня 2001 року Андрія Косенка — члена УНА-УНСО, попередньо засудженого рішенням Голосіївського суду до двох років ув’язнення. 14 березня як раз минув дворічний термін з часу перебування Косенка в тюрмах, і той самий Голосіївський суд прийняв рішення звільнити хлопця. За словами унсовця Арсена Чернети, перед цим адвокат Андрія написав відповідне клопотання, і Косенка випустили, взявши підписку про невиїзд.

(„Україна молода“, №48, 15 березня 2003 р.)

***

Дату 13 березня 2003 року засоби масової інформації оминули. Хоча цього дня виповнилося три роки з моменту арешту податковою міліцією Бориса Фельдмана та початку розгрому запорізького банку „Слов’янський“, який входив у п’ятірку найбільших у країні та тримав перше місце за прибутковістю.

Борис Фельдман був першим, хто провів у Київському ізоляторі тимчасового утримання на Подолі 38 діб замість 72 годин по закону.

Фельдман став першим, кого суд звільнив з-під варти, а заступник Генерального прокурора В. Кудрявцев видав припис начальникові СІЗО не виконувати це рішення.

Проти Фельдмана податківці порушили кримінальну справу за фактами, які до цього були спростовані в суді. У матеріалах справи є постанова про відмову в порушенні кримінальної справи проти посадових осіб банку, винесена 6 травня 1999 року, попри це справу було відкрито за письмовою вказівкою Піскуна.

Безграмотні жреці Феміди примудрилися засудити екс-банкіра на 9 років позбавлення волі за діяння, які наш Кримінальний кодекс не визнає злочином взагалі.

12 березня 2003 року все в тому ж Артемівському райсуді м. Луганська відкрилася „друга черга“ слухань по „справі Фельдмана“. В чому саме звинувачують екс-банкіра та його колишніх колег, невідомо, бо обвинувальний висновок по цій справі їм не вручався. Відомо лише, що обвинувачення вимагає визнати підсудних винними в тому, що вони виплачували вкладникам занадто високі відсотки. Злочин, на думку прокуратури, в тому, що якби відсотки по депозитах не сплачувалися зовсім або були меншого розміру, то банк мав би більший прибуток.

(„Свобода“, №11, 18-24 березня 2003 р.)

***

Безпрецедентний позов проти медиків розпочато у Галицькому міському суді (Івано-Франківська обл.). Молоде подружжя порушило проти лікарів справу про відшкодування моральних збитків на суму 900 тисяч гривень.

Після пологів завідувачка пологовим відділенням наполягла, аби жінка поїхала в Івано-Франківськ для здачі крові для аналізу на СНІД в обласну санітарно-епідемічну станцію. Тут породіллі повідомили страшну звістку, що вона хвора. Життя подружжя перетворилось на суцільну муку. Чоловік навіть намагався накласти на себе руки. Інформацію про хворобу поширювали ті, хто мав би надійно її оберігати. При повторному аналізі у Львові ніякого СНІДу у жінки не виявили. Згодом з’ясувалося, що медсестра з Івано-Франківської СЕС переплутала пробірки з кров’ю.

Пережите приниження спонукало молоде подружжя подати проти медиків судовий позов.

(„Вісник“ & К° , м. Луцьк, №12, 20 березня 2003 р.)

***

Апелляционный суд Харьковской области приговорил к пожизненному заключению руководителя агрофирмы „Прометей“ Игоря Момота. Прошлым летом он направил комбайн на жителей села, пытающихся отстоять право собственности на земельный участок. Согласно решению суда, И. Момот должен выплатить около 300 тысяч гривен компенсации родственникам Екатерины Войтенко, смертельно травмированной комбайном, и тем, кто получил увечья разной степени тяжести. Адвокат обвиняемого собирается направить кассационную жалобу в Верховный Суд. Он считает, что действия его подзащитного были неверно квалифицированы.

(„Голос Украины“, №73, 16 апреля 2003 г.)

***

Апелляционный суд Киева признал незаконным и отменил решение о возбуждении уголовного дела в отношении Юлии Тимошенко и ее мужа Александра Тимошенко, а производство по всем уголовным делам закрыто. Как сообщила Ю.Тимошенко, суд не удовлетворил апелляцию Генеральной прокуратуры на постановление Киево-Святошинского районного суда Киевской области, который отменил постановления о возбуждении уголовного дела в отношении нее и А. Тимошенко.

Это касается обвинений в контрабанде валюты Ю. Тимошенко и А. Тимошенко, обвинений в контрабанде газа, подделке документов и должностном подлоге, в даче взятки Павлу Лазаренко, а также обвинений в отношении разворовывания государственного имущества в особо крупных размерах, отметила лидер БЮТ.

(„Зеркало недели“, №14, 12-18 апреля 2003 г.)

1.2. Катування та жорстоке поводження

Наші читачі, мабуть, пам’ятають історію про переслідування владними структурами колективу кінотеатру „Україна“ (стаття „Беременную незаконно продержали в отделении милиции 5 часов, после чего она родила раньше срока“ та інші).

Місцевий суд у Суворівському районі вирішив: „Визнати незаконними дії працівників міліції Пономарьова Володимира Сергійовича, Кузнєцова Михайла Валерійовича, Текутьєва Віктора Вікторовича, Борисовського Вадима Олеговича...“.

Редакція газети „Вгору“ 6 грудня 2002 р. направила інформаційний запит до начальника УМВС в Херсонській області А.В. Науменка. В інформаційному запиті було 5 питань:

— Чи проводилося службове розслідування цього факту?

— Які висновки зроблені комісією під час службового розслідування?

— Чи були неправомірні дії службовців Пономарьова, Кузнєцова, Борисовського особистою ініціативою, чи вони виконували наказ керівництва?

— Які результати службового розслідування?

— Чи притягнуті до відповідальності працівники міліції, які незаконно затримали М. Табакаєву та І. Рябошапку?

Відповідь отримали 2 січня 2003 року, майже через місяць Процитуємо лист повністю. „На ваш інформаційний запит повідомляю, що рішенням місцевого суду Суворівського району дії працівників міліції при проведенні перевірки діяльності ОП „Кінотеатр „Україна“ визнані неправомірними. За вказаним фактом проведено службову перевірку. Винні притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Підписано начальником управління І.А.Калніболотським.

Отож доводиться із сумом констатувати, що наші правоохоронці продовжують порушувати законодавство: відповідають на інформаційні запити невчасно і не по суті. Через те ми і досі не можемо повідомити читачам, кого, на якій підставі і до саме якої дисциплінарної відповідальності притягнув І.А. Калніболотський за брутальне порушення прав людини.

(„Вгору“, м. Херсон, №2, 9 січня 2003 р.)

Див. також — „Вгору“, м. Херсон, №5, 30 січня 2003 р.

***

До справи Романа Цупко, якого звинувачували у вбивстві 13-річної дівчинки

Валентина Цупко, мать Романа:

„... Нам даже не сообщили, что уголовное дело закрыто. Оказывается, это случилось 26 декабря, а я узнала об этом только в середине января от адвоката. А постановления о прекращении дела мы до сих пор не получили на руки. Когда 30 января я пришла к следователю прокуратуры Подольского района и попросила его выдать постановление, он отказал. Тогда я попросила хотя бы почитать бумаги. Суть такова. 18 ноября 2001 года Рома написал явку с повинной, в которой дал правдивые показания, дело передали в суд, подсудимый отказался от своих показаний. Суд вернул дело на доследование. И в конечном итоге следователю пришлось закрыть дело, так как против Ромы нет доказательств. Получается, что моего сына не оправдали, а просто не смогли подтвердить его вину...“.

Координатор Украинско-Американского бюро защиты прав человека Татьяна Яблонская, являющаяся законным представителем Романа Цупко, сказала следующее: „Мы собираемся подать в прокуратуру г. Киева иск о возбуждении уголовного дела против правоохранителей по пяти статьям Уголовного кодекса Украины. Мы считаем, что задержание и привлечение Романа к уголовной ответственности было незаконным, а также, что его принуждали к даче показаний и нарушали права на защиту“.

(„Сегодня“, №42, 22 февраля 2003 г.)

***

Задержанный по подозрению в хранении наркотиков выбросился из 4-го этажа горотдела милиции в Кировограде. С различными переломами и повреждением позвоночника пострадавший госпитализирован в травматологическое отделение больницы. Адвокат несостоявшегося самоубийцы сделала заявление, что поступок подзащитного является следствием пыток, которые якобы к нему применялись. В пресс-службе милицейского управления этого не подтвердили, сказав, что областная прокуратура проводит проверку по факту.

(„Сегодня“, №47, 28 февраля 2003 г.)

***

Центр громадських зв’язків обласного управління МВС надав місцевим ЗМІ інформацію про виявлення міліцією Кіровограда найбільшої за останні 10 років партії макової соломки — 170 кг. Затримано й двох місцевих громадян, яких запідозрено у зберіганні цього добра.

26-річний підозрюваний у зберіганні наркотиків 21 лютого, близько 13 години викинувся з вікна.

Як повідомив підозрюваний своєму захисникові — адвокату Людмилі Сосні, викинутися з вікна його змусив страх не перед покаранням (до суду ще далеко, та й винним він себе не визнає), а перед тортурами, які, на його думку, ще чекали на нього з боку слідчих.

Під тортурами, стверджує Л. Сосна, було й написано її довірителем так зване зізнання. Крім застосування звичного в таких випадках протигаза із закритим клапаном (про нього кажуть багато осіб, які скаржаться на незаконні методи дізнання), підозрюваного катували ще й електрострумом шляхом підключення до вух проводів від магнето (генератора). Характерні сліди на вухах, що залишили зажими-„крокодильчики“, вже зафіксовано медекспертом. Л. Сосна розцінює те, що чинили з її клієнтом у міліції, доведенням до самогубства. Про це адвокат із своїм підзахисним вже поінформували органи прокуратури різних рівнів. У скаргах Л. Сосна веде мову і про інші порушення закону, з якими вона зіткнулася, взявшись захищати цього клієнта. Невідомо звідки у провадженні взявся адвокат (до Л. Сосни), з яким ні затриманий, ні його родичі не укладали договору. Його тактика, стверджує Л. Сосна, суперечила інтересам затриманого. До речі, він викинувся з вікна, перебуваючи наодинці з тим самим захисником.

До речі, кілька років тому місцеві ЗМІ повідомляли про аналогічний випадок. Тоді політ одного кіровоградця з вікна тієї ж міліцейської установи, розташованої на вулиці Жовтневої Революції, так і не отримав належної правової оцінки.

(„Голос України“, №41, 4 березня 2003 р.)

***

В Запорожский центр экстремальной хирургии в тяжелейшем состоянии (черепно-мозговая травма, сотрясение головного мозга, ушиб грудной клетки, контузия левого легкого, перелом костей таза) была доставлена 32-летняя Наталья Борисова, получившая травмы при падении в лестничный пролет с 4-го этажа УБОП УМВДУ в Запорожской области. В УБОП пострадавшая попала после того, как была задержана по ст. 263 Административного кодекса Украины (хранение наркотиков без цели сбыта). Существуют две неофициальные версии происшествия Первая: женщина споткнулась на высоких каблуках и упала в пролет. Вторая: она оттолкнула конвой и сама бросилась вниз. Прокуратурой возбуждено уголовное дело по факту превышения служебных полномочий сотрудниками УБОП.

(„Факты“, №71, 17 апреля 2003 г.)

***

Маневицька районна прокуратура (Волинська обл.) завершила слідство у справі за фактом перевищення службових повноважень працівником міліції Сергієм В. 6 січня 2003 року він застосував зброю під час переслідування жителя селища Копки, в результаті чого останній загинув. Йому пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ст. 365 ч.3 та ст. 119 ч.1 КК України перевищення влади або службових повноважень і вбивство через необережність.

(„Вісник“ & К° , м. Луцьк, №11, 13 березня 2003 р.)

***

Миколу Шимона (м. Дніпропетровськ) затримали 6 квітня 2002 року, через кілька тижнів після виборів до Верховної Ради України, на яких він балотувався, та не виграв.

Ще недавно, під час передвиборчих баталій, обличчя Миколи Івановича буквально не сходило з телеекранів. Та й послужний список у нього вартий поваги. І раптом відразу 7 (!) порушених стосовно Шимона карних справ, до яких згодом додасться ще дві (звинувачення пред’являть за чотирма). Чого тільки у цих матеріалах немає... Постановою від 24 жовтня 2002 року місцевий суд Жовтневого району м. Дніпропетровська направляє карну справу на додаткове розслідування, залишивши без змін запобіжний засіб стосовно Шимона — утримання під вартою. У відкритому листі до гаранта Конституції Микола Іванович повідомляє й таке: „... обмотавши зап’ястя обох рук ганчіркою, наділи наручники. Після чого одягнули на голову протигаз, у „хобот“ якого вклали підпалену цигарку, від чого я за лічені секунди втратив свідомість. До тями мене приводили, обливаючи водою, після чого завдавали гумовими кийками ударів по голові і п’ятах ніг, вимагаючи при цьому визнання провини. Тривало це кілька годин...“.

„Коли я з’явився до слідчого ізолятора, аби поспілкуватися зі своїм підзахисним, три чоловіки його буквально винесли з камери, тримаючи за ноги, — пригадує адвокат Микола Бондар. — Глянув на потилицю Миколи Івановича — закривавлена рана, підняв одяг — увесь побитий. Після того я у свого підзахисного через день бував і бачив, як він навіть присісти не міг. Його виносили до мене. Звісно, Микола Іванович почав вимагати проведення незалежної експертизи. Однак її не можемо домогтися донині...“

Сам Шимон у вищезгаданому відкритому листі до Президента України заявляє: „... Це була продумана тактика і розрахунок Шевченка Є.В. (начальник Управління боротьби з організованою злочинністю УМВС України у Дніпропетровській області), яка полягала у втягуванні в хід слідства міліцейських, судових чинів та інстанцій і якомога тривалішій ізоляції мене від суспільства“. Для таких передбачень Микола Іванович має підстави. Адже за ним стоїть ціла низка структур — ВАТ „Будівельно-монтажний трест „Дніпроважбуд“ та „П’ятихатський цегельний завод“, трести „ЖПТ №1“ і „ЖПТ №2“, три агропідприємства... А якщо раптом станеться диво, і факти знущання та тортур стосовно Шимона підтвердяться офіційно? Навряд чи варто на цю тему розмірковувати навіть теоретично, бо у Дніпропетровську крук круку очей не виклює за будь-яких обставин. Наступне таку переконаність підтверджує мимоволі.

Били, приміром, відразу дев’ятьох потерпілих з Індустріального району Дніпропетровська. Щоправда, від них ніяких свідчень не вимагали. Ситуація тут була значно банальнішою. Двоє молодих чоловіків намагалися поставити свою „дев’ятку“ на автостоянці гаражно-будівельного кооперативу „Енергетик“ на зайняте місце. Охоронці зробили їм зауваження. Зухвальці сіли до своєї „дев’ятки“ і поїхали зі словами: „А ви чо? Не розумієте, на кого „наїхати“ хочете?“. Згодом ті двоє повернулися з автоматом у руках і нарядом патрульно-постової служби. Голова кооперативу Віталій Зубарєв тільки й пам’ятає, як один з них (згодом виявиться, що це був сам начальник слідчого відділу Індустріального райвідділу внутрішніх справ капітан міліції Юрій Федотов) налетів на нього з автоматом і з усього розмаху вдарив по голові. Били усіх ногами та гумовими кийками. За свідченнями очевидців, підлога в кафе, де співробітники міліції розправлялися з людьми, була всуціль залита кров’ю. Однак, за наказом Федотова, усіх, надівши наручники, повезли до райвідділу внутрішніх справ. На той час уже й родичі затриманих почали приїздити — хтось зміг повідомити про своє місцезнаходження додому. Пригадує сестра Віталія Зубарєва: „Людей так побили, що страшно було на них дивитися. Юра Кісенко, водій маршрутного таксі, лежав у крові і бився на підлозі в судомах. Женя Пех лежав обличчям донизу, не подаючи ознак життя. У Гени Гаврилова було перебите перенісся і обличчя усе синє від побоїв. А брата мого... Господи, ви б бачили, що вони зробили з моїм братом!.. Міцний бритоголовий чоловік, котрий там усім розпоряджався, наказав нас вивести звідти: „Не пускай слину, ти все одно нічого не доведеш!““.

Пізніше лікарі засвідчать: у Віталія Зубарєва вдавлений перелом основи черепа, опік мозку, численні переломи кісток. Іншим теж дісталося добряче. Навіть самі міліціонери намагалися утихомирити Федотова — мовляв, ти ж їх уб’єш. Але той не вгавав: „Нічого — цих двох можна добити. Два трупи я завжди знайду куди списати“. Фактично по гарячих слідах стосовно співробітників міліції було порушено карну справу за ознаками ст. 166, частина 2 (перевищення службових повноважень) КК України. Навіть сам слідчий з особливо важливих справ міської прокуратури П.П. Орєшин тоді відверто заявив на сторінках місцевої газети: „В Індустріальному райвідділі міліції затриманих поставили в холі під стінами. Потім Ю. Федотов і з ним ще один, тепер уже колишній співробітник міліції, поклали усіх на підлогу і вдвох стали завдавати ударів ногами. Це побиття тривало з певними інтервалами, періодично протягом однієї-двох годин, після чого черговий по райвідділу викликав бригаду „швидкої допомоги“. Двоє потерпілих з відкритими черепно-мозковими травмами, переломом вилочної частини черепа були доставлені в реанімацію. Ще двоє з переломами носа та тілесними ушкодженнями звернулися за допомогою до лікарні й понад місяць перебували на стаціонарному лікуванні. Ліг до лікарні і Ю. Федотов, котрий намагався представити справу так, начебто на нього напали й вдарили кулаком по голові. Однак у ході розслідування міської прокуратури встановлено, що це було не так“.

Однак Федотову вдалося зникнути в невідомому напрямі. Всі решта учасників побоїща начебто нікуди і не ховаються. Однак справа до суду так і не дійшла, незважаючи на те, що потерпілі від міліцейської розправи постійно надсилають заяви до найрізноманітніших інстанцій. Як розповів один з них, Геннадій Гаврилов, колись він навіть зателефонував на „пряму лінію“ до тодішнього начальника УМВС України у Дніпропетровській області Юрія Черкасова. Той пообіцяв вжити відповідних заходів, але його слова теж виявилися порожнім звуком... Справа гальмується відверто й безцеремонно. Тож тепер потерпілі вдалися до кроку безпрецедентного — звернулися до Жовтневого місцевого суду зі скаргою на дії прокуратури області.

(„Україна молода“, №47, 14 березня 2003 р.)

***

Апеляційний суд Києва скасував постанову Генпрокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи щодо здійснення замаху на життя народного депутата Олександра Турчинова у вересні 2002 року. 13 вересня минулого року при затриманні помічника-консультанта народного депутата невідомими особами Турчинову було завдано тілесних ушкоджень. Як потім з’ясувалося, особами, що напали на депутата від БЮТ та його помічника, були співробітники податкової міліції. Генеральна прокуратура тоді відмовилася порушувати кримінальну справу — прес-служба ДПАУ стверджувала, що „ніякого побиття депутата Турчинова, а тим більше, замаху на його життя з боку податкової міліції не було і бути не могло“. Печерський суд зробив висновок у цьому ж руслі.

(„Україна молода“, №48, 15 березня 2003 р.)

***

Отрывок из жалобы, только что отправленной Луганским общественным комитетом защиты прав человека в Европейский суд:

„Непосредственно после задержания, находясь в городском отделении милиции г. Торез Донецкой области, Лопатин Сергей Юрьевич был подвергнут психическому, психологическому и физическому воздействию с целью добиться от него желательных для следствия поведения и показаний.

Он был принуждаем к даче показаний против себя с применением угроз, запугивания и бесчеловечных пыток. Пытали его различными способами: надевали на голову противогаз, перекрывая при этом доступ воздуха, подвешивали за руки в застегнутых за спиной наручниках, связывали сзади наручниками ноги и руки, продевали металлический прут и затем подвешивали вниз головой до потери сознания. При этом собирали пот Лопатина для того, чтобы использовать его для опознания по запаху с помощью собаки во время следственного эксперимента.

Во время бесчеловечных пыток Лопатин неоднократно терял сознание. После, находясь в следственном изоляторе, Лопатин свидетельствовал в жалобе, направленной в Комитет Верховной Рады: „После того, как я пришел в себя, лежа на полу, один из избивавших меня работников милиции облил меня водой, приводя в чувство. Видя мою слабость, мне дали возможность отдышаться и привели в кабинет начальника уголовного розыска, который представился мне Скрипичниковым. Он показал статью из газеты, в которой говорилось, что в Торезе было совершено убийство какого-то человека, и предложил мне написать явку с повинной. Я просил его, чтобы мне пригласили адвоката, и что я никакого преступления не совершал и к убийству не имею никакого отношения. Скрипичников ударил меня кулаком в лицо и сказал, что он меня все равно посадит, а адвоката не пустит на порог горотдела. Также он сказал, что посадить они могут кого угодно, кроме Президента, и что я еще не через все прошел“.

Следует отметить, что родители Лопатина направляли жалобы и обращения во все возможные компетентные органы прокурорам Тореза и Донецка, Генеральному прокурору, министру внутренних дел, Уполномоченному Верховной Рады по правам человека, в Верховный Суд, в Администрацию Президента, — им отвечали, что суд установит истину, а прокуратура в порядке надзора нарушений не находила“.

В общественный комитет за защитой своих, нарушенных милицией, прав обратился и настоятель храма Христа Спасителя в г. Петровское Луганской области отец Валерий. Полтора месяца назад он узнал, что в соседнем городе Красный Луч милиция задержала его шофера. 15 января отец Валерий приехал в милицию узнать, за что и почему задержан Г.

Как оказалось, шофер был лишь приманкой — следователю Р. нужен был сам служитель Бога. Причина прозаическая: незадолго до этих событий одна прихожанка добровольно отписала церкви свое имущество. Но следователь потребовал дар обратно — якобы об этом заявили наследники прихожанки.

Вот что пишет отец Валерий:

„Сразу начался допрос... с позиции силы, угроз и пыток. В кабинет приходил другой человек и насильственным путем заставлял меня давать показания, шантажировал, душил, угрожал расправой. Порвал мой документ, который был дан епископом Украинской греко-православной церкви для предъявления в мэрию... Продержали меня двое с половиной суток без еды и воды. На ночь приковывали к батарее наручниками. Путем насилии заставили меня написать расписку о согласии на обыск моей квартиры... Я спросил у них: „Что вы будете у меня искать?“. Они ответили: „Наркотики и оружие“... Устроили в моей квартире полный погром: копались в церковных документах, забрали Евхаристический набор серебряный (916-й пробы) 1816 года, осквернили освященный Антиминс со Святыми мощами, разбили икону на столе, перед которой я молюсь. После этого стали приставать к жене и требовать: „Где находятся оружие, наркотики и деньги?“. В пятницу вечером меня выпустили. Сейчас мне и моей семье постоянно угрожают, бьют в окнах стекла, бросали в окно взрывпакет. Была попытка изнасиловать мою дочь, которой 15 лет. По этому поводу я обращался в милицию г. Петровское, но меры не принимались...“.

(„Свобода“, №10, 11-17 березня 2003 р.)

***

Сергей Гриценко, депутат городского совета г. Александрия, председатель правления Союза предпринимателей Александрии, заместитель директора Центрального рынка, 18 марта 2003 г.:

„... 22 февраля 2003 года работниками ОБОПа были задержаны четыре контролера Центрального рынка... Я поехал в прокуратуру. Возле здания городской прокуратуры меня остановили двое в штатском. Я вышел из автомобиля, представился. И они представились как майор Колтырин и его заместитель Левченко, хотя удостоверений своих не показали, а показали санкцию, что меня необходимо доставить к следователю прокуратуры Болгарину. Я показал им свое депутатское удостоверение... Однако они сказали: „Нам все равно, кто ты такой. И раз мы уж тут тебя остановили, то ты сейчас поедешь с нами“. Я отказался это сделать. Подъехали еще два их работника, они насильно впихнули меня в машину и увезли в отделение ОБОП. И это несмотря на то, что я говорил им, что они нарушают ст. 31 Закона Украины „О статусе депутатов местных советов“, согласно которой следует уведомлять городской совет в случае задержания депутата.

В горотделе милиции Колтырин сказал: „Ты нам, в принципе не нужен. Нам нужен твой мэр. Давай показания на Цапюка и можешь идти гулять“...

Я сразу попросил вызвать мне адвоката. Через некоторое время приехал Черныш (депутат областного совета, юрист по образованию). Они дали мне время с ним побеседовать. Он при этом не заявил, что я был незаконно арестован, и что они не имеют права меня допрашивать, и что все это незаконно. Черныш сказал: „Ты держись, не переживай. Все будет нормально“ и уехал, а я остался с ними... Они сказали: „Сейчас мы тебя пока в камеру посадим, там над тобой другие люди поработают. А потом, когда будешь уже готов, пойдешь к Болгарину“... Не знаю, чего они выжидали. Пришли незнакомые мне люди и привезли меня к следователю Болгарину. Я зашел к Болгарину и сразу же ему заявил о том, что был незаконно задержан и что протестую против того, что в отделении ОБОП мне угрожали. Он это нигде не зафиксировал... „Вас же не били?“, — задал он мне такой вопрос. Я сказал, что физическое насилие по отношению ко мне применяли тогда, когда сажали меня в машину, психологическое же давление осуществлялось постоянно. Тогда он говорит: „Мне нужны от вас три ответа, и вы идете домой... Только же вы должны ответить так, как мне интересно. Вы же понимаете“. Я говорю: я отвечу так, как оно было на самом деле... Вышел он из кабинета, затем зашел и сказал: „Я задерживаю вас на трое суток“. И меня отвезли в камеру в горотдел милиции. Хочу сказать, что там, где я был закрыт, вообще не кормят. Еды как таковой там вообще нет. Сколько бы там человек не находился, еды ему вообще не дают. Задержанные там находятся в ужасном состоянии...

Около 16.00 следователь Болгарин вызвал меня и сказал, что будет проводить очную ставку... Сама очная ставка состояла из двух вопросов. Контролер Гаращенко сказал, что давал мне деньги, что это было в 13.30, в пятницу. Но в это время я был в горсовете, меня там видели... Мне потом сказали, что контролер может поменять этот день на другой. После этой очной ставки меня снова закрыли в камеру, где я просидел еще двое суток...

В 10 часов утра 27 февраля за мной пришли работники ОБОП. Это как раз по истечении трех суток после моего задержания. И повезли меня ко мне домой, где произвели обыск. Им нужен был мой холодильник... Мои обвинители упорно заявляли, что холодильник был взяткой... Вынесли из квартиры холодильник, после чего забрали у меня паспорт и депутатское удостоверение... Затем они меня вывели и повезли назад в отделение ОБОП. Минут через десять туда приехал следователь Болгарин. Я ему сразу заявил, что трое суток моего задержания истекли, поэтому я хочу, чтобы меня либо освободили, либо везли к судье. Он сказал: „Мы тебя и так везем к судье“. И повезли меня в сторону Кировограда... В Кировограде, где-то с 11.00 до 18.00 меня катали по городу, постоянно угрожая, добиваясь того. чтобы я подписал признание, которое они мне скажут. Они возили меня и запугивали. Говорили, что я дурак, и что у них есть возможность пустить меня паровозом: „Мы пустим тебя паровозом и будешь сидеть по самому максимуму, если не скажешь, что ты давал деньги тому-то“... Но я отказывался давать нужные им показания. Тогда с их стороны пошли уже конкретные угрозы: „Мы тебя сейчас или завезем куда-нибудь, и никто тебя не найдет, или поедем в тюрьму: у нас там есть специальные камеры, где с тебя выбьют эти показания“. В итоге они подъехали к областному суду, взяли там еще несколько человек и поехали в Ленинский суд. Было уже начало седьмого. Там я первый раз увидел своего адвоката — Мазуренко Наталью Юрьевну. Когда я понял, что Черныш пытается меня обмануть, я ее нанял. Оказывается, они меня все это время прятали от нее, не говорили, где я нахожусь. С адвокатом в этот раз я так и не пообщался... Судья продлил мне еще на семь суток арест до выяснения дел и сказал моему адвокату, что меня повезут в Александрию, а на самом деле меня оставили в Кировограде и там закрыли. Камера там, конечно, страшная была, не чета александрийской: постоянно вода бежала, никакого света, бриться мне не давали, мыться тоже не давали, выводили меня на пять минут утром сходить в туалет. И все. Все остальное время я был закрыт... За это время приезжали работники ОБОП, уже областного, и все меня уговаривали, чтобы я дал показания. Там физических воздействий ко мне не применяли, но постоянно было психологическое давление. Уже находясь в областном СИЗО, на четвертые сутки, в общей сложности, на седьмые, мне разрешили встречу с адвокатом... В Кировограде тоже не кормят. Жена привозила мне передачу, а начальник ИВС витамины не принимал, говорил в мой адрес: „Пусть туберкулез подхватит“. Половину заберет, половину разрешит. Витамины забирал, сок, воду сладкую, все то, что содержало витамины. Я постоянно заявлял, что у меня болит желудок. На что мне отвечали: „Скажешь как надо, тогда пойдешь гулять“... Когда адвокат смог ознакомиться с делом и разобраться во всем этом, судья выпустил меня под подписку о невыезде. Работники ОБОПа были шокированы. Сейчас мое дело ведет уже третий следователь... Я делаю вывод, что все это — „заказ“. Если дело возбудили в Александрии, то почему его забрала областная прокуратура?.. Кроме всего этого, оказывается всяческое давление на свидетелей. Со всех сторон идет давление. На контролеров идет давление. Один наш контролер, Чупринец Андрей, избит и находится сейчас в отделении неврологии ЦГБ. Он до сих пор отойти не может. Его так избили за то, что он не хотел говорить „как надо“. Остальных немного побили, и они сразу сказали то, что надо...“

С. Гриценко после 10-дневного содержания в местах предварительного заключения 14 марта поступил в блок интенсивной терапии хирургического отделения ЦГБ с диагнозом „Язвенная болезнь 12-перстной кишки, осложненная кровотечением“.

(„Городской курьер“, г. Александрия, №12, 20 марта 2003 г.)

***

Сначала этот сюжет разворачивался довольно банально: в Репкинский райотдел внутренних дел (Черниговская область) 19 января нынешнего года обратился житель Мекшуновки относительно того, что у него украли электросварочный аппарат. Потерпевший назвал несколько возможных „кандидатов“, среди которых и 51-летнего пенсионера-отставника Александра Ивашова. Когда участковый вместе с потерпевшим приехал к дому Ивашова, в „Жигулях“ на заднем сидении все места уже были заняты тремя подозреваемыми мекшуновцами. Среди бела дня спавшего мужчину растормошили и, не дав ему даже надеть какую-нибудь куртку или фуфайку, сонного затолкали... в багажник(!). Можно было бы понять такое отношение к нему, если бы участковый имел неопровержимые доказательства вины подозреваемого. Однако он лишь надеялся их найти! В Мекшуновке сельсовета нет, отсутствует и какое бы то ни было общественное помещение. Поэтому на допрос решили всех везти в выселенное село Редьковку, где стоит охраняемый вагончик блок-поста райотдела внутренних дел. Это где-то в 25-30 километрах.

Допрос „с пристрастием“, длившийся несколько часов, отсеял первых троих подозреваемых: у них было алиби. А путаные отнекивания-признания А. Ивашова не вызвали доверия. Капитан милиции, надев на него наручники, прибегнул к неразрешенным методам дознания. Жесткая экзекуция проводилась на глазах многих свидетелей. Впрочем, так и не выбив из подозреваемого признания в краже, рассвирепевший участковый, по словам свидетелей, вытолкал его... в 10-градусный мороз(!), без верхней одежды, на улицу. Ночью мороз был еще сильнее. 24 января родные Ивашова обратились в райотдел внутренних дел по поводу его исчезновения. Лишь 27 января закоченевший труп допрашиваемого нашли в одном из погребов в Редьковке. Как сообщил заместитель прокурора Черниговской области Виктор Шахов, смерть Ивашова наступила, по заключению судмедэкспертизы, от переохлаждения ориентировочно 19-20 января. У погибшего обнаружены кровоподтеки, характеризующиеся как повреждения средней тяжести. По данному факту районной прокуратурой возбуждено уголовное дело. Вскоре участковому милиционеру придется предстать перед судом. „В этом деле на сегодняшний день практически все вопросы выяснены, — отметил В. Шахов. — Никто не пытается снять с участкового ответственность. Нынче его освободили от служебных обязанностей. Как ни досадно, правоохранитель не только допустил нарушение закона своим рукоприкладством, но и поступил просто не по-человечески, оставив раздетого мужчину на морозе в безлюдном населенном пункте. Факт возмутительный, и никакого оправдания в том, якобы потерпевший вел себя как-то не так, сегодня невозможно принять. Из-за постыдных действий, равнодушия погиб человек. И за это нужно теперь отвечать по закону“.

(„Голос Украины“, №55, 21 марта 2003 г.)

***

Инженер группы договорных отношений Лутугинского районного управления электрических сетей (Луганская обл.) Михаил Иваняк заглянул в районное управление внутренних дел, решив предупредить его работников, чтобы они отключили от сети компьютеры и другую оргтехнику: управление с минуты на минуту должны были отключить от энергоснабжения за долги. Инженер не мог предположить, что милиционеры квалифицируют его визит как попытку давления на органы внутренних дел. Они занялись... выяснением личности инженера, взяли у него отпечатки пальцев и продержали в отделении три часа. Михаилу Иваняку милиция инкриминировала... связь с преступными группировками. В итоге для М. Иваняка дело закончилось нервным срывом и больничным отделением.

Необходимость устанавливать личность человека, который, войдя, представился и показал документы, начальник РОВД Андрей Жданов объяснил так: „У меня на столе десятки фотографий людей, которые тоже могли бы предъявить не один документ, а за ними столько преступлений!..“.

(„Факты“, №60, 2 апреля 2003 г.)

***

У ніч з 5 на 6 квітня луцькі правоохоронці обстріляли автомобіль „Нива“ волинської організації Української народної партії і побили всіх його пасажирів. Про це повідомила „УМ“ прес-служба УНП, посилаючись на голову Волинської обласної парторганізації Бориса Загреву. „Зупинивши „Ниву“, міліціонери витягли з машини водія та пасажирів, поклали їх на асфальт і почали бити. Від завданих травм водій втратив свідомість і його відправили в лікарню. Двох пасажирів — молодих людей віком 18-19 років, які не чинили опору, — били троє працівників міліції. Згодом під’їхав другий автомобіль із працівниками ДАІ, які теж узяли участь у побитті, а опісля прибув третій автомобіль, і правоохоронці продовжили розправу“, — повідомив пан Загрева. Він додав, що після конфлікту водія госпіталізували, так само як і одного із хлопців, бо в нього в сечі виявили кров. Зараз постраждалого готують до операції. За попередніми даними, по машині випустили 11 куль. „Ми проводимо багато конференцій, виїжджаємо в райони. Не виключено, що за автомобілем велося спостереження, і цей інцидент є спробою налякати партійців, зупинивши партійну роботу“, — відзначив представник партії Костенка. За інформацією „Нашої України“, правоохоронці наполягають, що автомобіль не зупинився на вимогу працівників ДАІ, однак є всі підстави підозрювати, що таке пояснення вигадали, щоб виправдати розправу.

Заступник голови Волинської організації УНП Микола Пасаман повідомив, що 5 квітня луцькі оперативники за фактом побиття почали розслідування, а 7 квітня народні депутати Борис Загреба, Василь Червоній та Сергій Олексіюк зустрічалися з прокурором області Олексієм Баганцем, який пообіцяв провести об’єктивне розслідування.

Водночас начальник УМВС у Волинській області Олександр Справедливий відмовився переговорити з нардепами на їх прохання. Борис Загрева не виключає, що існує зв’язок між побиттям і тим, що „машина постійно у вихідні їздить до районів на збори та конференції“. „Суто випадково цього разу вона була без членів обласного проводу УНП та помічників-консультантів. Не виключаю, що хтось думав, що в машині є представники керівництва волинської організації УНП“, — зазначає він.

(„Україна молода“, №64, 8 квітня 2003 р.)

***

Прокурор Волинської області Олексій Баганець уже сьогодні не вважає інцидент провокацією проти народного депутата Бориса Загреви, голови облУНП: „Дослідча перевірка не підтвердила факт політичної провокації“.

Після події „рахунок“ між представниками УНП і МВС виявився рівним — двоє міліціонерів потрапили до лікарні слідом за партійцями. Водночас пан Загрева скаржиться на тиск з боку правоохоронців. „У лікарняну палату, де перебуває потерпілий водій машини, яку розстріляли працівники ДАІ, була спроба покласти співробітника Державтоінспекції. На мою думку, це робиться з метою залякати потерпілих“, — припускає нардеп. Водночас депутат побоюється, що працівники міліції використовуватимуть усі методи, аби „зам’яти“ проблему, яку вони ж створили. Від прокурора області він очікує законних дій, які „могли б привести до об’єктивного розслідування“.

(„Україна молода“, №66, 10 квітня 2003 р.)

***

Європейський Комітет проти катувань закликав владу України забезпечити ув’язнених предметами особистої гігієни, надати можливість вмиватися та приймати теплий душ, забезпечити осіб, які перебувають в ізоляторі тимчасового утримання, літературою, переглянути норми та практику щодо контактів затриманих із зовнішнім світом.

Подібні зауваження Комітет робить нашому Урядові вже четвертий рік, але раніше вони не були доступні для широкої громадськості. У 2002 році Уряд України вперше дав згоду на оприлюднення трьох Доповідей Європейського Комітету та трьох звітів Уряду про вжиті заходи. Але доповіді ніде не були надруковані. Лише завдяки громадським організаціям ця інформація стала доступною широкому загалу. Керівник Донецького „Меморіалу“ Олександр Букалов знайшов можливість надрукувати Доповідь Європейського Комітету по запобіганню тортурам окремою брошурою, а Херсонський міський прес-клуб реформ наприкінці березня запросив його на зустріч із місцевими журналістами. До розмови також були запрошені представники управління СБУ, управління Держдепартаменту України з питань виконання покарань в Херсонській області та УМВС України в Херсонській області, але вони прийти на зустріч не змогли. Херсонська обласна прокуратура прислала прес-секретаря Федора Самойленка, який розповів, що тортури в нашому краї мають місце: у минулому році від затриманих і ув’язнених надійшло 30 скарг, усі вони перевірені. За результатами перевірок було внесено три прокурорських протести, зроблено 15 приписів, 6 працівників притягнуто до адміністративної відповідальності, а ще 5-х працівників звільнено.

(„Вгору“, №15, 10 квітня 2003 р.)



1.3. Правоохоронні органи, факти покарання правоохоронців

Сколько бы ни боролись в УМВД Херсонщины с сокрытием преступлений от учета, все равно эта практика остается привычным злом для муниципальных „низов“. По даным областной прокуратуры, только в 2002 году по настоянию надзорных органов „принудительно“ поставили на учет 1765 незарегистрированных эпизодов криминала. Прокурор Херсонщины Николай Банчук говорит, что наиболее распространенными темами 10824 жалоб, направленных в облпрокуратуру за 2002 год, были две — злоупотребления и нарушения при распаевании колхозных угодий да недовольство дознавателями, следователями, оперативниками. На Херсонщине по результатам прокурорского реагирования привлекли к ответственности 603 работников милиции. В отношении 15 из них возбуждены уголовные дела.

По фактам пыток на допросах подобных дел сегодня нет. Однако это вовсе не значит, что нет и пыток.

(„Вгору“, №6, 6 лютого 2003 р.)

***

29 марта около 8 часов утра на одной из улиц Львова в салон маршрутного автобуса зашел мужчина 30 лет (как потом оказалось, старший прапорщик отдела быстрого реагирования „Сокол“, подразделение УБОП). Закончилось все пальбой из пистолета с резиновыми пулями, рукоприкладством, больницей. Водителя с пулевым ранением в грудную клетку прооперировали, старшего прапорщика госпитализировали с сотрясением мозга и сломанными ребрами, раненный в живот кондуктор от госпитализации отказался. По версии водителя маршрутки Владимира Панькова и кондуктора Дмитрия Панькова (отца и сына), мужчина в гражданском вошел в автобус и показал издалека „какое-то удостоверение“. А когда водитель потребовал показать удостоверение ближе, отказавшийся оплатить свой проезд пассажир начал материться и ударил кондуктора. Водитель предложил хулигану выйти. В ответ тот выстрелил в водителя. Кондуктор-сын бросился к стрелявшему и также получил пулю. Другие пассажиры-мужчины помогли свалить стрелка, обезоружить его и вызвать милицию и скорую помощь. Они подтвердили, что стрелявший употреблял ненормативную лексику и был нетрезв.

Начальник Львовского областного УБОПа Богдан Шкарада предложил на пресс-конференции иную интерпретацию событий. Шкарада настаивает на том, что его подчиненный Виталий Сорокин был трезв. У милиции на этот случай имеется заключение медицинской экспертизы. А к применению оружия убоповец, возвращавшийся со смены домой, прибегнул потому, что со стороны водителя и кондуктора исходила угроза для его жизни. Шофер, со слов Богдана Михайловича, набросился на стража порядка с резиновой дубинкой.

Прокуратура Франковского района г. Львова возбудила уголовное дело.

Милиция уверена, что ее работники имеют право на бесплатный проезд в общественном транспорте, независимо от того, находится ли работник при исполнении служебных обязанностей или нет. Беда только в том, что, как проинформировал корреспондента „ЗН“ один из функционеров Львовского городского управления милиции, бюджетно эти социальные гарантии не закреплены: для МВД деньги на погашение задолженностей по коммунальным услугам и транспорту не выделены.

(„Зеркало недели“, №13, 5-11 апреля 2003 г.)

***

Прапорщик міліції Віталій С., повертаючись зі служби додому, зайшов до автобуса 55-го маршруту. Коли кондуктор наказав оплатити проїзд, той пояснив, що він — працівник міліції і, згідно з Законом України „Про міліцію“, має право на безкоштовний проїзд. На вимогу кондуктора він пред’явив своє службове посвідчення. Останній почав виривати документ з рук міліціонера, запевняючи, що він недійсний. На допомогу кондуктору поквапився його батько — водій автобуса, який на очах у пасажирів почав палицею бити прапорщика, намагаючись при цьому викинути його з салону. Віталія били і закликали інших. Він із метою самооборони вихопив спецзасіб „Форт 12Р“ і двічі вистрелив з нього у нападників, після чого втратив свідомість від побоїв.

(Іменем закону“, МВС, м. Київ, №14, 4.04-10.04.2003)

***

Навряд чи істину вдасться встановити швидко. Адже свідки, а такі є, будуть на боці потерпілих водія та кондуктора. Хоча б з огляду на те, що ставлення пасажирів до тих, хто користується якимись пільгами за проїзд, не вельми доброзичливе. Як зазначив журналіст „Львівської газети“ Микола Савельєв, у міліціонера спрацював рефлекс спротиву, вироблений на службі, мовляв, як це так, випроваджувати правоохоронця за двері. Натомість водій маршрутки, який важкою працею заробляє собі на хліб, просто так не стане виштовхувати чи бити пасажира.

(„Україна молода“, №59, 1 квітня 2003 р.)

***

Стрілянина у львівській маршрутці стала приводом до порушення прокуратурою Франківського району Львова кримінальної справи за статтею 122 ч.1 КК України (завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості). Оскільки обидві сторони є потерпілими, справу порушено за фактом інциденту (а не проти котроїсь зі сторін конкретно).

Стаж старшого прапорщика Віталія Сорокіна в УБОЗі — майже 9 років, а в міліції він з 1991 року.

(„Україна молода“, №60, 2 квітня 2003 р.)

1.4. Армія

Володимир Слонецький, заступник військового прокурора Дніпропетровського гарнізону:

„... Упродовж жовтня 2002 року-січня 2003 року у військових частинах Дніпропетровського гарнізону виявлено 8 злочинів, пов’язаних із застосуванням насильства, як серед військовослужбовців один до одного, так і з боку командирів до своїх підлеглих. І це викликає стурбованість... Тенденція до укриття молодшими командирами фактів нестатутних стосунків від командирів частин, що є суб’єктами дізнання, сприяє злочинним проявам та заважає їх викоріненню...

В ході прокурорської перевірки в/ч А-1355 з’ясовано, що 9 жовтня 2002 року старший сержант А. Пожилий близько 20.30 у кімнаті для куріння завдав рядовому С. Чуприні таких ударів, після яких наступного дня останнього було доставлено до військового госпіталю, де йому видалили відбиту селезінку. Рішенням військового суду від 24 грудня 2002 р. А.Пожилого позбавлено волі на 3 роки...

Під час наглядової перевірки в/ч А-0574 була отримана інформація про начальника одного з підрозділів. Упродовж листопада 2002 року старший прапорщик Б. систематично направляв військовослужбовців строкової служби, які проходили стаціонарне лікування в медпункті, для виконання робіт, не із службовим завданням в Український державний НДІ медико-санітарної експертизи Дніпропетровська. Одного разу, не заставши в НДІ солдат, він побив рядового Літуна. 2 грудня 2002 року стосовно старшого прапорщика Б. порушено кримінальну справу.

У ніч з 12 на 13 грудня 2002 року командир парашутно-десантної роти в/ч 1126, старший лейтенант С. побив молодшого сержанта Грищенка, який був у стані алкогольного сп’яніння — два удари по голові, удар в груди, близько 10 ударів ногою по спині. Проти старшого лейтенанта порушено кримінальну справу.

26 грудня 2002 року за матеріалами наглядової прокурорської перевірки в/ч А-4036 було порушено кримінальну справу стосовно прапорщика Я. Близько 21-ї години він у нетверезому стані прибув у підрозділ, вишикував рядових Десятирика, Скока, Коваленка, Нікончука і побив їх за спробу привернути до себе увагу його співмешканки. О 2-й годині ночі прапоршщик проліз через вікно у казарму і продовжував виховувати солдат кулаками. Рубана та Скока прапорщик Я. Бив кулаками, ногами, пліткою та граблями у підсобному господарстві.

(„Сільські новини“, м. Дніпропетровськ, №8, 20 лютого 2003 р.)

***

У Вінницькому військово-медичному центрі від грипу помер рядовий цивільних військ Володимир Крижанівський, а ще 29 солдатів продовжують лікування. Позавчора у Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій начальник медичної служби МінНС Петро Волянський коментував цю НП. За його словами, посмертний діагноз — „лівостороння тотальна, правостороння середньо- та нижньодольова пневмонія“. Начальник медслужби стверджує, що імунна система Крижанівського виявилася нездатною боротися із захворюванням: після того як Володю привезли до шпиталю, він прожив усього три дні (в організмі рядового Крижанівського виявили вірус типу „Гонконг“, який розвивається миттєво, без попереднього прояву). „Однією з причин смерті стала імунна недостатність: у Володимира було сильне запалення легенів, а температура при цьому — лише 36 градусів“, — розповів Петро Волянський. Окрім цього, у крові солдата не збільшилася кількість лейкоцитів. Як це буває зазвичай при такому захворюванні.

„Ми разом із начальником штабу три доби розслідували цей трагічний випадок. З’ясувалося, що у дитинстві Володимир Крижанівський часто важко застужувався, він мав четвертий ступінь обмеження — міг або взагалі не йти до війська, або служити у військах „обслуги“. Проте батько наполіг, аби син служив“, — продовжує головний медик МінНС.

Петро Волянський запевняє, що рота солдата Крижанівського не брала участі у ліквідації повені у Могилів-Подільському районі. Що ж до листа, якого написав Володя своїй коханій, пан Волянський вважає, що хлопець просто хотів похизуватися.

Та здається, щзо навряд чи солдат може „замалюватися перед дівчиною рядками: „Замерз, як суслик. Мені б гарячого чаю!!!“.

Петро Волянський також повідомив, що в Андрія Синиці (хлопця, який лікувався разом з Володею в шпиталі) була вроджена патологія легенів. А куди ж дивилися медики, коли хлопця з таким діагнозом брали до війська? За словами головного лікаря, Андрій Синиця також не брав участі у ліквідації повені. Що стосується решти начебто хворих на пневмонію солдатів (а їх у вінницькому шпиталі лікується 27), то далеко не у всіх навіть підвищена температура. За словами Петра Волянського, лише троє із них брали участь у ліквідації повені. Повернулися вони звідти 9 лютого, а захворіли набагато пізніше. В одного з хворих діагноз ОРЗ, у другого — хронічний гайморит на стадії загострення, у третього гострий бронхіт.

(„Україна молода“, №40, 1 березня 2003 р.)

Див. також. — „Факты“, №41, 4 марта 2003 г.

***

За словами начальника Військово-медичного центру ВПСУ Петра Мельника, солдати, які проходять строкову службу у рятувальному загоні МЧС, що дислокується у с. Якушинці поблизу Вінниці, брали участь у ліквідації паводка і протягом 4-х діб ночували у вантажних автомобілях.

(„Вісник“ & К° , м. Луцьк, №10, 6 березня 2003 р.)

***

Сбежавший 16 декабря прошлого года из военной части А-1175, которая дислоцирована близ Кременчуга Полтавской области, Владимир Тетеря чувствует себя удовлетворительно, рассказал старший помощник военного прокурора Полтавского гарнизона Вячеслав Витко. Материалы уголовного дела практически собраны, осталось провести следственные действия с участием В. Тетери, однако пока это невозможно — солдат находится на психиатрическом обследовании. Поэтому следствие в данный момент приостановлено. Напомним, что сбежавший рядовой прихватил с собой автомат Калашникова с двумя магазинами патронов. Спустя несколько часов в тот же день солдата задержали. Во время задержания произошла перестрелка. В. Тетеря, начавший стрелять первым, получил четыре ранения. Истинная причина поступка рядового Тетери пока еще не установлена. Объяснить его сам он не может.

(„Факты“, №45, 12 марта 2003 г.)

***

По данным Генштаба Вооруженных Сил Украины, 0,4% от общего количества призванных на срочную службу в минувшем году были комиссованы из армии по состоянию здоровья.

(„Голос Украины“, №68, 9 апреля 2003 г.)

***

У Горлівці, на Донеччині, в Калінінській виправній колонії суворого режиму №27, покінчив з життям охоронець. Молодий солдат-контрактник Максим Б. скоїв самогубство, використавши для цього зброю, просто на посту. Незадовго до зміни караулу колеги помітили, що вартового чомусь нема на звичному місці — на вишці. Щоб потрапити на пост, співробітникам колонії довелося виламувати двері, за якими й виявили мертвого охоронця. Самогубець затиснув автомат ногами і вистрелив собі у праву скроню. Перед слідством, яке веде з’ясування причин трагічного випадку, відтепер стоїть низка запитань, на які непросто відшукати відповіді. Покійний не залишив ніякої посмертної записки, і попередньо ніхто з колег по службі не помічав у його поведінці бодай натяків на депресію чи пригніченість, які іноді передують подібним вчинкам. Також навряд чи юнак потерпав від служби, на яку добровільно прийшов за контрактом трохи більше двох місяців тому і проявив себе тут з позитивного боку. Отже, що саме змусило молоду людину вкоротити собі віку, поки залишається загадкою.

(„Україна молода“, №69, 15 квітня 2003 р.)

***

Схожий випадок стався у колонії суворого режиму в селищі Стрижавці Вінницької обл. (тієї самої, звідки торік втекли шестеро ув’язнених). Хвилин через десять після заступання на пост застрелився сержант-контрактник відділу охорони — 24-річний Віталій Н. Дві кулі з табельного автомата АК-74, які увійшли в рот, не залишили хлопцеві жодних шансів. Сталося це о пів на дванадцяту ранку на очах кількох засуджених: люди побачили, як після пострілів з вишки зник вартовий. За даними керівництва колонії, Віталій прослужив рік і два місяці, на службі характеризувався позитивно — не мав жодного стягнення, до того ж двічі його заохочували. Стосунки з колегами теж складалися цілком нормально, ні з ким не конфліктував, на особисті проблеми не скаржився. Судово-медична експертиза алкоголю в крові хлопця не виявила. В бушлаті Віталія знайшли коротеньку записку: „По своїй волі. Записка в паспорті“. Щоправда, і друга записка, яка лежала удома в документі, причини самогубства не прояснила. Він лише коротко побажав усім щастя і додав: „Вибачте. Все набридло. Пока“.

(„Україна молода“, №71, 17 квітня 2003 р.)

1.5. СБУ



Служба безопасности Украины в 2002 году раскрыла 14 агентов иностранных спецслужб из числа граждан Украины, сообщили в пресс-центре СБУ. 12 из них не осуществили действий, которые нанесли бы вред государству, и добровольно заявили органам власти о своей связи с иностранными организациями. Поэтому они не привлечены к уголовной ответственности, им объявлены официальные предупреждения о недопустимости противозаконной деятельности. Двое граждан Украины были осуждены к разным срокам лишения свободы за совершение преступления, предусмотренного ст. 111 УК Украины — государственная измена. Из Украины в минувшем году было выслано 17 иностранных граждан, почти 700 закрыт въезд в страну.

(„Время“, г. Харьков, №33, 27 марта 2003 г.)

***

У 2002 році Службою безпеки України за допущені порушення законодавства у сфері охорони державної таємниці близько 700 осіб притягнуто до адміністративної відповідальності, майже 300 особам скасовано допуск до державної таємниці.

(„Юридичний вісник України“, №13, 29 березня-4 квітня 2003 р.)

1.6. Кримінально-виконавча система

Сегодня только в Харьковской области содержится 16,7 тысяч отбывающих срок лишения свободы. Более 4 тысяч обвиняемых „сидят за судом“ в следственном изоляторе. И еще 12 тысяч отбывают наказание, не связанное с лишением свободы. Требования к минимуму „жилой площади“ на одного осужденного — не менее 2-х квадратных метров.

Владимир Бутенко, начальник Харьковского областного управления по вопросам исполнения наказаний:

„Сегодня этот стандарт соблюдается во всех харьковских колониях. К сожалению, несколько хуже пока обстоят дела в СИЗО (его заключенным положено по 2,2 кв. метра) и Куряжской ВТК. Выполнено также (по крайней мере, харьковчанами) требование СЕ иметь в каждой области Украины исправительные учреждения всех режимов. За последние годы изменились длительность и периодичность свиданий с осужденными, объем посылок (передач), условия питания. Сейчас ежедневные затраты на питание каждого из „подопечных“ в некоторых колониях доходят до 3-х гривен (еще три-четыре года назад они исчислялись копейками)...“.

К сожалению, не столь благополучно обстоят дела с медицинским обслуживанием заключенных. Отстает Украина и в подготовке законодательного обеспечения деятельности учреждений по исполнению наказаний. В частности, Верховная Рада все еще готовится принять подготовленный по всем европейским правилам Уголовно-исполнительный кодекс.

(„Время“, г. Харьков, №42, 17 апреля 2003 г.)

1.7. Біженці та нелегальні мігранти



Нвер Мхитарян, заместитель председателя Комитета Верховной Рады Украины по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений:

„... Только за прощлый год в нашей стране зарегистрировано более 60 тысяч нарушений законодательства о правовом статусе иностранцев, выявлено 23 тысячи нелегальных мигрантов, задержано 2,5 тысяч человек“.

(„Факты“, №61, 3 апреля 2003 г.)



1.8. Соціально-економічні проблеми

1.8.1. Здоров’я нації



Только в течение прошлого года в Днепропетровской области заболели туберкулезом 2986 человек. Почти половина — 1013 человек — выявлены в СИЗО.

(„Популярные ведомости“, г. Павлоград, №13, 27 марта 2003 г.)



1.8.2. Виробничий травматизм



За даними Держкомнагляду за охороною праці, з початку року на шахтах України загинули 58 гірників. Сталося 12 аварій з груповими нещасними випадками, які забрали життя 21 гірника.

(„Робітнича газета“, №45, 27 березня 2003 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

2.1. Новини законодавства

Закон про внесення змін до тих нормативних актів, що стосуються діяльності ЗМІ, прийнятий 3 квітня цього року, визначає поняття „цензура“ як вимогу до журналіста, головного редактора чи видавця заздалегідь узгоджувати поширювану інформацію з особами від влади або як перешкоджання поширенню інформації з боку органів державної влади.

По-друге, законом зменшені суми позовів до ЗМІ. По-третє, згідно з новим законом, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оцінних думок.

Платитиме і той, хто перешкоджатиме законній журналістській діяльності. Максимальне „биття гривнею“ для утискувачів інформації становитиме до 50 неоподаткованих мінімумів.

(„Україна молода“, №63, 5 квітня 2003 р.)

2.2. Новини медіа-простору

За словами голови Держкомінформу Івана Чижа, на сьогодні партійних видань в Україні 382, з них загальнонаціональних — 66. Зі 125 партій лише 49 мають свої видання. За словами Івана Сергійовича, це означає, що у нас є партії-фантоми, бо без газети партія фактично нежива. Лівофлангові партії мають близько 30 видань, стільки ж — праві.

(„Народна справедливість“, №7, лютий 2003 р.)

***

Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за двома статтями за фактом поширення фальшивих листівок від імені лідера блоку „Наша Україна“ Віктора Ющенка. Справу порушено за ст. 170 КК України „Перешкоджання законній діяльності політичних партій“ і ст. 353 „Самовільне привласнення владних повноважень“. Як заявив Святослав Піскун, Генеральна прокуратура України вже встановила, яка саме посадова особа з підприємства „Укрпошта“ підписувала договір про поширення в західних регіонах України фальшивки, і нині шукає замовника поширення цього звернення — „Українську телевізійну агенцію“, яка перестала існувати ще 5 років тому.

(„Галичина“, №34-35, 6 березня 2003 р.)

***

12 березня тисячі іванофранківців знайшли розкидані у під’їздах біля поштових скриньок листівки — „Другий відкритий лист моїм виборцям“, підписаний нібито „Щиро Ваш, Віктор Ющенко“. Влада до цієї акції не має ніякого відношення, наголосив на прес-конференції голова ОДА Михайло Вишиванюк. На цей раз непричетні до розповсюдження листівок і зв’язківці, запевнив директор Івано-Франківського відділення „Укрпошти“ Микола Сташко. В обласній прокуратурі повідомили, що виявленням зловмисників нібито займається СБУ.

(„Галичина“, №39, 15 березня 2003 р.)

***

Уже з’ясовано, хто був замовником нової партії антиющенківської продукції. Листівка друкувалася на потужностях видавничого комплексу „Планета“, який знаходиться на Дарницькому вагоноремонтному заводі в Києві. Замовник — столичне мале підприємство „Поліграфпол“. Ця фірма реальна, зареєстрована в 1994 році.

(„Волинь“, м. Рівне, ч.11, 14 березня 2003 р.)

***

Як повідомив заступник директора цього заводу С. Криворучко, на території ДВРЗ, у його структурі немає ні поліграфічного підрозділу, ні окремого видавничого комплексу, ні орендаря під назвою „Планета“, тим паче не існує друкарні.

(„Україна молода“, №60, 2 квітня 2003 р.)

***

Міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов не знає, що за люди внесли готівкою понад 40 тисяч гривень за розповсюдження фальшивих листів й завезли їх 900-тисячний наклад на підприємства „Укрпошти“.

Заступник голови СБУ Володимир Пристайко не знає, що листи виготовлялися в Словаччині. Очевидно, вантажівка з ними мала перетнути кордон і пройти митний огляд, але й про це Пристайку нічого не відомо.

Голова Держкомзв’язку Микола Гончар хоч і запевняє, що відповідальність за зміст рекламних (!) матеріалів несе замовник, але видав наказ, яким підрозділам „Укрпошти“ забороняється приймати на розповсюдження продукцію з „політичними ознаками“. На практиці це означає, що пропрезидентські сили розсилатимуть поштою все що завгодно, а для опозиції цей канал зв’язку з громадськістю відтепер буде щільно закрито.

Генеральний прокурор Святослав Піскун не знає, хто криється за „Українською телевізійною корпорацією“, яка начебто призупинила свою діяльність ще 1997 року, проте виступила замовником розповсюдження псевдолистів. С. Піскун передав спікерові парламенту В. Литвину свої пропозиції про відновлення в Кримінальному кодексі статті, яка б передбачала відповідальність за наклеп. Схоже, що саме для цього і задумувалася провокація з псевдолистами Ющенка: спровокувати опозиційні сили до гучного скандалу, після чого спробувати „закрутити гайки“.

Невідомі для силовиків зловмисники заплатили „Укрпошті“ усього по 4 копійки за розсилку одного псевдозвернення. Законослухняні громадяни платять 45 копійок за відправку листа.

(„Свобода“, №10, 11-17 березня 2003 р.)

***

У Васильківському районі Київської області 7 квітня вранці з’явилася чергова листівка, спрямована на дискредитацію Віктора Ющенка та блоку „Наша Україна“. Як повідомив голова місцевої організації УНП Леонід Ковальчук, „листівка виготовлена на якісному папері формату А-4, а над текстом, який починається словами „Відкритий лист моїи виборцям! Мої дорогі маленькі хлібороби!“, — портрет Ющенка на тлі прапора США“. Це той самий наклепницький папірець без вихідних даних, який минулого тижня розповсюджували на Кіровоградщині.

(„Україна молода“, №64, 8 квітня 2003 р.)

***

„Достеменно відомо, що 6 квітня у Кобелякях завуч місцевої школи-інтернату роздавала фальшивки, авторство яких приписано Вікторові Ющенку, кожному в руки при виході з церкви. Цього ж дня у Лубнах бритоголові молодики розкидали фальшивки на місцевому базарі. Тисячі сфальшованих „листів до виборців“ було прибито шиферними цвяхами дол парканів. У Полтаві їх вилучили і передали до управи Руху співробітники Інституту свинарства. Працівники Решетилівського РВВС також вилучили тисячі листівок, прикріплених до придорожніх стовпів“, — повідомляє про ситуацію на Полтавщині голова тамтешньої обласної організації Народного руху Микола Кульчицький.

Згідно з даними, зібраними полтавськими рухівцями, географія та методика розповсюдження фальшивок дуже різноманітна. Наклепницькі матеріали віднайдені у Миргороді, у Полтавському та Котелевському районах. Судячи зі змісту фальшивки, цільова аудиторія цієї листівки — селяни, більшість з яких проголосували за лідера „НУ“. Жодною активністю силові відомства у справі про псевдоющенківські послання не відзначені.

10 квітня „селянська“ фальшивка „імені Ющенка“ обліпила вже й Ніжинський район на Чернігівщині.

(„Україна молода“, №67, 11 квітня 2003 р.)

***

Припоминается, несколько лет назад сотрудники СБУ оперативно накрыли стариков, которые что-то помечали на „грибной“ карте: так был обезврежен „антигосударственный заговор“. Здесь в стране действует целая подпольная организация, издающая фальшивые „агитки“ с поразительной периодичностью, — и ни малейшего движения спецслужб. Тем более что уже было указано на следы, ведущие к „подпольным издателям“. Известны и распространители, и даже указания местных начальников, которыми сопровождается путь фальшивок к избирателям. Либо компетентные органы дремлют, либо слишком компетентны в том, кто стоит за негрибным делом...

(„Голос Украины“, №68, 9 апреля 2003 г.)

***

Днями у багатьох областях поширено „фальшивку“ тимошенківських „Вечерних вестей“. Зовні в газеті все так, як і було. Той же дизайн, щоправда, дещо інший шрифт використано для набору окремих статей.

Заголовки підробних номерів зачитує редактор відділу політики „ВВ“ Дмитро Шурхало. Одна з назв містить імена ключових фігур з керівництва Соцпартії. Від деяких пасажів зацитованого Шурхалом бруду червонів навіть телефон, за посередництвом якого відбувалося спілкування. Непристойний антураж не приховує головного наміру — посварити всіх з усіма. Ця гра бере початок ще у фальшивих листівках від Ющенка, в яких він нібито роздає не надто високі оцінки політичній діяльності Юлії Тимошенко. Та порівняно з другим „фальстартом“ ці листівки виглядають невинно, як дитячі малюнки крейдою на асфальті. Тут завдання те саме — посіяти ворожнечу між Юлією, Морозом, Симоненком, але виконання значно крутіше. І брутальніше... Деякі редакційні матеріали знято, а на їх місцях з’явилися інші. — без вказання на справжню автуру. Як розповідає Дмитро Шурхало, у такий спосіб з газети прибрали критичні матеріали про есдеків. Збіг? Вони просто підійшли для запланованої провокації за обсягом і місцем розташування? Чи час сказати „тенденція, одначе“.

Підробки тривають, і нещодавно вийшов уже третій номер фальшивих „Вестей“. Перший, датований 28 лютого, поширювався у регіонах. Наступний був „присвячений“ акції „Повстань, Україно!“ і розповсюджувався мільйонними тиражами. І ось — вилізла на світ Божий третя драконяча голова. Редакція „ВВ“ зверталася і в міліцію, і в прокуратуру. Дніпровське РУ ГУ МВС у порушення кримінальної справи газеті відмовило. А Дніпровська прокуратура в особі виконуючого обов’язки прокурора району Білоуса визнала дії правоохоронців законними. Чи потрібні з цього приводу коментарі?

(„Україна молода“, №57, 28 березня 2003 р.)

***

Свідоцтво №704 про реєстрацію Незалежної профспілки журналістів видала голові виконавчого комітету НПЖ Леоніду Заславському начальник відділу Одеського облуправління юстиції Катерина Варава. Структурними ланками профспілки, уточнив Заславський, стали профспілкові організації газети „Вікна“, заснованої Гільдією власкорів центральних ЗМІ Одеси, а також обласної газети „Юг“ та міської „Правое дело“. Четверту профспілкову організацію, що є складовою частиною НПЖ, заснували незалежні журналісти, „які забезпечують себе роботою самостійно“. До виборчих органів НПЖ „увійшли працівники газет „Слово“, „Правое дело“, а також власкори агентства УНІАН, газет „Дзеркало тижня“, „Україна молода“, „Киевские ведомости“ та „Факты“.

(„Україна молода“, №59, 1 квітня 2003 р.)

***

В тому, що в нашій державі віднедавна цінується вірність не так Президентові, як його адміністрації, вже випала нагода переконатися не одному високопосадовцю. Минулої п’ятниці серед них опинився й Ігор Сторожук. Особисто „привітавши“ голову НТКУ зі звільненням, віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник представив його наступника, колишнього співробітника УТ-1 і до останнього часу службовця президентської Адміністрації Олександра Савенка.

А вже в понеділок голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко на засіданні Погоджувальної ради парламенту заявив, що ця ротація телевізійного начальства не відповідає положенням Закону України „Про телебачення і радіомовлення“. Мовляв, згідно зі ст.13 цого документа, при кадрових призначеннях такого рангу Президент повинен радитися з ВР, оскільки парламент є співзасновником національних теле- та радіокомпанії нарівні з главою держави. А нинішня практика призначення керівництва НТКУ, за словами пана Томенка, суперечить законодавству і має бути переглянута. Завдання перевірити заяву Миколи Томенка і з’ясувати, чи дійсно звільнення Ігоря Сторожука є легітимним, юридичному управлінню дав Голова ВР Володимир Литвин.

(„Україна молода“, №60, 2 квітня 2003 р.)

2.3. Передчасна смерть журналіста

О 2.20 середи 9 квітня на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі керівник „Громадського радіо“ Сашко Кривенко разом зі старшим співробітником проектів ОБСЄ в Україні Гізо Грдзелідзе на шаленій швидкості врізалися в дерево. Кривенкові було лише 39.

На початку місяця були спроби поховати „Громадське радіо“ — дискусії навколо скорочення штату цього медіа-проекту розпалили не одного прихильника та противника концепції „робити незалежні ЗМІ на гранти“. Наїжджали на ГР, особливо на Олександра Кривенка. Початок 2002 року став скандальним початком роботи цого проекту — в радіоефір не пустили, але в інформаційному просторі залишилася ніша, поки що недосяжна для лап цензури, — „Громадське радіо“ розпочало власний ефір у мережі інтернет. Пізніше продукція ГР стала доступна на хвилі мовлення радіо „Континент“ та „Радіо Рокс-Україна“.

Керівник служби новин ГР Роман Вибрановський назвав „трагічною випадковістю“ ДТП на чернігівській трасі. Ймовірність того, що це не просто збіг обставин, відкидають і правоохоронні органи: в інтерв’ю УНІАН прес-секретар київської обласної міліції Микола Жукович зазначив, що в даному випадку, швидше за все, не треба розглядати версію навмисного вбивства. Версій про причини ДТП наразі дві: технічна несправність автомобіля або можливе погіршення стану здоров’я водія (Гізо Грдзелідзе) в момент аварії. Говорити про інші версії поки що важко, заявив начальник ДАІ Київської області Олексій Калинський в інтерв’ю ГР. „Треба чекати висновки лікарів. При виявленні причин смерті в обох буде взято кров на алкоголь. Остаточну крапку повинне поставити слідство“.

(„Україна молода“, №66, 10 квітня 2003 р.)

***

Закрыто уголовное дело по факту гибели директора агентства „Українські новини“ Михаила Коломийца. Следствие не нашло доказательств как доведения журналиста до самоубийства, так и угроз в его адрес, связанных с профессиональной деятельностью.

(„Факты“, №61, 3 апреля 2003 г.)



2.4. Злочини проти журналістів

Милиция Донецкой области в срочном порядке стала составлять списки журналистов региона. Такая акция проводится с целью принятия профилактических мер по обеспечению безопасности работников пера и микрофона. Правоохранители надеются, что это позволит избежать таких трагедий, которые произошли с Игорем Александровым и пропавшим без вести журналистом еженедельника „Донецкие новости“ Александром Паничем.

(„Популярные ведомости“, г. Павлоград, №8, 20 февраля 2003 г.)

***

Комітет з моніторингу свободи преси в Криму закликав начальника тутешнього міліцейського главку Миколу Паламарчука взяти під особистий контроль розслідування факту побиття кореспондента сімферопольського тижневика „Крымские новости“ Олексія Єрмоліна. Як розповів автору цих рядків сам Олексій, його перестріли двоє молодиків, коли він повертався додому опівночі минулої п’ятниці. Причепилися до газетяра доволі банально: мовляв, запалити не знайдеться? І відразу „хук“ у голову, вірогідно, кастетом — розсікли брову. Відразу ж на нього кинулися ще двоє. Проте Олексієві вдалося врятуватися. З найближчої Сімферопольської лікарні №7 хлопця каретою „швидкої допомоги“ направили до республіканської клінічної лікарні ім. М. Семашка, де йому наклали шви на рану. Колеги не виключають, що, окрім суто вуличного хуліганства, причиною нападу могла стати і його професійна діяльність. Адже Олексій Єрмолін останнім часом підготував декілька гострих матеріалів про земельні зловживання на Південному березі, зокрема проводив власне розслідування довкола конфлікту між адміністрацією дитячого центру „Артек“ і мешканцями селища „Гурзуф“. Займався Олексій досить делікатною темою функціонування міських ринків. А після того, як газетяр „роздмухав“ факт знищення ялівцевих насаджень на території „Артеку“, чим було завдано збитків державі на майже павтора мільйона гривень, йому конкретно натякнули, що слід було цього не робити, оскільки, мовляв, наживе купу неприємностей. До речі, тоді ж про ці погрози Олексій поінформував керівника Комітету з моніторингу свободи преси Володимира Притулу.

(„Україна молода“, №70, 16 квітня 2003 р.)

2.5. Політична цензура



Микола Томенко, голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації:

„... Проблема в тому, що ті люди, які отримують „темники“, настільки залежать від влади, що ніколи не будуть свідками у судових процесах. Таким чином, ми все знаємо, але не можемо довести факти в суді...

Є великий позитив у звуженні кола одержувачів „темників“. Ті, в чиїй „есдепеушній“ орієнтації на Банковій сумніваються, „темники“ вже не отримують. Ті ж ЗМІ, які є залежними від Медведчука, продовжують їх отримувати. Існує й інший механізм розповсюдження „темників“: є видання, які ніхто не купує, вони друкуються лише для того, щоб у регіональних медіа їх передруковували. Подається стаття, нахабна, цинічна, про те, приміром, який Ющенко бандит, потім цю статтю надсилають в обласну адміністрацію, а звідти — по місцевих газетах. Багато видань від неї відмовляються, а багато — беруть. Цікавий випадок стався в Кіровограді, там статтю про мене передрукувала лише одна газета. Вона надійшла звідкись до обладміністрації, і в ній не змінили жодної коми, а закінчувалася стаття фразою: „Як у нас, у Львові, прийнято казати“. Далі йшла якась приказка, а потім про те, як Томенко непрофесійно діє. Я кажу: „Ви б хоч назву міста поправили“. Ось у таких випадках довести винних до відповідальності легко...“.

Останні „темники“ з колекції Миколи Томенка датуються 17 січня. В одному з них по пунктах розписано, як слід подавати на телеекранах підсумки другої сесії Верховної Ради, а також як торкатися питання діяльності підприємства „Ленінська кузня“, почесним президентом якого є „нашоукраїнець“ Петро Порошенко.

Микола Томенко щодо телефонограми від „головного консультанта Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента Стеблюка за дорученням першого заступника керівника Головного управління Харьковченка. Цим передбачено збір інформації про плани опозиції, основні форми її роботи, внутрішні процеси в середовищі опозиції, про об’єкти і установи, які гіпотетично можуть підтримати нові протестні акції, зондаж настроїв серед робітників таких підприємств тощо:

„Уявіть собі, що ви працюєте в держобладміністрації, і вам треба передати до АП список об’єктів, на яких потенційно можуть виникнути співчутливі березневим акціям настрої. Як це робити? Я бачив звіти, що надходили у відповідь, — це просто відписки, бо, звичайно, ніхто й не збирається виконувати такі розпорядження. Але лишається порушення закону, і за це треба нести відповідальність, бо ніхто не має права зобов’язувати „губернаторів“ доповідати на Банкову, хто кого політично підтримує на підприємствах. Я звернувся до Генпрокурора, та від нього ще відповіді не отримав. Але я й так знаю, що мені скажуть: або недостатньо доказів, або ці люди відмовилися від телефонограми... Проблема полягає в тому, що мені представники обладміністрацій „темники“ передадуть, але на суді вони не виступатимуть.

(„Україна молода“, №31, 18 лютого 2003 р.)

***

Як повідомив голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Микола Томенко, Генеральна прокуратура „відреагувала“ на його депутатський запит від 7 лютого „Про наказ Міністерства транспорту України №61/4-Ц від 18.12.02р. щодо введення інформаційної цензури на транспорті“.

У цьому документі голова „інформаційного“ комітету на прикладі листа-вказівки начальника Дніпропетровського вокзалу повідомляв ГП про те, що деякі „транспортні“ посадовці вводять в своїй галузі цензуру. У їхніх „вказівних“ листах зазначалося, що на виконання „Інструкції про розміщення реклами друкованої інформації та розповсюдження преси на вокзалах і в поїздах залізниць України“ відповідальні за цю ділянку роботи працівники повинні проводити „перевірку приналежності видань до політичного напряму (партії)“, вимагати від ЗМІ „надання зразків останніх п’ятьох випусків, переліку постійних рубрик“ тощо. Головна прокуратура країни перевірила факти. „З метою приведення зазначеної інструкції до вимог чинного законодавства“ Генпрокуратурою „на ім’я міністра транспорту України — генерального директора „Укрзалізниці“ — внесено протест“.

(„Україна молода“, №42, 5 березня 2003 р.)

Див. також — „Юридичний вісник України“, №10, 8-14 березня 2003 р.

***

Вінницька обласна незалежна громадсько-політична газета ㎱ канал“ розпочала акцію „Цивілізованій Україні — цивілізований інформаційний простір“. Газета, що має найбільший тираж в регіоні — 62 тисячі примірників, — запропонувала журналістам усіх ЗМІ області опублікувати ті матеріали, які вони через цензуру, залежність чи політичні уподобання редакторів не можуть надрукувати у своїх газетах, розмістити на радіо чи телебаченні.

(„Вісник“ & К° , м. Луцьк, №12, 20 березня 2003 р.)

2.6. Перешкоджання виробництву і розповсюдженню ЗМІ

Віктор Качула, головний редактор газети „Кримська світлиця“, єдиної україномовної газети в Криму, розповів, що на честь 10-річного ювілею газети він написав два листи. Перший — голові Держкомінформу Івану Чижу, в якому просив його нарешті повідомити, за яким же кошторисом редакції жити в 2003 році (видання газети „фінансується“, якщо це можна так назвати, з державного бюджету). Досі редакція не має ні кошторису, ні безкошторисного фінансування на 2003 рік, тому бухгалтерія вже зараз не має змоги виплатити журналістам зарплату і розрахуватися з друкарнею за випуск газети й папір. „Кримська світлиця“ зараз стоїть під загрозою: якщо фінансування не буде відновлене, то вже в лютому газета не виходитиме, адже друкарня не видаватиме їй в борг, та й журналістам без зарплати обстоювати позиції українства в Криму не вельми зручно за умови, що навкруги значні кошти витрачаються на видавництво російськомовних газет, підтримку російського телебачення. На жаль, минув уже місяць, а відповіді на своє звернення редактор не отримав й досі.

Другого листа було адресовано новому віце-прем’єр-міністру і міністру фінансів Миколі Азарову. На жаль, і від нього відповіді немає.

(„Свобода преси в Криму“, №01, січень 2003 р.)

***

Заява Київської незалежної медіа-профспілки щодо конфлікту в газеті „Панорама Севастополя“:

КНМП виступає проти спроб незаконних звільнень журналістів та інших працівників газети „Панорама Севастополя“, які обстоюють свої трудові права. КНМП рішуче засуджує спроби розправи над журналістами, погрози незаконного звільнення, намагання керівництва газети зірвати домовленості щодо врегулювання трудового конфлікту.

У розмові з представником Київської незалежної медіа-профспілки головний редактор „Панорами Севастополя“ Олексій Кравченко підтвердив, що збирається звільнити частину працівників, пояснюючи це закінченням терміну дії контрактів. Водночас, головний редактор повідомив, що наказ про їхнє звільнення ще не підписаний, що можна трактувати як шантаж і погрози журналістам.

На підставі вивчених документів, у тому числі й контрактів з працівниками редакції, КНМП розглядає такі дії головного редактора як навмисне порушення законодавства про працю. Контракти працівників газети „Панорама Севастополя“ укладено з порушенням вимог законодавства про працю у частині терміну дії контрактів. До того ж, термін їхньої дії — 3 місяці — неодноразово подовжувався, що, згідно із законодавством, дає підстави розцінювати їх як безстрокові. Все це свідчить про незаконність звільнень журналістів.

КНМП нагадує, що незаконне звільнення журналістів тягне за собою кримінальну відповідальність за статтями 172 та 173 ККУ і звертається до Генеральної прокуратури України з вимогою перевірити законність дій головного редактора газети „Панорама Севастополя“. Інформацію про незаконність звільнень журналістів представник КНМП довів до відома головного редактора газети.

КНМП звертається до засновника газети — Севастопольської міської організації Всеукраїнського об’єднання демократичних сил „Злагода“ — з вимогою терміново розглянути пропозиції колективу „Панорами Севастополя“ про врегулювання трудового конфлікту. КНМА висловлює протест спробам керівництва газети зірвати попередні домовленості, досягнуті 24.12.2002 р. між головним редактором і редакцією газети за участі представників КНМП. В основі погоджених тоді принципів урегулювання конфлікту були: підписання колективного договору, стабільна робота редакції, мораторій на звільнення працівників газети, які брали участь у грудневому страйку.

Письмова угода від імені колективу газети була передана засновнику ще наприкінці грудня минулого року, але досі засновником не розглянута. КНМП попереджає керівників міської організації „Злагода“,які одночасно є керівниками Севастопольської держадміністрації, про персональну відповідальність за дотримання законності щодо працівників газети „Панорама Севастополя“.

КНМП закликає керівництво і власників видання знайти порозуміння і вважає, що неконструктивні дії можуть загострити й без того складну ситуацію.

(„Свобода преси в Криму“, №01, січень 2003 р.)

***

Пожежа трапилася в будинку директора ТРК TTV у Кіровограді 8 лютого. Вогнем було пошкоджено майже половину будівлі. Пожежники точної версії її виникнення не називають. Майже 11 місяців тому, в розпал минулорічної виборчої кампанії горіла й сама телекомпанія (за матеріалами сайту „Майдан“).

Події, які відбулися нещодавно навколо кременчуцького ТТЦ „Електрон“, прокоментували вже регіональні ЗМІ, оскільки одразу після конфіскації майна центру та перших публікацій до Кременчука приїхали представники Полтавського обласного управління внутрішніх справ О. Шульга, С.Міщенко, О. Бесараб, які мали би „розтлумачити“ кременчуцьким журналістам законність дій міліції щодо ТТЦ „Електрон“ та його директора М. Правди. „Законність“ полягала в тому, що правоохоронці вирішили нагадати М. Правді, що він працює без потрібної на те ліцензії. Дали знати про себе у своєрідній, як видно із заяви працівників „Електрону“, формі. Щоправда, на прес-конференції правоохоронці заперечили саме таку форму, бо якщо підтвердити її, то треба нести відповідальність. Але документ підписано шістьма членами колективу ТТЦ. Адресований він голові правління української секції Міжнародного товариства з прав людини. Ось що вони пишуть:

㎯ січня 2003 року в приміщення колективного підприємства ТТЦ „Електрон“... зайшли працівники міліції. Без пред’явлення будь-яких документів вони провели обшук та безпідставно вилучили майно колективного підприємства, бухгалтерську та інші документації. При цьому вони поводилися брутально. Погрожували посадити у клітку приймальницю замовлень. Документацію розкидали по кімнаті, безпідставно вилучили обладнання міської комунальної власності КП ТТЦ „Електрон“ на суму 80 тисяч гривень. Це спричинило відключення від прийому телебачення тисяч громадян, яким було завдано моральну шкоду“.

(Інформаційний бюлетень“, №6, 12 лютого 2003 р.)

***

Відповідаючи на запитання керівника медіа-клубу Л. Кучеренко: чому полтавська газета „Новий день“, кременчуцький „Інформаційний бюлетень“ та „Миргородська правда“ не можуть надрукуватися в Полтавській області, і чи справді є заборони на те „губернатора“, полтавський „губернатор“ Євген Фролович Томін спромігся на відповідь: „Як буде закон про опозицію, тоді й будуть друкуватися!“. Ну а далі — в його стилі. „Як же її друкувати, коли вона паплюжить владу?“. Не інакше, як про „Інформаційний бюлетень йдеться, бо якось уже Євген Фролович дозволяв собі такий самий „комплімент“ у бік нашого видання. Та й четвертий рік діє заборона на друк.

(Інформаційний бюлетень“, №12, 27 березня 2003 р.)

***

4 квітня близько 11.00 була припинена трансляція програм радіо „Континент“.

Як повідомив директор радіостанції Сергій Шолох, „Континент“ без попередження і будь-яких пояснень знеструмлений „Київенерго“. „Ми вчасно платили за світло, і тому є документальні підтвердження“, — розказав С. Шолох.

За останньою інформацією, через несплату боргів за електроенергію знеструмлене все приміщення Державного університету технології та дизайну, де орендує приміщення „Континент“... Хоча, можливо, справа значно простіша: потрібен був привід, щоб викинути з ефіру відомий своєю незалежною позицією „Континент“ — і привід був створений.

(„Свобода“, №14, 8-14 квітня 2003 р.)

2.7. Факти політичного тиску на ЗМІ та залякування журналістів

Президент України доручив Генеральному прокуророві Святославу Піскуну особисто забезпечити всебічну і об’єктивну перевірку фактів, викладених у матеріалі „За цю статтю я тебе уб’ю“, опубліковану в газеті „Киевские ведомости“ 17 лютого ц.р.

У публікації йшлося про прохання головного редактора газети „Буковинське віче“ Віри Китайгородської, адресоване Президенту і Генеральному прокуророві, захистити від замахів на її життя і безпеку родини з боку заступника голови Чернівецької облради Івана Мунтяна. За словами Китайгородської, реакція чиновника на передрукований в газеті матеріал про численні порушення законів, митних правил, контрабанду товарів, здійснювані головою Чернівецької облдержадміністрації та його найближчим оточенням (у статті згадувалося і прізвище Мунтяна), була такою: „Нехай мене прослухають хоч які б то не було служби, я їх не боюся. А за цю статтю я тебе уб’ю. Ти навіть уявити собі не можеш, з якими силами зв’язалася“. У тому ж випуску газети опубліковано ще один матеріал, де в контексті зловживань владою згадувалося ім’я Івана Мунтяна.

(„Галичина“, №29, 25 лютого 2003 р.)

***

В Черновицкой области губернатор на протяжении нескольких лет ведет открытую борьбу с независимыми газетами, сообщает Ассоциация издателей периодической прессы.

В Сумской и Киевской областях развитие независимой прессы сдерживается жестким протекционизмом государственных газет.

В Новой Каховке городской голова требует от независимых газет заключения соглашения на получение информации о деятельности муниципальных органов.

В Феодосии и Краматорске „государственные“ журналисты организовали кампании против независимых газет как против „врагов народа“ в духе 37-го года. Органы власти отреагировали на это как на „свободное высказывание мыслей“.

Последним резонансным случаем стала беспрецедентная и грязная кампания руководства общественной организации „Наше майбутнє“ против главного редактора газеты „Кременчуцький телеграф“ Сергея Кулясова и журналистки Ларисы Артеменко. Поводом для нападок стала публикация, которая раскрыла нецелевое использование денег, собранных для оперирования 5-летнего мальчика. Таких грязных обвинений в адрес журналистов и открытых угроз независимая пресса еще не знала. Органы власти и местного самоуправления занимают позицию невмешательства.

(„Популярные ведомости“, г. Павлоград, №9, 27 февраля 2003 г.)

2.8. Судові процеси за участю ЗМІ

Після серії допитів у слідчому відділенні Приморського райвідділу міліції Одеси затриманого правоохоронними органами болгарського журналіста Венчислава Відінські-Райлеску внаслідок гіпертонічного кризу переведено до терапевтичного відділення міськлікарні. Про це 18 лютого вранці поінформував кореспондента „УМ“ віце-консул Республіки Болгарія в Одесі Тодор Вітєв. „У зв’язку з тим, що у нас немає жодних даних про суть звинувачень, висунутих пану Відінські-Райлеску, в тому числі, постанови Жовтневого райсуду Одеси про його затримання, — заявив співрозмовник „УМ“, — мені доручено зустрітися з хворим, з’ясувати його фізичний стан та підстави для затримання міліцією“. Пан Вітєв відмовився уточнити, в якій саме лікарні перебуває під вартою Відінські-Райлеску.

Варто зазначити, що приконвойованого 14 лютого з Києва до облцентру болгарського журналіста Відінські-Райлеску протягом наступних двох днів допитував слідчий Приморського райвідділу міліції Одеси. На допитах був присутній також адвокат затриманого кореспондента газет „Болгарська корона“ та „Республіка“. Однак, що показово, начальник слідчого відділення Приморського райвідділу Володимир Малишев категорично відмовився назвати прізвище слідчого, якому доручено вести розслідування кримінальної справи болгарського журналіста. Підполковник Малишев також зауважив, що „уявлення не має про те, що допитуваний болгарський громадянин Відінські-Райлеску є журналістом за фахом“, а тим більше, що

він публікував матеріали про зрощування одеської міліції зі злочинними групами. За словами пана Малишева, „зарано говорити, скільки знадобиться часу на завершення слідства про п’ять епізодів шахрайських дій, інкримінованих Відінські-Райлеску, і передачу обвинувального висновку на розгляд суду“..

Жовтневий райсуд Одеси санкціонував утримання Відінські-Райлеску під вартою протягом 10 діб.

(„Україна молода“, №32, 19 лютого 2003 р.)

***

А вот судебная система не разделяет газеты на „свои“ и „чужие“. Газета „Восточный экспресс“ выиграла судебный процесс по защите чести и достоинства журналиста, оскорбление которому публично нанес депутат горсовета во время сессии. Сумма моральной компенсации составила 2000 гривен. Газета „Мелитопольские ведомости“ предъявила иск к городскому голове Мелитополя о защите чести и достоинства журналиста. Суд удовлетворил иск и взыскал с мэра 1300 гривен.

(„Популярные ведомости“, г. Павлоград, №9, 27 февраля 2003 г.)

***

Головний редактор опозиційного тижневика „Свобода“ Олег Ляшко та його адвокат Богдан Ференц подали апеляцію до апеляційного суду Черкаської області на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси, який засудив журналіста за опір працівникам міліції до штрафу в сумі 225 гривень.

„Вважаємо, що вирок районного суду суперечить вимогам ст. 323 КПК України, тобто є незаконним та необгрунтованим через однобічність і невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам у справі, істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону та неправильне його застосування“, — йдеться у тексті апеляційної скарги.

(„Юридичний вісник України“, №10, 8-14 березня 2003 р.)

***

Прокурор Черкасской области Александр Литвин сообщил, что заместитель начальника следственного отдела облпрокуратуры Иван Бабенко подал ему рапорт, в котором жалуется на заместителя директора издательства „Республика“, известного в Черкассах журналиста Леонида Туменко. По словам прокурора, когда следователь попытался вызвать на допрос представителей издательства (в отношении должностных лиц которого уже год якобы расследуется уголовное дело), то Туменко сказал ему: „Один застрелился, а вам что, оружия не выдают? Можем принести пистолет“. Однако сам Л. Туменко заявил, что не только никому не говорил ничего подобного, но и „со следователями прокуратуры не общался уже десять месяцев“. Журналист предположил, что у следователя „голоса“, и высказал надежду, что „все обойдется“. Сотрудники „Республики“ готовят по этому поводу официальное заявление, в котором хотят предупредить прокурора области о том, что у некоторых его подчиненных „возможно, суицидальные наклонности“.

Уголовное дело против должностных лиц черкасского издательства „Республика“ было возбуждено перед парламентскими выборами. Должностным лицам издательства инкриминировали распространение в газете „Свобода“ сведений, порочащих честь неких „граждан Украины“ (вот так, без имен и фамилий). Что делать с должностными лицами „Республики“, в прокуратуре, видимо, никак не могут придумать. Ведь ясно, что издательство не может отвечать за содержание печатаемой продукции, тем более, что никаких претензий по существу к содержанию конфискованного номера „Свободы“ никто так до сих пор и не высказал. Теперь в облпрокуратуре говорят, что „проверяли финансовую деятельность МП“. Но об этом раньше и речи не было.

(„Свобода“, №10, 11-17 березня 2003 р.)

***

Головному редактору газети „Свобода“ О. Ляшку

Ваші заяви, які надійшли до Генеральної прокуратури впродовж лютого-березня 2003 року, в тому числі і звернення народного депутата України Омельченка Г.О. щодо неналежного розслідування кримінальних справ, порушених за фактами умисного пошкодження тиражу газети „Свобода“ №11 і зловживання службовим становищем особами МП „Видавництво „Республіка“, невідкладного надання інформації про наслідки слідства у цих справах, необхідності, на Вашу думку, вирішити питання про порушення кримінальної справи стосовно прокурора Черкаської області та з інших питань розглянуті...

Упродовж досудового слідства, у зв’язку з потребою у проведенні допиту як свідка у цій справі, працівники Золотоніської міжрайонної прокуратури неодноразово направляли Вам повістки про необхідність з’явитися для допиту, але Ви з невідомих причин цього не зробили.

На цей час слідство у справі триває.

Стосовно розслідування кримінальної справи, порушеної 24.03.02 р. за фактом зловживання службовим становищем службовими особами МП „Видавництво „Республіка“ за ознаками злочину, передбаченого ст. 364 ч.1 КК України, повідомляю, що підставами для її порушення стали матеріали перевірки щодо друкування зазначеним видавництвом газети „Свобода“, №11 від 26 березня-2 квітня 2002 року, у якій містились відомості, що принижують честь і гідність окремих громадян, чим заподіяно істотну шкоду їх охоронюваним законом правам і інтересам...

На цей час у справі призначена зустрічна документальна перевірка додержання податкового законодавства редакцією газети „Свобода“. Після її завершення та проведення ще ряду необхідних слідчих дій у справі буде прийнято відповідне рішення...

Незгода з постановленими рішеннями не може бути підставою для притягнення прокурорів, суддів та інших працівників правоохоронних органів до кримінальної відповідальності...

З повагою

Заступник начальника слідчого управління Генеральної прокуратури України А.І. Колісник.

(„Свобода“, №13, 1-7 квітня 2003 р.)

***

На сьогодні у восьми українських судах розглядаються позови до ЗМІ, загальна сума по яких перевищує бюджет України. Як передає УНІАН, про це днями заявив голова НСЖУ Ігор Лубченко під час зустрічі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової з омбудсменом Швеції Класом Еклундом. Водночас голова СНЖУ повідомив, що в Черкасах суд заблокував рахунки обласної телекомпанії, якій один з суддів виставив позов у 5 млн. грн., „навіть ще не розглянувши справи по суті“.

(„Україна молода“, №49, 18 березня 2003 р.)

***

Справжньою „грозою телевізійників“ можна вважати народного депутата від „Нашої України“ Петра Олійника, який не пробачив каналам ԩ+1“ та обласній ДТРК неетичні вислови на свою адресу під час виборчих перегонів 2002 року. Нещодавно він виграв справу як позивач у столичного каналу „Студія ԩ+1“, а днями „розрахувався“ за минулорічні образи і з Львівською обласною ДТРК. Згідно з рішенням Галицького місцевого суду, тепер обласне телебачення зобов’язане упродовж місяця надати Олійникові ефірний час для спростування інформації, поданої в переддень виборів (29-3- березня минулого року), яка завдала моральної шкоди; компенсувати моральні збитки у сумі 5 тисяч гривень, а також відшкодувати позивачеві 10 тисяч гривень судових видатків, пов’язаних із розглядом справи.

(„Україна молода“, №49, 18 березня 2003 р.)

***

За що заслужений журналіст України Л. Перепелятник подав до суду на газету „Інформаційний бюлетень“? З таким запитанням сьогодні до редакції звертається немало читачів. А ще більше запитують, яке рішення прийняв суд.

Заслужений журналіст Леонід Перепелятник спромігся оперативно подати до суду на видання, у якому працює („Вісник Кременчука“), на його редактора, який прийняв його на роботу (Ф. Чужу), і на видання, яке про все це написало („Інформаційний бюлетень“). В результаті пан Перепелятник отримав дуже непогані гроші (відшкодовані моральні збитки).

Найсвіжіші позови увійдуть в історію кременчуцької „геростратової“ журналістики: на них спромігся до місцевих колег по журналістському цеху сумнозвісний Леонід Перепелятник, якого на журналіста вила ще стара партійна школа.

Ображений Перепелятник оцінив свої честь і гідність у 50 тисяч гривень та хоче, щоб газета „Інформбюлетень“ та її редактор перерахували ці кошти на рахунок пологового будинку. А „образила“ газета, як він стверджує, його набагато „дорожче“, бо поставила, бачте, під сумнів і рівень моральності в отриманні звання, і справедливість з’ясування стосунків між журналістами у судових залах, і моральність „успадкування“ залишеного Л.Перепелятником крісла. „Газета припустилася обурливої лексики, — пише у позовній заяві заслужений журналіст України Л. Перепелятник, — яка принижує і Україну, і Президента України“. Отже, дотримуючись своєї обіцянки інформувати читачів про хід судових „розборок“ колишнього головного редактора міського радіо, а нині — заступника головного редактора газети „Вісник Кременчука“ Л. Перепелятника з нашим виданням, повідомляємо про наступне.

Отримавши свої, відсуджені у головного редактора тієї ж газети кілька тисяч гривень, Л. Перепелятник не вгомонився: вирішив судитися з газетою „Інформаційний бюлетень“, яка опублікувала матеріал про судові „подвиги“ видатного заслуженого журналіста, та автором статті — Т.Просяник. Л. Перепелятнику не сподобались думки авторки та риторичні запитання, на зразок: чи варто було судитися з газетою та її редактором, які, власне, допомогли Л. Перепелятнику отримати чималу пенсію (за два місяці до пенсії він перейшов з радіо, поступившись місцем синові), чи варто вже так „махати“ в суді званням заслужений журналіст та пишатися ним сьогодні у державі, де журналістів за правду вбивають, а нагороджують, відповідно, тих, хто вміє добре славити злочинну політичну систему. Образився Л. Перепелятник аж на 50 тисяч гривень за те, що авторка статті висловила сумнів на рахунок судової упередженості...

Відтак, рішення суду вмотивовано так:

„Беручи до уваги вищевикладене, враховуючи погіршення стану здоров’я позивача, психологічну атмосферу, що склалася в його сім’ї, за місцем роботи, в сфері його громадської діяльності, суд приходить до переконання в тому, що, в результаті вказаних публікацій мало місце приниження честі і гідності позивача та його ділової репутації, і визнає його позовні вимоги в цій частині обгрунтованими. Останній поніс певні моральні страждання, оскільки набули широкого розголосу опубліковані відповідачем факти, які носять принизливий характер, але не відповідають дійсності, тому суд приходить до висновку, що позивачеві було завдано моральної шкоди... Визнати, що інформація, викладена в статтях стосовно Перепелятника Леоніда Івановича, не відповідає дійсності, порочить його честь, гідність і ділову репутацію. Зобов’язати газету „Інформаційний бюлетень“ та її редактора — автора названих публікацій Просяник Т.Д. принести вибачення Перепелятнику Л.І. за викладену стосовно нього у вищевказаних публікаціях інформацію, що принизила його честь, гідність та ділову репутацію, та опублікувати спростування викладеної в публікаціях „порочащої“ інформації в газеті на тих же сторінках. В рахунок відшкодування завданої моральної шкоди стягнути з Просяник Т.Д. на користь Перепелятника Л.І. 5 тисяч гривень. Рішення може бути оскаржене в Апеляційному суді Полтавської області в строк 1 (один) місяць з дня його проголошення“.

(„Інформаційний бюлетень“, №11, 20 березня 2003 р.)

***

69 судових засідань за 3 роки... Така „арифметика“ дипломатичного „співробітництва“ працівників нашого видання із позивачами, суддями, свідками тощо. І всі суди практично з політичним присмаком. За судовими процесами з екс-мером Кременчука О. Надошею (загальна сума виставленого ним газеті морального збитку становила 350 тис. гривень), накладено арешт на квартиру редактора газети „Інформбюлетень“ та на майно редакції. Протягом останнього року газета змушена була відстоювати своє право на свободу слова, суджень у судах за позовами екс-головного редактора міського радіо Л. Перепелятника. Не менш екзотичним щодо замовності був судовий процес за позовом працівника Київської адвокатської контори №1 В. Грабажея до газети „Інформбюлетень“, викликаний публікацією у виданні за часів виборчої кампанії статті лубенського автора „Чи переможе на виборах у Лубнах закон?“. Одне речення в цій статті позивач „оцінив“ у 25 тисяч гривень, не рахуючи інших вимог (витрати на бензин та ліки, бо йшлося про моральну шкоду та збитки). Речення вказувало на те, що думають про кандидата в депутати В. Грабажея виборці: „Подейкують, що під „патронатом“ лідера Демсоюзу О. Волкова йде Грабажей“. Саме „сусідство“ з прізвищем колишнього радника президента, нардепа О. Волкова „образило честь та гідність позивача“... Втім, в суді було накладено табу на прізвище „всесильного“ Волкова. Рішення суду передбачити було неважко: газета винна, і автор винен. Щоправда, сплатити має не 25 тисяч, а 1089 гривень.

(Інформаційний бюлетень“, №13, 3 квітня 2003 р.)

***

Журналіст-правник Володимир Бойко повідомив про перебіг справи інтернет-видання „Обком.нет“. 19 лютого минулого року „Обком“ обшукали співробітники податкової міліції, після чого з редакції було вилучено комп’ютери, документи, а журналістів у кайданах доставлено у відділок. Пізніше податківці назвали інтернет-видання „фіктивним“ і звинуватили у конвертації грошей. „Обкомівці“ подали до Шевченківського райсуду позов про захист честі і гідності. Наразі слухання у справі зупинено, бо замість ознайомлення з аргументами податківців „суддя вирішила дослідити, що було вилучено в комп’ютерах“, повідомив Бойко, який є представником „Обкому“ в суді. За його словами, для проведення експертизи потрібно 2723,04 гривні, інакше справу не розглядатимуть. Крім того, Володимир Бойко виступає в судах як обвинувачений: до цього часу не закрита кримінальна справа, де його обвинувачують у несплаті податків, хоча експертиза свідчить, що Бойко їх переплатив. Інша справа — за позовом працівника податкової міліції до газети „Свобода“ за публікацію матеріалу Бойка „Пограбування для прокурора“. У статті жартома робилося припущення, що на гроші, вилучені під час перевірки „Обкому“, колишній начальник слідчого управління ДПАУ Святослав Піскун придбав собі годинник, увагу до якого привернула в парламенті Юлія Тимошенко.

(„Україна молода“, №63, 5 квітня 2003 р.)

Див. також — „Голос Украины“, №66, 5 апреля 2003 г.

***

Із приміщення редакції „Обкому“ зник сейф, у якому заступник головного редактора С. Сухобок тримав власні 1380 доларів. У принципі, свою непричетність до погрому в редакції нинішній Генпрокурор С. Піскун міг би довести просто — порушити за цим фактом кримінальну справу та зобов’язати податківців повернути вилучене. Але оскільки Піскун ніколи не приховував, що журналістів водили Києвом в наручниках за його вказівкою, то замість того, щоб винести відповідну постанову, державний папір було витрачено на складанні позову до нашої газети. Із заявою до суду звернувся оперуповноважений податкової міліції О. Скворцов. Він вимагає з газети та автора статті „Пограбування для генпрокурора“ Володимира Бойка матеріальної сатисфакції в розмірі 100 тисяч гривень. Претензії податківець виклав однією фразою: „Категорично стверджую, що відомості, викладені в статті „Пограбування для генпрокурора“ не відповідають дійсності, є надуманими і брехливими“. Виявляється, не було ніякого незаконного обшуку в приміщенні редакції і наручників ніяких не було, і гроші не зникали, і комп’ютери редакційні, виявляється, на місці. „Таким чином, — пише пан Скворцов, — поширення відповідачами відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять мою честь і гідність, а також ділову репутацію, завдало мені моральну шкоду, оскільки спричинило моральні страждання в зв’язку з порушенням нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, а також погіршення стану здоров’я“. Але й це не все, виявляється, „стресовий стан, в якому я знаходжуся, перешкоджає виконанню своїх безпосередніх обов’язків, знижує працездатність та негативно позначається на результатах роботи“, — пише пан Скворцов. А оскільки перешкоджання виконанню професійних обов’язків працівникові правоохоронного органу становить склад злочину, у пана Піскуна є всі підстави „помилково“ влаштувати обшук у редакції вже нашої газети.

(„Свобода“, №7, 18-24 лютого 2003 р.)

***

Днями в Шевченківському районному суді столиці відбулося слухання у справі позовів голови Київської облдержадміністрації Анатолія Засухи і його дружини, народного депутата Тетяни Засухи, до опозиційної газети „Сільські вісті“ та її спецкора Степана Колесника. Каменем спотикання стала стаття Колесника (до речі, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка) „Тече річка Роставиця...“ з „СВ“ від 6 грудня минулого року. А точніше — деякі факти, надані Колеснику керівником агропромислової корпорації „Сквира“ Іваном Сусловим.

Реакція Засух на публікацію „СВ“ не забарилася: було подано заяву до суду про захист честі та гідності, а також написано відповідні документи до Генпрокуратури. За словами представника позивача, подружжя вимагає від газети та її спецкора спростування наведеної в публікації інформації.

Іван Суслов та екс-мер Фастова Володимир Тимофєєв, котрі проходять у справі як свідки, стверджують, що всі матеріали в публікації правдиві, для чого в них є відповідні докази. „Це справа не моя, не Колесника і не „Сільських вістей“, — сказав в інтерв’ю „УМ“ Іван Суслов. — Це справа всієї України. Таке не діється в жодній області“.

Пан Суслов також повідомив, що з часу виходу публікації його піддають тискові: обшукує міліція, хтось спалив продовольчий склад, отруїв 300 свиней, про це є відповідний висновок. Йому „хотіли підкинути „ліву“ зброю“, а іншого разу — звинуватити у вбивстві майора міліції.

(„Україна молода“, №66, 10 квітня 2003 р.)

Справа Валентини Васильченко

Прошлым летом Вячеслав Романовский стал начальником Черкасского райотдела милиции. По словам его сотрудников, решил поработать „на земле“, чтобы собрать материал для диссертации. Самоубийство молодого офицера стало для всех неожиданностью. Еще больше потрясло заявление его родных, которое они направили прокурору области, Генпрокурору и министру внутренних дел. В нем они обвиняют начальника УМВД Украины в Черкасской области генерал-лейтенанта Олега Кочегарова в том, что именно он довел „систематическими издевательствами“ Вячеслава Романовского до самоубийства. Родители и вдова офицера утверждают, что, добиваясь высоких показателей раскрываемости преступлений, генерал принуждал В. Романовского „заниматься фальсификацией и служебным подлогом“, кроме того, при свидетелях унижал его честь и достоинство, „оскорбляя в нецензурной форме“. Когда Романовский, не выдержав, подал рапорт о возвращении на службу в УБОП, ему было отказано. Последующий рапорт о выходе на пенсию по выслуге лет тоже остался без удовлетворения. По утверждению родственников офицера, генерал Кочегаров продолжал преследовать офицера и в стенах больницы, куда Вячеслав лег на обследование. Заявители считают, что начальство шантажировало покойного, поскольку он, принимая дела в райотделе, расписался за 8 уголовных дел, которые, как позже выяснилось, к тому времени пропали. „Доведенный до отчаяния, наш сын и муж покончил жизнь самоубийством, написав перед этим на стене ㏪,2%“ — показатель раскрываемости преступлений Черкасским РО УМВД“, — говорится в заявлении.

Выяснилось также, что в УМВД исчез последний рапорт В. Романовского от 12.12.2002 года — о выходе на пенсию. Там заявляют, что никакого рапорта не было.

(„Свобода“, №7, 18-24 лютого 2003 р.)

***

По утверждению родственников В. Романовского, реальный показатель раскрываемости преступлений в райотделе был ниже 4,8%.

(„Вечерний Харьков“, №20, 20 февраля 2003 г.)

***

4 марта в своем рабочем кабинете пытался застрелиться начальник Черкасского УМВД Олег Кочегаров. Генерал-лейтенант милиции оставил три записки. В одной из них он обвинил в своей смерти журналистку Валентину Васильченко, в другой упоминается имя некоего офицера УМВД, заявил прокурор Черкасской области Александр Литвин. Прокурор также заявил, что сегодня „никто ни в чем не обвиняет журналистку Валентину Васильченко“. Уголовное дело возбуждено по статье „доведение до самоубийства“, но — по факту. Сейчас проводится досудебное следствие.

Журналистка Валентина Васильченко в свое время опубликовала ряд статей о недостатках в работе черкасской милиции. Она назвала версию своей виновности в попытке самоубийства генерала бредом, заявила, что опасается за свою жизнь, и обратилась за правовой помощью в международную организацию „Репортеры без границ“. Интересы журналистки будет защищать адвокат Богдан Ференц. Васильченко заявила, что уже давно о Кочегарове не писала, но являлась официальной представительницей семьи покончившего с собой начальника Черкасского районного отделения милиции Вячеслава Романовского. Существует версия, что попытка самоубийства Кочегарова связана с расследованием самоубийства начальника Черкасского РО В. Романовского.

(„Популярные ведомости“, г. Павлоград, №11, 13 марта 2003 г.)

***

Прокурор Черкасской области публично заявил, что „Васильченко ни в чем не обвиняют“, но следует проверить факты, изложенные в ее публикациях в газете „Антенна“... в 2000-м году.

(„Свобода“, №10, 11-17 березня 2003 р.)

***

На прошлой неделе журналистка сообщила коллегам, что через знакомых некие „доброжелатели“ посоветовали ей „успокоиться“, иначе „подбросят наркотики или грохнут“. Угрозы аналогичного содержания вынужден выслушивать и редактор „Антенны“ Валерий Воротник. Валентина Васильченко выразила надежду, что „генерал выживет и сам обо всем расскажет“.

(„Свобода“, №11, 18-24 березня 2003 р.)

***

Черкасская журналистка Валентина Васильченко сказала, что „в статьях, о которых он вспомнил в своей записке, говорилось о событиях в селе Христиновка, где милиционер, незаконно применив оружие, ранил подростка. Факты подтвердились прокурорской проверкой и решением суда. Так же было и с другими острыми публикациями, касавшимися, кстати, не только милиции“.

В беседе с корреспондентом „Фактов“ прокурор Черкасской области Александр Литвин подтвердил, что острые публикации местных журналистов, в том числе материалы Валентины Васильченко, в ходе дальнейших прокурорских проверок не раз находили подтверждение.

(„Факты“, №60, 2 апреля 2003 г.)

***

Ігор Лубченко, голова СНЖУ:

Глибоко стурбований намаганнями керівників силових структур відновити у кодексі статтю, яка передбачає кримінальне покарання за наклеп. Формальним приводом стала спроба самогубства начальника УМВС у Черкаській області Олега Кочегарова. Як поспішили заявити прес-служба обласного управління МВС, а через кілька годин — і заступник держсекретаря МВС України Микола Ануфрієв, перед тим, як вистрілити у себе, генерал залишив записку, де стверджував, що його довела до цього своїми публікаціями журналістка Валентина Васильченко.

Як же сталося, що правоохоронці, знехтувавши „таємницею слідства“, на яку вони завжди посилаються, щоб відмовити журналістам в інформації, оприлюднили прізвище конкретної людини. Кинувши привселюдно на неї тінь підозри? І це при тому, що записок, як з’ясовується, було аж три, в іншій генерал, звертаючись до когось, зазначає, що той тепер може зайняте його місце. Прізвище цього адресата міліцейські чиновники не оприлюднили — прикривають свого? Голова Черкаської облдержадміністрації Вадим Льошенко та Генеральний прокурор Святослав Піскун в один голос заявили, що тепер треба повернути до Кримінального кодексу статтю про наклеп. Правоохоронні органи неодноразово довели власну неспроможність захистити свободу слова і саме життя журналістів в Україні... Тепер високі посадовці з силових структур вхопилися за не розслідуваний і недоведений факт (де ж презумпція невинності?), аби знайти ще один засіб закрити рота журналістам. Якщо це станеться, журналісту страшно буде написати правду, зокрема й про діяльність правоохоронних органів. Згадайте, як свого часу міліцейські керівники спростовували, що їхні підлеглі закатували Юрія Мозолу, брали участь у пограбуваннях і вбивствах. Правда восторжествувала. Бо журналісти про це писали і говорили.

Отож, повернення такої статті у Кримінальний кодекс буде голоблею, за яку хапатимуться усі, чиї дії критикуватимуть або про чиї неправедні справи розповідатимуть ЗМІ. Доки суд розбиратиметься, що становить собою публікація — наклеп чи критику, не одному журналісту доведеться посидіти у слідчому ізоляторі...“

(„Україна молода“, №49, 18 березня 2003 р.)