пошук  
версія для друку
08.04.2004

18 - 25 червня 2003 р

   

ПРАВА ЛЮДИНИ   

1.1. Новини законодавства

19 июня народные депутаты приняли ряд законопроектов. Расширены полномочия правоохранительных органов, в частности СБУ, в борьбе с терроризмом. Им предоставлено право проводить оперативно-розыскные мероприятия, связанные с временным ограничением прав человека, без открытия оперативно-розыскного дела. СБУ получила право брать от финансовых, таможенных и других органов информацию об операциях, состоянии счетов, а также заверенные копии документов, на основании которых были открыты счета конкретных юридических или физических лиц.

(“Киевские ведомости”, 21 июня 2003 г.)


***

Іван Бокий, народний депутат України:


Що таке державна таємниця? В Україні дуже любить таємничити Леонід Кучма. Раз по раз він видає укази з грифом “опублікуванню не підлягає”. Узявши в одну руку закон про охорону державних таємниць, а в другу — президентський указ, наморщуєш чоло і вивчаєш: а що ж тут треба од людей таїти? І з подивом усвідомлюєш — та нічогісінько! Тоді чому ж “опублікуванню не підлягає”? Що хоче зберегти в таємниці від народу Президент України?

Беру Указ Президента від 23 квітня ц.р. “Про внесення змін до Указу Президента України від 21 лютого 2001 року №107”. Такий собі звичайний документ, який до раніше утаємниченого Переліку посад в органах виконавчої влади та в інших цивільних установах, які можуть бути заміщені особами вищого офіцерського складу Збройних Сил України, СБУ, інших військових формувань і особами вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, та граничних військових і спеціальних звань за цими посадами, уводить посаду радника Адміністрації Президента України у ранзі генерал-майора, радника прем’єр-міністра України (з військових питань) у чині генерал-лейтенанта, першого заступника голови Державного департаменту фінансового моніторингу і заступника голови цього ж департаменту Мінфіну в чині генерал-майорів Податкової міліції.

Указ від 23 квітня цього року дозволяє призначати генерал-полковника міліції на посаду заступника голови Державної податкової адміністрації України — начальника Слідчого управління податкової міліції. Що ж тут секретного? Згідно з законом, нічого такого, що передбачає покарання за розголошення державної таємниці. Навіть нічого конфіденційного.

А ось для чого оті таємничі грифи, не здогадуєтесь? Річ тут дуже банальна. Президент уводить у цивільні структури силовий, мілітарний елемент. Це свідоме насичення державного механізму каральною номенклатурою для виконання цілком зрозумілих силових функцій. Серед тих, що не підлягають опублікуванню, є ще один нещодавній президентський указ, згідно з яким усіх начальників міліцій, прокуратур і інших силових структур, аж до районного рівня, ніхто не може призначити без благословення президентської адміністрації.

(“Сільські вісті”, №59, 23 травня 2003 р.)


1.2. Судова система



25 октября 2002 г. на 4 года и 1 месяц “упекли” за решетку жителя Грушовки (Купянский район), без учета использовавшего электроэнергию.

Л.Ю.В. признан виновным в совершении преступления, предусмотренного ст. 192 ч.1 УК Украины, и ему назначена мера наказания в виде 3-х месяцев ареста. В соответствии со ст. ст. 71, 72 УК Украины ранее не отбытое им условное наказание по приговору от 13.03.2000 года — 3 года 10 месяцев лишения свободы — окончательно определено в 4 года 1 месяц лишения свободы.

Как стало известно уже после вынесения приговора, Л.Ю.В. страдает психическим заболеванием и 13 сентября 1994 года уволен из рядов Вооруженных Сил по ст. 1 п. Б Приказа Министра обороны №260 (1986 г.).

Данное обстоятельство свидетельствует о том, что Л.Ю.В. не мог самостоятельно реализовать свое право на защиту. В соответствии с п.2 ч.1 ст. 45 УК Украины, участие защитника в уголовном деле по обвинению указанной категории лиц является обязательным. Это свидетельствует о том, что право на защиту Л.Ю.В. было нарушено с момента предъявления обвинения.

Харьковский Апелляционный суд рассмотрел жалобу Л.Ю.В. и принял решение отменить приговор Купянского районного суда и направить дело на новое расследование. Юрий признал свою вину и находится сегодня в Харьковском СИЗО.

Проживая в заброшенном доме в селе Грушовка, в период с 14.03.2001 г. по 2.07.2002 года путем самовольного подключения при отсутствии в доме электросчетчика Л.Ю.В. совершил потребление электроэнергии без учета на сумму 1181 грн. 95 копеек. За решетку упрятали отца 3-месячного ребенка, поселившегося в доме с позволения уехавшего хозяина в конце 2000 года. Молодая семья привела дом в порядок, с соседями поддерживала добрые отношения.

(“Франт”, г. Купянск-Узловой, харьковская обл., №20, 8 мая 2003 г.)


1.3. Резонансні справи

Постановлением прокуратуры Артемовского района г. Луганска отказано в возбуждении уголовного дела в отношении судьи Станислава Лубяного, возглавлявшего судебный процесс по делу экс-вице-президента банка “Славянский” Бориса Фельдмана. В документе также говорится, что после рассмотрения материалов проверки установлено, что Станислав Лубяной “в ноябре 2002 года незаконно составил документ об этапирования заявителя из ИТК в СИЗО, в марте 2003 года незаконно поставил печати на ксерокопиях документов, а в январе 2003 года незаконно передал уголовное дело в другой суд, чем причинил заявителю существенный ущерб и тем самым нарушил порядок производства по уголовному делу”. “На момент принятия решения по ст. 97 УПК Украины судья находится в отпуске и опросить его по существу заявления не представляется возможным”,

поэтому помощник прокурора Елена Коваленко постановила: “В возбуждении уголовного дела по заявлению Фельдмана отказать из-за отсутствия состава преступления”.

(“Юридическая практика”, №24, 17 июня 2003 г.)


***

В Киеве, по словам начальника столичной милиции Петра Опанасенко, за два последних месяца зарегистрировано около десятка попыток преступлений на сексуальной почве в отношении несовершеннолетних. Недавно состоялись похороны 8-летней киевлянки Яны С., изнасилованной и задушенной в собственном подъезде. На сайте столичной прокуратуры появилось следующее официальное сообщение: “По подозрению... прокуратурой Дарницкого района Киева 3 июня 2003 г. задержан Александр Владимирович Б-ко. Он родился и проживает в Киеве, не работает, не женат, ранее не судим, находится на учете в психоневрологическом диспансере столицы. Б-ко сознался в содеянном... Прокуратурой района ведутся другие следственные действия и назначены экспертизы. В настоящее время Б-ко Александр проверяется на причастность к совершению развратных действий и изнасилований в делах, которые расследуются Днепровским и Дарницким райуправлениями милиции”.

Александра Б-ко взяли с поличным после того, как он украл лежащий в автомашине мобильный телефон. После этого он сознался в изнасиловании и убийстве девочки. Сообщение прокуратуры бесцеремонно приводит полностью фамилию подозреваемого — до суда, до окончания следствия! Но того ли задержали? Каким образом Б-ко, проживающий в Подольском районе столицы, оказался в совершенно другом конце города? И с чего это он, взятый за мелкую кражу, вдруг сознается в совершении страшного преступления? Может, это признание — следствие его психического заболевания? Может быть, подлинный убийца — тот рыжеволосый парень, которого видели дети во дворе, а не щуплый молодой человек, которого милиция привезла для проведения следственных действий на место преступления через 10 дней после убийства?

Важнейшим доказательством должен послужить специальный биологический анализ. Но получение его результатов — дело времени.

(“Труд-7”, №45, 13-18 июня 2003 г.)


***

За защитой своих прав в Европейский Суд по правам человека обратился помощник руководителя полетами на авиашоу в Скныливе Юрий Яцюк, передает УНИАН. По словам адвоката Виталия Домашовца, следствие и суды по делу катастрофы СУ-27 постоянно нарушают права Ю. Яцюка на собственную защиту. К примеру, судья Верховного Суда Украины отказывается принять к рассмотрению кассационную жалобу на постановление ГПУ о возбуждении в отношении Ю. Яцюка уголовного дела; защитнику и подзащитному не дают возможности ознакомиться с результатами экспертиз (запретили сделать копии, а переписать 100 страниц от руки адвокат физически не успевает).

(“Сегодня”, №136, 21 июня 2003 г.)


***

До сих пор никто толком не может объяснить, по какой причине Юрия Яцюка 4 месяца держали под арестом. Адвокат Виталий Домашовец сообщил, что Генеральная прокуратура Украины умышленно тянет время, делает все, чтобы не передавать дело в суд. Подтверждением этому, на его взгляд, является и назначение уже третьей комиссионно-летной служебной экспертизы.

(“Комсомольская правда в Украине”, №109/25, 20-27 июня 2003 г.)




1.4. Катування та жорстоке поводження

Днепропетровская областная коллегия адвокатов ведет собственный мониторинг нарушений следственно-оперативных действий со стороны сотрудников правоохранительных органов. Свидетельств нарушений хватает.

К примеру, опер-подполковник областного угро 5 августа 2000 года заявляет жене К., что муж скрывается от следствия. А в это время мужа “обрабатывают” в камере так, что спустя три дня на свидании с адвокатом будут видны кровавые следы на запястьях обеих рук, гематомы правого глаза и правой стороны лица. Позже протокол сфальсифицируют и укажут в нем совсем иную дату — 25.07.2000 Тем самым важной уликой станет пистолет, якобы найденный во время обыска. К счастью для задержанного, подобные “промахи” позволили ему выйти на свободу.

(“Зеркало недели”, №6, 15-21 февраля 2003 г.)


***

Владимир Овдин (Днепропетровск)


Ну кто бы мог подумать, что действительный член Академии строительства Украины, академик французской и канадской академий наук, имя которого занесено в книгу “Золотая элита Украины”, “Человек планеты-2000” по версии биографического института США, человек, имеющий национальные и международные премии и награды, президент промышленно-инвестиционной корпорации “Січеслав” Николай Шимон — вор, мошенник, вымогатель и потенциальный убийца.

“Взяли” Николая Шимона спустя несколько дней после окончания избирательного марафона-2002, обвинив его сразу по шести “тяжелым” статьям УК в редакции 2001 года и по пяти — в редакции 1960-го...

Все вышеупомянутое стало предметом досудебного разбирательства в Жовтневом райсуде Днепропетровска. Опытный судья Антонюк без особого труда разглядел множество “дыр” в обвинениях следствия и отправил дело на доследование, сохранив, впрочем, меру пресечения — содержание под стражей. Если верить многочисленным — их насчитывается уже 46 — жалобам арестованного во все инстанции, включая Администрацию Президента, премьер-министра, Генерального прокурора, министра МВД и Уполномоченного по права человека Нину Карпачеву, следователю ничего иного не осталось, как “выбивать” у Шимона и свидетелей признательные показания.

Из жалобы адвоката, отправленной 20 января 2003 года на имя Генерального прокурора С. Пискуна, копия — прокурору Днепропетровской области В. Шубе:


“... 22.11.2002 г. подзащитный был избит о/у УБОП Пащенко в одном из следственных кабинетов СИЗО, при этом последний требовал от Шимона признаться в совершении ряда преступлений на территории г. Днепропетровска и Днепропетровской области.

28.12.2002 г., несмотря на то, что состояние Шимона было крайне тяжелое, в связи с чем он находился на излечении в стационаре медчасти СИЗО, его вывели для проведения очной ставки с гр. Б., который также был избит и имел видимые следы телесных повреждений.

03.01.2003 г. в одном из кабинетов СИЗО, где проводятся очные ставки, Шимон был зверски избит о/у УБОП Пащенко в присутствии следователя Данильченко А.О. При этом оба требовали признать вину в отношении гр. гр. Л., Ю. и М.

15.01.2003 г. Шимона Н.И. доставили в помещение УБОП, где в кабинете №528 Пащенко применял к нему особо извращенную форму пытки: на голову надел противогаз, в “хобот” которого вложил подожженную сигарету, от чего Шимон потерял сознание. Приводили в чувство Шимона, обливая водой, при этом наносились удары резиновой палкой по голове и лицу. Сокамерники Шимона видели последствия допроса и подтвердили их письменно...”

Адвоката допустили к подзащитному спустя 6 дней после последнего допроса. Шимон, по свидетельству адвоката Николая Бондаря, находился “в крайне плохом состоянии здоровья” и был отправлен на стационарное лечение в медсанчасть СИЗО. Остается добавить, что под стражу взяли еще и брата Шимона, Ивана, к которому, по утверждению адвоката, тоже применяются незаконные методы воздействия. К слову, последнему защитник до сих пор не предоставлен, хотя с момента задержания прошло более двух месяцев.

Любопытно, что на 46 жалоб Шимона за все время поступил один ответ — от омбудсмена Нины Карпачевой, взявшей это дело под контроль. Аналогичная ситуация с ходатайствами адвокатов Шимона о передаче уголовного дела следователям прокуратуры — ни ответа, ни привета.

Эдуард Шевченко, начальник Управления по борьбе с организованной преступностью УМВД Украины в Днепропетровской области:


“Я не желаю оправдываться. Жалобы — это форма защиты, и я не верю в виновность своих сотрудников. Работая в этой системе 12-й год, могу с уверенностью заявить: незаконные методы у нас не применяются. Наши сотрудники нацелены на победу ума, но не силы. Прокуратура проверяла жалобы, но ничего не подтвердилось. Кроме того, перед вывозом Шимона из СИЗО к нам его освидетельствовали сразу четыре медика. По возвращении — тоже, о чем составлено медицинское заключение”.

(“Зеркало недели”, №6, 15-21 февраля 2003 г.)


***

Олег Соловьев:


“Стаья Владимира Овдина “Дышло закона” в “Зеркале недели” с описанием автором “ужасов и зверств” работников милиции, “беспредельщины” днепропетровских убоповцев, о “незаконно томящемся в СИЗО академике и серьезном бизнесмене”, президенте корпорации “Січеслав” Николае Шимоне, думаю, не оставила равнодушным никого...

Однако в данном случае, увы, автор статьи представил читателям свой односторонний взгляд на ситуацию с Шимоном — с точки зрения одного Н. Шимона, не дав возможности читателю ознакомиться со сведениями, которые могли бы подтвердить или опровергнуть опубликованные в статье многочисленные “факты”, а также информацию другой стороны, подтверждающую правомерность действий следственных органов по делу Н. Шимона.

Все, что написано в статье о “незаконности действий” в отношении Н. Шимона, проверялось многочисленными контролирующими органами и не нашло своего подтверждения. Непонятно, почему автор не упомянул, что ни одна из этих жалоб не подтвердилась, ни один из контролирующих и проверяющих органов, куда обращался гр-н Шимон, не удостоверил обоснованность его жалоб...

А вообще-то журналистская этика требует, чтобы все сведения, касающиеся обстоятельств расследования уголовного дела, обнародовались только после вынесения приговора судом...

Громкие фразы статьи о том, что Шимона “зверски” избивали сотрудники милиции А. Данильченко и В. Пащенко, кроме ряда материалов соответствующих проверок, опровергаются медицинскими документами. С жалобами по факту его избиения Н. Шимон в медицинскую часть СИЗО не обращался. Кроме того, даже даты указанных в статье следственных действий, во время которых якобы избивали Шимона, подтверждают, что это неправда, так как из официальных документов СИЗО четко видно, что в эти дни не было никаких следственных действий, в том числе, и очных ставок. Кстати, все следственные действия проводились в присутствии трех адвокатов, и все снималось на видео. А якобы избитый “гр-н Б.”, привлеченный к уголовной ответственности вместе с Н. Шимоном, никому о каких-либо побоях не говорил, в медчасть СИЗО не обращался, жалоб никуда не подавал. Самих же названных милиционеров автор статьи решил не спрашивать об их “зверствах”. Все равно публика вмиг поверит, что Н. Шимона били, ведь то, что в милиции бьют — не новость! А эти, несмотря на вызывающее поведение Н. Шимона в отношении работников милиции, вели себя согласно закону, что и подтвердили многочисленные проверки, в т.ч. прокуратуры области, сотрудники которой специально выезжали к Н.Шимону в СИЗО.

В статье писалось и о брате Н. Шимона, Иване, к которому якобы “тоже применяются незаконные методы воздействия”. Но И. Шимон жалоб по данному поводу не подавал, ходатайств о предоставлении ему защитника не заявлял, а на предложение следствия пригласить адвоката четырежды письменно отказывался...”.

(“Зеркало недели”, №22, 14-20 июня 2003 г.)




1.5. Армія


Див. — В. Коваленко. Армия рабов// “Свобода”, №25, 24-30 червня 2003 р., с. 4


1.6. Права дитини


За матеріалами парламентських слухань “Демографічна криза в Україні: її причини і наслідки”


Міжнародний день захисту дітей спрямований на те, щоб привернути увагу органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до проблем дітей, особливо тих, котрі знаходяться у тяжких умовах — інвалідів, сиріт, малозабезпечених, позбавлених батьківської опіки, хворих, яких в наш час немало.

За даними Міністерства освіти і науки України, у 2000 році в Україні налічувалося 103,4 тисячі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, майже вдвічі більше, ніж на початку десятиріччя.

За експертними оцінками, в Україні налічується 150 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Щорічно зростає кількість безпритульних і бездоглядних дітей — так званих “дітей вулиці”: 1997 рік — 12 тисяч, 1998 — 18 тисяч, 1999 — 25 тисяч, 2000 — 28 тисяч, 2001 — 30 тисяч.

У 2000 році коефіцієнт смертності немовлят (11,9 на 1000 новонароджених) у 2,4 рази перевищував аналогічний показник в країнах Європейського Союзу. Материнська смертність в Україні була на рівні 26,6 на 100000 народжених живими. З 1993 року кількість дітей-інвалідів збільшилася на 28,5 тисяч при загальному зменшенні чисельності дитячого населення більш ніж на 1,4 млн. осіб. Загальна кількість дітей-інвалідів у 2000 році становила 150 тисяч 296 чоловік, або 149,8 на 10000 дітей. Протягом року вперше встановлено інвалідність 20129 дітям.

За офіційними даними, лише 25% дітей в Україні є здоровими, при цьому лише 25% дітей перебувають під диспансерним наглядом. На одну дитину в середньому припадає 2,5 захворювання. По 3 захворювання відзначено в 22,7% дітей, по 4 — 17,8%, по 5 і більше — 14,6% дітей. 32 із 1000 дітей народжуються з тяжкими спадковими недугами, що вдвічі більше, ніж 10 років тому.

75% інфікованих ВІЛ/СНІД складає молодь, серед якої 15% — діти та підлітки. Померли від СНІД у 1987-2001 роках 56 дітей. Протягом 1995-2002 років спостерігалося зростання показника дитячої захворюваності на туберкульоз майже на 55%. Всього в Україні на диспансерному обліку перебувають близько 220 тисяч дітей, хворих на туберкульоз.
(“Народна справедливість”, №22, червень 2003 р.)




1.7. Міжетнічні проблеми


В ночь с 20 на 21 июня витрину кафе-магазина “Русская книга” в центре Львова разбила бутылка со взрывчатой смесью. Другая витрина была разбита булыжником. К счастью, по словам представителя учреждения, бутылка не взорвалась. Во время инцидента в кафе-магазине находился один сотрудник. Задержать “террориста” не удалось. Милиция ведет расследование.

(“Сегодня”, №137, 23 июня 2003 г., №138, 24 июня 2003 г.)


***

Чи можна вважати цей випадок проявом націонал політичних настроїв — питання риторичне. На думку відомого львівського поета і громадського діяча Ігоря Калинця, це схоже швидше на провокацію, ніж на радикальні дії правих сил. Адже націоналістичні організації не вдалися б до такої підпільної роботи, а радше, припустив Калинець, могли б поперевертати ятки з російськими книжками, щоб не допускати засилля російськомовної літератури.

(“Україна молода”, №112, 24 червня 2003 р.)


***

В ночь с 22 на 23 июня на стене Русского культурного центра во Львове появилась надпись: “Кацапи, не обписуйте нецензурщиною наші святині. Будемо злитись!”. В комментарии для “Сегодня” председатель Русского движения Украины Александр Свистунов сказал, что “нам в последнее время “подсовывается” оригинальное решение: если во Львове происходит какая-то провокация по отношению к русским организациям, то это, мол, делают сами русские... Случившееся ни в коей мере нельзя рассматривать как хулиганство, тем более во Львове. Это политическая акция со стороны тех политических сил, которые достаточно хорошо представлены в Галичине. На месте происшествия были представители СБУ, милиции. Но, как показывает практика, виновными находят или бомжа, или какого-то сумасшедшего. Нас это не испугало и не удивило...”.

(“Сегодня”, №140, 26 июня 2003 г.)


***

Директор Російського культурного центру Валерій Провозін подав заяву в Личаківський райвідділ міліції, наголошуючи на тому, що у першу чергу треба виявити замовників, а не виконавців цього вандалізму.

(“Україна молода”, №113, 25 червня 2003 р.)


 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

2.1. Загальні проблеми

За даними Інституту масової інформації з 1996 по 2002 рік, в Україні до непрямої цензури найчастіше виявляються причетними податкові органи (14 випадків), прокуратура (15 випадків), місцеві адміністрації (20 випадків), міліція (21 випадок), органи судової влади (22 випадки).

Інколи до неадекватних дій стосовно свободи слова долучались і такі ніби аполітичні інституції, як керівництво державних друкарень і пожежної охорони.

Значна частина фізичного тиску, нападів, залякувань і вбивств здійснювалась “невідомими”.

В кінці минулого року експерти Ради Європи зазначали, що ліцензування діяльності ЗМІ “не є досить прозорим”, а Нацрада з питань телебачення і радіомовлення “не має достатніх гарантій незалежності діяльності”.

За даними Фонду захисту гласності, 70% справ про захист честі і гідності мають відверто недобросовісний характер і спрямованість, насамперед, на приборкання вільного слова. Це дало підстави Уповноваженому з прав людини Ніні Карпачовій стверджувати, що практика судових справ стосовно ЗМІ більш орієнтована на пріоритет захисту репутації осіб, ніж на захист свободи слова і думки. І це суперечить європейській практиці.

(“Демократична Україна”, №34, 6 травня 2003 р.)


***

В недавнем прямом телеэфире с народным депутатом В.И. Потаповым на вопрос депутата Купянского городского совета, редактора нашей газеты С.Д. Габриелова о свободе слова Василий Иванович дал исчерпывающий ответ: “У редактора “Франта” такое количество свободы, что он пишет все подряд. В его газете 50% неправды”. Спасибо народному избраннику, что он через прямой эфир сделал крутую рекламу “Франту”. Самая уважаемая газета в США “Вашингтон-Пост”, по данным американских экспертов, дает 25-30% правдивой информации. Так что мы переплюнули этих проклятых янки-демократов.

Мы вспоминаем 1 февраля 2001 года, дату для нашего коллектива судьбоносную: статья “Прямой эфир — сладкий, как зефир” стала отправной точкой в критическом ракурсе “Франта”. Тогда, почти 2 года тому назад, мы опубликовали свое, отличное от официальной прессы, видение и восприятие местного прямого телеэфира с участием высоких городских чиновников.

(“Франт”, г. Купянск-Узловой, Харьковская обл., №20, 8 мая 2003 г.)


***

В Івано-Франківській області почав діяти проект Фонду сприяння демократії посольства США в Україні “Права людини і свобода преси”. Основним завданням його є вивчення порушень у цій сфері та інформування громадськості про права людини і свободу преси. Реалізацією проекту зайнявся Конгрес підприємців області із залученням газети “Акценти”, в якій під цю тему виділена окрема сторінка.

Про це йшлося на круглому столі “Місце і роль ЗМІ у правовому захисті та правовій освіті населення”. Керівник проекту, голова Конгресу підприємців Володимир Ротару повідомив, що передбачено відкриття корпунктів у Косівському, Надвірнянському та Верховинському районах, оголошено конкурс на найкращу статтю та журналістське розслідування з цих проблемних питань. Буде також сформовано три групи волонтерів, які й розповсюджуватимуть матеріали з міжнародних стандартів прав людини та свободи преси, вивчатимуть ситуацію на місцях.

(“Галичина”, №83-84, 5 червня 2003 р.)


***

Іван Чиж, голова Держкомінформу:


Сплеск активності журналістів у відстоюванні своїх прав і свобод продиктований не стільки низкою трагічних подій, скільки необхідністю поміняти ставлення до журналістики як такої. Українська журналістика вкрай потребує позитивного іміджу. Нині він, мусимо визнати, більше негативний. І без того доволі розпорошена журналістська корпорація в Україні розколюється на різні, іноді антагоністичні, відверто ворожі один одному, табори.

Посилена увага до свободи слова в Україні з боку впливових міжнародних організацій, і не лише журналістських, похвальна. Але ті ж спостерігачі — що вони реально зробили корисного для українських журналістів? Чомусь закордонні колеги вперто не помічають паростків позитиву, хоча, за логікою речей, такі мають бути. А позитив у нас, на щастя, є. Ухвалюються закони на захист професійних прав журналістів, їхнього життя. Лише журналістам, окрім працівників правоохоронних органів, дозволяється носити зброю. Нині державний службовець, за вітчизняним законодавством, не має права відмовити працівникові мас-медіа у наданні інформації, якщо та не є державною таємницею. Зрештою, в Україні існує плюралізм думок. Можливо, його навіть занадто, бо коли б подібне явище мало декларативний характер, то нині не доводилося б дискутувати з приводу захисту інформаційного простору України від помітних і відчутних іноземних впливів. А ситуація у цьому сенсі надзвичайно небезпечна: майже повна комерціалізація інформаційного простору призвела до бурхливого розвитку індустрії популярних, але далеких від інтересів України і нації, мас-медіа.

(“Народна справедливість”, №22, червень 2003 р.)


***

З відкритого листа до Комітету Міністрів Ради Європи Асоціації партійної преси:


Ось і нещодавно міжнародному авторитетові України вже вкотре завдано чергового приниження. Ми знову в силу невідомо яких аргументів опинилися ледь не на останньому місці серед інших країн за рівнем свободи преси. Навіть за період, коли у нас було прийнято Закон щодо безперешкодної реалізації права людини на свободу слова і законодавчо затверджено значення слова “цензура”, безіменними експертами з Freedom House зафіксовано “подальше погіршення в Україні ситуації зі свободою ЗМІ”. А днями вже “Міжнародна амністія”, не обтяжуючи себе наведенням фактів та доказів, навела тінь на репутацію нашої держави, заявивши “про порушення в Україні прав громадян на вільний доступ до інформації”.

Вважаємо, що до моніторингу і експертної діяльності у сфері ЗМІ на території нашої країни Радою Європи цілком можуть долучатися не тільки відсторонені міжнародні організації, якась постійно діюча, кількісно обмежена група українських журналістів, а редакційні колективи майже 400 періодичних партійних видань, які на загал уособлюють у собі весь спектр політичних поглядів, справжній плюралізм думок, але при цьому єдині у своїх державницьких, патріотичних прагненнях. Партійні журналісти постійно перебувають в епіцентрі політичного життя. Їхні узагальнені спостереження, висновки здатні були б не тільки забезпечити прозорість, гласність, демократичність в отриманні достовірних результатів, а й, головне, — сприяти виробленню неупереджених оцінок та заходів щодо процесу демократичної розбудови України.

(“Народна справедливість”, №22, червень 2003 р.)


***

10 червня в столичному Будинку вчителя відбувся Форум журналістів “Правовий захист”. Ініціатором його проведення виступили Інститут масової інформації, Комітет ВР з питань свободи слова та інформації та громадська рада з питань свободи слова та інформації.

Форум розпочався безпрецедентним явищем: підписанням політичної угоди про взаєморозуміння між власниками та журналістським колективом ТРК “Експрес-інформ”. З боку власників свій підпис поставив народний депутат України Петро Порошенко.

(“Інформаційний бюлетень”, №24, 19 червня 2003 р.)




2.2. Судові процеси за участю ЗМІ

З архіву було вилучено матеріали кримінальної справи, порушеної 1973 року проти Віктора Медведчука, і матеріали суду над його батьком. Дмитро Чобіт, автор книги “Нарцис...”, щоправда, встиг на законних підставах наробити копій. Віктор Володимирович подався до суду, захищаючи свою репутацію. Кінця-краю судовим слуханням не видно, твердження Чобота на даний момент Медведчуком не спростовані. Зате деталі медведчуківського минулого стали предметом ще однієї судової справи. Нічого до ладу не вирішивши з “Нарцисом”, Віктор Володимирович викликав (майже з того ж приводу) на дуель Олександра Мороза і всю СПУ.

Торік 15 вересня в палаці культури столичного університету на Форумі демократичних сил, скликаному Віктором Ющенком, був оприлюднений 20-хвининний фільм “Оцифрована правда”, створений прес-службою СПУ. Головним його героєм був Леонід Кучма. Медведчукові в фільмі було присвячено лише кілька фраз. Дізнавшись про показ на Форумі фільму “Оцифрована правда”, позиватися вирішив не Леонід Кучма, а саме Медведчук — за три фрази, які пролунали в фільмі: “Небезопасно допускать Медведчука к власти. Он характеризуется как самый жестокий, то есть, человек, который не имеет абсолютно никаких преград”, “Мы такую справку нашли по университету, что он получил 206-ю статью ч.2 и 141-ю — грабеж и хулиганство. 8 месяцев отбыл в местах лишения свободы”, “Еще они (йдеться про групу бізнесменів есдеківської орієнтації) Сумское объединение приватизировали за бесценок... 75 миллионов гривен выкачивают наличными с облэнерго, причем как подъезжают: ставят... не даешь 98% — значит, расстреливают”. Всі ці твердження лунають у фільмі з вуст міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. І говорить він їх самому “гаранту” під час “ділових” посиденьок в записах Миколи Мельниченка.

Віктор Володимирович вирішив стягнути з Олександра Мороза і СПУ мільйон гривень за слова, вимовлені Кравченком. На одному з перших судових засідань на будь-яке розповсюдження фільму “Оцифрована правда” було накладено заборону. Можливо, заборона ця і є та “програма-мінімум”, яку ставили перед собою автори позову. Те, що не пощастило зробити з “Нарцисом”, вдалося вчинити з “Оцифрованою правдою”. Загалом, табу, накладене на 20-хвилинний ролик, виглядає, як порушення конституційного права громадян на отримання інформації.

Зовсім недавно Віктор Володимирович притягнув до суду народного депутата Сергія Ратушняка, колишнього міського голову Ужгорода. У 2000 році протистояння з СДПУ(о) закінчилося для нього тим, що його, хворого, бійці “Беркута” на простирадлах спустили з вікна лікарняної палати, заліпивши рота, вивезли на Львівщину. Досить довгий час Ратушняк карався в СІЗО. У 2002 році ужгородці обрали його до парламенту. Трохи згодом Сергій Миколайович дав інтерв’ю ужгородській газеті “РІО”, у якому назвав засідання пропрезидентської депутатської більшості в колишньому музеї Леніна 21 січня 2000 року “оксамитово-кримінальним антидержавним заколотом під ватажкуванням Медведчука” та висловив думку, що на “його совісті смерть українського генія Стуса, а на совісті його батька — понад 1600 відправлених на каторжні роботи до Німеччини українців”. За ці слова Медведчук подав на Ратушняка до суду. Віповідач нічого не знав про сам факт позову і про плановані судові слухання. Процес відбувся у улюбленому суді Медведчука — Печерському районному суді Києва, незважаючи на те, що екс-мер Ужгорода — не столичний житель, а редакція газети “РІО” розташована в Закарпатті. За відсутності Сергія Миколайовича суддя Стрижевська задовольнила вимоги глави президентської адміністрації. Тепер Ратушняка поставлено в такі умови, що він мусить уже не з самим Віктором Володимировичем позиватися, а оскаржувати дії суду...

Притягнув до суду Медведчук і нашу газету. Лідеру СДПУ(о) не сподобалася характеристика, яку дала йому Юлія Тимошенко в одному з інтерв’ю. Позиватися Віктор Володимирович вирішив не тільки з пані Юлією, а й з самими “Сільськими вістями” та автором матеріалу Василем Грузіним.

(“Сільські вісті”, №58, 22 травня 2003 р.)


***



  1. 2003 р. Печерський суд Києва відмовив у позовних вимогах Мінтранспорту України до газети “Вечерние вести” та автора статті “Зачем Минтрансу своя армия?” Сергія Сухобока, передрукованої “ВВ” з інтернет-видання “Обком”. Позивач вимагав спростування і відшкодування моральних збитків у розмірі 5 млн. грн.



(“Українське слово”, ч.24, 12-18 червня 2003 р.)


***

Журналіст газети “Експрес” Богдан Куфрик виграв суд у мера Львова Любомира Буняка. Апеляційний суд Львівської області визнав дії міського голови, який вигнав Б. Куфрика зі своєї прес-конференції, неправомірними. Таким чином, суд скасував рішення Галицького місцевого суду Львова, який у березні ц.р. відмовив Б. Куфрику у задоволенні його скарги. Проте Апеляційний суд скаргу позивача задовольнив лише частково — у відшкодуванні 5000 гривень моральних збитків журналістові відмовлено.

(“Сільські вісті”, №73, 26 червня 2003 р.)


2.3. Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

Позавчора ввечері розповсюджувачів газети блоку “Наша Україна” “Без цензури” в Харкові спіткав прикрий інцидент. Працівниками місцевої міліції було вилучено 410 примірників видання. Політичний тижневик безкоштовно поширювали у підземному переході станції метрополітену “Пролетарська”. Близько 5-ї вечора до розповсюджувачів Ігумнова та Полтавця підійшли працівники станційного підрозділу міліції з вимогою пройти до кімнати чергових станції. Там у присутності понятих було складено протокол про вилучення 410 примірників видання. Як пояснили “УМ” працівники газети, формальною причиною було посилання на те, що розповсюджувачі начебто заважали руху пасажирів метро. Однак на офіційний запит помічників народного депутата України Володимира Філенка Короля та Варченка про правові підстави своїх дій старший сержант Сапельник повідомив, що він діяв відповідно до наказу чергового відділу охорони метрополітену капітана Сухорука. У редакції “Без цензури” наголошують, що це вже не перший випадок переслідування поширювачів видання у Харківській області.

(“Україна молода”, №109, 19 червня 2003 р.)


***

18 жовтня 2000 року співробітники Радянського райуправління міліції м. Києва Я. Манаринський і А. Крайпяй вилучили з мережі агентства “Союздрук” наклад газети “Свобода” №29.

Майже через три роки начальник ТУМ-1 Шевченківського райуправління міліції м. Києва (наступника Радянського РУ) О. Галиня повідомив редакцію, що вилучення накладу “Свободи” було здійснено за письмовим завданням колегії Генпрокуратури України. Найцікавіше, що за наслідками перевірки змісту вилученого номера “Свободи” прокуратурою Радянського району м. Києва прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 6 п.2 КПК України (відсутність складу злочину).

З березня 2002 року у прокуратурі Черкаської області продовжує незаконно утримуватися 107-тисячний наклад газети “Свобода”, №11, а кримінальна справа, на підставі якої наше видання було вилучене в друкарні черкаського видавництва “Республіка”, ще й досі не розслідувана.

(“Свобода”, №25, 24-30 червня 2003 р.)


***

Мало не всі газети й телеканали Чернівецької області пікетували обласну держадміністрацію. Від будь-якої допомоги з боку партій та громадських організацій журналісти свідомо відмовилися. Це була суто корпоративна акція, яка мала на меті одне: продемонструвати відомству Теофіла Бауера згуртованість мас-медійних лав, а також цілковиту огиду до постійних спроб губернатора придушити вільну журналістську думку. Пікетувальники вимагали відставки губернатора, звільнення з роботи тих обласних чиновників, які “курирують” буковинський інформаційний простір, можливості спокійно працювати для своїх редакцій і для чернівецької газети “Час”.

Приводом для акції стало те, що кількома тижнями раніше Першотравневий районний суд Чернівців присудив стягнути з газети “Час” 50 тисяч гривень на користь колишнього чиновника облдержадміністрації Олександра Семенка. Для “Часу” таке рішення суду фактично означало фінансову смерть. Судовий вердикт шокував не тільки чернівчан, але й усю Україну. Втім, чернівецьких журналістів він буквально приголомшив, оскільки вони не сумнівались: суд і Семенко діють на користь Бауера, і слідом за знищенням “Часу” розпочнеться фінансова розправа над іншими непокірними виданнями регіону — “Молодим буковинцем”, “Буковинським вічем”, “Буковиною”, тижневиком “Доба”.

Нещодавно стаття “Губернатор Буковини забирає у гуцулів гори і ліс” в газеті “Час” справила в області ефект бомби. Йшлося про спробу пана Бауера перерозподілити лісозаготівельний бізнес на користь однієї приватної фірми, відібравши таким чином шматок хліба в багатьох горян. Вибухнув скандал. Гуцули в гірських районах приготувалися мало не до бунту. Під тиском громадськості губернатор був змушений відмінити своє розпорядження.

(“Сільські вісті”, №68, 13 червня 2003 р.)


***

Редактора тележурнала Минобороны “Территория безопасности”, выходящего на УТ-1, уволили из-за отказа от цензуры своей программы.

По словам Игоря Рудича, его тележурнал вышел 8 июня в эфир с существенными купюрами. Из сюжета про отправку украинских миротворцев в Ирак ему приказали вырезать комментарии лидера блока “Наша Украина” Виктора Ющенко и коммуниста Георгия Крючкова, главы комитета ВР по вопросам национальной безопасности и обороны. Когда Рудич отказался это сделать, его сразу же уволили. Экс-редактор обвинил начальника Центральной телерадиостудии Минобороны Александра Тереверко и обратился к коллегам и общественности с просьбой защитить программу от цензуры.

(“Вечерний Харьков”, №65, 19 июня 2003 г.)


Звернення Ігоря Рудича до колег — див. “Інформаційний бюлетень”, №24, 19 червня 2003 р.

***

З відкритого листа голови СНЖУ І. Лубченка голові Держкомтелерадіо Івану Чижу


Наказом очолюваного Вами Держкомтелерадіо звільнено з займаної посади Георгія Терона — генерального директора Чернівецької ОДТРК.

Формальним приводом для цього стало закінчення дії контракту з Г.Тероном. Кажу — формальним, бо і керівництво СНЖУ, і буковинські працівники ЗМІ, та і наші колеги у всій державі добре знають про багаторічний конфлікт Голови Чернівецької облдержадміністрації Теофіла Бауера з журналістами, про судові позови до них.

Протистояння чернівецького губернатора і журналістів, які сповнені рішучості відстоювати право писати і говорити правду, сягнуло апогею, коли журналісти і члени їхніх сімей пікетували приміщення облдержадміністрації, серед пікетувальників був і Г. Терон. Це викликало особливий спротив пана Бауера, який заявив, що такий принциповий журналістський ватажок не буде очолювати обласну телерадіокомпанію. І, як бачимо, він цього домігся. Наказ про звільнення Г. Терона з посади видано навіть без погодження з радою генеральних директорів держтелерадіокомпаній, хоча це й передбачено положенням про раду, затвердженим колегією очолюваного Вами Комітету.

Прикро, що Держкомтелерадіо у протистоянні журналістів і чиновника стало на бік останнього.

У ті ж дні, коли у Києві був підписаний наказ про звільнення Г. Терона, у Сімферополі у відставку з посади генерального директора телерадіокомпанії “Крим” місцеві чиновники відправляють Валерія Низового.

Загроза розірвання контракту нависла й над генеральними директорами Дніпропетровської, Волинської та деяких інших ОДТРК.

Гірко, що очолюваний Вами комітет руйнує те, що ви весь час декларували.

(“Свобода”, №25, 24-30 червня 2003 р.)


Див. також — “Україна молода”, №113, 25 червня 2003 р.

***

Головний редактор газети “Ржищів” Олег Предаченко був змушений звільнитися з роботи, бо його позиція щодо політичної реформи не збігається з “офіційною лінією” місцевої влади. Про це він заявив на прес-конференції. Предаченко пояснив, що 4 квітня взяв участь у засіданні “круглого столу” щодо політичної реформи і як голова Ржищевської міської організації Партії зелених України виклав позицію партії щодо реформи. Як стверджує журналіст, його виступ викликав у організаторів обговорення неадекватну реакцію. Зокрема, ведуча “круглого столу”, керуюча справами міськвиконкому Алла Хріменко, зазначила, що як головний редактор міської газети він не має права на позицію, що не збігається з “офіційною лінією”. 7 квітня О. Предаченка викликали до міського голови Ржищева Миколи Спичака, де вказали на те, що маючи політичні погляди, розбіжні з тим, що друкує влада в міській газеті, він не може займати посаду головного редактора цієї газети. 12 травня О. Предаченка знову викликали до міського голови, після чого він був змушений написати заяву про звільнення з посади головного редактора газети “Ржищів”.

(“Сільські вісті”, №73, 26 червня 2003 р.)




2.4. Брудні технології

Прокуратура Запорожья возбудила уголовное дело по факту распространения заведомо ложной информации о совершении тяжкого преступления кандидатом на пост мэра Запорожья — губернатором Евгением Карташовым. Об этом 6 июня на брифинге сообщил прокурор Запорожья Олег Скиданов. По его словам, поводом для возбуждения уголовного дела по ст. 383 ч.2 Уголовного кодекса Украины стало распространение в Запорожье листовки в виде газеты без реквизитов под названием “Дело чести”, в которой утверждалось, что губернатор Запорожской области Евгений Карташов причастен к убийству мэра Запорожья Александра Поляка. Правоохранительные органы Запорожья проводят мероприятия по выявлению заказчиков и исполнителей грязной листовки.

(“Запорізька січ”, №109, 7 червня 2003 р.)


***

Эта анонимная листовка была разбросана по Запорожью за несколько дней до выборов мэра тиражом 2 млн. 200 тысяч экземпляров. Такой тираж был указан в выходных данных. Следствию предстоит также ответить на вопрос — как такой огромный тираж мог незаметно попасть в Запорожье? Для его перевозки понадобилось бы с десяток грузовиков или два десятка автобусов.

(“Досье”, г. Запорожье, №26, 19 июня 2003 г.)




2.5. Злочини проти представників ЗМІ

Сотрудники УМВДУ в Одесской области задержали 29-летнего бомжа, подозреваемого в избиении и ограблении вечером 15 мая сотрудника телекомпании “Одесса плюс” Александра Мизина. Об этом проинформировал журналистов первый заместитель начальника областного управления милиции Геннадий Подройко. Причем задержанный, добавил Г. Подройко, признал свою вину не только в инкриминированном ему нападении 15 мая на юрисконсульта компании “Одесса плюс”, но и в “совершении еще трех десятков подобных преступлений”. Задержанный пообещал также показать, где спрятан дипломат с документами. В настоящее время правоохранители разыскивают второго соучастника разбойного нападения. Согласно полученным милицией признаниям подозреваемого, “разыскиваемый преступник также является лицом без определенного места жительства”, однако поиски его пока не увенчались успехом, сказал Г. Подройко.

Как отмечают местные наблюдатели, пока следствие по факту разбойного нападения и ограбления А. Мизина во многом напоминает историю с избиением руководителя Славянской телекомпании ИРТК “ТОР” Игоря Александрова, сообщает УНИАН.

(“Деловая Одесса”, №6, 13 июня 2003 г.)


***

У зв’язку з розбійним нападом на Олександра Мізіна виконком Незалежної профспілки журналістів (м. Одеса) розповсюдив заяву, констатуючи “загальне погіршення ситуації в телевізійному просторі регіону”. Виконком вказує на тенденцію “витіснення з ефіру електронних ЗМІ, які не вписуються в “єдину інформаційну політику місцевої влади”. Автори документу звертають увагу на те, що викрадені під час нападу службові документи пов’язані з участю О. Мізіна у триваючому судовому процесі за позовами до телекомпанії “Одеса плюс” колишнього директора одеського ринку “Південний” Сергія Демидова і колишнього юрисконсульта ринку Григорія Квасюка.

(“Сільські вісті”, №58, 22 травня 2003 р.)


***

Апелляционный суд Сумской области начал слушание дела по факту убийства 9 сентября прошлого года корреспондента областной государственной телерадиокомпании Владимира Провороцкого. На скамье подсудимых находятся 20-летние Николай Ш. И Александр Р., а также 25-летний Виталий К. По словам начальника МВДУ в Сумской области Николая Плеханова, проверкой достоверно установлено, что убийство не связано с профессиональной деятельностью журналиста, а было совершено, скорее всего, из корыстных мотивов.

Все трое обвиняемых уже привлекались к уголовной ответственности за различные преступления.

(“Сегодня”, №136, 21 июня 2003 г.)



2.6. Перешкоджання професійній діяльності журналістів




Журналісти луганських газет звернулися до Ради суддів Верховного Суду України, Уповноваженого ВР України з прав людини, Секретаріату правління НСЖУ, голови Луганської облдержадміністрації, прокурора Луганської області, начальника територіального управління судової адміністрації в Луганській області з офіційною заявою, вимагаючи порушити кримінальну справу за ст. 171 КК України проти судді Ленінського районного суду Луганська пана Масенка. У заяві наведено приклади перешкоджання суддями Луганська журналістській діяльності.

Заява журналістів взята до розгляду Апеляційним судом Луганської області.

(“Українське слово”, ч.24, 12-18 червня 2003 р.)



2.8. Повідомлення про конфлікти, пов’язані з ліцензуванням електронних ЗМІ

Телекомпанії “Київ” та “ТЕТ” поділили канали. “ТЕТ” перейде на 42-й канал, залишивши 30-й у розпорядженні “Києва”. Обидві телекомпанії подали спільну заяву до Нацради з питань телебачення і радіомовлення.

(“Україна молода”, №114, 26 червня 2003 р.)


***

Телекомпанія “ЮТАР” повідомила про те, що вона звернулась із заявою до Європейського суду з прав людини. Підставою для звернення, направленого в Страсбург 26 квітня 2003 р., є порушення ст. 10 “Свобода вираження поглядів” та ст. 6 “Право на справедливий судовий розгляд” Європейської конвенції з прав людини. 17 квітня 2002 року рішенням Нацради з питань телебачення та радіомовлення “ЮТАР” не було визнано переможцем конкурсного відбору на право користування 37-м каналом у Києві.

(“Українське слово”, ч.24, 12-18 червня 2003 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори