пошук  
версія для друку
08.04.2004

15 - 20 листопада 2003 р

   

ПРАВА ЛЮДИНИ 

Новини правозахисту

Если в 2000 году в Европейский суд по права человека нашими согражданами было подано 1520 заявлений, то в 2001 году — 2104, в 2002 — 2549. За 10 месяцев 2003 года в европейский суд подали 1732 заявления, информирует ЛигаOnline. По словам министра юстиции Александра Лавриновича, в 2000 году Европейский суд признал возможным для рассмотрения и направил украинскому правительству для предоставления замечаний 26 заявлений, в 2001 — 13, в 2002 — 18, в 2003 — уже 131 заявление.

Среди основных категорий жалоб, которые были признаны Европейским судом как потенциально приемлемые — заявления о невыполнении решений национальных судов, чрезмерная длительность производства дел в суде, применение к обвиняемым незаконных методов ведения следствия, неэффективное расследование прокуратурой жалоб на истязания, нарушение прав при задержании и взятии под стражу, а также нарушение процессуальных норм.

(«Сегодня», №262, 18 ноября 2003 г.)

Право на приватність

Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор:

Влітку працівники ЗАТ „ЛУКОР» відчули, що грядуть якісь зміни: їм наполегливо рекомендували не приходити на роботу у шортах, кросівках, шльопанцях, одне слово — одяг повинен був мати майже офіційний вигляд. Кажуть, декого просто не допускали до роботи, якщо він не відповідав неписаним стандартам. Скоро, за даними „Вікон», ці вимоги набудуть цілком цивілізованого вигляду, а значить — і обов’язковості для порушників вже писаних правил: готується до прийняття Корпоративний кодекс ЗАТ „ЛУКОР» — своєрідна моральна Конституція (читай — Біблія) кожного „лукорівця». Кодекс закріпить не тільки місію і принципи діяльності товариства, але й усі без винятку вимоги до морального, ділового та зовнішнього вигляду персоналу. Скидається на те, що скоро „ЛУКОР» буде не тільки лідером нафтохімічної промисловості, але й острівцем... ідеального суспільства, де всі люблять, шанують, поважають одне одного і ходять тільки у костюмах та з ідеальним макіяжем.

До корпоративної культури будь готовий!

Нещодавно представники усіх структурних підрозділів ЗАТ „ЛУКОР» отримали на розгляд проект Корпоративного кодексу. Як зазначають укладачі цього документу, „викладені в Корпоративному кодексі норми і правила потрібні для того, щоб консолідувати зусилля працівників з освоєння кращих зразків ділової поведінки та міжособистісної взаємодії і за допомогою цього прискорити досягнення мети і завдань Товариства».

У проекті сформульована і стратегічна мета „ЛУКОРу» — до 2010 року увійти у число лідерів підприємств лідерів ЗАТ „Лукойл-Нафтохім». Саме для цього, мовляв, і необхідна так звана корпоративна культура, якій присвячено 9 з 11 сторінок проекту Корпоративного кодексу ЗАТ „ЛУКОР».

Читаючи окремі пункти проекту кодексу, я чомусь пригадала усе своє жовтенятсько-комсомольське (а більш поважні працівники ЗАТ — мабуть, і комуністичне) минуле. Адже одним з принципів, на якому повинна базуватися єдність „ЛУКОРу», відзначена солідарність. А це:

— почуття причетності, залучення кожного працюючого до справ Товариства, сприяння своєю сумлінною і зацікавленою працею до його процвітання і розвитку;

— товариство, відданість, вірність його інтересам і цінностям, захист їх від несумлінних конкурентів і інших недоброзичливців;

— принцип, що добре для товариства — добре для мене, а що добре для мене — добре для товариства...»

Автори проекту, наче біблійні пророки, у перелік умов, необхідних для працівників ЗАТ «ЛУКОР» у ділових стосунках, заклали „шляхетність та чуйність». Уявляю картину: „Петре Степановичу, чи не були б Ви такі люб’язні взяти оту балку і дати собі нею по крижах, бо Ви такий добрий начальник, що моя шляхетність та чуйність не дозволяє мені самому вгріти Вас помежи ребра!»

Поряд з усіма якостями, необхідними для справжнього ком..., ой, „лукорівця» (ретельності, сумлінності, пунктуальності), визначені і неприйнятні дії. До них, зокрема, відносяться: брутальність, погрози і насильство і... нецензурна лайка. Цікаво, чи користуються таким Корпоративним кодексом працівники російських аналогів „ЛУКОРу», адже звідки, як не з Росії-матінки, і пішла ота нецензурщина?

Про Нью-Париж і „Вартову башту»

Особливе захоплення у поціновувачів ділового стилю одягу викликали б вимоги проекту кодексу до зовнішнього вигляду правдивого „лукорівця»:

„Для чоловіків рекомендується діловий костюм (або піджак і штани) строгого, бажано класичного стилю і спокійного тону. Сорочки — переважно світлі й однотонні. Краватка обов’язкова. У спекотний час допускається носіння сорочки з коротким рукавом без піджака. Не допускається носіння кросівок, джинсів, светрів, футболок і т. д.

Для жінок рекомендується костюм — із спідницею або брючний, блузка із спідницею або штанами, плаття з довгим або коротким рукавом. Не допускається використовувати яскраві і крикливі кольори в одязі, а також носити відкриті і прозорі блузки і плаття, дуже короткі спідниці і плаття, строкаті штани, шорти, бриджі, кросівки, джинси, футболки і т. п. Прикраси і макіяж повинні бути помірними і гармоніювати з верхнім одягом. Колготи (панчохи) обов’язкові.

Правила зовнішнього вигляду обов’язкові для виконання ВСІМА (виділено мною. — Авт.) працівниками, діють для усіх без винятку і протягом усього робочого часу...»

Я вже це бачу: кутюр’є з усього світу відкривають свої бутіки в Калуші... Калуш автоматично стає Нью-Парижем, а калушанки — провідними топ-моделями... Усі ходять зачаровані і дарують один одному „Вартову башту»...

Критика „ЛУКОРу» — зрада Корпоративного кодексу?

Те, що „ЛУКОР» не любить критики і не звик до неї — відомо. Тепер критика товариства, очевидно, буде заборонена офіційно: „Працівники роблять усе, щоб захистити Товариство, відстояти його інтереси. Працівник ніколи не скаже нічого поганого про Товариство стороннім». Шановні панове, невже ви для дотримання кодексу будете вводити систему суцільних доносів?

Дуже точно автори проекту Корпоративного кодексу вловили особливості українського характеру або, як модно зараз говорити, ментальності, коли виконання роботи заміняється фразами на кшталт „забув», „зараз зроблю», „я думав, що це може зачекати»... У проекті пропонують просто ввести заборону на такі вислови:

„Я хотів, але не вийшло»; „Хотів, як краще», „А я думав...»;

„Не знаю», „Не передавали», „Не чув», „Перший раз чую», „А мені ніхто не говорив»;

„Дзвонив, не додзвонився», „Хотів зателефонувати, але не було можливості», „Шукав, але не знайшов»...

Свобода слова по-лукорівськи

Особливо хочу зупинитися на розумінні авторами Корпоративного кодексу свободи слова і відкритості у спілкуванні з представниками засобів масової інформації. Вже зараз отримати інформацію із ЗАТ „ЛУКОР» практично неможливо. З прийняттям кодексу журналістам, очевидно, доведеться взагалі забути, що таке спілкування з працівниками „ЛУКОРу»:

(«Вікна», з повідомлень дописувачів ХПГ)

Резонансні справи

Министерство внутренних дел рассматривает заявления бывших сотрудников Краматорского УБОПа, а заодно главных героев разоблачительных передач Игоря Александрова Михаила Сербина и Олега Солодуна о восстановлении на работе в органах внутренних дел.

Именно они еще 2 года назад первыми назвали имена организаторов убийства директора телекомпании «ТОР» и содействовали Генеральной прокуратуре в расследовании этого преступления. Аналогичные заявления опальные экс-убоповцы писали уже дважды, но после «проверки обстоятельств» получали отказ. Чем закончится нынешнее дело, еще неизвестно, но М. Сербин и О. Солодун не теряют надежды. Ведь новый министр внутренних дел провозгласил курс на искоренение коррупции и преступности в милицейском ведомстве и тем самым будто бы проложил путь к дальнейшей деятельности в органах таких «профи», как авторы заявления. Кроме их обращения, рассматривают и ходатайство нескольких общественных организаций. Таким образом, резолюция на заявлении прояснит не только судьбу двух бывших сотрудников органов, но и искренность намерений нового руководства МВД.

(«Голос Украины», №207, 1 ноября 2003 г.)

***

Первый в истории Украины суд над футбольными фанатами состоялся в Житомире.

Шестерым болельщикам киевского «Динамо», побывавшим здесь 24 августа минувшего года на матче кубка страны с «Полесьем», инкриминировалось злостное хулиганство. В перерыве матча и после его окончания между фанатами и сотрудниками местного спецподразделения «Беркут» разгорелась потасовка. Усмиряя публику, среди которой были женщины и дети, спецназовцы уложили столичных болельщиков на землю и без разбора били их резиновыми дубинками и ногами. Суд признал действия «Беркута» правомерными, а фанатов приговорил к лишению свободы сроком от 3 до 5 лет с отсрочкой приговора.

(«Вечерние вести», №175, 19 ноября 2003 г.)

Міжетнічні взаємини

Госкомитет Украины по делам национальностей и миграции выступил с заявлением, в котором осуждаются материалы ксенофобского характера, обнародованные в СМИ. В частности, в сообщении пресс-службы Госкомнацмиграции говорится:

«Материал в газете «Сільські вісті» от 30 сентября этого года «Евреи Украины: миф и реальность», который принадлежит перу профессора В.В. Яременко, вызвал крайне негативный резонанс в обществе. Автор приводит много необоснованных и оскорбительных для еврейского населения нашей страны высказываний, что может повредить международному авторитету Украины, посеять межнациональную рознь в государстве.

Госкомнацмиграции Украины решительно осуждает какие-либо проявления национальной и религиозной нетерпимости, в том числе, и антисемитизма и призывает ученых, публицистов, политических и общественных деятелей, всех, кому не безразлична судьба Украины, проявлять максимальную взвешенность, жизненную мудрость, научную добросовестность при освещении чрезвычайно тонкой проблематики межнациональных отношений и национальных меньшинств.

(«Факты», №209, 12 ноября 2003 г.)

 

 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

Новини медіа-простору

На днях президент Полтавского областного медиа-клуба Людмила Кучеренко презентовала в НСЖУ «Белую книгу полтавской журналистики», в которой собраны документы, мысли специалистов, материалы СМИ о состоянии свободы слова и прессы в регионе в 1997-2003 годах. Большинство полтавских чиновников до сих пор убеждают европейское сообщество, что политическую цензуру придумали оппозиционные журналисты. А в официальных справках облпресинформа говорится: «Вся палитра периодики обеспечивает практическую реализацию конституционного права граждан на свободу слова, информацию, демократизм...». Впрочем, представители четвертой власти решили написать о «покушениях на правду» и «заблокированной совести» некоторых чиновников. По словам Людмилы Кучеренко, Полтавщина по уровню свободы печати занимает 22-е место в Украине. Опальные журналисты часто попадают в поле зрения налоговиков, СЭС, пожарных. Предпринимателей предупреждают о «неэффективности» размещения рекламы в оппозиционных изданиях. В сборник включены не все факты давления на СМИ, угроз физического уничтожения и даже покушения на жизнь журналистов. Некоторые руководители масс-медиа не захотели «иметь неприятности» от власти и не представили материалы.

(«Голос Украины», №220, 20 ноября 2003 г.)

Загальні проблеми

Міфи про український інформаційний простір на заході вигадують необізнані журналісти. Про це на зустрічі з представниками європейських ЗМІ — European report, New Europe, EuroNews — заявив голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Іван Чиж. Першим найпоширенішим міфом про українські мас-медіа, за словами Івана Чижа, є тотальне одержавлення та тотальний державний контроль над ЗМІ.

— Я переконаний, що таку інформацію продукують у своїх виданнях лише необізнані закордонні журналісти, — підкреслив пан Чиж. Аргументуючи свої слова, голова Держкомтелерадіо навів деякі офіційні дані. Так, на сьогоднішній день в Україні зареєстровано 18 тис. 296 друкованих ЗМІ. Лише 7,6 % — з них засновані державними органами влади або за участю державної влади на центральному та місцевому рівні. Так само активно реєструються електронні ЗМІ – Національна рада з питань телебачення та радіомовлення вже видала 1200 ліцензій на право мовлення. Наступна надумана проблема, за словами пана Чижа, — це утиск політичних партій, які не можуть видавати свої часописи та не мають можливості оприлюднювати альтернативну до влади думку. Коментуючи цей пункт, голова Деркомтелерідіо знову звернувся до статистики: на даний момент в Україні зареєстровано 420 газет, засновниками яких є політичні партії. З них 72 видання – загальнодержавні. “Деяким опозиційним партіям належать по 20-30 видань, які регулярно виходять і дуже жорстко критикують центральну та регіональну владу”, — підкреслив Іван Чиж. Розвіюючи черговий міф про те, що в Україні немає належних умов для того, щоб в інформаційному просторі були представлені видання, засновані іноземцями, Іван Чиж відмітив, що українське законодавство, зокрема Закон “Про друковані ЗМІ”, “набагато випередило об’єктивне формування інститутів громадянського суспільства та інші процеси, які мали визріти щодо інформаційної сфери”. Вищезгаданий закон, за оцінками голови Комітету, не застосовує ніяких обмежень щодо присутності іноземців в інформаційному полі України. При цьому не вибудовано паритетних принципів, аби громадяни України, фізичні та юридичні особи, мали змогу відповідно реєструвати свої видання у інших країнах.

— Виходить, що саме Україна є обмеженою державою щодо можливості паритетно засновувати власні ЗМІ в інших країнах. Проте, у нашому інформаційному просторі господарює хто завгодно, хіба що лінивий не прийшов, — резюмує Іван Чиж. Відповідаючи на запитання журналіста європейського телеканалу EuroNews, чи існують на Україні справді незалежні ЗМІ, голова Комітету сказав, що “наша журналістика, так само, як ваша недостатньо вільна”, після чого звернувся до улюбленого українськими чиновниками прислів’я – хто платить, той і замовляє музику. Додавши при цьому, що він дуже засмучений з приводу того, що вітчизняні комерційні ЗМІ перетворилися в “політичні рупори” та не є комерційними проектами. Європейські журналісти також поцікавилися в пана Чижа, яку позицію по відношенню до уряду займають недержавні ЗМІ? На що Іван Чиж відповів — поводяться таким чином, як їм диктують власники. “Політики, які фінансують видання чи телерадіоканали, не засвічують своє ім’я, проте всі здогадуються, хто за ними стоїть”, — пояснив голова Комітету. Наприкінці зустрічі Іван Чиж поскаржився присутнім, що вся українська журналістика є коментованою. “Вона мала б ґрунтуватися лише на достовірних фактах”, – сказав він. Проте, присутні журналісти не погодилися з такою думкою, наполягаючи, що прісні газети нікому не цікаві (Інститут масової інформації, 13.11.2003)

www.imi.org.ua

***

„Телекритика” звернулася до учасників II Форуму журналістів „За вибори без цензури” із запитаннями щодо ролі, яку вже грають та ще зіграють ЗМІ під час виборчої кампанії, щодо тих умов, які для медіа мають створити та реально створять політики й законодавці.

На наш погляд, відповіді опитаних дають досить адекватну картину того, що нині відбувається в інформаційному просторі.

Запитання „Телекритики”:

- Наскільки активно ЗМІ вже готуються до виборчої президентської кампанії?

- Чи треба напередодні виборів вносити зміни до законодавства стосовно політичної реклами?

- Чи зможуть власники ЗМІ домовитись про цивілізовану роботу на президентських виборах?

Микола Томенко, голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації:

Звичайно, ми хочемо змінити деякі норми чинного законодавства про вибори президента. Хоча є великі сумніви, що ВР проголосує за ці зміни. Якщо ні, тоді доведеться працювати в нинішніх умовах.

У Законі "Про вибори президента" 1997 року фактично немає чітко прописаної процедури розміщення реклами: на який термін розміщувати, за якими розцінками, ефірний час тощо. Нас непокоїть ймовірність застосування різних стандартів до різних кандидатів на виборах. Є нюанси, пов’язані зі спростуванням, зверненням і таке інше, тобто діючий закон є досить поверхневим.

Ідеальний варіант — привести Закон про вибори Президента в частині ЗМІ у відповідність до Закону про вибори народних депутатів, де ці всі моменти чітко прописані. Якщо цього не буде, тоді діятиме Положення ЦВК.

На майбутнє ми заклали такі рішення, які, на мою думку, є дуже важливими. Ми переконуємо Верховний Суд провести спеціальний пленум про практику судових позовів проти журналістів. Думаю, що і Генеральна прокуратура свою обіцянку виконає, вона спеціально готувала колегію на тему "Перешкоджання виконанню журналістами своїх службових обов’язків". Тобто ми прагнемо домовленості про єдине розуміння того, як мають працювати медіа під час виборів, — між Верховною Радою, Генпрокуратурою, ЦВК. Я думаю, що у цій непростій війні під назвою „вибори” ми будемо у 2004 році набагато більш підготовленими, ніж було до цього.

Про політичну рекламу не буде прийнято спеціального закону, він дуже двозначний і ВР за нього не проголосує — це очевидно. Хоча цей закон теоретично потрібен, але тільки в державі, де є правова культура.

На сьогоднішній день маємо ситуацію, коли не тільки журналісти, а й власники ЗМІ стали заручниками ситуації з виборами. Хоча б подивитись на рейтинги і їх зміну в залежності від того, яку інформаційну політику обирає компанія. Я сподіваюсь, що власники домовлятимуться про якісь правила поведінки. У всякому разі, директори телекомпаній, з якими я зустрічався, зацікавленні у певних корпоративних діях, щоб визначити, як діяти стосовно розміщення виборчої або політичної реклами, щоб був єдиний підхід. Вони зацікавлені у цивілізованих правилах під час президентської виборчої кампанії.

Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки:

У нас є ЗМІ комерційні, комунальні, державні, партійні, різних форм власності. Кожен власник має завдання, які він вирішує за допомогою своїх засобів масової інформації. І тут дуже складно сказати... Можливо, як особистості, власники ЗМІ й домовились би між собою, але з огляду на відсутність єдиної стратегії поведінки ключових політичних гравців загальної домовленості не вдасться досягти. На жаль, в Україні ЗМІ залежать від тих правил гри, які створюють саме політики.

Віталій Шевченко, заступник голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення:

Ну про що ми можемо говорити, про яке прийняття закону про політичну рекламу, коли ми всі розуміємо, за якими правилами відбуваються вибори, коли навіть виборчі комісії формуються за принципом вузького представництва від кандидата. Можна очікувати, що в цій виборчий кампанії буде задіяно просто адміністративний бандитизм, і говорити, що хтось там буде дотримуватись якихось правил щодо реклами, — просто наївно. Влада висвячує журналістів на повне беззаконня заради досягнення політичного результату.

Сергій Шолох, керівник радіо "Континент":

Я думаю — як і на минулих виборах, ми будемо надавати всім абсолютно рівні права. І провладним, і опозиційним політикам. У 2002-му у нас була реклама і блоку "За ЄдУ!", і блоку Юлії Тимошенко... Думаю, що від усіх, хто буде звертатись, ми будемо розміщувати рекламу.

Однозначно — потрібні зміни у законодавстві з приводу політичної реклами. Я не готовий поки сказати, які саме, але треба конкретизувати, треба унеможливити такі речі, коли, скажімо, олігархічні канали і олігархічні медіа могли відмовляти опозиційним кандидатам або виставлять їм інші фінансові умови.

Ці вибори будуть найжорсткішими у порівнянні з усіма минулими виборами. Особливо олігархічні ЗМІ порушуватимуть усі писані й неписані закони, а реакція судів на це буде дуже повільною і вже після виборів.

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

Це вже початок виборчої компанії. Також ми бачимо, кого підтримують засоби масової інформації і проти кого починають воювати, ще коли навіть не висувались ті чи інші кандидатури на президентську посаду...

Також потрібно за два тижні до виборів заборонити розповсюджувати негативну інформацію про будь-якого кандидата. Бо той, проти кого викидають компромат, не встигає до виборів довести в суді, що це наклеп чи брехня. А суди в останні два тижні перед виборами мають працювати навіть у неділю.

Володимир Курінний, головний редактор незалежної газети "ЮГ" (Одеса):

У Законі про вибори народних депутатів України були деякі обмеження для ЗМІ. На перший погляд – вони були логічними. Але це спрацювало проти незалежних ЗМІ. Бо провладні медіа, які прикриваються владою, порушують законодавство, і жодної реакції з боку контролюючих органів це не викликає. А от незалежні ЗМІ таким чином можна весь час тримати підвішеними...

На Одещині рівень монополізації медіа-ринку взагалі, і перш за все — електронного медіа-ринку, — один з найвищих. Тобто, 95% власників усіх одеських медіа — представники тієї чи іншої фінансової політичної групи чи регіонально-олігархічного угрупування. І домовлятись вони не будуть (Денис Іванов, «Телекритика», 12.11.2003)

www.telekritika.kiev.ua

***

Три четверти объема телевизионных новостей шести основных украинских телеканалов касаются непосредственно Украины. Таковы результаты исследования Ассоциации украинской прессы (АУП), которые были представлены в среду на пресс-конференции в Киеве.

Как сообщила руководитель проекта "Мониторинг политических новостей украинских телеканалов" АУП Наталья Костенко, "наиболее украиноцентричными являются Первый национальный канал (84% новостей касаются Украины) и "Новый канал" (81%), наименее — "1+1" (67%) и ICTV (62%).

По словам Н. Костенко, это довольно устойчивая тенденция, характерная и для прошлого года.

Почти четверть всего потока новостей приходится на Первый национальный канал (23%), на "1+1" и "Интер" — соответственно 18% и 19%. На долю СТБ приходится 15% общего количества новостей, ICTV — 13%, "Нового канала" — 12%. Аналогическая ситуация и с распределением эфирного времени, которое отведено под выпуски новостей: УТ-1 — 26%, "1+1" и "Интер" — по 18%, СТБ — 15%, ICTV — 12%, "Новый канал" — 11%.

Процентное соотношение политических и неполитических новостей в общем потоке почти равное — 38% и 36% соответственно, при этом наиболее "политизированы" "Интер" и "Новый канал" (более 40%).

Среди политических новостей только 11% касаются внутриполитических событий, а в 2,5 раза больше внимания (27%) уделяется взаимодействию Украины с другими государствами. Кроме того, в показателях эфирного времени доля внешнеполитических новостей больше в 3,5 раза, то есть сообщения о внутриполитических событиях обычно короче.

В четверти сообщений, которые касаются Украины, отсутствует ссылка на источник информации, причем больше всего это касается политических новостей, для которых доля таких сообщений составляет 29%. Меньше всего злоупотребляет этим СТБ (12%), больше всего — "1+1" (29%).

Почти 80% всех новостей отображают только одну точку зрения, и лишь в 21% новостей содержат две или более точек зрения. По словам Н.Костенко, такая же тенденция наблюдалась в 2002 году: в 78% новостей присутствовала одна точка зрения, в 22% — две и более.

Подбор основных событий ведущих украинских каналов практически идентичен. Все каналы приблизительно в одинаковой мере отражают ключевые события недели.

Лидером внимания в новостях выступает высшая исполнительная власть, в первую очередь, президент, который упоминается в каждом пятом сообщении. Причем сообщения, которые касаются президента, в 99% случаях окрашены в позитивные или нейтральные тона, и только в 1% являются ироничными или критичными. Среди всех институтов власти наиболее критично освещаются местные органы власти — 21% сообщений о них представлены в негативном свете.

В ходе исследования анализировалась первая полная неделя октября (6-11 октября). Цель проекта — наблюдение за динамикой представления политических новостей в информационных выпусках телеканалов. Проект рассчитан на 10 месяцев.

Были проанализированы 35 новостных выпусков (551 сообщение) на шести телеканалах, выходящих в прайм-тайм (19.00-22.00).

В исследовании использовался метод контент-анализа аудиовизуальной информации («Интерфакс-Украина», 05.11.2003)

www.interfax.kiev.ua

Преса і влада

Останні події у вітчизняному політикумі, маю на увазі те, що трапилося в Донецьку, ситуацію, яка склалася в парламенті, тощо, яскраво засвідчили, що інформаційна (чи тільки?) війна влади проти опозиції набула особливого розмаху. Говорить про це також і те, що сьогодні вітчизняні медіа затиснуті у жорсткіші рамки, ніж навіть це було ще кілька тижнів тому.

Так, розповсюджувані Адміністрацією президента України "темники" вже містять не коротку характеристику того чи іншого інформаційного матеріалу, а цілком чіткі та розгорнуті інструкції щодо порядку висвітлення певних подій.

Для ілюстрації: у "темнику", розповсюдженому 5 листопада і присвяченому порядку висвітлення подій навколо дострокового закриття засідання Верховної Ради України вжите формулювання "аналітики вважають, що при її [ситуації в парламенті – авт.] висвітленні ЗМІ строго дотримуватимуться наступної логіко-інформаційної рамки: "Наша Україна" в черговий раз зірвала засідання парламенту... Все це [важливі питання, що мали бути розглянуті парламентом – авт.] було принесено в жертву політичній кон’юнктурі ... Буде поданий розгорнутий синхрон Р.Богатирьової ... Буде поданий розгорнутий синхрон Н. Шуфрича... ЗМІ візьмуть низку синхронів депутатів-центристів щодо поведінки "Нашої України" і подадуть у репортажі найкритичніші з них з найжорсткішими формулюваннями... ЗМІ подадуть фінальну заяву В. Литвина "Блокуйте собі далі!" (Микола Томенко, «Українська правда», 07.11.2003)

www.pravda.com.ua

***

Це сталося на одному з останніх пленарних засідань сесії Львівської міськради, і аналітики вважають, що саме цей крок можна вважати ще більшим загостренням стосунків між пресою та львівським мером, адже до оголошеного списку потрапили власники, головні редактори, кореспонденти ЗМІ Львова. У своїй промові міський голова наголосив, що “не сказав жодного слова проти свободи слова, ні з ким не воюю, це зі мною йде війна”. На думку Любомира Буняка, у кількох медіа розгорнуто його “травлю” – мер демонстрував депутатам при цьому дві львівські газети: “Високий Замок” та “Поступ”. Щоправда, якщо провести моніторинг львівських газет, радіостанцій та регіональних телевізійних новин, то у переліку тих, хто не вельми лояльно налаштований до керівника міста, їх є значно більше. Ретроспектива подій свідчить про те, що відлік такого протистояння є доволі розмитим. Першим таким кроком, коли мер намагався відразу показати, що принципів роботи не змінюватиме, навіть якщо змінить керівництво магістральними нафтопроводами “Дружба” на крісло мера, були відкриті теледебати, проведені ТРК “Люкс” у березні минулого року. Тоді кандидат Любомир Буняк покинув залу, пояснивши свою поведінку небажанням проводити дебати там, де йому готують провокацію.

— Власне, в процесі роботи Любомира Буняка на посаді міського голови, — на думку політолога Тараса Батенка, — мер не зібрав сильної команди, яка б виконувати роботу прес-служби. Прес-служба недостатньо взаємодіяла з журналістськими колами, не знімала внутрішньої напруги, яка творилась довкола персони міського голови.

Останніх штрихів до добре помітної тріщини у стосунках між пресою та владою додала Скнилівська трагедія. Обороняючись від настирливого запитання: “Чому мер дав дозвіл на проведення авіашоу на Скнилові, чому не було скликано засідання міськвиконкому, аби визначитись з того приводу?”, Любомир Буняк звинувачує пресу у закликах до громадян прийти на авіашоу 27 липня 2002року. Журналісти схильні тоді були вважати, що мер не тільки не дає відповіді на поставлені запитання, але й не говорить правди.

Додало масла у вогонь і рішення мера перевести газетні кіоски на реалізацію виключно газетної продукції або прирівняти їх до суто комерційних. Львівська обласна спілка журналістів стала на захист газетярів, як повідомив прокурор міста Львова Володимир Гураль, цією справою зацікавилась міська прокуратура.

Тому преса доволі саркастично у своїх публікаціях, радіо та телевізійних матеріалах відреагувала на заяву міського голови щодо погроз йому та звинуваченні журналістів і депутатів, які за переконанням мера, до них спричинилися.

Вже цього тижня у пресі з’явились публікації про те, що львівський міськвиконком випустив листівки, в яких закликає мешканців міста не купувати газету "Високий Замок". Влада звинувачує журналістів видання в антиукраїнській пропаганді. На вихідних такі листівки з’явилися у поштових скриньках львів’ян. Однак деякі поштарі, прочитавши листівки, відмовились їх розповсюджувати і про їхній зміст повідомили дирекцію "Укрпошти". У міській раді причетність до розповсюдження листівок відкидають. А головний редактор "Високого Замку", обурений листівками, пообіцяв у випадку, якщо подібне повториться, звернутися до суду. Загальний наклад листівок - двісті тисяч штук.

Як далі складатимуться стосунки між пресою та мером, прогнозувати важко – схоже на те, що кульмінаційні моменти цих взаємин уже відбулися… Тепер за усіма відомими характеристиками будь-якого процесу мав би настати спад емоцій…

Хоча і мер, і представники медіа мають свої позиції агресивно-вперті і культурально та соціально обумовлені. З іншого боку, і це зауважують не лише журналісти, але й мої співрозмовники, міська рада нічого не робить для цього, аби продуктивно спілкуватися з пресою, і навіть якщо міська влада щось робить для громади, ніхто цього не помітить. Асистент кафедри психіатрії та психотерапії Львівського медичного університету імені Данила Галицького Олег Березюк зауважив, що при такому конфлікті наявному, чи прихованому, або хтось не витримає – йдеться про фізичний чи моральний зрив, або все ж знайдеться той, хто візьметься за налагодження публічної роботи у мерії.

"Меру не варто загострювати форм спілкування із медіа, бо це в жодному випадку позитивно не відобразиться на його іміджі, йому треба — резюмує політолог Тарас Батенко, — підсилити чи підібрати зовсім новий колектив прес-служби, який би мав довіру, користувався авторитетом у провідних львівських журналістів. Крім цього, мер мусить критично оцінити свої кроки, які він дозволяв собі робити з медіа, тому що якщо він хоче каяття з одного боку, тому мусить бути воно і з іншого. Односторонньої любові немає, як говорив свого часу Любомир Буняк. Тим паче, на тлі подій, які розвиваються у Києві, які нам насаджують різні PR-служби не нашого походження, нам ще тільки бракувало протистояння між мером і медіа, тим паче у Львові. Адже Львів і львів’яни – це та сполука, яка заслуговує на спокійне життя і спокійне вирішення проблем міста і містобудування" (Парасковія Дворянин, Інститут масової інформації, 12.11.2003)

www.imi.org.ua

Право на інформацію

В Волынском областном представительстве «Нашей Украины» в четверг получили сообщение, что луцкая телекомпания «Аверс» не сможет обеспечить предоставления прямого эфира Виктору Ющенко. Проведение прямого эфира с участием лидера блока было запланировано на 15 ноября, когда в Луцке будет проходить областной форум демократических сил, сообщает пресс-служба «Нашей Украины». «Все организационные и технические моменты с руководством телекомпании были согласованы раньше времени, до сегодня велась активная подготовка к выходу в эфир и никаких оснований для возможного отказа у сторон не было», — сообщает пресс-служба. Как передает «Украинская правда», в разговоре с представителями «Нашей Украины» президент компании «Корпорация «Аверс», к которой принадлежит телекомпания, Олег Величко назвал перечень причин срыва договоренности: внезапная болезнь инженера, техническая неготовность студии, неопределенность места и режима трансляции и т.п. «Представители «Нашей Украины» высказали искреннее сожаление Олегу Владимировичу и пожелали быстрого решения всех внезапных проблем, которые свалились на студию. В Волынском представительстве блока абсолютно убеждены, что проблемы телекомпании «Аверс», как и многих других СМИ, будет возможно решить осенью следующего года. Мы надеемся, что профессиональный творческий коллектив телекомпании «Аверс» так же приложит максимальные силы к решению этих проблем», — сообщает пресс-служба («ForUm», 13.11.2003)

www.for-ua.com

До інформації

Біля півночі з 11 на 12 липня, у під’їзді житлового будинку на вулиці В’ячеслава Чорновола невідомі зловмисники напали на президента ВАТ «Корпорація «Аверс» Олега Величка, заподіявши йому важкі тілесні ушкодження.

Довідка УНІАН. До складу «Корпорації «Аверс» входить телекомпанія «Аверс», що є ведучою у Волинському регіоні серед засобів масової інформації. Олег Величко стояв у джерел її створення, керує «Корпорацією «Аверс» і по сьогоднішній день.

Влітку 1999 року розбійний напад був скоєний на директора телекомпанії «Аверс» Володимира Синькевича. По даному факту була порушена кримінальна справа, однак дотепер результати розслідування не відомі.

(«Права людини», №19,1-15 липня 2001 р., «Сегодня», №154, 14 липня 2001 р.

Правоохранители не исключают того, что покушение связано с профессиональной деятельностью пострадавшего — один из нападавших обронил фразу: «Как ты уже нас достал!». Дело в том, что возглавляемая Величко независимая телекомпания «Аверс» часто показывает сюжеты, которые не всем по нраву.

(«Комсомольская правда в Украине», №127, 17 июля 2001 г.)

***

Вчера в Симферополе состоялся форум блока «Наша Украина» с участием Виктора Ющенко и других депутатов.

В тот же день вечером он выступил в прямом эфире крымской частной телерадиокомпании «ЖИСА», где отвечал на вопросы телезрителей. Позднее планировалось его выступление также в прямом эфире ГТРК «Крым», однако в тот момент, когда Виктор Ющенко вошел в здание телерадиокомпании во всем микрорайоне, где она расположена, выключили свет. Пока устраняли неполадки, Виктор Ющенко ушел с телерадиокомпании, и выступление не состоялось. На время отключения электричества в телекомпании была прекращена также трансляция по Крыму некоторых других телеканалов: «Интер», «1+1», «УТ-1» и других.

Руководство ТРК «Крым» от комментариев отказывается и на связь с журналистами не выходит. Для «Телекритики» гендиректор ТРК Валентин Козубский сказал, что «мы как раз формируем эту точку зрения на события, сегодня я буду объяснять все в эфире, так что все всё услышат» ((Николай Семена, «Телекритика», 17.11.2003)

www.telekritika.kiev.ua

Перешкоджання виробництву та розповсюдженню ЗМІ

В кіосках Союздруку міста Ірпінь більше не продаватиметься газета "ВВ". Причину цього кіоскери не знають, відповідають лише, що їм так сказало начальство. Відтепер бажаючі матимуть таку можливість придбати опозиційну газету лише в розповсюджувачів в електричках або змушені будуть їздити до Києва («Майдан», 07.11.2003)

maidan.org.ua

***

Миколаївська обласна друкарня відмовилась друкувати загальноукраїнську газету "Український Південь". Україномовна опозиційна газета Народного руху України підтримувала в своїх публікаціях блок "Наша Україна". Газета, зокрема, виступала і з критикою обласного керівництва. Формальним приводом відмови друкувати "Український Південь" є малий наклад газети — 5 тисяч примірників.

Це стало своєрідним подарунком обласної влади газеті до 10-річчя виходу першого числа газети 12 листопада 1993р. («Наша Україна», 18.11.2003)

razom.org.ua

***

11 листопада колишня друкарня обкому КПУ, а нині АТЗТ “Видавництво “Донеччина” відмовилося друкувати черговий номер щотижневої газети “Острів”. Причини відмови не названо, однак очевидно, що одностороннє порушення договору про випуск видання викликане незалежною позицією обласного щотижневика, який виступив проти свавілля місцевої влади, яка організувала 31 жовтня в Донецьку так званий “Холуїн”. Газета також кожного номера публікує матеріали журналістського розслідування про корупцію в органах прокуратури. Головним “героєм” ще не закінченого “епосу” під назвою “В країні неляканих прокурорів” став колишній прокурор Донецької області, а нині перший віце-спікер ВР, кандидат на посаду Генпрокурора України Геннадій Васильєв. Перший натяк на те, що договірні відносини з видавництвом будуть розірвані, надійшов 10 листопада, коли головний технолог підприємства Володимир Дятловський в особистій бесіді з головним редактором “Острова” Євгеном Талишевим повідомив, що “ми не маємо претензій до вашого видання, але в подальшому друкувати вашу газету не можемо”. При цьому Дятловський запевнив, що до отримання редакцією офіційного повідомлення про одностороннє розірвання угоди, черговий, 45 номер газети побачить світ. Однак видавництво порушило і цю обіцянку. Зранку 12 листопада, коли номер «Острова» із закінченням журналістського розслідування Володимира Бойка «В краю неляканих прокурорів» був зверстаний, виведений на типографські плівки і водій редакційної машини вже віз оригінали в друкарню, з виробничого відділу видавництва надійшло телефонне розпорядження повідомлення, що «Донеччина» друкувати «Острів» більше не буде. Трохи пізніше усе той же головний технолог В.Дятловський сказав, що розпорядження про відмовлення в друкуванні газети дав голова правління Василь Ковальов. Спроби редакції безпосередньо зв’язатися з керівником підприємства успіхом не увінчалися – у приймальні повідомляли, що В. Ковальова немає на місці. Однак, як підкреслили там же, В. Ковальов підтвердив по мобільному телефону категоричну відмову друкувати «Острів» без будь-яких пояснень. Примітно, що в цей же ранок 12 листопада, о 9.40 на стару адресу редакції щотижневика навідалися молоді люди «бритоголової зовнішності», які хотіли особисто зустрітися з головним редактором «Острова» Євгенієм Талишевим. Довідавшись, що офіс редакції змінив «прописку», невідомі видалилися, не повідомивши мети візиту і не залишивши для Талишева жодних координат для контакту. Постійний автор «Острова» Володимир Бойко, добре відомий читачам українського політ-інтернету своїми гострими викривальними статтями про корупцію в правоохоронних органах, переконаний, що відмова видавництва «Донеччина» друкувати незалежну газету викликана публікацією в «Острові» його «багатосерійного» розслідування церковно-прокурорського бізнесу Геннадія Васильєва. Його статті «Прокурор милістю божою», «Христопродавці» і «У краю неляканих прокурорів» давно стали бестселерами «світової павутини», однак у Донбасі «живцем» їх наважується публікувати тільки «Острів». Саме тому, як вважає В.Бойко, кандидат на посаду Генпрокурора України віддав наказ «розірвати газету й автора».

Але є і друга, не менш обґрунтована версія причини, по якій «Донеччина» відмовила газеті «Острів» у типографських послугах і готова виплатити журналістам будь-яку неустойку. Справа в тім, що саме «Острів» виявився єдиним в області друкованим виданням, що не тільки не «замовчало» ганебні події в Донецьку 31 жовтня, але і присвятило цій події практично весь 44-й номер, смуги якого вийшли під загальною шапкою «Кримінальний путч у Донецьку». Причому на першій сторінці цього спецвипуску був крупно поданий знімок, зроблений кореспондентом газети в облдержадміністрації в той момент, коли лідер «Наший України» Віктор Ющенко прямо вказав на організаторів недільного «шоу» і назвав їх справжнім ім’ям: «Холуї!..»Як видно, Вікторові Андрійовичу вище керівництво Донецької області «холуїв» простило, а от правди зі сторінок «Острова» стерпіти не змогло («Наша Україна», 14.11.2003)

www.razom.org.ua

***

Журналіст Володимир Бойко, статті якого, присвячені діяльності донецьких кримінальних кіл, регулярно виходять друком у щотижневику, повідомив кореспонденту ІМІ про те, що „у газети „Остров” виникли проблеми з реалізацією, але попит на неї великий”.

— Від розповсюдження газети відмовилися оптові фірми, на які чинить тиск державна податкова адміністрація. Крім того, дивним чином зникли 3 тис. примірників „Острова”, розсилкою яких опікується донецька дирекція „Укрпошти”. Замість того, щоб розіслати газети у 900 відділень області, їх було відправлено на головпоштамт міста Донецька, де їх купила одна особа, — зазначив Володимир Бойко. (Інститут масової інформації, 17.11.2003)

(www.imi.org.ua)

Судові процеси за участю ЗМІ та окремих журналістів

Шосткинская межрайонная прокуратура Сумской области направила в суд уголовное дело в отношении начальника городского ЗАГСа, которая обвиняется в препятствовании профессиональной деятельности журналистов. В немилость к чиновнице попал местный еженедельник «Перекресток», который со дня своего основания в 1991 году под рубрикой «Архивариус» еженедельно публиковал полученные в городском ЗАГСе данные о рождаемости, смертности и количестве бракосочетаний в городе. Но с недавних пор начальник учреждения начала отказывать журналистам в сотрудничестве. Мотивируя свое решение тем, что, мол, газета не хочет взамен полученной информации бесплатно печатать предоставленную ЗАГСом рекламу. «Перекресток» попробовал было посредством официального письменного запроса главного редактора доказать свое право на получение интересующих его данных, но начальница на него никак не отреагировала. И тогда газета обратилась за помощью в прокуратуру.

(«День», №197, 1 ноября 2003 г.)

***

Станислав Речинский:

«Простота и величие декана Андрейцева». Вы будете смеяться, но именно так называлась статья, напечатанная в одной из киевских газет о ныне действующем декане юридического факультета Киевского национального университета. Всякое, конечно, бывает в нашем отечестве. В том числе и подобные заголовки. Но «простой и величественный» декан Андрейцев заинтересовал нас совершенно по иному поводу. В Дарницком местном суде столицы 21 октября слушался иск Владимира Андрейцева к Олегу Ельцову, редактору интернет-издания «Украина криминальная»

Все началось с того, что в июне этого года на «УК» появилась статья Ельцова с ехидным названием «Какие люди — и в наручниках». В ней сообщалось, что «12 июня в Киеве средь бела дня сотрудники одной из спецслужб задержали с поличным во время получения взятки декана юридического факультета, профессора, академика Академии правовых наук Владимира Андрейцева. Сам момент получения 8000 долларов за зачисление абитуриента на учебу был задокументирован офицерами, проводившими операцию. После этого на декана надели наручники, в которых отконвоировали его к оперативной машине, стоявшей у стен вуза. В таком виде Андрейцева вывели из центрального — Красного — корпуса университета. Успешному завершению операции помешал звонок на мобильный телефон ее руководителя. Дело в том, что вскоре после появления представителей спецслужбы в кабинете декана тот успел обратиться за помощью к своему помощнику. Последний оперативно связался с влиятельным политиком, занимающим один из самых высоких государственных постов. Чиновник, кстати совсем недавно получивший титул академика НАНУ, по телефону дал офицерам жесткую установку освободить Андрейцева. Что и было сделано — вопреки закону, но в полном соответствии с всесильным телефонным правом.

На сегодняшний день Андрейцев формально продолжает исполнять свои обязанности. Однако, по словам ректора КГУ Виктора Скопенко, «погоревший» декан Андрейцев должен будет оставить занимаемый им пост.

Декан Андрейцев оперативно подсуетился и написал заявления в СБУ, МВД и прокуратуру с вопросом — был ли он задержан сотрудниками спецслужб, а заодно с требованием разобраться с теми, кто распространяет «заведомо ложную» в отношении него информацию. Ответы были однотипными — не задерживался. Что, впрочем, тоже не удивляет. Уж если по телефонному звонку задержанного отпустили, то почему бы по другому звонку не выдать такую справку. Огрызнулась на декана только СБУ, которая в лице тогдашнего своего председателя Владимира Радченко посоветовала академику и доктору юридических наук, и даже «Юристу года» Андрейцеву обратиться за защитой своих прав не в СБУ, а в суд. Как и положено по закону. А также напомнила декану юрфака, что расследование фактов клеветы не относится к компетенции СБУ. Однако «простой и величественный» на этом не остановился. На сайте КГУ появляется текст под названием «Меморандум трудового коллектива юридического факультета КГУ». Стиль меморандума выдержан в лучших традициях бывшего выпускника Киевского университета Андрея Вышинского: «Мы, студенты, аспиранты, докторанты научно-педагогические и научные работники кафедры, факультета, учебно-управленческий и вспомогательный персонал глубоко озабочены провокационной выходкой интернет-издания „Украина криминальная». Опубликовав фальсифицированные данные, Вы их направили на унижение чести, достоинства, неприкосновенности, безопасности жизни и здоровья, самоотверженного труда в сфере правового образования лица — нашего декана — доктора юридических наук, профессора, заслуженного юриста Украины, академика Академии правовых наук, всемирно известного основателя юридической школы, лауреата многих государственных и международных премий, человека, который возродил и сохраняет славные традиции университета, который своей деятельностью на этой должности явился примером верного служения нашей национальной альма-матер, идеалам правового образования, добра, правды и справедливости, уважения к закону и Верховенству права. Понятно, что деятельность такого активного, неравнодушного, откровенного и принципиального человека на поприще национального юридического образования, концептуальное видение перспектив развития юридического образования, высокие требования к лицам, которые реализуют просветительскую практику, — ученых и преподавателей, и в первую очередь к себе, принципиальные выступления в средствах массовой информации — на радио, телевидении, в газетах — со справедливой оценкой деятельности некоторых „новомодных» учебных заведений вызывает волчью ярость и провокационные противодействия, направленные не только против нашего декана юридического факультета, но и возглавляемого им коллектива; коллектива, который недавно почти единогласно доверил на новый срок такому уважаемому человеку управление флагманом юридического образования в Украине.»

Коллектив юрфака, учитывая сегодняшние прискорбно-либеральные реалии, ограничился простым доносцем: «Мы обращаемся к правоохранительным органам, в частности, к Генеральной прокуратуре Украины, Министерству внутренних дел Украины и Службе безопасности Украины с просьбой принять необходимые меры для привлечения виновных лиц к юридической ответственности».

«Простой и величественный» требует с Ельцова опровержения на страницах «Украины криминальной», публичного покаяния на собрании «трудового коллектива» юрфака и немного денег — 1200 грн. университету и 500 грн. лично Андрейцеву. Правда, в качестве мелкой пакости «простой и величественный» требует наложить арест на квартиру Олега Ельцова «в целях предотвращения возможности уклонения ответчика от исполнения судебного решения». Откуда, кстати, такая уверенность в том, что иск будет удовлетворен? Впрочем, откуда — известно. Из тех же «заоблачных» высот, из которых раздался приказ не трогать декана. Но тут есть одна проблемка. Судя по информации на «Украине криминальной», задержание декана происходило в Красном корпусе КГУ средь бела дня. И «вынос тела» должны были видеть сотрудники Андрейцева, возможно, студенты и наверняка охрана у дверей. Понятно, что всех этих людей можно запугать, убедить или уволить. Однако не исключено, что свидетели все-таки найдутся. И вот тогда проблемы возникнут уже не только у «простого и величественного», но и у того, кто отдавал приказ освобождать задержанного, и у тех, кто выдавал справки-индульгенции. Редакция, естественно, будет рада побеседовать с этими свидетелями. И вернуться к теме «простоты и величия» отечественной юриспруденции.

(«Вечерние вести», №163, 29 октября 2003 г.)

***

Станислав Речинский:

Существует интересная климатическая закономерность: как только наступает осень и отечественные госчиновники возвращаются с Багам, Канар и прочих мест отдохновения, на нашу газету, как желтые осенние листья, сыплются исковые заявления с однотипными заголовками «О защите чести и достоинства». Иногда еще — и «деловой репутации». И с однотипной завершающей фразой: «Прошу взыскать с редакции газеты «Вечерние Вести» в мою пользу… гривен морального ущерба».

Цифра может варьировать от 10 тысяч до пяти миллионов гривен. На сегодняшний день редакция имеет 13 исков на общую сумму свыше одного миллиона гривен.

В прошлом году, нужно заметить, иски были солиднее. Так, Министерство транспорта хотело содрать с нас пять миллионов гривен, а Управление Киевской городской администрации — миллион. Суммы возмещения морального ущерба стали меньше после того, как приняли закон, запрещающий государственным учреждениям взыскивать моральный ущерб и обязывающий истцов платить пошлину, пропорциональную заявленной сумме. То есть просишь миллион, плати сто тысяч. Если проиграешь, деньги к тебе не возвращаются. Впрочем, пошлина не очень-то и спасает редакции от чудовищных по своим размерам исков. Потому что существует множество оснований, по которым судья может освободить истца от уплаты пошлины. Это могут быть как «чернобыльские» льготы, так и «тяжелое материальное положение», которое истец не прочь улучшить за счет газеты. Мало того, если, к примеру, в суде первой инстанции мы иск проигрываем, то при подаче апелляции уже мы должны платить пошлину. В общем, вроде хотели помочь СМИ, а на деле помощь оказалась сомнительной.

Но речь не об этом. А о том, что количество судебных исков к нашей газете и суммы, которые пытаются с нас взыскать за моральный ущерб, могут свидетельствовать о двух вещах. Или журналисты «ВВ» чрезвычайно непрофессиональны, постоянно лгут и оскорбляют кучу людей, или газету «заказали». О профессионализме газеты пусть судят читатели.

Вернемся к искам. Большинство из них получают сотрудники отделов криминала и политики. И это вполне естественно. Было бы по меньшей мере странно, если бы журналисты этих отделов писали только об успехах нашего президента, правительства и правоохранительных органов. Об этом вам расскажут почти во всех телевизионных новостях. Мы пишем иначе. И о том, что видим.

Да, часто наши оценки резки и неприятны для власти. Но это наше право. Если, конечно, мы живем в демократическом обществе и называем себя Европой.

Большинство исков к нашей газете касаются именно не фактов, а оценок. Свежий пример. Бывший глава ГУБОПа недавно подал иск, в котором требует признать «безосновательными и оскорбительными» следующие фрагменты статьи «Змеиное кубло и мертвые стрелочники», касающиеся расследования «дела Гонгадзе» и деятельности ГУБОПа: «...такого «мастера» незаконных спецопераций как Николай Джига»; «И кубло это будет похищать, пытать и убивать»; «…они были выращены в зверинце Леонида Кучмы». (Две последние цитаты посвящены ГУБОПу. — Ред.)

Самое забавное, что в исковом заявлении сразу же после этих цитат Николай Васильевич сам признает, что «отмеченные высказывания являются оценочными суждениями, безосновательными и оскорбительными — как по форме, так и по содержанию». И это освобождает ответчика от необходимости доказывать в суде свою правоту.

В конце иска Джига просит суд признать приведенные выше фрагменты «безосновательными и оскорбительными», запретить ответчику распространять такие оценки относительно истца — сейчас и в будущем. Последнее, кстати, наталкивает на мысль, а не готовится ли Николай Васильевич к очередной «спецоперации», в ходе которой будут «похищать, пытать и убивать»?

Но Джига хоть денег не просит. Другие же требуют. Примечательно, что желает получить сто тысяч гривен за моральный ущерб даже один судья. В своем исковом заявлении он заявляет, что его деловая репутация подорвана из-за того, что журналист «ВВ» опубликовал жалобу осужденного Георгия Янева, в которой есть ряд неприятных высказываний в адрес судьи. По мнению судьи, журналист заведомо ложно позволил себе ряд высказываний, которые оскорбляют его личность. Например, судье не понравилось, что его назвали соратником печально известного прокурора Белой Церкви Александра Лупейко. А что, лучше было бы назвать подельником? Вообще, это дело обещает быть интересным. На первом судебном заседании журналист ходатайствовал о вызове в суд свидетелей. Каких, правда, не уточнил, потому что судья попросила заявить это ходатайство на следующем заседании. А уже на следующий день одному из свидетелей позвонил неизвестный и сказал: «Ты что, хочешь, чтобы тебя повесили?» Наверное, неизвестный ошибся номером. По крайней мере, хочется так думать. Потому что иначе слишком уж страшно за нашу страну становится.

Судья желает получить по 50 тысяч гривен за «моральный ущерб» с редакции и журналиста. Сто тысяч — большие деньги. Но и «моральный ущерб», наверное, большой...

(«Вечерние вести», 10 ноября 2003 г., «Украина криминальная», 03.11.2003, www.cripo.com.ua )

***

Справа Тетяни Коробової в Європейському суді

Об этом "Телекритике" сообщила представитель правительства в Европейском суде Зоряна Бортнянская. По ее словам, первая процедура рассмотрения дела проходит в закрытом режиме, поэтому представитель ответчика в Европейском суде отказалась от подробных комментариев.

"Это дело газеты "День", — рассказала в интервью "Телекритике" журналист теперь уже газеты «Грани +» Татьяна Коробова. – Две моих статьи, о Наталье Витренко и Петре Симоненко, опубликованные в 1999 году в "Дне", стали предметом разбирательства в украинском суде. Суть публикаций составляли версии и оценки происходящего. Но наш суд к таким материалам подходит традиционно: если сказали плохо – значит, неправильно".

Решением суда газета "День" и журналист обязаны были возместить моральный ущерб. Дмитрий Кутах, адвокат, представлявший интересы ответчиков, подготовил жалобу в Европейский суд по правам человека, которая была признана приемлемой к рассмотрению.

Дмитрий Кутах, юрист, РГС – Российская адвокатская группа:

— Уведомления о начале рассмотрения дела мы пока не получали. Мы действительно подготовили заявление в Европейский суд, и оно было принято к рассмотрению.

Минюст является ответчиком по делу, представляя Украину в Европейском суде. Если Европейский суд направил материалы относительно данного дела в Минюст, то речь идет, скорее, о стадии подготовки материалов для возражений или подготовки для мирного урегулирования конфликта. Такая процедура предусмотрена, и она возможна.

— В чем суть жалобы?

— Основу искового заявления Татьяны Коробовой и АТЗТ "Украинская пресс-группа" в Европейский суд составляют два пункта о нарушении статей Европейской конвенции прав и свобод человека. Во-первых, речь шла о том, что в статье журналиста были оценочные суждения, и украинским судом они были признаны информацией, которая не соответствует действительности. Во-вторых, нарушения касались статьи 4 Европейской конвенции прав и свобод человека о доступе к справедливому суду. Мы в своих аргументах ссылались на решение Европейского суда, приводили в качестве нормативных актов прецеденты Европейского суда, однако наши доводы не только не были опровергнуты, но и не были приняты украинским судом к вниманию. Правда, с того момента изменилось законодательство, определено понятие "оценочных суждений", которые не могут быть предметом опровержения. Но, в принципе, это дело совпадает с известным делом "Лингенс против Австрии", в котором говорится о том, что политик является более открытой фигурой, чем обычный гражданин, поэтому вся его деятельность и критика в отношении его более расширена, поскольку представляет общественный интерес.

— Сейчас Т. Коробова не работает в газете "День", у газеты "День" изменилась редакционная политика, более того, у Т.Коробовой и газеты нынче разные, если можно так сказать, политические убеждения. Может ли это как-то повлиять на решение Европейского суда по этому делу?

— Для Европейского суда важно, чтобы не было нарушения закона и права. Торжество закона не зависит от политических взглядов (Оксана Лысенко, «Телекритика», 14.11.2003)

www.telekritika.kiev.ua

***

Журналіст проти кримської «коза ностра»: Хто кого?

Судовий процес проти євпаторійського журналіста Володимира Лутьєва наближається до вирішальної фази — в апеляційному суді м. Севастополя розпочався розгляд справи по суті. Володимира Лутьева обвинувачують в замаху на умисне вбивство депутата ВР АРК Миколи Котляревського, вчинене на замовлення, свідомому неправдивому свідченні, примушенні свідків до відмови від давання показань, а також – в низці економічних злочинів. Ми продовжуємо власне розслідування цієї справи, оскільки деякі обставини й події свідчать про те, що і Котляревський, і окремі працівники кримського УБОЗу, які буцімто розкрили замах на його життя, були особисто зацікавлені в обинуваченні й засудженні журналіста. Бо навіть сам пан Котляревський під час інтерв’ю, розмірковуючи про цей процес, зненацька заявив мені, що не надто любить правоохоронні органи, далі – дослівно: “Тому що є теж в моєму житті приклади, коли мене замовили.” Себто, за логікою з цих слів пана депутата, можна дійти висновку, що справу Лутьєва замовили правоохоронці?

Мені пощастило отримати ні з чим незрівнянний заряд гумору – щоправда, чорного – слухаючи заяви депутата Миколи Котляревського 29 жовтня під час попереднього судового засідання в Севастополі. Між іншим, молодий депутат з досить непростим минулим заявив, що дуже боїться за своє життя, отже він зміцнив, заклав цеглою вікна своєї квартири. На цьому анекдот не закінчується. Мабуть, однофамільцю славетного письменника-гумориста єдиного претендента на роль “замовника його вбивства” видалось замало, якось непереконливо. Він звертається до голови Верховної Ради АРК Бориса Дейча з офіційним листом, у якому скаржиться, що Володимир Лутьєв досі на волі, але крім журналіста, його життю вже загрожує ще одна людина – лікар Юрій Ткач. І не абияк, а “із застосуванням зброї”. Насамкінець пан Котляревський прохає кримського спікера поклопотатися перед міліцією про видачу йому дозволу на придбання, зберігання й носіння індивідуальної зброї...

На основі інформації, зібраної журналістами, логічний ряд виглядає так. Головний редактор “Евпаторийской недели” Володимир Лутьєв стає відомим своїми викривальними матеріалами стосовно окремих працівників Євпаторійського ВБОЗу та депутата ВР АРК Миколи Котляревського. До цього журналіст двічі зазнавав незаконного арешту та примусового приводу за допомогою працівників УБОЗу, на що скаржився в суд і прокуратуру і домігся порушення кримінальних справ у відношенні правоохоронців, через що вони могли втратити не лише свої посади, а й волю. Останнім часом перед “замахом” Лутьєв активно ініціював судовий процес у відношенні Котляревського, надаючи документи, які свідчили, що той став депутатом ВР АР Крим завдяки порушенням на виборчих дільницях. Отже Котляревський міг позбавитися статусу депутата. У листопаді 2002 року працівники кримського УБОЗу затримують Лутьєва за підозрою в організації вбивства Котляревського. При цьому основним доказом є свідчення колишнього працівника кримського УБОЗу Андрія Грачова, а також нібито записані на плівку його розмови з Лутьєвим. Адвокат журналіста Олександр Гнєздов заявляв, що на його підзахисного під час слідства здійснювався тиск, щоб він дав потрібні свідчення. Адвокат припускав, що справа про нібито замовлення вбивства Котляревського пов’язана з професійною діяльністю журналіста і його “досить невживчивим характером”. 29 жовтня цього року, після попереднього судового засідання в Севастопольському апеляційному суді п. Гнєздов стверджував, що вірить у справедливе завершення цієї справи стосовно його клієнта. Однак, як стало відомо, на початку листопада він відмовився захищати Лутьєва. У телефонній розмові адвокат підтвердив мені цю інформацію, пославшись на неможливість їздити з Сімферополя до Севастополя за власний рахунок (він здійснював захист журналіста на безкоштовній основі), а також на існування ще якихось причин, про які він говорити не хоче. Існує інформація, що таке рішення адвоката пов’язане зі згадуванням його адреси підзахисним в одному з документів.

Наразі журналіст звернувся з клопотанням про призначення йому адвоката до Колегії суддів Севастопольського апеляційного суду. 18 листопада 2003 року розпочинається розгляд кримінальної справи по суті.

Володимира Лутьєва двічі обирали в Євпаторії депутатом міськради, — місто його знає добре. За фахом він лікар, у 1980-тих роках працював у Євпаторійській поліклініці дерматовенерологом. 10 червня 1990 року Лутьєв потрапив у тяжку ДТП, отримав дуже серйозні травми, внаслідок чого довгий час був повністю паралізований. Був визнаний інвалідом І, потім ІІ групи. У той час існував відповідний наказ Міністерства охорони здоров’я і Міністерства праці СССР, згідно з яким інвалід ІІ групи з вищою освітою не міг працювати за спеціальністю. Лутьєв не писав жодної заяви за місцем своєї роботи, його просто звільнили у відділі кадрів і надіслали додому трудову книжку, де було записано “Звільнений по інвалідності” і номер згадуваного наказу.

Ще 1990 року, за два місяці до аварії, євпаторійці обрали його депутатом міської ради. Рік він просто фізично був відірваний від цього, але, щойно почавши ходити на милицях, відвідував усі сесії. 1995 року жителі міста знову обрали його до міськради. Як розповідає євпаторійка Віра Бугаєнко, “Лутьєв не входив до жодної партії чи руху, він просто намагався відстояти інтереси жителів міста”.

У 1993 році Лутьєв вирішив заснувати міську газету “Евпаторийская неделя”. Вона виходила близько півтора років, але потім з людьми, яких він залучив у редакційний колектив, виникли розбіжності з приводу спрямованості газети та вирішення фінансових питань. Зрештою Лутьєв призупинив випуск своєї газети. Потім у Криму почались бурхливі події, т.зв. “кримські війни” 1997-1998 років, на думку Лутьєва, “спричинені тим, що з початку 90-тих представники відповідних структур держави й уряду, яким належало боротися з криміналом, або проґавили момент його становлення й “спрутизації” півострову, або свідомо не виконували своїх обов’язків”.

Злочинність поступово набрала нечуваної сили, ба навіть почалося цілком очевидне зрощення криміналітету й законодавчої та виконавчої влади в АРК. За оцінкою письменника Костянтина Чернецова, “ В 1995 році до Верховної Ради Криму, до міських і районних рад пройшло 44 чоловіка, в різній мірі пов’язаних з кримінальними структурами – перш за все з “Сейлемом”.

Дійшло до того, що “Сейлем” великою мірою впливав на те, хто буде прем’єр-міністром в Криму, яким буде склад уряду, вводив туди своїх членів, — вважає Володимир Лутьєв. Він відзначає, що крім цього представники криміналу тримали контрольний пакет у кожній міській раді. 1997 року в міськраді Євпаторії було 30 чоловік, з них, за його оцінкою, 18 належали до ПЕВ (в Криму цю абревіатуру з сарказмом розшифровують “партия экономических воров”), а отже й “Сейлема”, котрі голосували так, як скажуть у Сімферополі Шевйов, Данелян (ще один лідер ПЕВ, колишній заступник голови ВР АРК) та інші подібні персонажі, які зараз знаходяться в розшуку і яких пов’язують з багатьма злочинами, в тому числі й з вбивствами на замовлення.

Лутьєв почав виступати на сесіях з заявами. Заяви не були голослівними, називались прізвища злочинців і факти. Пізніше, відродивши газету “Евпаторийская неделя”, він публікує всі відомі йому факти корупції. І Котляревського, й інших “опонентів” Лутьєва досить легко вирахувати за цими матеріалами та запитами окремих депутатів і відповідями на них переважно з Прокуратури та СБУ. Досить влучно охарактеризувала його газету кримська журналістка Ліля Буджурова: “Евпаторийская неделя” – зведення з фронту особистої боротьби Лутьєва та його товаришів з корупцією, живописання достовірних подробиць з життя місцевої братви, частина якої перебралась в органи міської та республіканської влади”.

Але час повернутися до пана Котляревського Миколи, 30-річного, як він любить підкреслювати, депутата. Чим він займався в 90-ті роки, в якому оточенні виростав, він не любить про це говорити. Але виявляється, про молодого депутата і його друзів вже видано грубе дослідження. До цієї справи доклав чималих зусиль Костянтин Чернецов, автор книги “Крым бандитский-2”, що побачила світу в київському видавництві “Мрія” 2000 року. Судячи з величезного обсягу оперативної інформації, а також з персоналії автора передмови – заступника начальника ГУ СБ України в АРК Н.Боброва, фактаж дослідження брався “з перших рук” борців невидимого фронту. Видається, що інформація стосовно нашого героя, який нині закладає цеглою вікна через “небезпечних” журналістів та лікарів, цілком заслуговує на увагу (Інститут масової інформації, 17.11.2003)

www.imi.org.ua

***

Начальник западной региональной таможни Тарас Козак подал иск в суд на «Львовскую газету». Начальника таможни возмутила статья польского журналиста Петра Косинского «Налогами по оппозиции», которая была перепечатана из польской газеты «Жечь посполита» в номере «Львовской газеты» за 16 октября. Т. Козак в своем иске требует опровергнуть информацию и компенсировать ему моральный ущерб в размере 86 грн.

По мнению Т. Козака, факты, изложенные в статье, позорят его честь и деловую репутацию как начальника Западной региональной таможни, так и депутата Львовского облсовета («Обозреватель», 17.11.2003)

(www.obozrevatel.com.ua)

***

Во Сиховском суде Львова началось очередное судебное заседание по иску "Львовской газеты" к председателю налоговой администрации Львовской области Сергею Медведчуку. На предыдущем заседании две недели назад газета обратилась в суд с ходатайством о проведении аудиозаписи заседания. Поскольку в суде необходимой техники не было, заседание было перенесено на 17 ноября. Газета требует от Медведчука публичного опровержения неправдивых сведений, которые он огласил во время пресс-конференции 17 июля, и выплатить газете 20 тысяч гривен в качестве моральной и материальной компенсации. Тогда, после проверки газеты налоговой администрацией, Медведчук заявил, что "есть ряд вопросов к "Львовской Газете". Во-первых, эта газета декларирует тираж 10-16 тысяч, а есть только 4 тысячи. Второе — реклама. Когда предприятие заключает соглашение на рекламу на 15-20 тысяч, а в конце изменяется соглашение и дается 95% льгота. Газета год была убыточной, а как началась проверка — "неделя прибыльная". После этого на пресс-конференции главный редактор газеты Олег Онисько и директор ООО "Львовская Газета" заявили, что Медведчук привел неправдивые данные и этими заявлениями превысил свои служебные полномочия Обозреватель», 17.11.2003)

www.obozrevatel.com.ua

***

7 листопада у Ворошилівському районному суді м. Донецька відбулося засідання в справі за позовом журналіста Володимира Бойка до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Обласна прокуратура позов визнала, оскільки В.Бойко ніколи ніяких злочинів не вчиняв, кримінальна справа, порушена проти нього прокуратурою, була закрита за відсутністю в його діях складу злочину, а Апеляційний суд Донецької області ще в серпні минулого року визнав затримання незаконним. Одначе, з цим не погодилися податківці. Оскільки Державну податкову адміністрацію в Донецькій області зараз очолює Олександр Васильєв – старший брат першого віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва – ДПА в Донецькій області направила в судове засідання свого представника, інспектора Д. Дзюбу, який оголосив, що податкова адміністрація позов не визнає і вважає, що В. Бойко провів десять діб у ізоляторі тимчасового тримання правильно. Мовляв, так йому й треба. На запитання здивованого судді, який нагадав, що є судове рішення, яким затримання визнане незаконним, податківець від імені О.Васильєва відповів: “Ніякі судові рішення для нас значення не мають”.

Нагадаємо, що В. Бойко був затриманий на своєму робочому місці в редакції газети “Салон” 25 червня 2002 року. Кримінальну справу проти нього порушила прокуратура після того, як він у лютому 2002 року опублікував в інтернет-виданні “Україна кримінальна” статтю “Прокурори-багатоверстатники” http://www.cripo.com.ua/stati/rub-2/r2-s24.htm про кримінальний бізнес найближчого оточення Геннадія Васильєва. До Донецька було негайно направлено працівників Генеральної прокуратури України для перевірки фактів, викладених у публікації. Факти підтвердилися, але замість того, щоби притягнути до відповідальності злочинців у погонах, працівники прокуратури Донецької області стали погрожувати В. Бойку, що відправлять його до в’язниці. Про це також повідомила “Україна кримінальна” http://www.cripo.com.ua/stati/rub-1/r1-s38.htm. Погрози було реалізовано досить швидко, прокурор Куйбишевського району м. Донецька за вказівкою з обласної прокуратури порушив проти В. Бойка кримінальну справу за ухилення від сплати податків та зловживання посадовим становищем і направив справу до слідчого відділу ДПІ в м. Донецьку, але там впродовж 1,5 місяців навіть не інформували журналіста про наявність кримінальної справи бо сподівалися без розголосу її закрити, оскільки розуміли, що в протилежному випадку виникне гучний скандал. Але після того, як В. Бойко підготував статтю про корупцію в податкових лавах на прикладі сина тодішнього голови обласної ДПА, податківці пішли назустріч проханням обласного прокурора: стаття була знята зі зверстаної шпальти, а на В. Бойка наступного дня вдягнули наручники. У наступному суд визнав затримання незаконним, а справу було закрито за ст. 6 п. 2.

Громадське обурення затриманням журналіста було настільки великим, що публічну оцінку діям податкової міліції та прокуратури дав навіть Леонід Кучма на Колегії Генпрокуратури 6 липня 2002: “Допрацювалися!” Але в братів Васильєвих інша точка зору. Очевидно, Голова ДПА в Донецькій області, натхнений думкою про те, що його молодший брат ось-ось стане Генеральним прокурором, вирішив показати, як насправді в його сім’ї ставляться до законів, здорового глузду, іміджу країни та судових рішень, що набули законної сили («Майдан», 10.11.2003)

www.maidan.org.ua

***

Донецькому журналісту Володимиру Бойко загрожує обшук помешкання та ув’язнення. Про це він повідомив кореспонденту ІМІ. Наразі він намагається зв’язатися із депутатами, які працюють у Києві та передати документи, що свідчать про причетність віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва до кримінальних кіл Донецька.

Володимир Бойко повідомив кореспонденту ІМІ, що на даний момент у його помешканні збираються виламувати двері і робити обшук для того, щоб вилучити документи, які підтверджують кримінальну діяльність Геннадія Васильєва.

— Зараз я намагаюсь зв’язатися з депутатами, зокрема Володимиром Стретовичем для того, щоб передати плівки із записами розмов, які свідчать про кримінальну діяльність віце-спікера Верховної Ради Васильєва. Ви розумієте, що я не зможу вивезти їх за межі Донецька...

Нагадаємо, що 7 листопада відбулося засідання суду м. Донецька, де розглядався позов Володимира Бойка до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Цього ж дня о 19 годині вечора у помешканні Володимира Бойка задзвонив телефон. Знявши трубку, донецький журналіст почув брутальної форми погрози на свою адресу.

Володимир Бойко повідомив про те, що погрожують йому не вперше. Це, на його думку, пов’язано з професійною діяльністю. Журналіст є автором гострих, викривальних матеріалів, що стосуються діяльності донецьких кримінальних кіл, які публікувалися на „Українській правди" (Інститут масової інформації, 10.11.2003)

www.imi.org.ua

***

Володимир Бойко, Донецьк:

Увечері 7 листопада хтось невідомий подзвонив мені на домашній телефон і заявив, що “ти вже дописався”, “тюремної параші понюхав, тепер голову відіб’ємо». Два дні я не міг зрозуміти, з якою саме публікацією пов’язаний загрозливий дзвоник. А в минулу неділю мені зателефонував знайомий з Києва і повідомив, що Васильєв наказав прокурору Донецької області В. Пшонці негайно вжити заходів щодо мене і тих, хто дав інтерв’ю для статті. Зі слів знайомого, Васильєв дослівно сказав: “сповісти до третього коліна”. Не секрет, що прокуратурою Донецької області фактично керує Г. Васильєв. В. Пшонка – фігура номінальна, котру ні в гріш не ставлять навіть районні прокурори, а керівники великих підрозділів – наприклад, той же прокурор Донецька А. Ольмезов – взагалі отримують вказівки безпосередньо від Г. Васильєва, минаючи обласну прокуратуру. Васильєв наказав заарештувати тих колишніх працівників міліції і СБУ, які розповіли мені про бурхливу комерційно-кримінальну діяльність нинішнього першого віце-спікера Верховної Ради, і вилучити документи та інші докази (аудіозаписи, наприклад), що компрометують його.

www.razom.org.ua

Див. також — «Вечерние вести», №171, 12 ноября 2003 г.)

***

Після оприлюднення на "УК" серії статей про ринково-культову діяльність віце-спікера парламенту Геннадія Васильєва, той не квапився із відповіддю. Першого з числа тих, хто наважився розповісти пресі про ринкові справи Васильєва, вже запроторили за грати. Далі буде? Нижче – інтерв’ю із винуватцем скандалу донецьким журналістом Володимиром Бойко.

— Володимире, "Майдан-інформ" повідомив про телефонні погрози на Вашу адресу, на сайті ІМІ з’явилася інформація про можливий обшук у Вас вдома та навіть арешт. Що, власне, відбувається в Донецьку?

— Відбувається те, що й мало відбутися після того, як Геннадію Васильєву 7 листопада на трибуні Верховної Ради довелося вислуховувати запитання депутата Володимира Стретовича. Голову парламентського комітету цікавило, чи відповідають дійсності факти, викладені в моїй статті “В краю непуганых прокуроров”, яка була вміщена в донецькому тижневику “Остров” і стала широковідомою завдяки передруку на “Україні кримінальній”. Замість відповіді Васильєв став погрожувати.

Подальші події розгорталися наступним чином. Ввечері того ж дня, 7 листопада, в мене вдома роздався телефонний дзвоник і невідомий чоловічий голос передав погрози, щоправда, не конкретизуючи, з якою саме публікацією вони пов’язані. Я негайно звернувся до міліції, до мене додому прибули працівники Київського райвідділу Донецького управління МВС, прийняли заяву про порушення кримінальної справи, відібрали пояснення.

Про всяк випадок я вирішив також зателефонувати черговому СБУ, оскільки за таких обставин не бачив сенсу звертатися до прокуратури. Справа в тім, що в мене досить складні взаємини з наглядовим органом – я тільки в цьому році двічі звертався до прокуратури з заявами про порушення кримінальних справ у зв’язку з нападами на мене працівників податкової та звичайної міліції під час збору матеріалів для публікацій, але від того жодного результату немає, тільки згаяний час. По факту застосування до мене фізичної сили в березні 2002 року працівниками податкової міліції Куйбишевського району м. Донецька суд неодноразово скасовував відмовні постанови прокуратури, бо мають місце явні ознаки злочину. Тепер прокуратура опанувала іншу тактику – мені просто не видають відмовні постанови. Навіть через суд. Окрім того, працівники Київського райвідділу міліції, куди я звернувся у зв’язку з телефонними погрозами, мають всі підстави мене, скажімо так, не любити. Не далі як 30 жовтня я сфотографував заступника начальника цього райвідділу біля донецького Палацу Молоді “Юність”, де той координував по рації дії невідомих осіб проти депутатів “Нашої України”. Тому я набрав номер чергового по УСБУ (062) 332 63 93. Назвав себе, пояснив, що я є журналістом, акредитованим при Верховній Раді, що пишу на гострі теми, а сьогодні телефоном мені надійшли погрози фізичної розправи. Прохав доповісти начальству. Черговий сказав, що це їх не стосується й кинув слухавку...

Наступного дня, 10 листопада, прокуратура перейшла у наступ – о пів на шосту ранку працівники міліції стали грюкати в двері підполковника міліції у відставці Михайла Халаджі, якого прокуратура обібрала на 50 тисяч доларів. М. Халаджі повезли до прокуратури м. Макіївка, де він був затриманий та відправлений до ізолятора тимчасового утримування без будь-якого обвинувачення та будь-яких законних підстав. У протоколі затримання слідчий вказав, що М.Халаджі затриманий, оскільки “може ухилитися від слідства та для виконання вироку суду”. Якщо Ви відкриєте КПК на ст. 106, то побачите, що таких підстав для затримання взагалі не існує. На завтра до прокуратури м. Макіївка викликаються інші особи, які дали інтерв"ю – підполковник СБУ у відставці Олег Кравченко та директор будівельної фірми Олександр Бєлік.

— Чи має М.Халаджі захисника?

— На моє прохання його захист здійснює Сергій Салов, один із фігурантів “записів Мельниченка”. Думаю, представляти його читачам "УК" потреби не має. Сергій Петрович вже підготував скаргу до суду на незаконне затримання М. Халаджі, завтра її подасть.

— Але при чому тут Макіївка?

— А не при чому. Так зване “слідство” проводить прокуратура м. Донецька під проводом Ольмезова — кума Г. Васильєва. А в Макіївку затриманого повезли подалі від людських очей. У яких умоваx перебуває затриманий свідчить хоча б те, що за весь день – з шостої ранку до дев’ятої вечора — М. Халаджі навіть не погодували. При цьому ніякого обвинувачення йому не висунуто. Прокуратуру цікавить лише одне – де “чорна бухгалтерія” Покровського ринку, який працює “під дахом” Г.Васильєва, і де магнітофонна стрічка, на якій записано розповідь президента Компанії “Свята Діва Марія” пана Носатова (який, до речі, має посвідчення помічника депутата Г. Васильєва) про подробиці з життя цієї богоугодної фірми. Але М. Халаджі не може віддати компромат, якби навіть і хотів – документи та касети перебувають у мене. Але найстрашніше для Г. Васильєва те, що в мене є документи, які повністю викривають прокурорську аферу з загарбанням Покровського ринку.

— Були ще якісь погрози на Вашу адресу?

— Після 7 листопада більше погроз не надходило, очевидно, оточення Г.Васильєва буде вдаватися до інших засобів. Але сьогодні, у той момент, коли я був у редакції “Острова”, мені зателефонувала на мобільний телефон моя матір, сказала, що хтось грюкає в двері та намагається їх виламати. Коли я приїхав додому, нікого в під’їзді вже не було. Двері цілі. Чи надовго? До речі, про “Остров”, де вперше вийшла друком історія про “Край непуганых прокуроров”. Сьогодні в редакцію зателефонували з типографії і сказали, що більше друкувати газету не будуть через вміщені там матеріали.

— Який вихід з ситуації, що склалася?

Користуючись нагодою, звертаюся до народних депутатів, передусім – до Голови комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Верховної Ради Володимира Стретовича, і прошу негайно виїхати до Донецька. Я готовий передати документи, що свідчать про створення в прокуратурі Донецької області злочинної групи, про зв’язок цієї групи з Геннадієм Васильєвим. Прошу депутатів зустрітися з потерпілими від злочинів, зокрема, з ув’язненим М. Халаджі

— Оскільки в ЗМІ пройшла інформація про можливість Вашого арешту, як Ви оцінюєте таку ймовірність?

— Після тієї заяви, яка була 7-го листопада зроблена від імені Олександра Васильєва – старшого брата Геннадія Андрійовича, я вже нічому не здивуюся. У той день у Ворошиловському райсуді м. Донецька слухався мій позов до прокуратури Донецької області, Державної податкової інспекції в м. Донецьку та Донецького міськуправління міліції про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням мене в редакції газети та утримуванням за ґратами в нелюдських умовах протягом 10 днів.

Природно, що я зажадав компенсації за незаконне затримання, обласна прокуратура позов у принципі визнала, позаяк ніколи ніяких злочинів я не вчиняв. Одначе, з цим не погодилися податківці. Оскільки Державну податкову адміністрацію в Донецькій області зараз очолює Олександр Васильєв – старший брат першого віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва – ДПА в Донецькій області направила в судове засідання свого представника, інспектора Д. Дзюбу, який 7 листопада оголосив, що податкова адміністрація позов не визнає і вважає, що я провів десять діб у ізоляторі тимчасового тримання правильно. Мовляв, так мені й треба. На запитання здивованого судді, який нагадав, що є судове рішення, яким моє затримання визнане незаконним, податківець від імені О.Васильєва відповів: “Ніякі судові рішення для нас значення не мають” («Україна кримінальна», 10.11.2003)

www.cripo.com.ua

***

Інтерв’ю з Володимиром Бойком:

— Ви не припускаєте, що погрози викликані Вашою недавньою статтею про «Вальпургієвий день» у Донецьку? Кажуть, та стаття дуже образила керівництво Донецької області.

— Я категорично відкидаю саму можливість будь-якої помсти з боку перших осіб області. Скоріше, могла бути протилежна ситуація — хтось міг захотіти виставити в непривабливому вигляді героїв тієї публікації і організував дзвінок з погрозами з суто провокаційною метою. Але, треба сказати, що на провокацію ті погрози також не походили, оскільки не звучало ніякої конкретики — які статті, який «базар»?

—А може мався на увазі не базар, а ринок — якраз 7 листопада Геннадію Васильєву доводилося в парламенті відповідати на гострі запитання, викликані Вашою статтею про Покровський ринок у Донецьку, який, начебто, «кришує» майбутній Генеральний прокурор?

— Я глибоко переконаний, що люди рівня Васильєва повинні прораховувати свої вчинки бодай на два-три кроки вперед і тому також відкидаю подібне припущення. Інша річ — це вся та донецька босота, яка працює «під дахом» героїв моїх матеріалів і яка дуже уважно їх читає. Наприклад, за кілька годин до дзвінка я узнав, що один кримінальний авторитет Донецька дуже обурювався моєю статтею про нелегальні шахти, оскільки в матеріалі прозвучала назва належної йому фірми. Тому з якоюсь конкретною статтею я цей дзвоник доки пов’язати не можу. І вважаю гадання на тему, хто б за цим міг стояти, взагалі некоректним. Я зробив заяву в міліцію, передав останні публікації — нехай правоохоронний орган проведе розслідування.

Якщо мала місце провокація, спрямована проти керівників області — хуліганів моментально знайдуть. Якщо ж погрози є реальними, то ніхто зловмисників розшукувати не стане — тут я вже маю чималий досвід. І ще один факт. Мою заяву передано в Київський райвідділ міліції міста Донецька — за місцем мого проживання. Але в мене є підстави вважати, що

саме цей райвідділ не стане дуже ретельно шукати зловмисників після того, як я сфотографував 30 жовтня 2003 року заступника начальника цього міліцейського підрозділу С. Кочергіна біля Палацу Молоді «Юність».

Ми хочемо висловити свою солідарність та підтримку Володимиру Бойку, та обіцяємо докласти зусиль для забезпечення права всіх журналістів на безперешкодне висловлення своєї позиції.

Зараз ми готуємо звернення до Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації, з проханням захистити журналіста та убезпечити його від розправи за виконання ним своєї професійної діяльності («Майдан», 08.11.2003)

www.maidan.org.ua

Див. також — «Голос України», №214, 12 листопада 2003 р.)

Проблеми регіональних ЗМІ

Региональные СМИ на 100 процентов находятся под контролем мэрий или госадминистраций. Владимир Овдин, Днепропетровск-Бердянск-Днепропетровск

По большому счету, небольшие города Украины с населением от 70 до 300 тысяч человек по части масс-медиа мало чем отличаются от мегаполисов-миллионников. Наличие нескольких радио и ТВ-каналов, пара-тройка печатных СМИ различных политических ориентаций и взглядов, казалось, должны обеспечивать читателей полноценной и, главное, объективной информацией. И, разумеется, соответствовать определению «сторожевых псов демократии», указывая местной власти на ее «проколы». На деле же региональные СМИ на все 100 процентов находятся под неусыпным контролем мэрий или госадминистраций. Где кнутом, а больше пряником местные власти по сути «прикормили» печатные и электронные СМИ. Классический пример — курортный Бердянск со стотысячным населением, треть из которого — пенсионеры.

Самая известная в городе газета — «Пiвденна зоря» — официальный рупор горсовета и горисполкома. Этим сказано все. Приложение к запорожской «Субботе», бердянский «Азовский бульвар», газета рекламных объявлений «Ринг-экспресс» фактически контролируются городским головой Валерием Барановым. По крайней мере, об этом откровенно высказалась в беседе с корреспондентом ИМИ главный редактор «Бердянска делового» лауреат престижной американской премии «За мужество в журналистике» Татьяна Горячева. Так это или нет, сказать трудно. Но, сравнивая публикации на одну и ту же тему во всех СМИ (за исключением «Бердянска делового»), скажем, общение городского головы с медиками Бердянска, видишь абсолютную мэрскую правоту. Вплоть до его советов игнорировать указания областного управления здравоохранения. Не менее теплые отношения с мэрией, по признанию главного редактора «Бердянских ведомостей» Павла Ищука, и у его газеты. Даже печатный орган КПУ, «Патриот Приазовья», симпатизирует делам и свершениям городского головы, мягко указывая на редких «кто-то, кое-где, у нас порой». Аналогично подают информацию три местные радиостанции и «ТВ-Бердянск».

Все бы ничего, но читая, слушая и наблюдая по ТВ городские новости в вышеобозначенных СМИ, трудно представить себе реалии, скажем, использования городских бюджетных средств. Да, в «Пiвденной зоре» регулярно печатаются отчеты горисполкома об израсходованных бюджетных деньгах. Тем не менее, по мнению главного редактора «Бердянска делового» Татьяны Горячевой, проверить эту официально опубликованную информацию невозможно. Более того, блокируется любой, мало-мальски затрагивающий интересы властей информационный запрос.

Летом нынешнего года шеф-редактор «Бердянска делового» Сергей Белоусов направил мэру информационный запрос о расходовании 20 тысяч гривен коммунальным предприятием «Детский оздоровительный центр «Красная гвоздика». Журналисты газеты выяснили, что некая частная фирма через врача городской санэпидстанции продавала туда пищевые добавки, которые добавлялись в пищу детям без ведома их и родителей. Только благодаря «корочкам» депутата запорожского областного совета главного редактора «Бердянска делового» Татьяны Горячевой, удалось докопаться до истины, а прокуратуре возбудить уголовное дело. Что же касается ответа на информационный запрос, то до сих пор «улита едет, скоро будет».

Такая же ситуация и с получением информации на другие злободневные темы. Например, ситуация с обогревом бердянского жилья. Практически больше половины населения курортного города мерзнет в своих квартирах. Пресс-конференция руководителей богатой бердянской «Теплосети» прошла без участия журналистов «Бердянска делового».

 На освещение ключевых вопросов нас не зовут, — утверждает Татьяна Геннадиевна. — А если и приглашают, то ответы на наши вопросы вырезаются из ТВ и радиорепортажей.

Автор этих строк далек от мысли обвинять главредов бердянских, как и других региональных СМИ в зашоренности и раболепстве. Особенности финансирования печатных и иных масс-медиа в небольших городах напрямую зависят от учредителей, коими, как правило, являются местные бизнес-структуры, контролируемые… ну, конечно же, местной властью, которая часто имеет к ним самое непосредственное отношение. Помню, как жестко и нелицеприятно для власть предержащих начинал «Азовский бульвар». Спустя несколько месяцев издание стало вяло и вязко информировать читателей о местных событиях, всецело переключившись на дайджесты из жизни «звезд». Более тонко издаются «Бердянские ведомости», точь-в-точь соответствуя принципу первого президента Украины Леонида Кравчука — «промiж крапельок». Такая вот свобода слова по-бердянски. Но это еще цветочки. Масс-медиа городов и весей Днепропетровщины находятся еще под более жестким контролем. Впрочем, это тема отдельной публикации (Інститут масової інформації, 18.11.2003)

www.imi.org.ua

Проблеми інтернету

Сьогодні інтернет-ЗМІ нанесено ще одного удару. У першому читанні прийнято закон "Про діяльність у сфері інформатизації".

Ми детально писали про цей закон. Ще 3 липня була проведена конференція під назвою "Інтернету в Україні загрожує контроль і цензура", де представники інтернет-ЗМІ пояснювали, чому цей закон приймати не можна навіть у першому читанні.

З сумом повинні зазначити, що комуністи та СПУ (обидві фракції фактично у повному складі) зігнорували всі попередження і проголосували за закон, який дозволить владі легально розправлятись з інтернет-ЗМІ.

Дії комуністів вже досить давно подиву не викликають (наприклад, комітет комуніста Крючкова любить проштовхувати закони, які допомагають владі знищувати опонентів) — останнім яскравим прикладом стала сьогоднішня плідна співпраця з пропрезидентською більшістю. Водночас, присутність у цій компанії соціалістів дивує.

Залишається невелика надія, що у такому реакційному варіанті законопроект далі не пройде.

Якщо сьогодні буде прийнято ще й "закон про телекомунікації", цей день можна сміливо буде назвати чорним вівторком українського інтернету («Майдан», 18.11.2003)

www.maidan.org.ua

***

Действующий администратор домена .ua ООО «Хостмастер» в минувшую пятницу подал апелляцию на решение Хозяйственного суда Киева, которым он отклонил иск «Хостмастера» и признал распоряжение правительства от 22 июля «Об администрировании домена .ua» соответствующим законодательству.

Об этом агентству «Интерфакс-Украина» сообщил в понедельник директор ООО «Хостмастер».

Как сообщалось, этим распоряжением правительство, поддержав инициативу СБУ и Госкомсвязи, возложило функции администрирования на Украинский сетевой информационный центр (УСИЦ). «Хостмастер» опротестовал это распоряжение, поскольку, по его мнению, правительство вмешивается в хозяйственную деятельность предприятия.

Хозяйственный суд Киева 7 октября рассмотрел иск ООО «Хостмастер» и отказался удовлетворить изложенные в нем требования. При этом судья отметила, что распоряжение не нарушает права «Хостмастера», поскольку компания может осуществлять свою деятельность совместно с УСИЦ.

Суд также отметил, что правила Всемирной корпорации по назначению доменных имен и номеров (ICANN) не являются источником права в Украине и не могут быть применены судом.

Как сообщалось, домен .ua был делегирован международной организацией IANA (позже переименованной в ICANN) украинским гражданам Дмитрию Кохманюку и Игорю Свиридову в 1992 году в интересах всего украинского интернет-сообщества. До 2001 года домен развивали энтузиасты, объединившиеся в украинскую группу координации сети (UANCG), которые в 2001 году учредили ООО «Хостмастер», которое заключило с Д. Кохманюком и И. Свиридовым договор, и с того момента администрирует домен. Начиная с 2001 года о своих претензиях на домен начало заявлять украинское государство.

Первоначально планировалось, что в создаваемом государственными органами и ассоциациями предприятии (позже названном УСИЦ) доля государства составит 25%, однако позже она возросла до 50%.

Создание УСИЦ сопровождалось скандалом: крупнейшая провайдерская ассоциация «Интернет-ассоциация Украины» (ИнАУ), объединяющая 70 участников рынка, в том числе крупных интернет-провайдеров, и участвовавшая в переговорах по созданию такого центра, отказалась от дальнейшего участия в нем, поскольку «в УСИЦ не отражены должным образом интересы государства и общественности («Интерфакс-Украина», 17.11.2003)

www.interfax.kiev.ua

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори