По сторінках «Українського слова»
08.04.2004
“Затриманих методично і жорстоко бють. Їм на голову натягують протигаз, перекривають повітря; до кінцівок приєднують дріт і пускають по ньому струм. Після знепритомлення їх поливають водою і продовжують катувати. Вязні, не витримуючи тортур, просять, щоб їх радше застрелили, і, врешті-решт, зізнаються в злочинах, до яких не мають жодного стосунку. Усе це реальність, те, що відбувається вчора, сьогодні, завтра в ізоляторах тимчасового утримання Рівненського міського управління міліції”. Цей кричущий факт зі статті “Хроніка злочину”, що була надрукована в “УС” у січні 2002 року, підтверджується систематичними випадками порушення прав людини, оприлюдненими у звітній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової.
Не могла не обурити позиція керівництва МВС, що заперечило усі наведені у доповіді факти. І це ще одне свідчення того, що наразі ми дійшли лише до визнання факту жалюгідного стану прав людини в Україні. Водночас, сам стан із забезпеченням прав людини так і не поліпшився.
Протягом останніх років “УС” неодноразово висвітлювало факти садистського поводження представників правоохоронних органів із затриманими, фальсифікування справ, побиття затриманих — і жодного разу наші статті не викликали відповідної реакції правоохоронних органів — розслідування та судового зясування справи. Ані відповідальні за катування невинних, затриманих після погрому синагоги (стаття “Антиукраїнський погром”), ні старшина Микола Перехрест, що затримав у центрі міста чоловіка за виконання українських пісень, відібрав гроші і жорстоко побив затриманого, — так і не відповіли за ймовірні злочини. Щоправда, стаття, уривок якої наведено на початку, таки стала фактом судового позову, однак... посадовців до “Українського слова”. І це насправді реальний, а не вербальний стан справ із правами людини в Україні. Бо сам факт оприлюднення порушень прав людини загрожує журналісту судовим позовом, а то й фізичною розправою.
(“Українське слово”, ч. 20, 15-21 травня 2003 р.)
Не могла не обурити позиція керівництва МВС, що заперечило усі наведені у доповіді факти. І це ще одне свідчення того, що наразі ми дійшли лише до визнання факту жалюгідного стану прав людини в Україні. Водночас, сам стан із забезпеченням прав людини так і не поліпшився.
Протягом останніх років “УС” неодноразово висвітлювало факти садистського поводження представників правоохоронних органів із затриманими, фальсифікування справ, побиття затриманих — і жодного разу наші статті не викликали відповідної реакції правоохоронних органів — розслідування та судового зясування справи. Ані відповідальні за катування невинних, затриманих після погрому синагоги (стаття “Антиукраїнський погром”), ні старшина Микола Перехрест, що затримав у центрі міста чоловіка за виконання українських пісень, відібрав гроші і жорстоко побив затриманого, — так і не відповіли за ймовірні злочини. Щоправда, стаття, уривок якої наведено на початку, таки стала фактом судового позову, однак... посадовців до “Українського слова”. І це насправді реальний, а не вербальний стан справ із правами людини в Україні. Бо сам факт оприлюднення порушень прав людини загрожує журналісту судовим позовом, а то й фізичною розправою.
(“Українське слово”, ч. 20, 15-21 травня 2003 р.)