пошук  
версія для друку
09.04.2004

«Міліція так довго «шукала» моїх односельців, що вони встигли поховатися. А мені сказали, що це я сам бився головою об землю і завдав собі важкі тілесні ушкодження»

   

Ця історія тягнеться з 1999 року. Але Василь Слободянюк до 2003 року вірив у справедливість правоохоронців. І лише коли побачив, що його справа «заглохла», дізнався, що слідчим, які займалися його справою, оголошено сувору догану, а пізніше вони взагалі пішли з правоохоронних органів — лише тоді прийшов у редакцію:

— У жовтні 1999 року я повертався додому. Того дня отримав зарплату, купив дещо додому, залишалося ще 360 гривень. Неподалік дому мене покликали троє і почали бити. Я знаю цих хлопців — ми живемо в одному селі. Коли я втратив свідомість, вони мене заволокли до дитячого садка і почали приводити до тями, питаючи: «Васьок, ти живий?» — і забрали в мене усі гроші. Після цього знову побили.

Я пролежав без свідомості близько 3 годин. А коли прийшов до тями, то побачив, що одяг подертий, грошей і пакета з покупками немає. Ледве дійшов додому, батьки викликали «швидку». Але вона не приїхала. Наступного ранку сусідка своєю машиною відвозила мене до лікарні. У нейрохірургічному відділенні я пролежав місяць.

З Вінницького райвідділу прийшов слідчий, якому я назвав прізвища хлопців, які мене побили. Зробили судмедекспертизу — мої пошкодження кваліфікували як важкі.

Коли я вийшов з лікарні, то разом з одним з нападників був у райвідділі, знову давав пояснення. Після цього він мені сказав, мовляв, забери заяву, дам 100 доларів, а не забереш — дам 100 доларів адвокату та слідчому і мене не будуть зачіпати.

Так воно і сталося. Почалася тяганина. Лише через три місяці справу передали у слідчий відділ. А потім мені почали приходити повідомлення, що мене побили невідомі, що мої пошкодження — легкі, що матеріали справи десь загубилися. Мовляв, усі ті пошкодження виникли внаслідок того, що я сам оступився і вдарився головою об бордюр. І так три рази — підіймався і бився головою об землю. Словом, через півроку справу просто закрили за відсутністю складу злочину.

В мене є підстави стверджувати, що слідчі райвідділу свідомо прикривали злочинців. Я приходжу і питаю, чому не затримуєте хлопців, а мені кажуть, що ми їх шукаємо. Як же ви їх шукаєте, якщо вони вдома сидять! І дійшло вже до того, що ці хлопці просто втекли. І тільки через рік після побиття їх оголосили у розшук. Але ті хлопці — один вже у Мурманську, другий — у Москві, третій чи то у матері в Італії, чи то теж десь у Росії. От і дошукалася наша міліція.

А усі працівники райвідділу, які займалися моєю справою — а це 5 правоохоронців — усі вони звільнилися. Так моя справа стала «глухарем». Я був молодою здоровою людиною, а тепер втратив здоров’я, дев’ять місяців знаходився на лікарняному, продовжую хворіти і витрачаю великі кошти на лікування, потребую сторонньої допомоги.

Мене як людину, як громадянина, було проігноровано. І вийшло, що порушників усі захищали, їхні справи закривали, а мені, потерпілому, доводиться самому себе захищати, оббивати пороги інстанцій і доводити, що мене дійсно побили. В мене ніколи не було досвіду такого спілкування з правоохоронною «машиною», і лише зараз я зрозумів, що, мабуть, у злочинців більше прав, ніж у потерпілих. Кому потрібен такий захист у дужках? Це ж загравання зі злочинцями і напускання туману в очі потерпілому. Правоохоронці — люди, які давали присягу, що будуть боротися зі злочинністю, захищати громадян від протиправних посягань на життя, майно, здоров’я. То для кого написана ця присяга? (Ірина СУШИНСЬКА)

(“33-й канал, м. Вінниця, №4, 21 січня 2004 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль