MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

ВВС — не катівні? Міліціонери — не кати?

09.04.2004   

Редакція газети, Громадський комітет захисту свободи слова, Полтавський медіа-клуб звертаються до всіх громадян Полтавської області, хто став жертвою свавільного поводження з ними працівників правоохоронних органів, з проханням повідомити про ці факти, бажано у письмовій формі, за адресою редакції чи адресою медіа-клубу: Медіа-клуб, вул.. Демократична, 34, м. Полтава, 36000.

Всі ці факти будуть оприлюднені на засіданні “круглого столу”, що незабаром має відбутися у м. Полтаві за участю керівників облдержадміністрації та силових структур області, а також взяті під контроль обласною прокуратурою. Матеріали “круглого столу” знайдуть своє відображення на сторінках обласних та всеукраїнських ЗМІ.

“За цим злочином стоїть сам начальник УБОЗ Полтавщини — О. ПЛУЖНИК?”

Тема катувань людей у міліції не нова. Про неї не раз наголошували на різних рівнях і депутати, і правозахисні організації, і Уповноважений з прав людини у ВР, зрештою, й самі правоохоронці. Останні, щоправда, в певних умовах і в певному контексті. Останнім часом і наше видання. І Полтавський медіа-клуб отримують немало скарг з цього приводу. Незалежні ЗМІ перетворюються для жертв міліцейського свавілля чи не в єдину і останню інстанцію. Та й то з умовою — без оприлюднення. Бояться. “Так, боїмося, — кажуть не криючись скаржники у відповідь на прохання кореспондентів назвати себе чи дати дозвіл на оприлюднення. — Який захист, хто цим переймається? Так не вбили, а як опублікуєте, то точно вб’ють. Їм же море по коліна, їм же все дозволено! Подивіться, хто володіє у нас в місті магазинами, барами, та хоч би й той клуб “Зебра” (а був же колись кінотеатр!)... От якби ними зайнялись десь у столиці, та була гарантія, що таки будуть покарані ці кати, то багато можна було б сказати...”.

З подібними скаргами до редакції звертається чимало громадян. Немало й анонімних листів: ось в одному повідомлялося, що на початку грудня минулого року у Полтавському УБОЗ було закатовано на смерть під час допиту молоду людину — В. Цісельського. Експертиза підтвердила: задушення.

У кінці січня цього року надійшла інформація про смерть молодого бізнесмена знову від катувань там же.

Можна було б сумніватися у правдивості цих фактів, але вони були підтверджені Полтавським медіа-клубом, який отримав цю інформацію з інших джерел.

Надходить повідомлення й про те, в який спосіб за “сприяння” тих же правоохоронців руйнуються, банкрутують фірми, а потім їх за безцінь купують ті, хто мав би це робити за “певною” домовленістю з правоохоронцями. Якось один наш читач висловився просто: “Правоохоронці зрозуміли, що боротися із злочинністю марно, а тому й вирішили очолити її самі. Інакше: злочинність перемогла й тих, хто мав би з нею боротися...

Але є листи відкриті, підписані жертвами міліцейських катувань... Більшість їх направлено до парламентського комітету по боротьбі з корупцією та злочинністю на ім’я голови комітету та його заступника: В. Стретовича та Г. Омельченка.

Володимир Чорнобук: «Мене катували в присутності працівника Кременчуцького відділу УБОЗ — Кравченка В.І.»

Цей лист написав постраждалий від катувань в кінці минулого року. Судячи з листа, справа його й досі не вирішена. А здоров’я втрачене назавжди після катувань.

Автор листа доволі розлого описує, що з ним трапилося влітку минулого року, коли він о 9.00 вийшов з дому до аптеки за ліками для хворої доньки. Без пред’явлення якихось звинувачень чи пояснень його було затримано працівниками Кременчуцького УБОЗ і там тяжко побито з вимогою підписати явку з повинною...

“Мене було безпідставно звинувачено у привласненні коштів, що згодом не підтвердилося, — пише в листі потерпілий В. Чорнобук. — Мене катували в присутності представника Кременчуцького відділу УБОЗ — Кравченка В.І. Після моєї скарги на нього за участь у катуваннях Кравченко В.І. погрожував мені помститися і зробити все, щоб я потрапив до тюрми. Протягом всього часу мого перебування у слідчому ізоляторі (а це 2 місяці) до мене постійно приходили працівники УБОЗ лише з однією вимогою — дати фальшиві докази, погрожували мені, чинили психологічний тиск... 29.09.03 року суд відкинув звинувачення на мою адресу. Моя не винуватість документально була підтверджена. Хто ж тепер відповість за катування? За що мене били працівники УБОЗ? Хто поверне мені втрачене здоров’я?

“Бездіяльність начальника УБОЗ О. Плужника наводить на думку: чи не причетний він сам до цього злочину?”

Про цей факт знущання над мешканцем м. Кременчука О. Бакаєм вже йшлося на сторінках нашого видання. Але виявилося, що віз і нині там. Домогтися покарання винних у звірячому його побитті ні йому, ні його рідним так і не вдається досі.

Вони також звернулися до парламентського комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю...

Відчай батьків людини, яка стала інвалідом після звірячого побиття, можна зрозуміти: “Ми впевнені, що цю справу ніколи не буде розглянуто, а винних не буде покарано, бо за цим злочином стоїть сам начальник Полтавського УБОЗ О. Плужник. Ми знаємо, що він давно був знайомий з нашим сином. В них були якісь спільні справи, але потім вони щось не поділили, і саме тому на нашого сина було організовано злочинний напад з наступним викраденням та вимаганням коштів. У кого нам шукати захисту, якщо покриває ці злочини сам УБОЗ?..”.

Протистояти цьому можна за однієї умови: має бути відкрита й чесна інформація. Плужники та їм подібні Кравченки не з’являються на пустому місці: вони з’являються на благодатному грунті людського страху, продажності, байдужості доти, доки насилля та вимагання не торкнуться когось конкретно. А тільки, як відомо, крайні хати мають здатність горіти й першими...” (Тамара Просяник).

(«Інформаційний бюлетень», №6, 12 лютого 2004 р.)

 Поділитися