пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200405
09.04.2004 | Людмила Кучеренко

Людина в міліції знаходиться в ситуації виняткової беззахисності , - вважає Європейський суд з прав людини.

   

Історія, яку я розповім, страшна насамперед... буденністю й типовістю. Тортури й нелюдське поводження в правоохоронних органах України вже сприймається суспільною свідомістю як щось звичне й невідворотне на кшталт землетрусу чи епідемії пташиного грипу, які ніхто не в силах зупинити. 

Махровим цвітом на ґрунті практично повної безкарності розцвіли на теренах України катування в міліції під час дізнання й попереднього слідства. І це при тому, що тортури в Російській імперії (куди тоді входила й територія нинішньої України) були скасовані Олександром І ще в 1801 році. У середині ХХ століття як плід колективного розуму людства з‘явилася Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Згодом Рада Європи ухвалила ще й спеціальну Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, які були ратифіковані Верховною Радою України. Як і ці два документи, частиною національного українського законодавства після вступу України до Ради Європи стали й рішення Європейського суду з прав людини у Страсбурзі.

Та щороку українські “борці зі злочинністю” калічать сотні, а може, й тисячі ні в чому не винних наших співгромадян.

Тільки до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової зі скаргами звернулося понад 12 тисяч громадян, що стали жертвами катувань. Втім, українські правозахисники вважають, що насправді їх у кілька разів більше, бо до омбудсмана звертаються далеко не всі. Тих же, хто вирішив відстоювати свої права й людську гідність у нерівній боротьбі з міліцейсько-прокурорсько-суддівською мафією, ще менше...

В останній день минулорічної весни слюсар газоконденсантного промислу “Полтавагазвидобування” Олександр Б. мав заночувати на дачі під Абазівкою, що поблизу Полтави: цілий день він з численною ріднею садив розсаду і йому просто не вистачило місця в автомобілі. Але пізно увечері заїхав його товариш Сергій і запропонував підвезти додому.

Та до Полтави друзям доїхати не судилося. Біля готелю в Абазівці браві хлопці в чорному камуфляжі витягли їх з машини й поклали обличчям у пилюку. Хвилин з двадцять Сашко й Сергій “загоряли” під зорями (діло було опівночі), доки вояки по рації викликали підмогу. Останні й словом не обмовилися до бранців і під час етапування їх до Полтавського УБОЗу.

“ – Мій тодішній стан це – шок і заціпеніння, – розповідає Олександр Б. – Я навіть не знав, де той 6-й відділ у Полтаві знаходиться. Губився в здогадах, що ж я такого скоїв, щоб мене отак хапали, наче якогось особливо небезпечного для суспільства злочинця”.

І тільки коли співробітники “Сокола” доставили чоловіків у кабінет на другому поверсі УБОЗу в самому центрі Полтави (поруч з міськвиконкомом) і передали в руки оперативників, котрі одразу ж напосіли, щоб Олександр зізнавався, як заправляв бензовози “лівим” газоліном, він хоч трохи зрозумів, що й до чого. Бо й справді чув, що напередодні міліція затримала кілька бензовозів з газоліном.

Тим часом четверо УБОЗівців у цивільному, які, ясна річ, не назвалися (Олександр запам‘ятав, що старший групи, коли йому зателефонували, назвався Єрмаком), почали його “опрацьовувати”, спочатку психологічно. Незважаючи на глибоку ніч, оперативники були збудженими, наче в передчутті насолоди; наполягали на зізнанні в злочині, мовляв, відпиратися – собі дорожче і взагалі марна справа. “Гестапо у нас відпочиває!” – куражилися вони, тож якщо візьмуть його “в роботу”, похвалялися, то Сашко зізнається і у вбивстві Лістьєва, а не те що в співучасті в крадіжках газоліну з промислу.

Зізнаватися Олександру Б. не було в чому, тож години півтори він намагався переконати борців з організованою злочинністю у своїй непричетності до тих бензовозів і безпідставності підозр щодо нього.

В Олександра було два стільникові телефони – свій і дружини, але скористатися ними, незважаючи на його прохання, відмовили: “Ти що, лох, в Америці? Може, тобі ще й адвоката?!”. І демонстративно вибалакали з “мобілок” у своїх приватних справах усі наявні на рахунку гроші.

Несподівано Олександра запитали, чи він курить. “Так, але дуже епізодично”, – відповів наївний чоловік. “Ну то зараз покуриш…” – зі значенням мовив один з “оперів” і кинув на стіл пачку “Прими”. Олександр здивувався, що йому, певно, запропонують ці дешеві й смердючі цигарки в той час, як самі палять з фільтром.

Та ще більше він був здивований, коли “опери” з великого картонного ящика, що стояв біля столу, дістали шматок заяложеного матраца, натреновано розпластали його на ньому, підмотавши якийсь брудний порваний светр на зап‘ястках, здавили їх ззаду наручниками так, що там щось аж хруснуло. З швидких і злагоджених дій команди відчувалося, що цим вони займаються постійно. 

З того ж ящика УБОЗівці дістали й натягли на Сашка протигаз, через скельця якого нічого не було видно, такими вони були закопченими.

У кожного із “захисників” була своя відпрацьована функція під час катувань. Розтягли ноги, троє всілися на ноги й спину, а четвертий підпалив цигарку і маніпулював протигазом, засовуючи її в трубку.

Це катування називається “слоник”. Спочатку трубку перекривають, а коли в легенях закінчується повітря і людина починає задихатися, в неї лопаються в горлі судини, в трубку вставляють запалену цигарку... Тим часом інші до нестями піднімали догори скуті в наручниках руки. Це така собі середньовічна диба в сучасній імпровізації українських, з дозволу сказати, охоронців закону й наших захисників. (Свята Інквізиція застосовувала таке катування далеко не до всіх. У Кракові я була в музеї тортур середньовіччя, і екскурсовод розповів, що кати-інквізитори ніколи не застосовували одночасно двох тортур). Причому, садистам здалося, що протигаз не надто щільно прилягає до Олександрового підборіддя, і вони наділи такий тугий, що він сам завдавав неймовірних мук. 

Ті кілька годин катувань здалися 36-річному фізично здоровому чоловіку вічністю. Він корчився від пекельного болю й непритомнів від нестачі повітря. І тільки коли його тіло обм‘якало й корчилося у передсмертних конвульсіях, мучителі робили й собі перерву від тяжкої фізичної роботи, доки Олександр приходив до тями. Так повторювалося кілька разів. (До речі, в цей же час в інших кабінетах УБОЗу подібним чином “дружньо спілкувалися” з Сашковим товаришем Сергієм та іншим колегою Валерієм, якого теж було затримано тієї ночі біля готелю в Абазівці).

Можливо, садисти фільмували катування на відео, щоб потім неквапом передивитися, вдосконалюючи тортури й смакуючи страждання своєї жертви, як це робив іракський диктатор Саддам Хусейн... Та й гітлерівці полюбляли фотографуватися на фоні замучених до смерті. Зрештою те саддамівське відео стало надбанням громадськості як доказ злочинів режиму Хусейна. Якби можна було крізь стіни зняти, в яку шкуродерню для людей в самому історичному центрі Полтави перетворили “державний озброєний орган виконавчої влади” підлеглі полковника Плужника...

Принизити, образити, збезчестити – схоже, це чи не єдине, в чому набули небувалої майстерності українські правоохоронці. Коли Олександр розповідав мені про пережите, в нього раз-по-раз пересихало в горлі й зволожувалися очі, бо він знову переживав жах ночі 1 червня 2003 року.

Перепрошую читачів за надмірний натуралізм, але ж як інакше донести правду про новітній геноцид українців? Мені й самій робилося млосно, коли я описувала ці тортури.

Пам‘ятаєте, в одній з останніх передач “Подвійного доказу” торік, присвяченій темі тортур у правоохоронних органах, – каже Олександр Б., – один з експертів розповідав, що після 4-ї цигарки тортури “слоник” людина підпише будь-що. Це справді так. Я тримався, скільки міг, але теж не витримав. В один момент я чітко зрозумів, що мої кати ввійшли в такий раж, що якщо не напишу те, що вони хочуть, живим я звідси не вийду. А так хоч зможу в суді доводити, що явку з повинною з мене вибили... І я погодився.

Від кількагодинного нестерпного болю в Олександра наче помутилася свідомість, дійсність сприймав вже якось відсторонено. Уже навіть не пригадає, в яких “злочинах” “зізнався”. Явку з повинною писав під диктовку “оперів”. Точніше, намагався писати. Руки зовсім не слухалися. Ручка весь час вислизала з пальців, від чого аркуш паперу був весь почерканий...

“Орли” думали, що їхня жертва придурюється, весь час кричали на Олександра й давали стусанів. Сашко казав їм, що у нього відмовили руки і треба відвезти його в лікарню. Але ці слова залишилися гласом волаючого в пустелі. Отримавши бажану “явку”, бригада переймалася тим, як тепер найбільш правдоподібно обставити затримання: “Ну ти ж, паря, пам‘ятаєш, що ти був в дупель п‘яний, нецензурно виражався, зривав з нас погони (це при тому, що вони були в цивільному – авт.)”. Не отверезили їх і Сашкові слова про те, що скаржитиметься на них – розреготалися в обличчя: невже цей дивак справді думає, що зможе порушити традиції “беспредела” й безкарності в органах МВС... В історії Полтавського УБОЗу ще не було випадку, щоб хтось поплатився за катування хоча б зірками на погонах. 

Решту ночі Олександр Б. провів у “клітці” Октябрського РВВС Полтави – без сну і в муках, куди його спровадили “борці з організованою злочинністю”. На ранок вони доправили його в Октябрський суд, попередивши, що якщо тільки той щось у суді “вякне”, тобто, заперечуватиме винуватість, то буде ще гірше. Суддя Г.Андрієнко, незважаючи на явно безпорадний стан “порушника” і не піддаючи сумніву обставини адмінпорушення, (о 7-й ранку буцімто лаявся на вул.Фрунзе в Полтаві, на зауваження не реагував, злісно не підкорився міліції) “впаяла” Олександру три доби адмінарешту.  Тож з документів випливало, що ніч, коли його скалічили, він нібито був хтозна-де, але не в міліцейських застінках.

Та коли міліціянти привезли його в міський ізолятор тимчасового тримання, де той мав відбути адмінпокарання, черговий ІТТ, побачивши, що арештант не може навіть роздягтися, відмовився прийняти травмованого “дебошира”. Тож “бригада” на чолі з О.Єрмаком не придумала нічого ліпшого, як запхати Олександра Б. знову в “мавпятник” Октябрського райвідділу міліції, де на той час вже було 12 затриманих, в тому числі й наркоманів: не те що лягти, сиділи по черзі.

Чергові райвідділу бачили, що руки у Олександра висять, як батоги, але теж не зреагували на його вимогу надати йому медичну допомогу. Ніхто й не збирався повідомляти про місце знаходження його рідних, котрі не знали, що й думати, шукали його не лише на роботі, по знайомих, а у лікарнях та морзі. Тим більше, що він обіцяв повезти сина й доньку в парк “Перемога” на свято з нагоди Дня захисту дітей. Тільки 2 червня дружина Олександра випадково дізналася, де її чоловік. Привезла їсти. Але він не міг тримати в руках навіть ложки, а гордість не дозволяла попросити співкамерників погодувати його. Ні в туалет сходити, ні вмитися. Ставлення чергових міліціонерів до тих, хто в “клітці”, – окрема тема, якщо коротко, – як до скотини...

Приїздив у райвідділ і О.Єрмак, зрозумів, що “порвали” чоловіка. Але замість того, щоб негайно викликати лікарів, обіцяв, що як закінчиться строк адмінарешту, то повезе до знайомого травматолога.

Чотири доби Олександр провів без сну (як відомо, це одне з найстрашніших катувань – позбавити людину сну на кілька діб), голодний, потерпаючи від болю й психотравми, повністю безпорадний. На ранок 4 червня його забрав тесть. Олександр зі сторонньою допомогою ледве зміг сісти в машину. Діти, побачивши татка в такому стані, плакали. Тесть і теща допомогли переодягтися, застібали ґудзики, дочка зав‘язувала шнурки на кросівках. А дружина, прибігши з роботи, ще не знаючи, що трапилося з чоловіком, з порога влаштувала скандал: скільки живуть разом, ніколи не напивався, то де ж це так “нажлоктився” оковитої, що міліція забрала...

Приїхав і О.Єрмак, повіз Олександра до травматолога. Але той, побачивши стан пацієнта, з порога відправив до невропатолога. Троє ж невропатологів різних полтавських клінік, у яких того дня побував Олександр, незалежно один від одного поставили вбивчий для молодого чоловіка вердикт: параліч верхніх кінцівок. По-простому, кати в погонах, піднімаючи й вивертаючи йому руки, як на дибі, порвали нерви передпліч. Від пальців до плечей обидві руки були як затерплі, нечутливі навіть до гальванічного струму, яким лікарі шукали нерви. “Невже інвалідність на все життя?! Що буде з моїми дітьми, сім‘єю, яка втратить годувальника? За що мене скалічили нелюди-міліціонери?!” – ці думки калатали в голові Олександра, мов дзвін.

Олександр Б. спочатку пробув у лікарні місяць. Та інтенсивне лікування, консультації головного невропатолога області, харківських медичних світил практично не дали результату: він міг лише ворушити одним пальцем на лівій руці, чутливість рук так і не відновилася. Його госпіталізують ще на два тижні. Загалом Сашко прийняв 300 уколів, незліченну кількість крапельниць. А гарантована Конституцією України “безкоштовна медична допомога” обійшлася його рідним у понад тисячу гривень, бо абсолютно все треба було принести в лікарню.

Виписавшись остаточно Олександр пішов у гараж. Але трохи не завив від відчаю: він був безсилим навіть переключити швидкості легковика...

Півроку Олександр пробув на лікарняному. Лікарняні епікризи оптимізму не додають: “гостра закрита хребцево-спинно-мозкова травма з забоєм спинного мозку на рівні шийного відділу хребта”, “гостре компресійно-ішемічне посттравматичне пошкодження обох променевих нервів на рівні пахвинних ямок з верхнім дистальним в‘ялим вираженим парапарезом”, “двобічний параліч розгиначів кистей рук, гіперстезія кистей та променевих відділів передпліч”, “атрофія м‘язів”.

У кінці січня Олександр вийшов на роботу. Робота слюсаря на газоконденсатному промислі, ясна річ, не така, як у ремонтника на АТС. Та “легкої праці” (такий припис лікарів), сказало Олександрове керівництво, у них немає, натякнувши, щоб шукав таку деінде. Щоправда, до честі хлопців з його бригади, вони сказали, що Сашка в біді не залишать. Бо ніхто не застрахований бути скаліченим “ментами”...

Брат Олександра, що служить у ДАІ, з великими зусиллями домігся порушення кримінальної справи майже через два місяці після “пам‘ятної” ночі. Втім прокуратура Полтавської області порушила її не проти конкретних осіб, а лише... за фактом неправомірних дій працівників міліції, тривалий час не давала направлення на судово-медичну експертизу.

УБОЗівці через друзів Олександра спочатку погрожували, потім пропонували йому чималу суму грошей, аби “не колотився”. Олександр сказав: “Ні! Вони мене так принизили, що я їм цього ніколи не прощу й не продам свою людську гідність!” Адвокат Олександра казала, що їй теж погрожують, якщо вона не відмовиться вести його справу.

Певно, борці з організованою злочинністю пішли іншим, торованим шляхом. Інакше чому за півроку, доки тягнеться слідство, його веде вже п‘ятий слідчий, а сама кримінальна справа “футболиться” між прокуратурами області та Октябрського району Полтави. До цього часу не проведено процедуру впізнання потерпілим своїх мучителів. А слідчий експеримент, який за процесуальними канонами повинен проводитися на місці злочину, тобто, в УБОЗі, вкотре проводиться в кабінеті... судмедексперта?!

Олександр вже втомився кожному слідчому розповідати й описувати, як його катували, бо щоразу він знову отримує психотравму, ще не відійшовши від пережитого. Глибокі душевні рани отримали його неповнолітні діти й дружина. Чи розуміють УБОЗівці, що не лише скалічили молоду людину, а й принесли горе, зробили нещасними цілу численну родину?

Та не почув Олександр Б. бодай вибачення від садистів. Лиш одного разу О.Єрмак мовив у своє виправдання, ніби нарікаючи на підлеглих: “Та оце ж, понабирали таких...” Яких, пане майоре? Які не вміють катувати, не залишаючи на тілах жертв видимих слідів? Але хіба вони це робили не під вашою орудою і не за вашої безпосередньої участі?.. Хіба катування в УБОЗі відбуваються не з “благословення” його начальника О.Плужника? Хіба про це не знає головний міліціонер Полтавщини С.Петренко? Але обидва роблять вигляд, що все гаразд?

До речі, українським правозахисникам відомо принаймні 24 різновиди міліцейських тортур, чимало з яких успадковані від НКВС. Найбільш розповсюджені ті, де використовуються наручники: тут фантазії катів, в тому числі й сексуальні збочення, не знають меж (чимало тортур спеціально для жінок). Катують струмом, поліетиленовими пакетами, б‘ють пластиковими пляшками з водою по голові, нирках, печінці, б‘ють по п‘ятах через мішечки з піском, відбиваючи усі нутрощі, але слідів не видно. Мій знайомий правозахисник, що теж займається темою катувань, на пошуковому сервері Рамблер увів дві категорії пошуку: “Тортури Святої Інквізиції” та “Тортури в міліції”. Відповідь його вразила: в Інтернеті існує 7044 сайти з інформацією про тортури Інквізиції і... 36496 сайтів – про тортури в міліції (яких не повинно бути за визначенням).

Якби випадок з Олександром Б. був єдиним, і тоді варто було б бити на сполох і будити громадську думку: цьому треба покласти край! Коли ж таких випадків десятки й сотні тільки в Полтавській області... Полтавські УБОЗівці насправді настільки увірували у свою безкарність, що після інциденту з Олександром у червні 2003 року до смерті закатували в грудні 29-річного чернігівця В.Цісельського. І справді, на пам‘ять спадає лише засудження співробітників СБУ, що закатували до смерті львів‘янина Юрія Мозолу, та ще кілька поодиноких випадків.

Цьому явищу вже, начебто, й дано назву моєю колегою Роксаною Гедеон, певно, всі пам‘ятають її резонансну статтю в “Сільських вістях” “Звичайний фашизм” про катування й міліцейський безбаш (український аналог російського слова “беспредел”). Та дозволю собі не погодитися з авторитетною журналісткою: підґрунтям фашизму завжди була нетерпимість до представників іншої раси, національності, ворожої країни, носіїв іншої ідеології. Але як назвати феномен, коли озброєні представники держави, обов‘язком яких є захист прав і свобод громадян, калічать тисячі своїх співгромадян? Звичайний садизм бандитів у погонах? Адже катування в гестапо й Інквізиції було, кажучи сучасною мовою, місією цих організацій, а міліції законом заборонено допитувати “з пристрастю”. З жахом думаю, що якби правоохоронцям було дозволено знущатися й катувати, Україна захлинулася б у ріках крові!

Шановні читачі, вчитайтеся уважно в статті Конституції й Закону України “Про міліцію”: яким неприкритим цинізмом віє при проектуванні їх на українську дійсність! Як це нагадує сатанинську гру “в навпаки”!

Тут самі по собі напрошуються зовсім не риторичні запитання.

До керівництва Генеральної прокуратури України: якщо маючи в обласних прокуратурах спеціальні відділи з контролю за діяльністю правоохоронних органів і окремо УБОЗу, вона сприяє садистам у погонах уникати кримінальної відповідальності, може, доцільно виступити з всеукраїнською ініціативою про законодавче забезпечення карного імунітету для працівників силових структур, щоб народ не плекав ніяких ілюзій. Зокрема, й стосовно гасла, що набило оскому: “Злочин, скоєний міліціонером, – подвійний злочин”...

До керівництва Міністерства внутрішніх справ: якщо воно не в змозі домогтися від своїх кадрів дотримання прав людини й припинити катування, що набули масового й системного характеру, то, може, варто запровадити на допитах присутність лікаря (як це практикувала Інквізиція), котрий слідкуватиме, щоб жертва не померла й не була скалічена, або попереднє медичне обстеження на предмет того, чи не протипоказані підозрюваному... катування?

Не мовчіть, жертви катувань!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори