Ростислав Нікітченко з Бірківки навесні мав прийти з армії. Але не судилося…

Розважальну програму до Дня святого Валентина у місцевому Будинку культури відмінили за кілька годин до її початку. Селом опанували смуток, туга: звістка про трагічну загибель їх 19-річного земляка вибила всіх зі звичного життєвого ритму.

Батько Ростика, Валентин Сидорович, досвідчений тракторист, вимушений був залишити роботу – хворів. Ростик вирішив продовжити батькову справу – вивчився на механізатора широкого профілю у Сосницькому ліцеї, до призову в армію трохи попрацював у рідному селі.

Служилося Ростиславу легко і добре. Скільки батьки подяк від командування отримували! Мама, Ніна Костянтинівна, тримала фото сина у своєму службовому кабінеті – вона завідуюча їдальнею і пекарнею місцевого сільгоспкооперативу. На тім знімку її Ростик – у парадній військовій формі з поглядом лагідних, ще дитячих очей…

“Мамо, – писав Ростик у листах, – оце вирішив не йти у відпустку, хоча й пропонують. Дослужу вже, а в квітні і додому прийду. Моє 20-річчя відзначимо, батьків 50-річний ювілей. А тоді можливо, повернусь у свою частину, служитиму за контрактом…”

Служив Ростислав Нікітченко у Білій Церкві, що на Київщині. Ніби й недалеко від дому, однак батьки тільки на прийняття Присяги і їздили до сина – сільські турботи вічні і відірватися від них майже неможливо. Ніна Костянтинівна часто телефонувала командиру частини, де служив її син. Тож, як мовиться, з перших вуст знала про нього все.

За день чи два до страшної звістки вчулося Ніні Костянтинівні, що ніби її Ростик зве. Чітко так у хаті пролунало: “Мамо! Мамо!”

– Я тоді якраз на печі лежала. Зіскочила, а чоловік воду п’є, – плаче. – І ніякого Ростика в хаті нема.

…Зателефонував рай-військком В.І .М’якішев додому до сільського голови К.О.Фесюн (був вихідний – субота).

– Будьте на роботі. Зараз під’їжджаємо.

– Нічого лихого я не подумала, – каже Катерина Олексіївна. – Часто мене кличуть не тільки у вихідні, а й серед ночі, у свята. Та коли приїхав Володимир Іванович з незнайомим мені чоловіком (а то був представник облвійськкомату), серце забилося у тривозі: щось трапилося. Коли дізналася про загибель Ростислава, світ мені почорнів. А як же рідним сказати?

Коли зайшли до Нікітченків і повідомили про трагедію – їх син втопився, долаючи річку танком, мама, скрикнувши, втратила свідомість, а батько почав лаятись, мовляв, це неправда, ви, військові, розберіться спочатку, не може бути цього…

Версії трагедії

Труну з тілом Ростислава Нікітченка військові його частини привезли до райвійськкомату о 2 годині 10 хвилин 17 лютого. Везли з Житомира машиною “Урал”.

Саме поблизу цього міста знаходиться навчальний полігон частини, де служив Ростик. Він був механіком-водієм танка, на його досвід і вміння покладалося не один раз командування. Так і цього разу. Треба було витягти бронетранспортер, що застряг. Доручили Нікітченку. Долаючи річку Рось, танк занурився у воду і один з люків добряче привалило товстою крижиною. Два офіцери і прапорщик, які були разом з Ростиком, відкрили другий люк, вискочили з танка, витягли і Ростислава, який уже встиг наковтатися води. Йому зробили штучне дихання, викликали швидку, але по дорозі до лікарні хлопець помер. Під час розтину виявилось, що у легенях була річкова вода. Таку скупу інформацію про причину загибелі Ростислава розповіли військові, які привезли труну з тілом і взяли участь у похованні. Цей жахливий випадок розслідує військова прокуратура.

Безперечно, висновки буде зроблено. І взято урок на майбутнє. Але все це – ціною життя Ростислава Нікітченка, якого не повернути і не воскресити...