пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200411
12.05.2004 | Олександр Степаненко, м.Чортків

У містечку Чорткові увінчалися успіхом пошуки свого власного «майора Мельниченка»

   

Про гласність, відкритість та прозорість у роботі органів державної влади та місцевого самоврядуванні говориться скрізь та усюди. Говориться від доби ранньої перебудови. Неологізм «glasnost» ще відтоді сприймається світом, як символ незворотних демократичних змін на радянських і пострадянських просторах. Гласність визнано в Україні основним принципом місцевого самоврядування (ст. 4 Закону «Про місцеве самоврядування»). Однак, чим далі, тим більше гримас «гласності по-нашому» демонструє нам сучасна українська реальність: від «темників» на висвітлення суспільно-політичних новин у ЗМІ до очевидного зростання кількості усіляких державних «таємниць» та епідемії шпигуноманії у поглядах на діяльність неурядових організацій. Неофеодальна психологія новітніх можновладців та їхнє невгамовне бажання безконтрольного керування – з одного боку – та інфантильний, особливо у провінції, стан зрілості нашої «громадськості» – з іншого – разом створюють той сприятливий клімат, за якого про прозорість та гласність у діях влади можна лише мріяти.

От і на сесії Чортківської міської ради від 19 березня 2004 року стався прикрий інцидент: одного з лідерів ЕГО «Зелений Світ», депутата міськради Олега Борового було змушено покинути сесію з огляду на те, що він… намагався вести диктофоний запис ходу пленарного засідання ради.

Тут треба зазначити, що у практиці Чортківської міськради в останні роки є відверті проблеми з гласністю та із справою елементарного документування власних рішень: проекти рішень не оприлюднюються та не роздаються депутатам, голосування зазвичай ведеться «на слух», аудіозапис ходу сесій не ведеться, незалежних журналістів та представників НУО на сесії міськради давно вже ніхто не запрошує і т. ін. В результаті практично після кожної сесії навколо прийнятих рішень виникають численні колізії правового характеру, що виливаються у збирання підписів з вимогами скасування нібито ухвалених радою рішень, наступного відкликання своїх же підписів та із скандаликами у місцевій пресі. В результаті навіть депутати ради тепер можуть ознайомитися з протоколами сесій лише з дозволу самого «Тата» – міського Голови Михайла Вербицького. Прокуратура чомусь не прагне втручатися у ці конфлікти (чи не тому, що її керівний склад отримує «службові квартири» з фонду комунального майна міста?)…

Саме такий стан справ і спонукав нашого колегу Олега Борового придбати власний диктофон і самостійно вдатися до запису ходу пленарних засідань. Під час двох сесій депутати міськради ще якось «толерували» це зухвальство, але 19 березня міський Голова фактично спровокував свою депутатську свиту на вигнання «шпигуна», давши усім зрозуміти, що й на такі речі, як аудіозапис ходу сесії, варто питати його дозволу. В результаті – під вигуки праведного обурення діями Борового – останній був змушений покинути залу засідань.

По гарячих слідах «чортківського тайпгейту» автор цього матеріалу подав на ім’я міського Голови інформаційний запит, у якому вказав на порушення чинних норм національного та міжнародного права у факті перешкоджання веденню аудіозапису сесії міськради (ст. 4, 46 Закону України «Про місцеве самоврядування», а також ст. 30 Закону «Про статус депутатів місцевих рад», ст. 5, 6, 9, 10, 21, 28, 29 Закону «Про інформацію», ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН, п.1, 2 ст. 10 європейської Конвенції про захист основних прав людини та основних свобод) та запропонував надати відповіді на наступні запитання:

Чи приймалося сесією Чортківської міської ради від 19 березня рішення про проведення закритого пленарного засідання?

Якщо таке рішення приймалося, то з яких підстав?

Якщо такого рішення не приймалося, то чому було змушено покинути пленарне засідання депутата Борового О. О.? Чи вважаються надалі можливими обмеження щодо збирання та поширення депутатами, представниками ЗМІ та громадськості інформації про діяльність Чортківської міської ради і з яких на те підстав?

Які міри застосовано головуючим на сесії від 19 березня по відношенню до депутатів та посадових осіб Чортківської міської ради, що свідомо перешкоджали здійсненню законного права збирати та поширювати публічну інформацію?

Відповідь надійшла. Як видно з неї, апарат міськради все ж був змушений ознайомитися з текстами згаданих нормативних документів і переконатися у тому, що ведення аудіограм сесійних засідань у органах місцевого самоврядування – як і на будь-яких інших публічних заходах – у нашій державі справді ще ніким не заборонено. Як головну причину невдоволення аудіозаписом серед містечкових прихильників конфіденційності – о свята простота! – було вказано те, що Боровий не вів запис безперервно, а періодично включав та виключав диктофон, чим, бачте, дратував окремих депутатів… а на думку апарату міськради, скаржник, тобто я, необ’єктивно сприйняв реальні події у міськраді, адже не був особисто присутнім на тій злощасній сесії.

І все ж, як добре, що у цій історії є безпристрасний свідок – диктофон. Він чітко засвідчив, як головуючий роздавав характеристики, використовуючи наступні мовні звороти: «деякі шістьорки», «записують, бо щось за те мають», «Боровий хоче нас здати і він нас здасть». І як серед галасливого хору ображених на запитання головуючого: «Які будуть пропозиції?», – з металом рішучості у голосі пролунало: «Вивести його з залу!!!». Цікаво, що цей вердикт належить не якому-небудь вуличному невігласові, а Голові депутатської комісії міської ради із законності та прав людини, начальникові муніципальної міліцейської дружини Миколі Гарберу. Як тут не згадати репліку незабутніх братів Стругацьких: «Ці люди про права людини не чули, а якби почули, то не повірили б».

Те, що лексика кримінальної сходки властива багатьом українським «деміургам» вже давно стало звичним. У тому, що у свідомості окремих наших обранців головною гарантією та опорою суспільного правопорядку мали б бути документи на кшталт Внутрішнього уставу збройних сил СРСР та місць позбавлення волі, також вже нічого дивного нема. І те, що їм є що приховувати від своїх виборців – вже нібито й у порядку речей. Quo vadis?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори