пошук  
версія для друку
26.05.2004
джерело:
(«Львівська газета», 20 квітня 2004 р.)

У травні цього року виповниться чотири роки відтоді, як опинився за ґратами Руслан Антоник, молодий журналіст, диктор Народного телебачення, якого 2000 року звинуватили у вбивстві людини та запроторили до в’язниці на 13 років

   

Андрій Горуна:

Сьогодні засуджений відбуває довгострокове покарання у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму, а за його долю, не полишаючи надії, четвертий рік поспіль бореться мати Пелагія Антоник. Вона вже втратила будь-яку віру в справедливість українського правосуддя.

Все, що в неї залишилося, – це передчасна сивина, постійно заплакані очі й остання надія визволити сина із в’язниці. Ця надія, за її словами, не може й не має права померти. Нині справа Руслана Антоника перебуває на розгляді в міжнародному Європейському суді з прав людини, на позитивне рішення якого і сподівається згорьована матір журналіста.

Квиток в один бік

Народився Руслан Антоник 1967 року в селі Рихтичі Дрогобицького району Львівської області. Закінчив Дрогобицький педагогічний університет, після закінчення якого працював на місцевому радіо та телебаченні. Перебуваючи в матеріальній скруті, молодий журналіст відразу відгукнувся на пропозицію працювати в столиці на Українському радіо. Згодом, вже в Києві, отримав ще одне запрошення – працювати на Народному телебаченні, де до ув’язнення в серпні 1999 року готував програму “Воістину відверто”, в якій виступив із низкою матеріалів, що викривали шахрайство офіційних профспілок і високих посадовців.

Доленосним для київського галичанина стало 19 травня 2000 року. Цього дня в парку імені Шевченка, розташованому поблизу Маріїнського палацу, вбили фахівця із цінних паперів Петра Тичинського, зятя одного з тодішніх працівників адміністрації президента. Руслана, разом із 9 особами, які перебували в межах парку, затримали правоохоронці й відвезли в СІЗО.

Прикметним є те, що стіни слідчого ізолятора відтоді він залишав лише раз... – у кареті “швидкої допомоги”... Правоохоронці й цього разу не зрадили своєму звичному методові дізнавання. Спочатку його просто били, вимушуючи підписати зізнання, а відтак підсадили в СІЗО до агресивного затриманого...

“Тиждень мого сина катували, не давали їсти. Тримали в одній камері з бандитами та кримінальними елементами, – йдеться в листі матері, адресованому Леонідові Кучмі, на який вона так і не отримала відповіді. – Терор, побої, знущання, погрози, що його кинуть у камеру до гомосексуалістів, якісь ін’єкції...”

Адвоката до Руслана пустили лише на шостий день після затримання. За цей час А. Антоник підписав “явку з повинною” та інші зізнання. Його госпіталізували, але лише після втручання міністра охорони здоров’я Віталія Москаленка, який разом з адвокатом журналіста домігся, щоб побитому Русланові надали термінову медичну допомогу. Прийшовши до тями в реанімаційному відділенні Київської міської лікарні, Руслан відразу письмово відмовився від “вибитого” самообвинувачення...

Слід зазначити, що за час слідства жодних доказів причетності журналіста до вбивства пана Тичинського міліціонери так і не здобули. Тому в хід запустили судову машину, яка, зазначу наперед, довела до кінця справу, розпочату в стінах СІЗО...

Заплющені очі Феміди

28 грудня 2000 року Печерський районний суд Києва виніс свій вирок і засудив Руслана Антоника до 13 років позбавлення волі, нехтуючи неспростовними доказами невинності підсудного.

Як вважає адвокат Руслана Сергій Крижанівський, вирішальну роль у справі відіграли свідчення псевдосвідка. Зазначимо, що згодом експертиза Асоціації психіатрів України з’ясувала, що Олександр Волковський – свідок, який начебто бачив убивство– є психічно хворою людиною з помірною стадією дебільності, що зазвичай унеможливлює проходження таких людей у ролі свідків.

Окрім того, коли Руслана доправили в міліцію, навіть не оформили протоколу затримання. Цього та багатьох інших порушень у суді не брали до уваги. Також не звернули уваги на алібі Руслана: на момент убивства, яке здійснили між 19.20 та 19.30, журналіст перебував у кафе, про що свідчить віднайдений чек...

Матір Руслана відразу після рішення суду почала оббивати пороги різноманітних правозахисних організацій, зверталася до народних депутатів... Окрім неї, на захист журналіста стали громадські організації, колеги по роботі, священики та вчителі Руслана.

У своєму листі до прокурора Печерського районного суду Києва вчителі закликали бути гуманними та звільнити невинуватого. “Ми благаємо Вас: подивіться на цього юнака, знайдіть у ньому, як і ми, риси порядності, скромності, талановитості та людяності, – йдеться в листі. – І ви переконаєтеся, що він не може бути вбивцею...”

.27 грудня 2001 року, коли Руслан перебував у Сумській виправній колонії посиленого режиму №116, справу журналіста розглянула колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду. Суд відхилив клопотання звинуваченого, а для того, щоб усе відбулося без ексцесів, на засідання не пустили навіть адвоката Руслана. Фарс, який почався тихцем, так і завершився...

У своєму рішенні судді зазначили, що не бачать порушень кримінально-процесуального кодексу Печерським райсудом, який розглядав цю справу. При цьому, як зазначив адвокат Руслана, не звертаючи уваги на фактичний бік. Тим часом на захист Руслана виступила Національна спілка журналістів України, яка вимагала ще раз переглянути справу.

За словами Пелагії Антоник, до вищої судової влади з клопотанням про перегляд справи звертались і уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, і колишній заступник генерального прокурора Ольга Колінько. “Разом із клопотанням надіслали численні докази невинуватості мого сина”, – зазначила матір Руслана.

Вища судова влада відмовила і їм... Єдине, чого вдалося досягнути, – Руслана перевели ближче до матері – в Дрогобицьку виправну колонію.

Надія помирає останньою...

Матеріали цієї справи надали для розгляду в Міжнародний Європейський суд із прав людини.

Слід зазначити, що справою Руслана Антоника опікується Семен Глузман, відомий правозахисник, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини. Саме за його сприяння вдалося скерувати документи в Європейський суд.

За словами пана Глузмана, історія Антоника абсолютно позбавлена будь-яких політичних підтекстів. Хоча, варто зазначити, іншу думку має матір журналіста. Ще в листі до президента вона зазначала: “...убивають мого сина лише за те, що насмілився сказати правду і назвати прізвища чиновників, які обкрадають народ...”

“Є очевидні факти, які свідчать, що вина Антоника не доведена, а просто одягнута на нього, – розмірковував Семен Глузман на брифінгу в Центрі соціальних досліджень “Львівської газети”. – Можу сказати лише загалом, що робили неймовірні кроки, зокрема і я, на дуже високих рівнях, аби допомогти Русланові. В інших випадках це спрацьовувало... А тут, коли я звертався з цим питанням, мене відштовхували, інколи аж надто відверто. Це дуже страшно, оскільки начебто політики ніякої немає, партійно-кланових інтересів також немає...”

Пан Глузман наголосив, що до цієї справи ставиться досить песимістично і не дуже вірить, що Руслана звільнять. “Це, звичайно, буде боляче слухати мамі журналіста... Мені дуже шкода.., – наголосив він. – Узагалі, Європейський суд – специфічний орган, який дуже специфічно вибирає справи для розгляду. Не думаю, що проблема Антоника для них цікава... Але ми зробимо все, що зможемо...”

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори