пошук  
версія для друку
08.06.2004

Звернення до Президента України

   

Президентові України Л.Д.Кучмі

ЗВЕРНЕННЯ

Пане Президенте!

Звертаємося до Вас у зв’язку з ухваленням 11 травня Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (номер реєстрації 2663) з урахуванням Ваших зауважень. Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року. На наше глибоке переконання, набрання чинності цим законом становить суттєву загрозу праву на інформацію, необґрунтовано обмежує свободу вираження поглядів і суперечить інтересам суспільства та української держави в цілому.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

На наш погляд, п.6 Ваших зауважень до цього Закону в редакції, що була прийнята 9 липня 2003 року, – «Дати визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави» – не був врахований Верховною Радою України.

Дійсно, у другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Вказана колізія не вирішується введеними у Законі №2663 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що стосовно інформації, яка є «власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з «метою її збереження». Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, яким не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні. Дане в Законі «негативне» визначення конфіденційної інформації , що є власністю держави, могло б працювати, якщо було б передбачене створення «Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави», як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості «за бажанням» одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречуватися.

Проте прийнятий Закон створення такого »Зводу» не передбачає. А згідно п.2 чинної Постанови № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні були у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Адже мало не кожне відомство може мати подібний перелік. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв вирішує, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також невідомо, чи були такі переліки створені, і незрозуміло, чи будуть вони доступні для широкого загалу. Практика ж звернень з інформаційними запитами показує, що відмови в наданні інформації з посиланням на те, що запитуваним відомостям наданий гриф ДСК, є дуже частими.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою.

Отже, можна чекати, що прийнятий Закон знову, як і в липні 2003 року, стане об’єктом нищівної критики української і міжнародної громадськості. Просимо Вас скористатися своїми конституційними повноваженнями і повернути до Верховної Ради Закон №2663 із пропозицією внесення відповідних змін.

Харківська правозахисна група


 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори