пошук  
версія для друку
15.06.2004 | Костянтин Басистий
джерело:
(“Без цензури”, №22, 4 червня 2004 р.)

Жінка за гратами: справедливо чи негуманно?

   

Чому щороку збільшується кількість українок, котрі стають на шлях скоєння злочину? Які умови створено для них у місцях позбавлення волі й чому складно повернутися до нормального життя після колонії? Наскільки актуальні окреслені питання, добре відомо лише представникам небайдужих громадських організацій. Вони, до речі, вважають за необхідне звести до мінімуму випадки потрапляння порушниць закону в руйнівну атмосферу пенітенціарної системи. Здавалося б, типовий приклад жіночої логіки: активно відстоювати рівність прав і можливостей із чоловіками, водночас вимагаючи для себе суттєвих преференцій. Не варто забувати і про юридичний принцип невідворотності покарання. Однак розглядати цю проблему лише у площині гендерної рівності чи кримінального права не можна: її глибинна сутність має чимало аспектів, кожен з яких заслуговує на увагу.

На сьогодні в 13 виправних колоніях України відбувають покарання понад 12 тисяч жінок. Щороку на волю виходять близько 5 тисяч, переважну більшість з яких уже неможливо ресоціалізувати: за час «відсидки» вони втрачають сім’ї та соціальні зв’язки. Мало хто з них має достатню освіту та кваліфікацію, аби влаштуватися на роботу. Про це йшлося під час засідання Національного прес-клубу «Громада і влада» на тему «Чи потрібно ув’язнювати жінок-правопорушниць». Співдоповідачі, представники Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Беца та Руслана Безпальча, визнали, що питання досить дискусійне. Та незаперечним фактом, на їхню думку, є те, що в Україні зовсім не враховуються особливості жіночої злочинності та небезпечні для всього суспільства наслідки ув’язнення жінки. Держава ж фактично самоусунулася від цього питання. А це може призвести якщо не до гуманітарної катастрофи, то до гуманітарної кризи точно. Для координації зусиль із надання допомоги засудженим жінкам було створено «Жіночий консорціум України», який об’єднує 167 жіночих організацій. Спираючись на висновки експертів, спробуємо розглянути деякі аспекти цієї проблеми.

Кримінологічний аспект

Як свідчить статистика, третина засуджених жінок – наркокур’єри. Проте мова йде, як правило, не про розповсюдження героїну, кокаїну чи іншого «важкого» наркотику. Зазвичай до цієї категорії потрапляють мешканки сільської місцевості, які в пошуках будь-якого заробітку погоджуються перевезти макову соломку. Для правоохоронців такі жінки – лише безособові «галочки» у звітностях, що дозволяють говорити про успішну боротьбу з наркоманією. Тим часом із численними кублами наркоманів, які є чи не в кожному житловому будинку, міліція боротися не поспішає. Ще 18 відсотків сидять за вбивства (половину цих злочинів скоєно на побутовому грунті – сімейне насильство набуває епідемічного характеру). 10 відсотків у структурі жіночої злочинності становлять грабежі й розбої. Усвідомлюючи індивідуальність конкретної людини та скоєного нею правопорушення, не можна не погодитись із думкою, що прозвучала на засіданні прес-клубу: найактивнішим криміногенним фактором в Україні є бідність і приреченість значної частини населення. Рівень жіночого безробіття, до слова, у чотири рази вищий, ніж чоловічого.

Юридичний аспект

У чинному кримінальному законодавстві України вже передбачено деякі умови звільнення від покарання вагітних та жінок, що мають дитину до семи років. Чи варто подовжувати перелік правових пільг?

З одного боку, конституційний принцип рівності усіх громадян перед законом передбачає відсутність будь-яких привілеїв чи обмежень, зокрема за ознаками статі. З другого – процедура амністії, здійснювана Президентом, насамперед стосується осіб жіночої статі. Навіщо направляти до колонії жінку, що скоїла незначний злочин, знаючи, що невдовзі її, швидше за все, доведеться звільнити? А кілька місяців, проведених за гратами, матимуть замість очікуваного виховного ефекту зворотні наслідки. Тюрма ще нікого не зробила кращим, добрішим, людянішим. Однак гарант ніколи не відмовить собі в задоволенні час від часу демонструвати своє неземне милосердя, роздаючи свободу з панського плеча.

Не витримує жодної критики й рівень правової допомоги жінкам із моменту їхнього затримання. Кошти на платню найманим адвокатам мають одиниці, захисники ж, що фінансуються за державний кошт, особливого ентузіазму, звісно, не виявляють. Судді, у свою чергу, розглядаючи сотню справ на місяць, не можуть якісно проаналізувати ситуацію, з’ясувати наявність пом’якшувальних вину обставин, причини, що підштовхнули жінку до скоєння злочину, наслідки можливого покарання для неї та її родини. Тому й приймають рішення, виходячи лише з позиції слідчих органів та прокурора, бажання яких притягнути особу до відповідальності цілком зрозуміле.

Економічний аспект

Не варто розцінювати це як реверанс радянським часам, однак тоді в усіх колоніях існувало виробництво – люди були зайняті працею й заробляли гроші на своє утримання. Нині від цієї практики мало що залишилося. Говорити про впровадження цільових програм розвитку виробництва в місцях позбавлення волі за сучасних економічних реалій не доводиться. Державне фінансування системи виконання покарань не передбачає навіть такої статті витрат, як харчування ув’язнених. Виняток становлять лише неповнолітні та хворі. Навіщо ж розподіляти жалюгідні копійки на жінок, що поцупили, умовно кажучи, триста гривень і могли б відпрацювати заподіяні збитки? Чи не краще застосовувати альтернативні види покарань – громадські та виправні роботи, виходячи принаймні з міркувань економічної доцільності?

Соціальний та демографічний аспекти

Чи варто говорити, що життя засудженої жінки поділяється на «до» і «після» ув’язнення? Доведено: жінки, що виходять із місць позбавлення волі, зазвичай не одружуються і не народжують дітей. Ті з них, котрі вийшли заміж до колонії, теж найчастіше залишаються одиначками (чоловік засудженої жінки має право в односторонньому порядку, не повідомляючи дружину, розірвати шлюб). Через тривале перебування в одностатевому середовищі відбуваються незворотні зміни і навіть руйнування особистості. Їм украй необхідна психологічна допомога, але ж один психолог на шістсот ув’язнених – це навіть не смішно. Хвороби, які жінка дістає за гратами – туберкульоз, хронічні порушення статевої системи, ВІЛ/СНІД, призводять до втрати нею репродуктивної функції (а ще не так давно у жіночих зонах не рідкісним явищем були цинга й дистрофія).

Трагічною є і доля дітей, матері яких відбувають покарання, особливо народжених, хоч як це дико звучить, у неволі. Вагітних жінок направляють до двох спеціалізованих колоній – Чернігівської та Одеської. Там обладнано будинки для знедолених немовлят, у яких їх доглядають до трьох років (за останніми даними, зараз у них перебуває близько 60 дітей). Далі їх життєвий шлях пролягає до сиротинців, і будь-які контакти дітей і матерів припиняються. Постає питання: чим перед суспільством завинили діти, що мають починати своє життя в катівнях?

Говорити про жінок, позбавлених волі, узагалі важко. Адже їхнє життєве призначення зовсім інше. І якщо вже так сталося, що жінка скоїла злочин, то завдання нормальної держави й цивілізованого суспільства – допомогти їй вибратися з багна, а не втоптувати в нього ще глибше. Безперечно, належність до жіночої статі в жодному разі не може слугувати індульгенцією, але спонукати до виявлення гуманізму повинна. Саме на часі викорінити репресивний характер суспільної свідомості, що почасти не дозволяє нам ставитися один до одного по-людськи. Без цього неможливо викорінити й репресивний характер державної влади, яку маємо. Єдине, про що можна впевнено казати вже зараз, – мінусів від перебування жінок за гратами незрівнянно більше, аніж плюсів.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори