Чотири роки, окроплені слізьми. Європейський суд розгляне справу засудженого журналіста

19 травня виповнюється чотири роки з того часу, як диктор Народного телебачення Руслан Антоник опинився за гратами. 13 років ув’язнення – саме такий вирок за звинуваченням у вбивстві у 2000 році ухвалив Печерський районний суд міста Києва молодому журналістові, не маючи навіть достатніх доказів, які б підтверджували його вину.

Засуджений на цей час відбуває довгострокове покарання у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму, уже втративши будь-яку віру в українське правосуддя. А його мати Пелагія Антоник не полишає надій визволити сина з в’язниці й продовжує, не шкодуючи сил, боротися за нього.

На сьогодні справа Руслана Антоника перебуває на розгляді в Європейському суді з прав людини й чекає своєї черги...

СІЗО – дорога в реанімацію

Злощасного 19 травня 2000 року близько 19.30 у парку імені Шевченка, що розташований поблизу Маріїнського палацу, було вбито фахівця з цінних паперів Петра Тичинського. Оскільки вбитий був зятем одного з тодішніх працівників Адміністрації Президента, правоохоронцям потрібно було швидко знайти винного.

Цього ж вечора Руслана разом із 9 особами, які перебували в межах парку, правоохоронці затримали й відвезли в СІЗО, стіни якого журналіст залишив лише один раз – у кареті «швидкої допомоги». Після втручання адвоката Руслана Антоника (його допустили лише на шостий день після затримання) та клопотання міністра охорони здоров’я Віталія Москаленка журналіста з діагнозом струс мозку й гематома очей було терміново госпіталізовано.

Прийшовши до тями в реанімаційному відділенні Київської міської лікарні, Руслан відразу письмово відмовився від самообвинувачення, яке все-таки вдалося вибити правоохоронцям. Саме тоді стало відомо, що пережив за ті шість днів Руслан...

Спочатку його просто били, змушуючи підписати зізнання, а потім підсадили до агресивного затриманого, який не шкодував ні часу, ні енергії... За словами матері Руслана, цілий тиждень її сина катували, не давали їсти, вводили якісь ін’єкції, погрожували, що коли він не напише зізнання, то його кинуть у камеру до гомосексуалістів... Антоник, не витримавши знущань, підписав усі зізнання.

Окрім вибитих зізнань, за час проведеного слідства жодних доказів причетності журналіста до вбивства Петра Тичинського знайти так і не вдалося. А зважаючи на той факт, що в «правовій» державі такого не може бути, щоб злочин залишився безкарний, відразу в хід було запущено судову машину... Незважаючи на те, що доказів, які б свідчили проти Антоника, не було, суд таки довів до кінця справу, розпочату в стінах СІЗО...

На Антоника Феміда не зглянулася

28 грудня 2000 року Печерський районний суд Києва виніс Русланові Антонику, на думку багатьох, жорстокий вирок – 13 років позбавлення волі.

Адвокат Сергій Крижанівський відразу після вироку наголосив, що вирішальну роль у справі відіграли свідчення псевдосвідка Олександра Волковського, який начебто бачив убивство. Згодом експертизою Асоціації психіатрів України було з’ясовано, що сам Волковський є психічно хворою людиною з помірною стадією дебільності. Незважаючи на той факт, що зазвичай такі люди не можуть бути свідками, вирок не змінили. Окрім того, багато порушень досудового слідства під час слухання справи суд узагалі не брав до уваги. Із незрозумілих причин залишилося поза увагою суду й алібі Руслана, який на момент убивства був у кафе. (Про це свідчить віднайдений чек. – Авт.).

Мати Руслана відразу після рішення суду почала оббивати пороги різноманітних правозахисних організацій, зверталася до народних депутатів. Вона переконана, що з її сином повелися несправедливо лише через те, що «...він насмілився назвати прізвища чиновників, які обкрадають народ...» Слід зазначити, що Руслан Антоник був диктором Народного телебачення, де до ув’язнення готував програму «Воістину відверто», у якій виступив із низкою матеріалів, що викривали шахрайство офіційних профспілок і високих посадовців.

На захист журналіста почали ставати також громадські організації, колеги, священики та вчителі Руслана. У своєму листі до прокурора Печерського районного суду Києва вчителі Рихтицької середньої школи, що в Дрогобицькому районі, звідки Руслан родом, закликали бути гуманним та звільнити невинуватого. «Ми благаємо вас: подивіться на цього юнака, знайдіть у ньому, як і ми, риси порядності, скромності, талановитості та людяності. І ви переконаєтеся, що він не може бути вбивцею...» – йдеться в листі.

27 грудня 2001 року колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду розглянула справу журналіста Антоника. У своєму рішенні судді зазначили, що не бачать порушень Кримінально-процесуального кодексу Печерським райсудом, який розглядав цю справу, і відхилили клопотання звинуваченого. Вартий уваги і той факт, що для того, аби засідання відбулося без ексцесів, на нього не пустили навіть адвоката Руслана. Фарс, який почався тихцем, тихцем і завершився... Як згодом зазначив адвокат Руслана, на суді ніхто навіть не звертав уваги на фактичний бік справи.

Тим часом на захист Руслана виступила Національна спілка журналістів України, яка вимагала ще раз переглянути справу. Також до вищої судової влади з клопотанням про перегляд справи звернулися Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова та колишній заступник Генерального прокурора Ольга Колінько. Вища судова влада відмовила і їм...

Після вироку Руслан відбував покарання в Сумській виправній колонії посиленого режиму № 116. Єдине, чого вдалося досягти, – перевести Руслана ближче до матері – у Дрогобицьку виправну колонію...

Остання надія, яка не має права згаснути

На цей час матеріали справи лежать у Європейському суді з прав людини, але коли суд їх розгляне – невідомо. На думку деяких правозахисників, очікувати на позитивний результат – майже марна справа. Пояснюють вони це тим, що Європейський суд – особливий орган із дуже специфічним підходом до вибору справ для розгляду. Тому проблема Антоника для них може бути нецікавою...

Не погоджується з думкою правозахисників лише матір Руслана. Для неї це не марна справа, а остання можливість повернути сина, якого вона кожного дня зі слізьми очікує та мріє побачити біля себе. Вона переконана, що надія, яка жевріла протягом чотирьох років, не може померти й не має права просто так згаснути...