“Влада нищить “Львівську газету” в приклад іншим”. Розмова з Юрієм Луценком, народним депутатом, редактором газети “Грані +”
– Пане Луценко, на вашу думку, що відбувається з медіа-простором України?
– Те, що й завжди, особливо перед виборами: йде зачистка непідконтрольних владі ЗМІ.
– Але хіба ці медіа, які потрапили під тиск влади, можуть конкурувати за потужністю, масштабами впливу з провладними ЗМІ?
– Та ж “Українська правда” має вплив на тих, хто ухвалює рішення й потім індукує їх на своє оточення. “Львівська газета” – взірець вільного засобу масової інформації настільки, наскільки це можливо в тоталітарній країні. Зрозуміло, що з точки зору влади “дурний” приклад “Львівської газети” є небезпечним для інших ЗМІ з поки що підконтрольних владі регіонів. Зверніть увагу, що навколо Львова утворилася значна кількість критичних газет: у Рівному, на Волині, а не тільки на Галичині. Тому тиск влади на “Львівську газету” – це спроба витягнути стрижень. Окрім того, Львів – це полігон чергової великої битви Медведчука з демократією.
– Пане Луценко, ви самі є редактором опозиційної газети “Грані +”. Які нині умови вашого існування?
– Юридично я – головний редактор газети, але реально є її “політичним дахом”. Нині проблеми в “Грані +” виникають лише в день зарплати. Цензурний тиск щодо нас зняли на початку 2001 року після відставки Деркача з посади голови СБУ. В ті часи ми стикалися і з забороною на друкування в друкарнях, і з полюванням на розповсюджувачів, і з моральним тиском на журналістів. Ми змінювали друкарню кожного третього випуску. Після кожного числа газети керівника друкарні викликали або до обладміністрації, або до СБУ. Після відставки Деркача друкуємо видання в Житомирі.
Головний спосіб зняти цензурний тиск – максимальна публічність і максимальна необережність писати те, що думаєш. Як тільки газета починає підбирати вислови чи об’єкти критики: кого час мочити, а кого ще не час – на цьому припиняється її свобода. Й зона людей, яких оголосять поза критикою, невпинно розширюватиметься.
– Перший публічний протест проти влади в Україні датований кінцем 2000 року. Як відтоді змінилася ситуація?
– Я думаю, ЗМІ стали більш цинічними, менш корпоративними, але ті, хто хотів, стали вільнішими. Виявилося, що журналісти – це не лицарі на білих конях, які ведуть суспільство до сяючих висот демократії. Вони – такі самі люди, як і інші громадяни, зі своїми слабкостями, спокусами, в них такий самий ступінь сміливості, як і в усього громадянського суспільства.
– І підконтрольне владі телебачення залишається головним засобом впливу на громадську думку...
– На жаль, так. Значна частина суспільства після брутальних маніпуляцій телевізійниками під час виборів отримала щеплення від цієї пропагандистської кампанії. Але, на жаль, це стосується лише людей, які мають час осмислити почуте. Більша частина зайнята щоденним виживанням, і тому ковтає пропаганду. Хто з огидою, а хто й не помічаючи цього.
В підсумку ми матимемо не зовсім коректні результати виборів, засновані не на рівних можливостях кандидатів, а на перемозі технологій пропаганди провладних ЗМІ.
Питання в одному – чи люди повірять у правдивість програми “Проте”, чи розглядатимуть її як брутальну і брехливу пропаганду (Розмовляв Сергій Лещенко, “Українська правда”)