пошук  
версія для друку
06.07.2004 | Ілько Лемко
джерело:
(„Поступ”, м. Львів, 14 червня 2004 р.)

Журналісти for sale

   

Засадничим і усім відомим принципом справжньої журналістики є партійна незаангажованість. Це не означає щось таке високе і моральне, а лише те, що журналіст виступає як професіонал-найманець, який продає свою працю за гроші (а хто більший професіонал, то і за більші гроші) без огляду на напрямок чи ідеологію тих, на кого він працює.

Чому ж тоді ми дорікаємо, наприклад, Ганні Стеців, за те, що вона, промінявши радіо "Свобода" на Януковича, перейшла з табору проукраїнського в антиукраїнський? Ми ладні картати її так, ніби вона з упівської криївки перебігла у війська НКВД. Ми ж заздалегідь знаємо і погоджуємось із думкою, що ідеальний журналіст не повинен мати жодних ідеологічних симпатій чи антипатій. Він, як і добрий фахівець-будівельник, що може збудувати гарний будинок і для чесної людини, яка заробила свої гроші потом і кров’ю десь у Португалії, і для бандита, який ці гроші забрав у зарізаних ним жертв. Це залежатиме лише від того, хто більше заплатить. І його професіоналізм як будівельника не збільшиться і не зменшиться ні в тому, ні в іншому разі.

І невже ми себе тішитимемо думкою, що місія журналіста полягає ще у чомусь іншому, окрім того, аби склянку, до половини наповнену водою, в одному випадку описати як майже порожню, а в іншому -- як майже повну? Ви думаєте, Корчинський, Джангіров чи Піховшек отримують велику творчу насолоду від того, чим вони займаються? У них на обличчі написано: "Ми мали вас усіх у дупі, як одних, так і інших, ми заробляємо великі гроші і все." І ви маєте сумнів у тому, що якщо би цій трійці платили удвічі більше за обливання брудом Медведчука, Кучми чи Януковича, замість Ющенка і Тимошенко, то вони би на це не погодились? Звичайно, погодились і працювали би зі своїм талановитим деструктивним запалом так, що владі мало би не було.

І не варто звинувачувати дев’яносто дев’ять відсотків українських журналістів у продажності, адже вони лише писаки і готові скерувати своє перо туди, де більше платять. Лиха доля радянських журналістів полягала у тому, що вони всі, люди загалом недурні і не цілком зіпсовані, повинні були, тримаючи дулю в кишені, писати усіляку пургу про силосні ями, цукрові буряки і надої молока. А куди було подітися? Треба ж було годувати себе і дітей. Правда були одиниці, які, не витримуючи цього, йшли у кочегари, але кажуть, що виняток підтверджує правило.

І сьогодні багато талановитих журналістів і цілком нормальних людей мусить, затуляючи носа від своєї ж писанини, працювати на владні ЗМІ, де незаангажованістю і об’єктивністю навіть і не пахне. Таких журналістів є досить і на телеканалах "Інтер" чи "1+1", і в газетах "Киевские ведомости" чи "Молода Галичина". Ситуація приблизно або навіть точно така ж, як і в СРСР: годувати дітей треба, жити солодко хочеться, журфаки щороку випускають писак пачками, і ніде не подінешся. Хоча винятки бувають. Бувають у тому сенсі, що коли є можливість перейти в опозиційні ЗМІ, де платять, можливо, й менше, але не треба з себе корчити вар’ята, то деякі журналісти переходять туди. А хто саме, ви довідаєтесь у наступному понеділковому числі "Поступу".

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль