пошук  
версія для друку
06.07.2004
джерело:
(11.06.2004, „Телекритика”)

Валерій Воротник:"Я вдячний редакції "Телекритики" за надання можливості оприлюднити на її сторінках мою точку зору"

   

UaMedia відтворює публікацію "Телекритики" під назвою "Валерій Воротнік: "Так, ми фактично завершили журналістське розслідування „справи Гонгадзе” ":

"Телекритика", публікуючи матеріали стосовно позовів працівників Центру кризової журналістики до "Української правди" та "України молодої", вважає за потрібне надати слово всім безпосереднім учасникам подій. Ми будемо вдячні колегам-журналістам з „УП” та „УМ”, якщо вони виявлять бажання надрукувати в нас свої точки зору. Сьогодні ж ми публікуємо думку Валерія Воротніка, одного із співзасновників Центру.

Валерій Воротнік відповідав на запитання "ТК" письмово. "Телекритика" друкує текст виключно зі стилістичним редагуванням, без купюр і власних коментарів. Оскільки ж деякі заяви Валерія Воротніка досить серйозні та провокативні, ми підкреслюємо свою готовність подати відгуки на них усіх зацікавлених сторін.

- Ви могли б пояснити, чим саме публікації у виданні „Українська правда”, до якої ви звернулися з позовом, завдали вам немайнової шкоди?

—З’ясування стосунків у суді – цивілізований шлях вирішення суперечки. Мене дивує той факт, що моє звернення до суду викликало такий вереск. Якщо редакції мають докази власної правоти, вони представили б їх у суді, а не піднімали б шалений ґвалт про утиски власних свобод. Чомусь „Українська правда” попри всі „но пасарани” на своїх сторінках просто заявила, що взагалі не є не тільки ЗМІ, а що „не існує ні де-юре, ні де-факто”. Дивна та цікава позиція! Але вона свідчить лише про відсутність у „УП” та її адвокатів чіткого бачення стратегії захисту.

Взагалі в позовах немає жодного політичного підтексту. Я вважаю, що обрав цивілізований шлях вирішення суперечки. Я маю впевненість у перемозі в суді. І ця впевненість лише зростає після кожного засідання суду. Я абсолютно впевнений, що в обох випадках відповідачі не мають жодних аргументів в захист власної позиції. Натомість вони вибрали тактику, що спрямована на затягування та зрив судових засідань. Під час слухання справи по позовам до „України молодої” я був відверто здивований намаганням самої редакції зробити з співавтора матеріалу, який призвів до позову, співвідповідачем! Дивна та непритаманна журналістському середовищу „здача” авторів. Підкреслю, що на залученні співвідповідачів наголошував саме адвокат „УМ”! Але вважаю, що багато з того, що прозвучало під час того судового засідання з боку представників відповідачів – звичайна гра на публіку, намагання перетворити судове засідання на піарівське шоу, що не має жодного відношення до правових аспектів справи.

У позовах означені конкретні факти. Довести їх достовірність – справа тих, хто розповсюдив цю інформацію. Я не повинен доводити власну правоту. Вивчайте закони, панове! Доволі дивні коментарі з боку Ющенка та інших політиків стосовно спроби звичайних громадян захистити свої звичайні конституційні права. Про все це мова буде йти під час судових засідань. Не раніше.

Я знаю єдине – коли журналіст і ЗМІ працюють професійно, поважають норми чинного законодавства та права людей, про яких пишуть, – позови їм не загрожують. Якщо нехтувати цими поняттями – рано чи пізно виникають проблеми. Та не тільки судові.

- Чому ви не позиваєтеся за власною ініціативою до авторів публікацій В.Бойка та С.Шолоха? Складається враження, що ви ображені не на тих, хто написав ці статті або дав інтерв’ю, а на видання, які їх процитували.

— По-перше, ви вважаєте, що я не маю права звертатися до суду? Чому ви думаєте, що людину обов’язково хтось повинен примушувати захищати свою честь?!! Чому пані Юлія Тимошенко, наприклад, має право звернутися до суду з позовом проти буцімто про-владного «1+1», а я не маю права захиститися від наклепу в ЗМІ лише тому, що він є рупором певної частини опозиції? Щось я не бачив в українському законодавстві подібної вибірковості. Перед законом всі рівні. Незважаючи навіть на політичні переконання та причетність чи непричетність до „святої опозиції”.

Про образи взагалі мова не йде. Я реалізую власне право на судовий захист своєї честі і гідності. Тут справа в іншому.

В подіях, що відбулися, ми вбачаємо цілеспрямовані та керовані заходи щодо дискредитації осіб, які мали необачність зацікавитися певними подробицями життя українського політичного бомонду. Після того, як восени ми почали збирати інформацію щодо «справи Гонгадзе», після того, як необачно вступили в суперечку з особами, які, можливо, причетні до його загибелі, миттєво в журналістських колах почалося сплановане розповсюдження пліток про те, що розслідування нам замовила Адміністрація президента України, певні олігархи або певні можновладці.

- За ініціативою судді В.Бойко та С.Шолох притягнуті до відповідальності як співвідповідачі, чи збираєтеся ви сформулювати до них позовні вимоги?

— Ще раз підкреслюю, що в залученні співавторів інтерв’ю в якості співвідповідачів наполягав саме захисник «УМ», а не ми. У випадку з „Українською правдою” рішення про залучення співвідповідачів прийнято суддею за власною ініціативою.

Загалом питання відповідальності авторів матеріалів дуже дискусійне. Особиста моя практика свідчить, що редакції, як правило, намагаються брати на себе тягар участі в процесах по цивільних позовах, намагаючись максимально „вивести” з під можливого удару авторів. Останній випадок з „УМ” – просте, на мій погляд, намагання затягти процес та унеможливити розгляд справи.

- Ви знали, що „УП” є неналежним відповідачем? Якщо ні, то чим це пояснюється?: а) юридичною безграмотністю М.Самбур у цивільному процесі; б) взаємним піаром, піаром „УП” чи піаром вашого Центру; в) намаганням добитися справедливості посередництвом суду (тобто ви сподівалися, що суд всупереч законодавству ініціює витребування всіх документів?) ; г) інше?

— Позов поданий у повній відповідності до норм цивільного законодавства України. „Українська правда” є належним відповідачем. Вияснити назви юридичних осіб, які реєструють сайти, є видавцями або засновниками ЗМІ, не є проблемою, бо це інформація відкрита, і її будь-який людині повідомлять у відповідних державних установах за інформаційним запитом. Тому доволі дивно чути від деяких громадян, що вважають себе за адвокатів, що ми „ніколи та не при яких обставинах не зможемо дізнатися про те, як працює УП” У випадку з „УП” ми бачимо досить цікавий випадок – спробу уникнути юридичної відповідальності та нехтування законодавчими нормами країни. Все це робиться цілком свідомо, бо відповідачі як ніхто розуміють, що позов, напевне, програний ще до початку судового засідання.

Тому для них залишається єдине — використати ситуацію задля власного піару. Адже не є секретом, що „УП”, наприклад, цинічно використала скандал задля збирання грошей на свій захист. Про це вони відверто заявили на своїй сторінці. Навіть не приховують, що гроші дала амбасада західної та дуже демократичної країни, назву якої приховують, щоб „чогось не вийшло”.

Чи є загроза світовій демократії в звичайній спробі захистити свої громадянські права у суді? Наприклад, якщо в США хтось позивається до ЗМІ з вимогою спростувати інформацію, це теж є загроза демократії?

Взагалі, твердження позивачів про те, що наша мета – закрити цей буцімто „найвільніший” ЗМІ, цинічна пропаганда та їхній власний піар.

„УП” досягла своєї мети – пожертви, нові гранти на боротьбу зі „злочинним режимом”... Якщо проаналізувати безліч недоречних коментарів різних політиків, зокрема Віктора Ющенка, щодо наших позовів, то складається враження, що я як громадянин повністю позбавлений конституційних прав. Здається, одним із перших почав коментувати „утиски” Євген Червоненко. Він наговорив щось на кшталт „треба звертатися з апеляцією” тощо. Потім з дуже гучними заявами виступили „Собор” та „Батьківщина”. Це свідчить про єдине — доволі поверхову поінформованість політиків про суть справи та їх повний правовий нігілізм. Чи, можливо, це свідоме нехтування правдою заради політичних вигод? Взагалі, сьогодні стало модним боротися за „свободу слова”. Також модно це і для певної частини українських громадських організацій, які під боротьбу за „свободу слова” жваво отримують західні гранти.

- На сайті вашого Центру вказано, що представники Центру кризової журналістики найближчим часом оприлюднять "результати розслідування обставин убивства Георгія Гонгадзе", "інтимних" подробиць діяльності окремих громадських організацій і того, "що сказав покійник". Про що саме йдеться? Коли це станеться? А щодо "інтимних" подробиць діяльності ГО, чи означає це, що Марія Самбур розповість про діяльність ІМІ? Про які саме ГО йдеться?

-- Так, ми фактично завершили журналістське розслідування „справи Гонгадзе”. Матеріали розслідування неодмінно будуть оприлюднені. Але мені здається, що ми не назвемо того, що, принаймні, не було відомо Олені Притулі та деяким іншим громадянам з оточення Георгія. Для нас залишаються нез’ясованими ще кілька невеличких епізодів. Але вже зараз зрозуміла позиція Олени Притули – вона робить усе для того, щоб дискредитувати джерела цієї інформації, тому що її оприлюднення вкрай небажане для неї. Тому що я і мої колеги впевнені: вона в перші дні після зникнення Георгія свідомо приховала досить важливі моменти. Багато цікавого ми дізналися і про, так би мовити, „мандри” тіла, після того як в Таращі було знайдено обезголовлений труп.

Стосовно діяльності ГО. Ми зараз займаємося вивченням діяльності окремих українських громадських організацій, що існують за кошти західних донорів та діяльність деяких самих донорів. Ми вважаємо, що суспільство має право знати, хто, скільки та коли витрачає на боротьбу за його „світле майбутнє”. Ми маємо принаймні кілька фактів грубих порушень українських законів з боку осіб, чия діяльність профінансована грантами. До речі, не тільки західними. Але оприлюднити результати ми хочемо, лише отримавши стовідсоткові докази. І я, і Самбур маємо власний досвід спілкування та співпраці з подібними структурами, тому, власне, я частково підтримую позицію, яка була викладена в доповіді Голови тимчасової слідчої комісії ВРУ з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації (НДО), що існують на гранти іноземних держав, Валерія Мішури, який вважає, що головною метою діяльності певної частини таких недержавних організацій є вплив на політичну ситуацію Україні та банальна крадіжка грантових коштів, прикриваючись, чим завгодно – чи то боротьбою за демократію, чи то за свободу слова.

- Чому ви саме зараз повернулися до справи Гонгадзе? Хто веде розслідування, якими силами, чи матимете ви можливість оприлюднити документи?

— Ми до неї не повернулися. Кожен із тих, хто зараз разом із нами працює над справою, цікавився її перебігом з початку трагедії. Тому ні в якому разі мова не може йти про повернення. Швидше — про закінчення. Українське суспільство має знати правду про те, хто, за що або навіщо вбив Гонгадзе. До того ж не є секретом, що Марія Самбур є фаховим слідчим – вона працювала у той самий час і в тій самій прокуратурі, що порушила справу за фактом виявлення „Таращанського тіла”.

За весь проміжок часу, що минув з дня трагедії, як мені відомо, крім власного розслідування „УП”, була єдина спроба дослідити її з точки зору журналістів-розслідувачів. На жаль, ця спроба була навіть ініційована не вітчизняними колегами Гонгадзе, а росіянами з агенції „АЖУР”. Українські колеги здебільшого робили емоційні сентенції на тему причетності до загибелі журналіста українського президента та його оточення. Крім плівок Мельниченко та листів Гончарова, не було оприлюднено жодного більш-менш вагомого доказу. Попри професійність, особисту обізнаність в обставинах, більшість наших колег, принаймні публічно, користувалися висновками, в яких було більше припущень та емоцій. Тому виникла певна ангажованість під час будь-якої публікації з приводу Гонгадзе. Очевидно, що суспільству сьогодні відома напівправда. Або правда лише в тій її частині, що вигідна тій або іншій політичній силі.

З оприлюдненням інформації сьогодні, здається, проблем немає. Будь-який український або закордонний телеканал або інформагенція радо візьмуть на себе право першості в оприлюдненні резонансної інформації за умови її обґрунтованості. Але сьогодні є і мережа Інтернет, де ми можемо вільно розмістити будь-яку інформацію. До того ж жодних проблем сьогодні в Києві немає з проведенням прес-конференцій. Я не вбачаю в усьому цьому жодної проблеми. Інша справа — що станеться після цього оприлюднення. У нас є всі підстави вважати, що це небезпечно.

- "Що сказав покійник" – що це означає? Чи йдеться про появу нових записів телефонних розмов? Звідки ви це маєте? Чи будете обстоювати тезу, що Гонгадзе живий?

— Гонгадзе мертвий. Залишки його тіла знаходяться в холодильній камері моргу Інституту судових експертиз по вулиці Оранжерейній. Або, наразі, вони там знаходилися досить тривалий проміжок часу.

Так, ми маємо певну кількість інформації, не відомої ані суспільству, ані, здається, офіційному слідству. Але ми вже зараз зробили так, що не є ексклюзивними носіями цієї інформації. Інакше ми наражалися б на великий ризик. Багато з того, що було знайдено нашою групою, свідомо вже було оприлюднено в різний спосіб в український та закордонній пресі. Багато, але далеко не все.

Щодо джерел інформації — наше право їх не розкривати. Це робиться, по-перше, заради безпеки. Що ж до записів — ви навіть не можете собі уявити, наскільки стала популярною серед українців забавка „диктофон під диваном (у кишені)”. А те, що в країні жоден громадянин не може бути впевнений в конфіденційності свого приватного листування, телефонних розмов, приватних бесід, взагалі стало аксіомою! Тому я припускаю оприлюднення нових записів телефонних та приватних бесід впливових українських політиків або журналістів.

- Представники „ТК” бачили вас у Мукачевому поряд з Нестором Шуфричем. Але ви кажете, що вже давно з ним не спілкувались. Як це поєднати?

— Так, я теж був в Мукачевому і робив там те саме (або майже те саме), що й представники „Телекритики”. Шуфрича я там бачив разом із групою народних депутатів фракції СДПУ(О). Одного разу я навіть намагався з ним поспілкуватися. Але він переймався бесідою з депутатом Романом Зваричем. Потім я бачив його під час оголошення результатів виборів у місті. Шуфрич знов був у компанії Зварича. На жаль, поспілкуватися мені з ним ні тоді, ні після того не вдалося.

Я знайомий з Шуфричем не більше року. Минулого літа я намагався зробити з ним інтерв’ю як з депутатом черкаського виборчого округу. Під час спілкування Шуфрич запропонував мені стати його помічником-консультантом. Пропозиції вступу до СДПУ(О) від нього не надходило. Моя співпраця з нардепом обмежується лише захистом інтересів виборців округу. Там немає, принаймні поки що, жодного політичного мотиву. Посада помічника-консультанта є громадською як за формою, так і за змістом. Я не обмежений ніякими умовами, зарплати ні від апарату ВР, ні безпосередньо від Нестора Шуфрича я не отримую. Все це жодним чином не вплинуло на редакційну політику „Антенни”.

Наголошую, що у виборах Шуфрича на Черкащині я участі не брав. Принаймні на його боці. Публікації в „Антенні” стали майже єдиним свідченням, що надала опозиція під час спроби визнати вибори там недійсними. Суд не встановив фактів порушень з боку Шуфрича.

- Чи відповідає дійсності інформація Сергія Шолоха "Телекритиці" та "УП" та В.Бойка про те, що ви, Марія Самбур та інші пропонували журналістам (С.Шолоху, В.Бойку і т.д.) створити на кошти СДПУ (О) агентство "Репортер" для розслідування справи Гонгадзе?

— Не відповідає дійсності. Як і багато іншого, про що йшлося в їхніх інтерв’ю. У мене склалася впевненість в їхньому свідомому упередженому ставленні.

Взагалі, я з великою цікавістю спостерігаю за новими гучними заявами з боку пана Шолоха. Можливо, в ньому роками спав талант великого пригодницького кіносценариста або письменника-фантаста. Видалася така чудова нагода самореалізуватися. Єкшн про його митарства, переслідування, спостереження різними агентами вже має стати сценарієм голлівудського бойовика. Кілька Оскарів йому гарантовано!

- Центр кризової журналістики створено нещодавно. А чим Марія Самбур і ви займалися до цього? І яким чином ви за такий короткий час діяльності Центру могли здійснити таке розслідування справи Гонгадзе, на яке й досі не сподобилася наша Генпрокуратура?

— Стосовно Самбур – доречніше особисто її запитати! Я працював і працюю головним редактором незалежної громадсько-політичної газети „Антенна”. Наявність Інтернету дозволяє мені дистанційно керувати редакцією, що фізично розташована в Черкасах. Крім того, я займаюся консультативною діяльністю в галузі PR. Працюю з кількома відомими структурами. Здебільшого це іноземний бізнес, що не має жодного відношення до української політичної кухні. Все це дає можливість відчувати особисту повну фінансову незалежність навіть від достатку власної газети та політичної кон’юнктури.

Я пишу рекламні матеріали, беру участь у розробці та плануванні рекламних кампаній як в Україні, так і в інших країнах СНД. Ця робота мене цілковито задовольняє. Здебільшого є можливість працювати завдяки Інтернету дистанційно, лише іноді виникає необхідність в особистому спілкуванні з замовником.

В мене є вільний від цієї роботи час, який я витрачаю на роботу в Центрі кризової журналістики. До того ж я вважаю, що маю власний досвід, який радо ділю з колегами, що знаходяться в стані пошуку виходу зі скрутного становища. Мій приклад – просте свідчення того, що навіть у провінції можна робити успішне ЗМІ і мати з цього певний сенс.

- Хто є засновниками Центру кризової журналістики? На які кошти він фінансується?

— Центр кризової журналістики є неприбутковою недержавною громадською організацією. Щодо її засновників — я один із них. Інші засновники та члени організації – відомі журналісти, фахові юристи-правозахисники. Поки що робота Центру та більшості його співробітників ведеться на громадських засадах. Вся поточна діяльність Центру ведеться за кошти членів організації. Немає ніяких грантів та спонсорів. Принаймні сьогодні. Але ми ведемо переговори з кількома, в тому числі закордонними, установами. Укладено кілька угод про цільове фінансування наших проектів.

- На які кошти ви орендуєте приміщення по вул. Інститутській? Чому воно поруч зі штабом СДПУ (О)?

— ... Офіс „де фактично розташована редакція Інтернет-сайту „УП”, розташований поруч з Адміністрацією Президента! Неподалік, по вулиці Круглоуніверситетській, у 50 метрах від АП, розташований офіс відомої журналістської організації „Хартія-4”... Здається, поруч – офіси „Яблука” Бродського та колишній офіс Павла Лазаренка. Це щось означає? Більше того, юридична адреса громадської організації „Українська правда”, що має пряме відношення до сайту „УП” – та сама вулиця Інститутська, буд.16, кв.4! Та зареєстрована ця ГО трохи раніше за наш Центр. Звідти дещо ближче і до СДПУ(О), і до Адміністрації Президента. Чому ви не звинувачуєте „УП” лише з цього приводу у співпраці з Банковою? Взагалі, в Печерському мікрорайоні розташована більшість відомих громадських організацій, партійних офісів, банківських та державних установ.

Наш офіс поряд із Нацбанком України. Чому ви тоді не питаєте, чи не там ми беремо гроші на фінансування Центру?!! В домі, де розташовано Центр, мешкають кілька депутатів Верховної Ради, дипломатів, міністрів тощо. Звичайну квартиру, яку ми переобладнали в офіс, орендовано одним із членів нашої громадської організації як приватною особою. Укладено офіційну угоду з господарем квартири. Сплачується офіційна орендна плата. Ми шукали протягом кількох місяців гідне приміщення, а коли знайшли — орендували. Нас привабила низька орендна плата та зручне місце розташування.

- Ви були редактором опозиційної "Антенни". Газеті чимало діставалося від влади. Як би ви охарактеризували ситуацію в медіапросторі загалом і що саме безпосередньо вплинуло на те, що ви як журналіст змінили позицію?

-- Я вважаю, що тільки фінансова незалежність може гарантувати ЗМІ незалежність інформаційну. А читачам гарантує право отримувати політично незаангажовану та різнобічну інформацію. Саме за такими принципами розбудовувалася „Антенна”. Тому, як на мою думку, це видання зараз впевнено стоїть на ногах.

Я не є запеклим симпатиком або антипатиком будь-якої політичної ідеї або сили. Я не є членом якоїсь партії або політичної організації. В 99-му році я активно почав співпрацювати з опозицією. Тоді ж став радником екс-кандидата на посаду президента та колишнього черкаського міського голови Володимира Олійника. Так сталося, що з журналіста та редактора газети мені довелося перетворитися на політтехнолога та піарника. А це дуже важко поєднується з роботою журналіста і одразу ж відбилося на газеті.

На думку соціологів, якщо в країні 5% загалу населення вважають за можливе брати участь в активних акціях протесту, то в цій країні одразу відбувається революція. Якщо революції в Україні не сталося, то виходить, що опозицію в 2001 році підтримало менше п’яти відсотків населення? А газета в той час перетворилася на бойову барикадну листівку. Ми почали однобоко висвітлювати події, з‘явилась певна суб‘єктивність у висвітленні тих бурхливих суспільних явищ. І вже в травні газета отримала фінансову кризу. Ні, нас цитували, про нас згадували в загальноукраїнських та іноземних ЗМІ, але це ніяким чином не вплинуло на наклад «Антенни» та обсяг реклами. Марними виявилися і обіцянки з боку політичних, так би мовити, партнерів фінансово допомогти. Ми легко могли надрукувати наклад кілька сотень тисяч примірників. Але лише для того, щоб роздати його серед учасників акції-протесту.

Саме той рік виявився найскладнішим за весь час існування газети та моєї роботи в якості головного редактора. Це було набагато важче, ніж витримати тиск податківців, УБОПу, як то було у 99-му році. Немає грошей закупити папір та оплатити послуги друкарні – тебе ніхто не буде друкувати. Можеш чи мітингувати, чи самоспалюватись. Це не утиски свободи слова, хоч скільки кричи про це! Якщо верстальник або комп‘ютерний дизайнер не отримують протягом трьох місяців платні, змусити їх працювати не можуть ніякі революційні гасла. Вони звільняються та шукають нової роботи.

Було важко прийняти рішення — або закрити газету, або зробити з бойового листка під назвою «Антенна» газету, що, принаймні, окупалася. Більшість співробітників будь-якої редакції -- вельми далекі від політичних проблем і прагнуть лише одного – вчасно отримати пристойну зарплату.

Нами було проведено дослідження ринку, ми виявили коло інтересів читачів газети. І дійшли дивного для нас висновку, що політика в колі інтересів переважної більшості читачів посідає лише 3-4 позицію. Видання було реформоване – змінено дизайн, якісний склад шпальт. Більше уваги почали приділяти розважальним матеріалам та проблемам, якими переймається більшість громадян.

Виявляється, що місцевого читача більше цікавить наявність води, світла та вартість квитка на проїзд у тролейбусі, ніж те, який політичний лідер виступив першим на мітингу протесту в Києві, а який другим. Наклад газети почав збільшуватися. З‘явився рекламодавець, який раніше не наважувався подати свою рекламу поруч з репортажем про черговий штурм Банкової.

А якщо інформацію подавати менш емоційно, надаючи альтернативні точки зору, то і судових позовів меншає. Почало складатися сприйняття роботи не як перманентної боротьби за досить абстрактні ідеали, а як бізнесу. Сьогодні „Антенна” — самодостатнє видання, що не потребує жодної дотації. Прибуток — це надходження від реалізації та реклами. Я вважаю, що „Антенна” — це вільне та незалежне видання. Якби більшість вітчизняних видань орієнтувалася саме на нашу видавничо-редакційну, так би мовити, модель, то заяв про утиски було б значно менше з однієї простої причини. Рівень свободи ЗМІ визначається єдиним – рівнем його фінансової незалежності. На мій погляд, саме це є головною проблемою вітчизняних ЗМІ.

Те, що зараз ми називаємо тиском на ЗМІ – зовсім інша річ, ніж то було під час виборів 99-го року. Тоді – прямий тиск та протиправні дії з боку силових відомств та посадовців. Але навіть вдавалося вигравати справи у судах! Потім з‘явився інший вид тиску – фінансовий. Але його вже неможливо було назвати пресингом свободи слова. Скажіть, чи є тиском випадок, коли податківці перевіряють діяльність комерційної структури, що є засновником ЗМІ? А та структура займається чим завгодно — продажем горілки, автомобілів, будівництвом, та ще й, наостанку, виданням „незалежної” газети? Якщо у такого засновника виникає проблема, наприклад, з приводу продажу підакцизного товару, він відразу починає заявляти, що на нього тиснуть, бо він є засновником газети! Я не хочу персоніфікувати, але неважко сьогодні знайти безліч прикладів.

Найпоширеніша проблема у сучасних недержавних українських медіа – це суперечки поміж власників і між власником та журналістами. Дуже важко звикнути до того, що доля в підприємстві, що заснувало газету або телеканал, є нічим іншим, як власністю її господаря. Він може робити з нею що завгодно. Право на приватну власність — це таке саме важливе право громадянина, як і право на свободу слова.

До того ж, якщо певна особа вклала в розбудову ЗМІ певну суму грошей, напевне, вона зробила це з певних міркувань? Чи має право ця людина бажати бачити відповідний зміст у своєму власному медіа? Якщо ми говоримо про права журналістів, ми повинні поважати і права власників ЗМІ. Саме це сьогодні — головне джерело конфліктності. Саме тут можуть проявити себе профспілки, які повинні наполягати на створенні гарантій роботи журналіста. Коли людина наймається на роботу, вона повинна чітко розуміти свої службові обов’язки. У випадку з журналістом –— напевне, розуміти спрямованість ЗМІ, в якому буде працювати. Чи доречно буде в ЗМІ, засновником якої є комуніст, робити агітувати за націонал-патріота Ющенка? Якщо хтось хоче писати про Віктора Андрійовича, той, мабуть, повинен йти працювати в газету, яка належить його однопартійцям. До речі, таких набагато більше існує, ніж у тих самих комуністів!

Українська преса сьогодні стала більш полярною. Та хіба можна сподіватися на щось інше напередодні президентських виборів? Сьогодні переважна більшість українських видань підтримує ту чи іншу політичну силу. Звідси і певна обмеженість тематики, політична заангажованість, нетерплячість до іншої політичної думки. Поступово преса у нас перетворюється на збірки прихованої політичної реклами. А журналісти стають пропагандистами. А це вже інша професія! І зупинитися стає дедалі важче! В журналістському середовищі фактично розповсюдилася психологія, яка є нетерплячою до протилежних думок.

Саме тут треба шукати причини проблем сучасних українських ЗМІ. Сьогодні активно йде процес, так би мовити, капіталізації преси. Це об’єктивні закони економічного розвитку будь-якого бізнесу. Попит визначає пропозицію. На ринку ЗМІ і журналістської та редакторської праці також. Інформація – це товар. Якщо його ніхто не купує, це означає єдине – той, хто продукує цей товар, має зникнути з ринку. Тому немає нічого дивного в тому, що деякі ЗМІ зникають, а натомість їхнє місто займають інші, більш пристосовані до ринкових умов.

На жаль, досить вагома частина українських медіа має трохи інший погляд на життя. Дехто з наших колег вважає, що займається якоюсь діяльністю на зразок месіанства – сіє „розумне і добре” або „глаголом жгет сердца”, натомість все суспільство повинно йому за те віддячувати та сплачувати всі видатки.

- Як ви плануєте розвивати Центр? Які справи будуть цікавити вас надалі? Що саме розслідуєте зараз?

- Основні напрямки роботи Центру — це дослідження та вивчення проблематики ЗМІ, надання фахової консультативної допомоги колегам-журналістам та менеджерам ЗМІ, що опинилися в скрутних обставинах завдяки своїй професійній діяльності, проведення досліджень медіаринку тощо.

Наші фахівці вже зараз беруть участь у різних семінарах та тренінгах, що проводяться для журналістів у Києві та регіонах. Адже нас знають не завдяки останньому скандалу та галасу навколо нього, а завдяки особистим контактам в середовищі колег, що складалися за останні роки. І не треба ототожнювати „журналістську тусовку” (про яку йшлося в матеріалах, що стали причиною позовів) з журналістською спільнотою. Спробуйте пояснити якомусь звичайному журналісту з віддаленого райцентру, який щоденно отримує погрози з боку місцевих можновладців, якому по кілька місяців не сплачують вчасно мізерну заробітну платню, який взагалі лише чув про існування Інтернету, про конфлікт навколо нас?!! Це мало кого цікавить. Наразі турбує те, як вчинити в тій чи іншій ситуації, як вирішити ту чи іншу проблему, як запобігти судовим позовам, як взагалі вижити ЗМІ! Будь-який журналіст чи ЗМІ може звернутися до Центру та отримати кваліфіковану пораду чи консультацію. Варто просто зателефонувати або, краще, написати мейл. Нас не цікавлять ані політичні переконання людини, що звертається до нас за допомогою, ані будь-що інше. Єдина вимога – проблема має бути пов’язана з журналістською або іншою фаховою інформаційною діяльністю.

- Хто був розробником сайту Центру кризової журналістики? Хто входить до складу його творчої команди?

Сайт розроблено технічною групою газети „Антенна”. Ті самі фахівці кілька років тому розробили сайт газети „Антенна” (www.antenna.com.ua), сайт, що став переможцем першого національного професійного конкурсу друкованих ЗМІ, що проводився минулого року Асоціацією видавців України, в номінації „кращий газетний сайт України”.

Головна мета сайту Центру кризової журналістики (www.uamedia.org) – максимальна інформативність та технологічність. Сторінка має дуже простий та зручний так званий адміністративний інтерфейс, який дозволяє керувати ресурсами сайту та оновлювати і редагувати інформацію на ньому фахівцям, що знайомі лише з „Вордом” або Інтернетом.

Щодо творчої команди – зараз з Центром співпрацює до десяти фахівців у сфері журналістики та юриспруденції. Більшість із них співпрацює з нами на громадських засадах.

- Як ви вважаєте, чи є зараз в Україні політичні сили, які монополізували інформаційний простір? Якщо так – то які це сили?

- Про монополізацію, на щастя, зараз казати поки що важко. Певна частина ЗМІ прагне до незаангажованості та зваженості. Інша, і досить велика, поступово перетворюється на інструмент політичної пропаганди.

Якщо узагальнювати – я б назвав дві достатньо великі групи. Перша — це, безумовно, прихильники діючої української влади. Це видання, власниками або співвласниками яких є партії або фінансові структури, що належать провладним політикам-бізнесменам. Інша група — це медіа, які контролюються опозицією. Здебільшого це ЗМІ, що відкрито симпатизують Ющенку. В цьому випадку так само все дуже просто пояснюється складом власників.

Але ж намагання взяти у власність існуюче або заснувати нове ЗМІ цілком зрозуміле. Але справа в іншому – яким чином досягається мета, скажімо, переділу власності в тому або іншому ЗМІ.

І в тому, і в іншому випадку ми стикаємося з доволі цікавим явищем – непрозорістю фінансової моделі існування ЗМІ. Наприклад, газета, що має наклад 200 тис. примірників та реалізується в роздріб за ціною, значно нижчою за собівартість. Надходження від офіційної реклами в цій газеті мізерні. Але редакція вчасно сплачує заробітну платню, гонорари... В чому секрет „маркетингової стратегії” видання?!! У звичайних тіньових оборотах та готівкових проплатах за приховану політичну рекламу. Я думаю, що це не є секретом ані для самих журналістів, ані для податківців. Мені здається, що відсотків з 50 фінансових оборотів більшості вітчизняних ЗМІ – тіньові. Причин цьому багато. І в першу чергу сама держава видавців прирівняла до виробників горілки. А в цьому році навіть був скасований ПДВ з продажу вітчизняної друкованої преси. Начебто всі в країні цинічно розуміють, що ПДВ сплачується лише з офіційних оборуток, а тому не дуже переймаються тим, що редакції від цього збанкрутіють!

- Чи не збираєтесь ви розслідувати питання власності на всеукраїнські ЗМІ? Адже, як відомо, велику загрозу для можливості журналістам професійно виконувати свої обов’язки становлять саме непрозорі стосунки власності, внаслідок чого журналісти отримують тіньову зарплату. Якими будуть ваші кроки щодо цього?

— В інформаційному просторі країни склалася дуже складна ситуація. Інформаційний простір та ЗМІ знаходяться зараз на дуже неспокійному етапі, етапі стрімкого розвитку та капіталізації відносин на інформаційному ринку. Звідси більшість проблем. Жорстка конкуренція, невизначеність правил гри часом призводять до конфліктів та відвертих бойових дій за теле- та радіочастоти, за рекламодавців.

Що ж до стосунків власності – в Україні у цій сфері діють такі самі передумови та закони, як в будь-якій країні світу. Інформація щодо власників, акціонерів, засновників будь-якого підприємства – відкрита для громадськості інформація. Нічого таємного в цьому немає. Але завжди може виникнути ситуація, коли власник з певних міркувань намагається сховатися за підставну особу. Але, мені здається, механізми захисту від цього однакові скрізь у світі. Якщо через ЗМІ хтось намагається відмити брудні гроші, або вкласти їх у ЗМІ та через нього вплинути на суспільну думку, це швидше справа правоохоронців, ніж працівників громадських організацій.

З зарплатнею „в конверті” боротися дуже просто. В цій боротьбі, за логікою, має бути зацікавлений більше працівник, ніж власник. Але я жодного разу не чув, щоб хтось із вітчизняних журналістів відмовився від отримання конверту з грошовою винагородою! Але ж ця ситуація не тільки в ЗМІ, але і в будь-який галузі вітчизняного господарювання. Чи можливо створити якісь тепличні умови для єдиної галузі в економіці – інформаційної, скажімо, — окремо від загалу в країні? Якщо зміниться ситуація в економіці, зміняться правила гри у вітчизняному бізнесі. Тоді, можливо, зміни будуть і в економічному існуванні українських ЗМІ.

- Кого ви вважаєте ворогами преси в Україні? Як давно ви саме так вважаєте?

— Ворог №1 української преси — нерозвинута економіка країни, за умови якої ЗМІ не можуть стати економічно заможними та самодостатніми. Звідси напряму витікає більшість конфліктних ситуацій навколо власності на ЗМІ, фінансування, спроб з боку ЗМІ заробити кошти на власне існування, навіть ризикуючи отримати судового ляпаса.

Ворог №2 — це „совкова” свідомість досить великої частини самих журналістів і переважної більшості українських політиків та можновладців.

Роки незалежності поки що не привчили нас жити в умовах, так би мовити, капіталістичного господарства. У журналістів та ЗМІ „товар” — це інформація. Якщо якийсь журналіст не може собі знайти роботи, це лише означає, що він поганий фахівець. Адже в Україні можна знайти ЗМІ з будь-яким нахилом та різноманітною редакційною політикою. Але, на жаль, у провінції роботу знайти досить важко. Чому? Тому що немає вільних та незалежних ЗМІ. Влада задавила? Це лише половина причини. Інша половина — те, що не знайшлося людей, які могли б створити це вільне та незалежне ЗМІ. Тому що багато, наприклад, газет змушені закриватися лише з причини фінансової скрути. Незнання елементарних основ маркетингу, а не пресинг з боку будь-кого стають зазвичай причиною зникнення ЗМІ. В чому полягає причина того, що читачі не хочуть купувати ту чи іншу газету? Мабуть, те, що їм просто не цікавий її зміст! Політикою взагалі цікавиться досить обмежена частина суспільства. Тому, так би мовити, „розважальні” та „бульварні” ЗМІ мають більший наклад, ніж занадто заполітизовані. Політичні видання існують лише завдяки дотаціям з боку власників або опосередкованих власників. Прикладів безліч.

Коли я виступаю перед колегами на семінарах, я пропоную не шукати винних та не ображатися на читачів, а переглянути власне ставлення до роботи.

Хочеш бути вільним та незалежним — будь ним! Хочеш регулярно отримувати велику заробітну платню — створи прибуткове ЗМІ або йди працювати в таке. Але треба розуміти, що писати все що завгодно ти зможеш лише в ЗМІ, власником якого є ти сам. Але в тебе є тоді проблема — зацікавити своєю „продукцією” читачів, рекламодавців тощо. Якщо читача більш приваблює оголене жіноче тіло на обкладинці та газетних шпальтах, ніж обличчя відомого політика, що ж тоді дивного в тому, що „Бульвар” чи „Факти” купують більше, ніж „Дзеркало тижня”? Але разом з тим чи варто взагалі порівнювати ці видання? На кожний товар є свій покупець. У кожного ЗМІ є своя власна аудиторія. На жаль, у деяких ЗМІ вона складається лише з працівників редакції. Та чи варто в такому разі говорити, що це ЗМІ хтось „задавив”? Але людина, зазвичай, шукає ворога десь ззовні, ніж у собі (Підготувала Оксана Лисенко, „Телекритика”)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори