MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Журналістика в Україні залишається небезпечною професією

06.07.2004    джерело: (“Поступ”, м. Львів, 1 червня 2004 р.)
Алла Лазарєва

Якщо позаминулий рік відзначався колективною боротьбою українських журналістів за право визнати існування цензури, то в 2003 році «темники» (або ж, як образно кажуть офіційні ідеологи, «рекомендації») прижилися, як даність. У 2002 р. чимало мас-медія пручались і обурювались, отримуючи такі настійливі «рекомендації» з високих кабінетів, що дозволило тоді Інституту масової інформації констатувати, що число втручань державних органів у діяльність ЗМІ зросло, порівняно з 2000-2001 роками майже утричі. Торік протестів поменшало. Поза тим, підскочила кількість повідомлень від наших регіональних кореспондентів про ідентичні матеріали, часто й за однаковим підписом, що виходили в різних районах у той самий день. Така інформація надходить настільки системно, що можна твердо констатувати сліди невловимих темників, а також той факт, що за реальних економічних і політичних умов районна преса, на жаль, регулярно отримує «рекомендації», від яких у неї немає сили відмовитись.

Результати моніторинґу Інституту масової інформації свідчать про те, що найбільш системно позитивно-рекламні матеріали-близнюки розповсюджуються на підтримку керівників виконавчої влади – прем’єр-міністра Віктора Януковича і голів обласних адміністрацій. Відповідно, неґативно нищівні «близнюки» з’являються на світ, коли опозиційні лідери висловлюють чітку незгоду з владою (голосування щодо конституційної реформи, візити Віктора Ющенка у регіони тощо). Тут важко казати про прямі порушення закону, але є сенс замислитись, наскільки забезпечується конституційне право українських громадян, – за сумісництвом глядачів, слухачів та читачів, – на об’єктивну інформацію.

* * *

Від райцентрів до Палацу Европи у Страсбурзі не вщухає дискусія про те, чи існує цензура в Україні. Апологети влади доводять, що не існує. Активісти з опозиції наполягають на протилежній точці зору. Де ж істина?

Позицію ІМІ викладено у передмові до «Хроніки протистояння 2003»: «Радянське керівництво ніколи не приховувало відрази до свободи преси, тому радянські цензори працювали відкрито і були леґально об’єднані в єдину структуру, названу Главлітом. В Україні, керівництво якої на словах проголошує відданість чеснотам демократії, легальна пряма цензура відсутня. Натомість, присутня непряма цензура – ситуація, коли факт політичного тиску приховується під будь-яким иншим приводом. Здійснення непрямої цензури під найрізноманітнішими приводами вимагає відповідного залучення широкої мережі інституцій, що виконують різні функції у суспільстві, – починаючи від стягнення податків і закінчуючи технічним забезпеченням роботи телебачення.» (с. 6, – Київ, видавництво «Софія-А», 2003).

За даними ІМІ, з 1996 до 2003 року найчастіше до непрямої цензури виявлялися причетними міліція, місцеві адміністрації, податкові органи, управління пожежної охорони, прокуратура і органи судової влади. Причому, якщо у випадках із судовими позовами можна бодай чітко відстежити зв’язок між конкретною публікацією, системною увагою до гострої теми або політичними симпатіями мас-медія та актом чиновницької помсти, то у випадках з пожежниками або з технічними контролерами однозначно довести факт тиску надзвичайно важко. Опосередковано можна робити висновки через кілька тижнів чи місяців по тому, як відбулась неоднозначна перевірка. Якщо мас-медія відмовляється від гострих тем, якими цікавилась до втручання державних органів, якщо змінюється політична орієнтація або ЗМІ просто перестає існувати – можна робити якщо не впевнені висновки, то арґументовані припущення.

Як констатує моніторинґ ІМІ, значна частина тиску на журналістів здійснюється не силовими структурами. Більшість нападів, убивств, залякувань здійснюються «невідомими особами». Позаторік таких відомих нам нападів сталося 24, торік чи не вдвічі більше – 42. Причому, зазвичай міліція розкриває лише ті злочини, котрі не пов’язані з професійною діяльністю журналістів. Ті ж побиття, де журналісти наполягають на імовірних професійних мотивах, як правило, «зависають» у районних і міських відділах міліції. Чи не означає це, що стражі порядку досить часто майже знають або здогадуються, які відомі виконавці і замовники ховаються за «невідомими особами»?

Побіжно наведемо напади на журналістів, які сталися торік і де «професійна версія» цілком має право на існування.

11 квітня у Сімферополі двоє невідомих побили кореспондента інформаційно-аналітичного тижневика «Крымские новости» Олексія Єрмоліна. Журналіст спеціалізується на досить гострих темах, серед яких – зловживання у використанні земель Південного узбережжя Криму, конфлікт між мешканцями селища Гурзуф і МДЦ «Артек», функціонування ринків у столиці автономії... Раніше Єрмоліну неодноразово погрожували і він про це інформував Комітет з моніторинґу свободи преси у Криму. Кримінальну справу було порушено, але злочинців не знайдено.

15 травня скоєно напад на юриста телекомпанії «Одеса Плюс» Олександра Мідіна. У редакції цей інцидент пов’язують з діяльністю телекомпанії. Кримінальну справу не лише відкрито, але й завершено і передано до суду, але дату судових слухань не визначено, тож винних не покарано.

26 травня у Переяславі-Хмельницькому (Київська область) здійснено напад на журналіста газети «Діловий Переяслав» Олександра Помойницького. Дружина журналіста Світлана говорить, що свідки бачили, як нападники сіли потім в синій «опель», що чекав їх у кількохстах метрах від місця події. На її думку, це є підтвердженням, що напад був ретельно спланований. Помойницький є автором кількох розслідувань, зокрема пов’язаних з нечесною приватизацією. Також заанґажований у суспільно-політичну роботу, є членом виконавчого комітету міської ради. Міліція порушила кримінальну справу, але, як часто трапляється, винних не знайдено.

17 липня у Запоріжжі скоєно напад на виконуючого обов’язки генерального директора запорізького обласного тижневика «Досьє» Анатолія Наумова. На думку шеф-редактора «Досьє» Валерія Полюшка, напад на А. Наумова може бути пов’язаний з його професійною діяльністю журналіста і виконуючого обов’язки гендиректора газети. Газета «Досьє» відома в області своїми гострими матеріалами на соціяльно важливі теми. Слідство триває, нападники не ідентифіковані.

Цей список можна довго доповнювати, матеріалу не бракує. Дивує инше. У грудні позаминулого року тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов проголосив, ніби показник розкриття злочинів в Україні становить 85%. За даними ж ІМІ, стосовно злочинів проти журналістів розкриваються ледве 15-20%. Отже, або статистика Міністерства внутрішніх справ не є точною, або міліція ставиться до журналістів як мінімум упереджено.

* * *

Найважче визначити та довести тиск на мас-медія, який здійснюється не напряму, а на підприємницькі структури, котрі їх підтримують.

Невеличкі острівці свободи зберігаються в малотиражних елітних газетах та журналах з мінімальною читацькою аудиторією («Критика», «Свобода», радикальні Інтернет-видання). Але ця свобода також має свої межі – за неї щодня доводиться боротись і редакційним колегіям, і авторам, часто через суд.

2003, як і попередній 2002 рік, запам’ятаються неоднозначними подіями у журналістиці. Якщо позаторік не стало, за вельми дивних обставин, засновника і керівника аґентства «Українські новини» Михайла Коломійця, то минулого року, також за неоднозначних обставин, загинув власний кореспондент ІМІ у Дніпропетровську Володимир Єфремов.

Пан Єфремов загинув у автомобільній катастрофі 14 липня 2003 року. А перед тим, 13 жовтня 2001 року в газеті «Голос України» він писав: «Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу через те, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову «зустріч з наркоманами», банальне «вбивство з метою пограбування» або чергову «трагічну автокатастрофу...».

У квітні минулого року Єфремов зустрічався з американськими адвокатами Павла Лазаренка і погодився свідчити на суді у справі колишнього прем’єра. Він планував передати залишки своїх акцій на володіння 11 каналом дніпропетровській опозиції – свого часу Єфремов мусив під тиском поступитись більшістю своїх акцій на це медія на користь одного провладного олігарха. Від судився з Дніпропетровською облрадою, і мав непогані шанси виграти, але через його загибель суд так і не відбувся, а справу відразу ж закрили.

Свого часу ІМІ отримав два різні відеозаписи з місця аварії Єфремова, що сталась за селом Мишурін Ріг у 100 кілометрах від Дніпропетровська. Експертизи ще тривають, і слідство ще не оприлюднило висновків. Утримаємось від них і ми. Лише наголосимо, що людина, дотична до перерозподілу медія-ринку в Україні на вельми серйозному рівні, свідома власної небезпеки, гіпотетично могла стати на заваді тим чи иншим силам.

 Поділитися