пошук  
версія для друку

Новоселецький проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ЧАСТКОВОЇ ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 47148/99,

Новоселецького Ромуальда Миколайовича

проти України

11 березня 2003 року Європейський Суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.П.КОСТА, Голова,

п. Л.ЛУКАІДЕС,

п. С.БІРСАН,

п. К.ЮНГВЕРТ,

п. В.БУТКЕВИЧ,

пані В.ТОМАСЕН

п. А.МУЛАРОНІ, судді,

та пані С.ДОЛЛЄ, секретар секції,

беручи до уваги вищезгадану заяву, подану 4 жовтня 1998 року;

беручи до уваги статтю 5 § 2 Протоколу 11 до Європейської комісії з прав людини, згідно якої Суд отримав компетенцію щодо розгляду заяви;

беручи до уваги зауваження, подані урядом - відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявником,

після наради постановляє:

ФАКТИ

Заявник, Новоселецький Ромуальд Миколайович, українець, 1938 року народження, який мешкає на даний час у м. Котовську Одеської області, Україна.

А. Конкретні обставини справи

Обставини справи, як вони були викладені сторонами, можуть бути підсумовані наступним чином.

Ухвалою від 2 червня 1995 року керівництво Державного педагогічного інституту у м. Мелітополі (далі - інститут) надав заявнику ордер на довічне володіння двокімнатною квартирою загальної площею 25, 1 м.кв. у м. Мелітополі. В серпні 1995 року заявник звільнився з інституту та виїхав в Росію, м. Володимир, з метою підготовки докторської дисертації.

В жовтні 1995 року керівництво інституту скасувало своє рішення від 2 червня 1995 року та надало ордер на отримання вищезгаданої квартири М.Т. - співробітнику інституту. За словами заявника його речі були вивезені з квартири, велика частина була викрадена та решта пошкоджена.

6 лютого 1996 року заявник подав заяву до міського управління Міністерства внутрішніх справ у м. Мелітополі про викрадення його речей з квартири. Він також звернувся з проханням про відкриття кримінальної справи проти інституту та М.Т. Згідно інформації уряду у результаті вищезгаданої скарги органи слідства провели повне розслідування та констатували, на підставі акту про відкриття квартири від 3 листопада 1995 року, складеного М.Т. та підписаного чотирма свідками, що коли вищезгадану квартиру відкрили, вона була порожня. Наказом від 15 лютого 1996 року міське управління Міністерства внутрішніх справ у м. Мелітополі закрило кримінальне провадження по справі у зв’язку з відсутністю складу злочину.

Впродовж 1996 - 1999 років заявник надіслав декілька скарг до Мелітопольської прокуратури та прокуратури Запорізької області з метою скасування рішення від 15 лютого 1996 року.

Наприкінці лютого 1996 року заявник звернувся до Мелітопольського міського суду з цивільним позовом проти інституту щодо визнання свого права на володіння квартирою. Він також оскаржив законність факту відкриття своєї квартири М.Т. під час його відсутності та заявив про зникнення своїх речей, які знаходились в квартирі. У зв’язку з цим він звернувся з позовом про відшкодування заподіяної шкоди. Своїм рішенням від 27 червня 1996 року суд відмовив у задоволенні позову. Суд відмітив, що відповідно до чинного законодавства та згідно з трудовим контрактом, підписаним між заявником та інститутом, заявник втратив право на володіння квартирою у зв’язку з тим, що він змінив своє постійне місце проживання. Суд також підтвердив законність факту відкриття відповідної квартири М.Т. та відмітив, що згідно з актом від 3 листопада 1995 року на момент відкриття ця квартира була порожня.

Відповідно до протесту, який був внесений заступником прокурора Запорізької області, ухвалою від 23 травня 1997 року Запорізький обласний суд відмінив рішення від 27 червня 1996 року та відправив справу на додатковий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням від 28 квітня 1998 року Мелітопольський міський суд відхилив позов заявника з посиланням на рішення від 27 червня 1996 року. У відповідь на касаційну скаргу заявника Запорізький обласний суд рішенням від 18 серпня 1998 року скасував рішення від 28 квітня 1998 року та знову відправив справу до суду першої інстанції. Крім того суд констатував, що троє з чотирьох свідків підписали заяву від 3 листопада 1995 року на прохання М.Т. та не були присутні під час відкриття відповідної квартири останнім.

Ухвалою від 7 грудня 1998 року управління житлового майна у м. Мелітополі надало М.Т. ордер на володіння відповідної квартирою.

Рішенням від 6 січня 1999 року Мелітопольський міський суд задовольнив частину вимог заявника. Суд констатував, що переїзд заявника до м. Володимир мав тимчасовий характер і місцем його постійного проживання залишився Мелітополь. Таким чином, він визнав за заявником право на вільне користування квартирою у м. Мелітополі. Але суд відмовив заявнику у задоволенні позову про відшкодування завданої шкоди, констатувавши, що на момент відкриття квартири вона була порожня та процедура відкриття як така не суперечила закону. Згідно з ухвалою від 16 лютого 1999 року Запорізький обласний суд підтвердив рішення від 6 січня 1999 року. Цього ж дня рішення від 6 січня 1999 року вступило в законну силу.

17 травня 1999 року Мелітопольський міський суд направив до управління юстиції у м. Мелітополі виконавчий лист щодо рішення від 6 січня 1999 року.

21 травня 1999 року судовий виконавець констатував, що квартира була зайнята М.Т.

28 травня 1999 року заявник подав до управління юстиції у м. Мелітополі заяву про примусове виконання рішення від 6 січня 1999 року.

Листом від 18 червня 1999 року обласне управління юстиції у Запорізькій області повідомило Міністерство юстиції України про те, що рішення від 6 січня 1999 року не було виконане, оскільки заявник відмовився вселитися в спірну квартиру.

25 липня 1999 року заявник подав скаргу до Генеральної прокуратури України з метою визнання неправдивими факти, які були викладені в листі від 18 червня 1999 року, а також про протиправний характер і бездіяльність органів державної виконавчої служби у м. Мелітополі.

Листом від 30 жовтня 1999 року Запорізька обласна прокуратура проінформувала заявника, що рішенням від 29 жовтня 1999 року Мелітопольська міська прокуратура скасувала рішення від 15 лютого 1996 року та поновила кримінальне провадження за результатами його скарг щодо зникнення його речей з квартири.

В листопаді 1999 року прокурор Мелітопольської міської прокуратури вніс до Мелітопольського міського суду подання в інтересах заявника з метою визнання незаконною ухвалу Мелітопольської служби житлового майна від 7 грудня 1998 року про надання права М.Т. на заняття спірної квартири та прийняття рішення про виселення останнього з квартири. Рішенням від 25 травня 2000 року суд задовольнив подання та наказав Мелітопольській службі житлового майна усунути існуючі перепони щодо вільного користування заявником своєю квартирою. 18 серпня 2000 року рішення вступило в законну силу.

Наказами від 14 та 28 березня 2001 року судовий виконавець припинив процедуру виконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року після того, як констатував, що вищезгадана квартира знаходиться в поганому стані.

Згідно з актом вселення заявника в квартиру від 28 березня 2001 року комісія, до складу якої увійшли заявник та сім свідків, в присутності судового виконавця констатувала факт неможливості вселення в квартиру з огляду на її непридатний для проживання стан. Квартира вимагала проведення ремонтних робіт.

Листом від 18 травня 2001 року Запорізька обласна прокуратура поінформувала заявника, що кримінальна справа, розпочата на підставі скарг про зникнення його особистих речей, все ще не була закінчена.

Листом від 27 серпня 2001 року Запорізька обласна прокуратура поінформувала заявника, що Мелітопольське управління Міністерства внутрішніх справ рішенням від 3 серпня 2001 року закрило кримінальне провадження по справі зникнення його речей, але процедура перевірки законності цього рішення ще продовжується.

В. Відповідне внутрішнє законодавство.

1. Закон № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року про діяльність органів державної виконавчої служби (зі змінами)

Відповідно до статті 1 Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завданням державної виконавчої служби своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, передбачених законом.

Стаття 11 передбачає дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність в порядку, встановленому законом, у разі вчинення державними виконавцями дій, які суперечать чинному законодавству. Ця стаття також передбачає, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом.

Стаття 13 Закону передбачає право кожного оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця щодо виконання судових рішень до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом.

2. Закон № 606-XIX від 21 квітня 1999 року щодо процедури виконання судових рішень (зі змінами)

Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу.

Стаття 85 Закону передбачає право кожного оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом щодо процедури виконання судових рішень. Відповідно до статті 86 Закону шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання судових рішень, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом.

СКАРГИ

Посилаючись на статтю 6 § 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу 1 заявник скаржиться на невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року як таких і вважає себе жертвою порушення права на справедливий судовий розгляд та на повагу до свого майна. У своїх листах від 4 та 21 жовтня 2001 року він також скаржиться на невідповідність закону процедури виконання відповідних судових рішень. За словами заявника процедура повернення йому права на володіння відповідною квартирою мала лише теоретичний та ілюзорний характер, оскільки він і досі позбавлений можливості проживати в цій квартирі у зв’язку з її поганим станом. Він зауважує, що належне виконання судових рішень надало б реальну можливість проживати у відповідній квартирі та вільно володіти нею.

Крім того, заявник скаржиться, посилаючись на статтю 1 Протоколу 1, на те, що в результаті незаконного проникнення в його помешкання під час його відсутності, яке, між іншим, було спустошено, велика частина його речей була викрадена та інша пошкоджена, у зв’язку з чим він вимагає відповідного відшкодування.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржиться на те, що у результаті його виселення з відповідної квартири він зі своєю дружиною опинився без жодного притулку та був змушений мешкати у третіх осіб в іншій області (Котовськ, Одеська область). Все це не дозволяло вести нормальне приватне сімейне життя. Він також наполягає на тому, що не дивлячись на виселення з помешкання М.Т. він все ще не має можливості користуватися цією квартирою у зв’язку з її теперішнім станом. Він вважає, що держава не відреагувала належним чином, щоб його права на вільне володіння майном та повагу до приватного і сімейного життя були захищені. Крім того, за його словами, держава не зробила жодних відповідних кроків щодо поновлення його прав.

ПИТАННЯ ПРАВА

1. Щодо скарг про порушення статті 6 § 1 Конвенції

Посилаючись на статтю 6 § 1 Конвенції, заявник скаржиться на невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року як таких. В своїх листах від 4 та 21 жовтня 2001 року він скаржиться також на невідповідність закону процедури виконання відповідних судових рішень. За словами заявника процедура повернення йому права на проживання та користування відповідною квартирою мала лише теоретичний та ілюзорний характер, оскільки він і досі позбавлений можливості мешкати у цій квартирі у зв’язку з поганим станом. Він зауважує, що належне виконання судових рішень надало б реальну можливість проживати у відповідній квартирі та вільно її використовувати.

Стаття 6 § 1 Конвенції у відповідній частині передбачає таке:

"1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обов’язків має право на справедливий розгляд (…) впродовж розумного строку (..) незалежним і неупередженим судом".

Суд відмічає, що скарги заявника щодо порушення статті 6 § 1 Конвенції складаються з двох частин, які він розгляне відповідно по черзі: перша частина, яку заявник згадує на момент подання своєї заяви до Суду, стосується невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року як таких; друга частина, яку заявник згадує у своїх листах від 4 та 21 жовтня 2001 року, стосується невідповідності закону процедури виконання відповідних судових рішень.

1. Щодо невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року.

У своїх зауваженнях уряд наголошує на тому, що заявник не може вважатися жертвою порушення права, гарантованого статтею 6 § 1 Конвенції, оскільки судові рішення Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року були повністю виконані. Таким чином, він може вільно користуватися свої помешканням.

Заявник оскаржує цю тезу уряду.

Суд, посилаючись на свою прецедентну практику, зауважує, що заявник, який на внутрішньому рівні отримує поновлення свого нібито порушеного права, гарантованого Конвенцією, не може претендувати на "статус жертви" порушення з боку однієї з договірних сторін прав, гарантованих Конвенцією (ухвала "Ескле проти Німеччини" від 15 липня 1982 року, серія А № 51, стор. 30 § 66).

По суті Суд зауважує, що у результаті процедури виконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року М.Т. було виселено з помешкання і воно було передано заявнику. Цей факт не було оскаржено заявником.

Беручи до уваги ці обставини, Суд вважає, що заявник не може вважатися "жертвою" порушення права в сенсі статті 34 Конвенції, оскільки судові рішення, винесені на його користь, були виконані. Отже Суд вважає, що ця частина скарги є явно необґрунтованою відповідно до статті 35 § 3 Конвенції та повинна бути відхилена із застосуванням статті 35 § 4.

2. Щодо відповідності закону процедури виконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року.

Уряд підтримує позицію, що процедура виконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року відповідала чинному законодавству та не була надто довгою. Державна виконавча служба зробила все можливе у рамках своєї компетенції для того, щоб виконання вищезгаданих судових рішень було здійснено повністю та відповідним чином. Між іншим, процедура виконання судових рішень призупинялась декілька разів через заявника, а саме через його відсутність або через відмову вселитися в спірну квартиру.

Заявник оскаржує аргументи уряду та наполягає на тому, що не дивлячись на те, що помешкання було передано йому для користування, воно знаходилось в жахливому стані і не підлягало використанню. Між іншим, під час його звільнення воно знаходилось в чудовому стані. Він вважає, що держава і особливо державна виконавча служба повинна була проконтролювати, щоб М.Т., звільняючи квартиру, залишив її в нормальному стані, але вони цього не зробили. Таким чином, ця служба не виконала відповідним чином свого обов’язку, передбаченого законом.

Посилаючись на свою прецедентну практику, Суд нагадує правило використання внутрішніх засобів захисту, яке передбачено в статті 35 § 1 Конвенції і яке зобов’язує осіб, що бажають подати заяву проти однієї з договірних держав до міжнародного судового або адміністративного органу, використати всі внутрішні засоби правового захисту, надані цією державою. Ці засоби захисту повинні мати достатній рівень ефективності та доступності як на практиці, так і в теорії (Ілхан проти Туреччини, № 33377/93, § 58, 27.06.2000). Суд відмічає, що українське законодавство надає кожному право оскаржити законність дій або бездіяльності державного виконавця до суду щодо процедури виконання судових рішень та звернутися з проханням про відшкодування завданої шкоди. Суд вбачає, що заявник не звернувся до жодного судового органу зі скаргою на незаконний характер дій або бездіяльності державного виконавця та не оскаржив невідповідність закону процедури виконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року. Суд вважає, що беручи до уваги невикористання заявником внутрішніх засобів правового захисту, як цього вимагає стаття 35 § 1 Конвенції, ця частина заяви повинна бути відхилена на підставі статті 35 § 4.

ІІ. Щодо скарг про порушення статті 1 Протоколу 1

Посилаючись на статтю 1 Протоколу 1, заявник скаржиться на порушення його права на повагу до особистого майна в результаті невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року. У своїх листах від 4 та 21 жовтня 2001 року він скаржиться також на невідповідність закону процедури виконання вищезазначених судових рішень. За словами заявника, процедура повернення йому права на проживання та права на користування квартирою мала лише теоретичний та ілюзорний характер, оскільки він досі позбавлений можливості мешкати у цій квартирі у зв’язку з її поганим станом. Він зауважує, що належне виконання судових рішень надало б реальну можливість проживати у відповідній квартирі та вільно її використовувати.

Крім того, в рамках статті 1 Протоколу 1 заявник скаржиться на те, що у результаті незаконного проникнення в його помешкання, яке, між іншим, було спустошено, велика частина його речей була викрадена і інша пошкоджена, у зв’язку з чим він вимагає відповідного відшкодування.

Стаття 1 Протоколу 1 передбачає таке:

"Кожна особа (…) має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права."

Суд відмічає, що скарги заявника щодо порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції складаються з двох частин, які він розгляне відповідно по черзі: перша частина стосується невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року та невідповідності закону процедури виконання вищезазначених судових рішень; друга частина стосується зникнення та відшкодування майна заявника у результаті незаконного вторгнення в його помешкання під час його відсутності.

1. Щодо невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року та невідповідності закону процедури виконання вищезазначених судових рішень.

Суд вбачає, що заявник вважає себе жертвою порушення права на вільне володіння своїм майном у результаті невиконання судових рішень Мелітопольського міського суду від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року, а також в результаті невідповідності закону процедури виконання вищезазначених судових рішень. Суд констатує, що ця частина скарги, що ґрунтується на статті 1 Протоколу 1, повністю розглянута під час розгляду скарг щодо порушення статті 6 § 1 Конвенції.

Беручи до уваги ці обставини та попередні висновки Суду щодо скарг заявника стосовно порушення прав, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції, Суд вважає, що ця частина скарги із посиланням на статтю 1 Протоколу 1 повинна бути відхилена на підставі статті 35 §§ 1, 3 та 4 Конвенції (див. серед інших № 58932/00 Погасій проти України (ріш.) від 28.05.2002; №6552/02, Марченко проти України (ріш.) 17.09.2002)

2. Щодо зникнення та пошкодження майна заявника в результаті протиправного проникнення в його помешкання під час його відсутності.

а) Щодо попереднього заперечення уряду

Уряд наполягає на тому, що ці скарги заявника не відповідають вимогам ratione temporis, оскільки факти мали місце до дати набуття чинності Конвенції для України (11 вересня 1997).

У свою чергу заявник пояснює, що не дивлячись на те, що факти зникнення та пошкодження майна мали місце до 11 вересня 1997 року, розслідування, розпочате після подання скарг заявника, поновлювалось декілька разів та тривало з лютого 1996 року по серпень 2001 року. За словами заявника, ця ситуація має тривалий характер.

Суд нагадує, що відповідно до загальних принципів, визнаних міжнародним правом, дія Конвенції поширюється для кожної договірної держави лише на факти, які мали місце після дати набуття чинності Конвенцією. Суд вважає, що дата набуття чинності Конвенцією для України та заява України про визнання права на індивідуальні звернення є 11 вересня 1997 року. Факти зникнення та пошкодження майна як такі мали місце до цієї дати.

Суд вважає, що заявник дорікає державі не за факти вчинення вищезгаданих дій як таких, а за не проведення повного та відповідного розслідування за результатами його скарг щодо зникнення та пошкодження майна. Суду залишається з’ясувати, чи розслідування, яке нібито проводилось державними органами за результатами скарг заявника щодо зникнення та пошкодження його майна, відповідає зобов’язанням держави в сенсі статті 1 Протоколу 1 ( див. mutatis mutandis, Совтрансавто проти України, № 48553/99, 25.07.2002 § 96) та зобов’язанням реагувати відповідним чином на ситуацію, у якій опинився заявник (див. mutatis mutandis, Бейелер проти Італії, № 33202/96, 05.01.2000 § 120). Суд зазначає, що слідство було розпочато у лютому 1996 року і закінчилось у серпні 2001 року та одна частина цього слідства виходить за рамки його компетенції ratione temporis.

Суд констатує, що він компетентний розглядати ratione temporis процедуру слідства, починаючи з 11 вересня 1997 року, дати набуття чинності Конвенцією для України. Але він візьме до уваги попередні події, які передували цій даті у рамках розгляду скарг, надісланих на його адресу. (див. mutatis mutandis, вказана справа Совтрансавто - Холдінг проти України §§ 57-58; рішення Багетта проти України від 25 червня 1987 року, серія А № 119, п. 32, § 20). Єдиний факт, що частина слідства по справі мала місце до дати набуття чинності Конвенції для України, не тягне за собою неприйнятність ratione temporis скарг заявника із посиланням на статтю 1 Протоколу 1 (згадана справа Совтрансавто Холдінг, § 58)

Таким чином, необхідно відхилити попереднє заперечення уряду.

в) Щодо обґрунтованості скарг

Уряд України наполягає, що державні органи провели глибоке та ефективне розслідування за результатами скарг заявника щодо зникнення та пошкодження його майна і не виявили жодних порушень. Ці органи наполягали, що вищезгадане помешкання було відкрито у повній відповідності з чинним законодавством і що на момент його відкриття воно було порожнє. Згідно з позицією уряду держава також дотрималась своїх позитивних зобов’язань у рамках статті 1 Протоколу 1.

У свою чергу заявник вважає, що розслідування було неповним та неналежним, крім того, дуже тривалим та суперечливим.

Суд вважає, розглянувши обставини справи, що ця частина скарг заявника із посиланням на статтю 1 Протоколу 1 стосується важливих питань права та фактів і потребує більш детального вивчення. Таким чином Суд вважає, що ця частина скарг заявника не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції, жодних інших підстав необґрунтованості виявлено не було.

ІІІ. Щодо скарг із посиланням на статтю 8 Конвенції.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції заявник скаржиться на те, що у результаті його виселення з квартири він зі своєю дружиною опинився без всілякого притулку та був змушений мешкати у третіх осіб в іншій області (Котовськ, Одеська область). Все це не дозволяло вести нормальне приватне сімейне життя. Також він скаржиться на те, що не дивлячись на виселення з помешкання М.Т. він все ще не має можливості використовувати це помешкання за призначенням у зв’язку з його теперішнім станом. Він вважає, що держава не відреагувала належним чином, щоб його права на житло та сімейне життя були захищені. Крім цього, він вважає, що держава не зробила жодних відповідних кроків щодо відновлення прав заявника.

Стаття 8 Конвенції проголошує таке:

"1. Кожен має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла (..)"

"2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. "

1. Щодо попередніх заперечень уряду.

а) Щодо компетенції Суду ratione materiе

Уряд наполягає, що стаття 8 Конвенції не може бути застосована у цій справі. А саме, вищезгадана квартира не може розглядатися як "житло" в сенсі згаданої статті, оскільки після виїзду з неї заявник не виявив жодного наміру туди повернутися. Крім цього, квартира не є власністю заявника.

Заявник оскаржує доводи уряду. Він наполягає на тому, що він залишив в помешканні свої речі, що в свою чергу підтверджує факт того, що він залишив помешкання тимчасово і він мав намір туди повернутися.

Суд повинен з’ясувати, чи згадана квартира може розглядатися як "житло" в сенсі статті 8 Конвенції. У своєму рішенні Жілоу проти Сполученого Королівства від 24 листопада 1986 року (серія А № 109) Суд відмітив, що заявники створили їх житло у відповідному будинку, зберігши при цьому право власності, з метою повернутися туди та мешкати там постійно, продали їх попереднє помешкання і не знайшли іншого на території Сполученого Королівства. Цей будинок повинен розглядатися як "житло" в сенсі статті 8 (згад. ріш. стр.19, § 46)

Суд вважає, що навіть якщо у згаданій справі Жілоу заявники були власниками відповідного будинку, у цій справі повинні застосовуватися вимоги mutatis mutandis. Суд наполягає на тому, що заявник не є власником відповідного помешкання, але він володіє ордером на проживання в квартирі, який був наданий йому інститутом. Отже Суд не має підстав сумніватися, що навіть після звільнення з інституту та залишення відповідного помешкання в 1995 році заявник не втратив право на користування. Крім того, дійсність цього документу була повністю підтверджено судовими рішеннями від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року Мелітопольським міським судом, який також констатував, що зупинка заявника у м. Володимир мала тимчасовий характер та постійне місце проживання заявника залишилось у м. Мелітополь.

Беручи до уваги ці обставини, Суд наполягає на тому, що немає ніяких підтверджень того, що заявник оселився в іншому місці або мав намір це зробити. Справа стосується права заявника на мирне володіння своїм "житлом". Суд робить висновок, що у цьому випадку застосовується стаття 8 Конвенції.

Таким чином, необхідно відхилити попереднє зауваження уряду.

б) Щодо компетенції ratione personae Суду

Уряд наполягає на тому, що у цій справі держава не може нести відповідальність за вчинення нібито протиправних дій третіми особами, а саме інститутом та М.Т. Уряд вважає, що не було жодного втручання в права заявника з боку державних органів. Отже, ці скарги заявника повинні бути відхилені як такі що не відповідають ratione personae положенням Конвенції. Крім того, держава дотрималась всіх позитивних вимог в сенсі статті 8 Конвенції. А саме державні органи провели повне та належне розслідування за результатами скарг заявника щодо протиправного проникнення у помешкання заявника та зникнення його речей, не виявивши при цьому жодного порушення. Держава також виконала судові рішення, винесені на користь заявника, та поновила права заявника, які гарантуються статтею 8 Конвенції.

Відповідаючи на це, заявник наполягає на тому, що держава не дотрималась свого обв’язку щодо захисту прав заявника на повагу до його житла та приватного життя. Державні органи не встановили та не покарали жодної відповідальної особи щодо втручання в його права на повагу до житла і приватного та сімейного життя. Крім цього, держава не зробила жодного відповідного кроку щодо поновлення його порушених прав.

Суд нагадує, що відповідно до статті 1 Конвенції кожна договірна держава "гарантує кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в (…) Конвенції". Цей обов’язок гарантувати ефективне використання прав, визначених цим міжнародним інструментом, може призвести державу до виконання позитивних зобов’язань (див. на приклад, рішення Х та Ф проти Сполученого Королівства від 26 травня 1985 року, серія А № 91. §§ 22- 23). У схожому випадку держава не обмежуватиметься лише пасивністю та " не має різниці між дією та бездіяльністю" ( див., mutatis mutandis, рішення Ейрі проти Ірландії від 9 жовтня 1979 року, серія А № 32, § 25). Суд вважає, що такі умови повинні застосовуватись у відповідній справі.

Суд наполягає, що з одного боку заявник дорікає державі, що вона не захистила його від втручання у його право на повагу до житла і приватного та сімейного життя, з іншого боку не зробила жодного відповідного кроку щодо поновлення його порушених прав. За словами уряду, держава відповідно до своїх позитивних зобов’язань на підставі положень статті 8 Конвенції, з одного боку, провела повне розслідування за результатами скарг заявника щодо нібито незаконного проникнення в квартиру та зникнення його речей, з іншого боку, виконала судові рішення, винесені на користь заявника.

Суд вважає, що йому необхідно перевірити питання, навіть якщо держава не втручалась напряму у право заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя, чи засоби, які були вказані урядом, відповідають зобов’язанням в сенсі статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення Лопез Остра проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303-С, § 55), а також зобов’язанням реагувати якомога більш толерантно, беручи до уваги ситуацію, в якій опинився заявник (див., mutatis mutandis, Бейлер проти Італії, посилання в § 120).

Отже Суд вважає, що він є компетентним ratione personae для вирішення питання, чи методи (засоби), нібито застосовані урядом для захисту та поновлення прав заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя, відповідають зобов’язанням, передбаченим статтею 8 Конвенції.

Таким чином, необхідно відхилити попереднє зауваження уряду.

с) Щодо компетенції ratione temporis Cуду

Уряд наполягає, що скарги заявника із посиланням на статтю 8 Конвенції суперечать принципу ratione temporis, оскільки факти протиправного проникнення в квартиру та зникнення речей заявника мали місце до дати набуття чинності Конвенцією для України (11 вересня 1997). Всі ці факти становлять одноразову дію та не мають нічого спільного з тривалістю у часі.

Заявник заперечує аргументу уряду, наполягаючи на тому, що не дивлячись на те, що факти мали місце до 11 вересня 1997 року, розслідування, розпочате після подання скарг заявника, тривало з лютого 1996 року по серпень 2001 року. Крім того, він досі не має можливості вільно користуватися своєю квартирою.

Беручи до уваги прецедентну практику щодо своєї компетенції ratione temporis (ІІ 2 а), (стр.10) Суд вважає, що він компетентний розглядати повне коло всіх заходів, нібито вжитих урядом щодо захисту та поновлення прав заявника на повагу до житла та приватного і сімейного життя, починаючи з 11 вересня 1997 року, дати набуття чинності Конвенцією для України. Але він прийматиме до уваги обставини, які передували цій даті в контексті розгляду скарг, надісланих на його адресу.

Таким чином, необхідно відхилити попереднє зауваження уряду.

2. Щодо обґрунтованості скарг.

Уряд наполягає на тому, що причина того, що заявник протягом чотирьох років не мав можливості вільно користуватися своєю квартирою з одного боку пояснюється протиправними діями з боку інституту, з іншого боку - діями самого заявника, оскільки останній не виявляв жодного бажання повернутися у свою квартиру. У будь якому разі, ця ситуація не пов’язана з діяльністю або бездіяльністю державних органів. Навпаки, рішеннями від 6 січня 1999 року та 25 травня 2000 року Мелітопольський міський суд підтвердив право заявника на володіння відповідною квартирою. Держава виконала судові рішення і таким чином поновила порушені інститутом права заявника.

Стосовно нібито протиправного проникнення до відповідної квартири та зникнення речей заявника, уряд наполягає на тому, що державні органи провели повне та належне розслідування і не виявили жодного порушення. Ці органи констатували на підставі заяви від 3 листопада 1995 року що факт відкриття квартири М.Т. не суперечив закону. Держава дотрималась своїх зобов’язань, передбачених статтею 8 Конвенції. Отже держава не може нести відповідальність за нібито протиправні дії з боку М.Т.

Зі свого боку заявник наполягає на тому, що держава не дотрималась своїх обов’язків щодо захисту прав на повагу до житла та приватного і сімейного життя, дозволивши таким чином інституту та М.Т. вчинити протиправні дії по відношенню до нього. Він наполягає на тому, що бездіяльність держави призвела до того, що він зі своєю дружиною опинився без жодного притулку та були змушені мешкати у третіх осіб в іншій області (Котовськ, Одеська область). Все це не дозволяло вести нормальне приватне, сімейне життя.

У свою чергу заявник вважає, що розслідування, розпочате за результатами його численних скарг, було неповним та неналежним, крім того, дуже тривалим та суперечливим. На сьогодні держава не встановила та не покарала жодної відповідальної особи за втручання в його права на повагу до житла і приватного та сімейного життя. Крім того, держава не вжила жодних відповідних кроків щодо поновлення його прав. А саме, не дивлячись на виселення з квартири М.Т., він ще досі не має можливості вільно користуватися своєю квартирою у зв’язку з її поганим станом. Крім того, він не отримав жодної компенсації за пошкодження його квартири, позбавлення права на приватне і сімейне життя та здоров’я.

Суд вважає, беручи до уваги обставини справи, що скарги заявника із посиланням на статтю 8 Конвенції стосуються важливих питань права та фактів, отже потребують розгляду по суті. Він робить висновок, що ці скарги не є явно необґрунтованими в сенсі статті 35 § 3 Конвенції, не виявивши жодного іншого критерію неприйнятності.

На цих підставах, Суд, одноголосно,

Визнає прийнятними скарги заявника із посиланням на статтю 1 Протоколу 1 щодо зникнення та пошкодження його майна у результаті нібито протиправного проникнення до його квартири під час його відсутності та скарг із посиланням на статтю 8 Конвенції;

Визнає неприйнятними решту скарг.

Саллє Доллє            Ж.П.Коста

Секретар                  Голова

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори