пошук  
версія для друку

Новіков проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 65514/01,

поданої Олександром Федоровичем Новіковим

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 17 вересня 2002 року на засіданні палати, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукура Йорундссон,

п. К. Юнґвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Уґрехелідзе,

а також п. Т.Л. Ерлі, помічник секретар секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 20 липня 2000 року, розглянувши зауваження Уряду держави-відповідача та зауваження, надані заявником у відповідь, після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Олександр Федорович Новіков, є громадянином України, 1953 року народження, проживає в Бердичеві, Україна.

Факти справи, викладені заявником, можуть бути підсумовані таким чином.

До 1.09.1998 року заявник перебував на військовій службі як офіцер у військовій частині А-0241. Після звільнення він попросив виплатити йому надбавки за речове майно в сумі 1852,24 грн., а також середню заробітну плату, нараховану при звільненні.

У зв’язку з невиплатою зазначеної суми через відсутність коштів у травні 1999 року заявник подав в Бердичівський міський суд позов до військової частини А-0241 щодо виплати йому надбавки за речове майно та середньої заробітної плати.

Відповідно до рішення від 7.09.1999 року суд визнав правомірною частину вимог заявника і зобов’язав військову частину А-0241 виплатити заявнику відповідну суму, що відповідає сумі надбавки за речове майно. Суд відхилив позов заявника в частині виплати середньої заробітної плати, нарахованої при звільненні, оскільки відповідно до закону таке право не гарантоване військовослужбовцям.

20.09.1999 року суд направив до управління юстиції у м. Бердичеві виконавчий лист щодо виконання вищезгаданого судового рішення.

У період з вересня 1999 року по серпень 2000 року заявник направив кілька скарг до управління юстиції у м. Бердичеві щодо примусового виконання рішення суду від 7.09.1999 року, а також направив кілька скарг “в порядку нагляду” голові Верховного Суду України, вимагаючи перегляду рішення від 7.09.1999 року у частині виплати середньої заробітної плати.

У двох листах від 20.12.1999 року і 29.03.2000 року заступник директора управління юстиції у м. Бердичеві підтвердив, що військова частина А-0241 повинна виплатити заявнику суму 1 852,24 грн. Він також повідомив, що саме Міністерство оборони України повинне виплатити заявнику борг військової частини А-0241 через відсутність у останньої власних коштів.

29.02.2000 року заявник направив до Міністерства оборони України скаргу щодо примусового виконання судового рішення від 7.09.1999 року.

У листі від 3.07.2000 року директор фінансового департаменту Міністерства оборони України повідомив заявника, що виплата заборгованості у повному обсязі неможлива в зв’язку з тим, що Державне казначейство нерегулярно перераховує кошти на покриття поточних витрат міністерства.

13 серпня 2001 року заявник отримав відповідно до рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року суму 1 852, 24 грн., що становить надбавку за речове майно.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на ст. 6 п. 1 Конвенції та ст.1 Протоколу 1, заявник скаржиться на невиконання рішення Бердичівського міського суду від 7.09.1999 року, відповідно до якого за заявником визнається його право на отримання надбавки за речове майно та відповідно до якого військова частина А-0241 повинна виплатити йому зазначену суму у повному обсязі. Він також скаржиться на відмову Бердичівського міського суду визнати за ним право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення.

Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не мав жодного “ефективного засобу” національного правового захисту, який би дозволив виправити порушення його права на виконання рішення суду, винесеного на користь заявника.

ПРАВО

У світлі статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 заявник скаржиться на невиконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року, яким було визнане його право на отримання надбавки за речове майно та яке зобов’язувало військову частину А-0241 виплатити йому цю суму у повному обсязі. Він скаржиться також на відмову Бердичівського міського суду визнати за ним право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення.

У відповідній частині статті 6 п. 1 Конвенції встановлено таке:

“1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обов’язків має право на справедливий розгляд (…) впродовж розумного строку (..) незалежним і неупередженим судом”

Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1:

“Кожна особа (…) має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.”

Суд зазначає, що скарги заявника на підставі ст. 6 п. 1 Конвенції та ст. 1 Протоколу 1 містять два аспекти, які він розгляне по черзі: перший стосується невиконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року; другий стосується відмови Бердичівського міського суду визнати за ним право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення.

1. Щодо застосування ст. 6 п. 1 Конвенції

У першу чергу Суд повинен встановити, чи з огляду на прецедентну практику можливо застосувати статтю 6 п. 1 Конвенції (“Пеллегрін проти Франції” [GC], № 28541/95, СЕDН) до процедури виконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року, беручи до уваги військовий характер справи.

Уряд, посилаючись на рішення у справі “Пеллегрін проти Франції”, стверджує, що ст. 6 п. 1 Конвенції не застосовується, оскільки справа стосується спору між військовослужбовцем та органом державної влади. Заявник не висловлюється з цього приводу.

Суд нагадує, що для того, щоб ст. 6 п. 1 Конвенції могла бути застосована в її цивільній частині, необхідна наявність спору щодо “права” як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві. Повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування. Крім цього, предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру. Суд відзначає, що в цій справі не дискутувалося, що мав місце спір стосовно права, визнаного внутрішнім законодавством, що спір був дійсним та серйозним і що предмет провадження напряму стосувався відповідного права цивільного характеру. Суд зауважує, що спір стосувався цивільного права за своєю суттю, тобто йшлося про спір між працівником та роботодавцем щодо умов розірвання трудового договору. Залишається з’ясувати, чи є право, про яке йдеться, “цивільним за характером” в розумінні ст. 6 п. 1 Конвенції.

Суд нагадує, що існують обмеження щодо застосування ст. 6 п. 1 Конвенції до спорів між державними службовцями, професійна діяльність яких має специфічний характер в рамках діяльності органу державної влади, де останній несе на собі частину державної влади, захищаючи загальні інтереси держави або інших органів державної влади. Прикладом такої діяльності є діяльність збройних сил та поліції. Суду необхідно перевірити, наскільки діяльність заявника включає, беручи до уваги виконання професійних обов’язків, пряму або непряму участь у реалізації державної влади та захисті загальних інтересів держави або інших органів державної влади.

Суд відзначає, що заявник проходив службу як кадровий офіцер у військовій частині та виконував обов’язки, пов’язані з захистом громадських інтересів. Однак на час спору заявник вже не виконував своїх професійних обов’язків. Зі звільненням він розірвав специфічний зв’язок з державою, який вимагав довіри, лояльності і пов’язував його з органом державної влади, та опинився в ситуації, яку можна порівняти зі статусом кредитора в приватному праві. Саме маючи цей статус, заявник розпочав спір проти органу державної влади перед національними судовими органами загальної юрисдикції з метою визнання свого права на отримання надбавки за речове майно та середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення. За цих обставин та враховуючи суть спору між заявником та військовою частиною А-0241, Суд вважає, що цей спір спрямований на захист права цивільного характеру в розумінні ст. 6 п. 1 Конвенції. (див. mutatis mutandis, № 58932/00, “Погасій протиУкраїни”, 28.5.2000).

Залишається визначити, чи стаття 6 п. 1 Конвенції може бути застосована до процедури виконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року. У зв’язку з цим Суд нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін і що виконання рішення або постанови будь якого органу судової влади повинно розглядатися як невід’ємна частина “процесу” в розумінні ст. 6 Конвенції. (“Іммобільяре Саффі проти Італії”, 22774/93, 28.07.1999, п. 63; рішення “Горнсбі проти Греції” від 19.03.1997, Збірник постанов та рішень 1997-ІІ, Р.510, п. 40).

Суд вважає, що без сумніву процедура виконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року є складовою частиною спору між позивачем та військовою частиною А-0241. Він констатує, що стаття 6 п. 1 Конвенції застосовується до питання, що розглядається.

2. Стосовно невиконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року

У своїх зауваженнях Уряд-відповідач наполягає на тому, що заявник не може більше вважатися жертвою згідно зі статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, оскільки рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року було виконане у повному обсязі.

Зі свого боку заявник підтверджує виконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року. Однак заявник стверджує, що він має право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, який отримує на внутрішньому рівні відшкодування шкоди за заявлене порушення Конвенції, більше не може вважатися “жертвою” порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї із договірних сторін (рішення “Єкле проти Німеччини” від 15.07.1982 року, серія А № 51, стор. 30, 66).

Суд звертає увагу, що рішення у справі було повністю виконане, сума, встановлена у вищевказаному рішенні, була виплачена заявнику 13 серпня 2001 року. Виходячи з цього, Суд вважає, що заявник не може більше в сенсі ст. 34 Конвенції вважатися “жертвою” порушення права на виконання рішення на свою користь, як він про це стверджував на момент подання заяви до Суду. Суд вважає, що у цьому контексті ця частина скарги є необґрунтованою в сенсі ст. 35 п. 3 та повинна бути відхилена відповідно до ст. 35 п. 4 Конвенції.

3. Стосовно відмови Бердичівського міського суду визнати за заявником право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої на момент звільнення

Заявник наполягає на тому, що відповідно до внутрішнього законодавства він має право на отримання середньої заробітної плати, нарахованої йому на момент звільнення, і що відмова Бердичівського міського суду визнати за ним це право є неправомірною. Уряд не висловлюється з цього приводу.

Суд нагадує, що відповідно до статті 35 п. 1 Конвенції звернення до Суду повинні надсилатися не пізніше 6-ти місячного терміну з дати винесення остаточного внутрішнього судового рішення. Він нагадує, що, беручи до уваги прецедентну практику, звернення “в порядку нагляду” з метою перегляду судових рішень, які вступили в законну силу, не є фактом використання всіх засобів правового захисту у внутрішньому законодавстві в сенсі статті 35 Конвенції з огляду на те, що його реалізація залежить від дискреційних повноважень посадової особи (“Кучеренко проти України”, № 41974/98, 4.5.1999).

Суд зауважує, що “остаточне внутрішнє рішення” в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції, відповідно до якого заявнику було відмовлено у праві отримати середню заробітну плату, нараховану на момент звільнення, було винесене 7 вересня 1999 року Бердичівським міським судом, тобто більше ніж за 6 місяців до дати подачі заяви, а саме 20 липня 2000 року. Скарги “в порядку нагляду”, направлені заявником до Голови Верховного Суду України щодо перегляду рішення суду від 7 вересня 1999 року, не є фактом використання всіх засобів правового захисту у внутрішньому законодавстві в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції.

Суд вважає, що ця частина скарги була подана занадто пізно і повинна бути відхилена із застосуванням ст. 35 п. 4 Конвенції.

2. Заявник також скаржиться у світлі статті 13 Конвенції, що він не мав жодного ефективного засобу правового захисту у внутрішньому законодавстві, який міг би поновити його порушене право щодо відсутності виконання рішення Бердичівського міського суду від 7 вересня 1999 року.

Відповідно до статті 13 Конвенції:

“Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи”.

Уряд-відповідач наполягає на тому, що беручи до уваги те, що стаття 6 п. 1 Конвенції не повинна застосовуватися в цій справі, стаття 13 також не повинна застосовуватися в цій справі, оскільки права, які вона гарантує, поглинаються положеннями статті 6 п. 1 Конвенції.

Уряд-відповідач зауважує, що у будь-якому випадку заявник мав у внутрішньому законодавстві “ефективний засіб” правового захисту, який дозволяв йому відновити своє порушене право щодо відсутності виконання судового рішення, винесеного на його користь. А саме, заявник міг би звернутися до суду зі скаргою на дії або бездіяльність державного виконавця щодо виконання вищезгаданого судового рішення, що не було зроблено.

У свою чергу заявник наполягає на тому, що звернення до українських судових органів щодо оскарження дії або бездіяльності державних виконавців стосовно виконання судового рішення від 7 вересня 1999 року не мало б успіху. Виконання рішення мало місце лише після надіслання заяви до Українського уряду на комунікацію.

Суд нагадує свою прецедентну практику, що стаття 13 вимагає наявності внутрішнього правового засобу для захищених позовом скарг згідно з Конвенцією (див, наприклад, рішення “Какісі проти Туреччини” |GC| № 23657/94, 112, CEDH 1999-IV).

Отже, Суд відхилив кожну скаргу заявника як необґрунтовану або через перевищення 6-ти місячного терміну. Виходячи з цього, скарга на підставі статті 13 Конвенції є необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції і повинна бути відхилена із застосуванням статті 35 п. 4 Конвенції.

З цих підстав Суд одноголосно

визнає заяву неприйнятною.

Ж.-П. Коста, голова

Т.І. Ерлі, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори