пошук  
версія для друку

Науменко проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД 3 ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

ЧАСТКОВА УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 42023/98,

поданої Геннадієм Васильовичем Науменком

проти України

Європейський суд з прав людини, засідаючи 7 травня 2002 року палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Л. Лукайдес,

п. К. Бірсан,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

беручи до уваги вищезгадану заяву, подану до Європейської комісії з прав людини 25 лютого 1998 року,

беручи до уваги параграф 2 статті 5 Протоколу №11 до Конвенції, згідно з яким компетенцію розглядати заяви було передано Суду,

беручи до уваги зауваження, надані Урядом-відповідачем, і ті, що були представлені заявником у відповідь,

після наради постановляє таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Геннадій Васильович Науменко, – український громадянин, 1964 року народження, наразі ув’язнений у тюрмі № 8 (м. Житомир, Україна). Уряд-відповідач представлений в Суді його Уповноваженим, пані Валерією Лутковською.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, як їх представлено сторонами, можна стисло викласти таким чином.

25 квітня 1996 року Харківський обласний суд засудив заявника до смертної кари за вбивство двох осіб, замах на вбивство і зґвалтування, вчинені 8 червня 1995 року.

23 липня 1996 року Верховний Суд України підтвердив вирок від 25 квітня 1996 року. Заявника помістили у відділення для засуджених до смертної кари СІЗО №313/203 Харківської області. З жовтня 1996 року заявника поставили на контроль психіатра, який діагностував його стан так: “психопатія, реактивний психоз, схильність до самогубства”. Починаючи з цієї дати, заявник постійно проходив медичне лікування, що полягало в прийомі психотропних медикаментів і ін’єкціях психотропних засобів.

7 вересня 1997 року і 1 липня 1998 року заявник перебував закутим в наручники в своїй камері протягом, відповідно, 1 години 25 хвилин і 25 хвилин. За словами дирекції СІЗО, такий захід був необхідний, щоб покласти край актам опору заявника відносно охоронців і запобігти спробам самогубства.

За словами заявника, 4 березня 1998 року і 22 січня 1999 року його жорстоко побили охоронці СІЗО. Крім того, з 30 червня по 3 липня 1998 року він залишався закутим в наручники в своїй камері без їжі і пиття.

Ухвалою від 2 червня 2000 року Харківський обласний суд замінив смертну кару, до якої був засуджений заявник, на довічне ув’язнення.

Між травнем 1996 і вереснем 2000 року заявник подав 155 скарг до різних державних і міжнародних інстанцій, з яких 64 – до органів прокуратури. У своїх скаргах заявник оспорював законність судових рішень стосовно нього і заявляв про факти поганого поводження з ним і про катування. За словами заявника, жодна з цих скарг не призвела до ретельного і ефективного розслідування з метою покарання винних.

Зокрема, у листопаді 1997 року і січні 1998 року заявник подав 3 скарги до прокуратури Харківської області, в яких заявив про те, що його заковували в наручники і застосовували інші силові методи та психологічний тиск. У листах від 3 і 11 листопада 1997 року і 25 лютого 1998 року прокуратура поінформувала заявника про те, що відповідно до проведеного розслідування не було знайдено жодних даних, які підтверджували б факти поганого поводження і катувань, про які той заявляв.

14 грудня 2000 року за ініціативою Міністра юстиції України заявника обстежила комісія експертів-психіатрів. В експертному висновку комісія констатувала, що заявник “не мав жодного психічного розладу” і “не був розумово хворим на момент, коли його помістили в пенітенціарну установу. На думку комісії, “симульовані і конфліктні нахили в поведінці заявника пояснювалися обвинуваченням, а не умовами утримання”.

14 липня 2001 року заявника перевели в тюрму м. Житомира.

Наприкінці липня 2001 року заявника знову обстежила комісія експертів-психіатрів. У своєму висновку про проведену експертизу комісія підтвердила, що протягом 1996-1997 років заявник проходив лікування психотропними медикаментами, і констатувала, що подібне лікування необхідне через “тимчасову неврівноваженість психічного стану обвинуваченого” і “не може призвести ані до реактивного психозу, ані до психопатії”.

В. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

Конституція України від 28 червня 1996 року

Відповідно до статті 55 кожний має право на оскарження в суді дій чи бездіяльності органу державної влади або посадової особи.

Відповідно до статті 56 кожний має право на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органу державної влади чи посадової особи.

Виправно-трудовий кодекс від 23 грудня 1970 року

Відповідно до статті 44 кожний ув’язнений має право звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних органів і до службових осіб. Результати розгляду пропозицій, заяв і скарг повідомляються ув’язненим під розписку.

Відповідно до статті 128 працівники кримінально-виконавчих установ, які проявили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження стосовно ув’язнених, несуть дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.

Закон № 1789-ХІІ від 5 листопада 1991 року “Про прокуратуру” (із внесеними змінами)

Відповідно до статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Він також стежить за додержанням вимог законодавства при розгляді таких скарг державними органами та посадовими особами. Будь-яка дія прокурора може бути оскаржена вищестоящому прокурору або до суду.

Відповідно до статті 44 прокурор стежить за відповідністю законодавству умов тримання в кримінально-виконавчих установах і за дотриманням прав затриманих. При здійсненні цих функцій прокурор має право у будь-який час відвідувати місця тримання з метою перевірки умов утримання чи вивчення справи затриманого, перевірки відповідності законодавству актів адміністрації кримінально-виконавчої установи і у разі невідповідності цих актів законодавству має право їх опротестування або вимагати скасування, а також вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

Відповідно до статті 45 постанови і вказівки прокурора щодо додержання порядку і умов тримання є обов’язковими і підлягають негайному виконанню.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на параграф 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржиться на те, що було порушено його право на справедливий розгляд. Вважаючи себе невинуватим, він стверджував, що став жертвою судової помилки.

Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржиться на те, що його регулярно піддавали катуванню (призначення психотропних медикаментів та ін’єкцій і електрошоку), а також нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню (удари, образи, погрози, залякування і застосування наручників протягом довгого періоду часу).

Посилаючись по суті на статтю 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не мав жодного “ефективного засобу правового захисту” відповідно до українського законодавства, що дозволив би йому оскаржити умови свого утримання і стверджувані факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та катувань.

право

Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник поскаржився на те, що його постійно піддавали катуванням та нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню.

Відповідно до статті 3 Конвенції:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню”.

ЩОДО ПОПЕРЕДНІХ ЗАПЕРЕЧЕНЬ УРЯДУ

Уряд заявив, що протягом періоду ув’язнення заявник не звертався до жодного українського компетентного органу, щоб оскаржити факти стверджуваного нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, а також катування. Він також додав, що скарги, подані заявником до різних українських інстанцій, мали на меті лише перегляд судових рішень, які його стосуються.

Уряд підтвердив, що українська правова система надає кожному можливість звертатися до суду, щоб змусити поважати свої права чи щоб оскаржити дію або бездіяльність державного органу, і що ця система як така є ефективною як відносно ув’язнених, так і відносно будь-кого іншого.

Заявник стверджував, зі свого боку, що під час свого ув’язнення він подавав численні скарги до органів прокуратури, щоб оскаржити факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, а також катування, і що жодна з цих скарг ні до чого не призвела. Він підкреслив, що не було проведено жодного ефективного розслідування з метою покарання винних.

Суд дійшов висновку, що попередні заперечення Уряду, які базуються на невичерпанні внутрішніх засобів правового захисту, порушують питання, які стосуються ефективності розслідування стверджуваних фактів, і що ці питання тісно пов’язані з тими, які наведені у скарзі, викладеній заявником відповідно до статті 3 Конвенції (див. у цьому ж відношенні справу “Салман проти Туреччини” [GC] № 21986/93, п.п. 81-88, ЄСПР 2000-XII, а також справу “Орак проти Туреччини” (рішення) № 31889/96, не опубліковане).

Таким чином, Суд приєднує попередні заперечення Уряду до вивчення скарги заявника, що базується на статті 3 Конвенції, по суті.

ЩОДО ОБҐРУНТОВАНОСТІ СКАРГИ

У своїх зауваженнях Уряд з самого початку визнав факт застосування наручників до заявника 7 вересня 1997 року і 1 липня 1998 року на недовгий час, а саме протягом 1 год. 25 хв. та протягом 25 хв. відповідно. Він обґрунтував цей захід необхідністю покласти край актам опору заявника охоронцям кримінально-виконавчої установи і запобігти його спробам самогубства. Уряд заперечив стверджуване застосування наручників протягом довгого періоду з 30 червня по 3 липня 1998 року, а також твердження заявника, відповідно до яких 4 березня 1998 року і 22 січня 1999 року його жорстоко побили охоронці кримінально-виконавчої установи.

Уряд підкреслив, що скарги заявника, пов’язані із застосуванням “психотропних катувань”, не мають жодного реального підґрунтя і є наслідком його “розумово неврівноваженого стану” та “неадекватної поведінки”. Він підтвердив, що до заявника не було застосовано жодного протизаконного медичного засобу.

Заявник, зі свого боку, наполягав на реальному характері своїх скарг щодо нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і катувань, стверджуючи, що психічний діагноз, встановлений лікарем кримінально-виконавчої установи, є результатом застосування психотропних катувань, ін’єкцій, електрошоку, а також електромагнітного впливу і фізичного та морального тиску, який на нього здійснювався.

Заявник зазначив, що з вересня 2000 року його адвокат перестав реагувати на прохання заявника відвідати його в кримінально-виконавчої установі, що, таким чином, не дозволило йому у повній мірі захистити свої інтереси в різних національних інстанціях. Вважаючи себе жертвою залякування з боку української влади, заявник підтвердив, що тільки Європейський суд з прав людини є спроможним прийняти справедливе рішення у його справі та встановити істину.

Суд дійшов висновку, що в тому, що стосується зауважень сторін, ця частина заяви порушує складні питання щодо обставин та права, які не можуть бути вирішені на цій стадії розгляду, а вимагають глибокого вивчення. З цього випливає, що ця частина заяви не може вважатися явно необґрунтованою в сенсі п. 3 статті 35 Конвенції. Не було виявлено жодної іншої підстави для неприйнятності.

2. Посилаючись на статтю 6 п. 1 Конвенції, заявник, стверджуючи, що є невинуватим, скаржиться на те, що став жертвою порушення свого права на справедливий розгляд.

Відповідно до статті 6 п. 1 Конвенції:

“Кожен… при встановленні будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий розгляд… незалежним і безстороннім судом…”

У своїх зауваженнях Уряд підкреслив, що остаточне рішення у справі, про яку йдеться, було винесено Верховним Судом України 23 липня 1996 року і що скарга заявника на підставі статті 6 п. 1 повинна бути відхилена через невідповідність ratione temporis положенням Конвенції.

Заявник, зі свого боку, стверджував, що його аргументи не були розглянуті національними судами у спосіб, що відповідав би законодавству, і що висновки, яких дійшли суди, були суперечливими і необґрунтованими. Вважаючи себе невинуватим, заявник підтвердив, що він став жертвою судової помилки і що розгляд його справи всередині держави не може вважатися справедливим в значенні статті 6 п. 1 Конвенції.

Суд нагадує, що він може розглядати справи, що стосуються фактів, які мали місце після набуття чинності Конвенцією для відповідної договірної сторони. Дата набуття чинності Конвенції для України і набуття чинності заяви України про прийняття права на індивідуальні заяви – 11 вересня 1997 року.

У даному випадку звичайна внутрішня процедура, протягом якої судові органи розглядали обставини справи, відповідність і обґрунтованість доказів державного обвинувача, а також аргументи обвинуваченого, закінчилась постановою Верховного Суду України від 23 липня 1996 року, яка підтвердила вердикт, винесений судом першої інстанції, і покарання, до якого було засуджено заявника. У той же день постанова набрала чинності.

Таким чином, Суд констатує, що остаточне внутрішньодержавне рішення в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції було винесене до дати набуття чинності Конвенцією для України. Він вирішив, що постанова Харківського обласного суду від 2 червня 2000 року, відповідно до якої смертна кара, до якої був засуджений заявник, була замінена на довічне ув’язнення, є тільки формальним актом розгляду, що випливає із законодавчих змін після скасування смертної кари в Україні, і не може, таким чином, братися до уваги Судом при визначенні своєї компетенції ratione temporis в тому, що стосується скарги заявника, яка базується на статті 6 п. 1 Конвенції. Отже, ця скарга не підпадає під компетенцію ratione temporis Суду в значенні статті 35 п. 3 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4 Конвенції.

3. Посилаючись, по суті, на статтю 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що він не мав жодного “ефективного засобу правового захисту” згідно з українським правом, що дозволив би йому заявити про умови свого утримання і стверджувані факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та катувань.

Відповідно до статті 13 Конвенції:

“Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.”

Уряд наголосив, що порушення статті 13 Конвенції не мало місця, оскільки заявнику жодним чином не перешкоджали звертатися до компетентних українських органів, щоб заявити про стверджувані факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та катувань. Він підтвердив, що українське законодавство надає кожному ефективні засоби правового захисту, що дозволяють оскаржити факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та катувань, і що кримінально-виконавча система ефективно реагує на подані скарги. Крім того, він заявив, що кожна особа може звернутися до суду з метою відновлення своїх прав.

Заявник, зі свого боку, заявив, що ніякого ефективного розслідування не було проведено у відповідь на його численні скарги, що були подані до різних українських органів і мали на меті оскаржити факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та катувань.

Суд дійшов висновку, що скарга заявника на підставі статті 13 Конвенції тісно пов’язана з тою, що базується на статті 3, і що ця частина заяви порушує важливі питання щодо обставин і права, які не можуть бути вирішені на цій стадії розгляду, а вимагають глибокого вивчення. З цього випливає, що ця частина заяви не може вважатися явно необґрунтованою в значенні п. 3 статті 35 Конвенції. Не було виявлено жодної іншої підстави для неприйнятності.

На цих підставах Суд одноголосно:

оголосив прийнятними скарги заявника на підставі статей 3 і 13 Конвенції;

оголосив неприйнятною іншу частину заяви.

Ж.-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори