пошук  
версія для друку

Коваль проти України

   

РАДА ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

  заяви № 65550/01, яку подав

Василь Гаврилович  КОВАЛЬ

проти України

 

Неофіційний переклад

Європейський Суд з прав людини (друга секція) на засіданні  30 березня 2004 року палати у складі суддів:

 Дж.-П. Коста (Mr J-P. Costa), Голови,

 Л. Лукаідес (Mr L. Loucaides),

 К. Бірсан (Mr C. Birsan),

 К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert),

 В. Буткевич (Mr V.Butkevych),

 В. Томасен (Mrs W.Thomassen),

 А. Мулароні (Mrs A. Mularoni),

  та С. Доллє (Mrs S. Dolle), секретаря секції

З огляду на вищевказану заяву, подану до Суду 12 жовтня 2000,

враховуючи рішення про часткову прийнятність від 10 грудня 2002,

після наради за зачиненими дверима, приймає таке рішення:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявник, Василь Гаврилович Коваль, громадянин України, який народився 28 квітня  1951р. і на цей час проживає в Києві. Його інтереси в суді представляють практикуючі адвокати: пан Даніковський та пані

Вакуленко. Заявник - колишній начальник Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України (далі - ДКС).

А.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, згідно з матеріалами, поданими сторонами, можуть бути  зведені до такого:

1. Дослідження обставин справи.

 

а) Перший період тримання заявника під вартою.

29 листопада 1997 року Генеральна прокуратура України (далі - ГПУ) затримала заявника за підозрою у вчиненні посадового підлогу. В постанові від 30 листопада 1997 року начальник управління Генеральної прокуратури України (далі – начальник управління) встановив, що заявник має перебувати під вартою, оскільки існує загроза, що він скриється від слідства у справі або перешкоджатиме встановленню істини в кримінальній справі. Під час тримання під вартою, вночі 29 листопада 1997 року в заявника стався серцевий напад.

2 грудня 1997 року начальник управління виніс постанову про застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. На скаргу адвоката заявника начальник управління 5 грудня 1997 року прийняв постанову про відмову в задоволенні клопотання про звільнення заявника, незважаючи на зобов’язання останнього не скриватися від слідства.  Начальник управління мотивував свою позицію тим, що у нього були та залишаються підстави вважати, що, перебуваючи на волі, заявник скриється від слідства і суду та перешкоджатиме встановленню істини у справі. До того ж, заявника було звинувачено у вчиненні незаконних операцій з валютою, посадового підлогу та у зловживанні посадовим становищем. Заявника було переведено  до слідчого ізолятору Житомирської області.

30 грудня 1997 року наказом Міністра закордонних справ заявника було звільнено з посади начальника Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ у зв’язку з невідповідністю займаній посаді.

В період з грудня 1997 до червня 1998 року заявник, його дружина, адвокати та працівники ДКС постійно зверталися зі скаргами до Генеральної прокуратури України, Верховної Ради, Президента України та інших державних органів на незаконність слідства, відсутність достатніх підстав для тримання заявника під вартою, незаконний обшук його будинку та місця роботи,  незаконність вилучення документації та іноземної валюти (10 тис. доларів США та 320 польських злотих), заборони відчуження власності заявника та його сестри, накладеної ГПУ, необґрунтовану відмову у наданні медичної допомоги під час перебування у слідчому ізоляторі та на нелюдські умови тримання під вартою.

17 січня 1998 року ГПУ винесла постанову про призначення медичної експертизи заявника для з’ясування чи може він утримуватись під вартою  в умовах слідчого ізолятору.

20 січня 1998  року заявник був оглянутий лікарем у зв’язку із запитом слідчого, який проводив слідство, через скарги заявника на його слабке здоров’я, а саме: біль в області серця та головний біль.

5 лютого 1998 року заявник поступив до кардіологічного відділення Житомирської обласної лікарні для обстеження консиліумом лікарів. Протягом 5 – 6 лютого 1998 року було проведено обстеження. Заявника обстежили: офтальмолог, отоларинголог, уролог, невролог гастроентеролог та інші.

Інше медична експертиза розпочалася 18 лютого 1998 року. До складу експертної комісії увійшли завідуюча неврологічним відділенням обласної лікарні та  судовий медичний експерт.

11 березня 1998 року Бюро судово-медичної експертизи управління охорони здоров’я Житомирської обласної державної адміністрації підготувало висновок щодо стану здоров’я  заявника в період з 18 лютого 1998 року до 3 березня 1998 року. У заявника виявлені такі захворювання: міокардичний кардіосклероз 1 ступеню, поширений спинний остеохондроз, хронічний дуоденіт, хронічний паренхіматозний простатит, внутрішньо-зовнішній геморой, а також залишкові явища малого інсульту в басейні правої середньо-мозкової артерії з лівосторонньою пірамідальною недостатністю на фоні вегето-судинної дистонії. У висновку зазначалося, що заявника можна тримати в умовах слідчого ізолятору та що він може брати  участь в слідчих діях. У разі необхідності йому може бути надано невідкладну медичну допомогу.

12 травня 1998 року Генеральною прокуратурою України було винесено постанову про проведення ще однієї судово-медичної експертизи стану здоров’я заявника.

14 травня 1998 року заявник був переведений до слідчого ізолятору Київської області.

19 травня 1998 року Київське міське бюро судово-медичної експертизи провело ще одну експертизу щодо стану здоров’я заявника. Експертиза виявила у нього підвищений кров’яний тиск другого ступеню, залишковий ефект від інсульту, доброякісну пухлину тильної частини голови та багатосторонній спинний остеохондроз.

b) Звільнення заявника під заставу.

 29 червня 1998 року Генеральною прокуратурою України було прийнято постанову про звільнення заявника під заставу через неможливість надання необхідного медичного лікування в умовах слідчого ізолятору. Заявнику було заборонено залишати територію України. 23 та 26 червня 1998 року дружина заявника (Л.М.Коваль) перевела заставу в розмірі 500 000 українських гривень на депозитний рахунок Генеральної прокуратури. [Заявник стверджував, що у той час ця сума приблизно становила 250 тисяч американських доларів або близько 196,900 євро]. Тими ж днями дружина заявника письмово засвідчила, що вона ознайомлена з умовами застави та можливістю звернення останньої в дохід держави . Такий самий документ був підписаний і заявником.

З 2 до 28 червня 1998 року заявник перебував на лікуванні в Київській міській лікарні № 22.

24 липня 1998 року ГПУ відсторонила заявника від займаної посади у ДКС на час проведення досудового слідства.

6 серпня 1998 року заявник був госпіталізований до Київського онкологічного центру і прооперований.

2 вересня 1998 року адвокат заявника запросив у Житомирського СІЗО копію медичної картки п. Коваля. 16 вересня 1998 року голова медичної частини СІЗО проінформував адвоката про неможливість надання йому медичної картки, оскільки  вона є частиною особової справи заявника.

9 вересня 1998 року заявник на Київському залізничному вокзалі начебто випадково  зустрів одного зі свідків у своїй справі – О.Богомолова.  Під час цієї зустрічі заявник, вірогідно, попросив свідка сказати слідчому правду про гроші та валюту, за які заявник придбав у свідка квартиру.

12 жовтня 1998 року слідчий Генеральної прокуратури  отримав інформацію від О.Богомолова про зустріч із заявником 9 вересня і про те, що той намагався вплинути на його свідчення. Пізніше свідчення цього свідка були підтвердженні письмовими свідченнями його дружини (пані Тищенко), яка повідомила прокуророві про те, що  заявник погрожував їй та її чоловікові порушенням кримінальної справи проти них за фактом вчинення незаконних валютних операцій.

c) Другий період тримання заявника під вартою.

20 жовтня 1998 року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом вчинення заявником незаконних валютних операцій та зловживання ним владою. Того ж дня Генеральна прокуратура, посилаючись на те, що заявник перешкоджав проведенню розслідування у справі,  постановила обрати заявникові міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Заявнику були пред’явлені нові обвинувачення стосовно серйозних злочинів. Заявника перевели до Слідчого ізолятору Служби безпеки України. Після цього переведення заявник був оглянутий черговим невропатологом ізолятору і зроблено кардіограму, взято кров для біохімічного аналізу. З того дня на знак протесту заявник розпочав голодування.

21 жовтня 1998 Генеральна прокуратура України повідомила начальника слідчого ізолятору СБУ про фізичний стан заявника та просила надавати заявникові необхідну медичну допомогу та лікування.

21, 28 та 30 жовтня, 2 та 15 листопада 1998 року адвокат та дружина заявника звернулися до ГПУ з проханням про звільнення заявника через поганий стан здоров`я. Того ж дня за розпорядженням прокурора заявника оглянув лікар СІЗО.

Починаючи з 23 жовтня 1998 року заявник підлягав примусовому годуванню.

4 листопада 1998 року адвокати заявника оскаржили тримання підзахисного під вартою до Печерського районного суду міста Києва, оскільки стан його здоров`я  значно погіршився, що підтверджувалося даними медичних обстежень, проведених 2 та 4 листопада 1998 року.

d) Звільнення заявника під підписку про невиїзд.

27 листопада 1998 року Печерський районний суд м. Києва за заявою заявника скасував постанову Генеральної прокуратури України від 20 жовтня 1998 року. Того ж дня Генеральна прокуратура України змінила заявнику запобіжний захід на підписку  про невиїзд.

30 листопада 1998 року заявника був госпіталізований з гострою гіпертонією. Того ж дня Генеральна прокуратура України внесла протест на рішення Печерського районного суду м. Києва, вимагаючи скасування рішення, з тієї підстави, що воно не відповідало матеріалам справи та суперечило чинному законодавству.

е) Третій період тримання заявника під вартою.

30 листопада 1998 року Київський міський суд задовольнив протест заступника Генерального прокурора України та скасував те рішення. Того ж дня Генеральна прокуратура України постановила затримати заявника. В результаті заявника негайно заарештували та доставили до слідчого ізолятору Служби безпеки України. Скарги заявника щодо перегляду рішення Київського міського суду в порядку нагляду були визнані необґрунтованими і залишені без задоволення.

19 січня 1999 року слідчий відмовив в порушенні кримінальної справи проти  заявника стосовно його замаху вплинути на свідків, мотивуючи свою відмову  відсутністю в діях заявника складу злочину.

З грудня 1998 до червня 1999 року заявник безуспішно подавав скарги щодо його звільнення з-під варти у зв’язку з поганим станом його здоров`я до Генеральної прокуратури, Верховного Суду України та до слідчого ізолятору СБУ .

11, 21 та 22 листопада 1998 року, 13 (двічі), 15, 17 та 18 березня, 22 квітня, 27 травня, 1, 2, 4,  та 16 червня, 8, 9, 11, 13, 16 (двічі) та 18 липня 1999 року заявника обстежували лікарі швидкої допомоги та лікарі СІЗО СБУ. У період з 10 жовтня 1998 до 19 липня 1999 року  заявника десять разів обстежували лікарі СІЗО СБУ, у тому числі -- двічі дантист та хірург. 5 та 12 березня заявник відмовився ознайомлюватися з матеріалами справи та обвинувальним висновком через погане самопочуття.

2. Слухання справи в національних судах.

27 травня, 1 червня та 4 липня 1999 року заявник, його дружина та адвокати подали до Київського міського суду клопотання про заміну запобіжного заходу щодо заявника на підписку про  невиїзд та про його медичне обстеження. Слухання відбулися 14 червня, 15, 20, 27, 29 липня  та 3 серпня 1999 року.

Під час слухання  справи 14 червня 1999 року Київський міський суд прийняв справу до свого провадження, а також вирішив не змінювати запобіжний захід, застосований до заявника, та призначити йому медичну експертизу. 

У період між 30 червням та 1 липням 1999 року стан здоров’я заявника був перевірений в умовах слідчого ізолятору та в поліклінічному відділенні Центральної лікарні міста Київ.

7 липня 1999 року суд звернувся до слідчого ізолятору із запитом про інформацію стосовно того, чи можливо забезпечити заявника необхідною медичною допомогою та лікуванням в умовах слідчого ізолятору, з огляду на хвороби, що на них страждав заявник. 14 липня 1999 року  з СІЗО СБУ надійшов висновок про неможливість забезпечити таку допомогу та лікування.

16 липня 1999 року медичне обстеження виявило, що заявник не мав захворювань, які б загрожували його життю, і що йому може бути надана допомога в умовах медичного закладу, якщо виявиться, що в умовах СІЗО заявнику не може бути надане адекватне лікування. Зокрема, медичне обстеження виявило у заявника  гіпертонічну хворобу другого ступеня, дисциркуляторну енцефалопатію другого ступеня, залишковий ефект від незначного крововиливу в мозок, астено-вегетативний синдром, виразкову хворобу дванадцятиперстної кишки, гастрит, ерозивний бульбіт, гіпокінетична дискінезію товстої кишки, спастичний коліт, зовнішньо-внутрішній геморой, фіброліпому десятого міжребер`я  зліва, себорейний дерматит, ангіопатія сітчатки зі зниженням гостроти зору.

22 липня 1999 року Слідчий ізолятор Київської області №1 проінформував суд про можливість надання заявникові адекватного лікування.

3 серпня 1999 року Київський міський суд виніс постанову про переведення заявника зі слідчого ізолятору СБУ до слідчого ізолятору Київської області у зв’язку з необхідністю надання йому відповідної медичної допомоги (заявник стверджує, що не отримував ніякої медичної допомоги під час його перебування у СІЗО СБУ з 3 серпня до 3 вересня 1999 року). Суд також доручив адміністрації слідчого ізолятору  повідомляти Київський міський суд про стан здоров’я заявника та про те, чи може заявник брати участь у судових засіданнях. Суд відмовився  змінити заявникові запобіжний захід на підписку про невиїзд.

Протягом слухання справи 3 вересня 1999 року заявник заявив клопотання про відвід прокурора через упереджене ставлення до себе. У задоволенні клопотання було відмовлено через його необґрунтованість. Клопотання заявника про звільнення також не було задоволене.

 3 вересня 1999 року заявник заявив клопотання до Голови Київського міського суду про відвід головуючого у його справі судді.  6 вересня 1999 року Суд відмовив у задоволенні клопотання через його необґрунтованість.

27 грудня 1999 року Київський міський суд засудив заявника до п’яти років і шести місяців позбавлення волі з конфіскацією майна, що належало йому на праві власності. Суд також заборонив заявникові займати офіційні посади протягом трьох років та позбавив його рангу Надзвичайного і Повноважного посла другого класу у зв’язку із його засудженням за незаконні валютні операції (стаття 80-2 Кримінального кодексу України 1960 року [Новий Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 набрав чинності 01 вересня 2001 року] (далі - ККУ)), зловживання службовим становищем (стаття 165-1 ККУ), службовий підлог (стаття 172 ККУ). Було також вирішено звернути заставу в розмірі 500 000 гривень в доход держави. Під час слухання справи заявник заявив клопотання про допит свідка, який, на його думку, міг довести відсутність його вини. Це клопотання залишилось без задоволення, оскільки Суд виходив із вже доведених фактів.

4 січня 2000 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України з проханням скасувати вирок Київського міського суду від 27 грудня 1999 року та закрити провадження у цій справі. Він та його адвокати скаржились, що Київський міський суд не встановив об’єктивну істину в тій справі, несправедливо оцінив докази та базував здобуті дані на свідченнях та доказах, що не підтверджували його вини.

27 квітня 2000 року Верховний Суд України частково підтримав касаційну скаргу заявника, перекваліфікувавши злочин щодо незаконних валютних операцій на такий, що не спричинив тяжких наслідків, та засудив заявника до п’яти років позбавлення волі за сприяння та співучасть в незаконних валютних операціях. Було вказано, що заявник має вважатися особою, яка була засуджена за злочин,  вчинений посадовою особою в редакції  Кримінального Кодексу України від 18 січня 1983 року. В іншій частині рішення  було залишене без змін.

3.  Подальші слухання та тримання заявника під вартою після винесення вироку.

8 червня 2000 року заявник прибув до Менської виправної колонії для відбуття покарання, де йому було надано необхідну медичну допомогу.

6 липня 2000 року та 18 липня 2000 року заявник та його адвокати подали скарги Голові Верховного Суду України з проханням про ініціювання наглядового провадження в справі та скасування попередніх рішень.  6 грудня 2000 року заступник Голови Верховного Суду України відхилив ці скарги як необґрунтовані.

18 вересня 2000 начальник Менської виправної колонії  № 91 повідомив адвокатів заявника, що, незважаючи на надання заявникові медичної допомоги, стан його здоров`я продовжував погіршуватися.

Пізніше заявник та його адвокати подали скарги на вищевказані рішення  Голові Верховного Суду України. 5 квітня 2001 року на підставі цих скарг заступник Голови Верховного Суду України вніс на Пленум Верховного Суду України протест, вважаючи, що рішення мають бути скасовані, дії заявника перекваліфіковані, а питання стосовно конфіскації застави повинно бути передано на новий розгляд.

6 квітня 2001 року Пленум Верховного Суду України у складі 85 суддів частково задовольнив протест заступника Голови Верховного Суду України. Було вирішено змінити вирок Київського міського суду від 27 грудня 1999 року та ухвалу Верховного Суду України від 27 квітня 2000 року. Було встановлено, що один із злочинів, вчинених заявником, має бути перекваліфікований зі зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, на зловживання службовим становищем, що не спричинило тяжких наслідків. Було вирішено позбавити заявника волі строком на чотири роки та заборонити займати урядові посади строком на два роки. Було також вказано вилучити частину вироку щодо позбавлення заявника рангу Надзвичайного та Повноважного Посла другого класу. Було також підтверджено вирок в частині  звернення застави в доход держави, оскільки кримінально-процесуальний закон не порушений в цьому рішенні.

27 квітня 2001 року Менський міський суд амністував заявника на підставі розділу п’ятого Закону України “Про амністію” від 11 травня 2000 року. Того ж дня його звільнили.

2 липня 2001 року Київський міський суд виніс рішення про повернення заявникові 10 тисяч доларів США та 320 злотих, які були вилучені у нього та зберігалися на банківському рахунку Генеральної прокуратури України. Також було скасовано всі обмеження, що застосовувалися до квартири заявника в містах Києві та Сімферополі, до квартири його сестри в Києві та іншого майна, що належало заявникові.

21 березня 2003 року директор Державного департаменту з питань виконання покарань повідомив заявника, що чинним законодавством не передбачено надання копій особових справ ув’язнених і тому, клопотання заявника від 24 лютого 2003 року про можливість ознайомлення з записами в своїй медичній картці, що були зроблені під час перебування під вартою, для того щоб підготувати свої зауваження для суду, було залишено без задоволення.

18 лютого 2003 року заявник подав скаргу до Верховного Суду України щодо порушення презумпції відсутності вини. 21 лютого 2003 року Верховний Суд відхилив цю скаргу, так як рішення у справі заявника було остаточним і оскарженню не підлягало. 22 травня, 2 липня та 17 вересня 2003 року заявник подав аналогічну скаргу до Президента України. 20 жовтня 2003 року заступник голови Адміністрації Президента України відхилив скаргу за непідвідомчістю.

19 вересня 2003 року Генеральна Прокуратура України відхилила подальші скарги заявника як  необґрунтовані.

21 грудня 2003 року заявник подав скаргу до Печерського районного суду міста Києва на порушення його конституційних прав. На цей час триває розгляд цього питання.

 

В.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Конституція України від 28.06.1996 року

 

Стаття 29.

 Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити

уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено

про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Перехідні положення

П. 13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

2.  Кримінальний кодекс України 1960 року

 

Стаття 180. Перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта,

примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання чи висновок.

Перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, органів попереднього слідства чи дізнання, примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, до дачі завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їхніх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, підкуп свідка, потерпілого чи експерта з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок -- карається

позбавленням волі на строк до чотирьох років або виправними роботами на строк до двох років.

 

3.  Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

 

Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.

Стаття 149. Запобіжні заходи

Запобіжними заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

31) застава; 

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу.

 

Стаття 150. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. 

Стаття 154-1. Застава

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з

місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину - однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи, - п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб - п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами.

 При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз’яснюються його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов’язків застава буде звернена в доход держави.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом.

Заставодавець може відмовитись від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, застава звертається в доход держави. Питання про звернення застави в доход держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в доход держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Стаття 165-1. Постанова (ухвала) про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу

Про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

 

Стаття 165-2. Порядок обрання запобіжного заходу

На стадії попереднього розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин; а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

4.  Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу" від 26 березня 1999 року N 6

„...2. За змістом ст. 1541 КПК застосування чи незастосування застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин, зазначених у ст. 150 КПК, і обирати цей запобіжний

захід замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.

9. Визначаючи в кожному окремому випадку розмір застави, суди повинні враховувати наявність виняткових обставин справи та особистість обвинуваченого.

12. Згідно з ч. 6 ст. 1541 КПК порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов’язань тягне звернення застави в доход держави. Це питання може бути вирішено як у судовому засіданні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, а до його винесення -- постановою чи ухвалою), так і в іншому судовому засіданні.

  СКАРГИ

На підставі статті 3 Конвенції заявник скаржився на неприйнятне поводження з ним під час перебування під вартою. Зокрема, він стверджував, що він був позбавлений належної та необхідної медичної допомоги та називав умови перебування під вартою неадекватними. Заявник також скаржився на відсутність ефективних засобів правового захисту на національному рівні у сенсі статті 3 Конвенції,  що суперечило  статті 13 Конвенції.

25 листопада 2002 року заявник подав нову скаргу на підставі статті 3 Конвенції про умови  тримання його під вартою після винесення остаточного рішення Верховним Судом 27 квітня 2000 року та переводу до Менської виправної колонії, де заявник  на той час відбував покарання.

В своїх зауваженнях стосовно зауважень Уряду від 10 травня 2003 року, заявник висловив такі скарги:

-  відсутність незалежності та безсторонності суду під час розгляду справи (стаття 6 § 1  Конвенції);

-  порушення принципу res judicata (принцип неприпустимості повторного розгляду вже розглянутої справи, в якій було винесено остаточне рішення) стосовно скасування Президією Київського міського суду 30 листопада 1998 року остаточного рішення Печерського районного суду міста Києва про звільнення заявника з-під варти  (стаття 6 § 1 Конвенції);

-  порушення принципу рівності сторін, права  на допит свідків та підготовку свого захисту ( стаття 6 §§ 1, 3 (b) та (d) Конвенції); 

-  обмеження, встановлене на право допиту свідка та підготовку свого захисту щодо питання про конфіскацію застави ( стаття 6 §§ 1, 3 (b) та (d) Конвенції); 

-  примусове годування 22, 26 та 29 травня, 1, 4, 9, 11, 16, 18, 22 та 25 червня 1998 року під час вираження заявником протесту голодуванням  (стаття 3 Конвенції).

Посилаючись на статтю 6 § 1 Конвенції, заявник також скаржився на несправедливу конфіскацію застави.

 

ЩОДО ПРАВА

 

А. ПОПЕРЕДНІ ОБГОВОРЕННЯ

 

 На початку Суд зазначає, що скарги заявника на порушення статей 3, 4, 5 § 1, 6 § 1 (справедливість судового розгляду, оцінена в цілому),  6 § 2 та статті 14 Конвенції були відхилені з причин, зазначених в рішенні про часткову прийнятність від 10 грудня 2002 року.  Суд ще раз підтверджує підстави, з яких ці скарги були відхилені. З огляду на цей факт, рішення Суду з цього приводу перегляду не підлягає.

Далі Суд зауважує, що нові скарги заявник надіслав після направлення справи на комунікацію з Урядом-відповідачем. Вони ґрунтувалися на, як стверджував заявник, порушенні статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою після винесення вироку Верховним Судом України 27 квітня 2000 року  та переводу його до Менської виправної колонії, де заявник відбував покарання. Вони також ґрунтувалися на  твердженнях заявника про примусове його годування в травні та червні 1998 року під час голодування заявника в СІЗО.

Заявник додав і інші скарги, які у той час стосувалися відсутності незалежності та безсторонності судів під час розгляду його справи (стаття 6 § 1 Конвенції) відсутність незалежного та безстороннього суду під час розгляду справи (стаття 6 § 1 Конвенції), порушення принципу res judicata щодо скасування  30 листопада 1998 року Президією Київського міського суду остаточного рішення Печерського районного суду міста Києва про звільнення заявника (стаття 6 § 1 Конвенції).

Заявник також додав скарги про порушення, як він стверджує, принципу рівності сторін, права  на допит свідків та дослідження доказів і права на підготовку свого захисту ( стаття 6 §§ 1, 3 (b) та (d) Конвенції), обмеження права на допит свідків та підготовку свого захисту стосовно питання про конфіскацію застави ( стаття 6 §§ 1, 3 (b) та (d) Конвенції.

Суд зазначає, що усі ці скарги були представлені заявником 10 травня 2003 року, тобто більше, ніж через шість місяців після того, як мали місце події, викладені у заяві.  Зокрема, остаточне рішення щодо скарг заявника на порушення статі 6 §§ 1, 3 (b) та (d) Конвенції було винесене Верховним Судом України 6 квітня 2001 року, а примусовому годуванню заявник був підданий у травні та червні 1998 року. Навіть якщо припустити, що заявник використав усі національні засоби правового захисту стосовно цих питань, якщо такі засоби взагалі існують, Суд вважає що ці скарги мають бути відхилені відповідно до статті 35 §§ 1 та 4 Конвенції через недотримання шестимісячного строку подання., встановленого цією статтею (детальніше - див. нижче).

 

В.  ЗАУВАЖЕННЯ СТОРІН ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ СКАРГ,  ЯКІ ОБГОВОРЮЮТЬСЯ

 

1.  Застосування правила  шестимісячного строку до скарг заявника про умови тримання його  під вартою.

 

  а) Попередні зауваження Уряду щодо строку подання скарг.

 

Уряд України зауважив, що відповідно до статті 35 Конвенції Суд „може прийняти  питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту - відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення" . Уряд наголосив, що заява заявника  була подана до Суду 12 жовтня 2000 року. Проте Уряд України зазначає, що в даній справі можна виділити три періоди тримання заявника під вартою.

Перший період тривав з 29 листопада 1997 року до 29 червня 1998 року, тобто з моменту взяття заявника під варту і до звільнення його з-під варти під заставу.

Другий період тривав з 12 жовтня 1998 року і закінчився 27 квітня 2000 року, коли щодо заявника було повторно прийнято рішення про взяття під варту і винесено рішення Верховного Суду України як касаційної інстанції в справі.

Третій період розпочався з затримання заявника після його засудження, тобто з 27 квітня 2000 року і тривав до 27 квітня 2001 року, тобто до тієї дати, коли заявник був амністований та звільнений  Менським міським судом.

Суд нагадує, що метою правила про  шестимісячний строк, введеного статтею 35 Конвенції, є сприяння захисту права заявника та гарантування того, що справи, обґрунтовані  Конвенцією, розглядатимуться в розумний строк, а вже винесені остаточні рішення у подальшому не ставитимуться під сумнів. Це правило також надає майбутньому заявникові час для вирішення питання про те, чи подавати йому заяву і, якщо подавати, то які аргументи мають бути висвітлені (див, наприклад, Worm v. Austria, рішення від 29 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997 - V, ст.1534, 1547 §§32 - 33). У тих справах, де наявна ситуація, що триває,  шестимісячний строк починається з дати припинення такої ситуації (B. and D v. the United Kingdom, № 9303/81, Рішення Комісії від 13 жовтня 1986р, D.R. 49, ст.44).

Поняття „ситуація, що триває” застосовується при трактуванні статусу „жертви” і стосується  такого стану речей, коли самою державою чи від її імені вчиняються безперервні дії (див. Montion v. France, Рішення Комісії від 14 травня 1987р, D.R. 52, ст.227; Hilton v. the United Kingdom Рішення Комісії від 6 липня 1988р, D.R. 57, ст.108). Зазвичай, відлік шестимісячного строку починається з дати прийняття остаточного рішення у процесі вичерпання національних засобів захисту. Якщо з самого початку зрозуміло, що в державі немає доступного та ефективного засобу правового захисту прав заявника, шестимісячний період починається з дати, коли мала місце подія, що оскаржується заявником (див. D.P. and J.C. v. the United Kingdom, № 38719/97, 26 червня 2001 року )”.

У даній справі, оскільки заявник посилається на окремі події, що сталися у визначені дати, вони не можуть тлумачитися як "тривала ситуація" (див рішення G.R.v. United Kingdom № 24860/94 від 30 листопада 1994 року). Тому Суд доходить висновку, що шестимісячний строк, передбачений частиною першою статті 35 Конвенції, має відлічуватися з дати закінчення подій, що оскаржуються.

b)  Про прийнятність скарги заявника стосовно умов утримання в місцях позбавлення волі в період між 29 листопадом 1997 року та 29 червня 1998 року.

Застосовуючи вищезазначені принципи до скарги заявника на умови утримання в місцях позбавлення волі в період між 29 листопадом 1997 року та 29 червня 1998 року, Суд вважає, що ця скарга була анульована останньою із зазначених дат, оскільки заява до Суду була подана 12 жовтня 2000 року, тобто більше як шість місяців потому.  Крім того, дослідження  справи не виявило наявності яких-небудь особливих обставин, які могли б припинити чи  зупинити  тривалість того періоду. Суд зазначає, що клопотання заявника, подані з цього приводу до Генеральної прокуратури, Комітету Верховної Ради з прав людини та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, так само як і до Президента України, не можуть братися до уваги, оскільки ці процедури не можуть вважатися ефективними засобами правового захисту в сенсі статті 35 § 1 Конвенції.

Тому Суд вважає, що шестимісячний строк розпочався 29 червня 1998 року -- з моменту звільнення заявника. Крім того, не виявлено ніяких обставин, які б засвідчували неможливість подання заявником скарги до Європейського суду одразу ж після його звільнення з-під арешту.

З вищезазначеного випливає, що ця скарга була подана запізно і має бути відхилена на підставі статті 35 §§ 1 та 4 Конвенції.

с) Про прийнятність скарги заявника щодо його подальшого утримання під вартою з 12 жовтня до 27 листопада 1998 року.

Суд зазначає, що заявник вдруге був взятий під варту 12 жовтня 1998 року і звільнений 27 листопада 1998 року. З тих самих причин, що зазначені вище, Суд вважає, що його скарги щодо умов утримання заявника в цей період були подані несвоєчасно і тому мають бути  відхилені  на підставі статті 35 §§ 1 та 4 Конвенції.

 

d)  Про прийнятність скарги заявника щодо його подальшого утримання під вартою з 30 листопада 1998 року до 8 червня 2000 року.

Суд зазначає, що заявника заарештували й взяли під варту в лікарні та затримали 30 листопада 1998 року. Його досудове ув’язнення закінчилося переводом заявника з Київського СІЗО до Менської виправної колонії 8 червня 2000 року. Суд знаходить, що цей період затримання складає 1 рік 7 місяців та 8 днів та підпадає під дію шестимісячної юрисдикції Суду.

 

е) Скарги заявника щодо умов утримання в місцях позбавлення волі після засудження

Стосовно скарги заявника на умови його утримання після засудження та переведення до Менської виправної колонії  і до моменту звільнення за амністією 27 квітня 2001 року, Суд зазначає, що заявник не порушував ці питання перед Судом  до 25 Листопада 2002 року, що перевищує строк у шість місяців після тієї проблеми, що на неї посилається заявник. З цього випливає, що цю скаргу також було подано з порушенням строків, і тому вона має бути визнана неприйнятною на підставі статті 35 §§ Конвенції.

 

f) Висновки щодо дотримання правила шестимісячного строку

 Беручи до уваги той факт, що заяву було подано 12 жовтня 1998 року, Суд вважає, що розгляду підлягають лише скарги заявника на умови утримання в місцях позбавлення волі

в період з 30 листопада 1998 року до 8 червня 2000 року, оскільки лише ці скарги узгоджуються з шестимісячним строком їх подання, визначеному в статті 35 § Конвенції.

 

2.  Заперечення Уряду щодо вичерпання заявником внутрішніх засобів правового захисту.

Стосовно заперечення Уряду щодо прийнятності заяви через невичерпання заявником національних засобів правового захисту, зокрема, не оскарження ним прокурору поганих умов його утримання та відсутність відповідної та необхідної медичної допомоги, як передбачено Законом України “Про прокуратуру” та “Про попереднє ув’язнення”, Суд вважає, що ці скарги не можуть вважатися ефективними та доступними засобами захисту відповідно до статті 35 § 1 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі “Невмержицький проти України”, № 546250 від 25 листопада 2003 року).

Що стосується посилання Уряду на той факт, що заявник не звертався до національних судів зі скаргою на умови його утримання, то Суд вважає, що Уряд не продемонстрував ефективності та доступності цього засобу або ж можливості забезпечення негайної та ефективної сатисфакції на задоволення скарг заявника (див. чотири рішення від 29 квітня 2003 р.: Данькевич проти України, №4067998, § 112; Хохліч проти України, №4170798, § 154, Назаренко проти України, 33948398, § 114, Алієв проти України, №4122098, § 110).

Суд вважає, що ця частина скарг заявника не може бути визнана неприйнятною на підставі невичерпання національних засобів правового захисту. Суд вважає, що справи, що на них посилався Уряд у своїх зауваженнях, мало стосуються вищевказаного питання. Отже, з цього випливає висновок про те, що зауваження Уряду відхиляються.

С.  ЩОДО СУТІ СКАРГ ЗАЯВНИКА

1. Скарги заявника на умови його тримання у період з 28 листопада до 8 червня 2000 року

Заявник скаржиться на неприйнятне поводження ним під час його перебування під вартою. Зокрема, він скаржився на відсутність належного та необхідного медичного лікування та допомоги, в якій йому відмовляли у період з 30 листопада 1998 року до 2 червня 2000 року. Він стверджує, що погані умови  утримання його під вартою  спричинили йому сильне страждання, а в результаті призвели до погіршення його здоров’я. У зв’язку з цим він посилається на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

 

а) Умови тримання в слідчих ізоляторах Київської області та СБУ.

Уряд наголосив, що відповідно до прецедентної практики Суду, стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства (див. ”Aksoy v. Turkey”, рішення від 18 грудня 1996 р., Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, § 62). Неприйнятне  поводження відноситься до статті 3, якщо воно досягає мінімального рівня жорстокості. Визначення цього мінімального рівня є відносним; він залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких справах -- стать, вік і стан здоров’я жертви.

Крім того, встановлюючи, чи принижує людину таке поводження  у сенсі статті 3, Суд повинен врахувати те, чи принижувала така поведінка честь та гідність даної особи. Також враховуються наслідки, що негативно вплинули на її особистість таким чином, що є несумісним зі статтею 3 Конвенції, хоча відсутність будь-яких з таких намірів не може мати вирішальне значення для констатації факту порушення статті 3 Конвенції (див., Peers v. Greece, no. 2852495, §§ 67068, ECHR 2001-III; Price v. The United Kingdom, no. 3339496, § 24, ECHR 2001-VII). 

Уряд зосередився на декількох питаннях, які піднімалися заявником, оскільки останній в основному скаржився на незабезпечення йому державними органами належного медичного обслуговування та харчування. Уряд відхилив твердження заявника і стверджував, що його не піддавали нелюдському та такому, що принижує честь та гідність, поводженню під час перебування останнього в слідчих ізоляторах СБУ та Київської області.

Заявник не погоджувався. Зокрема, він стверджував, що відмова надати йому медичну допомогу була лише одним з аспектів його скарг. Далі він наполягав, що під час утримання його під вартою з ним поводилися жахливо, а саме таке поводження проводилося свідомо і мало на меті зруйнування його моральної стійкості та  примушування його до свідчення проти третіх осіб, а також його визнання у вчиненні злочинів, яких він не вчиняв. Він також стверджував, що мерзотні методи ведення слідства, що застосовувалися до нього, а також сукупний вплив на його психічну та моральну цілісність підтверджують той факт, що мало місце надзвичайно серйозне порушення статті 3 Конвенції.

Заявник скаржився, що взяття його під варту 30 листопада 1998 року суперечило принципам, закріпленим у статті 3 Конвенції, оскільки його стан здоров’я та хвороби, на які він страждав,  показали, що прокуратура діяла,  порушуючи Конвенцію умисно.

Заявник знову наголосив, що умови тримання в обох слідчих ізоляторах були принизливими. Він посилався на факт, що камери Слідчого ізолятора Київської області №1 кишіли паразитами. Високо зведений  відкритий туалет був розміщений поруч з обіднім столом, напроти дверей дванадцятиметрової камери, в якій перебувало вісім в’язнів. Будь-яке усамітнення у камері було неможливим, всі палили. Не було жодної можливості побути в камері наодинці. Умови тримання в медчастині СІЗО, де заявник перебував з 3 серпня 1999 року до 6 червня 2000 року, були практично такими ж, як і в камерах. Кімнати були переповнені, 10-12 осіб розміщувалися на площі 14 квадратних метрів. Сто одинадцять ув’язнених, етапованих з інших установ пенітенціарної системи, деякі з яких хворіли туберкульозом чи венеричними захворюваннями, утримувалися з іншими затриманими в одних камерах, піддаючись, таким чином, ризику зараження.

Що стосується умов утримання в СІЗО СБУ, заявник вказав, що вони були набагато кращими, але камера була оснащена таким чином, що затриманий постійно відчував себе приниженим. Туалет був розміщений посередині камери на спеціальному підвищенні, абсолютно відкритий. Він був розміщений таким чином, що його бачили не лише співкамерники, але й охоронці. Майже половина охоронців були жінками. У камері не було води. Холодна вода подавалася тільки на прохання ув’язнених та на короткий проміжок часу.

Заявник стверджував, посилаючись на Звіт Рахункової палати України за 1999 рік, “Про результати перевірки використання бюджетних коштів, виділених на цілі Державного департаменту виконання покарань та його установ і підприємств”, що умови тримання були поганими, тому що в Державному бюджеті було передбачено тільки 2,9 мільйони гривень для пенітенціарної системи, з яких в середньому 13 гривень (близько 2 Євро) виділялося на одного ув’язненого на рік, чи 1 гривня на місяць. В 2000 році ця сума була зменшена до 11 гривень на рік (1,5 Євро), та 0,90 грн. на місяць.

 В 1999 році з Державного бюджету було виділено 25,4% від суми, необхідної для харчування ув’язнених, а в 2000 році ця сума була зменшена до 14,5 %, в результаті виділялося 0.38 грн. в день на їжу для однієї особи. Заявник стверджував, що в той час, коли його було взято під варту, СІЗО Київської області отримувало з Державного бюджету тільки 0,08 грн. в день на одного затриманого, а тому, заявник не міг лікувати язву, поки він знаходився під вартою. Заявник також наголошував, що приблизно сімдесят разів його принизливим чином обшукували протягом 6 місяців судового розгляду його справи.

Суд, у світлі наданих сторонами доказів, вважає, що скарги піднімають важливі питання фактів та права відповідно до Конвенції, вирішення яких потребує дослідження щодо суті. Тому Суд приходить до висновку, що ця скарга заявника не є явно необґрунтована у

сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для проголошення заяви неприйнятною не було встановлено.

 

 б) Медичне лікування та допомога.

Уряд наголосив, що їхня позиція ґрунтується, по-перше, на порівнянні обстежень стану здоров’я заявника, коли він був звільнений зі Збройних сил України, а також під час трьох періодів тримання його під вартою. Аналіз показує, що беручи до уваги керівну посаду заявника, яка передбачала роз’їзди та зміни клімату упродовж тривалого періоду, а також стрес, спричинений кримінальним розслідуванням проти нього, хвороби заявника могли розвиватися, навіть і при не перебуванні заявника у місцях попереднього ув’язнення.

Більше того, Уряд звернув увагу на той факт, що заявнику надавалося відповідне медичне лікування під час його тримання під вартою. Далі Уряд посилався на факт, що у медичній картці були вказані ліки, які були приписані йому, та до яких заявник мав вільний доступ. Уряд казав, що вони прагнули надати додаткову документацію Суду з цього питання. Тим не менше, проаналізувавши вищезгадану інформацію, Уряд прийшов до висновку, що заявник отримував адекватне лікування протягом  тримання його під вартою в СІЗО СБУ та Київської області.  Уряд наголосив, що доводи заявника у цьому відношенні необґрунтовані.

Заявник спростовував аргументи Уряду. Він стверджував, що погіршення стану його здоров’я під час тримання його під вартою прогресувало, що означало, що він не отримував належного медичного лікування та харчування.  Заявник скаржився, що йому

відмовляли у медичному лікуванні зловмисно.  Він далі стверджував, що наслідки такого лікування прирівнюються до тортур.

В жовтні 1998 року проблеми заявника з серцем загострилися.

В березні 1999 року заявник знову страждав на виразкову хворобу дванадцятиперстної кишки, пухлини в тильній частині голови та шкірних хвороб. Ті самі проблеми виникли знов під час судового слухання у справі заявника у червні-серпні 1999 року, коли суддя Київського міського суду  відновив тримання заявника під вартою.

Заявник наголосив, що Уряд в своїх зауваженнях некоректно стверджував, що заявник  начебто отримував належне і своєчасне лікування протягом утримання його в СІЗО СБУ та Київської області. Зокрема, заявник вважав, що медичне лікування, яке надавалося йому, призводило не до покращення, а до погіршення його здоров’я. Тому заявник доводив, що твердження Уряду не відповідають дійсності і можуть бути спростовані завдяки аналізу додатків до зауважень Уряду. Більше того, заявник вказав, що деяка інформація в медичних записах, надана Урядом, була неправдивою, а в деяких випадках частина належної інформації навмисно замовчувалась.  

Заявник прийшов до висновку, що в світлі наведених вище рішень Суду щодо України від 29 квітня 2003 року (Данькевич, § 112; Хохліч, § 154; Назаренко, § 114 та Алієв, § 110), умови тримання в усіх місцях попереднього ув’язнення, на які посилався заявник, були нелюдськими та такими, що принижують честь та гідність. Заявник наголосив, що тортури та погане поводження, які він переніс, були причинені йому умисно, з метою принизити його, примусити визнати себе винним та свідчити проти третьої особи.

У світлі наданих сторонами доказів, Суд вважає, що скарги піднімають серйозні питання фактів та права стосовно Конвенції, вирішення яких потребує дослідження по суті. Тому Суд доходить висновку, що ця скарга заявника не є явно необґрунтованою у сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для визнання заяви неприйнятною не встановлено.

2. Скарги на відсутність ефективних засобів правового захисту для оскарження поганих умов тримання

Заявник також стверджував, що він не мав ефективних засобів для своїх скарг відповідно до статті 3 Конвенції і що його права, передбачені статтею 13 Конвенції,  порушені:

“Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.”

Уряд повторював, що відповідно до прецедентної практики Суду щодо статті 13 Конвенції, особа, яка має обґрунтовані підстави вважатися жертвою порушення права, закріпленого у Конвенції, повинна мати ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення питань, поставлених у своїй скарзі, та, якщо необхідно, для одержання відшкодування (див. Gustafsson v. Sweden, рішення

від 25 квітня 1996 р., Reports 1996-III, § 70). Уряд же доводив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби правового захисту, але не використав їх.

Зокрема, Уряд вважав, що відповідно до Закону України “Про прокуратуру” та “Про попереднє ув’язнення” кожна особа, яка утримується під вартою, має право оскаржити дії тої чи іншої посадової особи прокурору, який здійснює нагляд за умовами утримання в конкретній установі. Прокурор має провести розслідування такої скарги та вжити заходів для усунення порушення; результати перевірки повідомляються заявникові. 

У разі, якщо заявник не задоволений результатом проведеної перевірки, він/вона має право оскаржити дії прокурора вищестоящому прокурору або до суду відповідно до положень національного законодавства. Це означає, що особа, яка має намір оскаржити дії чи упущення адміністрації установи, де вона утримується, має право на звернення безпосередньо до суду зі скаргою на дії або бездіяльність адміністрації. У такому випадку суд повинен розглянути скаргу по суті і винести рішення відповідно до чинного законодавства України.

Уряд стверджував, що стаття 28 Конституції України забороняє тортури, нелюдське та таке, що принижує людську гідність, поводження чи покарання. Норми конституції є нормами прямої дії і можуть бути використані заявником як правовою підставою позову.

Більше того, відповідно до Конституції норми Конвенції є частиною внутрішнього законодавства України. Тому заявник, про якого йдеться, мав право подати позовну заяву до національного суду з посиланням на статтю 3 Конвенції. Уряд поділяє позицію Суду, викладену у рішенні “Аксой проти Туреччини”(Askoy v. Turkey) про те, що якби слідчий прокуратури, який розслідував справу заявника, брав до уваги стан здоров’я заявника та добросовісно виконував свої обов’язки, то він міг би перевірити, чи заявнику була надана відповідна медична допомога.

Уряд стверджував, що слідчий Генеральної прокуратури більше ніж один раз вносив запити начальнику СІЗО СБУ про стан здоров’я заявника та про його лікування. Уряд звернув увагу Суду на той факт, що суд першої інстанції, який розглядав цю справу, врахував стан здоров’я заявника та його можливість брати участь у судовому розгляді під час вирішення питання про можливість звільнення заявника з-під варти. Якщо заявник вважав, що прокурорське реагування на неналежне лікування було б неефективне, то він міг би подати скаргу до суду про відсутність належної медичної допомоги.

У будь-якому випадку, зазначав Уряд,  звичайний сумнів в ефективності такого засобу захисту не позбавляє заявника обов’язку вичерпати його перед подачею заяви до Європейського суду з прав людини.

Тому Уряд прийшов до висновку, що українське законодавство передбачає ефективний засіб захисту в сенсі статті 13 Конвенції, який би дозволив заявнику оскаржити порушення, що їх має на увазі заявник,  на підставі статті 3 Конвенції.

Заявник зазначав, що постійні відмови прокурорів  та судів задовольнити його клопотання про звільнення з-під варти, так само як і відсутність розгляду його скарг, прирівнювалися до порушення статті 3 Конвенції, оскільки державні органи влади діяли недобросовісно.

Заявник зауважив, що  посилання Уряду на можливість звернення до суду зі скаргою на дії прокурора та слідчого були необґрунтовані, оскільки такий засіб став законодавчо можливим тільки з 23 травня 2001 року, дати винесення рішення Конституційного Суду, яким було дозволено подавати такі скарги відповідно до статей 234-236 Кримінально-процесуального Кодексу та статті 248-3 Цивільно-процесуального Кодексу.  

Заявник стверджував, що подання скарги до Генеральної прокуратури не може розглядатися як ефективний засіб захисту для цілей статті 13 Конвенції, враховуючи

слідчі функції прокуратури в його справі та необґрунтоване відхилення всіх поданих ним скарг. За його скаргами так і не було проведено жодного розслідування.

Заявник наполягав на тому, що він на міг мати ефективного засобу правового захисту в суді стосовно неадекватних умов тримання його під вартою та неприйнятного поводження з ним, а також, що він не міг вимагати відшкодування за спричинену йому шкоду під час досудового слідства та судового розгляду, оскільки суди не мали компетенції розглядати такі скарги.

Заявник стверджував, що він скористався усіма можливими та доступними йому судовими і позасудовими засобами правового захисту. Однак державні органи не провели ефективного розслідування чи належного розгляду його скарг. Заявник прийшов до висновку, що всупереч статті 13 Конвенції він не мав ефективного національного засобу правового захисту стосовно своїх скарг і відповідно до статті 3 Конвенції.

Суд, у світлі наданих сторонами доказів,  вважає, що скарги піднімають серйозні питання фактів та права стосовно Конвенції, вирішення яких потребує дослідження по суті. Тому Суд приходить до висновку, що ця скарга заявника не є явно необґрунтованою у сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для проголошення заяви неприйнятною не встановлено.

 

3.  Скарги на несправедливе звернення застави в доход держави

  Заявник також стверджував, що його позбавили справедливого слухання справи, оскільки його дружину визвали до суду для участі в судовому розгляді справи щодо звернення застави в доход держави. Він стверджує, що стаття 6 § 1 Конвенції була порушена; ця стаття передбачає, що:

  “Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий та відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом...”

 

a) Попередні міркування Уряду щодо застосування статті 6 Конвенції.

  Уряд вирішив, що ця скарга є неприйнятною ratione materiae з положеннями статті 6 § 1 Конвенції, оскільки ця процедура не підпадає під визначення ані кримінального обвинувачення, ані “цивільних прав і обов’язків”. На погляд Уряду, звернення застави в доход держави може розглядатися лише в межах статті 5 Конвенції. Уряд провів аналогію з податковими спорами і зазначив, що звернення застави в доход держави застосовується при відмові виконати певні юридичні обов’язки.

Уряд також звернувся до прецедентної практики Суду, що відповідно до статті 5 § 4 Конвенції стаття 6 Конвенції не застосовується під час розгляду заяв про звільнення з-під варти. Уряд навів рішення Комісія в справі “Moudefo v. France” (рішення Комісії від 21 січня 1987 р., № 1086884,  D.R.51, ст.62).

  Уряд також стверджував, що ця частина справи може бути визнана неприйнятною ratione persone  положенням Конвенції, оскільки дружина заявника не була стороною провадження. Уряд у зв’язку з цим процитував рішення Суду про часткову неприйнятність у справі “Невмержицький проти України” (див. “Невмержицький проти України” №548250 від 29 січня 2003 року).

  Заявник стверджував, що звернення застави в доход держави стосувався як кримінального обвинувачення, так і визначення цивільних прав і обов’язків заявника, а тому аргументи Уряду відхилив.

  b) Оцінка Суду.

  Суд звертає увагу на те, що провадження habeas corpus (щодо законності взяття під варту) виходить за межи статті 6 § 1 Конвенції, оскільки воно не стосується визначення жодного кримінального обвинувачення в сенсі цих положень, а тому не потребує всіх гарантій статті 6 Конвенції. Тим не менше, Суд вважає, що скарги заявника не стосувалися відмови звільнити заявника з-під варти під заставу чи замінити заставу на взяття під варту. Зокрема, заявник скаржиться на рішення Київського міського суду від 27 грудня 1999 року про звернення застави на користь держави, яке було підтримане Верховним Судом України та Пленумом Верховного Суду 27 квітня 2000 року та 6 квітня 2001 року відповідно. Суд зазначає, що рішення про звернення застави на користь держави було винесене кримінальним судом в рамках кримінального провадження, порушеного проти заявника.

Суд зауважує, що в своїй прецедентній практиці Комісія та Суд ніколи чітко не встановлювали, чи  застосовується до такого провадження стаття 6 Конвенції. Тим не менше, Суд припустив, що таке провадження має входити до меж дії статті 6 § 1 Конвенції (див. “Neumeister v. Austria”, рішення від 27 червня 1968 р., Series A, №8, §§ 23-24).

Провадження щодо звільнення особи з-під варти під заставу не відноситься до поняття “цивільні права чи обов’язки” чи якогось “кримінального обвинувачення” проти особи. Отже, Суд вкотре звертає увагу на свою позицію щодо незастосування статті 6 § 1 Конвенції до досудового слідства чи розгляду постанови про арешт (див. X. v. the Federal Republic of Germany, №654174, рішення Комісії від 18 грудня 1974, D.R. 1, ст. 82; Witter v. the United Kingdom, №1309887, рішення Комісії від 6 травня 1988; Keijsper v. the Netherlands, рішення Комісії від 8 серпня 1988, №1205586).

Проте Суд зазначає, що в даній справі провадження було пов’язане не з взяттям під варту, а з конфіскацією застави на підставі того, що заявник порушив взяті на себе при звільненні під заставу зобов’язання, що було встановлено прокурором та підтверджено національним судом.

Таким чином, Суд має вирішити, чи  відповідало гарантіям статті 6 § 1 Конвенції таке звернення застави в доход держави та чи мала застосовуватися ця норма.

Суд зазначає, що провадження, про яке йдеться, стосується матеріального права; проте, воно виникло в межах кримінального провадження, порушеного проти заявника. Більше того, ці права стосувалися порушення умов застави та мали публічний характер, оскільки стороною в цьому провадженні була держава в особі Генеральної прокуратури. До того ж, спроба вплинути на свідка чи залякати його могла б розглядатися як кримінальний злочин відповідно до статті 180 Кримінального Кодексу від 1960 року. Санкція за цей злочин передбачала п’ять років позбавлення волі або два роки виправних робіт. Таким чином, очевидно, що це провадження не стосувалося визначення цивільних прав та обов’язків заявника, а мало каральну природу, що є частиною кримінального правопорушення. Отже, залишається питання, чи вказане провадження стосувалося встановлення  кримінального обвинувачення у сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Суд звертає увагу не те, що для того, щоб визначити, чи провадження стосувалося “встановлення будь-якого кримінального обвинувачення” необхідно дослідити, чи відповідає це провадження самостійним критеріям, встановленим прецедентною практикою (див. Engel and Others v. the Netherlands, рішення від 8 червня 1976 року, Series A №22, §§ 81-82; Ozturk v. Germany, рішення від 21 лютого 1984 Saeries A, №73, § 50).

Суд повторює, що існує три елементи, що мають бути враховані при такому оцінюванні: кваліфікація згідно з внутрішнім законодавством, природа правопорушення та природа і ступінь суворості покарання, якому може піддатися особа за це правопорушення.

Необхідно також звертати увагу на предмет та ціль статті 6 Конвенції та на звичайне значення термінів цієї статті (див. Garyfallou AEBE v. Greece, рішення від 24 вересня 1997 року, Reports 1997-V, ст.1830, § 32).

Таким чином, у світлі вище наведених другого та третього аспектів, необхідно з’ясувати, чи могло недотримання умов застави, зокрема, спроба вплинути на свідка та залякати його, розглядатися як такі, що стосуються “встановлення кримінального обвинувачення”. У цьому відношенні Суд повторює, що ці аспекти є альтернативними, а не загальними.

Для застосування статті 6 § 1 (кримінальний аспект) достатньо, щоб правопорушення, про яке йдеться, за своєю природою було “кримінальним” з погляду Конвенції, або щоб особу, якої воно стосується, притягли до відповідальності у вигляді санкції, яка за своєю природою та ступенем суворості взагалі належить до “кримінальної” сфери (див. між іншим, Lutz v. Germany, рішення від 25 серпня 1987 року, Series A, №123, ст. 23, § 55). Це не виключає можливості застосування загального підходу, коли аналіз кожного аспекту окремо не дає можливості дійти ясного висновку стосовно наявності кримінального обвинувачення (див. наведене вище рішення Garyfallou AEBE v. Greece, ст.1830, § 33; Bendenoun v. France, рішення від 24 лютого 1994, Series A, №284, ст.20, § 47).

Що стосується природи правопорушення, яке, як мається на увазі, було вчинене заявником, то Суд повторює, що заявника притягли до відповідальності за спробу вплинути на свідка з метою зміни його свідчень. Цей вчинок призвів до звернення застави в доход держави на підставі статті 154-1 Кримінального-процесуального Кодексу. Вплив на свідків з метою зміни свідчень є злочином, що передбачений статтею 386 Розділу XVIII нового Кримінального Кодексу 2001 року (раніше стаття 180 Кримінального Кодексу 1960 року). Відповідно, юридичне правило, порушене заявником, поширюється на усіх осіб, звільнених з-під варти під заставу, та які повинні дотримуватися умов застави, інакше застава може бути конфіскована, а самі особи – звинувачені у здійсненні впливу на свідків.

Однією з умов звільнення під заставу було невтручання в розслідування даної кримінальної справи та не створення перешкод у встановленні істини у ній. Загальний та публічний характер цього юридичного правила підтверджено далі у Розділі XVIII Кримінального Кодексу, де закріплено обов’язок громадян поважати безперешкодне здійснення правосуддя в кримінальних справах (див. вище зазначене рішення Ozturk v. Germany, § 53).

Конфіскація застави, застосована до заявника, являла собою покарання за втручання у здійснення правосуддя. Її метою було утримати заявника від повторного такого порушення. Каральна природа такої санкції є особливістю, відмінною рисою кримінального покарання (див. вище зазначене рішення Ozturk v. Germany, § 53; A.P., M.P. and T.P. v. Switzerland, рішення від 29 серпня 1997, Reports 1997-V, ст.1488, § 41).

Уряд стверджував, що незначне правопорушення, таке як вплив на свідків, має декілька відмінностей від правопорушень у сфері кримінального права stricto sensu (у вузькому розумінні). Однак, Суд зауважує, що посилання Уряду, зокрема, на той факт, що  вчинення такого правопорушення не санкціонувалося позбавленням волі та не супроводжувалося судимістю, не має вирішального значення для класифікації цього правопорушення у сенсі застосування статті 6 § 1 Конвенції (див. наведене вище рішення Ozturk v. Germany, п.20-21, § 53). Більше того, рішення не звинувачувати заявника у здійсненні впливу на свідків не позбавляє це правопорушення його внутрішнього кримінального змісту.

У підсумку, загальний характер юридичних положень, порушених заявником (стаття 154-1 Кримінально-процесуального Кодексу), разом з превентивною та каральною метою покарання, накладеного на заявника, а також значна сума конфіскованих грошей (біля 196900 євро), достатньою мірою вказують на те, що насправді це провадження за своєю суттю було кримінальним.

У світлі проведеного аналізу, Суд вважає, що стаття 6 § 1 Конвенції стосовно кримінальної частини в цій справі є прийнятною.

c)  Про прийнятність скарг заявника стосовно звернення його застави в доход держави

Заявник підтримував думку про те, що звернення застави в доход держави було покаранням за нібито здійснену ним спробу вплинути на свідка. Тим не менше, формально заявника ніколи не звинувачували у спробі здійснення такого впливу, хоча стаття 180 колишнього Кримінального Кодексу і передбачала такий склад злочину, як „примушування свідка до відмови від дачі показань”. Заявник стверджує, що він не міг здійснити вплив на свідка – пана О.Богомолова – ані під час судового розгляду, ані під час перехресного допиту, оскільки пан О.Богомолов помер невдовзі після допиту.

Київський міський суд заслухав аудіо-запис свідчень пана О.Богомолова, які не можна вважати доказом без заяви цього свідка про те, що цей запис правдивий і зроблений ним особисто. Заявник стверджував, що судді, які слухали його справу, не були незалежними та безсторонніми, а навпаки -- корумпованими. Українське правосуддя взагалі не є незалежним та неупередженими, оскільки суди значною мірою залежать від виконавчої влади та контролюються Урядом.

Заявник далі послався на численні процесуальні порушення суддів під час провадження. Більше того, заявник стверджував, що його кримінальне переслідування мотивувалося політичним підґрунтям.

Він також скаржився на те, що його дружину, пані Ларису Коваль, яка внесла заставу за нього, і яка була співвласницею внесеної суми, не викликали до суду та не заслуховували з питання звернення застави в доход держави, хоча її виклику і дачі пояснень вимагала стаття 154-1 Кримінального-процесуального Кодексу. І все це за обставин, що вона була присутня в залі суду під час судового розгляду цього питання.

Заявник стверджував, що його ніколи не інформували про те, що питання звернення застави в доход держави стояло на порядку денному року Міського суду міста Київ 27 грудня 1999, а тому він не мав достатнього часу і можливостей підготуватися до захисту. Більше того, він не знав про конфіскацію застави, доки не було проголошене рішення суду.

Заявник стверджував, що Верховний Суд не розглянув це питання належним чином. Заявник прийшов до висновку, що відмова національних судів заслухати його дружину під час вирішення питання про звернення застави в доход держави призвело до серйозного порушення його права на захист, передбаченого статтею 6 § 1 Конвенції.

Уряд спростовував твердження заявника. Уряд посилався на той факт, що до винесення рішення у справі заявника судом першої інстанції заявник мав право, яким і скористався, оскаржити постанову суду про відновлення строку тримання під вартою.

Його скарги були відхилені. Рішення суду про звернення застави в доход держави було результатом порушення заявником умов застави, це порушення було встановлене під час розслідування фактів, що проводила прокуратура. Більше того, рішення про звернення застави в доход держави було частиною рішення щодо застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Уряд наголосив, що процедура звернення застави в доход держави не може розглядатися як така, що знаходиться в межах “кримінального обвинувачення” в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Уряд вказав, що колишній Кримінальний Кодекс 1960 року, що був чинним на той час, передбачав злочин “примушування свідка до відмови від дачі показань”. Але ознаками цього злочину були погроза вбивством, знищенням майна або розголошення відомостей, що ганьблять свідка тощо.  Таких погроз під час зустрічі заявника зі свідком О.Богомоловим не було. Єдиною погрозою, застосованою заявником, стала погроза порушенням кримінальної справи. Такий вид правопорушення Кримінальним Кодексом не передбачався, а тому прокурор вирішив не звинувачувати заявника. Однак ця поведінка порушила умови застави, тому прокурор вирішив змінити запобіжний захід та звернути заставу в доход держави.

Далі Уряд зазначав, що таке рішення ґрунтувалося на твердженнях прокурора та свідка О.Богомолова. З огляду на те, що прийняте прокурором рішення про заміну запобіжного заходу було оскаржене заявником у суді, і що суд встановив законність та обґрунтованість цього рішення, національні суди визнали умови застави порушеними. Тому Уряд прийшов до висновку, що навіть якщо припустити, що гарантії статті 6 Конвенції можуть застосовуватися до позбавлення застави, то ці гарантії були повною мірою дотримані.

Уряд стверджував, що відмова заслухати дружину заявника не стосувалася його права на справедливий судовий розгляд. Не можна припустити, що кошти, внесені дружиною заявника як застава, були спільною власністю подружжя, оскільки заявник не надав жодних доказів цього ані до національних судів, ані в заяві, поданій до Суду. Навпаки, він заявив, що його дружина позичила ці гроші. Уряд послався на прецедентну практику Суду у рішенні про часткову неприйнятність заяви у справі “Невмержицький проти України” (див. “Невмержицький проти України”, №548250, 29 січня 2003 року), де питання про конфісковані міліцією кошти було визнане несумісним ratione personae з положеннями Конвенції, оскільки заявник не був жертвою стосовно цієї скарги.

Суд, у світлі наданих сторонами доказів, вважає, що дана скарга піднімає серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, вирішення яких потребує їх дослідження щодо суті. Тому Суд приходить до висновку, що ця скарга заявника не є явно необґрунтована у сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для проголошення заяви неприйнятною не встановлено.

З цих підстав, Суд одностайно

Визнає  прийнятними, без попереднього розгляду по суті, скарги щодо умов тримання заявника і відсутності належного медичного лікування та допомоги у період з 30 листопада 1998 року до 8 червня 2000 (стаття 3 Конвенції), а також скарги про відсутність ефективного засобу захисту, відповідно до статті 3 (статті 3 та 13 Конвенції), та скарги щодо звернення застави в доход держави (стаття 6 § 1 Конвенції);

Визнає  неприйнятними  решту скарг заявника.


С.Доллє                          Дж. П. Коста

Секретар                          Голова 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори