пошук  
версія для друку

Тімотієвич проти України

   

Рада Європи

Європейський Суд з прав людини

Друга секція

 

ОСТАТОЧНА УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 631580, яку подав

Дмитро Дмитрович ТІМОТІЄВИЧ

проти України 

 

Неофіційний переклад

 

18 травня 2004 року Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.КОСТА, Голова,

п. Л.ЛУКАЙДЕС,

п. С.БІРСАН,

п. К.ЮНГВЕРТ,

п. В.БУТКЕВИЧ, 

п. А.Б.БАКА,

пані А.МУЛАРОНІ, судді,

та  пані С.ДОЛЛЄ, секретар Секції,

Беручи до уваги вищезгадану заяву, подану до Європейської комісії з прав людини 29 червня 1998 року;

беручи до уваги статтю 5 § 2 Протоколу 11 до Конвенції, згідно з якою Суд отримав компетенцію щодо розгляду заяви;

беручи до уваги ухвалу щодо часткової прийнятності заяви від 25 березня 2003 року;

беручи до уваги зауваження, надані Урядом-відповідачем, та зауваження, надані заявником у відповідь,

після наради вирішує, що:

ФАКТИ

Заявник, Дмитро Дмитрович Тімотієвич, українець, який народився у 1938 році і проживає у с. Красноярське, Україна.

А. Обставини справи

Обставини справи, як вони були викладені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

1. Провадження у справі до 11 вересня 1997 року

2 вересня 1988 року заявник звернувся до Добропільського міського суду з позовом до шахти ім. “ХХІ з’їзду КПРС” у м. Добропілля (далі - шахта), вимагаючи відшкодування шкоди, завданої його будинку підземними роботами, що здійснювались комбінатом.

21 листопада 1988 року своєю постановою Добропільський суд призупинив процедуру розгляду справи та зобов’язав провести відповідну експертизу технічного стану будинку. Пізніше суд офіційно визначив другого відповідача у справі -- радгосп “Добропільський” (далі-радгосп) з метою стягнення з нього відшкодування шкоди, завданої заявникові.

Протягом листопада 1989 року та травня 1994 року справа переглядалась декілька разів Добропільський міським судом та Донецьким обласним судом.

Рішенням від 30 травня 1994 року Добропільський міський суд визнав відповідачів відповідальними за шкоду, завдану будинку заявника. Він також зобов’язав їх збудувати заявникові до 1 липня 1995 року новий будинок, рівнозначний тому, який було пошкоджено, і відшкодувати завдану моральну шкоду. 11 липня 1994 року Донецький обласний суд підтримав рішення від 30 травня 1994 року, яке того ж дня стало остаточним.

З огляду на невиконання рішення суду від 30 травня 1994 року, у вересні 1995 року заявник знову звернувся до Добропільського міського суду з позовом до шахти та радгоспу, вимагаючи змінити процедуру виконання рішення. Слухання справи у міському та обласному судах відбувалось декілька разів. В результаті рішенням від 29 березня 1996 року заявникові було присуджено

6 000 000 карбованців[1] в порядку відшкодування немайнової шкоди.

Ухвалою від 8 квітня 1996 року Добропільський міський суд з метою виконання рішення від 30 травня 1994 року зобов’язав відповідачів відшкодувати заявнику витрати у розмірі 3 172 746 000 карбованців[2]  в прядку відшкодування за відтворення та ремонт будинку. Суд також вирішив, що заявник має право збудувати новий будинок, за який він має отримати компенсацію. 13 травня та 10 червня 1996 року Донецький обласний суд підтвердив рішення від 29 березня і ухвалу від 8 квітня 1996 року.

17 липня 1996 року Президія Донецького обласного суду розглянула протест прокурора Донецької області, скасувала ухвали від 8 квітня та 10 червня 1996 року і направила справу на новий розгляд.

У жовтні 1996 року шахта та радгосп звернулись до Добропільського міського суду з клопотанням про призупинення виконання судового рішення від 30 травня 1994 року. Рішенням від 14 листопада 1996 року суд відхилив клопотання та підтвердив свої обґрунтування, викладені у рішенні від 30 травня 1994 року. Суд також зобов’язав шахту та радгосп відшкодувати заявнику до 14 лютого 1997 року 70 054,70 грн. як витрати, пов’язані з будівництвом нового будинку.

Заявник оскаржив це рішення до Донецького обласного суду. Ухвалою від 13 січня 1997 року Донецький обласний суд підтвердив рішення від 14 листопада 1996 року і відхилив касаційну скаргу заявника як необґрунтовану, в результаті чого рішення від 14 листопада 1996 року стало остаточним.

31 березня 1997 року Добропільський міський суд наклав арешт на рахунки шахти на суму 35 027 грн.[3] для забезпечення виконання рішення від 30 травня 1994 року та ухвали від 14 листопада 1996 року.

11 квітня 1997 року шахта звернулась до суду з заявою про виконання рішення частинами протягом трьох місяців.

14 квітня 1997 року Добропільський міський суд скасував свій наказ про накладення арешту на рахунки відповідача та 19 травня 1997 року видав  новий --  про накладення арешту на банківські рахунки шахти у розмірі 35 027грн.[4]

2 вересня 1997 року в.о. прокурора Донецької області звернувся до Донецького обласного суду з протестом про перегляд справи заявника в порядку нагляду.

10 вересня 1997 року Президія Добропільского міського суду задовольнила протест виконуючого обов’язки прокурора, скасувала ухвали від 14 листопада 1996 року та 13 січня 1997 року і направила справу заявника на новий розгляд до Добропільського міського суду.

10 вересня 1997 року заявник оскаржив це рішення до Голови Верховного Суду з метою порушити новий перегляд в порядку нагляду його справи. 6 листопада 1997 року Верховний Суд України відмовив у розгляді скарги заявника.

2. Провадження у справі після 11 вересня 1997 року.

30 вересня 1997 року в.о. прокурора Донецької області вніс другий протест, вимагаючи перегляду в порядку нагляду провадження щодо ухвал від 14 листопада 1996 року та 13 січня 1997 року. Цей протест був відхилений Президією обласного суду.

15 грудня 1997 року Добропільський міський суд призупинив провадження у справі заявника через розгляд першого протесту.

15 травня 1998 року Генеральний прокурор вніс до Верховного Суду новий протест, вимагаючи перегляду справи заявника в порядку нагляду. Постановою від 10 червня 1998 року Верховний Суд скасував рішення від 30 травня 1994  року. Він також направив справу до Добропільського міського суду на новий розгляд.

13 липня 1998 року Добропільський міський суд відновив розгляд справи.

23 липня 1998 року заявник звернувся до Добропільського міського суду про зупинення провадження у справі з огляду на його звернення до Європейського суду з прав людини.

24 липня 1998 року, через те, що сторони не з’явились у судове засідання до Добропільського міського суду, слухання у справі були відкладені до 16 листопада, і з тих же підстав до 7 грудня 1998 року.

7 грудня 1998 року заявник поінформував Добропільський суд, що у зв’язку з хворобою, він не може бути присутнім на слуханнях.

7 грудня 1998 року, 9 лютого та 16 березня 1999 року заявник не з’являвся в судові засідання. Слухання було відкладене на 19 квітня 1999 року.

12 квітня 1999 року заявник поінформував Добропільський суд, що він не відвідує судові засідання з огляду на те, що його справа розглядається в Європейському суді з прав людини.

19 квітня 1999 року слухання було відкладене до 4 травня 1999 року з огляду на неявку заявника у судове засідання. 17 травня 1999 року слухання було відкладене до 7 червня 1999 року з тих же підстав.

7 червня 1999 року Добропільський міський суд вирішив не розглядати позов заявника, оскільки він не з’являвся в судові засідання 16 листопада та 7 грудня 1998 року, 9 лютого, 16 березня, 19 квітня та 4 і 17 травня 1999 року.

1 вересня 1999 року Президія Донецького обласного суду розглянула протест Голови суду та скасувала ухвалу від 7 червня 1999 року і направила справу на новий розгляд у той же суд. Президія також винесла окрему ухвалу щодо тривалості провадження у справі заявника та тієї обставини, що заявник не був належним чином повідомлений про слухання його справи і таким чином був неспроможний відвідувати їх.

26 жовтня 1999 року Добропільський суд призначив слухання на 2 листопада 1999 року.

2 листопада 1999 року суд відклав слухання у зв’язку з неявкою у судове засідання відповідачів.

12 листопада 1999 року заявник звернувся до Голови Добропільського міського суду з клопотанням про відвід судді, який розглядав його справу. Отже, провадження було відкладене до 16 листопада 1999 року, коли клопотання заявника про відвід було відхилене як необґрунтоване.

3 грудня 1999 року, 17 січня та 11 лютого 2000 заявник не з’являвся в судові засідання до Добропільського міського суду.

25 лютого 2000 року сторони до суду не з’явились. Того ж дня Добропільський суд вирішив не розглядати позов заявника з огляду на те, що він не з’являвся в судові засідання. 2 серпня 2000 року Голова Донецького обласного суду задовольнив протест свого заступника та скасував цю ухвалу, а справу направили на новий розгляд.

25 серпня 2000 року Добропільський суд прийняв справу до свого провадження. Слухання було призначене на 11 вересня 2000 року.

11 вересня 2000 року під час судового засідання заявник зазначив, що він не мав наміру з’являтися до Добропільського міського суду. Він також звертався з клопотанням про зміну підсудності справи та направлення справаи для розгляду Червоноармійським районним судом. Слухання було відкладене до 26 вересня 2000 року з огляду на необхідність заслухати пояснення заявника з цього приводу.

26 вересня 2000 року заявник не з’явився в судове засідання. Слухання було відкладене до 6 жовтня 2000 року.

6 жовтня 2000 року заявник знову звернувся про зміну підсудності справи. У результаті Добропільський міський суд не розглянув позов заявника.

2 листопада 2000 року заявник звернувся до обласного суду з клопотанням про передачу справи до Красноармійського міського суду. 27 листопада 2000 року Донецький обласний суд скасував ухвалу Добропільського суду від 6 жовтня 2000 року та направив справу на новий розгляд до нього ж.

1 грудня 2000 року Донецький обласний суд відхилив клопотання заявника про передачу справи як необґрунтоване.

5 січня 2001 року клопотання заявника до Голови Донецького обласного суду щодо перегляду в порядку нагляду його справи було відхилене, як необґрунтоване. 21 березня 2001 року таке ж клопотання заявника до Голови Верховного Суду було відхилене як необґрунтоване.

13 квітня та 24 травня 2001 року Добропільський суд відклав розгляд справи з огляду на неявку заявника в судове засідання. 18 червня 2001 року заявник знову не з’явився в судове засідання. В результаті Добропільський суд не розглянув позов заявника. Заявник не звертався з апеляцією.

19 червня 2001 року заявник звернувся до Добропільського суду з проханням призупинити провадження у справі з огляду на розгляд його заяви Європейським судом з прав людини.

СКАРГИ

Заявник скаржиться за статтею 6 § 1 Конвенції на непомірну тривалість цивільного провадження у його справі. Він також скаржиться, що провадження у його справі було несправедливим настільки, що остаточне рішення, винесене на його користь було скасоване і ніякого рішення до цього часу не прийнято.

Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, заявник скаржиться на порушення його прав власності, спричинене скасуванням остаточного рішення, яким йому була гарантована компенсація. Він також скаржиться, що він зазнав шкоди в результаті триваючого стану непевності стосовно долі його майна.

ЩОДО ПРАВА

І. ПОПЕРЕДНЄ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

Уряд зазначав, що компетенція Суду у даній справі поширюється лише на ті події, які мали місце після 11 вересня 1997 року -- з дати набуття Конвенцією чинності для України.

Заявник не погодився. Зокрема, він зазначав, що при визначенні тривалості провадження у його справі, Суд має приймати до уваги події, які мали місце до ратифікації Україною Конвенції.

Суд зазначає, що провадження розпочалось у вересні 1988 року, отже, частина провадження, на яку скаржиться заявник, не підпадає під його юрисдикцію ratione temporis. Проте Суд може звернути увагу на стан провадження з 11 вересня 1997 року при розгляді скарги в цілому (див. mutatis mutandis, Багетта проти Італії, 25 червня 1987 року, Серія А, № 119, стор.32, §20).

ІІ. СУТЬ СКАРГ ЗАЯВНИКА

А. Скарги за статтею 6 § 1 Конвенції

Заявник скаржиться на нерозумну тривалість провадження у його справі та відсутність справедливості при її розгляді. Зокрема, він скаржиться про скасування Верховним Судом України остаточного рішення, винесеного на його користь, за протестом внесеним Генеральним прокурором. Він посилається на статтю 6 § 1 Конвенції, яка у своїй відповідній частині передбачає таке:

“1. Кожна особа при визначені її цивільних прав і обов’язків має право на справедливий розгляд … упродовж розумного строку ... незалежним і неупередженим судом, встановленим законом ... .”

1. Скарги на тривалість провадження

 

(а) Зауваження сторін

Уряд зазначав, що провадження у цій справі було складним, і що у цій справі не було суттєвих періодів затримки, відповідальність за які може бути покладена на національні державні органи. Зокрема, вони зазначили, що за затримки у цій справі відповідальний саме заявник. Далі вони зазначають, що продовження провадження з 30 вересня 1997 року до 10 червня 1998 року було спричинене зверненнями заявника до різних прокуратур з метою порушення перегляду в порядку нагляду його справи. Що стосується періоду між 13 липня 1998 року та 18 червня 2001 року, Уряд зазначає, що він не може вважатися відповідальним за неявку заявника у судові засідання. Заявник належним чином повідомлявся про дати та час проведення близько 24 слухань, та був поінформований про наслідки його неявки в судове засідання. Проте він часто не з’являвся.

Заявник не погодився. Зокрема, він зазначає, що рішення суду від 30 травня 1994 року не було виконане. Крім того, 10 червня 1996 року воно було скасоване Верховним Судом і таким чином провадження у його справі не скінчилось. Щодо його скарг до прокуратур з метою порушення перегляду його справи в порядку нагляду, заявник зазначає, що то були єдино можливі засоби захисту, доступні йому після того, як рішення від 30 травня 1994 року було скасоване. Він також скаржиться на те, що він не був присутній на 19 з 24 слухань у справі, оскільки він не був поінформований про час їх проведення. Проте він був присутній на усіх засіданнях, про які його повідомляли. У зв’язку з цим заявник посилався на ухвалу президії Донецького обласного суду від 1 вересня 1999 року, у якій суд зазначав, що він не був належним чином поінформований про час та місце проведення слухань, як це пе6редбачено статтею 172 Цивільно-процесуального кодексу.

Заявник далі зазначає, що син одного з директорів відповідачів у справі був головою Донецького обласного суду і, таким чином, заявник мав сумніви щодо неупередженості суду. З цих підстав, він просив перенести розгляд справи до іншого суду.

(б) Оцінка Суду

 

Суд зазначає, що провадження розпочалось у вересні 1988 року і тривало до 18 червня 2001 року (таким чином його загальна тривалість складала майже 12 років та 9 місяців). Він вважає, що провадження у справі заявника продовжувалось протягом усього цього періоду, оскільки рішення від 30 травня 1994 року ніколи не виконувалось (аж до його скасування, що відбулося 10 червня 1998 року), тобто виконавче провадження є складовою частиною при вирахуванні загальної тривалості провадження у справі.

Суд зазначає, що частина скарг заявника щодо тривалості провадження випадає з компетенції Суду згідно принципу ratione temporis, оскільки Конвенції набула чинності для України 11 вересня 1997 року. Таким чином, період, який має прийматись до уваги розпочинається 11 вересня 1997 року. Тривалість цього періоду складала, таким чином, 3 роки та 9 місяців з деякими незначними періодами затримок, які можуть бути приписані державним органам. Протягом цього періоду провадження у справі не відбувалось 9 місяців, а сам цей період переривався з 7 червня до 1 вересня 1999 року та з 25 лютого до 2 серпня 2000 року з огляду на неявку сторін в судові засідання., зокрема, заявника.

Суд знову зазначає, що “розумна” тривалість строку провадження має оцінюватись відповідно до обставин справи і такий критеріїв:

·  складність справи;

·  поведінка заявника;

·  поведінка відповідних державних органів;

·   важливість для заявника результату спору (див. серед багатьох інших справ, Фрідлендер проти Франції, № 30979/96, § 43, ЄСПЛ 2000-VII).

(і) Складність справи

 

Суд вважає, що предмет судового розгляду у даній справі не був особливо складним, але містив деякі ускладнення щодо встановлення розміру компенсації, що підлягала виплаті заявникові.

(іі) Поведінка державних органів

 

Суд зазначає, що тут мали місце деякі затримки з вини судових інстанцій, і ці затримки спричинили численні направлення справи на новий розгляд. Проте Суд вважає, що, в основному, відповідні державні органи не були відповідальними за тривалість провадження у цій справі (див. Цірікоста та Віола проти Італії, № 19753/92, § 28, рішення від 4 грудня 1995 року).

(ііі) Що було для заявника найважливішим  ?

 

З огляду на особистий майновий стан заявника та умови його проживання, Суд вважає, що те, що було для заявника найважливішим, мало б призвести до неабиякої сумлінності з боку органів державної влади. Проте,  зважаючи на його власну поведінку, заявник, як видно, не розглядав справу як невідкладну (див. нижче).

(iv) Поведінка заявника

 

Суд вкотре повторює, що наявність невідповідності вимозі “розумного строку” можуть виправдати лише ті затримки, відповідальність за які несе держава (див. Хьюмен проти Польщі, № 26614/95, § 66, рішення від 15 жовтня 1999 року).

Суд зауважує, що провадження у Добропільському міському суді було відновлене 13 липня 1998 року та зупинене цим судом 18 червня 2001. Протягом цього періоду заявник не з’являвся в суд 17 разів. Всупереч твердженням заявника,  не встановлено, що він не знав про усі дати слухань справи. Він також змінював суддів та клопотав про зміну підсудності справи 6 разів. Тому провадження відкладалось з огляду на розгляд його клопотань. Більше того, заявник тричі сам намагався порушити перегляд справи в порядку нагляду.

Суд зазначає, що хоча сторону цивільного провадження не можна  звинувачувати за використання способів, доступних для неї згідно з внутрішнім законодавством для захисту її інтересів, та все ж таки сторона повинна миритися з тим, що такі її дії неминуче затягуватимуть провадження у справі (див. Маліка-Васовська проти Польщі (ухвала), № 41413/98, 5 квітня 2001 року).

Отже, Суд зауважує, що суди, залучені до розгляду справи, намагались прискорити провадження та схиляли заявника до участі в судових засіданнях.

На завершення, розглянувши основні обставини справи, тривалість провадження після 11 вересня 1997 року та більш детально -- поведінку заявника, Суд погоджується з Урядом, що основна відповідальність за затримки у розгляді справи під час відповідного періоду покладається на заявника (див. Ціборек проти Польщі, № 52037/99, § 46, рішення від 4 листопада 2003 року). Отже, на думку Суду, тривалість провадження після 11 вересня 1997 року не перевищує того строку, який може бути визнаний “розумним”(див. Петерсен та Баадсгаард проти Данії, № 49017/99, § 44, рішення від 19 червня 2003 року).

З цього випливає, що ця скарга явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

2. Скарги щодо справедливості розгляду справи

Уряд вважає, що скасування в порядку нагляду рішення, винесеного на користь заявника, не суперечить принципам верховенства права та правової певності. Вони зазначають, що протест не може бути довільно застосований, оскільки ця процедура була прозорою, передбачуваною та застосовувалась громадянами, як ефективний механізм оскарження судових рішень. Більше того, Уряд зазначив, що заявник використовував процедуру оскарження в порядку нагляду з власної ініціативи -- він сам подавав клопотання Генеральному прокурору.

Заявник не погодився. Він, зокрема, наголошував, що остаточне рішення, винесене на його користь, було скасоване, а отже, принцип правової певності був порушений.

Суд, у світлі наданий йому зауважень сторін, вважає, що скарга піднімає важливі питання фактів та права за Конвенцією, визначення яких вимагає її розгляду щодо суті. Таким чином, Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.

Б. Скарги за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції

Заявник скаржиться, що в результаті скасування остаточного рішення від 30 травня 1994 року, яким визнавалось його право на компенсацію шляхом сплати йому коштів за будівництво нового будинку, -- відбулось незаконне втручання у його право на мирне володіння його майном. Він посилається на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка передбачає:

“Кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів... ”

Уряд зазначав, що дану заяву не можна порівнювати зі  справами Брумареску проти Румунії (№ 28342/95, ЄСПЛ 1999-VII) чи Совтрансавто проти України (№ 48553/99, ЄСПЛ 2002-VII). Зокрема вони зазначали, що рішення у даній справі було скасоване, а справа направлена на новий розгляд з метою відновлення прав заявника, які були порушені незаконним судовим рішенням. До того ж, Верховний Суд скасуванням рішення від 30 травня 1994 року виправив помилки суду першої інстанції та касаційного суду, які створили перепони для відновлення майнових прав заявника. Вони зазначили, що скасування рішення від 30 травня 1994 року не призвело до погіршення у правовому становищі заявника.

Заявник не погоджувався, зазначаючи, що скасування цього остаточного рішення завдало йому шкоди. Зокрема, він зазначав, що протягом тривалого часу він жив у будинку, непридатному для проживання. Він також зазначав, що він і його дружина зазнали шкоди в основному у зв’язку з тривалим станом непевності щодо результатів провадження у його справі.

Суд, у світлі зауважень сторін,  вважає, що скарга порушує важливі питання фактів та права за Конвенцією, і їх вирішення вимагає розгляду щодо суті. Тому Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.

З цих підстав Суд одноголосно

Визнає прийнятними, без розгляду щодо суті, скарги заявника стосовно несправедливого судового розгляду та порушення його прав власності;

Визнає решту заяви неприйнятною.

Саллє Доллє                            Ж.П.Коста 

   Секретар                                  Голова


[1]  Перехідна валюта України, яка діяла до 1996 року; 60 грн. (приблизно 30 ЄВРО у 1996 році)

[2] 31 727 грн. (приблизно 16 000 ЄВРО у 1996 році)

[3] 5 343,73 ЄВРО

[4] див. Вище.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори