пошук  
версія для друку

Скубенко проти України

   

РАДА ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

ДРУГА СЕКЦІЯ

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 41152/98, яку подав

Микола СКУБЕНКО

проти України

 

Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою 6 квітня 2004 року, до складу якої увійшли:

 п.Ж.-П.Коста, Голова,

 п. А. Б. Бака,

 п. Л. Лукайдес,

 п. К. Юнгвірт,

 п. В.Буткевич,

 п. В.Томассен,

 п. А. Угрехелідзе, суддів,

та пані С.Доллє, секретаря секції,

Беручи до уваги вищевказану заяву, подану до Європейської комісії з прав людини 15 квітня 1998 року,

Беручи до уваги ухвалу Четвертої секції від 5 жовтня 2000 року щодо виключення заяви з реєстру справ та ухвалу Другої секції від 25 березня 2003 року щодо поновлення заяви в реєстрі справ Суду,

Враховуючи зауваження, подані Урядом-відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявником,

В результаті обговорення приймає таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Микола Скубенко, громадянин України, 1953 року народження, проживає у Києві. Заявник колишній співробітник Інституту фізики напівпровідників Академії Наук України (далі АНУ). Заявника представляють у Суді Константин Бузаджи та Ольга Жуковська, практикуючі адвокати.

А. Обставини справи

Факти справи, викладені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

З 1991 до 1995 року заявник, який вже був власником кімнати №35/5 у комунальній квартирі, подав кілька скарг до різних органів державної влади України з метою реалізації свого права на володіння кімнатою № 35/6, що звільнилась у січні 1995 року.

Рішенням від 10 липня 1995 року Ленінградська районна державна адміністрація Києва (ЛДА) надала право користування кімнатою № 35/6 пані В.М.К. (приватній особі).

30 серпня 1995 року заявник подав скарги до Ленінградського районного суду м. Києва (Ленінградський суд), вимагаючи виселення п. В.М.К з кімнати № 35/6. Він також просив суд видати йому ордер, що дає йому право володіти кімнатою № 35/6.

22 листопада 1996 року Ленінградський суд відхилив скарги заявника як безпідставні. 5 лютого 1997 року Київський міський суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд.

У грудні 1997 року заявник звернувся до Ленінградського районного суду м. Київ з позовом проти Академії наук України та Ленінградської районної державної адміністрації м. Києва з метою скасування постанови від 10 липня 1995 року та про приєднання кімнати № 35/6 до його житлової площі.

Рішенням від 4 грудня 1997 року суд скасував постанову від 10 липня 1995 року та визнав право заявника на користування кімнатою №35/6. Суд зобов’язав відповідачів вжити всіх необхідних заходів для надання заявникові можливості користуватись його житловою площею та виконати рішення від 4 грудня 1997 року. Рішення стало остаточним 14 грудня 1997 року.

У січні 1998 року заявник пред’явив виконавчий лист до Ленінградського районного відділу ДВС м. Києва. У результаті, ордер п. В.М.К., що давав їй право користуватись кімнатою № 35/6 був анульований.

6 лютого 1998 року заявник надав виконавчий лист до Старокиївського районного відділу ДВС м. Києва (Старокиївська виконавча служба) з наміром зобов’язати АНУ, одного із власників квартири, видати йому ордер на право користування кімнатою № 35/6. Виконавче провадження було розпочато 23 лютого 1998 року.

З квітня 1998 року до лютого 1999 року заявник подав кілька скарг до Ленінградського районного суду м. Києва, Старокиївського районного суду м. Києва (Старокиївський суд), Київського міського суду, Генеральної прокуратури, Київського міського управління юстиції, оскаржуючи невиконання виконавчою службою рішення суду від 4 грудня 1997 року.

1 вересня 1998 року відділ державної виконавчої служби Старокиївського районну м. Києва розпочала адміністративне провадження проти директора управління справами АНУ, який не виконав рішення, винесене на користь заявника.

10 вересня 1998 року управління справами АНУ повідомило заявника та Старокиївський суд, що заявник отримав ключі та вільний доступ до кімнати № 35/6 у травні 1998 року.

23 вересня 1998 року Старокиївський суд наклав штраф на директора управління справами АНУ за невиконання рішення від 4 грудня 1997 року.

Директор оскаржив це рішення, оскільки він не мав повноважень видавати ордер на користування квартирою, що були покладені на нього Ленінградською районною державною адміністрацією. Київський міський суд задовольнив скаргу директора 4 листопада 1998 року.

29 грудня 1998 року Старокиївський суд відхилив клопотання виконавчої служби Старокиївського району від 1 вересня 1998 року, що ініціювала адміністративне провадження проти директора управління справами АНУ.

5 серпня 1999 року заявник був звільнений з посади в АНУ за нібито неявку на роботу протягом тривалого періоду часу.

6 серпня 1999 року АНУ видала наказ №1041, що надавав заявнику право на користування кімнатами № 35/5 та № 35/6. Вони також звернулись з клопотанням до

Ленінградської районної державної адміністрації про видачу заявнику ордера на користування цими кімнатами.

28 вересня 1999 року Ленінградська районна державна адміністрація видала розпорядження №1329, що дозволяло заявнику користуватися квартирами № 5 та № 6, за адресою вул. Доброхотова, буд.14, у Києві.

12 жовтня 1999 року Київське міське управління юстиції повідомило заявника про виконання рішення від 4 грудня 1997 року.

20 жовтня 1999 року Ленінградська районна державна адміністрація видала ордер на квартиру, який підтверджував його право на користування вищезазначеними квартирами.

29 жовтня 1999 заявник повідомив Суд, що ордер на користування приміщенням був недійсним, оскільки він стосувався квартир № 5 та № 6, а не кімнат № 35/5 та № 35/6, визначених в рішенні Ленінградського суду.

У січні 2001 право власності на квартиру № 35, що належала АНУ, було передано

Ленінградській районній державній адміністрації м. Києва.

У липні 2003 року житлово-комунальний відділ Ленінградській районної державної адміністрації м. Київ повідомив заявника, що йому забезпечать ордер на його житлове приміщення.

7 серпня 2003 року Ленінградська районна державна адміністрація видала розпорядження №1411, що підтверджувало право заявника на користування кімнатою № 35/6, а 2 вересня 2003 року видала ордер на користування.

Б. ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

 

1. Конституція України

 

Стаття 47

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 48

Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 55

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 124

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

…Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

2. Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року

 

Відповідно до статті 2 Закону виконання судових рішень покладається на Державну виконавчу службу. Відповідно до статті 85 Закону, стягувач може подати скаргу на дії або бездіяльність Державної виконавчої служби начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду. Стаття 86 Закону надає право стягувачу звернутися з позовом до суду проти юридичної особи, на яку покладено виконання рішення, у разі неналежного виконання або невиконання рішення, та отримати компенсацію.

3. Закон України “ Про державну виконавчу службу” від 24 березня1998 року

 

Стаття 11 Закону передбачає відповідальність державних виконавців за будь-яке неналежне виконання їх обов’язків, а також відшкодування шкоди, завданої державним виконавцем при виконанні рішення. Відповідно до статті 13 Закону дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду.

 

СКАРГИ

Посилаючись на п.1 статті 6 Конвенції, заявник скаржився на тривалість виконання рішення Ленінградського районного суду м. Києва від 4 грудня 1997 року. Заявник вважає, що тривале не виконання рішення, винесеного на його користь, є порушенням його права на справедливий судовий розгляд за вищезгаданим положенням.

У процесі комунікації з Урядом-відповідачем, заявник подав 26 вересня 2003 року нові скарги про порушення статей 13, 34 та статті 1 Протоколу №1 Конвенції. Зокрема, він зазначив, наголошуючи на вичерпанні ним національних засобів захисту, що ефективних засобів захисту за його скаргами за статтею 6 § 1 Конвенції не існує. Він також послався

на те, що його права власності були порушені, оскільки рішення не виконувалось протягом тривалого часу і тому, він не мав можливості отримати ордер на користування другою кімнатою. Посилаючись на статтю 34 Конвенції, заявник стверджував, що Держава переслідувала його за звернення до Європейського суду.

ПРАВО

І. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Суд нагадує, що органи, створені відповідно до Конвенції, мають юрисдикцію переглядати, в світлі загальних вимог Конвенції, обставини, на які скаржиться заявник.

Виконуючи свої завдання, органи Конвенції досить вільні в наданні оцінки обставинам справи, оскільки створені для встановлення ними засобів доведення, наданих їм для дослідження, і розгляду за допомогою права, відмінного від права держави заявника, або, в разі необхідності, -- для розгляду обставин справи в інший спосіб.

 До того ж, вони мають враховувати не лише початкову заяву, але й додаткові документи, призначені доповнити пізніші, шляхом усунення первісних недоліків та неточностей (see, Ringeisen v. Austria, judgment of 16 July 1971, Series A no. 13, pp. 40-41, § 98, as compared with p. 34, § 79, and pp. 39-40, §§96-97).

Суд зауважує, що в даній справі заявник пред’явив свої нові скарги після комунікації справи з Урядом-відповідачем, що ґрунтуються на, як стверджує заявник, порушенні статті 13 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. На погляд Суду, ці скарги не є уточненням його початкової скарги до Суду, поданої п’ятьма роками раніше, та з приводу яких сторони надали свої пояснення. Тому Суд вважає, що тепер обговорювати ці питання окремо недоречно (cf. the judgment in Nuray Şen v. Turkey of 30 March 2004, no. 25354/94, § 200).

ІІ. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

А. Вичерпання національних засобів захисту

Уряд стверджує, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, оскільки він не звертався зі скаргою до національних судів про бездіяльність Державної виконавчої служби чи районної державної адміністрації, домагаючись прискорення виконавчого провадження в тій справі. Вони далі вказували на те, що заявник не звертався до прокуратури, з вимогою порушити кримінальну справу проти особи, відповідальної за невиконання судового рішення.

Заявник спростовував ці аргументи, стверджуючи, що він використав усі доступні йому засоби захисту щоб оскаржити невиконання рішення суду. Більше того, не існувало ефективних засобів захисту, які б могли прискорити виконання рішення, обумовлених його окремим випадком, оскільки невиконання рішення, винесеного на його користь,

було спричинене бездіяльністю Державної виконавчої служби та районної державної адміністрації.

Суд нагадує, що метою ст. 35 § 1 Конвенції є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти чи виправити порушення, заявлені проти них, до того, як заява буде передана на розгляд Суду. Однак, мають бути використані тільки ті засоби захисту, що є ефективними.

 Обов’язок переконати Суд у тому, що засіб захисту був одночасно ефективним та доступним як в теорії, так і на практиці, покладається на Уряд, який заявляє про невикористання заявником національних засобів захисту (see Khokhlich v. Ukraine, no. 41707/98, § 149, 29 April 2003).

Національні засоби захисту повинні бути “ефективними” у тому сенсі, що порушення, яке оскаржується, чи продовження такого порушення має бути зупинено, а заявника -- забезпечено адекватним відшкодуванням за будь-яке порушення, яке вже відбулося (see Kudla v. Poland [GC], no. 30210/96, § 158, ECHR 2000-XI).

Що стосується “компенсаційних” засобів захисту, Суд нагадує, що в попередніх справах проти України щодо невиконання судових рішень, (see, for example, Makarov v. Ukraine (dec.), no. 59032/00, 28 May 2002), Суд сприйняв аргумент Уряду стосовно скарг заявників щодо компенсації матеріальної та моральної шкоди, завданої тривалістю та, як стверджувалося, неналежним виконавчим провадженням, у ситуації, коли рішення, про яке йшлося, мало бути виконано, а основна скарга, відповідно, – забезпечена судовим захистом на національному рівні. Однак, у даній справі рішення, винесене на користь заявника, залишалось невиконаним тривалий час.

Що стосується “запобіжних” засобів захисту, Суд нагадує, що там, де факти у справі свідчать про те, що протягом періоду, що розглядається, виконанню судового рішення перешкоджали дії державної районної адміністрації та бездіяльність Державної виконавчої служби, заявника не можна звинувачувати у тому, що він не ініціював провадження щодо цих державних органів. (see Shestakov v. Russia (dec.), no. 48757/99, 18 June 2002). Саме така ситуація має місце у даній справі.

За цих обставин, Суд погоджується з вимогами статті 35 § 1 Конвенції та доходить висновку, що заявник звільняється від необхідності подальшого судового процесу.

Б. Статус жертви заявника

Уряд послався на те, що, відповідно до прецедентної практики Суду, заявник, якому було відшкодовано на національному рівні за заявлене порушення Конвенції, не може більше вважатися жертвою в сенсі статті 34 Конвенції (see, Marchenko v. Ukraine (dec.), no. 63520/01, 17 September 2002). Відповідно, оскільки рішення Ленінградського районного суду м. Київ від 4 грудня 1997 року було виконано, заявник більше не вважається жертвою порушення його прав за статтею 6 § 1 Конвенції. Тому Уряд пропонував визнати заяву неприйнятною чи викреслити заяву з реєстру справ Суду.

Заявник не погодився.

Суд зазначає, що відповідно до статті 34 Конвенції, він “може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про те, що він/вона/вони є жертвою/жертвами порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї…”

Відповідно до усталеної практики Суду, слово “жертва” в контексті статті 34 означає особу, на яку безпосередньо вплинули дія чи бездіяльність у спірному питанні. Наявність порушення Конвенції потенційно можлива навіть за відсутності збитків.

Отже, рішення чи захід на користь заявника не є в принципі достатніми, щоб позбавляти його статусу “жертви”, доки органи державної влади чітко, ясно та по суті не визнали порушення Конвенції та не забезпечили компенсацією за її порушення (see, Dalban c. Roumanie [GC], no. 28114/95, § 44, ECHR 1999-VI).

Суд погоджується з Урядом, що виконання судового рішення, винесеного на користь заявника, покращило стан справ, як такий, у сфері виконання/не виконання судових рішень.

Тим не менше, запізнє виконання судового рішення не спростовує твердження заявника про надмірну тривалість цієї процедури, з приводу якої органи державної влади офіційно не визнали факту надмірної її тривалості та не надали заявникові адекватного відшкодування.

Отже, Суд вважає, що заявник і досі може вважати себе жертвою в заявленому ним порушенні прав, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції щодо періоду, упродовж якого рішення залишалось невиконаним.

ІІІ. СУТЬ СКАРГ ЗАЯВНИКА

Заявник скаржився, що в результаті тривалого невиконання рішення, винесеного на його користь, його право на справедливий судовий розгляд було порушено. Він посилався на статтю 6 § 1 Конвенції, положення якої у відповідній її частині передбачають, що:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав і обов’язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку… незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.”

 Уряд визнав необхідність виконувати рішення, винесені на користь заявників. Однак, він послався на технічну помилку, зроблену в документах заявника, тобто на помилкове зазначення в них іншої кімнати. Більше того, виконавче провадження було припинено, оскільки рішення було виконане, а заявник отримав ордер на користування вказаною кімнатою.

Насамкінець, Уряд стверджував, що у справі заявника порушення статті 6 § 1 Конвенції не було.

Заявник підтримував свою скаргу. Він звертав увагу на те, що виконання рішення у його справі тривало нерозумно довгий час, що порушувало гарантоване право на розгляд справи упродовж розумного строку. Він посилався на прецедентну практику Суду, де тривалість виконавчого провадження, яка є частиною провадження в справі у цілому, була визначена у світлі складності справи, дії сторін та затримки, що можуть бути приписані державним органам.

Суд, у світлі пояснень, наданих сторонами, вважає, що ця скарга порушує важливі питання факту та права стосовно статті 6 § 1 Конвенції, вирішення чого вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд доходить висновку, що вона не є явно необґрунтованою відповідно до положення статті 35 § 3 Конвенції. Інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.

З цих підстав, Суд одностайно

Визнає прийнятною, без розгляду по суті, скаргу заявника стосовно тривалості невиконання рішення Ленінградського районного суду м. Київ від 4 грудня 1997 року.

С. Доллє,                   Дж.-П. Коста,

Секретар                     Голова

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори