пошук  
версія для друку

Горшков проти України

   

РАДА ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

 

Заяви № 67531/01, яку подав

Віктор Петрович ГОРШКОВ

проти України

 

Європейський Суд з прав людини (Друга секція) 15 червня 2004 року, засідаючи  Палатою у складі з:

  Дж. П. Коста ( Мr. J.P. Costa), Голови,
  А.Б. Бака (A.B. Baca),
  Л. Лукайдес (L. Loucaides),
  К. Бірсан (C. Birsan),
  К. Юнгверт (K. Jungwert),
  В. Буткевич (V. Butkevych),
  М. Угрехелидзе (M. Ugrekhelidze) суддів,
та С. Доллє (S. Dolle), секретаря Другої секції,

беручи до уваги вищезгадану заяву, подану до Європейського Суду з прав людини 23 вересня 2003 року,

беручи до уваги зауваження, надані Урядом-відповідачем,

порадившись, вирішує таким чином:

ФАКТИ

Заявник, Віктор Петрович Горшков, українець, народився 1 жовтня 1954 року в Оренбурзі, Росія. Зараз проживає в Сімферополі, Крим. Уряд-відповідач представляють його уповноважені: Валерія Лутковська та Зоряна Бортновська.

А.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, як вони надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

  1. Затримання заявника до 11 вересня 1997 року

У 1984 році заявник був засуджений за замах на зґвалтування, але його звільнили від відбування покарання на підставі обмеженої осудності, після чого він з 1984 року по 1986 рік проходив курс обов’язкового медичного лікування у психіатричній лікарні.

9 вересня 1990 року заявник знову здійснив замах на зґвалтування.

9 квітня 1991 року Суд Залізничного району міста Сімферополь призначив заявникові проходження курсу обов’язкового лікування у медичному закладі з посиленим режимом. Те судове рішення не оскаржувалося і стало остаточним.

З 16 травня до 14 грудня 1997 року заявник перебував під арештом в Дніпропетровській спеціалізованій лікарні посиленого режиму.

24 листопада 1997 року комісія лікарів-психіатрів рекомендувала перевести

заявника до лікарні з суворим наглядом.

2 грудня 1997 року Червоногвардійський районний суд розглянув заяву головного лікаря лікарні Дніпропетровського обласного управління та скасував рішення суду від 9 квітня 1991 року і вирішив, що заявник  має продовжувати обов’язкове лікування в лікарні суворого нагляду. Та ухвала не була оскаржена і стала остаточною.

2. Затримання заявника після 11 вересня 1997 року

Оскільки з 15 грудня 1997 року до 20 січня 1999 року заявник перебував під суворим наглядом, проходячи курс обов’язкового медичного лікування в Республіканській психіатричній лікарні Автономної Республіки Крим. 17 грудня 1998 року  ця лікарня звернулася до суду Залізничного району міста Сімферополь з заявою про заміну заявникові режиму на звичайний.

6 січня 1999 року суд Залізничного району міста Сімферополь вирішив, що заявник має бути переведений до психіатричної лікарні загального режиму, оскільки його поведінка покращилася.

12 липня 1999 року суд Залізничного району міста Сімферополь відмовив у задоволенні заяви Головного психіатра Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим (Головного психіатра), яка ґрунтувалася на медичній довідці від 3 липня 1999 року, про завершення курсу обов’язкового медичного лікування, оскільки стан здоров’я заявника покращився. Зокрема, суд послався на ступінь тяжкості злочину, вчиненого заявником.

19 серпня 1999 року адвокат заявника подав касаційну скаргу до Верховного суду Автономної Республіки Крим. 30 серпня 1999 року Верховний суд Автономної Республіки Крим підтримав рішення від 12 липня 1999 року. Зокрема, суд постановив, що запити на звільнення заявника були необґрунтованими, оскільки заявник тоді ще не вилікувався від розладів психічного здоров’я, на які він страждав.

14 березня 2000 року суд Залізничного району міста Сімферополь відмовив у подальшій заяві, поданій Головним психіатром на підставі висновків медичного обстеження заявника, проведеного 13 січня 2000 року, як необґрунтовані.

20 березня 2000 року адвокат заявника оскаржив це рішення до Верховного суду Автономної Республіки Крим. 4 квітня 2000 року Верховний суд Автономної Республіки Крим підтримав те рішення.

10 липня 2000 року Головний психіатр подав іншу заяву до Центрального районного суду міста Сімферополь  (Центральний суд) з вимогою скасувати обов’язкове медичне лікування заявника та перевести його на звичайний режим. 

1 вересня 2000 року Центральний суд відхилив заяву Головного психіатра як недостатньо обґрунтовану, а 31 жовтня 2000 року Верховний суд Автономної Республіки Крим підтримав те рішення.

15 березня 2001року Головний психіатр подав заяву Залізничного суду з проханням скасувати обов’язкове медичне лікування, що надавалося заявникові. Він також просив, щоби суд прийняв рішення перевести заявника під звичайний нагляд. 7 травня 2001 року Центральний суд відмовив в його заяві  з причин її необґрунтованості. Зокрема, суд вказав на тяжкість вчиненого заявником злочину, а також на той факт, що заявник був рецидивістом. Далі суд наводив міркування щодо недостатності висновків медичної комісії для скасування судом примусового лікування заявника.

21 вересня 2001 року Голова медичного управління  подав заяву до Залізничного суду з проханням скасувати застосування примусового лікування до заявника та перевести його на звичайний режим нагляду.

23 жовтня 2001 року Залізничний суд розглянув цю останню заяву і вирішив, що лікування заявника можливе і в звичайному режимі, оскільки стан здоров’я останнього поліпшився. Ухвала суду не була оскаржена і стала остаточною. Заявника звільнили з психіатричного закладу 8 листопада 2001 року.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України, 1996

Стаття 55

„Права і свободи людини і  громадянина  захищаються судом.  Кожному гарантується право на оскарження в суді  рішень,  дій чи  бездіяльності  органів  державної  влади,  органів  місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

...

Кожен має право будь-якими не забороненими  законом  засобами захищати  свої  права  і  свободи  від  порушень  і  протиправних посягань.”

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (набрав чинності 1 вересня 2001 року).

Стаття 19.  Осудність 

 

 2. Не  підлягає кримінальній відповідальності особа,  яка підчас вчинення  суспільно  небезпечного  діяння,  передбаченого  цим Кодексом,  перебувала  в  стані  неосудності,  тобто  не  могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання,  тимчасового розладу психічної діяльності,  недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

...”

„Стаття 20.  Обмежена осудність

 1. Підлягає  кримінальній  відповідальності  особа,  визнана судом обмежено осудною,  тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад,  не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

 2. Визнання особи обмежено  осудною  враховується  судом  при призначенні  покарання  і  може  бути  підставою  для застосування примусових заходів медичного характеру.”

„Стаття 44.  Правові підстави та порядок звільнення від  кримінальної відповідальності 

1.  Особа,  яка вчинила злочин,  звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

2.  Звільнення від кримінальної відповідальності  у  випадках, передбачених  цим Кодексом, здійснюються виключно судом.  Порядок звільнення  від  кримінальної  відповідальності  встановлюється законом.”

„Розділ XIV  Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Стаття 92.  Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Примусовими заходами  медичного  характеру  є  надання амбулаторної психіатричної допомоги,  поміщення особи, яка вчинила суспільно  небезпечне  діяння,  що  підпадає  під  ознаки  діяння ,передбаченого Особливою  частиною  цього  Кодексу,  в  спеціальний лікувальний  заклад  з  метою її обов’язкового лікування,  а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.”

„Стаття 93.  Особи,  до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру 

 Примусові заходи  медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

…”

Стаття 94.  Види примусових заходів медичного характеру

1. Залежно  від характеру та тяжкості захворювання,  тяжкості вчиненого діяння,  з урахуванням  ступеня  небезпечності  психічно хворого  для  себе  або  інших  осіб,  суд  може  застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

  1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в  примусовому порядку;

  2) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  із  звичайним наглядом;

  3) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  з  посиленим наглядом; 

  4) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  із  суворим наглядом. 

 2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в  примусовому порядку  може бути застосоване судом стосовно особи,  яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно  небезпечне  діяння,  якщо особа  за  станом  свого  психічного  здоров’я  не  потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

 3.  Госпіталізація  до  психіатричного  закладу  із  звичайним наглядом  може бути застосована судом щодо психічно хворого,  який за  своїм  психічним  станом  і  характером  вчиненого  суспільно небезпечного  діяння  потребує тримання у психіатричному закладі лікування у примусовому порядку.

 4.  Госпіталізація  до  психіатричного  закладу  з  посиленим наглядом  може бути застосована судом щодо психічно хворого,  який вчинив суспільно небезпечне діяння,  не пов’язане з посяганням  на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду. 

 5.  Госпіталізація  до  психіатричного  закладу  із  суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно  хворого,  який вчинив  суспільно  небезпечне  діяння,  пов’язане  з посяганням на життя інших осіб,  а також щодо психічно хворого,  який  за  своїм психічним  станом  і  характером  вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку  для  суспільства  і  потребує тримання  у  психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

 6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого  примусових  заходів  медичного характеру,  а також у разі припинення застосування таких заходів,  суд може передати його  на піклування  родичам  або  опікунам  з  обов’язковим  лікарським наглядом.”

„Стаття 95.  Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру 

 1. Продовження,  зміна або припинення застосування примусових заходів  медичного  характеру  здійснюється  судом  за  заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку  психіатричну  допомогу,  до  якої  додається  висновок комісії  лікарів-психіатрів,  який  обґрунтовує  необхідність продовження,  зміни або припинення застосування  таких  примусових заходів.

 2. Особи,  до  яких  застосовані  примусові  заходи медичного характеру,  підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного  разу  на  6  місяців  для  вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою  про  припинення  або  про зміну  застосування такого заходу.  У разі відсутності підстав для припинення або зміни  застосування  примусового  заходу  медичного характеру  представник  психіатричного  закладу  (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну  допомогу,  направляє  до  суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про  необхідність  продовження  застосування примусового  заходу  медичного  характеру.  У  разі  необхідності продовження застосування примусового  заходу  медичного  характеру понад  шість  місяців  представник  психіатричного  закладу (лікар-психіатр),  який надає особі  таку  психіатричну  допомогу, повинен  направити  до  суду  за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу.  До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів,  який містить обґрунтування про необхідність  продовження  надання  особі  такої психіатричної  допомоги.  В  подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

 3. У  разі  припинення  застосування  примусових  заходів медичного характеру  через  зміну  психічного  стану  особи  на краще,  суд  може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.”

„Стаття 96.  Примусове лікування 

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання,  до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. 

2. У  разі  призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження  волі  примусове  лікування  здійснюється  за  місцем відбування  покарання.  У  разі  призначення  інших видів покарань примусове  лікування  здійснюється  у  спеціальних  лікувальних закладах.”

3.  Закон України „ Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року

„Стаття 19.  Примусові заходи медичного характеру 

Примусові заходи  медичного  характеру  застосовуються  за рішенням суду у випадках та в порядку,  встановлених  Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами України, цим Законом та іншими законами. 

 За рішенням  суду  застосовуються  такі  примусові  заходи медичного характеру: 

  1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в  примусовому порядку;

  2) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  із  звичайним наглядом; 

  3) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  з  посиленим наглядом; 

  4) госпіталізація  до  психіатричного  закладу  з  суворим наглядом. 

Продовження, зміна  або  припинення  застосування  примусових заходів  медичного  характеру  здійснюються  судом  за  заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі  таку  психіатричну  допомогу,  на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів. 

Особи, до  яких  застосовані  примусові  заходи  медичного характеру,  підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6  місяців  для  вирішення  питання  про  наявність підстав  для  звернення  до  суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу.  У разі відсутності підстав  для припинення  або  зміни  застосування  примусового заходу медичного характеру  представник  психіатричного  закладу  (лікар-психіатр), який  надає  особі  таку психіатричну допомогу,  направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить  обґрунтування  про  необхідність продовження застосування примусового  заходу  медичного  характеру.  У  разі  необхідності продовження  застосування  примусового  заходу медичного характеру понад  6  місяців  представник  психіатричного  закладу (лікар-психіатр),  який  надає  особі  таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду  за  місцем  знаходження  психіатричного закладу  заяву  про  продовження  застосування  примусового заходу медичного  характеру.  До  заяви  додається  висновок  комісії лікарів-психіатрів,  який  містить  обґрунтування про необхідність продовження  надання  особі  такої  психіатричної  допомоги.  У подальшому  продовження  застосування примусового заходу медичного характеру  проводиться  кожного  разу  на  строк,  який  не  може перевищувати 6 місяців.

Питання про  зміну  або  припинення  застосування примусового заходу медичного характеру вирішується судом у  разі  такої  зміни стану  психічного  здоров’я  особи,  за якої відпадає необхідність застосування раніше призначеного заходу або виникає необхідність у призначенні іншого примусового заходу медичного характеру.”

„Стаття 20.  Експертиза психічного стану особи 

 Експертиза психічного  стану  особи  (медико-соціальна експертиза втрати  працездатності,  військово-лікарська  та  інші) проводиться  на  підставах та в порядку,  передбачених законами та прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.” 

„Стаття 21.  Судово-психіатрична експертиза 

Судово-психіатрична  експертиза  з  адміністративних, кримінальних  і  цивільних  справ  призначається  і проводиться на підставах та в порядку, передбачених законом.” 

Стаття 22.  Порядок судового розгляду заяв про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку 

  ... Заяви  представників психіатричних  закладів  про  продовження  госпіталізації  в примусовому порядку  розглядаються  судом  за  місцем  знаходження психіатричного закладу у десятиденний строк з дня їх надходження. 

 Судові справи  щодо  надання  психіатричної  допомоги  в примусовому порядку розглядаються в присутності особи,  щодо  якої вирішується  питання  про  надання  їй такої допомоги.  Участь при розгляді цих справ  прокурора,  лікаря-психіатра  чи  представника психіатричного закладу,  що подав заяву, та законного представника осіб,  щодо яких розглядаються питання,  пов’язані з  наданням  їм психіатричної допомоги, є обов’язковою.”

4.  Кримінально-процесуальний кодекс від 21 червня 2001 року (Глава 3).

„Стаття 416.  Підстави до застосування примусових заходів  медичного характеру 

Застосування  примусових  заходів  медичного характеру, встановлених статтею 94 Кримінального кодексу  України,  до  осіб, які  визначені  у  статті  93  Кримінального  кодексу  України, проводиться за ухвалою суду або постановою судді. 

 Примусові заходи медичного характеру застосовуються  лише  до осіб, які є суспільно небезпечними.”

„Стаття 422.  Скасування або зміна примусових заходів  медичного характеру

Скасування або зміна  призначених  судом  примусових  заходів медичного характеру може  мати  місце  лише  за  ухвалою  суду  чи постановою судді, який застосував ці заходи, або  суду  за  місцем лікування. 

Скасування або  зміна  примусових заходів медичного характеру може мати місце,  коли особа,  яка вчинила  суспільно  небезпечне діяння  в  стані неосудності або обмеженої осудності, видужала або коли  в  результаті  змін  в  стані  її здоров’я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру. 

 Розгляд питання про скасування  чи  зміну  примусових заходів медичного  характеру  провадиться  за  правилами  статті 419 цього Кодексу за поданням головного психіатра органу  охорони  здоров’я, якому підпорядкований медичний заклад,  де тримають дану особу. До подання додається висновок  комісії  лікарів-психіатрів.

„Стаття 424.  Оскарження ухвали, постанови судді або суду про застосування, скасування чи зміну  примусових заходів медичного характеру або внесення на них подання прокурора.

На ухвалу,  постанову,  винесені  суддею або судом в порядку, передбаченому  цим  розділом,  може  бути  подано  апеляційну  чи касаційну  скаргу  або  внесено  апеляційне  чи  касаційне подання прокурора в загальному порядку.”

5.  Наказ Міністерства охорони здоров’я  № 397  від 8 серпня[1] 2001 року[2]

 

„...14. У  разі  значного  поліпшення  психічного  стану  особи, одужання  або  коли  дані психіатричного огляду викликають сумніви щодо  наявності  психічного  розладу,  складається  відповідний висновок  комісії лікарів-психіатрів психіатричного закладу,  який направляється  його  керівництвом  достроково  (до  закінчення шестимісячного  терміну)  до  суду,  який  виніс  рішення  за цією справою для вирішення питання про  її  перегляд  згідно  з  чинним законодавством.   

15. Продовження,  зміна  або  припинення  примусових  заходів медичного характеру  здійснюються  судом  за  заявою  представника психіатричного  закладу  (лікаря-психіатра),  який  надає  особі психіатричну  допомогу... 

16. Заява  представника  психіатричного  закладу (лікаря-психіатра),  який надає  особі психіатричну допомогу,  про продовження,  зміну  або  припинення  виду  примусового  заходу медичного  характеру  разом  з  актом  психіатричного  огляду направляється до  суду  не  пізніше  десяти  діб  після  прийняття комісією відповідного рішення.

6.  Інструкція Міністерства охорони здоров’я про порядок застосування примусових заходів медичного характеру до психічно хворих осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння (затверджена наказом МОЗ № 397 від 08 жовтня 2001 року.[3]

„1. Примусові заходи медичного характеру, передбачені законодавством, застосовуються на підставі ухвали  суду чи постанови судді до осіб, які страждають на психічні захворювання, і які вчинили суспільно-небезпечні діяння (далі –особи). Такі ухвали чи постанови суду  виконуються закладами охорони здоров’я. ...

8. Примусові заходи медичного характеру застосовуються у випадках, коли встановлено, що психічно хвора  особа становить загрозу суспільству. Підстави:

(1)юридичний критерій – факт вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого законодавством з кримінального права;

(2) медичний критерій – наявність, на момент розгляду справи щодо суті, у особи  психічної хвороби, що заважає здатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними.

За відсутності хоча б одного із зазначених критеріїв, застосування примусових заходів медичного характеру неможливе.  ...

43. Питання, що стосуються продовження, зміни чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, вирішуються судом за заявою представника відповідного психіатричного закладу, до якої додаються відповідні медичні  висновки.  ...

48. Питання про припинення чи зміну примусових заходів медичного характеру може бути вирішено на підставі інформації про позитивні зміни у стані психічного здоров’я особи або її одужання, як це відображено у висновку комісії лікарів-психіатрів, в результаті чого загроза  особи для суспільства зменшилася чи зникла, а  тому більше немає потреби тримати та лікувати таку особу в психіатричному закладі. Остаточне рішення приймається судом.

Послідовне (поступове) скасування примусового заходу медичного характеру шляхом зміни більш суворого заходу на більш м’який не є обов’язковим.  ...”

 7.  Постанова Пленуму Верховного Суду N 2 від 19.03.82 „ Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру” (із  змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму  Верховного Суду України  N 3 ( v0003700-93 ) від 04.06.93 ).

„7. Примусові  заходи  медичного  характеру  судами  мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку судово-психіатричних експертів про неосудність особи і потреби  її в цих заходах. ...

13.  Примусові  заходи   медичного  характеру  підлягають скасуванню в зв’язку з видужанням особи чи зміною психічного стану настільки, що воно виключає її суспільну небезпечність.

За наявності  сумніву  в  правильності  висновків  медичної комісії  про  видужання особи або такій зміні її психічного стану, коли відпадає  необхідність  у  дальшому  застосуванні  примусових заходів медичного характеру, суд може викликати в судове засідання члена цієї комісії і  самого  неосудного.  Суди  повинні  мати  на увазі,  що  в  справах про скасування або зміну примусових заходів медичного  характеру  повідомлення  представника  адміністрації психіатричної лікарні або особи, яка порушила таке клопотання, про час їх розгляду є обов’язковим.”

СКАРГИ

Заявник скаржиться на незаконність його ув’язнення в психіатричному закладі та на неможливість ефективного оскарження. Він також скаржиться на умови його утримання та на, як він стверджує, нерозумний строк його ув’язнення, стверджуючи про порушення ст.ст. 2; 3 та п.1 (а; е) ст.5 Конвенції.

ЩОДО ПРАВА

І.  ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ СТОСОВНО СУМІСНОСТІ З  ПРИНЦИПОМ RATIONE TEMPORIS

Уряд посилається на незмінну практику Суду, що обмежує його компетенцію до меж визначення та дослідження фактів, які мали місце вже після набрання Конвенцією чинності для Високої Договірної Сторони.

Суд зазначає, що, згідно з загальновизнаними принципами міжнародного права, Високі Договірні Сторони мають зобов’язання за Конвенцією стосовно лише  тих подій, що сталися після набрання Конвенцією для них чинності. Він зазначає, що такою датою для України стала 11 вересня 1997 року і таким чином відбулося оголошення Україною можливості права її громадян на індивідуальну заяву до Європейського Суду з прав людини.

З 9 квітня 1991 року, згідно з рішенням суду, до 8 листопада 2001 року --  більше, ніж  десять з половиною років, аж до його звільнення, відповідно до рішення від 23 жовтня 2001 року Залізничного районного суду міста Сімферополь, заявника примусово утримували в психіатричній лікарні на підставі його психічної хвороби та небезпечності його поведінки. Тим не менше, період з 9 квітня 1991 року до 11 вересня 1997 року випадає з юрисдикції Суду з огляду на ratione temporis.

II.  СУТЬ СКАРГ ЗАЯВНИКА

1.  Скарги заявника на підставі ст.2 Конвенції.

Заявник скаржиться, що відмова звільнити його з психіатричної лікарні, так само як і позбавлення його свободи становлять порушення п.1ст.2 Конвенції, яка передбачає, що:

„Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше як ніж на виконання вироку суду, винесеного  після  визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.”

Суд зазначає, що це положення регулює, inter alia (між іншим),  виважене чи умисне застосування убійної сили державними уповноваженими, а також позитивний обов’язок держави захищати право на життя, або  введення ефективних положень кримінального закону з метою не допустити вчинення правопорушень чи злочинів, включаючи і фізичну недоторканність людей. Також це може означати, що за певних, чітко визначених обставин, позитивний обов’язок, покладений на державні органи,  може виражатися у практичному застосуванні превентивних  заходів з метою захисту особи, життя якої перебуває під загрозою з боку кримінальних дій іншої особи, а також можливе регулювання ситуації, що потребує затримання душевнохворої особи,  яка виявляє симптоми перебування під загрозою вчинення самогубства (див. Keenan v. the Unated Kingdom).

Тим не менше, Суд не знаходить жодного елементу у своїй практиці, який міг би стосуватися даної справи заявника, де не знайдено жодного доказу того, що його життя яким-небудь чином  піддавалося ризику шляхом примусової ізоляції заявника для лікування його психічної хвороби.

Тому Суд відхиляє цю частину заяви на підставі п.п.3 та 4 ст. 35 Конвенції як явно необґрунтовану.

2. Скарги заявника на підставі ст. 3 Конвенції.

У своїх письмових поясненнях заявник вказав на те, що умови та тривалість його тримання в психіатричній лікарні становили порушення ст. 3 Конвенції, яка передбачає, що:

„Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.”

(а) Практика суду

Як вже багаторазово зазначалося Судом, ст. 3 Конвенції містить у собі одну з найфундаментальніших цінностей демократичного суспільства, яка абсолютно забороняє нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від обставин та поведінки жертви (див., серед багатьох інших, V. v. the United Kingdom [GC], no. 24888/94, § 69, ECHR 1999 IX та Labita v. Italy [GC], no. 26772/95, §119, ECHR 2000-IV).

Тим не менше, для того, щоби підпадати під дію ст.3 Конвенції, неприйнятне поводження має досягати мінімального рівня жорстокості. Визначення цього рівня, взагалі-то, відносне і залежить від усіх обставин справи, як то: природа і ситуація ставлення до особи або поводження з нею, манери та спосіб здійснення, тривалість, фізичні або психічні наслідки та, в деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я жертви (див., наприклад, Ranien v. Finland – рішення від 16 грудня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997 – VIII, pp. 2821-22, § 55).

Заходи, що позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Проте, не можна сказати, що примусове психіатричне лікування саме по собі стосується ст. 3 Конвенції, за умови, якщо наявна психічна хвороба набирає форми загрози безпеці самого пацієнта та/або суспільству. Тим не менше, на підставі цієї норми Держава повинна забезпечити такий стан речей, за якого б затримана особа перебувала б в умовах, сумісних з поняттям „людська гідність”, а також, щоби спосіб і метод застосування цього заходу не спричиняли б особі надмірних, неминучих стресу чи мук, які самі по собі притаманні ув’язненню, а також, що здоров’я та добробут таких осіб належним чином охороняються та що, між іншим, їм забезпечується необхідна медична допомога (див., mutatis mutandis, Aerts v. Belgium – рішення від 30 липня 1998 року, Reports 1998-V, p. 1966, §§ 64 та ін.).

b) Умови тримання заявника

(і)  Пояснення сторін

Уряд пояснив, що заявник не обґрунтував свою заяву, зокрема, що він скаржився на умови його тримання дуже загально. Уряд стверджував, що умови тримання заявника відповідали національній внутрішній інструкціям („Тимчасова інструкція про психіатричні заклади суворого режиму”, затверджена Міністерством охорони здоров’я УРСР від 21 березня 1988 року).

Заявника тримали в Республіканській психіатричній лікарні з 15 грудня 1997 року до 8 листопада 2001 року. Його помістили разом з чотирма іншими особами в палату, площею у двадцять квадратних метрів. Він мав чотири прогулянки на день у спеціально обладнаному внутрішньому дворі (з полудня до 14:00 та з 17:00 до 18:00). Мати заявника відвідувала його щодня. Відвідування дозволялися з 8:00 до 14:00. Крім того, заявник мав право на листування без обмежень, так само як і право на отримання посилок, бандеролей та грошових переказів. Він міг користуватися своїми власними речами та предметами персональної гігієни, за винятком тих, користування якими могло становити загрозу для нього чи інших осіб.

Уряд далі зауважив, що заявник ніколи не скаржився на методи медичного лікування і не навів конкретних доказів нелюдського поводження з ним чи умов тримання під час його перебування в лікарні. Оскільки твердження про неприйнятне поводження мають базуватися на належних доказах, а заявник їх не надав,  Уряд заявляє, що ця частина заяви має бути визнана необґрунтованою.

(іі) Оцінка суду 

Суд погоджується, що неприйнятне ставлення, поводження чи покарання має бути підтверджене належними доказами. Для того, щоби дати оцінку цим доказам, Суд використовує стандарт „beyond reasonable doubt” („поза всяким сумнівом”), але додає, що таке підтвердження може випливати із співіснування  достатньо тривких, ясних та узгоджених умовиводів або схожих незаперечних презумпцій фактів (див. Labita v. Italy [GC], no. 26772/95, ECHR-IV).

Суд зазначає, що заявник не надав жодного вагомого доказу (медичні довідки, копії документів та висновки з цього приводу тощо), які б доводили його твердження щодо неприйнятного поводження. Так само, заявник не надав детальної інформації стосовно якого б то не було зловживання, якому він нібито піддавався з боку персоналу психіатричної лікарні у процесі його тримання там. Крім того, в поясненнях, поданих сторонами, ніщо не вказує на те, що до заявника застосовувалось неприйнятне поводження у період його ув’язнення. Виходячи з цих обставин, Суд вважає, що звичайні (голослівні) твердження заявника з предмету неприйнятного ставлення до нього, є недостатніми для того, щоби вважати їх достовірними.

З цього випливає, що ця заява повністю необґрунтована і в її задоволенні має бути відмовлено на підставі її явної необґрунтованості, відповідно до п.п.3 та 4 ст. 35 Конвенції.

(с) Тривалість тримання заявника

(і)  Пояснення сторін

Щодо тривалості тримання, Уряд наголошує, що національні суди не могли встановити обмеженого строку для медичного лікування заявника, оскільки заявник продовжував  би становити соціальну небезпеку до його остаточного одужання. Більше того, проводилися регулярні (двічі на рік) перевірки стану його здоров’я. Уряд далі стверджував, що тривалість примусового лікування заявника виправдовувалась міркуваннями з приводу захисту громадян від душевнохворого заявника, який становив загрозу суспільству.

Уряд наголосив, що тривале застосування примусового медичного лікування не було свавільним з огляду на стан здоров’я заявника та на соціальну загрозу, яку він собою являв. Тому в даному випадку тривалість примусового медичного лікування не може вважатися  поводженням, що суперечить ст. 3 Конвенції.

Заявник не прокоментував ці зауваження Уряду.

(іі)  Оцінка Суду

У світлі вищезазначених обговорень Суду, враховуючи умови тримання заявника, Суд знаходить, що, об’єктивно, скарга  заявника у цьому  аспекті необґрунтована; що у відповідності до п.п.3 та 4 ст. 35 Конвенції вона має бути відхилена як явно необґрунтована.

3.  Скарги заявника на підставі ст. 5 Конвенції

Заявник скаржиться на незаконність його ув’язнення в психіатричній лікарні. Він також скаржиться на те, що він не мав ефективних засобів правового захисту проти цього. Зокрема, він стверджує, що його звільнили через два роки після того, як стан його здоров’я покращився. У своїх поясненнях він посилається на п.п.1 (а), (е) та 4 ст. 5 Конвенції, які передбачають, що:

„1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

(а) законне ув’язнення  особи після її засудження компетентним судом;

(е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; ...

4. Кожного, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.”

(a)  Пояснення сторін

Уряд пояснив, що заявника було засуджено не „компетентним судом”, а тому ситуація заявника не підпадає під дію п.1 (а) ст. 5 Конвенції. Що стосується п.1 (е) ст. 5 Конвенції, то Уряд стверджував, що розпорядження на проведення обов’язкового лікування заявника, встановлене  йому ухвалою від 9 квітня 1991 року Залізничним районним судом міста Сімферополь,  відповідало вищезазначеним положенням ст. 5 Конвенції.

Уряд також наполягав, що подальші ухвали національних судів, які переглядали тривале тримання заявника, також відповідали вимогам п.1 (е) Конвенції.

Що ж до періоду з 12 липня 1991 до 8 листопада 2001 року, то Уряд пояснив, що затримання заявника було необхідним з огляду на те, що стан його здоров’я не поліпшився. Більше того, його випустили, коли було достатньо підстав вважати, що він більше не становить загрози для суспільства і більше не потребує примусового медичного лікування.

Що стосується скарг заявника на підставі п. 4 ст. 5 Конвенції, Уряд пояснив, що примусове медичне лікування могло бути призначене виключно на підставі ухвали суду. Таке рішення могло бути оскаржене протягом семи днів з дня набрання чинності ухвали, в порядку касації і на підставі ст. 424 Кримінально-процесуального кодексу. Касаційна скарга могла бути подана адвокатом, чия участь у справах цієї категорії обов’язкова.

Уряд вказав, що  заявник скористався цією можливістю по відношенню його тривалого затримання. Більше того, відхилення його скарг не означало, що цей засіб правого захисту був неефективним. Крім того, питання щодо примусового медичного лікування заявника розглядалося національними судами шість разів на підставі скарг та заяв, поданих після його медичного обстеження компетентними лікарями.

Що ж до частоти перегляду законності примусового медичного лікування заявника, то Уряд вирішив, що п. 4 ст. 5 Конвенції порушений не був.

Заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що процедура оскарження не була ефективною. Він згадував, що тільки лікар психіатричної лікарні, а не сам заявник, міг подати заяву до суду з проханням скасування останнім відповідних заходів. Далі заявник наполягав, що не дивлячись на те, що стан його здоров’я заявника тоді поліпшилося, національні суди протягом двох років незаконно відмовляли йому у звільненні з психіатричної лікарні.

b) Оцінка суду

(i) Щодо п. 1 (е) ст. 5 Конвенції.

Суд вважає, що існують  достатні докази, які вказують на те, що заявник страждав на психічне захворювання такого виду та рівня небезпечності, що примусове ув’язнення в лікарні посиленого нагляду виправдовувалося лікуванням заявника та захистом інших членів суспільства. Тоді як стан здоров’я заявника поліпшився, соціальна загроза тривала до повного його видужання. За таких обставин, Суд знаходить, що затримання заявника протягом усього періоду, що обговорюється, в межах компетенції Суду ratione temporis, підпадає під дію п. 1 (е) ст. 5 Конвенції.

З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована, відповідно до п.п. 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

(іі) Щодо п. 4 ст. 5 Конвенції.

Суд, у світлі зауважень, наданих сторонами, вважає, що цей аспект скарги з приводу застосування Конвенції піднімає важливі питання факту та права, що вимагає розгляду заяви по суті. Тому Суд доходить висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у сенсі п. 3 ст. 35 Конвенції. Ніяких інших підстав для визнання заяви неприйнятною не встановлено.

З цих підстав Суд одноголосно

Визнає прийнятною, без попереднього розгляду щодо суті, скаргу заявника в частині порушення, як це стверджується заявником, п. 4 ст. 5 Конвенції;

Визнає неприйнятною решту цієї заяви.

С. Доллє (S. Dolle)                         Дж. П. Коста
Cекретар                                           Голова

 


[1] В тексті, викладеному англійською мовою, припущено фактичну помилку – замість „серпня” належить читати „жовтня”.

[2]Йдеться про наказ Міністерства охорони здоров’я № 397 від 08.10.2001року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 1 березня 2002 року за N 215/6503, яким одночасно затверджується кілька нормативно-правових документів. У даному випадку йдеться про наказ Міністерства охорони здоров’я „Про затвердження нормативно-правових документів з окремих  питань щодо застосування примусових заходів медичного  характеру до осіб, які страждають на психічні розлади”, яким, в свою чергу, затверджується „Порядок застосування примусових заходів медичного характеру в психіатричних закладах до осіб, які хворі на психічні розлади”.

[3] Наводиться текст документу, який не вдалося ідентифікувати, і який не збігається з  текстами наявних в законодавстві України нормативно-правових актів, виданих МОЗ з цього питання.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори