пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200420
07.08.2004 | Володимир Яворський, виконавчий директор УГСПЛ

Ключові принципи майбутнього закону про мирні збори та демонстрації крізь призму європейських стандартів прав людини

   

У сучасному світі держава здебільшого не заперечує існування того чи іншого права особи. Вона звужено тлумачить зміст такого права або розширено розуміє підстави для обмеження такого права.

Право на мирні збори та демонстрації закріплено понад десятком міжнародних документів. Основним інструментом гарантування цього права в Європі стала стаття 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод в світлі практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 11 Європейської конвенції визначено, що: “Кожен має право на свободу мирних зібрань... Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які є необхідними в демократичному суспільстві і встановлені законом:

1) в інтересах національної або громадської безпеки,

2) для охорони порядку або запобігання злочинам,

3) для охорони здоров’я або моралі чи

4) з метою захисту прав i свобод інших осіб

Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.”

Слід зазначити, термін “кожен” має на увазі всіх осіб, що законно перебувають на території України. Тому обмеження права іноземців на участь чи організацію будь-яких демонстрацій є порушенням Європейської Конвенції.

Під поняттям мирні збори слід розуміти як приватні, так і публічні збори осіб. При цьому обмежень щодо публічних зборів існує значно більше, а обмеження приватних зборів, зазвичай, може бути лише з точки зору вчинення кримінальних злочинів.

Публічні мітинги та демонстрації є засобом для сторін, що мають обмежений доступ до ЗМІ, висловити свою позицію для значної кількості осіб і таким чином привернути увагу громадськості. Тому Конвенція зазначає право на проведення політичних демонстрації, як фундаментальне право.

На реалізацію цього права встановлено лише одне загальне обмеження: таке зібрання повинно бути мирним. Тому збори, що супроводжуються руйнуванням, насильством чи мають на меті такі дії не захищаються статтею 11 Європейської Конвенції.

Однак, навіть мирні за своїм характером збори можуть обмежуватися у вказаних чотирьох випадках, які влада, особливо, в пострадянських країнах намагається значно розширити, не розуміючи, що вони повинні визначатися крізь призму необхідності в демократичному суспільстві.

Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема від контр-демонстрації (справа організація “Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:

“Будь яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільно-важливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контр-демонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,” – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.

З огляду на це широко поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному і тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін не може бути підставою для обмеження права на мирні збори. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам. Проте вона спостерігається практично в усіх заборонах на проведення мирних зібрань по всій Україні: Мукачево, Львів, Київ, Харків тощо.

З огляду на це необхідно законодавчо запровадити правові засоби захисту прав осіб при реалізації права на мирні зібрання. Наприклад, у Австрії існує низка кримінальних злочинів, суб’єктами яких є активісти контр-демонстрацій. При цьому важливим є те, хто першим подав заявку на проведення заходу в тому чи іншому місці. Але вибір таких заходів і засобів для забезпечення права на мирні зібрання залежить цілковито від держави. Тобто Європейський суд з прав людини зобов’язує лише вжити певних заходів, вибір яких здійснюється на національному рівні.

При цьому, зрозуміло, що такий обов’язок держави повинен здійснюватися безкоштовно для організаторів мирних зібрань.

Зокрема, з цієї точки зору не суперечить європейській практиці норма про обов’язок організаторів попереджувати владу про проведення публічних мирних зборів, проте, очевидно, такі строки мають бути розумними та гнучкими. Наприклад, доцільно впровадити правову норму про строки, але також слід зазначити, що цей строк може бути зменшено за домовленістю з органами правопорядку. Також більш доцільним виглядає попередження не представника місцевої влади, а насамперед органів правопорядку про проведення мирних зібрань, особливо, коли це не стосується перекриття руху транспорту чи іншого впливу на життєдіяльність населеного пункту. Інший варіант регулювання може передбачати різний термін повідомлення в залежності від передбачуваної кількості учасників такої акції та її виду.

Загалом влада не може встановлювати загальну заборону проведення мирних зібрань у тих чи інших місцях. Проте такі заборони можуть встановлюватися тимчасово за певних обставин та на підставі конкретних фактів. Особливо це стосується центральних районів населених пунктів, оскільки надання можливості проводити публічні акції на краю міста чи за містом суперечить меті та сутності права на мирні збори.

Також важко обґрунтувати в світлі статті 11 Європейської Конвенції і встановлення часових меж щодо проведення мирних зборів, що передбачено проектом закону № 5242-2.

Найбільші суперечки викликає питання з проведенням мирних зборів на приватній території. У цьому питанні Європейський суд схиляється більше до думки, що право власності не має значення для публічних місць: залів, спортивних арен, магазинів, базарів тощо, які формально є у приватній власності. Тобто статус публічності не дозволяє обмежувати право мирних зібрань. Проте у США це питання було вирішено на захист права власності.

З огляду на вищенаведене можна стверджувати, що проект закону № 5242-2 цілком не відповідає даним зауваженням та концептуально не узгоджується з духом та буквою статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки практично кожна згадана тут вимога в ньому порушується.

З іншого боку, проект закону № 5242 в значній мірі враховує європейські стандарти реалізації права на мирні збори і може бути взятий парламентом за основу.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори