пошук  
версія для друку

С.Іванченко, А.Самойлов та В.Іванченко проти України

   

Рада Європи

Європейський Суд з прав людини

Друга секція
Часткове рішення
щодо прийнятності
3 заяви проти України
№ 60726/00 Сергій Іванченко
№ 22947/02 Андрій Самойлов
№ 22966/02 Володимир Іванченко

 

Європейський Суд з прав людини (друга секція), засідаючи 17 лютого 2004 року Палатою у складі:

П.Дж.-П. Коста, Голови
П.Л. Лукедес,
П. С. Бирсан,
П. К. Юнгверт,
П. В. Буткевич,
Пані В. Томассен,
Пані А. Мулароні, суддів,
та пані С.Долль, секретаря Секції,

Враховуючи вищезазначені заяви №№ 60726/00, 22947/02, 22966/02 , які були подані до суду відповідно 3 квітня 2000 року та 27 травня 2002 року,

Після наради постановляє:

ФАКТИ

Перший заявник: п. Сергій Володимирович Іванченко (надалі - „СВІ”), громадянин України, народився 1956 року в селищі Красная Поляна (Росія), наразі відбуває термін ув’язнення у в’язниці № 53 (Ольшанська в’язниця).

Другий заявник: п. Андрій Михайлович Самойлов, (надалі - „АМС”), громадянин Росії, народився 1970 року у селі Гігант, Ростовської області Російської Федерації, наразі відбуває термін ув’язнення у в’язниці № 52 (в’язниця у Єлєновці).

Третій заявник: п. Володимир Володимирович Іванченко (надалі – „ВВІ”), громадянин Росії, народився 1970 року у місті Сальськ (Росія), наразі відбуває термін ув’язнення у в’язниці № 100 (Харківська область). Він є братом першого заявника.

Інтереси заявників у суді представляє правозахисник з Ізраїлю пан Валерій П. Романов та помічник народного депутата Верховної Ради України пані Інна Іванченко.

Факти у справі, як вони були подані суду заявниками, можуть бути підсумовані таким чином.

1. Кримінальне розслідування терористичного нападу 2 жовтня 1999 року.

2 жовтня 1999 року в місті Кривий Ріг невстановлені особи вчинили вибух ручної гранати з припустимою метою вбивства кандидата на президентських виборах пані Наталі Вітренко. У результаті вибуху близько 35 осіб отримали ушкодження.

Того ж дня офіцери міліції з Криворізького управління Міністерства внутрішніх справ заарештували заявників АМС та ВВІ за підозрою у спробі вбивства державного діяча.

Того ж дня заявник СВІ виїхав з Кривого Рогу до Російської Федерації, за припущенням, з метою відвідати батьків.

2 та 3 жовтня1999 року Управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ міста Кривий Ріг (далі УБОЗ) здійснило обшук будинку СВІ . Будинок залишився під наглядом міліції для подальшого його розшуку та затримання.

3 жовтня 1999 року Прокуратура м. Кривий Ріг оголосила СВІ у загальнонаціональний розшук.

4 жовтня 1999 року співробітники УБОЗ обшукали будинок батьків СВІ у Російській Федерації.

5 жовтня1999 року розслідування справи було передано з юрисдикції Міністерства внутрішніх справ до Служби безпеки України (далі СБУ).

11 жовтня 1999 року слідчі СБУ склали акт обвинувачення проти ВВІ та АМС, згідно з яким вони були обвинувачені у спробі вчинення вбивства державного діяча.

14 жовтня 1999 року ВВІ та АМС були переведені зі слідчого ізолятору в Кривому Розі до слідчого ізолятора СБУ у Києві.

25 грудня 1999 року заступник Голови Верховної Ради повідомив представника заявників, пана Романова, що обставини нападу 2 жовтня 1999 року буде розслідувати спеціальна парламентська комісія.

25 грудня 1999 року СВІ було затримано у Москві за підозрою у спробі вбивства державного діяча. 31 грудня 1999 року його було переведено до слідчого ізолятору СБУ у Києві.

2. Скарги заявників та їхніх рідних щодо протизаконного характеру слідства та умов утримання під вартою підчас судового процесу.

15 грудня 1999 року Генеральна Прокуратура РФ проінформувала мати першого та третього заявників пані Зою О. Іванченко (надалі – ЗОІ), що кримінальне розслідування щодо участі її синів у нападі, скоєному у м. Кривий Ріг, проводиться Генеральною Прокуратурою України. Також було зазначено, що згідно зі статтею 1 Конвенції СНД „Про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах” вони мають рівні з громадянами України права щодо власного захисту.

У грудні 1999 року ЗОІ скаржилася до Генеральної прокуратури України (ГПУ) на погане поводження відносно її синів з боку офіцерів міліції. 27 грудня 1999 року Генеральна прокуратура України відхилила ці скарги як безпідставні.

3, 8 та 21 січня 2000 року СВІ скаржився Генеральному Прокурору з приводу того, що слідчі у його справі діяли упереджено та у багатьох випадках порушили Конституцію та Кримінально-процесуальний кодекс. Він також скаржився на відмову з боку адміністрації слідчого ізолятору СБУ передати його партнерці, пані Інні І. Чірченко, довіреність від заявника, яким він дозволяв їй вести справи від його імені.

17 січня 2000 року СВІ передав до адміністрації Слідчого ізолятору СБУ прохання, в якому прохав вважати свою партнерку його представником у цій справі. 19 січня 2000 року у цьому проханні було відмовлено на підставі того, що його партнерка вже була допитана в якості свідка слідчими органами, і через це, відповідно до статті 61 Кримінально-процесуального кодексу України, не може брати участі у справі в якості його захисника.

20 січня 2000 року СВІ скаржився Генеральному Секретареві Ради Європи та п. Борису М. Олійнику, члену парламенту та Голові парламентської делегації України у Парламентській Асамблеї Ради Європи, з приводу незаконної, за припущенням заявника, відмови з боку СБУ передати довіреність пані Чірченко. 24 січня 2000 року адміністрація Слідчого ізолятору СБУ повідомила заявника про те, що зазначені скарги не були надіслані за вказаними адресами, але були передані до Генеральної Прокуратури України з метою подальшого розгляду.

26 січня 2000 року пані Чірченко прохала Слідчий відділ СБУ про дозвіл зустрітися з СВІ.

28 січня 2000 року Слідчий відділ СБУ відхилив її прохання, оскільки стаття162 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) надає слідчим органам право на свій розсуд дозволяти чи не дозволяти зустрічі з підозрюваним. Того ж дня Генеральна Прокуратура України відмовила пані Чірченко в можливості брати участь у розгляді справи в якості захисника, оскільки вона не була адвокатом і вже приймала участь у попередніх слідчих діях у справі в якості свідка.

28 січня 2000 року Слідчий відділ СБУ відхилив прохання ЗОІ про можливість відвідати її синів та передати їм продукти харчування та особисті речі. Пані Чірченко також було відмовлено у проханнях відвідати СВІ

У січні 2000 року СВІ подавав скарги до Центрального районного суду м. Кривого Рогу, вимагаючи скасувати прокурорський ордер на арешт від 3 жовтня 1999 року. 4 лютого 2000 року суд відхилив всі вимоги заявника як безпідставні.

У лютому 2000 року заявники скаржилися до Прокуратури Дніпропетровської області на протизаконні, на їхню думку, дії офіцерів міліції підчас розслідування та спосіб, в який вони його проводили. Заявники вимагали порушити кримінальну справу проти цих офіцерів. 16 лютого 2000 року Прокуратура Дніпропетровської області відмовила у порушенні кримінальної справи проти офіцерів.

8 та 10 лютого 2000 року СВІ попрохав про зустріч із власним адвокатом, а також про те, щоб його партнерка та донька представляли його в кримінальній справі. 2 та 11 лютого 2000 року Слідчий відділ СБУ відхилив ці прохання через те, що партнерка заявника та його донька не були адвокатами. Крім того, перша вже була допитана в якості свідка на попередніх етапах розслідування.

22 лютого 2000 року Генеральний Прокурор України продовжив термін попереднього ув’язнення СВІ до п’яти місяців (до 25 травня 2000 року).

3 березня 2000 року СВІ був переведений до Київського слідчого ізолятору № 13 Міністерства внутрішніх справ. Того ж дня він подав до Печерського районного суду м. Києва скаргу на протизаконний характер положень Закону України „Про попереднє ув’язнення”. 23 березня 2000 року Печерський районний суд м. Києва відмовився розглядати ці скарги, як такі, що виходять за межі його юрисдикції.

16, 20 березня та 17 квітня 2000 року Слідчий відділ СБУ та Генеральна Прокуратура України відхилили прохання пані Чірченко відвідати СВІ, стверджуючи, що у цій зустрічі немає жодної потреби.

6 квітня 2000 року Слідчий відділ СБУ відхилив як безпідставні скарги СВІ від 5, 7, 8, 13, 15, 22, 23, 26, 27 та 30 березня 2000 року щодо припустимо протизаконного характеру його утримання та розслідування у його справі.

13 квітня 2000 року Українська Правнича Фундація (неурядова організація) подала скаргу до Генеральної Прокуратури з приводу поганого поводження до заявників під час їхнього перебування в слідчому ізоляторі. Зокрема, вони скаржилися, що з метою отримання зізнань заявники були декілька раз побиті слідчими та піддані катуванням. 24 травня 2000 року Генеральна Прокуратура відхилила ці заяви як безпідставні.

20 квітня 2000 року СВІ був переведений до камери одиночного ув’язнення слідчого ізолятора СБУ терміном на 7 діб, припустимо, за спробу встановити зв’язок з іншим затриманим. Його скарги відносно цих дисциплінарних санкцій були розглянуті 16 травня та 20 червня відповідно Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Державним департаментом виконання покарань й були відхилені в обох випадках як безпідставні.

20 квітня 2000 року Слідчий відділ СБУ відхилив скарги СВІ від 30 березня, 2 та 12 квітня як безпідставні.

27 квітня 2000 року пані Чірченко було дозволено зустрітися з СВІ.

У травні 2000 року адвокат заявників подавав скарги до Генеральної Прокуратури України відносно, припустимо, протизаконного характеру дисциплінарних санкцій накладених на СВІ. 17 травня 2000 року Генеральна Прокуратура відхилила ці скарги як безпідставні. Більше того, було зазначено, що всі дисциплінарні санкції відносно СВІ були застосовані відповідно процедури, що визначена законом.

4 травня 2000 року Слідчий відділ СБУ проінформував мати, ЗОІ, що кримінальна справа проти неї у зв’язку з обвинуваченням в участі у незаконному обігу зброї буде продовжена.

5 травня 2000 року СБУ відмовило пані Чірченко у зустрічі з СВІ.

11 травня 2000 року слідчий Слідчого відділу СБУ відхилив різноманітні скарги відносно протизаконного, на думку заявника, характеру розслідування у його справі та відмовився провести додаткові слідчі дії, на яких заявник раніше наполягав.

16 травня 2000 року Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відхилив скарги заявників на протизаконний характер розслідування його справи як безпідставні.

17 травня 2000 року заявникам було дозволено ознайомитися з матеріалами слідства. Однак, СВІ така можливість надавалася лише протягом двадцяти–сорока хвилин на добу.

Того ж дня Київська Обласна Прокуратура проінформувала п. Романова про те, що не знайшла жодних порушень закону під час розслідування цієї справи. Також було зазначено, що заявник не скаржився до Прокуратури з приводу умов утримання та переведення його до одиночної камери.

6 та 26 травня 2000 року Генеральна Прокуратура відхилила скарги СВІ від 6 та 11 травня 2000 року на протизаконні, на думку заявника, дії слідчого у його справі.

6 червня 2000 року слідчий СБУ відхилив прохання пана Романова передати йому довіреність, якою підтверджуються його повноваження на представництво СВІ у міжнародних органах з прав людини.

20 червня 2000 року Державний департамент виконання покарань відхилив скарги СВІ на погані умови його утримання.

21 червня 2000 року Генеральна Прокуратура відхилила скарги СВІ від 6 червня 2000 року щодо наявності, припустимо, численних порушень Кримінально-процесуального кодексу слідчими в його справі.

25 червня 2000 року СВІ скаржився Генеральному Прокурору на погані умови утримання та відсутність медичного лікування корости, від якої він страждав.

2 липня 2000 року СВІ скаржився до Генерального Прокурора на відмову дозволити йому листування з родиною та зустрітися з пані Чірченко. Також він скаржився з приводу відмови забезпечити його додатковою інформацією щодо технічних характеристик гранат, що були використані під час нападу. Ці скарги були відхилені як безпідставні.

10 липня 2000 року Голова Печерського районного суду м. Києва проінформував СВІ, що скарги з приводу протизаконного характеру положень Закону України „Про попереднє ув’язнення” не були розглянуті, оскільки це не входить до його компетенції.

11 липня 2000 року СВІ скаржився на побиття ув’язненими в Слідчому ізоляторі, де його утримували. Також він стверджував, що лікар Слідчого ізолятору не забезпечив його належним лікуванням, що було тоді необхідним, та жодне адекватне лікування взагалі не було можливим підчас перебування у Київському слідчому ізоляторі Міністерства внутрішніх справ. Зокрема, він стверджував, що заразився шкірною інфекцією, коростою, проти якої не отримував належного необхідного лікування.

20 та 23 липня року СВІ скаржився до Генерального Прокурора на фальсифікацію матеріалів кримінальної справи. Він також наполягав на тому, щоби Генеральний Прокурор розпочав кримінальне розслідування відносно цих тверджень.

У липні 2000 року п. Чірченко скаржилася до ГПУ з приводу нападу на СВІ з боку інших в’язнів. 27 липня 2000 року ГПУ відхилила ці скарги як безпідставні.

17 серпня 2000 року СВІ підписав заяву, яка підтверджує те, що він був ознайомлений з матеріалами справи, що стосувалися обвинувачення.

18 серпня 2000 року слідство було завершено, а справа була передана до Генеральної Прокуратури разом із обвинуваченням.

24 серпня 2000 року АМС, ВВІ та їхні адвокати підписали заяву, підготовлену прокурором, про те, що вони ознайомилися з матеріалами кримінальної справи.

29 серпня 2000 року ГПУ підтвердила обвинувачення, висунуте СБУ, та передала справу на розгляд Голови Верховного Суду України з проханням визначити юрисдикцію справи згідно статті 38 Кримінально-процесуального кодексу.

31 серпня 2000 року Верховний Суд отримав матеріали кримінальної справи заявників.

1 та 7 вересня 2000 року ГПУ відмовилася звільнити заявників з під варти або застосувати інший запобіжний захід.

14 вересня 2000 року ГПУ проінформувала заявників про те, що згідно з рішенням Верховного Суду, справа буде слухатися у Дніпропетровському обласному суді.

3. Судовий процес

6 листопада 2000 року Дніпропетровський обласний суд почав судовий процес у справі заявників.

14 червня 2001 року цей суд, в ході відкритого слухання справи, засудив заявників до 15 років ув’язнення як винних у скоєні замаху на життя державного службовця (стаття 58 Кримінального кодексу 1960 року, далі - КК), перешкоджанні президентській виборчій кампанії (стаття 127 КК), нанесенні легких тілесних ушкоджень, тілесних ушкоджень середньої важкості та тяжких тілесних ушкоджень (статті 101, 102, 106 та 107 КК), спричиненні фізичного страждання особі, вчиненого організованою групою осіб, а також незаконний обіг та зберігання зброї та боєприпасів (стаття 70 КК).

Суд прийшов до цих висновків після розгляду наступних доказів:

- заяв від 41 особи, що були свідками нападу, включно з 35 жертвами;

- свідчення підозрюваних п. Олександра В. Афанасьєва та п. Івана І. Недвіги;

- доказів, що були зібрані під час розслідування у справі (вивчення місця злочину, моделювання злочину, вивчення осколків гранати та одягу жертв нападу);

- судово-медичної експертизи жертв, також інших висновків експертів щодо слідів гранати, вибухових речовин, цитології та балістики (усього біля 50 різних експертних висновків); та

- інших доказів підтверджувального характеру.

Суд вирішив, що немає потреби викликати свідків, запрошених СВІ (п. Леоніда Кучму, Президента України; п. Юрія Кравченка, Міністра внутрішніх справ; п. Леоніда Деркача, Голову Служби безпеки України; п. Вадима Долганова, Президента Національної телерадіокомпанії та п. Михайла Потебенька, Генерального Прокурора України). Також Суд не знайшов жодних доказів будь якого поганого ставлення до заявників підчас попереднього ув’язнення з метою примусового отримання зізнань. З цього приводу було допитано 10 офіцерів силових структур, які не підтвердили будь якого поганого ставлення до заявників. Більше того, було встановлено, що заявники були двічі відвідані Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, але вони не скаржилися їй на умови їхнього утримання.

 11 грудня 2001 року Верховний Суд України підтримав ці висновки суду. Він також перекваліфікував злочинні дії, до яких вдалися заявники згідно нового Кримінального Кодексу, що набув чинності з 1 вересня 2001 року. Верховний Суд не знайшов жодних доказів, які би підтвердили твердження заявників про погане ставлення до них протягом слідства та ув’язнення.

22 липня 2002 року та 5 червня 2003 року Верховний Суд України відхилив заяву СВІ, у якій той наполягав на тому, щоби рішення Дніпропетровського обласного суду було переглянуто в порядку виключного провадження.

4. Основні повідомлення ЗМІ щодо вини заявників.

2 жовтня 1999 року (день, коли сталися вибухи) державний телеканал УТ-1 розповсюдив інформацію від Міністерства внутрішніх справ про те, що напад у Запоріжжі був скоєний заявниками, які працювали у передвиборчому штабі кандидата на посаду Президента пана Олександра О. Мороза. З 3 по 5 жовтня 1999 року УТ-1 подавав інформацію про заявників, їхні родини та їхній зв’язок із нападом.

4 жовтня 1999 року чинний Президент України та кандидат на виборах пан Леонід Д. Кучма під час публічної розмови з виборцями у Миколаєві підтвердив, що цей напад вчинили особи, заарештовані міліцією. Того ж дня Міністр внутрішніх справ повідомив громадськість про те, що міліція розслідувала тільки одну версію подій, оскільки особи злочинців, які скоїли напад, вже були відомі Міністерству.

10 жовтня 1999 року Голова Слідчого відділу СБУ пан С. Ляшенко проінформував журналістів про те, що СВІ винен в організації нападу, оскільки шматки гранати, що були знайдені на місці нападу були ідентичними до гранат, які були знайдені у помешканні СВІ.

5 жовтня 1999 року Генеральний Прокурор пан М. Потебенько у публічному зверненні до членів Верховної Ради сказав, що слідство знайшло незаперечні докази, що доводять вину заявників.

5. Судові позови проти щоденної газети „Факти та Коментарі” („ФК”)

10 та 12 жовтня 1999 року та 29 лютого 2000 року „ФК” надрукувала повідомлення про те, що СВІ здійснив кримінальні злочини. Також була розповсюджена інформація про його особисте та сімейне життя. У статті стверджувалося, що заявник підтримує полігамію. Також в ній наводилася інформація про його стосунки з дружиною, дітьми та матір’ю.

У травні 2001 року дружина СВІ (пані Наталія Г. Іванченко) та його мати (ЗОІ) розпочали судовий процес в Радянському районному суді м. Києва, вимагаючи від газети визнання того, що інформація, яка була надрукована на її шпальтах 10 та 12 жовтня 1999 року та 29 лютого 2000 року була неправдивою. 12 червня 2001 року Радянський районний суд м. Києва частково задовольнив ці вимоги та присудив „ФК” надрукувати спростування. Він також присудив, щоби газета сплатила цим двом жінкам 3 000 та 560 гривень відповідно як відшкодування моральних збитків.

6. Інші події стосовно заявника С.В.І.

З 1993 по 1996 роки заявник приймав участь у численних політичних подіях на боці Соціалістичної партії України.

26 липня 1999 року на підставі ордеру прокурора міліція провела обшук в будинку заявника. Того ж дня міліція склала адміністративний протокол, в якому звинувачувала СВІ у перешкоджанні в проведені обшуку та публічних образах офіцерів міліції.

4 серпня 1999 року Дзержинський районний суд м. Кривого Рога виправдав заявника від звинувачень у скоєнні адміністративного правопорушення. Він також передав справу для подальшого розслідування до Прокуратури з приводу можливості кримінальної відповідальності за незаконний опір діям офіцерів міліції (ст.188 КК) та їхню публічну образу (ст.189 КК).

У серпні 1999 року заявник в якості голови неурядової організації „Правда проти Влади” надсилав скарги до Дніпровського районного суду м. Кривого Рога, вимагаючи визнання протизаконного характеру заборони міліцією збору підписів на підтримку кандидата на посаду Президента п. Мороза. 10 серпня 1999 року Дніпровський районний суд м. Кривого Рога відмовився розглядати скарги СВІ, як такі, що не належать до його компетенції.

У вересні 1999 року заявник подав скарги до Верховного Суду України, вимагаючи визнати протизаконними відмови з боку Центральної Виборчої Комісії прийняти до уваги його заяви з приводу нечесної виборчої кампанії на підтримку діючого Президента Леоніда Д. Кучми.

1 жовтня 1999 року Верховний Суд України відмовився розглядати ці скарги через те, що заявник не виконав формальних вимог, визначених законом. 21 жовтня 1999 року Верховний Суд знову відмовився розглядати це питання, оскільки заявник не виправив помилок у наданих до Суду документах.

Між тим, у 1999 році заявник розпочав процес розлучення зі своєю колишньою дружиною.

Заявник багато разів надсилав до слідчих СБУ прохання, щоби пан Романов став адвокатом заявника у національних та міжнародних судових органах. Але СБУ відхилило ці прохання.

СКАРГИ

1. Скарги стосовно всіх заявників.

а. Заявники скаржаться відповідно до статті 3 Конвенції (окремо та у поєднанні зі статтею 13) на те, що вони були піддані нелюдському поводженню та катуванню. Вони також стверджують, що умови їхнього утримання та погане ставлення до них підчас утримання під вартою входить у протиріччя з гарантіями, які надає стаття 3 Конвенції. Далі заявники стверджують, що місцева влада не провела ефективне розслідування їхніх скарг з цього приводу, що порушує процесуальні вимоги статті 3 Конвенції та зобов’язання, визначені статтею 13 Конвенції.

Зокрема:

(і) АМС скаржиться на те, що підчас вибуху гранати він був поранений, але не отримав необхідної медичної допомоги. Він був допитаний офіцерами міліції одразу після затримання. Він скаржиться на дуже сильне побиття. Він стверджує, що до його геніталій застосовували дію електричного струму. Також він стверджує, що йому на голову був вдягнений протигаз із перетнутою дихальною трубкою. Після цього, один із слідчих, розкрив дихальну трубку та вдмухнув цигарковий дим у протигаз. Він стверджує, що протягом допиту у нього двічі зупинялося серце. За його словами, всі його зізнання були отримані під тиском.

(іі) ВВІ скаржиться на те, що був сильно побитий міліцією. Йому на голову був вдягнений целофановий пакет та лижна шапка в такий спосіб, що він не міг дихати. Заявник скаржиться, що з метою отримання зізнань він перебував під тортурами з 2 по 11 жовтня 1999 року. Він твердить, що його сильно били протягом ночі, а вдень допитували. Він стверджує, що визнав себе винним під час допиту через застосовані до нього тортури.

 (ііі) СВІ скаржиться на те, що під час утримання в Слідчому ізоляторі СБУ був підданий дії гучного шуму. Також він скаржиться, що до нього були застосовані дисциплінарні покарання Адміністрацією Слідчого ізолятору в трьох окремих випадках, включно з його одиночним ув’язненням терміном від 20 до 27 квітня 2000 року, що було негуманним та принизливим. Далі він стверджує, посилаючись на статті 3 та 8 Конвенції, що був обмежений у контактах з рідними та обмежений в отриманні багатьох харчових посилок, які він міг би отримати.

b. Заявники стверджують, посилаючись на статтю 5.1 (с) Конвенції, що їхній попередній арешт 2 жовтня 1999 року був незаконним.

с. Заявники стверджують, посилаючись на статтю 6.1 Конвенції, що національні суди помилилися в своїй оцінці фактів та при застосуванні закону, а також відмовилися вислухати окремих свідків з їхнього боку. Вони стверджують, що визнання їх винними було несправедливим. Також вони скаржаться на порушення принципу презумпції невинуватості (закріплений в статті 6.2 Конвенції) заявами Президента України, Міністра внутрішніх справ, Генерального Прокурора, а також інших посадових осіб.

АМС та ВВІ, які є громадянами Росії, скаржаться на відсутність адекватної юридичної допомоги та підтримки з боку консула Російської Федерації в Україні.

Заявники стверджують, що представники, надані їм ГПУ діяли тільки формально та не були незалежними. Вони переконували заявників визнати себе винними та неналежно представляли їхні інтереси. Вони також стверджують, що не мали достатньо необхідного часу та можливості для підготування власного захисту, оскільки їхній доступ до матеріалів справи було обмежено (стаття 6.3 (b) та (с) Конвенції).

d. Заявники скаржаться відповідно до статті 7 Конвенції на те, що їхнє зізнання не має жодної законної підстави, оскільки жертви нападу не виконували обов’язків державних діячів, що є одним з елементів corpus juris кримінального злочину, передбаченого статтею 58 Кримінального кодексу 1960 року.

e. Заявники стверджують, що стаття 9 Конвенції була порушена, оскільки правоохоронні органи України переслідували їх з огляду на їхню участь у президентській кампанії кандидата Мороза.

f. Заявники стверджують, що їм було не дозволено провести мирні збори громадського об’єднання „Правда проти Влади” та проводити пікетування приміщень Міської ради у серпні 1999 року. У зв’язку з цим вони вважають, що були порушенні статті 10 та 11 Конвенції.

g. Заявники скаржаться на порушення статті 17 Конвенції, оскільки органи влади України, на їхню думку, зловживали своїми повноваженнями.

2.Скарги СВІ

Заявник скаржиться на протизаконний характер свого ув’язнення з 24 серпня 2000 року до 14 червня 2001 року, оскільки не існувало ордеру, підписаного „ компетентною посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу”. У цьому він посилається на статтю 5.1 (с) Конвенції.

Далі він скаржиться без наведення будь-яких істотних деталей про порушення його права на приватне життя, що не відповідає статті 8 Конвенції, оскільки інформація про те, що саме він здійснив напад із застосуванням гранати, була неправдива. Також він скаржиться на те, що його контакти з рідними були обмежені, а також були накладені численні заборони на харчові передачі, які він міг би отримати від них.

Заявник далі скаржиться на порушення його права укладати шлюб, оскільки він хотів одружитися зі своєю партнеркою одразу після розлучення зі своєю дружиною. Але слідчі, на його думку, перешкоджали йому у здійсненні його права, що суперечить статті 12 Конвенції.

СВІ скаржиться про відсутність ефективних засобів захисту щодо незаконних, на його думку, дій слідчих у його справі та їхніх численних відмов задовольнити його процесуальні скарги, включно з тими, що стосуються його одиночного ув’язнення, укладання шлюбу та видачі довіреності. По суті він посилається на статтю 13 Конвенції.

Він скаржиться про те, що дискримінація була спричинена тим, що він представляв кандидата на президентську посаду п. Мороза, лідера опозиційної Соціалістичної партії. Для цього він посилається на статтю 14 Конвенції.

Заявник також скаржиться відповідно до статті 6.1 Конвенції на несправедливість:

-  рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рога від 4 серпня 1999 року, що визнає його винним у образі офіцерів міліції;

-  рішення Дніпровського районного суду м. Кривого Рога від 10 серпня 1999 року, яке забороняє його громадській організації збір підписів на підтримку п. Мороза;

-  рішення Верховного Суду України від 21 жовтня 1999 року, яким йому було відмовлено у розгляді його позовів проти Центральної Виборчої Комісії; та

-  рішення Радянського районного суду м. Києва від 12 червня 2001 року стосовно позовів його матері та дружини, згідно з яким їм була присуджена компенсація за публікацію неправдивої інформації у газеті „ФК”.

ПРАВО

1. Заявники скаржаться на сильні побиття та катування підчас ув’язнення, застосованих до них з метою примусового отримання зізнань. Вони стверджують, що умови їхнього утримання були негуманними та принизливими. АМС стверджує, що не отримував належного лікування поранення, спричиненого вибухом гранати, а СВІ також не отримував лікування з приводу своєї шкірної інфекції. Вони також скаржаться на те, що їм було відмовлено у ефективних засобах захисту з приводу цих скарг. Зокрема, СВІ скаржиться на те, що він був переведений до одиночної камери в очікуванні суду без будь-якої можливості оскаржити це рішення в суді, а також на встановлення обсежень щодо його відвідання та передачі йому продуктових посилок, що йому надсилалися. Також він скаржиться на застосування проти нього гучного шуму. Всі заявники скаржаться на відсутність адекватного розслідування стосовно їхніх заяв про погане поводження.

Заявники посилаються на статті 3 та 13 Конвенції, які стверджують наступне:

„Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

„Кожен, чиї права i свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офiцiйнi особи.”

СВІ скаржиться, що його ув’язнення у Київському слідчому ізоляторі №13 з 24 серпня 2000 року по 14 червня 2001 року було незаконним, оскільки термін дії ордеру, виданого прокурором, був закінчений, і ніякого іншого ордеру не було видано. В цьому він посилається на Статтю 5.1 (с) Конвенції, яка з цього приводу зазначає наступне:

„1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

... (с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...”

Далі заявники стверджують, що суд над ними був несправедливим, особливо, тому що вони не мали достатнього часу та можливостей приготуватися до власного захисту, а правова допомога, що була надана їм, була ілюзорною. Вони стверджують, що їхні адвокати перебували під постійним тиском та впливом з боку обвинувачення, і, таким чином, вони не могли належним чином представляти їхні інтереси перед судом. Вони скаржаться на порушення статті 6.3 (b) та (c) Конвенції, які відносно цього визначають наступне:

„3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права: ...

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або - якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя; …”

СВІ скаржиться, посилаючись на статтю 8 Конвенції, що були встановлені обмеження щодо відвідування його рідними, також вони були встановлені на численні продуктові передачі, які він міг би отримувати від своїх родичів. Статтею 8 визначено:

„1. Кожен має право на повагу до його приватного i сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної i громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав i свобод інших осіб.”

Суд зазначає що не може, на основі наявних матеріалів справи, визначити ступінь допустимості цих скарг на цьому етапі, і, таким чином , необхідно, згідно з правилом 54.2 (b) Регламенту Суду, надати повідомлення про них Уряду-відповідачу.

2. АМС та ВВІ скаржаться про те, що їхнє попереднє затримання 2 жовтня 1999 року було незаконним у розумінні статті 5 Конвенції. Зокрема, вони посилаються на статтю 5.1 (с), що була процитована вище.

Суд зазначає, що ці заявники були заарештовані 2 жовтня 1999 року, але скерували свої заяви до Суду більше ніж через шість місяців 27 травня 2002 року.

Тому ця скарга має бути відхилена відповідно до статті 35.1 та 4 Конвенції, як така, що була подана невчасно.

3. Заявники скаржаться на порушення принципу презумпції невинуватості, оскільки державні посадові особи публічно висловлювали точку зору, що заявники були винні ще до того, як це було проголошено національними судами. Вони посилаються на статтю 6.2 Конвенції, якою визначено:

„Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.”

Однак, Суд зазначає, що заявники не подавали ці скарги ні до місцевого суду, який розглядав їхню справу, а ні оскаржували це у Верховному Суді України, а також не намагалися подати позов щодо цих тверджень у порядку окремого цивільного судочинства (див. Коваль проти України (грудень) № 65550/01, пункт 3, 10 грудня 2002 року).

Тому ці скарги також мають бути відхилені відповідно до статті 35.1 та 4 Конвенції, оскільки не були використані усі ефективні засоби правового захисту.

4. СВІ скаржиться на несправедливість рішення Дніпровського районного суду м. Кривого Рога від 10 серпня 1999 року, яким його неурядовій організації ”Правда проти Влади” було заборонено займатися збором підписів на підтримку кандидата на посаду президента п. Мороза. Суд зазначає, що заявник не оскаржував це рішення до Запорізького обласного суду. Таким чином, Суд вважає, що заявник не вичерпав усіх ефективних засобів правового захисту, яких надає йому українське законодавство, як того вимагає стаття 35.1 Конвенції.

Тому ця скарга також має бути відхилена відповідно до статті 35.1 та 4 Конвенції.

5. Стосовно скарг АМС та ВВІ на відсутність належної правової допомоги з боку консула Російської Федерації в Україні, Суд зазначає, що дана заява, не була подана проти Російської Федерації, а такі припустимі недоліки, навіть якщо вони підпадають під дію Конвенції, жодним чином не пов’язані з Україною та її органами державної влади. Цей аспект справи, відповідно, має бути відхилений, як такий, що не співпадає ratione personae, передбаченого статтею 35.3 та 4 Конвенції.

6. Щодо скарг СВІ на несправедливість рішення Радянського районного суду м. Києва від 12 червня 2001 року, Суд зазначає, що тільки мати та дружина заявника були стороною у цій судовій справі. Він не може бути жертвою припустимого порушення статті 6.1 Конвенції Радянським районним судом м. Києва. Цей аспект справи також має бути відхилений, як такий, що є не сумісним з ratione personae, що передбачено статтею 35.3 та 4 Конвенції.

7. На завершення, заявники скаржаться на порушення статей 7, 9, 11 та 17 Конвенції. Крім того, СВІ скаржиться на порушення статей 1, 2, 10, 12 та 14 Конвенції, а також на відмову Верховного Суду України від 21 жовтня 1999 року розглядати його позови проти Центральної Виборчої Комісії.

Але після перевірки цих скарг, Суд, не беручи до уваги інших обставин неприприйнятності, не знайшов у матеріалах справи нічого, що могло би вказати на будь-яку можливість порушення цих положень Конвенції.

Тому ця частина заяви є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35.3 та 4 Конвенції.

Виходячи з вищезазначеного, Суд одноголосно

Відкладає розгляд скарг заявників стосовно

- їхніх тверджень про катування та сильні побиття, умови їхнього утримання, відсутності належного лікування та допомоги п. Андрію М.Самойлову та п.Сергію В. Іванченко (стаття 3);

- обмежень, що їх було накладено на п.Сергія В. Іванченко стосовно продуктових передач та відвідань (статті 3 та 8 Конвенції);

- відсутності належного розслідування та засобів правового захисту (статті 3 та13 Конвенції);

- дисциплінарних санкцій, що їх було застосовано до п. Сергія В. Іванченко та відсутність ефективних засобів правового захисту проти цих санкцій (статті 3 та 13 Конвенції);

- можливого незаконного утримання під вартою п. Сергія В. Іванченко з 24 серпня 2000 року по 14 червня 2001 року (стаття 5.1 (с) Конвенції); та

- скарг на відсутність необхідного часу та можливостей, які би дозволили заявникам підготуватися до власного захисту та відсутність адекватної й ефективної правової допомоги, яка мала бути надана їм (стаття 6.1 та 3 (b) та (с) Конвенції);

Проголошує іншу частину заяви неприйнятною.

С.Долль              Дж.-П.Коста

Секретар             Голова

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори