Медичне страхування не може бути панацеєю

Будучи постійним читачем інформаційного бюлетеня ХПГ «Права людини», з цікавістю стежу за публікаціями, які стосуються такої «болючої» теми, як стан медичної галузі в Україні. Мені особисто, як лікарю і керівнику лікувальної установи, ця тема вже остогидла. 19 років тому я, пропрацювавши в ряді лікарень Житомирської, Рівненської та Львівської областей, втомившись від бюрократизму та неспроможності «найпередовішої у світі» радянської медицини, виклав свої спостереження та аналіз ситуації виклав в об’ємному листі, який відправив в газету «Известия». Це був 1985 рік, і спасибі газеті, яка лист трохи відкоригувала та підправила, але суть звернення залишила: радянська модель охорони здоров’я є громіздкою, жорстко регламентованою та нездатною надавати якісну і ефективну медичну допомогу. Стаття викликала справжній шок у медичних колах: з автором (тоді я працював зав. відділенням) зустрілись керівники Львівського облздороввідділу, які ніяк не могли зрозуміти, хто примусив мене підписати таку наклепницьку статтю. Але коли під час бесіди прочитали сам лист в газету (який був ще різкіший, ніж надрукована стаття), бесіда зайшла у глухий кут. Від організаційних висновків мене врятували сотні листів в підтримку моєї позиції, надіслані з усього Радянського Союзу. Не забарився і МОЗ СРСР з наказом, який зобов’язував обговорити дану статтю у кожному медичному колективі. Це було виконано. І мені відомо, що в кожній лікарні та поліклініці, де з більшою, а де з меншою активністю, але підтримували автора. На десятки звернень людей, які хотіли особисто поспілкуватись з автором, я мав стандартну відповідь, щось схоже на: «Шановний... Вдячний Вам за підтримку та розуміння проблеми. Маю надію, що в найближчі роки, ті зміни, які відбуваються в державі та суспільстві, не обминуть і медицину» і т.д. і т.п.

Пройшло 20 років. Якби мені тоді хтось сказав, що за такий термін справжнє реформування медичної галузі навіть не розпочнеться, звичайно не повірив би.

Напевно, основна біда в нашій країні в тому, що реформують армію генерали, сільське господарство – голови колгоспів, освіту – ректори вузів, а систему охорони здоров’я – медики. І завжди, як останній аргумент, звучить: «А хто ж, як не вони, краще знають ситуацію в галузі?». І схожі аргументи реформаторів: «Недостатнє фінансування, дайте нам гроші, і ми вас нагодуємо, навчимо, захистимо, вилікуємо і т.п.». І обов’язково це має бути бюджетне фінансування, і всі чомусь сором’язливо замовчують, що саме бюджетні кошти найлегше використовувати не за призначенням та розкрадати. Тема корупції в медицині – тема особлива і вимагає окремої розмови.

Полемізуючи з І. Сухоруковою, хочу сказати, що загальнообов’язкове медичне страхування не може бути панацеєю хоча б тому, що вимагає детінізації економіки та легалізації доходів. При такому рівні економічного розвитку та масштабах тіньових доходів, впровадження загальнообов’язкового медичного страхування приречене на невдачу. Громадськість також повинна знати, що приблизно 90% тих коштів, які виділяються з бюджету на медицину, йдуть на заробітну плату медпрацівників та оплату енергоносіїв. Тому на лікування, харчування, новітні медичні технології залишається зовсім мало.

Подив викликає ситуація, коли наші медичні світила у численних публікаціях діляться своїми поглядами на шляхи реформування охорони здоров’я, завжди чомусь посилаючись на досвід Великобританії, Канади, Австралії чи Норвегії. А чому не Колумбії, Гватемали, Домініканської Республіки, Нігерії, країн, які значно ближчі нам по економічному розвитку, розміру ВВП на душу населення та індексу корупції?

Хоча є і позитивні приклади публікацій, в яких чітко відтворено ситуацію української охорони здоров’я та шляхи її реформування. В 1997 році вийшла монографія «Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я» (Голяченко О.М., Сердюк А.М. (колишній міністр охорони здоров’я України), Приходський О.О.), в якій відображено основні засади такої реорганізації: багатоканальність фінансування закладів охорони здоров’я, створення єдиного медичного простору, вільний вибір лікаря, значне скорочення лікарень та медичних працівників, особливо так званих вузьких фахівців, децентралізація управління, підвищення економічної самостійності лікувальних установ, фінансування пацієнта, а не лікарняного ліжка, перехід на систему сімейної медицини (лікаря загальної практики), розроблення стандартів лікування та діагностики. До цього слід додати, що в реформуванні системи охорони здоров’я провідну роль повинні грати не медики, а споживачі медичних послуг, економісти, юристи, фінансисти. Великі лікувальні установи повинні очолювати не лікарі, а фахівці з галузі управління, які здатні змінювати застарілі догми та стереотипи.

Безсумнівно, необхідно підвищити заробітну плату медичним працівникам (лікар – початківець – не менше 1000 грн., медсестра – 600-700 грн., хоча це не вирішить проблему хабарів та незаконних виплат). В оплаті праці лікарів необхідно переходити на погодинну оплату.

І, зрозуміло, що така бідна країна як наша, не може забезпечити всіх безкоштовним та якісним медичним обслуговуванням, тобто потребують перегляду ряд положень діючої Конституції.

Коментар «ПЛ»: Лікар-психіатр Ю.Томашевський – наш давній читач і час від часу кореспондент. Бажано, щоб його співпраця з нами була більш регулярною. Нам дуже важливо знати думки і позиції лікарів-практиків, а саме таким і є автор статті. Тим більш, що його позиція завжди відверта та чесна, як за радянських, часів, так і зараз.

Але з деякими твердженнями шановного лікаря ми ніяк не можемо погодитися. З його позицією стосовно того, що страхова медицина – це не панацея від усіх негараздів, що притаманні цій галузі. Що взагалі, порівнюючи, навіть, з малорозвиненими країнами, більшість наших лікарів мають досить пристойну кваліфікацію, але практично працюють безкоштовно, бо не можна вважати зарплатнею те жалюгідне «пособіє», що отримують лікарі (платня лікаря першої категорії становить 300 гривень).

Безкоштовні медичні послуги, що задекларовані у Конституції України, не існували, не існують і існувати не можуть – при такому стані економіки в країні, і, відповідно, жалюгідному фінансуванні галузі. Навіть, на нормальне утримування хворих, на їх харчування і то не вистачає. Але, якщо просто виключити статтю про безкоштовну медицину з Конституції, ми залишимо соціально незахищений прошарок населення зовсім без медичної допомоги.

Заможні люди будуть лікуватися в престижних клініках за великі гроші, дійсно, галузь почне відкрито заробляти гроші, будуть розвиватися сучасні методи лікування на рівні мирових стандартів. А більшість населення – бюджетники, їх діти, пенсіонери залишаться напризволяще.

Недивно, що у всьому світі – і в економічно заможних країнах, і в економічно слабких країнах існує єдиний підхід в вирішенні цього питання – страхова медицина, яка, крім всього, перерозподіляє кошти між багатими і бідними, між різним медичними установами, які обслуговують населення. Страхова медицина дає можливість державі сконцентрувати свої зусилля на забезпеченні медичної допомоги всім – і бідним, і багатим.

Наша читачка, яка вже декілька років живе в Туреччині, офіційно викладає в місцевому університеті, сплачує до лікарняної каси мінімальну страхову суму зі своєї зарплатні, певну суму сплачує її роботодавець – університет. До цього додаються гроші з обігу коштів лікарняної каси. І в Туреччині саме лікарняні каси надають можливість лікуватися не дуже заможнім людям. І лікарні, якщо необхідно, мають можливості робити складні операції, що потребують багато коштів, яких ніколи б не вистачило у пересічних громадян.

Навіть обмежене введення лікарняних кас у деяких районах Харківської області, з невеликим внесками – для пенсіонерів 3-5 гривень, для працюючих – 10-15 гривень, різко поліпшило стан лікарень. Задоволені і люди, бо знають, на яку суму вони отримають медикаменти, які медичні послуги отримують безкоштовно (це приблизно 300-400 гривень). Внески посильні, але перелік послуг поки ще невеликий. Лікарні отримали можливість хоч як-то дихати.

Держава не підтримує лікарняні каси, але не заважає їм, навіть, поширює цей поки що невеликий досвід серед лікарів.

Свого часу Уїнстон Черчілль сказав, що демократія – це дуже поганий спосіб управління, але нічого кращого людство не вигадало. Так і нічого кращого, ніж страхова медицина, людство поки що не придумало.

Це не відмінює, а тільки посилює вимоги до значного підвищення зарплатні лікарям, але й вимагає від лікарів підвищення рівня відповідальності.

Відомо, що працюючою альтернативою страховій медицині у світі є забезпечена державою медицина тоталітарних держав. Перш за все, це Куба, де держава вкладає чималі кошти в розвиток медицини, і дійсно має медицину високого рівня. Такий же стан речей у Лівії, де Муамар Каддафі, забезпечує значну фінансову підтримку медичної галузі. Лікарі в Лівії отримують великі гроші, до роботи залучають лікарів з інших країн, серед яких багато росіян і українців. Але і відповідальність лікарів дуже висока, з суворими покараннями за недбалість або помилки.

Ясно, що це не наш шлях.

При правильній організації роботи страхової медицини, гроші, які зараз крутяться у тіні, неминуче мають вийти на світло, галузь в цілому стане більш прозорою. Конкуренція між лікарняним касами буде змушувати їх підвищувати рівень послуг, закупати нову апаратури, піклуватися про підвищення кваліфікації лікарів.

Інна Сухорукова