пошук  
версія для друку
31.08.2004 | Наталія Лебідь
джерело:
("Україна молода" 2004.07.23) Див. також — «Без цензури, №31, 6 серпня 2004 р., “Зеркало недели”,

Щороку в Україні гинуть засуджені через нелюдські умови їх транспортування, каже Ніна Карпачова

   

Я пробула у вагоні для "спецконтингенту" (читай: в’язнів) хвилин п’ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно - це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, "здається, час роздягатися...". Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття).

Справа в тому, що у вагоні для "зеків" майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: "Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!", встиг заміряти ту щілину, через яку до в’язнів в’яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. "П’ять сантиметрів, ви уявіть собі, п’ять сантиметрів", - гукав "дослідник". Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і "поголів’я" в’язнів. Втім про поголів’я - це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з’їла свій харч та благополучно звільнила від "зайвого" свій сечовий міхур (для українських в’язнів і це проблема - штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

"Я їду за лізницею в тюрму"

В іноземних детективах в’язні деколи втікають якраз під час транспортування їх з однієї тюрми до іншої. Хто пригадує хоч одну подібну сцену, той має перед собою зоровий образ: автомашина (по-нашому - "автозак"), в ній один чи два вартових, один чи двоє в’язнів - зовні все комільфо, асоціація з напханими у бляшанку кільками на думку не спадає... У "них" засуджених перевозять автотранспортом або літаками. У нас - лише залізницею. Особисто я потяги не люблю, і навіть ті два чи три рази в житті, коли випала нагода їхати у спальному вагоні, приємних спогадів не залишили. Хоч і можна у СВ капризувати на усі заплачені півтори сотні гривень і щохвилини ганяти провідницю у білому фартушку за чаєм чи водою, все одно, врешті-решт, почуваєшся, як розбитий глек, та від надміру комфорту не страждаєш. Проте ніякі порівняння з життям "на волі" абсолютно не доречні, коли йдеться про побачене нами на Уманській, 8...

Ця адреса належить комендантсько-диспетчерському пункту Південно-Західної залізниці. Там Ніну Карпачову з пресою зустрічав В’ячеслав Карплюк, начальник відділу конвоювання, екстрадиції та охорони засуджених Головного управління внутрішніх військ МВС України. "Хазяйство" Карплюка – це спеціально обладнана пунктами охорони дільниця перону, де на відстої стоїть так само спеціально обладнаний вагон для перевезення засуджених. Стоїть і чекає свого часу. "Ми повністю залежимо від руху пасажирських поїздів", - сказав Карплюк. Коли настає пора, до цього вагона впритул підганяють автозак, з якого доставлені з СІЗО в’язні пересідають у вагон, аби роз’їхатися по зонах. Після цього вони можуть іще з півдоби чекати на відправлення, аж поки не прибуде необхідний для такого вояжу пасажирський потяг, до якого причеплять "зеківський" вагон.

Везе в’язнів озброєний конвой, а на комендантсько-диспетчерському пункті надсадним гавкотом заходяться пси. Зброя плюс чотирилапі конвоїри справляють гнітюче враження. Ніна Карпачова з’ясовує у Карплюка, чи обов’язково залучати собак при етапуванні засуджених. "Собака, звичайно, друг людини, але ж...", - починає вона і не договорює фрази, думаючи, мабуть, про те , що ці "песики" виглядають зовсім не дружньо. "Це міра застереження. Собак бояться усі", - повідомляє Карплюк. І додає: "А втеч у нас зовсім не буває”.

Між іншим на пероні триває посадка "спецконтингенту" у спецвагон. Ніна Іванівна просить на хвилину зупинити процес і починає розпитувати одного з в’язнів. З’ясовується, що він на цьому рейсі вже не новачок, засуджений удруге, тому покарання за невдалу спробу пограбувати чужий гараж достатньо жорстке - кілька років ув’язнення. На додачу до вироку в’язень отримав ще й туберкульоз, ділиться він. "А де ви захворіли?" - питає Карпачова. "А в камері, - відповідає він. - Я був у СІЗО з туберкульозниками". "Куди ж вас направляють?" - знову запитує Карпачова. "В Житомир", - каже її співрозмовник. І напрочуд спокійно констатує: "Їхати туди десь із півмісяця...".

Тут у розмову м’яко втирається Карплюк, який починає пояснювати все те, що "цей в’язень незрозуміло розказує". "Вони обов’язково їдуть через слідчий ізолятор, бо прямих рейсів нема. Працює один рейс "Житомир-Київ", один рейс "Київ-Харків", ще є "Харків-Дніпропетровськ", "Дніпропетровськ-Запоріжжя"... Цей засуджений їде із Запоріжжя, тому він зупиняється у слідчих ізоляторах по дорозі, там може і на декілька днів затриматися. А потім знову в дорогу", - каже він. Десь у пам’яті вигулькнуло: "Мистер Твистер-миллионер едет туристом в СССР". А по дорозі зупиняється по кілька днів у різних містах, де знайомиться з принадами місцевих СІЗО! Якесь блюзнірство є у доборі певних слів, які зовсім не пасують до певних обставин, і невимовне знущання у тому, аби тягати засуджених доброю половиною країни перед тим, як "квартирувати" їх десь на зоні. Тим більше, що таку подорож інакше як жахливою не назвеш.

Спочатку дещо з "довідки", озвученої Карплюком: "Вагони для спецконтингенту - кінця 60-х років, кожен другий з них вже непридатний, застарілий...

Перевезення здійснюються часто, приміром, за маршрутом "Київ-Житомир" – 5 разів на місяць. Вагони бувають восьми- та дев’ятикамерні. Зазвичай з цих камер п’ять вважаються великими, в кожну з них вміщується 12 осіб. Інколи (якщо в дорозі засуджені не більше 4 годин) дозволяється збільшувати чисельність осіб до 16. У малих камерах - 4 місця. В цілому в одному вагоні може бути до ста осіб".

Ми побачили ці камери. Слів для коментарю особисто в мене просто немає. На голих полицях у три "шари" розташовуються люди. Дихати їм нічим. "Курить, дышать и базарить не дают", - поскаржилися вони журналістам. І попросили цигарки... А потім хтось вилаявся, а хтось - розреготався, коли ми спитали про згадувані Карплюком складові їхнього сухого пайку: "м’ясо, рослинна їжа, хлібобулочні вироби...". Ніна Карпачова попросила наших візаві продемонструвати їй їхні "хлібобулочні" вироби. На світ Божий тоді з’явилася буханка хліба ("Це на двох", - пояснив в’язень) і ще дещо у пластиковій посудині. "А це що? Це, напевне, щось на зразок спаржі?.." - спитала Карпачова. "Хочете попробувати?" - запропонували нам. Ми від частування, чесно кажучи, відмовились. Ще й тому, що це був спецвагон "у квадраті" - ним перевозили хворих на відкриту форму туберкульозу... "Так возять і вагітних жінок"

Вважайте мене невдячною. Як журналіста по відношенню до чиновництва. Не показали б мені того, що я побачила, я б скаржилась на непрозорість відповідних установ. Показали - і не відпускає мене відчуття того, що я стала причетною до сурогату якогось доброго чину. Так, ми подивились на в’язнів через грати, а потім роз’їхалися своїми шляхами - хто тролейбусом, хто маршруткою, хто таксі, хто власним авто... Головне, що не тим немислимо страхітливим вагоном. Він лишився у пам’яті, як гірчичне зерно, яке розпікає душу. А разом з ним і питання: добре, а що далі?

"Умови нелюдські. Саме перевезення етапом в Україні є тортурами. Це неможливо витримати. Щороку вмирають на етапі п’ять громадян України. Через серцеві напади і таке інше... Це - середня цифра, в залежності від року...

Такий вагон, так само, як і автозак, є абсолютно непридатним для перевезення людей. Я буду порушувати питання про переобладнання і автопарку, і цих вагонів. Вагони повинні мати нормальну вентиляцію. Бо в кого серце не витримує - той просто помирає... Між іншим, так само возять і вагітних жінок. І жінок з дітьми до двох років", - таким був коментар і доповнення до побаченого від Уповноваженого з прав людини.

Від уявної картини - немовля з матір’ю там, у тому пеклі, - перед очима просто заходили темні кола. Я запитала у В’ячеслава Карплюка, галантного настільки, що по закінченнi зустрічі він поцілував руку Ніни Карпачової: "В’язні спростували деякі ваші твердження. Приміром, вони сказали, що їм не дають у дорозі води ("Воду беремо із собою у пляшках. Що встигнемо захопити - те і наше", - говорили вони). Вони також скаржились на відсутність ліків та на те, що їх не виводять у туалет. Що ви можете на це сказати?". "Це питання не до внутрішніх військ, - відповів він. - Всім необхідним їх має забезпечити відправник. Тобто Державний департамент з виконання покарань. А потім, стосовно ліків... Як може солдат знати, які ліки кому потрібні?!

Щодо туалету. Їх там вісімдесят осіб, і кожен відразу хоче в туалет. Для того, щоб одного вивести, вартовий повинен провести огляд і обшук туалету на предмет заборонених предметів, доповісти начальнику варти, потім організувати вивід у туалет, потім завести в’язня, після цього знову обшукати туалет, щоб унеможливити підготовку до втечі".

Я не встигла нагадати Карплюку його ж слова про воду: "Водою забезпечує особовий склад варти". Як бути з цим? Зустріч із керівництвом внутрішніх військ добігала кінця. "Відійдіть, Ніно Іванівно, трохи убік. Потяг вже рушає". Думається, що користь від появи по інший бік грат журналістів для в’язнів полягала принаймні в тому, що того дня їх відправили в дорогу у форматі "форс-мажор". Інакше стояв би їхній спецвагон на пероні ще довго, і молились би вони, щоб послав їм Бог "добрий" конвой. Тоді буде в них і вода, і туалет. І може, навіть трохи повітря. Бо інакше, як казала Карпачова, смерть...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори