Кілька слів про право не бути забутими
Гадаю, що організації, предметом діяльності яких є правозахист, повинні сприймати будь-яке військове протистояння, як суспільну аномалію, яка – незалежно від цілей та характеру воєн – проявляється перш за все ґвалтовним обвалом усіх тих принципів, що ми окреслюємо, як права людини. Справді, чому так мається, що брутальне попрання фундаментальних людських прав, починаючи Богом дарованого права на життя, у роки воєн раптово стає нормою, а масштаби правопорушень – всеохопними і майже цілком не керованими?…
Пригадаймо Толстого – “Война... противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие. Миллионы людей совершали друг против друга такое бесчисленное количество злодеяний, ... которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые люди, совершающие их, не смотрели как на преступления”.
Пригадаймо й ту, не таку вже далеку історію: 1 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Росії, 6 серпня це зробила Австро-Угорська імперія. З перших днів війни територія Галичини та Буковини стала ареною жорстоких боїв – тут розгорнулася Галицька битва – до речі, одна з найбільших у Першій Світовій війні – яка зіштовхнула на 450-кілометровому фронті півтора мільйона солдатів. Тоді, восени 1914, ціною багатотисячних втрат та руйнувань краю російська армія окупувала Галичину: 12 серпня було взято Тернопіль, 15 – Бучач, 22 – Чортків, 3 вересня – Львів, а вже наприкінці вересня бої точилися на карпатських перевалах. Як писав М. Волошин: “Разверзлись двери неба в созвездьи Льва, и бесы на землю ринулись. Сгрудились люди по речным долинам, означившим великих царств межи, и, вырывши в земле ходы змеиные и мышьи тропы, пасли стада прожорливых чудовищ: сами и пастыри, и пища.”
Так сталося, що найзапекліші битви 1914 – 1916 років пройшли саме через землі Галичини та Західного Поділля. Варто лише згадати криваве протистояння на Ужокському та Верецькому перевалах, в ході Горлицької операції під Львовом, позиційної війни між Серетом і Стрипою, у Брусилівському прориві… За оцінками істориків тут загинуло та було поранено більше 3-х мільйонів солдат, було зруйновано сотні містечок та сіл. Для українців війна була особливо драматичною ще й тому, що галичани і наддніпрянці змушені були протистояти одні одним у арміях ворогуючих сторін. З українських губерній до армії Російської імперії було мобілізовано 4 мільйони солдатів, 300 тисяч українців-русинів служили у цісарському війську, з них близько 3-х тисяч – у легіоні Українських січових стрільців. Досить часто доля зіштовхувала у безсенсовно жорстокому протистоянні стрілецькі сотні і полки, сформовані з українців та кубанців. Саме так – на взаємне винищення – билися українці за карпатську вершину Маківка та на схилах Лисоні поблизу Бережан.
До честі галицьких українців варто зазначити, що на протязі 90 літ пам’ять про загиблих у світовій війні січових стрільців загалом збережено: майже скрізь у Західній Україні віднайдено та відтворено стрілецькі цвинтарі, з’являється чимало мемуарних публікацій, передаються від покоління до покоління стрілецькі пісні та оповідання.
Гідним наслідування є шанобливе – справді цивілізоване – ставлення до давніх військових поховань австрійської та німецької громадськості. Аби повчитися цьому, варто відвідати військовий цвинтар на околиці буковинського села Звенячин по правому березі Дністра (поблизу містечка Заліщики). Тут поховано близько 12 тисяч вояків цісарського війська – імена більшості з них збережено, цвинтар постійно доглядається дбайливою рукою…
Але ви марно будете шукати поховання тих сотень тисяч солдат, у тому числі і українців, що загинули у подільських степах та на верхах Карпат – “за Веру, Царя и Отечество”. Про збереження їхньої пам’яті особливо не дбали ані польська, ані радянська влада, ані місцеві громадські осередки “Меморіалу”. Як видно, цілком байдуже до них і сучасній Росїї Єльцина-Путіна. В результаті російські військові цвинтарі часів Першої Світової втрачено майже повсимісно.
Ще у 60-70 роки минулого століття великий військовий цвинтар був і у Чорткові. Міські старожили говорили про кількадесят тисяч похованих – в основному солдатів російського війська. Як відомо, у 1915 році тут тривали важкі позиційні бої між річками Стрипа та Серет, у 1916-у саме звідси розгортався до Дністра Брусилівський прорив. Російські військові госпіталі було розгорнуто у кількох адміністративних будинках Чорткова – саме сюди звозили важкопоранених і багато з них залишилося тут – у глухому безіменному забутті.
Минуло дев’яносто років. Усього лиш дев’яносто. І вже ніхто не згадує їх у панахидах, ніхто не намагається відмітити місце їхнього вічного спочинку. Нам, ясна річ, не відновити поруганих прав цих людей. Крім одного – права бути згаданими “незлим тихим словом”.