пошук  
версія для друку
07.10.2004

Огляд публікацій української преси (1- 27 вересня 2004 р).

   

ВИБОРИ

С приближением выборов становится все больше полицейщины в политической жизни Украины, - СПУ

Социалистическая партия Украины (СПУ) распространила заявление, где утверждает, что с приближением президентских выборов в Украине усиливаются уголовные и силовые методы политической борьбы власти с оппозицией. "Теракт на Троещинском рынке Киева правоохранительные органы с удивительной оперативностью списали на политические силы, противостоящие правящему режиму, что очень напоминает ситуацию с провокацией в октябре 1999 года против лидера социалистов в Кривом Роге. В ряде областей правоохранители прибегают к запугиванию и преследованию доверенных лиц и агитаторов за кандидатов в президенты от оппозиции", - говорится в заявлении.

Также Соцпартия обеспокоена массовой выдачей милицией так называемых паспортов прикрытия. Это, по мнению партии, свидетельствует о подготовке к спецоперациям против политических конкурентов нынешнего режима. Также социалисты не смогли не обратить внимание на "назначение представителя олигархических кланов Сацюка на одну из ведущих должностей в СБУ". Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Социалистической партии Украины, местные органы власти по распоряжению Банковой изымают оппозиционную прессу из мест общественного пользования, запугивают и собирают неразрешенные законом данные о подписчиках газет "Сельские вести", "Вечерние вести", "Товарищ".

"Власть на местах создает атмосферу безысходности и мобилизирует весь админресурс для победы на выборах своего кандидата и не чуждается при этом силового варианта. Новым проявлением полицейщины в избирательном процессе стало так называемое совместное заявление Генпрокурора, председателя СБУ и Министра внутренних дел с бездоказательными, клеветническими обвинениями в адрес оппозиционных сил и с незаконными предупреждениями. Создается впечатление, что власть готовится к введению чрезвычайного положения в стране, - заявляют представители СПУ. - Президентская вертикаль сознательно идет на нарушение Конституции Украины и соответствующих законов, втягивает правоохранительные органы во внутриполитическую борьбу, использует их как инструмент запугивания, насаждения страха в обществе, повторения выборов в Мукачево во всеукраинском масштабе. Все это делается вразрез с определенным Конституцией демократическим, плюралистическим статусом украинского государства и направлено на прямое давление на избирателей, отторжение Украины от демократического мирового сообщества".

Фракция Социалистической партии Украины требует немедленного обсуждения ситуации с полицейщиной и подготовкой к силовому варианту избирательной кампании на сессии Верховной Рады, а также рассмотрения отчета Генпрокурора, председателя СБУ и Министра внутренних дел с объяснением мотивов, которые заставляют их идти на нарушение Конституции и законодательства. Соцпартия также призывает поставить на обсуждение отчет временной следственной комиссии по расследованию убийств Георгия Гонгадзе, Игоря Александрова и других резонансных преступлений, "в которых задействованы высшие должностные лица государства".

Депутаты-социалисты считают необходимым создать временную специальную комиссию Верховной Рады Украины для расследования обстоятельств, которые привели к подтасовке результатов назначения на руководящие должности в окружных избирательных комиссиях и для рассмотрения других нарушений избирательного законодательства в ходе нынешней кампании. "Призываем Верховную Раду Украины использовать свой демократический и законодательный потенциал, чтобы провести честные и прозрачные президентские выборы, предотвратить усиление полицейских и уголовных методов политической борьбы, утвердить принципы демократии и свободы в украинском обществе", - говорится в заявлении СПУ.

(ЛIГАБiзнесIнформ, www.liga.net)

 

За наказом влади мiлiцiя прослуховує телефони, збирає досьє на опозицію i плює на закони та права людини. Беззаконня кучмiвської влади викриває підполковник мiлiцiї

Сергiй Кордик, начальник вiддiлу iнформацiйно-аналiтичної роботи управлiння оперативної служби при УМВС України в Чернiгiвськiй областi, пiдполковник

«... Вже в який раз ти збагнув: смiливостi i тут треба не менше, анiж там, на землi Афганiстану... Ти розумiєш, яка велика i небезпечна сила iснує в нашому життi.

Тобi скажуть: «А чи не краще йти «в ногу» з пульсуючим ритмом життя? Не бачити бруду, забути про все гiрке та туманне i частiше посмiхатися, як радять спецiалiсти — психотерапевти. Бо мить життя дуже коротка, а смiх, як вiдомо, створює позитивнi емоцiї.

Але пiдростуть твої син, донька i запитають: «Як жив, тату?» Що скажеш? Промовчиш?... Як би там не було, при рiзних обставинах залишайся людиною».

Цi слова були опублiкованi 14 рокiв тому в газетi «Комсомольський гарт». У своїй статтi «Двобiй» я розмiрковував про подiї в Афганiстанi i в нашому, цивiльному життi. Тодi я не знав, що через 14 рокiв цi слова знову стануть гостро актуальними. Адже сьогоднi над незалежнiстю нашої держави нависла загроза.

Працюючи в державнiй установi, яка має безпосереднє вiдношення до здiйснення державними силами протизаконних i антидержавних заходiв (а чи не повзучий це заколот?), мене та деяких моїх колег охоплює iнодi жах: при збереженнi такого становища в найближчому майбутньому буде страшно називати себе українцем.

 

СДПУ(о) чи злочинне угруповання?

Менi як працiвниковi «озброєного органу виконавчої влади» (перша стаття Закону «Про мiлiцiю») можна констатувати, що Україна перетворюється в тоталiтарну державу в буквальному розумiннi цього слова. Повний контроль державної влади над усiма сферами життя людини увiйшов чи не в найвищу фазу тотального полiтичного невiгластва. I за цiєю тихою диктатурою стоїть зловiсна тiнь СДПУ(о) — партiї, яка не має права зватись партiєю, бо бiльше схожа на злочинне угруповання.

В своїй книзi «Дух i принципи сучасної соцiал-демократiї» лiдер СДПУ(о), глава президентської адмiнiстрацiї В.Медведчук вказує, що найважливiшим є питання «культурно- цивiлiзацiйного вибору» в Українi. Знаючи (володiючи iнформацiєю не вiд когось — така специфiка моєї роботи) про особисту дiяльнiсть Медведчука i активiстiв очолюваної ним партiї, з величезним подивом читаю такi рядки. Можна, виходить, вести Україну у прiрву «культурно»?

У зверненнi пiд гаслами «На нашому прапорi — свобода, справедливiсть, солiдарнiсть» та «Свiтлi принципи соцiал-демократiї» («Деснянська правда») секретар Чернiгiвської обласної органiзацiї СДПУ(о), а нинi ще й глава обласної державної адмiнiстрацiї Валентин Мельничук розшифровує, що це означає: «Свобода розумiється як можливiсть самореалiзацiї людини, визнання її невiд’ємних прав. Справедливiсть — це рiвна свобода для всiх». Гарнi слова. Тiльки от бiда, що ця ж партiя найбiльше про них забуває.

З травня цього року зi столицi надiйшла до таємних служб в уснiй формi вказiвка — перевiрити тих, хто має такi ж прiзвища, як i лiдери опозицiї, на «предмет можливої спорiдненостi з ними» (в чому цi люди завинили, навiть якщо лiдери опозицiї виннi?).

Ось витяг з однiєї з таких довiдок (iнформацiю даю скорочено, щоб не завдати шкоди особам, про яких iдеться). Довiдка пiдготовлена спецслужбами i направлена до Департаменту розвiдувально-пошукової дiяльностi (вiдомство вiдомого генерала Пукача О.П.).

«В селi Жавинка Чернiгiвського району по вулицi Ушинського, 38, розташована територiя пiдприємства, яке належить АТ «Софтсвiт». Дану територiю з промисловими будiвлями придбала директор фiрми Ющенко Тетяна Олексiївна вiдповiдно договору купiвлi, який був складений в лютому 2004 року. (Далi йде опис територiї - ред.). Вiдомо, що усiма справами АТ «Софтсвiт» займається чоловiк директора даного товариства Ющенко Iгор Вiкторович, 1969 р.н., уродженець м.Києва, зареєстрований в селищi Ворзель Київського району по вулицi... Останнiй є директором АТ «Параграф град», має мобiльний телефон, номер...

Ющенко Iгор Вiкторович не є сином народного депутата України, голови Блоку «Наша Україна» Ющенка Вiктора Андрiйовича. Дiтьми останнього є...»

Я, пiдполковник мiлiцiї, запитую себе i громадян України: чи маємо ми право мовчати про отакi неподобства мiлiцiї на вимогу влади? Нi!

Зате пiд прикриттям членства в Соцiал-демократичнiй партiї (об’єднанiй) деякi посадовi особи займаються незаконною дiяльнiстю. Наприклад, за даними внутрiшньої розвiдки в Щорсi дiє товариство з обмеженою вiдповiдальнiстю, назвемо його «А». Директором є Б.Г.Н., що є членом СДПУ(о) i власником АЗС та мережi пилорам. Завдяки впливовим зв’язкам налагодив збут лiсопродукцiї до країн Перської затоки, Латинської Америки. Бiльшiсть пилорам у Щорському районi (а їх бiля 20) пiдпорядкованi якраз Б. або ж виготовляють продукцiю для нього. В iнформацiї управлiння оперативної служби при УМВС у Чернiгiвськiй областi зазначалося, що вирубка лiсу в Щорському районi набрала загрозливого характеру i подальша отака дiяльнiсть цього товариства може призвести до знищення найбiльш цiнних порiд деревини на значних площах. Однак такi вiдомостi в Департаментi розвiдувально-пошукової дiяльностi нiкого не зацiкавили. Чому? Неважко здогадатися — якби така шкiдлива дiяльнiсть велася кимось з опозицiонерiв, то вже не тiльки кримiнальна справа була б порушена, а вже б СДПУ(о) через свої телеканали рознесла б по всiй Українi цi вiдомостi. От так...

«Ми повиннi служити Президенту та Кабiнету Мiнiстрiв, — каже наш «замполiт», пiдполковник мiлiцiї, — бо ми — структура виконавчої влади, а тому наказ для нас — свята справа».

«А якщо сьогоднi накажуть нам стрiляти в людей, у опозицiю, то що ми повиннi робити?» — перепитав я у нього. На що почув: «Ви, Сергiю Iвановичу, апелюєте до антидержавних закликiв i не розумiєте сутi сьогоднiшнiх проблем. I взагалi чи ви вiдповiдаєте займанiй посадi з таким свiтоглядом?». Але ж ми приймали присягу на вiрнiсть народу України, а не злочинним угрупованням, у що перетворилася СДПУ(о). I повиннi виконувати накази в iнтересах України, а не на вiдверту шкоду їй.

... Пригадую, як у листопадi 2002 року напередоднi судового засiдання в Чернiговi по справi «Єдиних енергетичних систем» один з начальникiв податкової служби менi сказав: «Вже давно все там вирiшено, навiть готове рiшення суду, а засiдання — то треба його провести...» А один полковник мiлiцiї, наближений до облдержадмiнiстрацiї, сказав: «З Києва попередили: якщо рiшення Апеляцiйного чернiгiвського суду буде iнше, нiж рiшення Печерського районного, то голови з усiх полетять». Нагадаю, що Печерський районний суд визнав винними усiх осiб, що проходили по справi ЄЕСУ, i за рiшенням президентської адмiнiстрацiї це повинен був пiдтвердити суд i в Чернiговi. Що вiн i зробив.

Але перед тим за пiдписом тодiшнього начальника управлiння МВС в Чернiгiвськiй областi (нинi вiн перший заступник мiнiстра внутрiшнiх справ України — начальник Головного управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю!) Манiна М.Ф. вийшло розпорядження, яке, на перший погляд, нiчого в собi крамольного не мiстить. Але чому ж цей суд привернув таку неабияку увагу апаратiв МВС, СБУ та податкової мiлiцiї? Висновок у розпорядженнi: «Розгляд вказаної справи викликає пiдвищений iнтерес з боку громадян в примiщеннi обласного суду та на прилеглiй територiї, недопущення протиправних дiй у вiдношеннi учасникiв судового процесу (нiсенiтницю сплели в наказi — ред.), - вимагаю:

ВАСМ УМВС (Лебеда А.Ф.) видiлити... 6 спiвробiтникiв судової мiлiцiї — для забезпечення пропускного режиму та ОГП в примiщеннi суду. 10 спiвробiтникiв ОРМШР «Беркут» (у цивiльному одязi), групу захоплення (4 спвiробiтники) та 2 пiших наряди ОБ ППСМ (4 спiвробiтники) — для забезпечення ОГП на прилеглiй до примiщення суду територiї. 20 спiвробiтникiв ОБ ППСМ — в групу резерву, розмiстивши їх у будiвлi Чернiгiвської обласної ради». I далi йдеться про документування можливих «протиправних дiй», схеми оперативного перекриття мiсця проведення суду тощо.

Про працiвникiв СБУ, ОВС, податкової нiчого не сказано, хоч вони пiд час суду теж працювали. Можливо їх замаскували пiд дiльничних iнспекторiв?

Заступник Генерального прокурора каже: «Нiхто не має права критикувати рiшення суду». Можна було б погодитися з цим, якби ж iснували незалежнi суди, а не пiдконтрольнi СДПУ(о) i «головному юристу» В.Медведчуку.

... Якщо, скажiмо, хтось iз громадян ухиляється вiд сплати податкiв або iнших платежiв, законодавство встановлює юридичну вiдповiдальнiсть (стаття 212 Кримiнального Кодексу). А що ж влада? Чи несуть працiвники правоохоронних органiв вiдповiдальнiсть за порушення таємницi листування, телефонних розмов? Коли я проаналiзував матерiали, де зазначенi прiзвища осiб, яких прослуховували без їх вiдома i санкцiї суду, з’ясувалося — за один квартал поточного року на законних пiдставах такi заходи здiйснювалися тiльки щодо чвертi громадян. А три четвертих слухали незаконно! Тут є не лише ознаки злочину, передбаченого статтею 163 Кримiнального Кодексу, а й найгрубiшi порушення статтi 31 Конституцiї України. Протизаконно зiбрана iнформацiя надається посадовим особам, за вказiвкою яких i виконуються подiбнi заходи. Таких слiдiв ви майже не знайдете, якщо захочете щось довести в судi. Менi, як працiвниковi специфiчного пiдроздiлу, вдалося вирахувати це за списками, якi вдалося роздобути.

Треба визнати, що сьогоднi влада в Українi полiтично -кримiнальна, бо в її дiях є ознаки злочинiв, передбачених Кримiнальним Кодексом. Ця полiтична оргiя пронизана зверху донизу, вiд великих начальникiв до маленьких...

«Ви ж думайте, — кажуть сьогоднi вiзитери з Києва - високi посадовцi, полковники та генерали, — якщо завтра прийдуть до влади опозицiонери, то i ми i ви позбудемося посад. Ви це розумiєте?» Оце державний пiдхiд державних мужiв! А звiдси i шалений терор до опозицiї, залякування, придушення полiтичних противникiв...

«Пробачте менi цю країну:

Я ж вирiс у нiй не навмисне,

Я в нiй ненавмисне i згину,

Коли вже не вистачить кисню.

Вiд неї нiкуди не дiнусь,

Бо всюди, де я тiльки є,

Країна пролазить крiзь кожну шпарину

i до пiдошов дiстає».

Цi слова чернiгiвського журналiста Олексiя Маслова (журнал «Лiтературний Чернiгiв») вiддзеркалюють стан жахливої реальностi. Мабуть, у всiх державах спецслужби збирають iнформацiю про настрої людей, їх проблеми, особливо стан кримiногенної ситуацiї. Але в нормальнiй державi для цього дiють гласнi iнституцiї. А в нашiй пiд виглядом таких заходiв творяться «чудеса».

Наприкiнцi квiтня до всiх обласних i територiальних управлiнь МВС направлена шифротелеграма за № 5068 про недопущення появи "листiвок провокацiйного характеру" та "встановлення суб’єктiв пiдприємницької дiяльностi, яка пов’язана з друкованою продукцiєю". А ще перед виборами 2002 року завiтали бригади МВС до пiдпорядкованих пiдроздiлiв з метою зiбрання усiх опозицiйних газет, буклетiв тощо. Як ви гадаєте — для чого? А що, через кiлька днiв вийшли масовим тиражем матерiали, зiбранi спецслужбами, у фальшивих газетах, якi мали вигляд справжнiх. Пам’ятаю, як один з керiвникiв цих бригад сказав:" Наше керiвництво нi до чого саме не додумається, тiльки їздить в Росiю та переймає iх досвiд".

Але бiльший цинiзм керiвництва мiнiстерства внутрiшнiх справ виявився пiсля того, як вийшла вказiвка вже пiсля виборiв (у вiдповiдь на звернення В.Ющенка) провести роботу, щоб встановити осiб, якi причетнi до випуску фальшивих газет.

На початку березня 2002 року виходить у свiт такий собi анонiмний "iнтернет- вiсник" "Чиста правда", де вказано, що це самвидав, тираж 500 примiрникiв, автор та видавець Iван Андрiєнко (прiзвище та iм’я вигаданi). В ньому розповiдається про давнього та заклятого ворога чернiгiвської влади Миколу Рудьковського. Усi факти про нього були зiбранi спецслужбами по всiй Українi — вiд дiда-полiцая до дiяльностi народного депутата.

Пройшов деякий час. В Чернiговi з’являються знову випуски "Чистої правди" iз зазначенням того ж неiснуючого автора, але з протилежним змiстом. Чого вартий епiграф "Если Украиной будут править "чуки", то ей скоро будет "гек"!" Чернiгiвська влада оговтатися не могла вiд iнформацiї, що була на шпальтах цього видання. Не знаю скiльки там правди, але розповiдається про темнi справи посадовцiв обласного масштабу. Логiчно можна припустити, що останнi випуски — помста Рудьковського владi у вiдповiдь.

Пiсля появи цих листiвок вiд мiсцевої влади керiвництво усiх силових вiдомств отримало особливо важливу вказiвку:"Знайти i знешкодити!" Якби порахувати, скiльки державних коштiв витрачено на всi заходи в пошуку "злочинцiв", включаючи заробiтну плату, що повиннi отримувати правоохоронцi за розкриття злочинiв i пошук справжнiх злочинцiв. За цi кошти можна було б вiддати увесь борг пенсiонерам ОВС в областi, а не призупиняти дiю указу Президента наказом (!) начальника УМВС областi за № 334 вiд 30 квiтня з метою погашення заборгованостi за рахунок президентської надбавки особовому складу органiв внутрiшнiх справ. До речi, така надбавка чи не найменша саме в Чернiгiвськiй областi.

Пiд патронатом керiвникiв облдержадмiнiстрацiї ("героїв" листiвок) були органiзованi "оперативно-розшуковi заходи" з порушенням Конституцiї та законiв. В демократичнiй державi правоохоронцi перевiрили б спочатку достовiрнiсть опублiкованої iнформацiї, а потiм уже, якщо б це був наклеп, здiйснювали б вiдповiднi до закону заходи. Але ж ми тут, i подiї розгортаються по-нашому...

Через кiлька днiв з моменту надходження вказiвки "фас!" органами була отримана iнформацiя, що начебто двi молодi жiнки виносили з банку такi листiвки... За ними пiдключено працiвникiв "наружки", якi досить вправно прийняли пiд спостереження цих жiнок i встановили мiсця їх проживання. На другий день пiдключились працiвники оперативної установи, якi зiбрали про цих жiнок "цiкаву iнформацiю". Але ж цього мало — треба ще вийти на тих, хто займається органiзацiєю друкування листiвок. Тож правоохоронцi вдалися до такого, що навiть менi стало моторошно.

(До речi, для зацiкавлених "колег" — фото та iншi документи анi вдома, анi на роботi я не зберiгаю i при собi не ношу. Це на випадок проникнення до мого житла або ймовiрного нападу у пiд’їздi чи мого падiння будь-де. Знаходяться вони у надiйному мiсцi).

Наведу лише фрагмент з одного "оперативного" документа за номером 23)3001 вiд 14 квiтня 2004 року:" В мiстi Чернiговi на другому поверсi дев’ятиповерхового будинку № 7а по вул. Стахановцiв в однокiмнатнiй квартирi проживає без реєстрацiї майже рiк С.М.I. (в документi — повнiстю), 1983 року народження... За даними А. (джерело iнформацiї) вона значиться прописаною за адресою... За мiсцем проживання веде звичайний, дещо прихований спосiб життя. Працює касиром — контролером в банку "Д". Неодноразово висловлювалася сусiдам, що є прихильником виборчого об’єднання "Батькiвщина", яке очолює Юлiя Тимошенко..." Цей документ мiстить iнформацiї на 2,5 сторiнки.

А документ № 23)3007 мiстить данi ще про одну особу, яка "пiдтримує зв’язки з С.М.I.". А тепер — витяг з пункту 59 оперативного зведення (подiя зареєстрована за № 6609) вiд 20 квiтня — пройшло кiлька днiв вiд початку оперативних комбiнацiй:" ... При перерахуваннi грошей в iнкасаторськiй сумцi 13)2, закрiплена за вiддiленням банку "Д", виявлено вiдсутнiсть 2390 доларiв США. Проведеною перевiркою встановлено, що iнкасаторську сумку комплектувала, закривала, пломбувала, готувала супровiднi документи касир-контролер С.М.I. 1983 року народження... Перевiрка показала, що пломби на сумцi не порушенi, механiчних пошкоджень сумка не має".

Здогадатись, що було зроблено, не важко — в правоохоронних органах є досить добрi спецiалiсти... Здогадатись би одразу потерпiлiй сторонi та направити залишки цiєї пломби на експертизу. Та звiдкiля цивiльним особам про такi штучки знати...

"Отож признавайся, дiвчино, як хочеш, щоб все було нормально, — звiдкiля ти взяла листiвки?" — саме для цього i здiйснювалися заходи оперативникiв. А я саме пригадав слова колишнього начальника моєї служби, полковника мiлiцiї, який би ще працював та вимушено пiшов на пенсiю:" Ой, буде страшне, що ти навiть уявити собi не можеш! Те, що було до цього — "квiточки".

 

 

Сучаснi уроки патрiотизму з точки зору влади

Передi мною — доповiдна записка про мiтинг, присвячений освяченню пам’ятного знака — хреста та перепохованню решток козакiв, якi виступили проти росiйських окупацiйних вiйськ Меншикова. Детально зафiксовано хто присутнiй, кiлькiсть, якi газети поширювалися (в тому числi i "Сiверщина"), описаний хiд мiтингу. Здiйснено негласне вiзуальне спостереження за ходою iз застосуванням спецiальних технiчних засобiв. Все це навiть незважаючи на численну присутнiсть народних депутатiв на чолi з Вiктором Ющенком. Треба сказати, що спецслужбами СБУ, ОВС та податкової мiлiцiї постiйно здiйснюються такi заходи "по вiдслiдковуванню кримiногенної ситуацiї та охорони громадського порядку".

Не треба бути спецiалiстом, щоб зрозумiти, що в дiях опозицiйних сил, якi в гетьманськiй столицi Батуринi вiдкрили пам’ятник, аж нiяк нема реальної загрози для порушення суверенiтету, територiальонї цiлiсностi, обороноздатностi держави, її безпеки. Зате пiсля аналiзу зiбраних матерiалiв голова обласної державної адмiнiстрацiї В.Мельничук у владних газетах розповiдає про "вагомий внесок" його особисто та влади у розбудову Батурина.

Зате натхненно, в потi чола, трудився обласний лiдер СДПУ(о) на грошi з державної казни, органiзовуючи помпезнi урочистостi у Сенькiвцi. Спецiальний випуск газети УМВС в Чернiгiвськiй областi "Кримiнал, обов’язок, право" друкує "пегасiвськi перли" пiдполковника мiлiцiї Раїси Дейкун:"Гей, слов’яни, стрибай до купи. Укупi й батька легше бити..." У цих рядка так i витає "совєтський" дух, який спонукає до зради ("убий батька свого, чоловiка заради iдеї" — з радянської класичної лiтератури, вважай — дiйсностi)...

А на наступнiй сторiнцi вставкою однiєї лiтери в своє прiзвище Раїса Дзейкун, нiби пiдкреслюючи особливу iнтернацiональнiсть, переживає: "Расiя. Україна. Беларусь. Я кожну шкодую, за кожную малюсь, да кожнай з вас усё жыцця тулюсь". От саме з-за такої позицiї багатьох українцiв наша Україна i не може по-справжньому стати незалежною державою. Бо в дiйсностi можна по-доброму ставитися до рiзних країн, але любити можна лише одну. Це як матiр свою, яка у кожної людини одна...

Усi сторiнки мiлiцейської газети пронизанi хворобливим потягом до "об’єднання слов’янських народiв".

А тепер порiвняйте, як влада вiдзначає роковини трагедiї в Батуринi i свято в Сенькiвцi. Куди йде отака "українська влада"?

Зате вона страшенно боїться всього, що можна вiднести до нацiонально- патрiотичного напрямку. Так начальник управлiння СБУ в областi В.Колесников своїм розпорядженням № 5)7562 переживає за комунiстiв — щоб пiд час проведення їх акцiї не завадили противники комунiстичних iдей. Ми вiдстежуємо борцiв за волю України, яких влада називає екстремiстами. А як вона назве їх завтра? В Росiї онде чеченцi теж перейшли з екстремiстiв у розряд бандитiв...

"А ти не боїшся, — знаючи про "добрi" справи спецслужб, сказав менi вiдверто мiй добрий знайомий з iншої служби, — що тебе можуть зразу ж "накрити", або сiм’ї щось заподiяти?" Я вiдповiв, що, звичайно, боюсь, але якщо нинiшня неукраїнська влада буде i далi так дiяти, то Україна згине. Тож мовчати не можу. Я знаю, що в силових структурах багато чесних, порядних працiвникiв та, на жаль, система так створена, що за одне лиш слово можуть або звiльнити, або пiдлаштувати халепу... Та хочу нагадати собi i колегам: примиренство зi злом — це спiвучасть у злочинi.

Пригадую, як я ще перебував на посадi начальника чергової частини, нам треба було по зiбранiй розвiдкою iнформацiї передати до Департаменту оперативної служби МВС iнформацiю про виїзд нацiоналiстiв з Чернiгова. Вiд нас вимагали описати їх одяг, кiлькiсть прапорiв, плакатiв, характернi ознаки, щоб у Києвi затримати. На пiдтвердження — витяг з документа СБУ, адресованого тодiшньому начальнику мiлiцiї Манiну М.Ф.:"За отриманими даними представники обласного осередку УНА —УНСО, загальною кiлькiстю близько 15 осiб, виконуючи вказiвку лiдера асамблеї А.Шкiля мають намiри виїхати до Києва для участi в акцiї пiкетування примiщення Адмiнiстрацiї Президента України з вимогами звiльнення з- пiд варти всiх активiстiв "самооборони", якi на сьогоднi ув’язненi у зв’язку з участю у вiдомих подiях 9 березня 2001 року. Одночасно керiвники чернiгiвської мiської органiзацiї УНА — УНСО Олександр Бондарiв та Павло Пащенко планують залучити до участi в зазначеному заходi представникiв мiсцевої не легалiзованої органiзацiї "Тризуб" (лiдери — Андрiй Петренко та Микола Жогалко). Враховуючи викладене, просимо вжити вичерпних заходiв по недопущенню виїзду екстремiстськи настроєних представникiв зазаначених структур до м.Києва..." У нас що, заборонено вже вiльне пересування по країнi? Заборонено мiтингувати i висловлювати свою думку публiчно?

А тепер, для порiвняння, iнший приклад. Коли в Києвi проходила акцiя соцiалiстiв — "прогресивних", черговий спецпiдроздiлу зателефонував до вiддiлу адмiнiстративної служби мiлiцiї, де отримав таку вiдповiдь:"А чого це ви цiкавитеся цими людьми? Це ж не опозицiя! Вони за возз’єднання з Росiєю..."

Влада у працiвникiв усiх силових структур формує замасковану любов до iншої держави — держави, яка завжди поневолювала iншi народи, для полiтики якої i сьогоднi характернi нацiональне чванство, егоїзм. Зрозумiло, що КГБ тi iншi структури колишнього СРСР намагалися знищити українських патрiотiв, але чому це робить начебто українська влада?!

Вшанування 9 березня великого українського поета Тараса Шевченка, що проводить товариство "Просвiта", завжди проходить пiд пильном оком спецслужб. Зате в Росiї рiчницi О.Пушкiна вiдзначає влада не полiцiйними заходами, а надає вшануванню поета великої державної ваги.

— Були присутнi нацiоналiсти? — запитує молодих працiвникiв, якi повернулися iз завдання вiд пам’ятника Т.Шевченку, заступник начальника розвiдувальної служби.

— Та ми ж їх не знаємо,— вiдповiли хлопцi без досвiду.

— Як не знаєте! Вас що, не iнструктували, що їх всiх треба встановити? — зарепетував той. Встановити — це взяти пiд вiзуальне спостереження з установленням мiсця проживання з подальшим проведенням розвiдувальних заходiв.

— Телепнi, а прапори їх були? — сердито гримає заступник начальника з освiтою викладача працi в середнiй школi.

— Ну, був один, здається, червоно-чорний, — знехотя вiдповiв старший групи.

— Так це ж вони i були... — резюмував заступник начальника з класичним прiзвищем.

 

Влада пiд контролем СДПУ(о)

Нашi служби збирають iнформацiю не тiльки про нацiоналiстiв. Але й про всiх, хто при владi. 1 та 15 числа кожного мiсяця в Київ iде iнформацiя про полiтичнi уподобання керiвникiв районiв, мiст, установ. Ось документ, де вiдслiдковано, що, скажiмо, голова Деснянської райради лише пасивно пiдтримує Кучму, як i начальники управлiнь соцiального захисту населення Деснянського району Нiна Юрченко, i Новозаводського Леонiд Майора та ректор технологiчного iнституту Олександр Денисов. А прокурор мiста Микола Колесник взагалi, виявляється, посмiв бути стороннiм спостерiгачем, за що рекомендовано з ним провести особисту виховну бесiду. I за прокурором слiдкують... А директор юридичного коледжу Василь Кубрак взагалi наважився пiдтримувати Мороза, а директор Будинку культури Петро Закупра — Марчука. Дiсталося й лiкарям Миколi Дейкуну, Вiктору Виноградову, Оленi Логвиненко — усунулися вiд пiдтримки дорогого Кучми. Багато з тих, хто не пiдтримував Кучму, позбулися своїх посад. Це демократiя по-українськи.

Сьогоднi для чернiгiвських соцiалiстiв партiї Мороза стало, на жаль, завдання усунення з посади мiського голови Олександра Соколова. Я не маю жодних симпатiй до цiєї людини (кому сподобається його iнiцiатива про пiдвищення тарифiв на водопостачання!), але хочу, щоб люди знали правду...

Отож, маючи деяку iнформацiю, у мене складається враження, що кампанiя проти Соколова спланована владою. Можливо, мiський голова чимось не догодив головi обласної органiзацiї СДПУ(о) В.Мельничуку? Якби цього не було — не залучалися б деякi працiвники спецслужб для вiдслiдковування окремих епiзодiв приватного життя мiського голови...

I може iнiцiатива про пiдвищення тарифiв є тактичним кроком "iншої" влади, направленим на дискредитацiю мера? Останнiм часом активiзувалася дiяльнiсть спецслужб рiзних структур проти деяких депутатiв мiської ради, якi є симпатиками опозицiї або можуть ними бути.

 

Пiдпал офiсу партiї

У мене нема жодних пiдстав звинувачувати якусь структуру у пiдпалi офiсу НРУ в Прилуках у квiтнi цього року. Хто це здiйснив? Я не знаю. Але працiвниками однiєї з оперативних служб УМВС областi було зафотографовано мiсце розташування офiсу та прилеглої до нього територiї ще за кiлька днiв до подiї, що сталася. Можливо, це звичайний збiг обставин? Бо детальне вивчення мiсць, де знаходяться аналогiчнi примiщення, про що я вже вказував, вiдбувалися у тi днi в усiх регiонах держави. Такi фото i описи офiсiв та iнших примiщень, що належать опозицiйним силам, знаходяться на даний час у спецiальних теках спецслужб.

До речi, за пiвтора тижнi до стрибкiв цiн на нафтопродукти вiд керiвництва столичного Департаменту надiйшла термiнова вказiвка —вiдслiдкувати ситуацiю щодо забезпечення нафтопродуктами, дати iнформацiю про власникiв автозаправочних станцiй, встановити хто з них яку полiтичну течiю пiдтримує, особливо звернути увагу на тих, хто симпатизує опозицiї. Довiдка з Чернiгова була складена на 19 аркушах з додатками.

 

Вибори i рейтинги

Розвiдка збирала об’єктивнi данi перед виборами 2002 року — якби влада не чинила всiляких "штучок", то результат виборчого блоку "Наша Україна" дорiвнював би нашим даним — 32 вiдсотки.

I тепер проводиться опитування з урахуванням всiх потрiбних соцiальних характеристик i окремо по населених пунктах. Отже станом на 29 червня за Вiктора Ющенка готовi голосувати 29,2 вiдсотка виборцiв, за Вiктора Януковича — 16,9, за Петра Симоненка — 11,8, за Олександра Мороза —8,5, за Наталiю Вiтренко — 1,9, а не визначилися ще трохи бiльше 17 вiдсоткiв.

Якщо проаналiзувати усi данi з початку опитувань, то в тих районах, де лiдирували кандидати вiд опозицiї, у керiвникiв владних структур виникли проблеми з мiсцем роботи. Можу прогнозувати, що лiдер мiсцевої органiзацiї СДПУ(о) залишиться керувати до виборiв, якщо додатковi заходи вплинуть на зменшення рейтингу Ющенка. Хоча треба зауважити, що за вказiвкою з обласної адмiнiстрацiї такi рейтинги таки i знижуються спецiально для Києва. Але наш регiон вперто просувається до європейського вибору, готуючись голосувати за Ющенка, попри шалений опiр влади.

... Чим далi, тим все частiше проводжу паралель мiж ерою комунiстичної партiї i владою СДПУ(о).Оця робота спецслужб по збиранню iнформацiї про опозицiю, контроль за їх дiями, втручання в особисте життя громадян, фабрикацiя справ нагадує часи ЧК-НКВД- КГБ. Хотiлося б нагадати, що збирати iнформацiю таким чином, як це робиться зараз, за особами, що не є пiдозрюваними у здiйсненнi злочинiв та стосовно яких нема достовiрних даних щодо їх протиправної дiяльностi, — забороняється. Бiльше того — окремi обмеження прав i свобод громадян можливi лише за рiшенням суду. Наскiльки менi вiдомо, нема жодного такого рiшення жодного суду щодо народного депутата Владислава Атрошенка, голiв обласних органiзацiї Української народної партiї Володимира Ступака, "Батькiвщини" Валерiя Дудка, НРУ Вiктора Лабазова, керiвника представництва "Оболонi" в областi Василя Пустовiта та багатьох iнших, на кого сформованi i переданi до Києва цiлi досьє.

... Я розказав ще не все, але все записав. Тому будь-якi "пригоди" зi мною не зупинять поширення правдивої iнформацiї. Я знаю, що НАЦIЯ, ДЕРЖАВА, БАТЬКIВЩИНА — цi слова для кожного патрiота України повиннi бути в цей страшний час молитовними. Молимося i дiємо, бо час настав!

(“Сіверщина”, м. Чернігів, №32, 6 серпня 2004 р.)

 

 

 

Темники для міліції Про їх існування заявляє штаб Ющенка. МВС рішуче протестує

Анна Іриніна

Центральний штаб Віктора Ющенка заявив, що "МВС формує на місцях так звані групи з відпрацювання сценарію "Президент-2004", до яких входять представники УБЕЗу, УБОЗу, громадської безпеки". "Ці групи виконують розпорядження МВС, які надходять факсами з центру без жодних реквізитів, вихідної реєстрації", - такі пояснення дав журналістам заступник керівника центрального штабу В. Ю. Тарас Стецьків і для переконливості продемонстрував взірець, як він назвав, "ментівського темника".

Факсовий папір без підпису рекомендував керівникам МВС на місцям до виконання шість пунктів настанов. Серед них, зокрема, вивчати рейтинги кандидатів у Президенти, відвідування кандидатами населених пунктів тієї чи іншої області, зміст зустрічей з виборцями. Так буцімто міліціонери вже перекваліфікувалися в соціологів. А головне, про що наказують "темники", - створювати спротив опозиційним силам, наприклад, не допускати можливостей розміщення біг-бордів опозиційних кандидатів, "виявляти "дворушників", які, працюючи в органах державної влади та самоврядування, надають підтримку опозиційним силам", "встановлювати кур’єрів, які транслюють з Києва та інших міст України готівкові кошти та агітаційну продукцію", а також знаходити, де друкуються газети, листівки та інша агітпродукція – і "вживати заходів з недопущення їх друку". "Темник" наостанок містить контролюючу настанову: звітувати про "позитивні приклади проведеної роботи".

Оприлюднений паном Стецьківим папір збурює уяву і доводить, що держава, в якій ми живемо, стала поліцейською. Проте МВС так не вважає і спростовує дані "Нашої України". "Такі, з дозволу сказати, документи могли б бути написаними на будь-якій кухні людиною, не позбавленою (...) уяви. Причому тут міліція!", - обурився в ефірі ТРК "Ера" заступник речника МВС Ярослав Мазуркевич і назвав "людей, які використовують подібні методи", "політичними блазнями". Пан Мазуркевич слушно відзначив, що "цей так званий документик не має жодних реквізитів, реєстраційного номера, підпису, навіть якоїсь згадки про міліцію". Так само, додамо, як і телевізійні "темники" не мають адресності, але щодо останніх, то всі знають, яка в них криється реальна сила і незаперечність до виконання.
 
("Україна молода", 2004.09.10 12:02,
http://www.umoloda.kiev.ua/number/261/113/9300/)

 

 



Люди в погонах відверто агітують вояків і держслужбовців за провладного кандидата
Іван Леонов

"Якщо не Янукович, то хто?", "Всі офіцери повинні пропустити цей вибір через серце і стати агітаторами", "Інший не наведе порядку в Збройних силах", - з такими гаслами по-кавказьки темпераментно звертався до присутніх голова Координаційної ради при Президентові України з питань соціального та правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей Вілен Мартиросян. Своє красномовство він демонстрував у п’ятницю під час засідання згаданої коордради.

З самого початку стало зрозуміло, що питання військової і пенсійної реформ, соціального захисту військовослужбовців були внесені до порядку денного лише так, для наповнення, а головними є зовсiм iншi питання - "Участь представників людей в погонах у виборчому процесі 2004 року" та "Прийняття звернення до громадян України по підтримці кандидата в Президенти Віктора Януковича".

Порівнюючи виборчий процес з мінним полем, де дуже легко помилитися (вибуху не станеться, лише якщо йти пліч-о-пліч з Януковичем), генерал-лейтенант Мартиросян досить оригінально пояснив кримінальне минуле Прем’єр-міністра.

Виходить, що лякатися зеківського досвіду не слід, бо майже кожен справжній чоловік в юності мав проблеми з правоохоронцями. "От і я генерал, а в молодості мав приводи до міліції", - несподівано згадав гріхи минулого пан Мартиросян. Члени Координаційної ради з регіонів, заступники голів облдержадміністрацій і представники керівництва силових структур з усіх регіонів лише скромно мовчали й копирсалися в пам’яті. А самого генерала така відверта агітація державних службовців ані трохи не бентежила. Бо, на його думку, агітувати військових та силовиків не може ні міністр оборони Євген Марчук, ні міністр внутрішніх справ Микола Білоконь, а ось він, Вілен Мартиросян, може, бо очолює громадську організацію. Нагадаємо, що свого часу Євген Марчук називав одним зі своїх головних завдань захист Збройних сил від політизації, при цьому натякаючи, що якщо адмінресурс в армії й матиме місце під час голосування, то не дуже ефективно - призов же постійно скорочується.

Натомість атмосфера в армії та силових структурах уже давно є заполітизованою. У радника Прем’єр-міністра з питань оборони та правоохоронних органів Івана Біласа є навіть власна формула перемоги. На його думку, якщо взяти всіх, хто в погонах (діючих та офіцерів у відставці) членів тих політичних партій, які за "Я", плюс членів їх сімей, плюс друзів та знайомих, яким треба допомогти "правильно" визначитися, то в сумі армія та силовики матимуть ще в першому турі Верховним Головнокомандувачем (тобто Президентом) саме Януковича.

Що тут скажеш, цікава тактика в генерала Мартиросяна, оригінальна стратегія в пана Біласа, тільки от живої сили для активних "військових" дій у передвиборчій кампанії, мабуть, не вистачає. Бо, незважаючи на те, що всі присутні на засіданні в дусі совдепівського "одобрямсу" одностайно проголосували за прийняття звернення до громадян України з підтримки кандидата від влади, в кулуарах автору цих рядків від багатьох доводилося чути протилежну думку і не зовсім схвальні відгуки на адресу Прем’єра.

Мабуть, правий був у деяких прогнозах пан Білас, "що може бути й таке, коли ми з вами говоримо, підтримуємо свого кандидата, а як до діла доходить (під час виборів. - Авт.)... результату немає". Воно й зрозуміло, субординації та дисципліні під час вільного волевиявлення місця немає.
 
("Україна молода" 2004.09.14 12:02,http://www.umoloda.kiev.ua/number/263/113/9380/)

 

Газета “Луганчане”, которую только что отказалась печатать областная типография, сообщала недавно, что в одном из сел Кременского района тамошний начальник публично объявил всем селянам: “Если хоть одна б... не проголосует за Януковича, всех закопаю!”. Подобные случаи не единичны не только на Луганщине
Николай Козырев

Режущая глаза потеря чувства меры и моральной вменяемости при сборе подписей и проведении митингов в поддержку Януковича говорит о том, что его штаб принял избирательную стратегию “тоталитарного консенсуса” — создания видимости широкого “общественно-политического единства” вокруг “центрального ядра” из коррумпированной административной бюрократии, еще более коррумпированных силовых органов и теневого капитала.

Манифестация этого единства на первом этапе избирательной кампании прошла успешно. Собрать подписи хоть четырех, хоть шестнадцати миллионов избирателей в поддержку власти среди “подданных” — дело плевое: те, кто живет за чертой бедности, объективно лишены не только хлеба с маслом, но и гражданского достоинства. А потому “по умолчанию” становятся объектом циничной манипуляции политических проходимцев.

Общество недооценивает эффективность этой стратегии. Пока интеллектуалы чешут языки по поводу криминального прошлого Януковича и утешаются иллюзией якобы сознательно-хитрой и прагматичной “электоральной шизофрении” массового избирателя (который, дескать, пишет “Янукович”, а в уме-то держит “Ющенко”), эта стратегия “тоталитарного консенсуса” способна обеспечить победу Януковичу уже в первом туре. При определенных условиях, конечно. Вот эти условия и хотелось бы обсудить.

Не имея широкой социальной поддержки, кучмисты используют манипуляцию общественным сознанием путем брутально-тотального подавления не только критического мышления, но и элементарной социальной активности. Если коротко, их стратегия манипуляции направлена на достижение двух условий своей гарантированной победы — безжалостного разрушения психической и социальной структур личности массового избирателя и уничтожения того, что еще осталось от неокрепшего гражданского общества.

Страх потерять работу — вот главное оружие манипуляции, которое использует сегодня штаб Януковича. Имею в виду не штаб, который возглавляет Тигипко, назначенный для создания информационного шума, а “теневой генштаб”, скрытый от общественного внимания. Двойные штабы “за Януковича” фактически существуют в каждой области.

Происходит повсеместная апробация страха в качестве инструмента для получения «эффекта удава». Все украинские «кролики» должны замереть от страха и, чтобы не потерять работу, послушно: а) прийти на митинг «в поддержку Януковича», б) расписаться в подписном листе «в поддержку Януковича», в) получить прибавку к жалованью, пенсии и стипендии «от Януковича» и г) бросить в урну бюллетень «за Януковича».

Широкий “тоталитарный консенсус” в пользу власти, не пользующейся доверием граждан, вполне возможен в обществе, деморализованном нищетой и страхом. Вопрос техники — насколько умело нынешняя власть воспользуется этими “исходными данными”. Мы знаем, что техника уже отработана на предыдущих “выборах”. А “исходные данные” для власти — лучшего и желать не надо.

Экономический словарь сообщает: “Семья считается абсолютно бедной, если ее доход менее чем в три раза превосходит уровень, определяемый в качестве издержек на нормальное продовольственное обеспечение семьи”. Хотя в этом определении слово “нормальное” портит четкость изображения бедности, все же оно позволяет кое-что разглядеть в нашей жизни.

Год назад стоимость “продовольственной корзинки” (в “меню” прожиточного минимума), по расчетам нашего правительства, для ребенка от 6 до 18 лет составляла 245,25 грн., для взрослого работника — 190,58. Нетрудно прикинуть, что в этом году, с учетом подорожания горючего и всего остального, усредненная месячная стоимость “корзинки” для семьи из трех человек потянет гривень на 800—900. Помножим на три и получим в среднем 2550. Эта сумма и есть сегодняшняя черта абсолютной бедности украинской семьи из трех человек. А теперь вопрос: многие ли семьи имеют такой доход?

Как известно, “борьба с бедностью” является важным компонентом избирательной кампании Януковича. Политический цинизм ее вдохновителей и исполнителей мало кого смущает, так как в обществе эта тема не обсуждается в силу “искривления” и разрушения информационного пространства в “гравитационном поле” теневого капитала и его теневой власти.

Позволю себе указать на это “искривление” как на фундаментальный принцип указанного выше “тоталитарного консенсуса” и решающее условие возможной победы в первом туре Януковича. Для ясности воспользуюсь литературной аналогией.

В знаменитой повести фантаста Станислава Лема “Непобедимый” описан крайне поучительный для нас опыт столкновения двух цивилизаций — вырождающейся и развивающейся. На некую без признаков жизни “красную планету” высадился отправленный с Земли космический корабль, чтобы найти и спасти не вернувшихся оттуда землян, отправленных ранее в разведывательную экспедицию. Космонавты нашли всех своих товарищей погибшими при непонятных обстоятельствах: никто не имел никаких признаков насильственной смерти. А их целехонький в техническом отношении корабль был в состоянии невозможного хаотического беспорядка. Что же случилось?

Выяснилось, что земляне-разведчики оказались жертвами тамошней «борьбы с бедностью» — все виды живых существ, населявших «красную планету», в условиях угасающей энергии их солнца постепенно истребили друг друга в борьбе за выживание. Победителями оказались какие-то оставшиеся на планете мерзкие кристаллики-жучки, поселившиеся в отрогах гор. Мириады кристаллических «простейших» выжили в ходе деградирующей эволюции благодаря своей уникальной способности. Они могли в случае обнаружения ими любого движущегося существа мгновенно консолидироваться в «тучу», чтобы уничтожить это существо самым экономным и потому обеспечившим выживание способом — покружившись над головой более развитого живого существа, они «стирали» с его мозгов всю информацию. Тот, кто подвергался такой атаке «тучи», мгновенно превращался в дезориентированного идиота, лишенного всякого опыта, и погибал от собственной абсолютной беспомощности. Такими и нашли земляне своих погибших разведчиков. И сами еле унесли оттуда ноги, потеряв половину экипажа.

Мы живем в схожих условиях, когда “простейшие” выродившейся советской цивилизации (те, что подвешивают судей за я..., отрезают головы журналистам, сгоняют всех б... и заключенных для поддержки своего вожака), консолидируясь в “тучу”, атакуют прежде всего информационные органы общества и тем самым завоевывают господствующее положение в Украине. Для полной победы сегодня им нужен свой “президент”, наследующий от предыдущего принцип примитивизации и утилизации социальной жизни в качестве условия своего выживания.

Знаменитая Ханна Арендт, исследовавшая после Второй мировой войны истоки тоталитаризма, писала: “Кризис нашего времени и его осевой опыт выдвинули совершенно новую форму правления, которая как возможность и постоянная опасность, похоже, останется с нами надолго, точно так же, как остаются с человечеством другие формы правления, возникавшие в разные исторические моменты и основанные на разных базисных видах опыта, — монархии, республики, тирании, диктатуры и деспотии, — несмотря на их временные поражения”.

Наш “осевой опыт” последнего десятилетия — опыт изъятия из общественного оборота прежде всего пробившихся к свету ростков свободы предпринимательства и интеллектуального принципа творчества. Это опыт консервации и воспроизводства в новых исторических условиях тоталитаризма после его временного поражения.

Украинский предприниматель во время правления Кучмы сформирован как подневольный источник феодальной ренты для государственных репрессивных органов, обслуживающих “простейших”. А “бегство от свободы”, которое продемонстрировало интеллектуальное сообщество, не могло не закончиться неизбежным — моральным разоружением и капитуляцией перед натиском власти грязных денег. Это сообщество даже не сподобилось дать символическую пощечину “простейшим” за незаконное присвоение ими чужой интеллектуальной собственности — слова “демократический”, которое “туча” добавляет к своим многочисленным “форумам”.

Победа Януковича возможна, если отмеченные выше условия этой победы будут и далее, не встречая препятствий, формироваться по нарастающей. А если еще, как рояль в кустах, подвернется некий ситуативный кризис, его шансы только увеличатся.

Вопрос спасения нарождающейся в Украине цивилизации свободы — это вопрос формирования широкого «демократического консенсуса» в противовес уже оформившемуся тоталитарному. Перед этой задачей диспуты в рядах оппозиционных сил вокруг «политической реформы», «принципиальные позы» отдельных партийных начальников и торги по поводу их «золотых акций» кажутся безответственной хаотической возней мелких лиц, потерявших инстинкт жизни и не понимающих масштаб опасности для страны.

 (“Свобода”, 26-08-2004 18:20)

 

 

Севастопольская правозащитная группа (СПГ) начала осуществлять проект "Свободный выбор"
Елена Грачева

На первой конференции, посвященной началу деятельности правозащитной группы, координатор проекта Дмитрий Витвицкий ознакомил присутствующих с целями проекта "Свободный выбор". Он направлен на обеспечение прозрачных и честных выборов путем осуществления мониторингов избирательного процесса, региональных СМИ, нарушений во время самого голосования. Каждый день любой из избирателей или членов организаций по горячей телефонной линии, а также в офисе общественной приемной может получить необходимую юридическую консультацию по интересующим вопросам о предвыборной кампании. Правовое просвещение населения будут проводить два штатных юриста. Один раз в неделю СПГ предполагает рассылку электронных сообщений в севастопольские СМИ с целью информировать население о ходе подготовки к выборам.

По итогам голосования СПГ выпустит брошюру, где осветит ход избирательного процесса. В ближайшее время будет организовано несколько пресс-конференций по ходу избирательного процесса. Проект реализуется при финансовой поддержке Фонда развития посольства США.

(“Слава Севастополя”, №159, 2 сентября 2004 г.)

 

 

СВОБОДА СОВІСТІ

Сьогодні у Чернівецькій області офіційно діють 1034 і ще близько 100 незареєстрованих релігійних організацій

Роман Клим

Про це повідомив начальник відділу у справах релігій Чернівецької ОДА Василь Настас.

За його словами, щороку кількість релігійних організацій, конфесій зростає на 3-4%. Майже в кожній конфесії є розділення, в тому числі це відбувається у протестантському середовищі, де діляться церкви на окремі групи і так далі. Але вони всі нормально співіснують зі всіма конфесіями. Окремі релігійні організації не бажають реєструватися через страх перед контролем з боку влади. На думку В.Настаса, такий контроль є необхідним для захисту громадян, які можуть постраждати від можливого деструктивного впливу.

(“Час2000”, м. Чернівці”, №27, 1 липня 2004 р.)

 

 

МІЖЕТНІЧНІ ВЗАЄМИНИ

ВКиеве возле синагоги Бродского был избит раввин Хаим Пиковский

Вечером 11 июля неподалеку от Центральной синагоги имени Бродского в центре Киева был избит раввин Хаим Пиковский — руководитель иешивы (высшая еврейская религиозная школа). Когда он шел в синагогу в одежде ортодоксального раввина, к нему подошли несколько человек. После многочисленных оскорблений они ударили Хаима по лицу и начали избивать. Как сообщает MIGnews.com, главный раввин Киева Моше Реувен Асман в понедельник обратился в МВД с информацией об этом.

Но, как рассказал "ФАКТАМ" начальник Центра общественных связей ГУ МВД Украины в Киеве Дмитрий Андреев, на утро вторника ни в главк, ни в одно из райуправлений столичной милиции подобное заявление не поступало.

Кстати, это не первое нападение на верующих евреев возле синагоги. Так, 28 августа прошлого года несколько человек, вышедших из джипа, избили до потери сознания гражданина Израиля раввина Ури Фанштейна, которого пришлось госпитализировать в Институт нейрохирургии. А 13 апреля 2002 года группа хулиганов после футбольного матча напала ни синагогу, где заканчивалась вечерняя молитва. Тогда избили заместителя и сына главного раввина, а в здании камнями выбили окна. В прошлом году организатор этого нападения Дмитрий Волков по кличке Демьян и двое его товарищей осуждены к четырем, двум с половиной и двум годам лишения свободы.

(«Факты», 14 июля 2004 г.)

***

Инцидент случился, когда потерпевший, вместе с двумя дочками, шел в синагогу. Нападение совершили четыре человека.

Потерпевший избегает контактов с прессой. "Перед тем как начать избивать, они обозвали его "жидом", — сообщил главный раввин Киева Моше-Реувен Асман в комментарии для "Сегодня". Он также сказал, что милиция Печерского района расследует это дело.

(“Сегодня”, №154, 13.07.2004)

Глава Государственного комитета по делам национальностей и миграции Геннадий Москаль уверен, что разжиганию межнациональной розни в СМИ нужно и можно поставить надежный заслон. Во всяком случае он заявил об этом во время круглого стола с журналистами ИД «CN-Столичные новости»

— Как бы вы оценили результаты последней переписи населения? Прекратился ли выезд наших сограждан за рубеж?

— Во время переписи населения в Советском Союзе национальность определяли просто: человек предъявлял паспорт, и если там было написано «русский» или «еврей», то и соответственно фиксировали национальность. В 2001 году в Украине впервые перепись основывалась на самоидентификации, то есть каждый человек сам называл свою национальность, и никто не имел права усомниться в правдивости этой информации. Часть людей при ответе на вопрос о национальности предпочла скрыть истину. Так, при переписи в 2001 году себя как евреи идентифицировали 103 тысячи человек. На самом деле их больше, примерно 170 тысяч. Следующая перепись должна состояться в 2011 году. Думаю, картина будет во многом иной. Прошлые страхи изживаются, люди заинтересовались генеалогией, отыскивают свои корни. Так что, не исключено, многие через десять лет на этот вопрос ответят по-другому. Мы считаем, что эмиграционный бум, охвативший постсоветское пространство после распада СССР, закончился и ситуация с народонаселением стабилизировалась.

— То есть выезжать прекратили. А как ситуация с мигрантами. Вроде бы Украина сегодня полнится выходцами с Кавказа…

— В целом численность населения Украины сократилась. Уменьшилось количество украинцев, но та же картина с численностью россиян, белорусов, венгров и представителей всех других национальностей, проживающих в Украине. За счет самоидентификации может показаться, что кого-то стало больше в процентном соотношении, но на самом деле всех стало меньше. Исключением являются разве что азербайджанцы и армяне, потому что Украина приняла очень много беженцев. Эти люди выбрали Украину как страну, на их взгляд, наиболее безопасную для проживания. Им здесь нравится отношение ко всем национальностям. У нас есть беженцы из из районов грузино-абхазского, грузино-осетинского, молдавско-приднестровского конфликтов.

— Чем тогда объяснить, что не появляются статьи, например антиазербайджанской, антиармянской направленности, а ксенофобских — пруд пруди?

— Знаете, сегодня больше статей, направленных против россиян и евреев. Бывает, по полякам пройдутся, ромам, крымским татарам…

— Хотим спросить вас как главу госкомитета: до каких пор будут появляться антисемитские публикации в газете «Сільські вісті»?

— Эти публикации уже переполнили чашу терпения и правительства, и государства, и общественности в целом. Если бы такие публикации появились в газете с тиражом две-три тысячи, то, может быть, они и остались бы незамеченными. Но «СВ» — самая массовая газета, поэтому игнорировать подобные публикации просто невозможно.

— Что надо делать?

— Надо срочно менять законодательство.

— А профессоров не надо менять?

— Нет, профессоров менять не надо, просто кое-кому следует сменить профессорскую мантию на тюремную робу. Но чтобы это сделать, надо иметь хорошее национальное законодательство. Недостатки существующего сразу проявились, как только всплыли проблемы межнациональных отношений, с чем раньше мы не сталкивались. В первую очередь нуждаются в модернизации законы об информации, об издательском деле, о печатных СМИ. Должна быть установлена административная, а также ужесточена уголовная ответственность. Мы начали подготовительную работу. Через комитет Совета Европы по проблемам ксенофобии, антисемитизма и расовой нетерпимости запросили все европейское законодательство по этой проблеме. Сейчас осуществляем перевод этих документов с английского языка на украинский.

В стране проживают представители 134 национальностей, каждая достойна изучения, внимания, уважения. Почему такая предвзятость проявилась именно по отношению к евреям? Человек всю жизнь занимался украинским языком и литературой. Может, у него это очень хорошо получалось, так пусть этим и занимается.

— А госкомитет как на это должен реагировать?

— Программой деятельности правительства на 2004 год предусмотрены меры противодействия национальной нетерпимости в любых проявлениях. Эти задачи возложены на наш комитет. Мы подготовили уже двенадцать исков к газете «Идеалист», обращались в Верховный суд, во Львовский областной суд. В Лычаковском райсуде Львова 18 августа начинается первый процесс. А 16 августа состоялся процесс, на котором наш комитет выступил против Межрегиональной академии управления персоналом по поводу антисемитских и ксенофобских публикаций в журнале «Персонал» и газете «Персонал плюс». У нас имеются по этим статьям официальные заключения Института политических и этнонациональных исследований Национальной академии наук Украины, который является ведущим экспертом в стране по вопросам национальной политики. Мы обратились в суд с просьбой назначить редактору этой газеты господину Маньковскому судебно-психиатрическую экспертизу и допрашивать его в суде в присутствии психиатра. Тут ситуация хуже, чем с Межрегиональной академией управления персоналом. Если бы они были общественной организацией или политической партией, то было бы больше возможностей принять к ним меры. Не принеся извинений, не отмежевавшись от авторов скандальных статей, «Сільські вісті» и «Идеалист» оказались во внутренней изоляции, лишились поддержки общественности.

— Есть ли у нас политики, разыгрывающие национальную карту?

— Здравомыслящие политики от этого отмежевываются. Никто не хочет приклеивать себе ярлык антисемита, ксенофоба. От кандидатов в президенты, исключение г-н Ничепорук, никаких глупостей не слышал.

— Почему же «Сільські вісті» за ксенофобские публикации называют оппозиционной газетой?

— Оппозиционная и антисемитская газета — это две большие разницы, как говорят в Одессе. Мы осуществляем мониторинг прессы. Например, в «Вечерних вестях» я никогда не видел ксенофобских и антисемитских статей. У них другое направление — правительство, президент, власть. «Украина молода» также от этого старается дистанцироваться. «Сільські вісті», если посмотреть, — обычное советское издание, до 91-го кричало, что все у нас хорошо, а после 91-го — все только плохо. Думаю, в общественном мнении они уже проигрывают. Они думали, что поднимут всю Украину, но просчитались.

— Вопросами национальных меньшинств занимается множество общественных организаций, а сейчас, в связи с выборами, некоторые политики пытаются выступать от имени этих самых организаций. Как вы относитесь к попыткам или втягивания, или использования общественных организаций в политических баталиях?

— Общественные организации и национальные меньшинства должны заниматься своей работой. Кого им поддерживать, это их личное дело. Любая общественная организация может поддержать того или иного кандидата в президенты. Хотя мы просим наши общественные организации не быть филиалами политических партий. В поле их деятельности должны быть вопросы поддержки языка, культуры, самобытности того или иного народа, проведения фестивалей, акций, издания книг на национальных языках, установления памятников историческим деятелям и т. п. А для политической борьбы у нас есть свыше ста политических партий.

— За рубеж в составе официальных делегаций выезжают люди, которые связаны с теми самыми общественными организациями и с парламентом. Членов правительства, которые представляют Украину как державу, на Западе не особенно приветствуют. Почему так?

— Не скрою, у нас есть проблемы в отношениях с украинской диаспорой. Как кто-то проводит какие-то мероприятия, особенно Канада, США, то они хотят видеть и слышать только определенных народных депутатов, стонущих, что Украина «гине», «пропадає», что у нас «все погано». Иная позиция как-то не так воспринимается. Еще немало желающих продолжать борьбу, которая была актуальна в 91-м. Тогда, как они считали, был общий враг — Советский Союз с его тоталитарным режимом, Коммунистической партией. Теперь же, когда этого не стало и пришло время действительно что-то делать, чтобы укреплять имидж Украины на международной арене, делать что-то на благо Украины, ищут доморощенных внутренних врагов.

— Кто-то еще рискнул приехать в Украину строить новую демократию, кроме Лозового и Зварыча?

— Нет, никто больше не приехал. Интерес к Украине пропал, когда она стала независимой. Представители диаспоры мне говорят, что вот раньше нам было хорошо, мы выступали от имени Украины, проводили какие-то митинги, манифестации в отношении Голодомора, жертв политических репрессий, а сегодня в этом необходимость отпала. Сегодня есть посольства, которые представляют Украину. Сегодня Украина сама вскрыла все, что было, и нет никакой необходимости против кого-то митинговать. Факт Голодомора признан во всем мире, признан ООН. Поэтому украинцы за границей как-то растерялись. Я бы сказал, что сегодня очень во многих странах люди искренне хотят помочь и по мере возможностей помогают. Я был недавно в Бразилии, Аргентине, Парагвае — они прекрасно относятся к Украине, переживают, спрашивают: чем можно помочь? Больше критики идет из Америки и Канады. Наша диаспора в Прибалтике, Закавказье, Средней Азии, Хорватии, Сербии и других странах не очень богата. Может, это не дает им использовать какие-то возможности, но люди искренне переживают за Украину, хотят ей добра.

— Люди, которые сегодня выезжают на ПМЖ за границу, не хотят терять украинского гражданства…

— Никто не хочет терять. Когда государство не допускает двойного гражданства, оно унижает человека, заставляя отказаться от гражданства той страны, где он родился и вырос. Мы когда-то осуждали людей, которые эмигрировали в тот же Израиль, называли их отщепенцами за отказ от гражданства. Теперь мы умышленно заставляем отказываться от гражданства. Зачем? Они бы защищали наши интересы и были бы хорошими послами Украины в этих странах. Надо изменять Конституцию.

— Есть ли какие-то данные по нашим нелегальным мигрантам?

— Меня сильно удивило, что и в Южной Корее есть наши нелегальные эмигранты. К этому мы относимся очень не по-государственному. Мы прекрасно знаем, что у нас есть безработица, и если человек не хочет сидеть на шее у государства, хочет сам зарабатывать, ему это разрешено Конституцией — в любое время человек может покинуть территорию Украины и в любое время свободно возвратиться. Он пользуется своим конституционным правом и не нарушает законы Украины. Это есть рынок труда, и через это проходят все страны. Такая же проблема в Польше, Румынии, Молдавии, Болгарии, Хорватии, Чехии, Словакии, Венгрии… Другое дело, что этот вопрос надо взять под контроль государства. У нас этой проблемой никто не занимается. Надо создать какое-то ведомство, которое бы этих людей встречало, составляло бы договоры, чтобы люди себя не чувствовали потерянными.

— Есть данные, где больше всего работает украинцев?

— Больше всего наших соотечественников в Италии, Португалии, Испании, Чехии, Польше, Греции, Кипре, даже в ЮАР наши есть.

— Национальный состав страны сильно изменился за последние годы?

— Судить об этих процессах можно только по переписи. Но 22,2 процента населения составляют национальные меньшинства. Это очень большое количество, если взять среднеевропейский показатель. Европа в среднем имеет три —пять процентов. Украина никогда не стремилась стать мононациональным государством. Но лучше, чем у нас, к национальным меньшинствам никто не относится. Многие страны, ставшие членами ЕС, не имеют до сих пор закона о национальных меньшинствах. Они ничего не подписывали. Мы по этому вопросу подписали и ратифицировали все что только можно — Декларацию прав национальностей Украины, Рамочную конвенцию по защите национальных меньшинств, Европейскую хартию региональных языков или языков нацменьшинств, приняли Закон Украины «О национальных меньшинствах Украины», под защиту государства взяли 13 языков. Украина не только взяла на себя обязательства, но и добросовестно их выполняет.

— А как вы относитесь к проблеме двуязычия в Украине?

— Очень негативно. Государственный язык в Украине — украинский, и на этом точка. Хартия нам разрешает свободное использование русского, румынского, гагаузского, польского и других языков во всех сферах общественной жизни. Что еще нужно? К нам приезжают из заграницы наши украинцы и говорят: «Пане Геннадію, Україна гине. Оце ми йдемо по Києву і не чуємо української мови». Я отвечаю, что это — проблема украинцев. Каждый девятый из десяти опрошенных является украинцем, который не хочет говорить на украинском языке. Почему они так говорят? Почему все обстоит иначе в других странах? Потому что в тех странах очень жесткое отношение к государственному языку, граждан заставили выучить государственный язык. Но Украина, имея опыт наших соседей, решила пойти не революционным, а эволюционным путем в этой области. Поедьте в любую страну, вас не спросят, почему вы не говорите на государственном языке. Это право каждого гражданина. И если мы подписали, ратифицировали хартию, если мы имеем закон о национальном меньшинстве, имеем Конституцию, которая разрешает свободно говорить на любом языке, если мы имеем Декларацию прав национальностей, которая включила свободное использование русского и других языков, то уже никто не имеет права запретить говорить не на украинском языке. На государственной же службе украинский язык является обязательным. Наш комитет издает сегодня семь газет на национальных языках. Мы финансируем румынскую «Конкордию», молдавскую «Зориле Буковиней», «Еврейские вести» г-на Левитаса, болгарскую «Роден край», польский «Дзенник кийовски», армянскую, крымскотатарскую газеты и еще хотим расширить этот список.

— Россия считает горячей точкой Кавказ. Можно ли считать Крым горячей точкой Украины в национальном плане?

— Нет. Я три года жил и работал в Крыму. Там нет какого-то конфликта национальностей, там есть конфликт лидеров, их амбиции — как среди российских общин, так и среди крымскотатарских. Я хорошо знаю крымскотатарский народ, у меня много знакомых, друзей. Почему-то СМИ создало образ крымскотатарского народа только как самозахватчиков и митингующих. Есть горстка экстремистов, которые существуют в каждой нации. И их нельзя отождествлять со всем крымскотатарским народом. Почему мы нигде не показываем ученых, писателей, поэтов, врачей, бизнесменов, учителей — представителей этой народности? Так у людей вырабатывается определенный стереотип. Говорят, что татары самовольно захватили в Крыму землю. Но если посмотреть на все эти самозахваты, то окажется, что 70 процентов были осуществлены славянами. Этого не пишет ни одна газета, не показывает ни один канал.

(Столичные новости», №30, 17-30 августа 2004 г.)

 

 

Останнім часом в Україні всі ми стали свідками дивовижно-карколомних процесів у масовій свідомості, до розкручування яких виявилися причетними деякі вельми тиражні ЗМІ. Роздуми проти течії Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу «Сучасність»

Відтак інтелектуалам не варто тішити себе думкою, що так званої «єврейської проблеми» в Україні немає, вона існує в самому інтелектуальному середовищі, коли деякі члени руху опору брежнєвських часів пишуть брошури про «жидівську змову», а інші звинувачують націонал-демократичну опозицію і ледь не всю україномовну інтелігенцію в «прихованому антисемітизмі».

А голосували не так

Отож, що і хто б не стояв за роздуванням «єврейської проблеми» (я навмисно беру цей вислів у лапки, тому що проблема, очевидно, має зватися інакше), — вона існує. А кожен, хто починає міркувати вголос на зазначену тему і при цьому прагне спиратися на факти, а не на міфи, одразу опиняється під перехресним вогнем з боку «професійних українців» та «професійних євреїв». Але навіть за такої ситуації варто пробувати розібратися в проблемі.

Найперше, враховуючи популярні не тільки в сучасній Росії, а віднедавна і в Україні, твердження щодо «єврейської революції 1917 року» та «єврейського більшовизму», звернімося до результатів єдиних демократичних у той час (і надовго по тому) виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбувалися восени 1917 року, зокрема і на території УНР, як складової майбутньої демократичної федеративної Російської республіки. Візьмімо для прикладу Житомир. Список № 1 — меншовики і Бунд — 6,9%. Список № 2 — Єврейський національний виборчий комітет — 9%. Список № 3 — Єврейська народна партія — 1%. Список № 8 — єврейські громадські діячі — 9,5%. Список № 9 — Поалей-Ціон — 0,5%. Список № 10 — Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія — 2,6%. Сумарно — 29,5%. Відомо, що єврейське населення тоді становило у Житомирі приблизно третину. Отож невеличка рештка виборців-євреїв могла поділитися між іншими списками: есерів (набрали у Житомирі 4,9%) та більшовиків (10,3%). Але так чи інакше, за більшовиків проголосувала незначна, порівняно із загальною кількістю, група виборців-євреїв.

А тепер Чернігів: список № 4 — Єврейський національний комітет — 26%, список № 11 — Поалей-Ціон — 5%. Ймовірно, якась незначна кількість євреїв-виборців могла підтримати і російських есерів (3%) та меншовиків (6%). Більшовики ж узяли по місту тільки 6%. Далі — Одеса. Список № 6 — Поалей-Ціон — 0,6%, список № 7 — меншовики і Бунд — 4,6%, список № 10 — єврейський блок — 31%. Більшовики — 28,6%. При цьому етнічних євреїв в Одесі було ледь більше за третину всього населення. Отже, за більшовиків проголосувало не більш ніж 1—2% усіх одеських євреїв, а мабуть, ще менше (бо традиційно частина русифікованої єврейської інтелігенції голосувала за російських есерів і кадетів).

А от у Києві, де русифікація єврейського населення сягнула значно більших меж, ситуація була дещо інша. Кількість єврейського населення у місті 1917 року сягала приблизно однієї п’ятої загального числа киян. Список № 2 — Єврейський національний блок — 8,5%, список № 3 — єврейські соціалісти — 0,8%, список № 4 — Поалей-Ціон — 0,6%. Отже, у Києві половина виборців-євреїв поділила свої голоси між меншовиками (3,8% загальної кількості голосів), кадетами (10,8%), російськими есерами (4,2%) та більшовиками (16,8%). Але і у цьому разі не більше половини прихильників більшовизму у Києві могли становити особи єврейського походження.

Якщо говорити про симпатиків більшовизму та про рушійні сили революції, їх, схоже, треба шукати в інших місцях. Скажімо, за список більшовиків у Київському гарнізоні проголосували 37% особового складу, в Одеському — 44,9%. Чорноморський флотський виборчий округ дав більшовикам 20,5%. Чи, скажімо, у місті Пскові (де євреї практично не жили) за список більшовиків проголосували 38,7% виборців, а по губернії — 33,7%. У Москві більшовики одержали 50,1%, у губернії — 55,8%. А в місті Іваново-Вознесенськ список більшовиків на виборах підтримали 64,3% виборців. Чи була серед тамтешніх ткачів та ткаль бодай одна особа єврейського походження — історія мовчить.

Отож, вибори недвозначно засвідчили: симпатії абсолютної більшості євреїв-виборців були на боці тих політичних сил, які участі у Жовтневому перевороті не брали, ба більше — ставилися до нього вороже. З іншого боку, більшовики мали беззаперечну підтримку в «корінних», «ісконних» російських губерніях, а також серед солдатських та матроських мас і — до певної міри — у середовищі «обрусілих інород-ців» (навмисно вживаю термін В. Ульянова-Леніна, щоб уникнути звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі»).

 

«Ані грана етики»

Перейдемо безпосередньо до подій жовтня 1917 року у Петербурзі. У першому більшовицькому уряді Росії з євреїв, справді, був хіба що Троцький, але на засіданні ЦК РСДРП(б) 10 жовтня 1917 року, яке ухвалило рішення про збройне повстання з метою захоплення влади, з 12 присутніх було четверо росіян, включно із самим Леніним, четверо євреїв і четверо згаданих «обрусілих інородців». До речі, проти повстання були двоє: Зинов’єв (Радомисльський) та Каменєв (Розенфельд), котрі вважали, що за підтримки Всеросійських установчих зборів можна законним шляхом домогтися реалізації більшовицької програми. На засіданні була обрана керівна п’ятірка партії, яка мала керувати політичними питаннями: Ленін, Каменєв, Троцький, Сталін, Дзержинський. На розширеному засіданні ЦК РСДРП(б) від 16 жовтня був створений військово-революційний центр: Бубнов, Дзержинський, Свердлов, Сталін, Урицький.

Здавалося б, усе зрозуміло: інородці, і серед них — євреї, зґвалтували Росію. Насправді ж на ІІ Всеросійському з’їзді совєтів, коли справа зайшла про насильницьке захоплення влади більшовиками та лівими есерами, на знак протесту пішли геть фракції меншовиків, правих есерів та Бунду, серед делегатів яких було чимало етнічних євреїв. Відповідні антибільшовицькі заяви зробили Л. Хінчук, М. Гендельман, Р. Абрамович та Г. Ерліх. А затим пішов зі своєю фракцією і колишній друг Леніна — меншовик-інтернаціоналіст Юлій Мартов (Цедербаум). Полишаючи з’їзд, етнічний єврей Ю. Мартов заявив більшовицькому делегату від Виборга етнічному росіянину І. Акулову: «Колись ви зрозумієте, в якому злочині брали участь».

До цього слід додати, що серед чільних противників більшовизму 1917 року у соціалістичному таборі були Федір Дан (Гурвіч), Іраклій Церетелі, Ніколай Чхеїдзе, Абрам Гоц. А достатню мужність, щоб улітку 1918 року стріляти впритул у Леніна за зраду справі свободи без жодного шансу втекти після того, мала тільки есерка родом з України Фанні (Фейга) Каплан.

Іншими словами, з «єврейською революцією» якось не виходить. А ті, хто дуже прагне ствердити саме такий її характер, або «забувають» незручні факти, або відверто фальсифікують їх. Проте не випадає й недооцінювати єврейський чинник у революції. «Розумників мало у нас, — казав Ленін Максиму Горькому. — Російський розумник майже завжди єврей або людина з домішкою єврейської крові». Це не просто суб’єктивна оцінка одного з революціонерів. Це — практична настанова лідера партії більшовиків, тобто партії, майже відверто побудованої на тому принципі, який дещо пізніше назвуть «фюрер-принцип». Іншими словами, Ленін добирав кадри «розумників» для керівництва своєю справою, керуючись згаданою настановою, і на це ретельний дослідник не може не зважати. Як і на те, що для Леніна бундівці та сіоністи були лютими ворогами пролетарської справи. Як, зрештою, і на те, що для успіху цієї справи Ленін не гребував брати гроші і від російських мільйонерів-«народників» (були й такі), і від американських банкірів-сіоністів, і від німецького Генерального штабу. При цьому прагнучи обдурити всіх грошедавців, котрі наївно вірили у своєрідний контракт із більшовиками. Але ж «у марксизмі немає ані грана етики» (В. І. Ленін).

Нам своє робить

Це добре на собі відчули представники тих народів Російської імперії, котрі мали соціалістичні погляди і впродовж 1919—1920 років приєдналися, врешті-решт, до більшовиків, як до меншого зла, оскільки їхні національні рухи не одержали належного визнання на Заході, а самотужки воювати і з білими, і з червоними не випадало. Адже білогвардійська національна програма зводилася до відновлення «єдиної і неподільної», а більшовики, принаймні з 1919 року, обіцяли вільний союз вільних націй у світовому масштабі.

Тому 1919 рік, особливо його друга половина, — це час, коли на бік більшовиків перейшла на українських теренах значна частина лівосоціалістичних єврейських партій. Але ж це й час, коли з більшовиками остаточно пов’язали свою долю українські ліві есери і ліві соціал-демократи («боротьбисти» та «укапісти»). Відтак докорінно змінюється політична ситуація в Україні. Чий внесок у перемогу більшовизму на землі України більш вагомий? Української чи єврейської соціалістичної лівиці, які пішли на союз із РКП(б)? Додамо, що так само вчинила і татарська лівиця у Криму, так само діяли і ліві соціалісти з середовища мусульманських народів колишньої Російської імперії, і не тільки її (Персія, Туреччина, Єгипет, Афганістан). Щоправда, за межі імперії вдалося винести тільки полум’я революції, а не «переможну ходу пролетарських батальйонів», запланований Троцьким кидок червоної кінноти до Індії, до теплих морів не вдався не в останню чергу внаслідок шаленого спротиву більшовицьким експериментам на вже начебто совєтизованих територіях. Проте, повторюю, полум’я революції запалахкотіло в багатьох країнах Сходу, чи несуть українські ліві соціалісти, без допомоги котрих навряд чи в ті роки більшовики змогли вкоськати Україну, бодай моральну відповідальність за експорт комуністичної утопії? Чи вся провина лежить на єврейських мрійниках з наганами?

І наостанок — два епізоди. Борис Фельдман, український банкір, який нещодавно вийшов з ув’язнення за сумнівним звинуваченням, у в’язниці вивчив українську літературну мову. І жахнувся, що самопальні переклади карного законодавства України російською мовою, неоковирні і безграмотні, є основою для вирішення доль десятків тисяч громадян на Сході і Півдні України (де судді, всупереч Конституції, не володіють державною мовою). Промайнула в Інтернеті десь рік тому стаття Фельдмана з-за ґрат на цю тему — і тиша. Жоден із тих українських філологів, котрі обурюються «засиллям єврейських банкірів», не схотів продовжити тему і виступити на захист невинно ув’язнених етнічних українців.

А недавня, вельми переконлива книга Вадима Скуратівського щодо справжнього авторства «Протоколів сіонських мудреців» не визнана наразі ані «професійними українцями» (це, мовляв, «підступи ожидовілих»), ані «професійними євреями» з Ізраїлю («антисеміти-українці не можуть написати щось правдиве щодо «Протоколів»).

Перефразовуючи Гайнріха Гайне, скажу, що обидві «професійні» групи тхнуть цілком однаково.

("Українське слово", №31, 28 липня—3 серпня 2004 р.)

 

 

Государственный комитет Украины по делам национальностей и миграции обратился в Генеральную прокуратуру Украины с просьбой возбудить уголовное дело по факту разжигания межнациональной вражды кандидатом в президенты Украины Романом Козаком

Как сообщили УНИАН в пресс-службе Госкомнацмиграции, 26 сентября в прямом эфире "5-го канала" Р.Козак "позволил себе возмутительные заявления ксенофобского характера, которые напрямую подпадают под действие ч.1 ст.161 Уголовного кодекса Украины "Нарушение равноправия граждан в зависимости от их расовой, национальной принадлежности или отношения к религии".

"Подобные действия представляют значительную опасность для межнационального согласия в Украине, и Госкомнацмиграции как центральный орган исполнительной власти, отвечающий за осуществление мер против разжигания межэтнической вражды, будет и в дальнейшем делать все от него зависящее для недопущения нарушения конституционных прав граждан Украины по этническому признаку", - отметили в пресс-службе комитета.

(ЛIГАБiзнесIнформ, www.liga.net, 28.09.2004, 16:25 )

 

 

ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ

Кому підконтрольні силовики?
Сергій Чалий

Узагалі-то запитання, винесене у заголовок статті, може видатися дивним. За Конституцією, силові міністерства підконтрольні і підзвітні Верховній Раді України, як і весь Кабінет Міністрів, що і передбачає ст. 113 Основного Закону.

Але не будемо поспішати.

Минулого тижня парламент укотре хотів почути персонально від керівників ряду силових структур (до яких в Україні чомусь зазвичай записують, крім Збройних Сил, сил безпеки, внутрішніх та прикордонних військ і міліції, ще податківців, працівників прокуратури та митників) про розслідування зловживань під час виборів мера Мукачевого. Викликані до Верховної Ради керівники силовиків укотре не з’явилися туди.

Власне, подібна поведінка силовиків України є, принаймні в останні роки, традиційною. Не тільки щодо парламенту, який за своєю суттю є і законодавчим, і контрольним владним органом, а й щодо всіх структур представницької влади (крім президента і його адміністрації) та громадянського суспільства. І не має значення, чи йдеться про зухвалі заяви міністра внутрішніх справ генерала Білоконя стосовно триденної пиятики у разі забезпечення його хлопцями «правильного» результату президентських виборів, а чи про «наївне» заперечення керівником Служби безпеки України Смєшком фактів політичного шпигування за опозицією, я вже не кажу про постійні неприховано політичні акції податківців проти бізнесу і ЗМІ, пов’язаних з опозицією, чи про спробу митників буквально на наших очах пропхнути через парламент законопроект, який дозволить їм займатися оперативно-розшуковою діяльністю, тобто перетворитися на ще одне безконтрольне поліційне відомство. Іншими словами, силовики відверто діють за власними правилами гри і якщо зважають на закони, то тільки тоді, коли їх до цього змушує тиск обставин, мабуть, не випадково українські громадяни, за даними всіх соціологічних центрів, на основі власного гіркого досвіду вважають силові структури (окрім хіба що армії та СБУ) найбільш корумпованими державними інституціями.

Отож виходить, що силові структури підконтрольні тільки главі держави (в особі його адміністрації) та власній кишені. А оскільки президентська адміністрація і сама не у надто гарних стосунках із Конституцією (почнемо з того, що навіть згадка про неї відсутня в Основному Законі), то й виходить, що силовики почуваються так безкарно й упевнено, бо переконані, що їм можна принагідно порушити ті чи інші закони — аби догодити своїм «патронам». А влада, яка систематично порушує всі закони, навіть нею встановлені, спираючись на силу, мовою політичної науки зветься диктатурою.

Чи й справді саме такою тенденцією розвитку України продиктована поведінка керівництва силових структур? Хотілося б, звичайно, помилитися і пояснити все звичайним нехлюйством чи численними випадковими збігами обставин, проте цікаво, чи «на килим» до президентської адміністрації силовики теж ходять так само знехотя і недисципліновано?
Та як би там не було, поведінка керівництва силових структур України останнім часом засвідчує щонайменше кілька моментів. Перше. Недовіра суспільства до них не є випадковою, і щоб її повернути (отже, зробити силові структури ефективними), треба здійснити серйозні кадрові і системні реформи в них. По-друге, це можна буде здійснити тільки після зміни всього владного режиму, спроби поліпшити ситуацію шляхом окремих персональних змін чи прийняття окремих, навіть найдосконаліших, законів не зумовлять істотних позитивних трансформацій. Третє. Опозиціонери з числа прихильників політичної реформи (мовляв, не має значення, чи буде змінений режим, головне — поставити обмеження президентській владі) перебувають у полоні надзвичайно небезпечної політичної ілюзії — бо ж якщо зараз керівництво силових структур, однієї з опор чинної влади, не виконує вимоги законів, з якого дива воно (і не тільки воно) їх дотримуватиметься після реформи? Четверте. Для того, щоб Верховна Рада справді виконувала всі свої функції (зокрема й контрольні), їх мало задекларувати, потрібна громадсько-політична сила, здатна змусити всіх, навіть силовиків, поважати парламент. Я вже не кажу про омріяний соціалістами перехід до парламентської форми правління, самих змін до Основного Закону тут буде замало...

Але за будь-яких обставин теперішнім керівникам силовиків варто було б терміново проштудіювати історію ХХ століття. Адже вона містить чимало цікавого про долю тих, хто сприяв установленню різного ґатунку диктатур після того, як «вдячний» диктатор починав «зачистку» свого оточення.

(“Українське слово”, №26, 23—29 червня 2004 р.)

 

Самогубство першого заступника начальника Володимирецького райвідділу міліції капітана Петра Бедика, який 1 липня удосвіта у власному службовому кабінеті застрелився, пустивши собі кулю у скроню з пістолета Макарова, досі викликає чимало запитань в його рідних та близьких, у товаришів по службі та керівництва, в слідчих прокуратури

Володимир Крушельницький

Між тим, мусимо констатувати: сталося те, що рано чи пізно мало статися. Смерть капітана оголила ті негативні явища в міліцейських структурах, про які досі здогадувались або ж знали напевно, та боялись говорити вголос. Те, що трапилось у Володимирці, завтра може повторитись. Система не терпить людей, які не погоджуються жити за її усталеними законами. Чесні й порядні або йдуть зі служби, або ж і з життя. Як зробив це капітан Бедик, не витерпівши самодурства, хамства та здирництва свого начальника.

Передсмертних записок Петро Бедик написав чотири: три на відривних листках перекидного календаря та одну — на вирваному аркуші з записника. Одну з записок самогубець сховав під сорочку і її знайшли лише в морзі. Вочевидь, капітан міліції побоювався, що його записки приховають. Адже в них він не лише попросив вибачення в міністра МВС, не лише запевнив, що любить свою дружину Світлану і 11-річну доньку, але й пояснив причини скоєного. А саме, звинуватив у своїй смерті начальника Володимирецького райвідділу міліції (до пред’явлення офіційного звинувачення вказувати прізвище не видається можливим — автор).

Незважаючи на те, що в день смерті Петра Бедика начальник райвідділу міліції мав вийти з відпустки, до виконання своїх обов’язків він так і не приступив. Його відсторонили, за офіційною версією, в інтересах слідства. Тим часом володимирецькі міліціонери говорять про інше. На порозі райвідділу міліції я зустрів колишнього міліціонера п. Володимира, який розповів наступне:

— Якби вийшов начальник на роботу, ми б самі з ним «розібралися» за те, що таку хорошу людину до смерті довів. Адже Петро був офіцер з великої літери, а цей... За півроку свого керівництва порозганяв всіх, кого не можна було підловити на п’янках, якихось махінаціях чи зловживаннях. Сім чоловік змушені були піти з міліції, й чи не найтолковіші, бо прослужили по 18 і більше років, свій район як п’ять пальців знали, могли відразу будь-який злочин розкрити. Та начальник іншої служби від кожного вимагав. Де хочеш візьми, а щомісяця здай йому тисячу гривень, йдеш у відпустку — ще стільки ж. Не можеш грішми, так привозь машину лісу чи діставай інший товар. Одне слово, «дістав» всіх своїми поборами, а також хамством. Мат-перемат, «козли-дебіли», ось і спробуй це день у день терпіти. А Петро був гордою людиною. Власне, саме на ньому робота райвідділу й трималася, показники в нас хороші у порівнянні з іншими райвідділами... Напередодні його смерті, в неділю, ми святкували день народження одного опера. Так Петро приніс подарунок, привітав, але одразу ж пішов. На прощання сказав мені, що працюватиме в райвідділі лише до другого числа, поки начальник з відпустки вийде, бо несила його більше терпіти, а змінити щось нереально. Я подумав, Петро й сам у відпустку збирається, а він ось як...

Слова Володимира підтвердили і його колеги. Ось лише вони ще служать, і у формі, а тому у своїх словах більш обережні й лаконічні, бояться, щоб не сказати чогось зайвого. Натомість є у Володимирці люди, які вже нічого не бояться, бо спізнали найстрашніше, що може бути — поховали свою дитину. Михайло та Софія Бедики ще не отямилися від смерті Петра, найстаршого з трьох своїх дітей. Разом з тим, їхня розповідь доводить, що підстав накласти на себе руки у сина не бракувало:

— Після дев’ятого класу Петя вступив до ПТУ на Луганщині вчитися на шахтаря. А після служби в армії у внутрішніх військах він змінив професію. Закінчив академію МВС, став офіцером. Спочатку у Володимирці працював, згодом у Рокитному, а потім знову повернувся сюди. І все в нього складалося нормально, в сім’ї повний лад, на службі його завжди хвалили, від мешканців селища жодних нарікань не було. Все змінилося десь півроку тому, коли у Петра з’явився новий начальник. Син не раз говорив, що чогось той на нього вз’ївся, і все дивувався, що на таку посаду могли призначити таку брутальну людину. Йому й хлопці неодноразово радили, щоб не терпів ті матюки, а взяв диктофон, записав потайки і передав обласному керівництву. Та він відмовлявся, казав — якось непорядно це. А ще ті гроші. Постійно начальник у них їх вимагав, то для одного, то для іншого. Востаннє збирав по 100 доларів, щоб комусь там завезти. Так що дуже вже їх той начальник притісняв. Але ж наш Петя завше такий сильний, спокійний і врівноважений, хіба ж він міг здатися, опустити руки. Ми ж ніколи за нього й не переживали, все більше за молодшого сина, бо він дільничним у віддалених селах. А Петро на місці, майже постійно на очах. І тут таке горе...

Як повідомив прокурор Володимирецького району Олександр Вадзіцький, обставини та причини смерті Петра Бедика ще з’ясовуються:

— Смерть міліціонера настала внаслідок самогубства — це однозначно, але питань ще багато. Необхідно дочекатися результатів біологічної, дактилоскопічної й трасологічної експертиз. Крім того, у своїх чотирьох передсмертних записках Бедик звинуватив конкретних осіб. Отож якщо їхню вину буде доведено, ми порушуватимемо кримінальну справу за частиною другою статті 120 ККУ, трактується вона як доведення до самогубства особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винуватого. До 10 липня прокуратура має визначитися: є підстави для порушення такої кримінальної справи чи ні.

Наступного дня Петру мало виповнитися 34 роки. Від себе можу додати хіба те, що за два місяці своєї роботи прокурором району з Петром Бедиком я по роботі зустрічався дуже часто, і завжди між нами були взаєморозуміння і взаємоповага. Петро Бедик був людиною відповідальною і професіоналом у своїй справі. Водночас він високо цінував почуття власної гідності, був гордим, думаю, саме ці почуття спонукали його зважитися на такий крок. Адже він застрелився, як колись стрілялися благородні й горді офіцери царської армії, коли їх піддавали незаслуженим образам чи заплямували честь їхнього мундира.

(“Рівне вечірнє”, №48, 8-7-2004)

 

 

ПРАКТИКА ПРАВОЗАХИСТУ

Уже 6 лет в Украине работает омбудсмен, то есть Уполномоченный Верховной Рады по правам человека. Все это время эту важную должность занимает Нина Карпачева. В рамках нашего проекта «Диалоги с политиками» г-жа омбудсмен рассказывает о типичных проблемах наших граждан

— Нина Ивановна! Улучшилась ли ситуация с соблюдением прав человека в Украине за последние годы?

— Ко мне обратились более 400 тыс. граждан не только из Украины, но и других государств. В 2003 году каждый день к нам обращалось 224 человека, а в этом — 411. Конечно, это означает не только увеличение доверия к омбудсмену, но и рост проблем нашего населения. Самая основная из них — нарушение гражданских прав. Больше всего жалоб поступает на судебную ветвь власти и на правоохранительные органы. За последние годы ситуация не улучшилась.

Вероятно, самая распространенная тема — жилищные вопросы. На прошлой неделе парламент наконец-то принял закон, за который проголосовали 259 депутатов. Этот документ запрещает выселять из квартир малообеспеченных граждан. Это чрезвычайно важный шаг. На очереди — проблема общежитий, жильцы которых имеют право на приватизацию. Премьер-министр в ответ на мое обращение дал распоряжение и вопрос сдвинулся с мертвой точки, уже есть положительные результаты в столице и Крыму. Наихудшая ситуация — в Луганске, на Ривненщине, на Хмельниччине. Еще одна проблема — несоблюдение социально-экономических прав. С началом избирательных кампаний, конечно, увеличивается и количество жалоб на нарушение политических прав.

— Вы продолжаете заботиться о судьбе украинских моряков — капитана и старпома судна «Навстар», которых из иракской тюрьмы фактически перевели в нашу. «Светит» ли им свобода?

— Этот случай — грубое нарушение прав граждан Украины, возвратившихся на Родину. Конвенция 1983 года, лежащая в основе соглашения, на основании которого их передавали домой, дает «люфт»: или они должны быть арестованы по возвращении, или к ним применяют другие меры. Как по мне, то после иракской тюрьмы люди, вернувшиеся с того света, заслуживают милосердия родного государства. Однако государство поступило негуманно. Надеюсь, что Верховный суд Украины, на заседании которого я буду присутствовать, все-таки проявит объективность и справедливость восторжествует. Можно по-разному оценивать действия наших дипломатов в Ираке относительно дела украинских моряков. Моряки особенно нуждались в помощи дипломатов еще до вынесения приговора суда. А в Ираке посольство начало работать только в марте. Поэтому, когда наши граждане возвратились домой, нужно было отнестись к ним иначе. Это касается и Минюста, и Генпрокуратуры, и МИД. В руках этих трех ведомств находилась судьба людей. Можно было взять с них подписку о невыезде, провести свое расследование. А наш суд просто продублировал приговор иракского суда, даже не разобравшись в подробностях инкриминируемых действий. Более того, приговор ужесточили. Даже посол Украины в Ираке не ожидал этого. Но я все-таки рассчитываю на справедливость.

— А если Верховный суд Украины оставит их в тюрьме?

— Обращусь к Президенту с просьбой о помиловании.

— Недавно вы вернулись из Азербайджана, где фактически спасли от заключения нашего пилота, командира экипажа Александра Казанцева, который выжил после авиакатастрофы, но должен был отбыть наказание за ошибки диспетчера и бортинженера. Как это удалось сделать?

— Вероятно, благодаря разговору с президентом Азербайджана Ильхамом Алиевым, который по-человечески проникся судьбой нашего соотечественника. И хотя на встречах на высшем уровне не принято обсуждать судьбы конкретных людей, это дело мы разбирали более часа. Ошибок, которых избежала Азербайджанская республика, можно было не допустить и по отношению к морякам. Надеюсь, что пример президента Азербайджана станет примером и для нашего Президента в отношении моряков. Я ощутила кардинальное изменение сознания высших должностных лиц относительно прав человека.

— Комментируя последние теракты в Северной Осетии, вы сказали, что международное право уже не в состоянии защитить права и свободы человека, в частности, главное из них — право на жизнь. Что можно изменить для увеличения безопасности?

— Предложить лекарство от терроризма я не могу. Это новый вызов цивилизации. Прежде всего спецслужбы должны разобраться и честно сказать, кто стоит за этими ужасными преступлениями, кто является заказчиком, а кто — исполнителем. Почему им удается проходить границы, кому из чиновников они дают взятки? Не только президенты, но и простые люди должны быть более внимательны. Например, в Израиле каждый гражданин проверяет опасные места. Надо учиться по-иному мыслить. Проявлять солидарность.

На встрече, которая состоялась недавно в Астане, был комплексно рассмотрен этот вопрос, касающийся многих стран, всего мирового сообщества. Надлежит выработать новые подходы к национальной и международной безопасности. А юристы должны внести свои предложения для укрепления мер безопасности, разрабатываемых спецслужбами.

Во взаимоотношениях с террористами, по всей видимости, силовой вариант не срабатывает. Очень важен прямой контакт. Должно работать право, персоналии.

— Как вы оцениваете результаты своей работы, все ли запланированное удается осуществить?

— Я всегда полностью не удовлетворена своей работой. Проблем остается больше, нежели удается решить. Тем более в таком сложном правовом поле.

— А ваши личные права нарушаются?

— Недавно, впервые за шесть лет, мои коллеги пришли ко мне и сказали, что я грубо нарушаю право на отдых. Хотелось их поблагодарить, т. к. на самом деле приходится работать сутками, решать жизненно важные вопросы даже ночью.

(«Украина и мир сегодня», №36, 24 сентября 2004 г.)

 

 

ТОЧКА ЗОРУ

Ескадрони смерті. П’ять років із життя розстрільного пістолета

 Вахтанг Кіпіані

Чомусь завжди здається, що тобі найважче і твій біль є найсильніший. Це може бути і не так. Ми просто мало знаємо про те, що діється навкруги. Учора в Білорусі був день пам’яті. Теж. Рівно п’ять років тому зникли безвісти політик Віктор Гончар і його друг підприємець Дмитро Красовський. Чотири роки тому - день у день - зник Георгій Гонгадзе.

У справі про вбивство білоруських опозиціонерів і справі про обезголовлення українського журналіста Георгія Гонгадзе є надто багато спільного. І про це не можна не згадати, принаймні цього дня.

Плювок у пам’ять

Днями інформаційні агентства поширили вістку, яка вражає нереальністю і цинізмом водночас. Патріарх Російської православної церкви Алексій ІІ нагородив командира військової частини №3214 Внутрішніх військ Білорусі Дмитра Павліченка орденом святого рівноапостольного князя Володимира. Зроблено це за поданням предстоятеля білоруського екзархату РПЦ митрополита Філарета.

Питання №1 - що такого богоугодного зробив цей молодий полковник?

Побудував православний храм на території в/ч.

Питання №2 - чому нагородження Павліченка викликало міжнародний скандал?

Він - убивця. Серійний і безжальний. Організатор і керівник кримінальної структури, яка має безпосереднє відношення до викрадень і вбивства людей. Про це свідчать документи КДБ і Генпрокуратури Республіки Білорусь, які дивом були оприлюднені ще 2000 року.

Генпрокурор Божелко і глава КДБ Мацкевич, які спробували розкрутити цю справу, відразу ж злетіли із посад, а Павліченка, до якого в СІЗО, за інформацією відомої білоруської журналістки Ірини Халіп, приїздив сам Лукашенко, випустили на волю. І тепер, як бачимо, ще й зробили православним "орденоносцем".

Менти-убивці

В історії про те, як підлеглі Олександра Лукашенка вбивали опозиціонерів, є і свідок. На щастя, живий. Це колишній начальник мінського слідчого ізолятора Олег Алкаєв, який втік у Німеччину, де отримав політичний притулок.

Згідно зi службовою інструкцією, яка існує в двох копіях, робота начальника СІЗО №1 - це не тільки утримувати затриманих до суду, а й розстрілювати засуджених до найвищої міри покарання і непомилуваних президентом. До речі, у "бацьки" є традиція - списки смертників він засвідчує своїм підписом 31 грудня, після чого відправляється записувати новорічні вітання білоруському народу.

Розстріли зазвичай виконуються у присутності ще двох осіб (співробітника прокуратури та медика, який має зафіксувати смерть). Для цієї санкціонованої державою акції існує ПМ, табельний пістолет Макарова, кулі якого відстріляні і зберігаються у спеціальній кулегільзотеці.

У 1999 році, коли міністром внутрішніх справ Білорусі був один із наближених до Лукашенка людей - Юрій Сіваков, він звернувся до Алкаєва із доволі дивними пропозиціями. Міліцейський генерал хотів, щоби під час виконання розстрілів був присутній його підлеглий, командир СОБРу (спеціальний загін швидкого реагування) Дмитро Павліченко. Також він "порадив" подружитися із офіцером і розповісти йому про технологію поховання страчених. Треба сказати, що це у всіх країнах є таємницею і про спеціальні ділянки, де ховають злочинців, теж відомо ліченим особам. Алкаєва, за родом діяльності професійного ката, отже, людину не надто ніжну і делікатну, м’яко кажучи, дуже дивували подібні інтереси і нахили Павліченка. Останній, до речі, час від часу "допомагав" цінними порадами - мовляв, краще стріляти не в голову, а в серце, бо "крові менше"...

Кілька разів міністр Сіваков видавав усне розпорядження Алкаєву видати оцей самий "розстрільний" пістолет полковнику Павліченку. Проте це все одно фіксувалося у спеціальному журналі видачі зброї, який утікач пізніше зміг вивезти із собою в Німеччину.

Отже, Алкаєв наразі може документально довести, що пістолет із глушником перебував за межами СІЗО, як мінімум, двічі - 30 квітня-14 травня 1999 року і 16-18 вересня того ж року. І хоч накази міністра у МВС не прийнято обговорювати, а тільки виконувати, якісь недобрі передчуття у начальника СІЗО були від самого початку цієї авантюри.

Наприкінці весни 1999 року Білорусь здригнулася від грандіозного політичного скандалу. 7 травня безслідно зникає колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, який після відставки став особистим ворогом президента. Опозиція звинувачує оточення Лукашенка, але прямих доказів причетності владців до злочину немає. 16 вересня того ж року зникають ще один опозиціонер, екс-віце-спікер і голова ЦВК Віктор Гончар і його друг Віктор Красовський.

Галас і численні публікації в пресі змушують Алкаєва звірити дати видачі зброї з датами зникнення людей. І вони збіглися! Начальник СІЗО, а за ним і ще один міліцейський генерал Лопатик, пишуть рапорти на ім’я нового міністра внутрішніх справ Наумова, де документально доводять, що викрадення організував і провів полковник Павліченко разом із 4 бійцями свого загону. Тіла ж загиблих закопали на спецдільниці Північного кладовища Мінська.

2001 року колишні слідчі прокуратури Случек і Петрушкевич записали і пустили у "самвидав" відеозапис, на якому прямо назвали замовників убивства - міністра МВС Сівакова, генпрокурора, колишнього главу Ради безпеки Білорусі Віктора Шеймана і... Павліченка. СОБРівця генпрокуратура навіть заарештувала. Але після втручання Лукашенка звільнили.

2003 року дружина одного з убитих, Ірина Красовська, записала у Берліні 6-годинний монолог Алкаєва, де він розповів про зібрані матеріали. Серед іншого, політемігрант розмірковує, чому Сівакову знадобилося брати саме цей єдиний розстрільний пістолет.

- На мою думку, цей пістолет знадобився, щоб надати вбивствам ритуальний характер. Ніби це, так би мовити, законна розправа. Тим більше, що Сіваков -  людина театральна, великий поціновувач ефектів. І ще, з їхньої точки зору, саме цей пістолет не ідентифікується. Не відкидаю, що робився і відеозапис убивства. Шейман мав би потім подивитись і оцінити виконання, а може, й сам Олександр Григорович...

Влада розвалила справу групи Павліченка, яких у вільній білоруській та й світовій пресі називають "ескадроном смерті". І як в Україні, у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, сам на сам із бідою опинилися матері, дружини і діти зниклих. Вони не раз відвідували Брюссель, Страсбург, Вашингтон, Москву і Париж, де давали прес-конференції і розповідали про неможливість домогтися правди. Вони вже нічого не бояться і тому вголос називають президента Лукашенка замовником викрадення і убивств. Реакції на це жодної, крім цензури на ТБ і в газетах - щоб і суспільство про це не дізналося.

"Бацька" навіть порушив власні принципи і не став судитися із виданнями, які опублікували ці "наклепи".

Із орденоносцем Павліченком усе зрозуміло. А Сівакова "бацька" з міліціонерів перекваліфікував у... олімпійці. Щоправда, оскільки НОК Білорусі очолює сам президент, його кинули на не менш відповідальний фронт роботи - міністром спорту. Щоправда, невиїзним. На афінську Олімпіаду грецький НОК його не допустив, а Рада Європи навіть виступила зі спеціальною заявою, що причиною цього є причетність Сівакова і Шеймана до вбивства політичних опонентів режиму.

Павліченко є до того ж і головним фігурантом спеціальної доповіді ПАРЄ Христоса Пургурідиса. Цей сміливий і чесний кіпріот виконує в Білорусі ту саму роль, що і Ханне Северінсен і Ренате Вольвенд у відношенні подій в Україні. Але білоруській владі байдуже, що про неї думають люди – і всередині країни, і за її межами. Бо, якщо перефразувати слова відомого українського юриста-адміністратора, вона "є сильною як ніколи".

Фашист із "Алмаза"

Але Захаренко, Красовський і Гончар були не єдиними жертвами банди перевертнів. Не менший резонанс мала не менш сумна історія про зникнення оператора ОРТ Дмитра Завадського. Дмитро зник 7 липня 2000 року в аеропорту Мінська, куди він приїхав зустріти свого друга - кореспондента ОРТ Павла Шеремета. Шеремет знайшов на стоянці лише автомобіль. Порожній. Жодних слідів. Навіть на "баранці"...

Версій зникнення Завадського було чимало. Зокрема, і від рук "ескадронів смерті". Найпримітивніша - мовляв, це помста Лукашенка - Завадський якийсь час працював особистим оператором президента Білорусі, але потім його "зрадив".

Ближчою до правди є журналістська версія. В одному з давніх інтерв’ю "Белорусской деловой газете" Дмитро Завадський згадував, що у Чечні він зустрічався із білоруськими найманцями, які воювали на боці... чеченців! Як приклад, оператор назвав факт затримання федералами білоруського офіцера-спецназівця Валерія Ігнатовича.

Павло Шеремет, посилаючись на колишнього генпрокурора Божелка, розповідає, що до зникнення Завадського причетне найвище керівництво країни. За його інформацією, уже згадуваний Шейман вів якісь дивні збройні оборудки із Чечнею і своїм інтерв’ю, зокрема, згадкою Ігнатовича, Дмитро Завадський розкрив присутність білоруських спецслужб на Кавказі.

Цей Ігнатович - надзвичайно цікавий "кадр". Основні віхи його життя: офіцер спецпідрозділу МВС "Алмаз", інструктор з бойової підготовки профашистського "Русского национального единства", військовослужбовець 22-ї бригади ГРУ Міноборони Росії.

Слідство тривало довго, і, до його честі, змогло знайти і довести вину конкретних виконавців, але сором’язливо обминуло дві дрібнички – мотиви злочину та його замовника. І був суд. Щоправда, закритий. Убивць оператора Завадського засудили до довічного ув’язнення. Троє з чотирьох кілерів виявилися "силовиками" - крім Ігнатовича, це колишній боєць спец підрозділу МВС Максим Малик і слухач Академії МВС Олексій Гуз.

Тіла Дмитра Завадського так і не знайшли. Віктор Шейман, не маючи юридичної освіти, працює генеральним прокурором. А Олександр Лукашенко зараз знову іде на вибори. Хоче забезпечити собі ще десяток років президентської недоторканності. Бо йому є чого боятися. Як, власне, і Президентові Кучмі з його мріями про третій термін.

("Україна молода" 2004.09.16 18:02,
http://www.umoloda.kiev.ua/number/265/186/9489/)

 

 

ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Вячеслав Біркін, голова Шахтарського міського об’єднання потерпілих, репресованих і реабілітованих, Донецька обл. Відкритий лист народним депутатам України

17 квітня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, згідно з яким реабілітованим політв’язням держава сплачувала компенсацію по 140 крб. за кожний місяць перебування у радянських концтаборах, але всього не більше 12 тис. крб. При цьому виплату компенсацій розтягнули аж на 5 років.

Зараз ці 140 крб. перетворилися у 7 грн. 50 коп. за кожен місяць перебування у пеклі ГУЛАГу. Інакше як знущанням над громадянами, які наближали незалежність України, такі виплати не назвеш. З мільйонів репресованих громадян України зараз залишилося живими 26 тисяч політв’язнів і майже 90 тисяч депортованих, спецпереселенців, висланих, засланих тощо.

Та серед потерпілих від попереднього тоталітарного режиму є категорія громадян — у той час їх називали “діти ворогів народу”, яких Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” повністю ігнорує.

У Верховній Раді вже кілька років припадають пилюкою проекти різних авторів нових законів про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні. Тим часом нас, репресованих і реабілітованих осіб, стає все менше. Ми вимираємо від голоду та хвороб, отриманих у концтаборах та безпритульному дитинстві, від злиднів, в яких живемо зараз.

Шановні народні депутати! Якомога скоріше прийміть новий закон. На тому світі нам ніякі закони вже не будуть потрібні.

(“Свобода”, 20-07-2004 03:09)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори