пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200426
13.10.2004 | Антон Грицишин, м.Тернопіль

Переселення чи депортація?

   

Зазвичай їх у нас досі називають переселенцями. На долю багатостраждальної частини українського народу випали нелегкі випробування. Багато старожилів ще досі пам’ятають ті тривожні, справді трагічні часи, коли 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення була підписана сумнозвісна Угода про так звану евакуацію з Польщі українського населення і поляків з території України.

Про те, як здійснювалось тоді “добровільне” переселення, розповідають архівні документи тематичної виставки “Трансфер українсько-польського населення та його наслідки”, відкритої у Державному архіві Тернопільської області з нагоди 60-річчя депортації українців з території Польщі. В уяві кожного, хто оглядає експонати виставки, постають жахливі картини терору і геноциду, якими позначена безпрецедентна трагічна акція шістдесятирічної давності.

– Згадаймо, – розповідає директор обласного архіву Богдан Хаварівський, – що акція відбувалася в умовах довготривалої війни і зимової пори року. Спочатку члени так званих переселенських комісій агітували мешканців населених пунктів добровільно зголошуватись на переїзд в Україну. Однак, відчувши спротив, почали вдаватись до загроз і шантажу а згодом – до насильницьких дій. Для прискорення і “успішного проведення” акції польський уряд послуговувався діями військових частин. Солдати оточували села, проводили “зачистку” а відтак підпалювали будинки. У полум’ї опинялися не лише двори і нажите довгими роками майно, а й живі люди, ті, котрі відмовлялися залишати насиджені їх батьками і дідами місця.

Далі шлях “добровольців” пролягав до найближчих залізничних станцій, куди їх доставляли під конвоєм. Нерідко такі маршрути пішим ходом тривали дві-три доби, а на станціях, у чеканні залізничного транспорту, доводилось томитися ще довше, інколи й тижнями. Як засвідчують листи до рідних і знайомих, що експонуються на виставці, поневіряння вигнанців тривали і після прибуття до призначених місць. Насамперед новоприбулих запрошували в органи НКВС, де їх змушували підписувати відповідні декларації про “добровільне” переселення з Польщі в Україну. Тих, хто протестував, залякували, а то й нерідко піддавали фізичним тортурам. Таким же чином у переселенців “вибивали” заяви про знову ж таки “добровільний” вступ до колгоспу. Для “неслухняних” були й інші засоби впливу, мовляв, відказників відправляємо на перевиховання у далекі сибірські простори. Вдавалися й до інших “переконливих аргументів”, після яких беззахисним людям ніщо не залишалося, як погоджуватись іти у колгоспне ярмо.

Варто відзначити, що депортація українців з Польщі проводилася у три етапи. Перший – з осені 1944-го до літа 1945-го, другий – з осені 1945-го до літа 1946-го і третій етап припадає на осінь 1946 року, коли завершилася повна “зачистка” українського населення з території Польщі. Таким чином, в Україну було переселено понад 500 тисяч осіб українського автохтонного населення. І хоч компартійні ідеологи твердили, що переселення відбувалося цілком на добровільних засадах, однак, як засвідчують експонати виставки, цю трагічну акцію не можна інакше назвати, як депортацією, яка проводилася з грубими порушеннями законів і нехтуванням міжнародних принципів проведення переселенських акцій.

Як розповіла завідуюча відділом обласного архіву Оксана Савчин, котра підготувала виставку, на ній представлено документи не лише місцевого архіву, а й архівних установ Служби Безпеки України, громадських об’єднань, Центрального державного архіву вищих органів влади, Державного архіву сусідньої Львівської області. Архівістам вдалося зібрати сотні документальних матеріалів, зокрема, постанов, розпоряджень, директивних вказівок, різноманітних доповідних записок, звітів партійних і радянських органів, багато інших важливих документів, що увійшли в інформаційний довідник, виданий Тернопільським обласним архівом напередодні 60-річчя переселення українців з території Польщі в Україну. До речі, даний збірник теж експонується на виставці і ним уже зацікавилися науковці, викладачі вузів та шкіл, студенти. Багато з них використовуватимуть документальні матеріали у підготовці своїх доповідей, лекцій, публічних виступів, наукових праць.

І це закономірно. Адже наслідки цієї трагічної акції, як складової частини геноциду в Україні, здійснюваного партійно-тоталітарним режимом, ще досі не повністю вивчені, не дано політичної і правової оцінки в умовах незалежної Української Держави. Тому інтерес до виставки, на якій вперше представленно багато ще досі не відомих для нас документальних фактів про “велике переселення”, зрозумілий. Матеріали виставки вже експонувалися на урочинах в обласному драмтеатрі, присвячених цій трагічній події, у Тернопільському педагогічному університеті, інших навчальних закладах.

Проте, як слушно зауважила одна із відвідувачів виставки Галина Стоцька з Тернополя, котру разом з батьками депортували з Польщі у 1945 році, багато проблем переселенців досі не вирішено на державному рівні, а тому і нині їм доводиться виборювати свої права і встановлення справедливості. Уже багато років вони вимагають надання їм статусу депортованих і компенсацій за втрачені землі і власне майно, яких насильно позбавлені. Але віз, як кажуть, і нині на місці. Ще кілька років тому на вимогу суспільно-культурних громадських організацій “Лемківщина”, “Холмщина”, “Надсяння” та “Підляшшя” утворено Міжвідомчу робочу групу для вироблення конкретних пропозицій щодо механізму вирішення проблем, пов’язаних з переселенням українців з Польщі на територію України протягом 1944-1946 років, однак суттєвих зрушень у цій справі поки що не сталося. Неодноразові спроби “проштовхнути” проект Закону “Про визнання депортованими осіб, примусово виселених у 1944-1946 рр. з території Польщі в Україну” кожного разу натикаються на глуху стіну в нашому парламенті. Правда, недавно вийшов Указ Президента України, яким передбачено заходи щодо надання пільг депортованим, але, знаючи із сумного досвіду, як такі документи реалізуються на місцях, переселенці сумніваються, що найближчим часом у їхньому житті щось зміниться на ліпше.

Тим паче, що нині вся увага нашого суспільства прикута до наступних президентських виборів. Кожен день передвиборного марафону підкидає громадянам України цікаві ймовірні і зовсім неймовірні інтригуючі повідомлення з “ударної вахти”. А там, не загорами, естафета парламентських перегонів. Тож коли і кому перейматися проблемами депортованих. Хоча Галина Стоцька упевнена, що про них знову згадають, але вже через 10 років, коли відзначатимуть наступний сумний ювілей трагічних подій, які беруть свій початок у вересні 1944 року.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори