пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200426
13.10.2004 | Василь Овсієнко, м.Київ

Убієнним синам України

   

9 жовтня в урочищі Сандармох відслужено літію по розстріляних тут 27 жовтня – 4 листопада 1937 року 1111 в’язнях Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Приурочена вона до встановлення пам’ятника “Убієнним синам України”. Цим Карельське республіканське Товариство української культури “Калина” довершило велику справу.

Урочище Сандармох знаходиться в лісі, на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ (карельською мовою Каргумякі) – Повенець, між якими 30 км. Це на півдні Карелії, майже на березі Онезького озера (Повенецька губа). З селища Повенець, власне, починається Біломорсько-Балтійський канал.

Хрест у Сандармосі – це перший професійний пам’ятник українським політв’язням поза Україною – на території колишнього СССР, засіяного українськими кістками.

Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та редакція вісника “Ант” організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об’єднати свої проекти в один.

Перші внески на майбутній пам’ятник Карельське Товариство української культури “Калина” зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва завітала Голова Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам’ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Цю ідею підтримав лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко, з яким зустрілася Л.Скрипникова. Він надав грошову підтримку.

За весну й літо Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Про задум і збирання коштів оповістила українська преса (“Україна молода”, “Літературна Україна”, “Шлях перемоги”, “Українське слово”, “Слово Просвіти”, бюлетень “Права людини”, радіо “Свобода”, третій канал Українського радіо, газети “Свобода” (США) та “Гомін” (Канада), преса Карелії. Найбільші внески надійшли від п. Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку “Наша Україна”, від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського “Меморіалу” п. Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрала лауреат премії ім Т.Шевченка п. Надія Світлична, у минулому політв’язень. У її неповному списку понад 50 осіб (Ада Кулик, Роксоляна і Богдан Сірі, Іван Даниленко, Лариса Зєлик і Наталка Соневицька – в пам’ять матері Марії Палідвор, “Самопоміч” із Нью-Йорка – повний список спробуємо опублікувати в пресі діаспори).

З українських громадян внесли від чесних трудів своїх Валерій Єрмоленко з Комсомольська на Полтавщині, кияни Ніна Марченко, Олександр Сугоняко, Євген Сверстюк, Емілія Чернова, Віра Лісова, члени Київського “Меморіалу”, гостя з Канади Олександра Ковальська. Але найдорожча нам “лепта убогої вдовиці” – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько працював як в’язень поруч із Сандармохом – на будівництві Біломорканалу. А в Садармосі загалом розстріляно біля 9 тисяч чоловік, у тому числі й будівників Біломорканалу.

Це було “обычное место расстрелов”, яке лише 7 років тому знайшли подвижники з Карельського та Санкт-Петербурзького “Меморіалів” Юрій Дмитрієв та Веніамін Іофе. А скільки їх, відомих і невідомих “обычных мест расстрелов” є по Соловках, Сибірах, Магаданах – у тій “державі тьми, і тьми, і тьми, і тьми!” (В.Стус), з якої ми недавно вирвалися. Адже тільки за 15 місяців Великого Терору, що тривав від 5 серпня 1937 до 15 листопада 1938 року, “особливі трійки” без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Ті вироки виконувалися негайно – цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

У спорудженні пам’ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента “Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих” № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам’яті жертв політичних репресій і на території Росії.

У листі до мене Юрій Дмитрієв вітає “з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами”.

Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства “Калина” – Миколи Ковтуна, Віктора Крисевича, Віктора Могутіна, Олега Мисилюка, які працювали так само одержимо й безкорисливо. Допомагав директор Музею м. Медвежогорська Сергій Колтирін, усіляко сприяли голова місцевого самоярядування Володимир Олександрович Карпенко (українського цвіту – по всьому світу!) та його заступник п. Михайлов. Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.

Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис “Убієнним синам України”, групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка і оце 9 жовтня освячений.

Церемонія відкриття пам’ятника передбачається в День пам’яті жерт політичних репресій 5 серпня 2005 року.

У Соловецькому етапі, що нараховував 1111 осіб, – цвіт багатьох народів, які мали нещастя опинитися в Імперії Зла, що називалася СРСР. У тому числі 290 українців. Серед них і Лесь Курбас, пам’ятник якому стоїть на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська в Києві. Тут, у річницю початку розстрілу, 27 жовтня, о 18 годині, низка громадських організацій, насамперед неформальне Товариство “Українські Соловки”, мають намір скликати мітинг. Приходьмо зі свічками. Хто не зможе прийти – хай засвітить свічку вдома.

4 листопада маємо намір провести в Інституті ім. Бойчука (вул. Кіквідзе, 32) наукову конференцію пам’яті Соловецького етапу.

Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на своїй території.

Тим самим трагічним шляхом національної зради веде нас зараз неукраїнський уряд Кучми – Януковича, здаючи одну за одною позиції України Росії, яка відверто стала на шлях реставрації імперії.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори