пошук  
версія для друку
14.01.2005 | Вячеслав Якубенко, адвокат

Бий жидів, рятуй свободу слова?

   

Близько 40 відсотків ксенофобських та мігрантофобських настроїв формується за активного сприяння ЗМІ

Володимир Зорін

Україна – це не та держава, де прояви расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму стали поширеним і загрозливим явищем. Але навряд чи така порівняна терпимість до інших етносів є заслугою українського законодавства. Зважаючи на наше безмежно ліберальне медіа-право фашистські газети в метро не продають швидше не через законодавчі заборони, а просто через відсутність попиту. А поява час від часу антисемітських чи антитатарських (головним чином в Криму) публікацій в громадсько-політичних виданнях багатьом здається лише невинною забавкою. Статті на кшталт «Богові – владу, українцям – Україну, жидам – Ізраїль» («Ідеаліст» № 4 (79) 2003р.) або «Меджлисовские террористы бесчинствуют, крымские власти бездействуют… людей защитить некому» («Крымская правда» 12 квітня 2005 р.) особливої реакції не викликають.

А як у них?

Натомість реакція влади в західних країнах на набагато невинніші випади здатна вразити непідготованого читача. Лише декілька характерних прикладів.

У Данії журналіст Джерсілд оштрафований за передання в ефір інтерв’ю з членами нацистської молодіжної організації.

У Німеччині в 1992 р. проведено обшук та арештовано видання журналу, в якому заперечувався факт масового знищення нацистами євреїв.

У Нідерландах голова білої нацистської партії Гліммервін публічно закликав змусити іноземних робітників залишити країну. Результат – два тижні тюремного ув’язнення і примусове виключення вказаного добродія з виборчих списків.

В Австрії 1994 року Ф. Ребхандль засуджений за поширення журналу, в якому заперечувалося існування газових камер в концтаборах.

У цій же країні у 1997 році Г. Нахтмана засуджено за опублікування статті з припущеннями про штучне завищення числа жертв нацистського геноциду.

У Норвегії та Швеції взагалі редактор несе особисту відповідальність за публікацію расистських заяв, навіть якщо він їх не поділяє.

Що найцікавіше, в усіх названих і десятках неназваних випадках Європейська комісія з прав людини не помітила порушення статті 10 «Свобода вираження поглядів» Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (див. напр., рішення 2128/92 У. Валенді проти Німеччини 11.01.1995; 24398/94 Ф. Ребхандль проти Австрії 16.01.1996 р.; 36773/97 Г. Нахтман проти Австрії 09 вересня 1998 р.). Адже в Конвенції існує також стаття 17: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції». Крім того, сама ст. 10 Конвенції серед підстав для обмеження свободи вираження поглядів називає і захист репутації чи прав інших осіб.

Такої самої позиції дотримується Комітет з прав людини, посилаючись на ст. ст. 19, 20Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які забороняють «будь-яку пропаганду національних, расових або релігійних забобонів» та ст. 5 Пакту (заборона «участі в будь-яких діях…, спрямованих на порушення прав та свобод»).

В країні неляканих ЗМІ

Порівняймо з безкарними публікаціями в деяких українських ЗМІ.

Газета «Крымская правда» у статті «Сталин заслуживает благодарности и крымских татар» згадує про минулу війну: «… практически все крымские татары призывного возраста перешли на сторону врага…, на сторону оккупантов перешло непосредственно или в моральном плане (! – Авт.) большинство крымских татар» (02 лютого 2005 р.).

У згадуваній вже газеті «Ідеаліст» цілком звичайними є висловлювання «… настав час витіснити жидів з України…», «… Жиди – невиправні, патологічні, рецидивні паразити, вампіри, злочинці усіх часів і народів…», «Кожен українець і українка повинні усвідомити і допомогти депортувати в Ізраїль по одному жидові» (№ 4 (79) 2003 р. – наклад 5911 прим.); «Для всіх народів, серед яких живуть жиди, питання про їх поголівне вигнання стане питанням життя або смерті…» (№ 11 (86) 2003 р. – наклад 2500 прим.).

Журнал «Персонал» та газета «Персонал плюс», які видаються найбільшим приватним вузом України – Міжрегіональною академією управління персоналом, – просто нашпиговані антисемітськими, ксенофобськими публікаціями: «Знаком истинно правоверного Хасида или ортодоксального еврея, равно как и многих других евреев, является несомненная ненависть по отношению к неевреям…» («Персонал», 2002, № 5), «Українці благородно і гостинно наділили єврейську нацменшину рівними із собою правами. Натомість гість, замість вдячності, у домі господаря поводиться нахабно, агресивно, сідає йому на шию» («Персонал плюс», 2004, № 1). Останнім часом ректор МАУП на сторінках свого видання встигнув навіть викрити В. Ющенка у зв’язках із загадковими «сіоністськими колами».

Цей же навчальний заклад регулярно видає книжки такого ж спрямування, як то: Юрій Бондар «Свобода слова: українська мірка. Наукове видання». (Бібліотека журналу «Персонал»), 2004; Мец Г. Г. «Всемирное общество масонов: сущность и цели» (Библиотека журнала «Персонал»), 2003; М.І. Сенченко. «Латентні структури світової політики. Нариси з конспірології», 2003; «Персонал» против сионизма». Статьи (Библиотека журнала «Персонал»), 2002; Василь Яременко «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» (Бібліотека журналу «Персонал»), 2003. До речі, саме передрук уривку з останньої книжки став приводом для припинення випуску газети «Сільські вісті» Шевченківським місцевим судом Києва. Дивно, що до самої МАУП ніхто претензій не мав, хоч вона і оплатила публікацію провокаційної статті на правах реклами.

Цинізм не знає меж, позаяк сама МАУП блискавично реагує на всі публікації та телесюжети, в яких академії закидають антисемітизм, і подає позови про спростування недостовірної інформації. І що найабсурдніше, МАУП часто такі справи виграє. Не можуть шановані люди – вчені, громадські діячі, політики – довести, що їхні думки про МАУП мають право на існування. Можливо, недавнє рішення Європейського суду з прав людини «Українська прес-група»проти України» таки змусить деяких українських суддів звернути увагу на ст. 47—1 Закону України «Про інформацію» та усвідомити, що думки та міркування людей – це не факти, а оціночні судження – і довести чи спростувати їх неможливо за визначенням.

Деякі громадські організації, покликані захищати свободу слова, вважають, що всі антисемітські та ксенофобські висловлювання цілком знаходяться в межах правового поля. Адже стаття 34 Конституції, мовляв, не передбачає обмеження права на свободу думки і слова для запобігання розпалювання расової/національної ворожнечі.

Тут варто лише нагадати, що ст. 10 Європейської конвенції також не містить такого обмеження. Тим не менше, Європейська комісія та Європейський суд наполегливо визнавали неприйнятними звернення всіх засуджених за расистські та антисемітські висловлювання. Адже підставою для обмеження свободи вираження поглядів є захист репутації або прав інших людей – як за ст. 10 Конвенції, так і за ст. 34 Конституції України. Як би це когось ні дивувало, але євреї чи кримські татари – це теж люди зі своїми правами та репутацією.

На антисемітів –
з кодексом наголо

Щоправда, змусити інших поважати ці права непросто. Загалом можливі три варіанти.

Варіант 1 – кримінальний. Стаття 161 Кримінального кодексу передбачає за «умисні дії, спрямовані на розпалення національної, расової чи релігійної ворожнечі…", покарання у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи до 2 років або обмеження волі до 5 років, з позбавленням права обіймати певні посади до 3 років чи без такого.

Час від часу у найбільш резонансних справах по цій статті порушуються кримінальні справи – головним чином під тиском громадськості, народних депутатів. Але визнати когось винним у скоєнні цього злочину практично неможливо. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом, з наявністю спеціальної спрямованості – розпалити національну ворожнечу в країні чи окремому реґіоні, принизити честь і гідність представників окремих національних груп. Це означає, що в суді автор провокаційної публікації повинен визнати намір розпалити національну ворожнечу. Більше того, за загальним правилом, визнання вини підсудним не може бути єдиним доказом у кримінальній справі. Тобто до справи має бути долучена, наприклад, написана власноручно підсудним записка такого змісту: «Шеф, Ваше завдання виконано, різня в «Коттон-клубі» спровокована». Відтак очевидно, що кримінальний варіант перспектив не має.

Варіант 2 – цивільно-правовий. Стаття 18 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачає, що видання друкованого ЗМІ може бути припинене судом в разі порушення ч.1 ст. 3 цього Закону, тобто, зокрема, за «розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі» (хоча серед юристів, немає єдиної думки, що таке «припинення випуску друкованого ЗМІ»: закриття видання чи заборона одного конкретного числа).

Іноді цей варіант спрацьовував. В грудні 1995 року за позовом Міністерства у справах преси та інформації припинено випуск газети «Опозиція.» Рівно через п’ять років така ж доля спіткала газету «Джерельце» внаслідок позову Асоціації національно-культурних об’єднань України. Держкомнацміграції намагався через суд припинити випуск «Ідеаліст», «Персонал» і «Персонал плюс». Про історію з Міжнародним Антифашистським комітетом та газетою «Сільські вісті» написано чимало, навіть і в цій статті.

Але будь-яка така справа рано чи пізно дійде до Верховного Суду України. А Верховний Суд в ухвалах щодо «Джерельця» та «Опозиції» ще в 2003 році зазначив: «відсутність на час розгляду справи судом вироку суду про визнання винним у вчиненні кримінально караних діянь шляхом використання друкованого засобу масової інформації … позбавляють суд права робити висновок про припинення випуску цього засобу масової інформації».

Таким чином, варіант 2 може бути застосований лише після успішного завершення варіанта 1, що, в свою чергу, не уявляється можливим.

Варіант 3 – адміністративний. В Україні існує орган влади, зобов’язаний попереджати прояви національної ворожнечі – згаданий вже Держкомнацміграції. Тобто в усіх випадках ксенофобських, антисемітських публікацій саме туди слід звертатися зі скаргами. А вже Комітет може реагувати трьома шляхами:

1. Звертатися до правоохоронних органів з заявами щодо порушення кримінальної справи за ст. 161 КК.Так, щодо видань «Ідеаліст», «Персонал», «Персонал плюс» таких заяв було з десяток. Далі має спрацювати варіант 1, що, як уже зазначалося, неможливо.

2. Комітет може звернутися до суду з позовом про припинення випуску видання, як він це і робив з трьома згаданими в попередньому абзаці ЗМІ, тобто використати варіант 2. Але з огляду на позицію ВСУ цей варіант не буде успішним без попередньої реалізації варіанта 1 – безперспективного.

3. Держкомнацміграції може виступати хоча б зі зверненнями та попередженнями до ЗМІ, які розпалюють національну ворожнечу. У Росії, наприклад, торік близько 50 видань отримали такі попередження від Міністерства друку. Але в нас метод попереджень навряд чи буде ефективним, оскільки жоден орган виконавчої влади не може закрити видання чи в якийсь інший спосіб покарати за розпалювання національної та расової ворожнечі.

За таких умов виникає одне запитання:

Де вихід?

Вбачається кілька шляхів виходу з цього зачарованого кола.

1. Теоретично можна запропонувати внесення змін до ст. 161 Кримінального кодексу, а саме вилучення слів «Навмисні дії, спрямовані на». Адже, як стверджує сумнозвісний В. Яременко, принаймні у Верховній Раді третього скликання було 136 євреїв (тобто підтримка залу має бути:).

Але в злочинах такого складу прямий умисел все одно обов’язковий (так було і у статті 66 попередньої редакції Кримінального кодексу).

2. Запровадження адміністративної відповідальності за приниження національної гідності. Народний депутат Іштван Гайдош зареєстрував законопроект 5446, який передбачає внесення до Кодексу про адміністративні правопорушення статті 173—2 (щоправда, стаття з таким номером у Кодексі вже є). Якщо зміни буде прийнято парламентом, «розміщення у ЗМІ, мережі Інтернет, оприлюднення іншим способом чи поширення друкованих, аудіо-, аудіовізуальних та інших матеріалів, в яких принижується національна честь та гідність чи ображаються почуття людей у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями або пропагується винятковість, перевага чи неповноцінність людей за ознакою расової, національної чи релігійної приналежності» каратиметься штрафом від 5 до 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повноваження щодо накладання штрафів пропонується надати органам у справах національностей та міграції. В такому разі процедура притягнення винних до відповідальності (адміністративної) значно спроститься.

3. Можливе застосування спеціального законодавства. Не треба бути політологом, щоб спрогнозувати підігрівання певними політичними силами ксенофобських (насамперед антитатарських) настроїв перед наступними виборами до ВР та органів місцевого самоврядування. Можливо, обидва виборчі закони ще коригуватимуться, але норма про заборону розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі під час виборчої агітації напевно залишиться.

4. Залишається якась надія на норми моралі та етики. Обмеження на використання образливих висловлювань щодо певних рас чи національних груп введено Принципами Австралійської ради у справах преси (ст. 8), Процесуальним кодексом Комісії щодо скарг на пресу Великої Британії, Кодексом Ради преси Німеччини (розділи 9, 11), Етичним кодексом Норвезької асоціації преси тощо.

Кримська асоціація вільних журналістів розробила Декларацію основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах, де, зокрема, йдеться про таке: «Журналіст повинен усвідомлювати, що його непрофесійність, упередженість, дезінформація можуть стати причиною дискримінації, нетерпимості, насильства, страждань і навіть загибелі людей».

Тобто багато що залежить від особистої позиції кожного конкретного журналіста. Зрештою, збереження національного миру в Україні загалом та Криму зокрема попри всі провокації – заслуга в тому числі і журналістів. План, який зовнішня сила реалізувала в Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, провалився в Криму.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори