пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200501
01.02.2005 | Євген Захаров, м.Харків

...Плюс декучмізація всієї країни

   

Події листопада - грудня 2004 року поставили перед українським суспільством нові завдання, вирішення яких годі відкладати на потім. По будь-якій оксамитовій революції починається відкат, оксамитова реставрація, що швидко стає жорсткою, якщо не наражається на опір. Нині ми переживаємо таку мить, коли громадянське суспільство може та мусить розширити простір свободи і стати твердою ногою на відвойованій у держави території.

Практично це означає перегляд і зміну найважливіших законів про права та засадничі свободи людини й, відповідно, зміну правозастосування. Проте самі лише нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціяльна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а що фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину («треба ділитися!»).

Зрештою, люди та взаємини між ними важливіші від законів, які ті взаємини закріплюють, і якщо саме моральний занепад став однією з головних причин суспільної кризи, що спричинилася до помаранчевої революції, то насамперед необхідно домогтися зміни морального клімату в суспільстві. Пам’ятаймо лишень, що маємо хіба якихось кілька місяців, щонайбільше рік, аби урухомити ці процеси і зробити їх незворотними.

Українське суспільство потребує передовсім очищення, скасування аморальної системи суспільних відносин, посталої за режиму Кучми, але закоріненої ще в комуністичному соціюмі. Йдеться про процес, аналогічний денацифікації Німеччини по Другій світовій війні чи декомунізації країн Балтії та майбутньої Вишеградської четвірки на початку 90-х.

В Україні цю навздогінну декомунізацію, либонь, варто назвати «декучмізацією», позаяк Леонід Кучма, чиїм іменем недарма позначено цілу епоху, втілює наявний режим і особисто відповідає за моральний занепад суспільства. Водночас мусимо бути свідомі того, що відповідальність за такий стан справ лежить на всіх без винятку.

***

Що ж саме має містити в собі декучмізація?

По-перше, необхідно надати суспільству можливість дізнатися правду про злочини, здирництво та корисливі дії влади, що йде.

Потрібно розсекретити і оприлюднити численні укази президента, постанови уряду й інші нормативні акти, що під незаконними ґрифами доступу «для службового користування», «не для друку», «опублікуванню не підлягає» приховують інформацію про корупцію вищих посадових осіб і зайнятих їхнім обслуговуванням органів влади, як-от Державне управління справами, Конституційний Суд, Вища Рада юстиції тощо. Харківська правозахисна група веде моніторинґ таких актів за допомоги комп’ютерної системи «Ліґа:Закон» і може засвідчити, що в деякі місяці засекречено було до 10% президентських указів.

Щоразу, коли зміст цих указів діставав розголос, виявлялося, що йдеться або про обдаровування президентом себе і своїх відданих холопів (положення про горезвісну ДУСю, бюджет якої перевищує бюджети багатьох міністерств, приміром, Міністерства транспорту, чи розпорядження про надвишки членам Вищої Ради Юстиції тощо), або про приховування від суспільства кулуарних домовленостей (приміром, угода між РАО «Газпром» і НАК «Нафтогаз Україна» стосовно газового консорціюму). Дотепер заховано під ґрифом ДСК «Національну програму розвитку енергетики до 2010 року», ухвалену ще 1996 року без будь-якого громадського обговорення.

Конче потребує перегляду «Звід відомостей, що становлять державну таємницю», невиправдано широкий, а то й просто анекдотичний (державну таємницю становить, наприклад, кількість працівників митної служби чи результати прокурорської перевірки скарг на порушення прав людини) та власне порядок засекречування інформації.

По-друге, необхідно переглянути судові справи, пов’язані з політичними переслідуваннями опозиції та бізнесу, який її підтримував – скажімо, справу банку «Слов’янський», справу про інгулецький терористичний акт 1999 року (Кучма нещодавно помилував Сергія Іванченка за клопотанням його дружини Інни, але решту фігурантів цієї справи і далі ув’язнено, а компенсації постраждалим, якщо і виплачені, то мізерні), справу про 9 березня 2001 року, справу донецького адвоката Салова (до речі, скоро рішення за його заявою прийме Європейський суд із прав людини) та інші.

Згадаймо, що про всі ці справи йдеться у Мельниченкових записах, щодо яких час уже провести парламентське розслідування, бо вони, як важкі тягарі, не дають іти далі. Якщо таке розслідування доведе, що посадовці завинили у злочинах – їх треба судити. Необхідно також, нарешті, розслідувати і справу про вбивство Георгія Гонгадзе.

По-третє, загальніше, слід провести громадську експертизу найважливіших подій у різних царинах – політичній, економічній, соціяльній, екологічній тощо, встановити, коли влада нас обманювала, і відтак дати цим подіям громадську оцінку, зокрема, правову.

Для цього мусимо переглянути коротку історію незалежної України, скласти перелік таких подій за останні 15 років і створити працездатні експертні групи (хороший взірець такої громадської експертизи – аналіз причин Чорнобильської катастрофи, здійснений екологами на початку 90-х).

Думаю, сили та засоби для таких експертиз можна знайти. Там, де було порушено права окремих осіб, їх треба поновити чи, принаймні, відкомпенсувати завдану шкоду, моральну та матеріяльну. Завважу також, що доцільно провести (спільно з Рахунковою палатою) й ретельну експертизу виконання державного бюджету 2004 року та місцевих бюджетів. A priori можна передбачити неабиякі фінансові зловживання, пов’язані з виборами.

Крім того, потрібно дослідити зовнішню політику, передовсім відносини з Росією, аби перевірити поширену підозру про те, що національне багатство та суверенітет країни були платою за підтримку режиму Кучми.

По-четверте, необхідно оприлюднити механізми фальсифікації президентських виборів.

Цей гнійник треба розітнути. І то дуже важливо, на мою думку, дати можливість покаятися та зняти гріх із душі людям, залученим до фальшувань, – байдуже, з примусу чи задля зиску. Я вчинив би тут так, як чинять, коли йдеться про роззброєння: оголошують термін, коли зброю можна скласти без жодних наслідків, відтак уже вдаються до санкцій. Себто в нашому випадку треба ухвалити спеціяльний закон, що передбачав би амністію для всіх, хто протягом певного часу оголосить про свою участь у фальсифікації виборів і про форму цієї участи, а вже потому провести розслідування та відповідні судові процеси. Маю надію, що це буде гідне завершення виборчого процесу.

Звісно, це не стосується найсуттєвіших і найбрутальніших порушень, як-от перехоплення інформації про результати голосування та маніпулювання даними, змова між окремими членами ЦВК і адміністрацією президента. Ці злочини конче має розглядати суд.

По-п’яте, і далі, як і 15 років тому, гострою є проблема декаґебізації.

Звісно, СБУ – це не КҐБ. Та все ж вона не змогла уникнути використання її режимом для політичних переслідувань, надто у 1998–2001 роках, коли її очолював Леонід Деркач. Є чимало доказів на користь того, що СБУ, на жаль, багато в чому наслідувала КҐБ, вдаючися до незаконних дій, залякування, шантажу й, водночас, плекаючи міт про себе як про найубезпеченіший від корупції державний орган.

Реорганізація СБУ на початку 90-х пройшла не прозоро, звіт комісії, до складу якої входили Генріх Алтунян, Михайло Горинь і Юрій Костенко, якщо і було підготовано, то так і залишено закритим. Тому саме тепер конче слід гласно за участи громадськости розслідувати свідчення про втручання СБУ в діяльність політичних партій і громадських організацій, у бізнес і, встановивши істину, оновити кадровий склад цієї спецслужби.

Вельми на часі є також широка публічна дискусія про пріоритети національної безпеки, оскільки, на мій погляд, вони часто-густо трактовані СБУ на шкоду інтересам України (як, наприклад, у випадку, коли одним із головних пріоритетів визнано інформаційну безпеку, хоча обмеження свободи інформаційного обміну призводить до стаґнації суспільства). З огляду на те, як СБУ діє в інформаційній сфері, можна припустити, що йдеться або про корисливі мотиви, або про повне нерозуміння того, як змінився світ із появою інтернету.

Тут також потрібен спеціяльний закон, який надасть громадській комісії можливість дістатися секретної інформації та розслідувати свідчення про незаконну діяльність СБУ. Ця ж комісія має опікуватися оновленням кадрів за польським або чеським взірцем: усіх працівників звільнити, відтак переатестувати й частину з них поновити на службі.

Негласні працівники підлягають люстрації: інформація про їхню причетність до КҐБ має стати публічною, якщо цим людям і далі йдеться про високі державні посади. Тут знову-таки можна скористатися цілком успішним польським досвідом: там, відповідно до закону про люстрацію, кожен, хто хоче бути обраним чи призначеним на певні посади (міністерські, суддівські тощо), повинен оголосити, чи був він таємним аґентом спецслужб. Справу розглядає спеціяльний люстраційний суд, і якщо пошукач збрехав, його позбавляють політичних прав на 10 років.

По-шосте, не менше важливо оновити інші правоохоронні органи – прокуратуру, міліцію, податкову міліцію тощо.

Інформацію про незаконні дії цих структур треба розкрити і вивчити з відповідними висновками, зокрема й кадровими. Вкрай важливо унеможливити їхнє втручання у бізнес, припинити ганебну практику «дахування». Податкову міліцію варто взагалі ліквідувати.

Має бути розглянута також проблема масового стеження, зокрема, контролю над комунікаціями, який грубо порушує право на приватність. Відомо, що 2002 року апеляційні суди видали десь 40000 санкцій на зняття оперативними підрозділами правоохоронних органів інформації із каналів зв’язку (щоб порівняти, в США попри усю боротьбу з тероризмом – 1367 санкцій за рік). Треба публічно з’ясувати, як розподілилися ці санкції між кримінальною міліцією, СБУ, податковою міліцією та іншими правоохоронними структурами, чи ефективно їх застосували – скільки заведено кримінальних справ, скільки з них доправлено до суду, які вироки тощо.

Оновлювати ці органи можна на тих самих засадах, що й СБУ.

По-сьоме, життєво необхідні зміни в освіті, як середній, так і вищій.

Як засвідчила ініціятива «Академічна Чеснота», з академічними свободами у нас справи кепські. Ганьба, коли тільки три ректори на цілу велику країну виступають проти очевидної фальсифікації виборів. У найгіршому стані перебувають юридичні виші, які й далі готують «слухняних» фахівців за суцільного панування радянської правової парадигми. Либонь, і тут не уникнути кадрової «чистки», принаймні щодо найодіозніших ректорів, на кшталт сумського Царенка.

По-восьме, слід відокремити бізнес від політичної діяльности. Ця теза вже перетворилася на загальник, тож обмежуся тільки констатацією проблеми.

По-дев’яте, треба створити інституціональні механізми громадського контролю, парламентського та позапарламентського. Нині ці механізми або у зародковому стані, або ж узагалі відсутні.

По-десяте, необхідно знайти спосіб піднести авторитет правосуддя й унезалежнити та «роздержавити» судову владу.

Якщо суд є органом державної влади, то він не може ухвалювати рішення за позовами проти держави, бо не має права виступати стороною під час розгляду справи. Тому суд повинен діяти іменем закону, а не іменем України. Власне, це одне з найважливіших завдань. Сьогодні незалежність суду радше фіктивна. Судову реформу не завершено, і чимало чинних норм, як на мене, належить змінити.

Треба суттєво підняти платню суддям, передовсім, місцевих судів. Торік ішлося про такі цифри: бюджетне забезпечення судді Конституційного Суду – 600 тисяч гривень річно, судді Верховного Суду – 120 000 гривень, судді місцевого суду – 12 000 гривень. Ця диспропорція суто корупційного характеру має бути виправлена!

А нещодавно один із суддів Верховного Суду стверджував, що їхня зарплатня вдесятеро менша, ніж у суддів Конституційного Суду, які ще й отримали генеральські (!) звання. Тож не дивуймося, коли вони доводять, що 1+1 дорівнює 1. Я вважаю, що такий Конституційний Суд слід розпустити й створити новий – на підставі спеціяльного закону. Переглянути треба і склад Вищої Ради Юстиції. Але найважливіше і найважче – забезпечити громадський контроль над судовою владою.

По-одинадцяте, треба переглянути структуру, пропорції, функції та чисельність державного апарату.

Ясна річ, мають змінитися функції адміністрації президента, а Державне управління справами слід просто ліквідувати. Викликає великий сумнів доцільність таких органів, як Держкомітет із телебачення та радіомовлення, принаймні функції його варто переглянути. Втім, цей комплекс проблем заслуговує на окрему й детальнішу розмову.

По-дванадцяте, бажано переглянути укази про присвоєння звання «Герой України» та інших державних нагород. Ганьба, що в «героях» ходять, наприклад, Медведчук чи Бойко, натомість таких людей, як, скажімо, Євген Грицяк чи Данило Шумук, правдивих героїв України, не було удостоєно цього звання. Перегляд має здійснювати громадська комісія, до складу якої ввійдуть люди із беззаперечним моральним авторитетом.

Реалізація усіх цих пропозицій неминуче виявить численні факти корупції, зловживань владою та інших злочинів. З огляду на це варто повернутися до згаданої вже проблеми люстрації. Але тепер я хотів би завважити неґативний, як на мене, досвід Чехії та Угорщини. Люстрація як обмеження прав усіх посадовців, починаючи, наприклад, від глав державних райадміністрацій і вище, неприпустима. Провина не буває колективною, тільки індивідуальною. Звинуватимо, розслідуємо, осудимо, покараємо, пробачимо. Або не пробачимо, – залежить від злочину.

Це безпосередньо стосується і наразі чинного президента Леоніда Кучми. Звісно, ознака цивілізованости країни – шанобливе ставлення до колишніх президентів. Але якщо буде надано переконливі докази злочинів, скоєних Кучмою, його треба судити.

Дуже обережно, на мій погляд, слід підходити і до надуживань в економічній царині: по-перше, ці порушення були неминучими, а по-друге, зарізкі дії тут можуть дуже вплинути на розвиток економіки. Ліпше пошукати гнучких схем, які дозволять вивести економіку з тіні, відокремити бізнес від політики та запровадити, нарешті, чіткі правила.

***

Широка програма декучмізації ставить на порядок денний неабиякі зміни в законодавстві. Жодним чином не претендуючи на вичерпний їх перелік, спробую запропонувати хіба деякі напрямки.

Передовсім завважимо, що конституційна реформа, прийнята «в пакеті» 8 грудня, страх яка погана. З одного боку, вона дуже куца і не зачіпає багатьох важливих моментів, а з другого – створює загрозу неминучого конфлікту між президентом і прем’єр-міністром (якого можна було б уникнути, зробивши президента главою виконавчої влади та підпорядкувавши йому уряд), повертає суто радянську практику загального нагляду прокуратури, впроваджує імперативний мандат, перетворюючи депутатів на «кнопкодавів», простих виконавців волі лідерів фракцій тощо.

Щоправда, позаяк проект №4180 під час голосування було змінено, його знову має розглянути Конституційний Суд, а відтак ще раз затвердити конституційна більшість. Певен, що, це дає громадськості можливість розгорнути кампанію проти конституційної реформи, накидуваній нам у такій неприйнятній формі.

Українське суспільство потребує справжньої, а не позірної реформи. Конституція 1996 року була компромісом із лівими силами, тому й впроваджувала такий собі сором’язливий капіталізм, містила силу-силенну соціяльних ґарантій суто радянського штибу, пустопорожніх обіцянок, що їх жодній владі годі виконати. Ця Конституція вже не відповідає сьогоднішнім реаліям, її треба переписувати.

Окрім іншого, конституційна система не працює, бо відсутній інститут конституційної скарги: фізичні особи не мають права оскаржувати порушення конституційних прав у Конституційному Суді. Тому він, власне, і не є судом, та й відповідного процесуального закону бракує.

Тому треба або ліквідувати Конституційний Суд і передати його повноваження Верховному Суду (що потребує зміни Конституції, а отже доволі клопітно), або прийняти новий закон про Конституційний суд, змінивши принципи його формування, розширивши коло осіб, які мають право оскарження, та запровадивши процедуру розгляду справ. Себто йдеться про щось на кшталт Конституційно-процесуального кодексу.

Як я вже писав, сильна та незалежна судова влада – конечна умова оновлення країни. З огляду на це потрібно переглянути закони, які реґулюють діяльність судів, водночас впровадивши норми, які ґарантують вплив неурядових організацій на обрання (призначення) суддів.

Те саме стосується і закону про прокуратуру й інші правоохоронні органи: для захисту від їхньої сваволі мають бути передбачені механізми громадського контролю. Чинний закон про громадський контроль над правоохоронними органами та збройними силами не витримує критики, його слід до букви переписати.

Доцільно було б допрацювати колись започаткований законопроєкт про громадський контроль над діяльністю виконавчої влади (вкупі з прокуратурою та службою безпеки), який розвинув би ідею парламентського та позапарламентського контролю. Потрібно також істотно переробити давно застарілий закон про оперативно-розшукову діяльність (він містить дуже слабкі ґарантії прав людини), окремо подбавши про порядок контролю над комунікаціями з боку правоохоронних органів.

Важливо виграти боротьбу за Кримінально-процесуальний кодекс, який 2004 року п’ять разів поспіль вдалося відправити на доопрацювання перед другим читанням. А от Кримінально-виконавчий кодекс, чинний уже рік, підлягає докорінній зміні.

Контроль над діями влади може здійснювати тільки поінформоване суспільство. Тому мусимо забезпечити чіткі та зрозумілі процедури доступу до інформації, зокрема до архівів спецслужб. А щодо неймовірно розбухлого інформаційного законодавства, то воно загалом радше гальмує поступ у цій сфері й обмежує свободу слова та свободу преси, ніж сприяє їхньому розвиткові. Тому виникає велика спокуса взагалі скасувати численні закони, що реґулюють інформаційний простір (а надто особливо шкідливі, як-от закон про порядок висвітлення діяльности органів державної влади та місцевого самоврядування чи закон про соціяльні ґарантії для журналістів), і почати з чистого аркуша.

Необхідно переглянути виборче законодавство, аби підсилити ґарантії прав і громадянських свобод, зокрема й прав громадських організацій. І то, робити це треба заздалегідь, задовго до виборів, адже чесними та прозорими їх зробить лише невтручання виконавчої влади і контроль суспільства. Крім того, слід передбачити чітку та здійсненну процедуру відкликання депутатів.

Треба прийняти сучасний закон про об’єднання громадян. Закон 1992 року вже геть застарів і що далі, то більше суперечить наявному стану справ. Потрібно також розробити закон про порядок проведення мітинґів, демонстрацій та інших публічних акцій, позаяк і місцева влада, і суди донині спираються на старий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року, який має виразно дозвільний характер і суперечить чинній Конституції.

Необхідно також переглянути соціяльні ґарантії для тих груп населення, які самотужки не здатні забезпечити гідний рівень життя, бо різниця між багатими та бідними в Україні досягла загрозливих меж. Подолання бідности має стати за один із головних пріоритетів нової влади.

Нарешті, час уже внести зміни до закону про реабілітацію жертв політичних репресій і віддати цим людям старі борги, виправивши те дискримінаційне становище, в якому багато хто з них опинився.

Аби всі ці процеси урухомити, варто, на мій погляд, створити низку робочих груп, відповідальних за опрацювання того чи того напрямку. До їхнього складу могли б увійти, з одного боку, так би мовити, «люди Майдану», а з другого – представники нової адміністрації, депутати, а також, звісно, експерти. Свою діяльність ці групи, очевидно, мусили б до певної міри узгоджувати з новою владою, але, в разі потреби, вони могли би спиратися і на прямі публічні акції Майдану, який у такий спосіб заохочував би владу ухвалювати деякі важкі для неї рішення. Либонь, політично ці групи завжди мали би бути на крок (але не більше!) радикальніші від влади і, ясна річ, фінансово від неї, себто від державного бюджета, незалежні. Втім, обговорення конкретних аспектів їхньої діяльности та статусу, мабуть, потребує окремої детальнішої розмови, і то в іншому форматі.

Варто лише знову наголосити, що йдеться не просто про реформу Кучминого режиму, а про вельми запізнену й отже навздогінну декомунізацію. Її годі вже відкладати і нема як уникнути. Тому пора вже починати. Просто зараз.

Фрагменти дискусії щодо статті

***

Политическая система должна быть организована таким образом, чтобы она работала эффективно при минимальном вовлечении избирателей. Чтобы она сама себя корректировала. Если народу приходится мерзнуть на площадях, чтобы отстоять свои элементарные права, – то это говорит не об успехе демократии, это свидетельство ее полного провала. Провала, из которого народ вынужден таким вот образом выбираться. Простой вопрос –- почему никто не думает о том, как организовать парламентский контроль над исполнительной властью? Тот же закон о следственных комиссиях. Ждем пока снова какой-то подонок узурпирует власть, и нам снова придется мерзнуть в палатках – без каких либо гарантий успеха?

– Да просто потому, что никто особо не верит в то, что парламентский контроль будет сколько-нибудь эффективным. В парламенте ж у нас одни «профессиональные политики», и что от них толку?

– Как я уже писал где-то раньше, сейчас коррупционная вертикаль исполнительной власти кормит только одну ветвь власти, а с введением парламентского контроля ей придется кормить ещё и  депутатов. Брать станут больше, всего-то. А цель политреформы – перераспределение коррупционного денежного потока в пользу депутатов парламента. Мой тезис подтверждается тем, что именно самая нищая партия – СПУ – больше всех «за». Это шутка, конечно, но в каждой шутке есть доля...

– Если серьезно, то функция парламента – законодательная власть, функция контроля за исполнительной властью ему как-то вроде изначально не свойственна, верно? Потом, это ж придется создавать административно-организационную структуру контроля, по сути – параллельную МВД+прокуратуре+СБУ и неподконтрольную им, как я понимаю? некий аналог КПК при ЦК КПСС?

– Уважаемые господа,

простите, что пишу банальные вещи, но просто вынужден: парламентский контроль – одна из важнейших составляющих парламентаризма. Он отнюдь не сводится к временным следственным комиссиям. Составляющие парламентского контроля – это и рассмотрение жалоб граждан, и парламентское расследование тех или иных неординарных событий в стране, и многое другое. Примеры: комитет G-10 в Германии, парламентские комитеты по надзору за спецслужбами во многих странах. Можно привести и многочисленные примеры парламентских расследований – покопайтесь в памяти и вспомните сами. Но не у нас. У нас парламентский контроль находится в зачаточном состоянии, фактически отсутствует, но это не значит что его не должно быть.

Ну, давайте возьмем такой вопрос, как тайная слежка (прослушивание телефонных разговоров, контроль эл. почты и других коммуникаций). В большинстве стран парламентский контроль заключается в том, что парламентский комитет по национальной безопасности заслушивает и обсуждает публичный отчет начальника спецслужбы о количестве полученных санкций суда на такие действия и об из результативности. Сообщается, какие именно оперативные подразделения получили разрешение на слежку, в каком количестве, и чего они достигли (количество предъявленных обвинений, вынесенных приговоров, по каким статьям и т.д.) Поэтому можно легко рассказать, сколько санкций, и по каким делам было в Голландии, в США и т.д., к каким результатам это привело. Вот в Голландии, например, в 2003 году прослушивались телефоны примерно 15 000 человек, и все были возмущены: как много! В США в 2003 году было дано судами 1367 санкций. А что у нас? Случайно стало известно, что санкций дали 40 000, что означает, что под прослушку (легальную и законную!) попало примерно 5 млн. человек. И что? Да ничего! Я подозреваю, что нашему парламентскому комитету по национальной безопасности даже в голову не приходит контролировать такие вещи.

Вывод: у нас «имеет место быть» глубокое непонимание роли и назначения парламентского контроля. Но сама по себе это здоровая идея, которая вполне может у нас реализоваться. Т.е., необходим ликбез, подготовка и принятие закона и практика. Все это вполне осуществимо.

– При наявності бажання у членів парламентських комітетів «лікбезуватися». Мій власний досвід роботи з багатьма парламентськими комітетами показав, що ніяким контролем вони займатися не бажають. Це ж працювати тяжко треба, а не язиком з трибуни молотити.

– А що, в них є можливість викликати на засідання комісії якогось міністра, та допитати його під присягою та в присутності телекамер?

Робити працю, що є наперед безрезультатною нікому не подобається. Спочатку треба дати їм необхідні для роботи повноваження, а потім вже питати, як вони ними користуються.

– А що, вони можуть місцевого чиновника допитати під присягою? Місцевий чиновник просто пошле їх подалі, на тому всі перевірки й закінчаться.

– Вони не користуються своїми повноваженнями, якщо ті вимагають роботи. І не прагнуть мати результатів навіть там, де вони є.

– Та не може в них бути ніяких результатів. Подивіться на результати роботи комісії по розслідуванню плівок Мельниченка. Чого не вистачило – бажання чи повноважень проводити справжні слідчі дії?

Ще раз питаю – вам не спадало на думку, що депутати не бажають «працювати з документами», тому що знають наперед, що результат цієї праці завжди буде нульовий?

Ви просто утворили собі ілюзійну картину і намагаєтесь її дотримуватися, вважаючи, що достатньо змінити закони, і все буде добре. Не буде. Бо залежить не лише від законів, але й від людей.

***

Що вам усім до того КС? Так, він не суд – в тому сенсі що не є частиною судової влади. Його функція – не судити (тобто вирішувати суперечки між особами, інтереси яких заторкнуті), а перевіряти відповідність законів один одному та Конституції. Так-сяк – але він справляється.

Фактично пропонується перейменувати КС у палату ВС. Що це дасть на практиці? Давайте вважати, що ця палата вже є, і зветься вона КС.

Я вважаю, що це питання є далеко не таким важливим, як багато інших нагальних питань. І до того ж вирішувати його важко – зміни в Конституцію треба вносити, до того ж кардинальні.

– Ні, це спрощене розуміння КС, який сьогодні практично виконує тільки функції арбітра між Президентом та парламентом та перевіряє відповідність різних правових актів Конституції. А він має стати справжнім судом з правом конституційної скарги від будь-якої особи, чиї конституційні права та свободи порушено. Навіть в Росії КС так працює, і там було багато важливих РІШЕНЬ по заявам громадян. А подивіться, який активний КС в Німеччині чи Угорщині, як він впливає на право! Я якраз вважаю, що КС треба залишити, але змінити його функції та склад, щоби конституційна система запрацювала.

– Фактично Ваша пропозиція (як я її зрозумів) полягає в тому, щоб розширити коло осіб, вповноважених подавати скарги до КС –- якщо я правильно зрозумів. На мою думку, це (визначення такого кола осіб) питання радше технічне, ніж засадниче. Наприклад, замість цього можна збільшити штат омбудсмена і встановити процедуру розгляду омбудсменом скарг громадян, що передбачають подання до КС, і здійснення такого подання омбудсменом. Результат буде такий самий приблизно. Тобто це справа техніки.

Щодо оновлення складу... Ну, в законі ж не напишеш «покидьків не приймати». Встановити законом штучні перепони для покидьків неможливо.

– Ні, я пропоную ширші речі. Сьогодні конституційну скаргу можуть подати Президент, Верховний Суд, Омбудсман, група з не менше, ніж 45 депутатів парламенту. Все. Не можуть подати фізичні особи і навіть звичайні суди. Люди можуть звернутися тільки за тлумаченням норм, коли є приклади протилежної адміністративної практики в однакових ситуаціях. З десятків тисяч заяв на тлумачення розглянуто 5 чи вже 6. Отже, КС не виконує одного з своїх головних завдань – розгляд скарг на порушення конституційних прав і свобод, і це саме засадниче питання. Навіть в Росії КС розглядає скарги від фізичних осіб, і створено велику купу важливих прецедентів. Тому я і написав, що конституційна система у нас не працює. Необхідна також процедура розгляду. Дивіться, є КПК, ГПК, АПК а процедури для розгляду справ КС не існує.

Щож до складу КС – необхідно змінювати процедуру формування КС в самому законі про КС, щоби покидьки не проходили. У тому числі, за рахунок участі громадськості. Треба думати, як це зробити.

– Знову ж таки, я вбачаю суттєву відмінність КС від судів –- і тому їхнє перетинання неможливо (і на практиці воно в Україні не відбувається, як можна побачити). Навіть якщо розширити коло осіб, що можуть подавати скарги до КС, –- все одно перетинання не буде. Бо КС – то суд лише за назвою, а по суті він нічого не судить.

Цитата з сайту КС Молдови, йдеться про їхній КС, але застосовно і до нашого:

http://www.ccrm.rol.md/report_ru/rep2001ru.htm:

Главная особенность конституционной юрисдикции и принципиальное отличие Конституционного суда от судов общей юрисдикции состоит в том, что Конституционный суд в соответствии с  Конституцией не входит в судебную систему, не является органом правосудия и не является составной частью судебной власти.

Отже, тому і не перетинаються КС і ВС – вони виконують зовсім різні функції.

– Ні, це не так. КС розглядає питання конституційної юрисдикції, але він має діяти саме як суд, рішення якого мусять виконуватися. Перетинання може бути, а може і не бути. У Росії, наприклад, кожен суд може розглядати конституційні питання, водночас будь-який громадянин може подати конституційну скаргу, і це суттєво впливає на правозастосування, на законодавство, тощо.  Наприклад, КС Росії розглянув скаргу жінки, дочки репресованого з політичних мотивів, що її не визнають жертвою політичних репресій, як і її батька. КС виніс рішення: задовольнити скаргу, вважати цю жінку жертвою політичних репресій. Після того Держдума Росії переглянула Закон про реабілітацію жертв політичних репресій і розповсюдила дію закону на дітей репресованих. У нас нічого подібного не трапилось, наш Закон не змінювався з 1991 року. Можна навести багато інших прикладів рішень російського КС, наприклад, було гарне рішення щодо незаконного прослуховування телефонних розмов.

А молдавани, мабуть, не розуміють, як має бути. Безумовно, одна з головних функцій КС – це і перевірка нормативних актів на відповідність Конституції, і тлумачення конституційних норм, і в цьому сенсі практика Угорського КС, найбільш передового КС в пострадянських країнах просто вражає: вони тлумачать навіть дух норми, а не тільки букву. Але і прийняття рішень по скаргам громадян на порушення конституційних прав також входить до конституційної юрисдикції.

– Є два варіянти:

1. Зліквідувати КС, передавши, як то Ви кажете, його функції Верхсуду (окремій палаті, з окремим складом, бо це найвищий пілотаж і люди мають бути постійно «у дискурсі»). Така практика існує в багатьох правових системах. І нічого поганого.

2. Якщо вже ні (а щоб так, треба змінювати Конституцію), то розігнати цей склад КСУ поганою мітлою.

Принципово – провести ревізію рішень КС періоду кучмозою. Там дуже багато лайна, це Ви без мене знаєте. Не менш принципово – «вичавити стару владу» з Закону про КС. Там теж багато і води і лайна. Рівно як і різних позицій з подібних процедурних (принаймні!) питань.

Судді КС мають призначатися з публічним обговоренням кандидатур. І якщо цього нема в  Конституції імперативно, то це не значить, що суспільство не може вимагати цього від Президента, ВРУ та з’їзду суддів. Тобто як перед проголошенням шлюбу у гамериканських хвільмах: «якщо хтось має щось заперечити, то нехай це скаже зараз». Суспільство повинне мати можливість висловити своє «фе».

– Все законодавство України – то є суцільний жах. Закони:

1. Суперечать один одному,

2. Внутрішньо суперечливі,

3. Дозволяють взагалі, а не з конкретних питань, «дорегулювання» підзаконними актами,

4. Пишуться людьми, котрі якщо щось і розуміють у праві, то ні хріна не розуміють у мистецтві слова, що спричиняє і можливість подвійного, потрійного тлумачення і неможливість витлумачити взагалі, і головний біль і щирий сміх (іноді – крізь сльози).

5. Часто-густо є замовними,

6. Існують у набагато більшій кількості, ніж вони потрібні, натоміть набагато гіршої якості, ніж має бути.

– Браво! Але в інформаційній сфері це суцільний жах в квадраті!

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори