пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200502
12.02.2005 | Євген Сверстюк

Великий німий запитує

   

Якось лагерний кагебіст Кронберг, доволі пристойний латиш, з розмови на загальні теми раптово перейшов до питання, хто все ж таки підбурив зону 36 до бунту проти адміністрації. Він сказав: «Я думаю, що то справа Миколи Курника» – «Ви наперед усе знаєте. Але чи можете аргументувати?» – «Можу» – відповів він. «Чоловік робить те, що вже раніше робив. А в справі Курника записано аналогічний випадок. Для слідчого це правило...»

Ця епізодична розмова запала мені в пам’ять. Я став придивлятися до людей в зоні – не так до їх розмов прислухатися, як до розповідей, що де коли вони робили.

Іншими словами, до «звичного почерку» ... Виявилося справді, що людина схильна робити те, що і раніше робила, лагерний стукач спостерігає за дисидентами і доносить адміністрації – так само, як колись доносив окупаційній владі на своїх земляків. Роботяга білорус, який з гвинтівкою відбив у червоних партизанів свою корову, в лагері терпіти не може злодіїв і «брехливих комуняк». А Сергій Ковальов, який одверто редагував у Москві «Хронику текущих событий», в зоні залишається законником і правовим арбітром, послідовним і безпристрасним.

Що брехун завжди брехун – це відомо всім. Але не всім ясно, що зав.відділом пропаганди чи то ЦК, чи обкому КПРС – це професійний брехун, який усі свої виступи будував на зовнішній правдоподібності, а правдою ніколи не цікавився. Головне його мистецтво — викручуватись. І він буде робити те саме на будь-якій посаді.

Нерозуміння таких речей дорого обходиться суспільству. Приблизно стільки мільярдів, скільки обійшлася виборча кампанія Віктора Януковича.

Чому все ж таки людина з кримінальним минулим не може бути Президентом?

Люди, які не вміють думати, зводять питання до того, що гріхи молодості треба прощати. Звичайно, треба прощати. Але насамперед їх треба вивчати, особливо тоді, коли чоловік їх замовчує, а потім посилається на те, що партія і церква йому «все простила».

Йдеться не про оцінку їх, а про школу, з якої вийшов кандидат у Президенти. А школа – це не тільки злочин, а звичайне відбріхування на суді, лагерний університет, обмін досвідом, потім повторна розкрутка, додатковий досвід секретної співпраці з адміністрацією (інакше не вискочиш), і шукання покровителів, які допоможуть зам’яти справу в обхід закону.

Отже, йдеться і про узвичаєну поведінку, і про спосіб мислення, і про узвичаєне ставлення до права й закону, і про поверхову освіту, якої вже не надолужиш...

Звичайно, кожна людина має свої вади і свої біди, і кожна заслуговує на повагу за добру працю на своєму місці – відповідно до своєї освіти, культури, репутації. Але коли людина ігнорує те все, і покладається на те, що впливова рука витягне і поставить, куди треба, і помахає пальцем, кому треба, то хіба це не більший гріх за гріхи молодості?

То гріх гордині, навіть біс гордині, який рухає маленькими людьми з їхнім девізом «кто был ничем, тот станет всем». Цілими дюжинами вони записуються в Президенти, як мінімум – в депутати.

І не треба їх жаліти, коли вони сідають на мілину біля розбитих ночв. І не треба співчувати, коли насміхаються з них діти і передражнюють їх погані манери та граматичні помилки. Якщо школяреві ставлять двійку за помилку в слові, то що ставити кандидатові на першу особу в державі?

Кожна країна має свою систему фільтрів, котрі нагадують амбітним про тверезу самооцінку і про сувору вимогливість і моральну, і професійну, і, зрештою, статутну. Там, де дотримуються закону, законність не є дискусійною.

В СРСР закон розмивався поправкою на «партійність». Але все рівно потрібні були рекомендації відповідальних людей і перевірки даних, де ставились питання і про біографічні факти, і про слабкості типу кар’єризму, безпринципності, моральної нерозбірливості, алкоголізму тощо.

В брежнєвські часи все це зводилось до формальності, бо сам вождь не витримував жодних вимог. Народ виніс суворий діагноз: «Риба гниє з голови».

Падіння комуністичної системи сталося через її гниття і нездатність її самоочищуватись. Інституції існували, але не діяли.

Перебудови фактично не було, бо не було людини, здатної серйозно перебудовуватись. Фактично то була легалізація політичного і морального розкладу верхів. Якщо після Сталіна ще була чистка, арешти і страти, то в перебудову, навпаки, легалізовано найбільший гріх – «розкрадання соціалістичної власності в особливо крупних розмірах». Дозволена гласність не впливала, «прихватизація» була реальна, а «свобода слова» – віртуальна, оскільки зі словом перестали рахуватися і воно втратило силу. В інших державах до влади прийшли нові люди, і вони відсторонили людей старої номенклатури. Німеччина застосувала люстрацію ще в 1945 році, потім – в 1989. Потім, по-своєму, Польща, Чехія, Прибалтика.

Дуже неоднозначне те слово «очищення». На відміну від кривавих «партійних чисток», це було порівняно ліберальне усунення від влади осіб, які вірою і правдою служили комуністичному режимові.

Якби це був режим, де культивується принцип честі, то такі особи і самі зрозуміли б, що час змінився і роль їхня одіграна.

В буржуазній Англії не буває так, щоб лейбористи заявили бажання залишатися в Парламенті в новій ролі консерваторів... Наші ж комуністи повикидали партквитки і на другий день стали «буржуями». Атеїсти навчилися хреститися, кагебісти перестали ловити людей за українську символіку і самі прийняли її. І ніяких проблем, і ніяких самообмежень.

З цього почався суспільний блуд змішування і фальшу, результатів якого не можна було передбачити. Але люди відчули на собі аж тоді, коли їхні заощадження було вкрадено, а потім трастовим шахрайством виманювали валютні заощадження. Усі прокинулися пограбованими.

Тоді люди почали пригадувати євангельське застереження: не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то і бурдюки розірвуться, і вино розіллється... І застереження про неможливість служити і Богові, і Момоні.

В результаті занедбання закону старі бурдюки, геть зношені на ідеологічній антиукраїнській службі в ЦК КПРС і КГБ, було вжито для служби в незалежній Україні. Молоде вино розлилося і висохло, старі бурдюки тхнули по–старому антиукраїнським духом, а влада залишилася антинародною. І то ще гіршою, бо коли перше вона служила комусь там, то тепер одверто стала служити Момоні, прикриваючись Богом, в якого не вірить...

Звичайно, проблема люстрації не все вирішує. Не просто сортувати ці бурдюки. Немало буде випадків підміни...

Але в принципі ясно: старі бурдюки не годяться. Взагалі потрібне оновлення. Як завжди, у всі часи.

Хіба не соромно згадувати, як Президент так присмоктався до Момони, що навіть перестав зважати на те, що люди поносять його ім’я разом з іменем його країни?

Хіба не сором, коли ЗМІ працюють проти інтересів, гідності і честі своєї країни?

Яка ганьба: молодь тікає зі своєї незалежної країни в найми і в попихачі до сусідів? А міліція виловлює на вокзалі студентів за ознакою української мови...

Якби ми пройшли хоч якесь очищення, то Україна не мала б клопоту ні з Л.Кравчуком, ні з Л.Кучмою, ні з В.Медведчуком, ні з В.Януковичем, ні з генералом Марчуком, ні з академіками профілю «історія КПРС» та «науковий атеїзм» – їх ім’я легіон.

Про них не знали б...

Якщо повернутися до науки капітана Кронберга, то усі ці люди в незалежній Україні робили те, що звикли робити в ролі старих бурдюків. І з великим умінням використовували своє службове становище за відсутності партконтролю і ОБХСС.

Отже, люстрації мало, потрібні суворі інституції контролю і нові інституції для забезпечення прозорості та незалежності судочинства.

Адже у нас зникло поняття «державні таємниці», натомість оберігаються таємниці ховання награбованого і навіть таємниці пенсій, призначених гонителям за правду!

Коли вони «прихватизували» КРИВОРІЖСТАЛЬ, певні, що боятися нікого і соромитися нема перед ким, раптом очі народу розкрилися на страшенний контраст між величиною оборудки і мізерністю тих осіб, що потрошили велета. Стало зрозумілим: «Батьківщині загрожує загибель або існування, рівнозначне загибелі» (Монтень).

Шашелі називали свою робою «державотворенням», уміло прикриваючи її трудівниками, найнятими на службу, щоб нормально працювали крани і сміттєвози.

ВЕЛИКИЙ НІМИЙ наче закам’янів. Про нього згадували в святкових промовах, але так байдуже, що догадливі журналісти почали посміхатися з народу, як з чогось архаїчного. Посміхали з його вдачі, звичаїв і навіть мови. Одважні мухи сідали йому на чоло, щоб було їх краще видно. Бо що там значить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ, порівняно з героями року?

В Книзі книг про все таке вже написано. Але в блиску сезонних вогнів такі речі здаються безнадійно застарілими.

Тоді на наших очах являється чудо. Приходить ВЕЛИКИЙ НІМИЙ на Майдан незалежності, наче до себе до дому, і раптом усі починають розуміти, хто тут господар.

«А де тут подівалася та погань?» – запитує Німий – «Котра погань?» –уточнює жінка в помаранчевій блузі – «Та, що крутила нами десять літ і десять зим» – «Та бенкетує, де ж їй бути?» ...

ВЕЛИКИЙ НІМИЙ дивиться, а там по палатах і по щілинах, як руді таргани, усі герої сезону, вкрай здивовані тим, що Німий – і говорить...

Блощиці і таргани – вони ж влаштовуються назавжди...

«Вичистити ту погань – вичистити назавжди» – каже Господар.

Коли приходить до діла, то виходить, як зі скороченням штатів... скорочують прибиральницю. Навіть віковий принцип не дотримується, хоча тут, здавалося б, найпростіше.

Найтяжчий спадок кучмізму – втрати справжньої твердості законів та принципів. Девальвація слова і моральних імперативів. Повернення до правди буде тлумачитися, як жорстокість, а вимоги законності – як переслідування.

А тим часом то неодмінна умова очищення. Бо ще Горацій знав: «Коли посуд не досить чистий, скисне все, що б ти туди не влив».

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори