„Він сам винний ”...

Вітчизна... Її захист — почесний обов’язок кожного громадянина! Це — з одного боку...

З іншого, на виправдання слова “почесний”, Закон “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” визначає заборону на обмеження конституційних прав і свобод захисників землі української. Згідно з Конституцією, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю. А головним обов’язком держави є утвердження та забезпечення цих прав і свобод. На жаль, держава не завжди спроможна захистити “найвищу соціальну цінність” — життя. Тому Законом передбачена державна турбота про сім’ї та батьків військовослужбовців, які загинули або померли під час проходження військової служби.

Багато законів... Багато чого передбачено... Інше питання — чи зможуть батьки довести державі, що винуватиця загибелі їхніх дітей є саме вона — держава??! Навіть, у складних випадках, коли начебто вчиняється самогубство.

Невже діти йшли в армію саме задля того, щоб звести рахунки з життям?

Відповіді на ці та інші злободенні питання першими в Україні вирішили домогтися від держави фахівці громадського об’єднання “Харківська правозахисна група”, представника Фонду регіональних ініціатив у Харківській області.

„Як виявилося на реальних прикладах з життя, — ділиться своїми думками про непросту проблему завідуюча громадською приймальнею “Харківської правозахисної групи” Людмила Клочко, — не всі батьки, що втратили своїх дітей при проходженні служби в армії, захищені. Як, наприклад, бути в спірних випадках, коли під самогубством, уникаючи відповідальності, приховують вбивства — трапляються і такі драматичні історії? Якщо спробувати зрозуміти проблему у самому корінні, то дійдеш висновку — самогубств у армії в принципі не повинно бути. Адже в армію для проходження військової служби мають призиватися здорові молоді люди. Отож, закликаю батьків: якщо ви знаєте, що ваша дитина йде до армії хворою, ви не повинні мовчати... Ви повинні негайно написати заяву у військкомат. Якщо ж сина призвали до армії хворим — теж не мовчіть! Добивайтеся, щоб хлопця лікували і вирішили питання про звільнення.

Неякісна робота призовних комісій призводять до того, що в армію потрапляють юнаки з психічними захворюваннями. Як правило, вони стають жертвами так званої “дідівщини”. Над ними сміються, знущаються, їх б’ють... А вони — тікають з військових частин подалі від кривдників... Нерідко, задумують лихе і здійснюють його — кінчають життя самогубством... А самогубців держава не визнає, і їхні батьки позбавляються усіх, передбачених законами, пільг та прав на соціальний захист”.

Дивна річ, якщо людина служить в армії, знаходиться у військовій частині безвідлучно, вона — не виконує службових обов’язків? Тобто, державі вигідно розділяти: нічого не трапляється — виконує обов’язки, а коли щось трапилося — вона тут ні до чого, мовляв, він сам у всьому винуватий... І опускає від прямого батьківського погляду очі...

„Мріяв стати медиком”

Людмила Олексіївна Бикова втратила сина у 1990 році. Сергій мріяв присвятити життя армії, скласти іспити до військової медичної академії. Минув рік і сім місяців. І раптом — похоронка!! Самогубство! Як казали командири, хлопець себе застрелив. Вбита горем мати 13 років не могла зрозуміти, як же так, що сталося:

— Сергій будував плани на майбутнє, мріяв знайти кохану, одружитися, народити діточок... Тринадцять років знадобилося Людмилі Олексіївні для того, щоб піднестися духом, встановити свою істину і допомагати іншим батькам відшукати справедливість.

„Розпочала зі своєї справи, — розповідає помічник голови Харківського обласного “Союзу солдатських матерів” Людмила Бикова, — затребувала її з міста, де загинув мій син. Коли нам тоді повідомили, що він застрелився, я одразу заявила, що трапилося щось надзвичайне, що психіка хлопця просто не могла того витримати... Переконалася в цьому через 13 років, подивившись на документи... Зараз доказати, що він був вбитий непросто, але те, що нелюдки робили з хлопцем до трагічного випадку, просто вражає… У зв’язку з цим і вирішила спеціально поставити питання про самогубства в армії”.

Замість сина — посвідчення

Так, на жаль,самогубства мають місце. Але які спонукальні причини лежать в їх основі? Просто так — без причини — драми не розігруються... За ними жорстокість, нелюдське поводження тощо.

Нині батькам видають різного типу посвідчення: в одному випадку, коли держава ніяк не може відмовитися від того, що вона причетна до загибелі хлопця, видається посвідчення серії “Г ”, а якщо причиною смерті є самогубство — видається посвідчення серії “АС ”. Як назвати це знущання? До речі, з ним, як розповідають люди, і з транспорту виштовхують, і з комунальниками виникають непорозуміння...

„Для того, щоб звернути увагу посадовців, — ділиться координатор проекту Майя Крюкова, — ми почали складати списки по районах. Потім у відповідну службу кожного району ми направили ці списки для того, щоби там розуміли: у них в районі є така категорія людей і що посадовці повинні з нею щось робити. І результати проведеної роботи приносять свої маленькі позитивні наслідки.

Тобто, потрібно хоч чимось покращити стан батьків, які втратили дитину. Держава призиває в армію наших синів — вона й повинна нести відповідальність за наслідки проходження служби. А ми, зі свого боку, вимагаємо дотримання однієї умови: якщо хлопець не здійснив злочину — сім ’я у будь-якому випадку повинна отримати якусь компенсацію”…

Згідно з положеннями статті №15 Закону “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, родини, які втратили дітей під час проходження ними військової строкової служби, мають право на безоплатне отримання у власність житлового приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду, а при потребі їм надаються квартири у першочерговому порядку.

Вони мають право оплачувати житлову площу та комунальні послуги в розмірі 50 відсотків, безкоштовно користуватися громадським транспортом, отримувати грошові надбавки до пенсії тощо.

Розподілення на зазначені категорії вважаємо неприпустимим: хлопці не на прогулянку в армію йшли, вони весь час проводять на території частини — всі 24 години, які зазначені у службовому розпорядку і які розписані по кожній хвилині.

Неважливо, чим займаються солдати: несуть службу чи відпочивають — вони в армії, будь-якої миті готові виконувати розпорядження командування...

Потрібні зміни!

І хоча фахівцям “Харківської правозахисної групи” та “Спілки солдатських матерів” вдалося допомогти багатьом батькам, чиї діти не повернулися з армії, обміняти посвідчення про самогубство їхніх синів, вони зіштовхнулися з іншою проблемою: в державі нема закону, який би визначав статус такої категорії людей. На них розповсюджуються дії іншого Закону — “Про соціальний захист ветеранів війни”. Але під час формування бюджету держава чомусь забуває про осіб, на яких розповсюджується закон. Посадовці ж органів місцевого самоврядування, як правило, розводять руками, посилаючись на відсутність асигнувань з державного бюджету.

Отже, чому стаються трагічні випадки? Чи не тому, що має місце формалізм і безвідповідальність членів призовної комісії, того ж таки лікаря, який організовує роботу медичного персоналу щодо медичного огляду призовників? Хто досліджував таку проблему? Між тим, нерідко саме ці чинники і лежать в основі трагічних випадків, про які ми говоримо. Але мало того, що батьки страждають від втрати сина, їм ще відмовляють в належних пільгах.

Дійсно, якщо судити по справедливому — армія, її керівництво повинні відповідати за все, що відбувається з нашими молодими співвітчизниками, які, до того ж, виконують військовий обов’язок далеко не в ідеальних умовах. З одного боку, організація проходження військової служби залишає бажати кращого, з іншого, красномовними є численні приклади недолугого управління на всіх рівнях в цілому. Згадайте трагедію на літовищі у Львові, влучання реактивних снарядів у жилий будинок в Броварах, підбиття пасажирського літака над Чорним морем, “бомбардування” населених пунктів Запорізької області зі складів у селі Богданівка...

Реформування, на яке покладається військове керівництво і про яке ведуться розмови останнім часом, однозначно не вирішить тих болючих життєвих проблем, про які сьогодні йшлося. Без найменшого сумніву — потрібен і контроль з боку громадськості, і активне втручання в ситуацію, що відбувається в армії. Інакше збройні сили не зазнають докорінних змін, а батьки продовжуватимуть страждати, оплачуючи чиїсь недолугі рішення чи бездіяльність кров’ю та життям своїх синів...

Завершуємо публікацію статей із правового бестселеру „Право може перемогти: історії успіху громадських захисників”, видану Фондом Регіональних Ініціатив за матеріалами минулорічних поїздок по Україні. Цього разу в матеріалі з Харкова піднімається дуже невесела, але, на превеликий жаль, актуальна тема — нові трагічні події, що сталися в результаті вибуху 9 січня 2005 року біля міста Ес Сувейра в Республіці Ірак, в результаті яких загинули 8 українських миротворців, дають новий поштовх до роздумів, у тому числі, і щодо непростих питань соціального захисту членів сімей військовослужбовців.

(“Громадський захисник”, №2, січень 2005 р.)