пошук  
версія для друку
14.03.2005 | Мирослав Маринович

Чи справді верхи не можуть, а низи не хочуть?

   

Настав жовтень – місяць, ім’ям якого називаютьреволюції. Навіть у тому випадку, коли їхній фінальний акт розігрується у листопаді. Кажуть, в Україні помітили переміщення військ – тільки тепер, очевидно, пошту і телеграф будуть не брати, а оберігати. Заклинання власть імущих, що в Україні вони не допустять грузинського варіанту, є непрямим визнанням наявності передреволюційної ситуації. У кожнім разі, влада вочевидь чує, як горить земля у неї під ногами. Ті, кому випало в житті вивчати теорію революцій за Леніним, знають, що революційна ситуація складається тоді, коли «верхи не можуть жити по-старому, а низи – не хочуть». Чи можна верифікувати цю теорію на прикладі нинішньої України?

Схоже, ознаки агонії влади очевидні сьогодніусім, і щоденна ескалація владної істерики та кримінального насильства посилює відчуття не стільки страху, скільки наближення кінця. Звичайно, верхи ще «можуть», оскільки в суспільно-державних сегментах завжди існує інерція послуху й дисципліни. Однак, я певен, більшість людей у цих сегментах просто вичікує зручного моменту, щоб дременути з приреченого корабля. Для влади єдиний вихід – жорстокими каральними заходами не допустити ланцюгової реакції непокори. Проте в цьому якраз і виявляється ахіллесова п’ята зла. Бо ожорсточування влади, даючи тимчасовий ефект, лише підсилює враження кінця.

Політичні процеси в Україні перестали бути власне політичними, набувши типового кримінального характеру. І хоча свого часу радянська державна машина робила все, щоб пропустити через зону ледь не все населення велетенської держави, кримінальну логіку насадити все ж не вдалося. Відчайдушний самозахист влади заштовхує її у глухий кут: у жовтні-листопаді люди не стільки вибиратимуть кращого з-поміж багатьох кандидатів, скільки захищатимуться від криміналізації усієї країни. Влада забула прикре відкриття Мефістофеля, що він є силою, яка, вічно прагнучи зла, несподівано чинить благо. Передвиборча кампанія, яка почалася зі жвавої дискусії щодо якостей кандидатів, з волі влади перетворилася на боротьбу добра зі злом, змагання логіки політики з логікою кримінальної зони. Мені як давньому прихильникові Віктора Ющенка хочеться лише визнати заслугу провладних політтехнологів у такій дискредитації його головного суперника.

Влада, схоже, спалює за собою всі мости. Кілька місяців тому міркування преси про можливу домовленість між Ющенком і Кучмою щодо недоторканності останнього ще виглядали доволі реалістично: відомо ж було, як уперто уникав Ющенко загострення політичної ситуації. Сьогодні, після отруєння Віктора Андрійовича, такі версії втратили усілякий сенс. Влада сама, своїми власними руками, викувала в Ющенкові борця й тим сама дезавуювала свої ж власні пропагандистські кліше про його нерішучість і політичну кволість. Навіть колишні скептики з опозиційного табору змушені тепер поставити собі запитання, чи можна назвати «слабаком» людину, яка витримує такий шалений терор дискредитації, а тепер іще й загрозу для життя. Хай матері й жінки запитають себе, чи погодились би вони на продовження передвиборчої кампанії своїх рідних у таких брутальних умовах, як погоджується на це його мати і багато разів принижувана, але так і не принижена дружина Ющенка – Катерина. Перед героїзмом цієї родини можна лише схилити голову в беззастережній пошані.

Зрозуміло, що не всі кроки з боку влади є програшними. Так, залучення до кампанії на боці Януковича галицького пропагандистського «десанту» є безсумнівним успіхом провладних політтехнологів. І якщо зміна орієнтації Василя Базіва чи Ганни Стеців викликала в галичан більше кпинів, ніж справжнього відчаю, то переродження Тараса Чорновола вдарило дуже боляче. Його пристрасна промова (на 5-му каналі) на тлі невдало розіграного яєчного спектаклю виглядала особливо гнітюче. Шкода хлопця. Мріючи постати перед людьми незалежно мислячим державним мужем, гідним якнайвищих постів, він лише виявив, що й досі залишається політичною дитиною, яка ніяк не може гідно вийти з-під сяйва свого батька, хоч уже й почав був світити самостійною зорею. А Україна ніяк не вирветься з фатальної неминучості юрасів хмельниченків… (Що стосується спроб залучити на користь Віктора Януковича й моє ім’я, то ця стаття, сподіваюся, буде на це переконливою відповіддю). У згаданому параді галицького сервілізму є, проте, одна позитивна сторона: він добре лікує галичан від хронічної хвороби «п’ємонтизму».

Кажучи про передчуття кінця, я не хочу тим самим мінімізувати загрозу, що стоїть перед Україною. У 1991 році її незалежність ми значною мірою завдячували знаменитій адміністративній команді: «Голосувати за незалежність і Кравчука». Єльцинська Росія виглядала тоді надто революційною, щоб служити прихистком українській верхівці. Проте незалежність, здобута з благословення влади, може від її ж рук і загинути. Я давно вже мрію, щоб президент України, їдучи на зустріч із президентом Росії, таки одягав краватку. Бо оті «зустрічі без краваток», гляди, обернуться для України тим, що вона зостанеться «без останньої сорочки». Продаж інтересів України давно вже вийшов з-під контролю як парламенту, так і громадськості, а тому влада може-таки спробувати продовжити своє існування, спершись на «стабільну» Росію, яка успішно покінчила зі своєю ворохобною опозицією. Однак усе це неминуче веде українську владу до створення саме тієї революційної ситуації, якою вона так лякає сьогодні народ, – введення надзвичайного стану, громадянської війни тощо (наскільки мені відомо, це й було одним з варіантів розвитку передвиборчої боротьби в Україні, розроблених для влади російськими політтехнологами). У будь-якому разі, я не допускаю, що правляча еліта в якому-небудь варіанті подій розглядає можливість віддати владу й постати перед неминучим судом. Тому, прагнучи жити по-старому, влада власними руками унеможливлює це.

Проаналізуймо тепер другу частину ленінськоїформули революції, а саме: чи справді низи не хочуть жити по-старому? Виглядає, що про нас усіх можна говорити водночас співчутливо і докірливо. Сьогодні народ принишк, сподіваючись на спасенне втаємничення у виборчій кабінці та прозорість виборчих урн. Тому, доки зберігатиметься ця надія, революційної ситуації не буде. Що ж, дай, Боже, щоб Заходу таки вдалося змусити нашу владу не дуже маніпулювати голосуванням. Однак боюсь, що доля готує нам тут гірке розчарування. Своє ставлення до людей Янукович висловив на мітингу в Рівному гранично ясно: «Ну й повзайте далі!» Народові, у мовчанні якого бачать повзання, можливостей для нормального волевиявлення не дають. Тому можна з великою ймовірністю передбачити, що влада і в цьому випадку буде сама творити передреволюційну ситуацію.

Проте я все ж побоююся, що чимало людей вУкраїні, не бажаючи жити по-старому, таки не готові жити по-новому. Той факт, що влада знову протиставляє український Схід «бандерівському» Заходові, свідчить, що цей прийом все ще приносить плоди. Кажуть, навіть у Норільську українці (здебільшого галичани!) бояться перемоги Ющенка, оскільки це, на їхню думку, призведе до закриття кордонів з Росією. І ніяк не второпати моїм братам-українцям те, що недавно добре усвідомив один росіянин: сьогодні українська опозиція бореться за майбутнє не лише України – на кін поставлена і доля Росії. Бо лише Україна (країни Балтії до уваги вже не беремо) виявила в собі достатньо природної опорності, щоб не упокоритись цвинтарній «стабільності» путінського зразка. І саме Ющенко є реальним шансом на те, що стосунки з Росією колись набудуть цивілізованого характеру. Іншими словами, Великій Україні треба пережити певний психологічний струс, щоб любі серцю стереотипи виявили свою цілковиту неспроможність.

Не усвідомили наші люди й того очевидного факту, що їхньої власної вини у деградації влади є чимало. Влада відбирає в нас рівно стільки свободи, скільки ми їй віддаємо. Влада корумпується рівно тією мірою, якою ми самі підживлюємо корупцію. Влада грає на наших куценьких стереотипах лише доти, доки ми їх у своєму серці викохуємо. Це аксіоми свідомого громадянського життя, які українська нація ніяк не засвоїть. Не змінивши себе самих, ми не змінимо наш уряд. Добре було б, щоб ми це усвідомили саме зараз, коли ми з такою натугою прагнемо змінити уряд, якого почасти самі й розбестили.

Слідкуючи за агонією влади, більшість людейстурбована тим, як не потрапити їй під руку й не зірватись із нею у прірву. Народ дійсно не бажає жити по-старому – для виявлення цього бажання справді достатньо було б першого туру (звичайно, за умови справедливих виборів). Проте так само очевидно, що народ не бажає й жертвувати собою по-старому. Тому революційної ситуації не буде доти, доки люди зберігають ілюзію, що від криміналітету можна сховатися у своїй «хаті скраю». Більшість із нас сьогодні спроможна лише спостерігати, як жерці влади щораз сильніше підштовхують Ющенка до жертівника владного Молоха. Так само ми терпіли, коли з того жертовного каменя текла кров журналістів та інших «небезпечних». Проте, перефразовуючи відому приказку, скажемо: «До часу вкраїнець кривду зносить». Влада не зможе зупинитися – як ми вже говорили, вона змушена вдаватися до терору, бо інакше почнеться ланцюгова реакція непослуху. Однак ця реакція все одно почнеться, бо так само неминуче людський жах набуде «критичної маси», а народна кривда переллється через вінця. Тому знову ми маємо той самий фатум: влада своїми руками творить революційну ситуацію.

У мій студентський час викладачі істмату переконували нас: «Кожен суспільний лад сам готує собі свого могильника»…

3 жовтня 2004 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори