пошук  
версія для друку
14.03.2005

КОМЕНТАР ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ ДО ПЕРЕБІГУ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

   

Як вже зазначалося в українських ЗМІ, перебіг президентської виборчої кампанії 2004 року характеризується не тільки жорсткою та навіть жорстокою конфронтацією кандидатів від різних політичних угруповань, але й гранично низькими моральними стандартами поведінки діючої виконавчої влади.

Йдеться, однак, не тільки про сумнозвісний адміністративний ресурс, наглий примус, тиск або й залякування населення, які навряд чи можуть бути оцінені тільки як передвиборча агітація «за» та «проти.» Тиск та залякування для українського виборця – не новина. Примус за радянських часів був типовим. Примусово годували дисидентів у радянських психіатричних лікарнях, примусово годують українське населення передвиборними бігбордами В.Януковича. Як зовсім неважко передбачити, реакція на інформаційний примус буде така ж, як і реакція на примусово влитий до шлунку А.Сахарова чи П.Григоренка поживний розчин. «Насильно мил не будешь», – свідчить російська говірка, отже, владі можна навіть поспівчувати.

Більш важливим у нинішній передвиборчій кампанії є очевидне етичне протистояння влади і громадянського суспільства, причому протистояння вже не стільки політично-опозиційне, скільки морально-революційне. Знову в атмосфері країни чується вітерець «празької весни», дуже розтягнутої в часі оксамитової революції. Низи не хочуть жити по-старому, верхи – жити по-старому хочуть, але не дуже вміють.

З цього приводу згадується соціально-психологічна теорія щодо «логіки совісті» В.Лефевра. Як вважав відомий західний професор, для радянського істеблішменту типовим було гасло: мета виправдовує засоби, морально все, що служить перемозі комунізму. За тих часів відомий жарт І.Сталіна: «А скільки у Римського Папи дивізій?» виглядав, звісно, дуже дотепним.

Проте згодом, попри сотні дивізій й залізну дисципліну комуністичних лав жартівник був все-таки викинутий з комуністичної усипальниці. Емоції життя здолали раціональність порядку. Дивізії розвіялися на полях історії, як і прах Ф.Енгельса над морем, натомість справа Папи й досі процвітає. А сучасний «Greenpeace» є впливовим тільки тому, що в якості вибухівки використовує виключно етичну силу. Етичну силу використовує в нинішніх українських обставинах і В.Ющенко.

Отже, протистояння В.Ющенка та В.Януковича є не стільки протистоянням влади та опозиції, скільки протистоянням апаратної політики і здорового глузду; лицемірства й відвертості; «парадоксалізму» Джангірова-Корчинського-Піховшека й інтелектуальної чесності; бюрократичного етосу й народної свободи.

Свого часу знавці політичної науки В.Парето та Г.Моска на широкому історичному матеріалі довели невідворотність деградації всіх без винятку політичних еліт. Вражаючою в їх описах є логічна схема відмирання політичних класів. Морально виснажені еліти вдаються до всіх засобів самозбереження: рекрутують військо, наймають шпигунів, вчиняють підкуп та шантаж. Але внутрішній розклад нездоланний, з часом, висловлюючись метафорично, весь живопис у палацах верхівки перетворюється на портрет Доріана Грея...

Щось подібне відбувається сьогодні й з українською посткомуністичною владою. Попри всі офіційні, риторично-ідеологічні нашарування на тлі нашої незалежності, імідж діючої виконавчої влади все більше нагадує якусь фальшиву іконографію, «старе письмо» свіжими фарбами в брудному колориті. З огляду на мотиви та реальну типологію владної поведінки згадуються не стільки Л.Валенса з В.Гавелом, скільки В.Ярузельський з Н.Чаушеску. Паралелі на рівні жертв є також беззаперечними: наш Г. Гонгадзе, їх Я.Палах та Є.Попелюшко...

Отож не дивно, що здоровий тонус життя полишаєтаки нашу політичну верхівку. Низку тактичних інформаційних провалів наразі доповнює стратегічний провал «референдуму – 2000» та «конституційної реформи – 2004». Чи є насправді грядущим провал також і владного кандидата – передрікати не будемо. Чи стане сучасна Україна ще більш адекватним уособленням «Мордору» за Дж.Толкієном чи «ферми тварин» за Д.Орвелом, також залишається відкритим запитанням.

У цьому сенсі, однак, пригадується цілком однозначний і зовсім ще свіжий вираз В.Медведчука в одному з інтерв’ю: «Ющенко не буде президентом.» З огляду на всім відомий подальший розвиток подій цікаво знати, що це насправді було: палке бажання, тонка інтуїція, конкретні плани?

10 жовтня 2004 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори