пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200507
28.03.2005 | Всеволод Речицький, Євген Захаров

Конституційна реформа 2004 року і права людини

   

Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року юридично репрезентована Законом № 2222–IV «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. В основу даного Закону було покладено законопроект № 4180 про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України від 21 червня 2004 року.

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у Конституційному Суді України й одержав санкцію Суду стосовно можливості його внесення на голосування до Верховної Ради України. Внесений до парламенту законопроект № 4180 був суттєво відмінним від законопроекту № 4105, який уже був проголосований у Верховній Раді України раніше, але не отримав необхідної кваліфікованої (300) більшості голосів. Отже, остання версія законопроекту № 4180 була суттєво відмінною від проекту з тим самим номером, який був предметом розгляду у Венеціанській Комісії в грудні 2003 року.

Закон № 2222–IV є суттєво відмінним від своїх попередників (законопроект № 4105, перша версія законопроекту № 4180) вже хоча б тому, що в ньому передбачається обрання Президента України на всенародних виборах. Водночас Закон № 2222–IV є значно менш радикальним законом про внесення змін до Конституції України, ніж його попередники. Проте навіть в оновленому вигляді він, на нашу думку, не сприяє позитивним змінам в політичній системі України.

Як і його невдалі попередники, Закон № 2222–IV передбачає обрання народних депутатів (членів парламенту) України на суто пропорційній основі. В цьому відношенні він – тепер вже на вищому конституційному рівні – закріплює процедуру виборів, яка раніше була передбачена поточним законодавством. На наш погляд, вибори депутатів парламенту на виключно пропорційній основі є недостатньо виваженою спробою поліпшення українського виборчого законодавства.

Як результат політичного компромісу, пропорційна система виборів в український парламент існує тепер на рівні конституційного і ординарного законів. Однак перед запровадженням такої зміни виглядало б доцільним випробувати нову систему виборів до Верховної Ради спочатку на практиці, а вже потім, в залежності від результатів такого випробування, вирішувати питання про її закріплення на конституційному рівні. Адже нова схема виборів поки що не зарекомендувала себе позитивно на практиці. В конституційному сенсі це виглядає неоптимальним, у політичному – свідчить про неврівноваженість та невиправданий поспіх.

Чи виграла щось від запровадження пропорційної системи українська спільнота – наразі сказати неможливо. Хоча фінальна версія української конституційної реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися раніше, її ефект можна буде спостерігати вочевидь не найближчим часом. Загалом, нова конституційна схема є відносно простою. Відтепер Президент керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ внутрішнього політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів і Рада національної безпеки і оборони. Послаблення виконавчої вертикалі влади очевидне, але саме до цього реформатори, схоже, прагнули.

Системним недоліком конституційної реформи є, на нашу думку, віднесення окремих міністрів Кабінету Міністрів України (в сенсі їх призначення на посаду та фактичного підпорядкування) до Президента України, а решти – до Верховної Ради та Прем’єр-міністра України. Як ми вже зазначали раніше, внаслідок нового порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політика України опиняються в різних руках.

Оскільки посада Президента України за реформою залишається не тільки представницькою, але й реально впливовою стосовно окремих виконавчих функцій (зовнішня політика, внутрішня безпека й оборона), остільки на практиці це загрожує деформацією виконавчої вертикалі, відверто непродуктивною конкуренцією Президента, Прем’єр–міністра та Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) в рамках загальної гілки державної виконавчої влади.

Якщо згадати, що конкуренція посад спікера й Президента в Україні вже існує, логіка конституційної реформи видається ще менш зрозумілою. Простіше кажучи, конкуренція вищих посад, які належать до різних гілок влади є конституційно вмотивованою. Натомість логіку конкуренції вищих державних посад в межах однієї (виконавчої) гілки влади назвати переконливою важко.

Нам здається, що автори конституційної реформи шукали стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом кон’юнктурних тактик. В результаті, засуджена ще Венеціанською комісією юридична схема знову опинилася піднесеною до конституційного рівня. На наше переконання, таке рішення й така версія політичної реформи робить Україну не стільки парламентською республікою, скільки незручним правовим конгломератом, непослідовним у конституційному сенсі європейським політичним новоутворенням.

Та обставина, що за реформою Президент України може розпустити парламент в трьох випадках (кожен з яких може бути результатом ширшого кола причин) робить тезу про перетворення України з президентської республіки на парламентську непослідовною.

Сьогодні Президент є прямо причетним до формування Кабінету Міністрів й призначення голів місцевих державних адміністрацій (української версії губернаторів). Проте на практиці міністри й голови державних адміністрацій значною мірою залежать також від Прем’єр–міністра. Адже, призначивши окремих членів Кабінету Міністрів й голів державних адміністрацій, Президент залишає останніх під орудою глави Кабінету. Звісно, якби українські губернатори замість їх призначення Президентом обиралися на місцях, це могло б стати достатньою причиною для конституційної реформи. Проте про обрання губернаторів населенням наразі не йдеться. Принцип прямої залежності губернаторів від Президента залишився за реформою незмінним.

Що ж стосується відносин між Президентом і Верховною Радою (парламентом) України, то вони за реформою не тільки не змінюються на користь Верховної Ради, але й переходять до більшої залежності парламенту від волі Президента. Повноваження Президента стосовно розпуску парламенту, як вже зазначалося, збільшуються втричі. Тому реформа послаблює вплив Президента в межах виконавчої гілки влади, але водночас в кілька разів підвищує його контроль за українським парламентом. Зрозуміло, що цим реформа перетворює Україну у відносно непослідовну парламентську республіку.

Судова система залишилася за реформою практично неушкодженою. Часткову реанімацію загального нагляду прокуратури за дотриманням прав і свобод людини, на нашу думку, підтримати важко. Хоча, за свідченням фахівців, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод громадян пояснюється не так українською правовою нерозвиненістю (так вважає офіційний Страсбург), скільки низьким рівнем доходів українського населення. Дійсно, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох пересічних громадян України поки що дорогою й казуїстичною процедурою.

Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько–політичного розвитку стояла суттєво вище, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування парламентських механізмів і процедур для розв’язання більшості її проблем справді імпонуватиме її молодій політичній системі.

Свого часу Г.Арендт, аналізуючи ознаки будь–якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною. Щось у відвертій протилежності до цього ми спостерігаємо в результаті конституційної реформи. Адже за реформою безпосередній вплив демосу на українську політику фактично зменшується. Хоча громадяни України й надалі обиратимуть Президента, а засоби масової інформації працюватимуть, сподіваємось, без цензури і «темників», це суттєво не впливатиме на політичний курс країни. Саме тому правові наслідки конституційної реформи можна розглядати під кутом зору законодавчої деволюції.

Зрештою, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій все ще дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить сенс.

Слід також врахувати, що після обрання на посаду Президента В.Ющенка Україна одержала шанс стати не тільки демократичною, але й позитивно відчуженою (на кшталт країн Прибалтики) від пострадянських республік країною. Але саме тому одної лише присутності Росії на довгих українських кордонах достатньо для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, головним чином, про можливість швидкого президентського реагування на зовнішньополітичні російські виклики, яких Україні в майбутньому не бракуватиме.

В євроатлантичному політичному світі не має великого значення те, парламентською чи президентською республікою стане Україна. Однак все виглядає прямо протилежним чином з позицій політичних стосунків України з її східними сусідами. Саме в цьому контексті варто звернути увагу на організаційну невпорядкованість українських політичних сил, фракційну егоїстичність їхніх інтересів, все ще неподолану демагогічність національних парламентських дебатувань.

Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що розмиваючи надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа демонструє різко зрослу політичну вимогливість до тактичних парламентських маневрів і операцій. З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України відповідатимуть паралельно Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Так, якщо за статтею 81 діючої Конституції України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України прийматиметься Верховною Радою України, то за реформою... «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».

Втім, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої фракційної дисципліни у Верховній Раді, але й про нівеляцію ролі особистості в українському політичному процесі. Зовні це нагадує консолідацію політичних соратників довкола своїх ідейних провідників, відому в Україні ще з комуністичного часу.

Реформа встановлює також вимогу несумісності депутатського мандата парламентарія з іншими забороненими Конституцією видами діяльності. В свою чергу, невиконання вимог щодо несумісності є підставою для примусового припинення депутатських повноважень.

Таким чином, конституційна реформа відроджує вже призабутий в Україні імперативний (партійно–корпоративний) мандат. Народний депутат знову розглядається тут в якості партійного пішака, рядового утримувача картки для електронного голосування. Виглядає так, що вибори до Верховної Ради України ризикують стати ланкою в механізмі запровадження не стільки електоральних, скільки партійних пріоритетів. Особисті психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід, інтелект, а також географічна належність до певного регіону навряд чи будуть тут використовуватися. Загалом, як показують відкриті попередні розрахунки, запровадження чисто пропорційної системи виборів до парламенту ризикує призвести до того, що 85–90 % депутатського складу становитимуть виключно жителі столиці України Києва.

Виглядає так, що конституційна реформа перетворює парламент із місця широких публічних обговорень на арену поєдинків фракційних гладіаторів. Це прикро, бо в контексті здійснених конституційних змін поки що не доводиться говорити про відродження стимулів політичної дії за В.Гавелом: морального інстинкту, почуття смаку, прадавньої політичної мудрості, аналітичної тонкості почуттів. Навпаки, можна стверджувати, що в частині оновлення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово–логічного спрощення, приниження конституційної матерії до вимог пласкої законодавчої тактики.

Крім того, поєднання голосування за конституційну реформу із внесенням змін до поточного виборчого законодавства було також вразливим етично. Коли фракція «Наша Україна» (лідер В.Ющенко) вимагала відставки уряду та Центральної виборчої комісії (ЦВК), а також термінового внесення змін до Закону про вибори Президента, йшлося не про політичні вигоди опозиції, а про відновлення органічного права народу України голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Остання ж стояла не під, а над учасниками українського переговорного процесу.

Оскільки політичне право обирати й бути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів й ЦВК України включно, виборчі права громадян України, їх обсяг та режим здійснення не могли бути предметом кон’юнктурних домовленостей.

Це означало принципову неможливість поліпшення українського виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь-якого голосування взагалі. Воля народу в матеріальному й процесуальному сенсі є суверенною, а тому не може підлягати примхам учасників жодного переговорного процесу. Вона є апріорі вищою, органічно зверхньою щодо будь-яких лідерів і політичної еліти країни взагалі.

Тому рішення відносно того, чи робити другий тур президентських виборів чесним і прозорим, не могло й не повинно було залежати від вищих, але все одно приватних, по суті, домовленостей. Цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, були незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій чи претендентів на президентську посаду. Крім того, питання конституційної реформи є взагалі надто важливим, щоб бути «протисненим» в життя під тиском короткотривалої кризи. Конституція – це вищий регулятор внутрішнього й зовнішньополітичного життя України, й вона жодним чином не повинна бути заручником політичних тактик.

Так або інакше, але внутрішня політика України стала на майбутнє прерогативою парламенту – політичної інституції, курс якої в умовах України можна зовнішньо коригувати. Як відомо, пряма демократія важлива тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця добре відома теза Т.Джефферсона вже не раз знаходила своє підтвердження на практиці. Тому збереження авторитету й дієвості посади Президента, а також його залежності від прямого народного волевиявлення лишається в України імперативним завданням.

Крім того, посада Президента є важливою противагою можливому зовнішньоекономічному тискові на Україну. Даний аргумент підсилюється тим, що Україна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово–економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними. В цих умовах особливу роль у політичній системі України має відігравати всенародно обраний лідер.

Тому запроваджена за реформою редукція статусу Президента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає, на наш погляд, загрозливою навіть для забезпечення інтересів державної незалежності. Як можна передбачити, корпоративізм у політичній системі України після запровадження реформи зросте, а вплив фінансово–економічних груп на парламент набуде системного характеру.

Слід також підкреслити, що головними лобістами конституційної реформи були політичні прихильники старого Президента Л.Кучми, а також представники парламентських фракцій, які на виборах здобули не більше як по 5–6 % голосів українського електорату. Отже, виглядає невмотивованим, що конституційні ідеї українських політичних аутсайдерів має запроваджувати їх противник Президент В.Ющенко.

Втім, запровадження конституційної реформи з радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських виборів суперечило навіть просто здоровому глуздові. Адже ні з точки зору права, ні з позицій ефективної політики не повинно було статися так, щоб громадяни України в першому турі виборів голосували за Президента з одним конституційним статусом, а в другому – за Президента із статусом вочевидь іншим.

Сотні тисяч людей на майдані Незалежності в Києві стояли на грудневому морозі для того, щоб обрати собі сильного лідера. Свідомо й підсвідомо вони розраховували на силу його конституційної посади. Загалом, сила духу й розум людей на майдані були суттєво вищими за ідейну тональність української конституційної реформи. Безпрецедентний за своїми масштабами в новітній історії України, перманентний Помаранчевий мітинг обстоював не зміну формально-юридичних інститутів, а заміну фактично корумпованої живої влади.

У дні революції українські громадяни протестували не проти недосконалих юридичних оболонок, а проти конкретних особистостей. Подзвін, який півмісяця лунав на столичному майдані, став переконливим свідченням похорону залишків українського посткомунізму. Саме там і тоді українські громадяни остаточно позбавлялися свого прадавнього політичного страху, а разом з тим – духу залежності й рабства.

Рекомендації

На нашу думку, законопроект № 4180 про зміни до Конституції (нині Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222–IV від 8 грудня 2004 року) потребує повторного розгляду Конституційним Судом і так само повторного голосування конституційною більшістю голосів у парламенті. Адже після першого розгляду в Конституційному Суді, але до його голосування в парламенті 8 грудня 2004 року в законопроект були внесені суттєві зміни. Цілком ймовірно, що в новій пост–революційній ситуації він буде відхилений парламентом як такий, що вже не відповідає актуальним українським потребам.

Загалом, враховуючи зазначені вище особливості української політичної ситуації, ми пропонуємо переробити законопроект про внесення змін до Конституції України в напрямку принципово інших тем. Йдеться, перш за все, про таке:

1. Необхідно закріпити в Конституції статус Президента України як глави державної виконавчої влади. Тобто Президента необхідно визначити в якості вищої посадової особи держави, яка очолює виконавчу владу в країні. Останнє означає, що ми виступаємо за впровадження в Україні президентської республіки.

2. З визначення України в якості президентської республіки випливає, що Верховна Рада України (парламент) повинна затверджувати уряд, сформований безпосередньо Президентом. При цьому політична відповідальність за роботу виконавчої гілки влади в державі повинна належати безпосередньо Президенту. Функції Прем’єр–міністра в оновленій Конституції України слід визначити як, переважно, адміністративні.

3. Верховна Рада (парламент) України повинна ефективно контролювати діяльність уряду й взагалі виконавчої гілки влади в державі через постійні і тимчасові парламентські комітети й комісії. Задля досягнення цієї мети контрольні функції парламенту й вільної громадськості (громадян, неурядових організацій) мають бути на законодавчому рівні суттєво підсилені.

Цього можна досягти шляхом прийняття відповідних законів: про доступ до інформації; про уряд; про громадський контроль за діяльністю державної виконавчої влади; про політичну опозицію. Корисним у даному випадку виглядає також розробка й прийняття спеціального закону про імпічмент, а також про парламентські тимчасові, слідчі та інші комісії.

4. Необхідно суттєво поліпшити українське процесуальне законодавство про Конституційний Суд. Досі Конституційний Суд України працював, як відомо, в якості арбітра-посередника в суперечках між Президентом і Верховною Радою України. При цьому функція конституційного захисту прав і свобод людини Конституційним Судом серйозно не здійснювалась. Тому ми вважаємо, що для поліпшення ситуації в майбутньому список суб’єктів подання скарг до Конституційного Суду має бути дещо розширений.

5. Необхідно також розробити і прийняти окремий закон про конституційне судочинство, оскільки без детального врегулювання процесуальних питань на рівні закону Конституційний Суд України надалі не зможе вважатися судом конституційної юрисдикції в повному розумінні цього поняття.

6. Необхідно передбачити в Конституції посилення гарантій незалежності судової влади та доступу до правосуддя.

7. Необхідно змінити конституційний статус прокуратури, залишивши у неї виключно функції представництва держави в суді: підтримка державного обвинувачення в кримінальних процесах та представництво інтересів держави в цивільних процесах, функціонально вона має стати підрозділом Міністерства юстиції.

8. Необхідно передбачити в Конституції створення Слідчого комітету, куди мають перейти слідчі управління МВС, СБУ та прокуратури.

9. Необхідно ліквідувати Державний комітет телебачення та радіомовлення, його функції за Конституцією має виконувати Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори