пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200511
29.04.2005 | Геннадій Удовенко, Голова Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Тези виступу на Другому форумі правозахисних організацій України «Моніторинг прав людини»

   

Шановний пане Головуючий,

Шановні учасники Форуму!

Від імені Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин вітаю усіх учасників Форуму та бажаю плідної роботи.

Ми ясно усвідомлюємо, що Україна сьогодні це не та Україна, яку ми знали ще 15-20 років тому. Разом з тим, це і не та Україна, яку ми сподівалися побачити у 1991 році, коли народ України переконливо проголосував за Незалежність. Чи зуміємо ми скористатися новим шансом, який надала нам «помаранчева революція», та, нарешті, вийти на шлях реальних демократичних перетворень, чи зуміємо ми розбудувати Державу, де правитиме верховенство права, де права кожної людини будуть не тільки гарантовані Конституцією, а будуть поважатися на будь-якому рівні державної бюрократичної машини, – залежить від всіх нас як громадян, від нашої активної громадської позиції.

Так, ми можемо стверджувати, що живемо в демократичній країні. Хоча ця демократичність носить дещо обмежений характер. Безжальне плюндрування режимом Кучми права на вільні вибори і злочинна бездіяльність силових структур стали яскравим свідченням того, що існування чудового законодавства ще не означає верховенства права. Теж саме можна сказати:

про свободу від катувань та свавільних арештів,

про свободу мирних зібрань,

про свободу слова та доступу до інформації,

про безперешкодний моніторинг виборів.

На жаль, цей перелік можна було б продовжити. При цьому хочу зазначити, що перемога революції, обрання народного Президента і створення Уряду народної довіри, ще не означає, що усі проблеми минулого залишилися позаду, що тепер правозахисні громадські організації можуть спочивати на лаврах перемог. Перед Вами ще багато, дуже багато завдань! Різнопланових, важких, але таких, вирішення яких надасть можливість нам говорити про Україну, як державу, де кожна особистість відчуває себе не просто вільною, але й найдорогоціннішою для суспільства.

А поки що ми змушені констатувати, що живемо у парадоксальний час. Аналіз національного законодавства України, з одного боку, дозволяє говорити про те, що у нашій державі створена цілком задовільна законодавча база щодо забезпечення прав людини і громадянина. Разом з тим, у реальному світі існує недосконалість законодавства, свавілля адміністративної системи, залежність судів та заангажованість засобів масової інформації. Більше того, самі правозахисники в багатьох випадках потребують захисту з боку законодавства, яке через свою недосконалість та забюрократизованість створює значні додаткові перешкоди на шляху правозахисної діяльності.

В першу чергу – права людини мають чіткі конституційні гарантії. Прийнято низку законодавчих актів, що регулюють окремі правовідносини у цій сфері.

До них можна віднести такі Закони: «Про громадянство в Україні» (нова редакція); «Про національні меншини в Україні»; «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; «Про імміграцію»; «Про біженців»; «Про мови в Україні»; «Про реабілітацію жертв політичних репресій»; «Про приєднання України до конвенції 00Н про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців»; «З питань скасування смертної кари»; «Про ратифікацію Протоколу № 1 і Протоколу № 2 до Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню»; «Про правовий статус іноземців» та ін.

Переважна більшість наших Законів відповідає вимогам міжнародного законодавства щодо забезпечення захисту прав людини і громадянина. Крім того, Україна – учасниця кількох десятків міждержавних угод у сфері захисту прав людини і громадянина.

Проте (і Ви чудово розумієте це!) все це, певною мірою, видимість відповідності, яка була породжена роками правління старої влади та її відвертим нехтуванням правами людини. Саме тоді відбувся критичний розрив між законодавчим декларуванням прав людини в Україні і їх практичним здійсненням. Існуюче законодавство, особливо підзаконні акти, наскрізь пронизані філософією домінування інтересів держави над інтересами людини.

Утворився масовий утиск, або й пряме порушення прав людини у сфері так званих профільних або вузькоспеціалізованих законодавчих актів.

Характерним у цьому відношенні, на мій погляд, є 2003 рік, в якому розпочався, без перебільшення, масований наступ на права людини у роботі над рядом законопроектів. Особливо це було помітно в намаганні розширити функції та права правоохоронних структур та звузити права громадян.

До таких законопроектів можна віднести: зміни до Кримінально-процесуального кодексу, «Про боротьбу з тероризмом», «Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом»)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)», «Про телекомунікації», «Про моніторинг телекомунікацій», «Про захист суспільної моралі», «Про Державний реєстр фізичних осіб», «Про Єдиний реєстр персональних даних», та ряд інших.

Хочу детальніше зупинитись на суспільній проблемі, врегулювати яку покликані два останніх законопроекти – реєстри фізичних та юридичних осіб. У Верховній Раді України сьогодні зареєстровано 11 законопроектів про утворення різноманітних державних реєстрів.

На перший погляд, створення реєстрів – справа потрібна, ефективність якої загальновизнана та перевірена практикою високорозвинених країн. З іншого боку, (і це також загальновизнано) система реєстрів не повинна стати ще однією бюрократичною схемою з безліччю анкет та папірців, які змушені постійно заповнювати громадяни.

Щоб уникнути цього, система реєстрів повинна базуватись на найсучаснішому технічному обладнані. Чи здатна сьогодні держава технічно забезпечити цей процес? Чи може вона гарантувати конфіденційність інформації?

Відповідь на ці питання можна знайти на будь-якому комп’ютерному ринку, де за 10-15 гривень можна придбати компакт-диск з повною базою адрес, телефонних номерів громадян, реєстрацій ДАІ, реєстрації юридичних осіб та підприємців, або знайти при бажанні цю інформацію в Інтернеті.

Також широко відомо, що системи реєстрації є одночасно базами даних, з яких відповідними правоохоронними структурами комплектуються персональні справи на будь-якого громадянина. Чи знаходиться Україна на такому рівні демократичності, коли держава має право знати про своїх громадян практично все, навіть приватну інформацію, а громадяни готові її державі довірити? Чи не стане це черговим порушенням прав людини шляхом примусового, безцеремонного втручання держави в приватне життя громадян? Відповідь однозначна: «Ні!»

Не викликає сумніву те, що прийняттю такого типу законопроектів, які містять положення про втручання в приватне життя громадян, має передувати прийняття максимально досконалого закону «Про захист персональних даних», який повинен узгоджуватися з європейськими стандартами в цій сфері. Поки що ж, законопроект «Про захист персональних даних», прийнятий у першому читанні, є недосконалим і потребує суттєвої переробки. Не краща ситуація і з рядом інших законопроектів.

Аналіз, проведений нещодавно Міністерством юстиції України та нашим Комітетом свідчить, що нині в Україні чинні норми законів, які прийняті до набуття чинності Конституції України, не відповідають сучасному стану суспільних відносин.

Сьогодні, коли формується нова державна політика та підходи до забезпечення прав людини, усьому суспільству, усім гілкам влади необхідно усвідомити, що найголовнішим пріоритетом є забезпечення реалізації передбачених Конституцією України політичних прав і свобод громадян, зокрема, права на участь в управлінні державними справами, виборчого права, права на об’єднання, на звернення до органів державної влади і органів місцевого самоврядування тощо.

Не викликає сумніву, що важливими чинниками на шляху формування громадянського суспільства є забезпечення реалізації права громадян на участь в управлінні державними справами, виборчого права, права на об’єднання, на звернення до органів державної влади і органів місцевого самоврядування тощо.

Питання практичної реалізації цього права на даний час регулює Закон України від 02.10. 1996 «Про звернення громадян». Закон має забезпечувати можливості для відстоювання своїх прав і законних інтересів осіб та відновлення їх у разі порушення. Натомість очевидно, що цей закон вже застарів і не надає громадянам можливості реалізувати зазначені права у повному обсязі.

Ще в 1992 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про національні меншини в Україні», який на сьогодні явно застарів. Адже в Україні за цей період відбулося чимало змін. Тож необхідно зробити все, щоб він врегульовував конкретні правові відносини, що виникають під час реалізації прав осіб, які належать до національних меншин, і відповідав термінології Конституції та законів України.

Правовий статус, основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, визначає Закон України від 04.02.1994 «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Хоча цим Законом внесено певні зміни, вони мають не системний характер. Тому постало питання про прийняття нового Закону у цій сфері, враховуючи стратегію вступу України до Європейського Союзу та необхідність адаптації національного законодавства України до законодавства ЄС у сфері прав і свобод людини.

Не вирішеними залишаються засади державної міграційної політики України, концепція якої відображена в проекті Закону «Про основні засади державної міграційної політики в Україні». В минулому році цей законопроект був прийнятий у першому читанні.

В той час, коли в окремих напрямках суспільної діяльності існують правові прогалини, інші – перенасичені Ще одна проблема законотворчості – Законодавство України, яке визначає повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, містить більше 700 законів та понад 3 тисячі підзаконних нормативно-правових актів. Такий стан справ доволі часто характеризується безсистемністю, відсутністю чіткої визначеності і дублюванням повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Досвід функціонування зазначених органів в процесі реалізації таких повноважень вказує на необхідність кардинальної зміни моделі розподілу повноважень між ними.

До вищенаведеного переліку можна додати:

Питання кримінально-процесуального та цивільного процесуального законодавства в частині права на свободу та особисту недоторканність.

- Існування в Україні проблеми затягування розгляду справ у судах.

- Питання виправно-трудового законодавства.

- Питання оскарження дій слідчого під час попереднього слідства.

Шановні колеги,

Насамкінець хочу зазначити, що наш Комітет провадив і провадить активну роботу по формуванню законодавства, яке забезпечує захист прав людини. Насамперед, ми постійно здійснюємо моніторинг практично усіх законопроектів, що знаходяться на розгляді Верховної Ради України та мають відношення до цієї сфери, особливо в соціальній сфері та сфері міжнаціональних відносин.

Ми докладаємо значних зусиль, щоб зробити роботу нашого Комітету відкритою та залучити до неї широку громадськість, зокрема неурядові організації. Адже нам, як органу законодавчої гілки влади не під силу самим вирішити увесь комплекс проблем, пов’язаних з захистом прав людини в Україні. Вирішити їх можна тільки спільними зусиллями усіх гілок влади, громадських організацій, широкої громадськості, кожного громадянина України. Тож, хочу ще раз побажати Вам успіхів у роботі та запевнити в тому, що Комітет і надалі радо співпрацюватиме з усіма, хто переконаний у важливості цієї справи та готовий захищати права людини в Україні.

Дякую за увагу.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори