пошук  
версія для друку
07.05.2005

Огляд публікацій української преси за темою «Права людини» (березень 2005 р.)

   

Огляд публікацій української преси за темою «Права людини» (20 лютого-4 березня 2004 р.)

Ogljad03-05

Вибори

13 дел уже в суде

На контроле в Министерстве внутренних дел находятся 56 преступлений, связанных с избирательным процессом в Украине, сообщил на брифинге заместитель министра внутренних дел, начальник криминальной милиции Петр Опанасенко. Дела касаются Винницкой, Донецкой, Житомирской, Киевской и Кировоградской областей. Всего на данный момент, сказал генерал-полковник милиции Опанасенко, в производстве стражей порядка — 157 уголовных дел, связанных с выборами. По 25-ти из них досудебное следствие уже завершено, 13 направлены в суд.

"12 уголовных дел закрыты ввиду отсутствия состава и события преступления", — отметил Петр Никитич. Он также добавил, что милиция расследует шесть уголовных дел, связанных с захватом административных зданий.

 

(“Киевские ведомости”, №18, 3 февраля 2005 г.)

У Ніжині засуджено «відкріпників»

Ніжинський міський районний суд Чернігівської області засудив на три роки позбавлення волі з іспитовим строком трьох мешканців Ніжина, які голосували за підробленими відкріпними талонами на виборах президента України 21 листопада 2004 року. У ході розслідування слідчі прокуратури встановили, що ці люди за особистими документами та фальшивими відкріпними талонами проголосували за провладного кандидата на пост президента на чотирьох дільницях територіального виборчого округу №211. Такі дії громадян були кваліфіковані за ст.158 ч.2 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за підлог виборчих документів, неправомірне використання виборчих бюлетенів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів. Ніжинський міськрайонний суд визнав обвинувачених винними у вчиненні злочину проти виборчих прав людини й виніс вирок з урахуванням того, що злочин не є тяжким, а винні особи вперше притягаються до кримінальної відповідальності, повідомляє Наталія Потапчук, Чернігів.

 

(“День”, №29, 18 лютого 2005 р.)

Получите по заслугам

Борис Казаков, “УЦ”

Ну, вот и до нас дошла очередь. По всей стране уже активно проходят судебные процессы над лицами, обвиняемыми в нарушениях избирательного законодательства в ходе прошедших выборов Президента. Есть уже и осужденные в Ровенской и Сумской областях. На днях Прокуратура Кировоградской области возбудила сразу 24 уголовных дела против фальсификаторов.

Неудивительно, что большинство открытых дел связаны с многострадальным печально известным территориальным округом №100 города Кировограда. Сразу по восьми эпизодам на различных участковых комиссиях виновным, вероятно, придется ответить по всей строгости закона. Итак, обвиняются некоторые члены комиссий №53, 71, 92, 106, 113 в умышленно неправдивом установлении результатов выборов. Номера этих участков многим хорошо запомнились. Тот же 53-й, располагавшийся в одном из помещений летной академии, 31 октября вообще долго не открывался. Дошло до того, что председатель комиссии просто заперся от всех в кабинете, а протокол никто не мог найти...

Ну, а 92-й участок стал самым знаменитым, прогремел во всех смыслах. Если кто забыл, именно здесь, в помещении детсада в районе улицы Пацаева, в день первого тура дело дошло до стрельбы в потолок, а во втором туре имел место факт бандитского нападения и похищения части бюллетеней. Что касается прочих упомянутых очагов волеизъявления, то там наблюдалось самое массовое искажение списков избирателей, да и по итоговому подсчету есть очень много непростых вопросов.

По 116-му участку (район Лелековки) статья другая — противоправные действия членов комиссии во втором туре, приведшие к ущемлению прав избирателей. Под разными предлогами на участок не пускали наблюдателей, прессу. А потом, когда на всех других участках проводился подсчет, доблестные защитники избирательных прав решили просто разойтись по домам, отказавшись считать голоса! Теперь они будут наказаны. И поделом.

Ну, и, естественно, торжество справедливости невозможно было бы, если бы остались безнаказанными действия членов самой территориальной комиссии №100, сорвавших заседание по установлению результатов во всем областном центре. И дело это не одно. Генпрокуратура проводит следствие и по факту умышленно неправильного подсчета голосов теркомом №100. Вероятно, поучаствовавшие в этом некрасивом резонансном деле с крайне негативным оттенком понесут наибольшее наказание. Очень на это надеемся.

Отдельно Генпрокуратура взялась и за расследование неблаговидных деяний некоторых должностных лиц кировоградской милиции — нарушение тайны голосования, препятствование осуществлению избирательного права и т. д. Речь идет, как нам известно, о принуждении подчиненных голосовать за “нужного” кандидата. Догадайтесь, как его фамилия?

Плюс ко всем этим делам, под пристальным вниманием органов оказались и кировоградские участки 25 и 35, несколько других в районах области. Насколько известно редакции “УЦ”, на них наиболее активно проводились махинации с открепительными талонами.

В Бобринецком районе взялись не за простых исполнителей, а сразу за председателя комиссии №25. Дама, говорят, принуждала людей подписать незаполненные протоколы, потом самолично внесла в них неправдивые цифры. Прокуратура района собирается по достоинству оценить такую работу.

В 102-м округе — сходные дела. Тоже дама, глава комиссии № 43 в Гайвороне, очень своеобразно трактовала избирательное законодательство. Теперь, быть может, у нее появится свободное время изучить его тщательнее (в Сумской области за подобные “подвиги” люди уже получили вполне конкретные сроки). Члены комиссий 55, 57, 68 в Голованевском районе, думается, уже никогда больше не будут принимать участия в избирательных кампаниях на каких-либо должностях. За внесение заведомо неправдивых данных в протокол голосования по головке уже не гладят и премий не выписывают.

В Светловодске продвинулись в ходе следствия больше, чем в других районах и округах. Дела о подделке открепительных талонов семью горячими сторонниками кандидата Януковича уже в суде.

Не отстает и александрийский округ № 104. За пропажу бюллетеней, вброс 45 бюллетеней с пометками одним почерком напротив одной фамилии на букву Я председателю 168-м комиссии в Петровском районе уже предъявлено обвинение. За бескорыстную (неужто?) любовь к своему кандидату можно побывать в местах его юности.

P.S. Как нам кажется, многие все же “незаслуженно” забыты. А как с кировоградским участком №102 (общежитие КНТУ), который полдня 21 ноября был просто нагло закрыт?! Что с 63-м участком (школа “Эрудит”), где были признаны недействительными практически все бюллетени, где был отмечен Ющенко? А как с оценкой вмешательства в ход процесса должностных лиц горисполкома? Уверен, таких вопросов масса не только у жителей областного центра, но и по всему региону...

 

(“Украина-Центр, г. Кировоград, 3 марта 2005 г.)

Против главы Деражнянской райадминистрации возбуждено уголовное дело за то, что он принуждал подчиненных голосовать на выборах президента по фальшивым открепительным талонам

Как сообщили "ФАКТАМ" в пресс-службе прокуратуры Хмельницкой области, прокурором Деражнянского района возбуждено уголовное дело в отношении главы райгосадминистрации, который, как было установлено в ходе прокурорских проверок, во время подготовки и проведения второго тура выборов президента Украины угрожал своим подчиненным уволить их с занимаемых должностей, если те откажутся голосовать по незаконно изготовленным открепительным удостоверениям. Под таким давлением сотрудники и члены их семей были вынуждены отдать голоса за "нужного" кандидата, используя предоставленные руководителем района поддельные удостоверения.

В целом, по фактам нарушений избирательного законодательства органы прокуратуры области, начиная с декабря 2004 года, возбудили 28 уголовных дел. Десять из них уже направлены в суд. Злоупотребления, связанные со свободной реализацией гражданами избирательного права, были выявлены прокурорами нескольких районов области, а также городов Нетишина и Каменец-Подольского. Сейчас в уголовных делах назначены соответствующие экспертизы. Следствие продолжается.

 

(“Факты и комментарии”, 4 марта 2005 г.)

Головного міліціонера Буковини звільнено не лише з посади, а й правоохоронних органів

Юрій Чорней, "Доба"

Начальник управління МВС України в Чернівецькій області генерал-майор міліції Михайло Петров опинився серед тих п’яти керівників обласних управлінь МВС, яких новий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко не просто звільнив з посад, а взагалі з правоохоронних органів. Чернівецький період у кар’єрі сорокашестирічного генерала міліції Михайла Петрова тривав менше року. У найвище керівне крісло буковинської міліції тодішнього першого заступника начальника УМВС в Миколаївській області призначив 17 червня 2004 року міністр Білоконь. До слова, перебування на цій посаді у межах року (плюс-мінус кілька місяців) вже стало доброю буковинською традицією. Оскільки і попередники Михайла Петрова протрималися на своїх посадах не більше цього строку. Загалом це вже третій керівник силового відомства, який змінюється на цій посаді за останні два роки.

Попри переможні реляції, які лунали з уст головного міліціонера Буковини під час прес-конференції за підсумками роботи силового відомства у 2004 році, було очевидно, що головним питанням, за яким оцінюватиметься його робота, стане поведінка правоохоронців під час президентських виборів. Особливо з огляду на деякі їх заяви, які лунали у стінах головного силового відомства краю під час виборчої кампанії. Так, у вересні 2004 року начальник УМВС у Чернівецькій області Михайло Петров заявляв, що під час виборчої кампанії міліція готується до "дуже серйозної роботи". "Ми будемо реагувати на все: біг-борди, зібрання людей тощо. Є відповідний порядок: проведення мітингу повинно бути санкціоноване. Якщо він заборонений судом — я повинен виконати постанову суду, хочу цього чи ні", — сказав він тоді на прес-конференції у Чернівцях. І хоча, за словами самого Михайла Петрова, поведінка буковинської міліції під час Помаранчевої революції була "цілком гідною", а у "підвалах Чернівецької ОДА не було 300 спецназівців, готових будь-якої миті застосувати силу проти мітингуючих", серйозні претензії до нього мали всі учасники виборчих перегонів. За словами нещодавнього колеги міністра внутрішніх справ Юрія Луценка по парламентській фракції Михайла Мельничука, він "розповів" міністру про те, "як працювали правоохоронні органи Буковини. Про те, як за їх поданням на виборчих дільницях робилися провокації, розповів, що робила обласна прокуратура: заарештовувала голів сільських рад, затримувала відповідних голів дільничних і навіть територіальних комісій. У тому числі і про ДАІ. Тому по Буковині він вже має таку інформацію... Думаю, що чіткі висновки будуть зроблені".

Ідею звільнення Михайла Петрова з правоохоронних органів та недопущення перепризначення на його посаду заступника начальника УМВС в Чернівецькій області Миколи Харабари підтримав двотисячний колектив Чернівецького машзаводу, який звернувся з відкритим листом на ім’я Президента України Віктора Ющенка. Правоохоронному відомству Буковини закидали те, що "коїлось в області під час виборів, взагалі не піддається будь-якому поясненню. Підриви автобусів, провокації з порнокасетами, розлив ртуті на виборчих дільницях, замахи на життя керівників підприємств, відкриття надуманих кримінальних справ, шантаж і погрози". Ініціативу машзаводівців підтримали депутати Чернівецької міської ради, які входять до групи "Наша Україна", представники облорганізацій "політичних партій, громадських організацій, трудових колективів, зокрема МТК "Калинівський ринок", інтелігенції та підприємці Чернівецької області".

Тимчасово виконуючим обов’язки начальника УМВС України в Чернівецькій області призначено підполковника міліції Ігоря Старікова, першого заступника начальника УМВС України у Чернівецькій області — начальника штабу.

 

(“Доба”, м. Чернівці, №8, 24 лютого 2005 р.)

Впровадження норм європейського права

Страна за все ответит. По делу

Анна Удовидченко, "Ведомости"

Наши граждане напрасно считают Евросуд спасательным кругом на любой случай

Украина стопроцентно выполняет все решения Европейского суда. Об этом неоднократно заявлял в интервью министр юстиции Александр Лавринович. Между тем, по 14 вердиктам, вынесенным в Страсбурге в прошлом году, компенсации не получила и половина истцов.

— Действительно, в 2004 году решений было 14, но ведь пять из них еще не вступили в законную силу, а по одному делу суд констатировал отсутствие нарушения прав человека, — возразила уполномоченный по делам соблюдения Европейской конвенции о защите прав и основных свобод человека, замминистра юстиции Валерия Лутковская, к которой "Ведомости" обратились за комментарием. — Кроме того, согласно конвенции, в течение трех месяцев с момента оглашения решения Европейского суда стороны имеют право обратиться в Большую палату с апелляцией. Именно за ней последнее слово. И только потом решение признается вступившим в законную силу и подлежит исполнению.

— Выплатить компенсации должны сразу?

— В течение трех месяцев со дня получения нами текста решения. Бумаги готовит и пересылает секретариат суда. Исполнительная служба Министерства юстиции путем списания через Госказначейство Украины перечисляет деньги на расчетный счет истца... За просрочку выплат государству начисляется пеня. У нас до штрафных санкций еще не доходило.

— Уже известно о двух решениях Европейского суда, принятых в 2005 году по украинским искам. Что это за жалобы, какие суммы фигурируют?

— Один из истцов — 86-летний пенсионер из Бахчисарая Алексей Полтораченко — добился возвращения ему денежных сбережений, большую часть которых составляла плата за авторское изобретение. Евросуд обязал Украину выплатить ему в общей сложности 8 тысяч 530 евро компенсации за материальный и нематериальный ущерб. Второе дело — "Дубенко против Украины" — касается выплаты задолженности по зарплате сотруднику госпредприятия. Здесь назначена меньшая сумма: 1520 евро материального ущерба и 300 евро за судебные издержки.

— Какую максимальную компенсацию выплатила Украина?

— 625 тысяч евро по иску московской фирмы "Совтрансавто-Холдинг", владеющей акциями луганского предприятия. Решение суда было выполнено в прошлом году.

— Среди выигравших иски против Украины были даже заключенные. А как рассчитывались с ними?

— У заключенных тоже есть личные расчетные счета в местах лишения свободы — чтобы родственники могли отправить им деньги. Было шесть исков, все истцы — бывшие "смертники". Сетовали они в основном на несправедливость приговоров, однако впоследствии их жалобы были переквалифицированы как нарушение прав в вопросе условий содержания. Ведь Европейский суд не проверяет законность вердиктов национальных судов. Общая сумма выплат тогда составила 14 тысяч евро. Деньги перечислены в полном объеме.

— В октябре прошлого года Минюст вынес на рассмотрение в Верховную Раду законопроект об изменении порядка взимания алиментов. Знаю, что поводом для подобной инициативы стал иск в Страсбург против Украины. Что это была за жалоба?

— Бывший муж истицы собрался выезжать за границу на ПМЖ, и женщина взыскала с него все алименты наперед. Однако ответчик никуда не уехал да еще и стал получать более высокую зарплату. Женщина потребовала пересчитать алименты. Однако пересмотреть это решение по нормам национального законодательства невозможно. Минюст решил не дожидаться выводов Европейского суда и предложил внести соответствующие изменения в Семейный и Гражданско-процессуальный кодексы Украины.

— Евросуд, как известно, дает государству шанс заключить с обиженными гражданами мировое соглашение. Насколько сложно бывает договориться?

— Наших заявителей зачастую не устраивают суммы, которые правительство предлагает им в качестве мировой. Они хотят получить с помощью Европейского суда миллионы долларов компенсации. А ведь Страсбург — не инстанция для обогащения. Это одна из главных причин, почему у нас так тяжело достигаются дружественные урегулирования споров.

(К слову, упомянутая выше фирма "Совтрансавто-Холдинг" изначально рассчитывала отсудить ни много ни мало двести миллионов евро, а получила 625 тысяч. — Авт.)

— Правда ли, что несколько лет назад Европейский суд намеревался наказать украинских истцов за злоупотребление правом на обращение в Страсбург?

— Тринадцать шахтеров из Краснограда, которые требовали выплат долгов по пенсиям, и впрямь собирались перехитрить Европейский суд. Тогда удалось достичь мировой, правительство выплатило обещанную сумму. Но шахтеры иск не забрали, как было оговорено, а стали требовать еще и дополнительных ежемесячных выплат. Европейский суд им в этом отказал на основании достигнутого дружественного урегулирования спора — горняки ведь подтвердили это, забрав деньги.

— Министр Лавринович заявлял о том, что необходим некий специальный закон, который бы регулировал вопросы исполнения решений Европейского суда в отношении наших граждан.

— Проект такого закона подготовлен и будет передан в Кабинет министров. Этот закон очень нужен. Ведь выполнение решений Европейского суда — это не только выплата денежных компенсаций. Нужно восстановить нарушенные права конкретного заявителя, а также сделать все, чтобы по аналогичным жалобам наши граждане больше не обращались в Страсбург.

— Виктория Владимировна, вы представляете интересы нашего государства в Страсбурге. Как, по вашим наблюдениям, Украина выглядит на фоне других стран?

— По числу обращений мы где-то на шестом месте. Наши жалобы не отличаются от заявлений граждан стран СНГ. Проблемы одни и те же: дискриминация по национальному признаку, невыполнение судебных решений и т. д.

СПРАВКА

За последние семь лет, с момента вступления в силу Конвенции о защите прав и основных свобод человека, в Страсбург обратились около девяти тысяч наших граждан. Европейский суд принял 22 решения относительно Украины. В одном случае удалось достичь мировой. По остальным искам наша страна уже выплатила 653 тысячи евро.

 

(“Киевские ведомости”, №19, 4 февраля 2005 г.)

Путеводитель по Конвенции

Денис Попович, "Ведомости"

Союз адвокатов Украины презентовал уникальную книгу: "Европейская конвенция по правам человека: основные положения, практика применения, украинский контекст".

Книга, созданная Союзом адвокатов при поддержке Совета Европы и британского международного центра INTERIGHTS, рассказывает о наиболее часто используемых у нас положениях Конвенции. Она будет бесплатно распространяться среди практикующих адвокатов и судей.

— Идея выпустить такое издание возникла во время тренингов для адвокатов, которые САУ проводил вместе с британским центром с 2000 по 2002 год, — объяснила "Ведомостям" вице-президент Союза адвокатов Ольга Жуковская. — На тренингах рассматривались статьи конвенции, чаще всего становившиеся предметом разбирательств в Европейском суде по правам человека. Ведущий западный эксперт делал обширный доклад о теории и практике Евросуда в применении соответствующей статьи. А наш специалист рассказывал о реалиях украинского законодательства и судебной практике.

Это следовало обобщить. Ведь многие наши люди думают, что в Европейском суде можно оспорить любой вердикт украинской Фемиды. Это, например, касается 6-й статьи Конвенции "Право на справедливый суд" — лидера по количеству заявлений в Евросуд.

По словам Ольги Жуковской, в Европейский суд обращаются с заведомо проигрышными заявлениями, поскольку понятие справедливого суда в документе касается, в частности, соблюдения независимости Фемиды, равенства сторон и т. д. Говорить о нарушении статьи 6-й можно, если эти требования не соблюдаются. Получив от ворот поворот, граждане разочаровываются в Европейском суде, говорит вице-президент САУ. Обе эти крайности обусловлены незнанием Конвенции по правам человека, чем грешат многие адвокаты, судьи, работники правоохранительных органов. Книга призвана восполнить пробел и показать некоторые несоответствия украинского законодательства европейским нормаВ объемистом томе содержатся тексты статей Конвенции, доклады западных и отечественных экспертов и подборка наиболее значимых дел, рассмотренных Евросудом за последнее время. Отдельные разделы посвящены процессуальным вопросам: как подавать заявление в Европейский суд, какова процедура его рассмотрения, а также о конвенционной защите прав адвокатов.

 

(“Киевские ведомости”, №30, 17 февраля 2005 г.)

Право на справедливий суд

Почем врачебая ошибка

 òûñÿчó ñ ëèøíèì ãðèâåí îáîéäåòñÿ îáëàñòíîìó êîæíî-âåíåðîëîãèчåñêîìó äèñïàнсеру ошибочный диагноз, по-ставленный маленькому ребенку. У 5-летней девочки на коже появилась сыпь, и мама повела дочку к врачу. После беглого осмотра тот заявил, что у малышки дерматит, и прописал лекарства. Однако месяц спустя девочке стало еще хуже: пятна сыпи покрыли все тело, они нестерпимо зудели, ребенок не мог спать, стал нервным и раздражительным. Мать сводила дочь к другому медику того же лечебного уч-реждения. Тот отнесся к крохе-пациентке более профессионально — провел углубленный осмотр, сделал все ана-лизы и в итоге пришел к выводу, что девочка страдает вовсе не дерматитом, а куда более серьезым инфекционным недугом — микозом. Его лечение прошло успешно, однако больничные мытарства истощили семейный бюджет — мать девочки не имела возможности водить ее в детсад, безотлучно находилась около нее месяцами и из-за этого потеряла работу в частном предприятии.

Горожанка предъявила кожвендиспансеру судебный иск о компенсации 3000 гривен морального вреда и материальных издержек. Судья Комсомольского райсуда Херсона Алексей Литвиненко счел иск обоснованным, обязав администрацию диспансера возместить семье девочки расходы на медикаменты и выплатить 1000 гривен за перенесенную мамой и дочкой нервотрепку.

Тяжба с кожвендиспансером, конечно, — частный случай. Однако сегодня суды с врачами на Херсонщине уже не в ди-ковину. Как реагируют на них власти?

— Судебный иск к лечебному учреждению — тревожный сигнал. Он свидетельствует о том, что врач не только ошибся, но и отнесся к пациенту без должного внимания, а то и нагрубил. Ведь если человек видит, что медики делают для него все возможное, он не станет затевать с ними юридическую «войну», а удовлетворится извинениями и действенной помощью, — говорит начальник Херсонского облздрава Михаил Брагар. — Да и вообще, врачебная ошибка в нашей практике — ЧП, и реакция на него соответствующая. По каждому факту создается комиссия с приглашением опытных специалистов из других больниц. Бывает, что врача обвиняют по незнанию, но коль «прокол» подтверждается, наказания виновнику не миновать. В одной из больниц Херсона

с опозданием прооперировали женщину, из-за чего ее здоровье было подорвано. За это гинеколога уволили в связи с несоответствием занимаемой должности, а заведующий отделением подал заявление об уходе по собственному желанию.

Судебные тяжбы люди в белых халатах, понятно, не приветствуют. Однако признают, что подобные иски играют и «очищающую» роль. Если дело приобрело огласку, то адми-нистрации больницы или поликлиники уже не удастся замять скандальный инцидент, а егî âèíîâíèê íå îñòàíåòñÿ áåçíàêàçàííûì. Çíàчèò, íàçàâèñèìî îò «êðûøè» è ëèчíîé ðàñïîëîæåííîñòè ãëàâíîãî âðàчà, ãîðå-ëåêàðÿ ïîïðîñÿò ïîêèíóòü êàáèíåò, äàáû åãî íåóìåíèå íå ïðèâîäèëî ê óáûòêàì è íå îòïóãèâàëî ïàöèåíòîâ.

 

(«Новый день», г. Херсон, № 8, 17 февраля 2005 г.)

Право на приватність

Генпрокуратура отучит МВД и СБУ подслушивать и подсматривать?

Генеральная прокуратура Украины в течение месяца намерена провести проверки нормативных актов Министерства внутренних дел, Службы безопасности и других правоохранительных органов относительно законности принятия всех оперативно-розыскных мер. Об этом заявил генпрокурор Святослав Пискун на вчерашнем заседании коллегии ГПУ.

По его словам, Генпрокуратура должна проверить эти правоохранительные органы относительно обеспечения прав граждан. Он также отметил, что два дня назад он дал соответствующее поручение своему заместителю Александру Медведко относительно проверки законности применения оперативно-розыскных мер, в частности, это касается прослушивания, подслушивания, наблюдения "и прочих вопросов, которые сегодня поднимают граждане Украины".

 

(“Крымская правда”, №19, 2 февраля 2005 г.)

Раскрыты секреты прослушки

Леонид Фросевич, "Ведомости"

Служба безопасности Украины возбудила уголовное дело по факту незаконного использования специальных технических средств негласного получения информации.

Сообщив эту новость журналистам, глава СБУ Александр Турчинов тут же заметил, что не готов назвать фамилии тех, кто будет отвечать перед законом за прослушку. Мол, идет следствие, оно и назовет виновных. В то же время глава спецслужбы поведал, что "под колпаком" находились Виктор Ющенко, Юлия Тимошенко, а также ряд других политиков и государственных деятелей. По его словам, в Украине очень многие люди "стояли" на системной прослушке. Среди них был и сам Турчинов. Механизм контроля за тем или иным объектом был прост и, на первый взгляд, якобы законен. В поле зрения действительно оказывались граждане, уличенные в криминальных деяниях. Но фокус состоял в том, что номера телефонов, которые следовало взять на контроль, были закреплены за "неблагонадежными" политиками. Вначале разработку инициировала милиция, затем "добро" давал суд, и дело попадало к эсбэушникам.

Турчинову не нравится, что сегодня многие силовые структуры имеют возможность технического документирования и прослушивания разговоров. Он назвал это вакханалией и сообщил, что СБУ готовит предложения о том, как упорядочить оперативно-разыскную деятельность, но уже исключительно на законных основаниях. Пользуясь присутствием СМИ, шеф спецслужбы обратился к коммерческим структурам с предложением самостоятельно сдать всю технику, используемую для прослушки мобильных телефонов. В противном случае ими займутся правоохранители.

И теперь о кадровых назначениях. Первым заместителем председателя СБУ стал генерал-лейтенант Александр Скибинецкий. Напомним, что во время оранжевой революции именно он зачитал со сцены Майдана обращение в поддержку оппозиции. Портфель заместителя председателя СБУ получил генерал-лейтенант Василий Крутов, возглавлявший до этого общественную организацию "Международное антитеррористическое единство". И Скибинецкий, и Крутов — далеко не новички в спецслужбе. В былые годы они уже были на руководящих должностях в СБУ.

 

(“Киевские ведомости”, №31, 18 февраля 2005 г.)

“В Україні немає обмеження терміну прослуховування”. Розмова з Євгеном Захаровим, головним редактором бюлетеня “Права людини”, співголовою Харківської правозахисної групи, автором книги “Підслуховування телефонних розмов у міжнародному праві та законодавстві одинадцяти європейських країн”

Розмовляла Оксана Форостина

– Як ви можете прокоментувати порушення кримінальної справи щодо незаконного прослуховування Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко?

– Прослуховування є законним у тому разі, коли його проводить орган, який має на це право, згідно із Законом “Про оперативно-розшукову діяльність”. Тоді цей орган дотримується процедури – отримання санкції на прослуховування від Апеляційного суду. З опублікованої інформації можна зауважити, що, мабуть, прослуховування Ющенка і Тимошенко було незаконним, бо брали дозвіл на прослуховування однієї особи, а насправді прослуховували інших. Тобто фактично їх прослуховували без дозволу. Й саме це є предметом кримінальної справи, яку порушила СБУ. Це перше.

По-друге, цих судових дозволів видають дуже багато, більше, ніж має бути. Беруть їх, не особливо зважаючи на реальні обставини. Я маю на увазі, що такі оперативно-розшукові дії, як зняття інформації з каналів зв’язку – телефон, мобільний, електронна пошта, інші комунікації – можна чинити, коли є достатня інформація, яка дозволяє припустити, що готують або скоєно тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Якщо порівняти судову статистику, скільки людей засуджено за тяжкі й особливо тяжкі злочини та кількість санкцій, виданих апеляційними судами, то ми побачимо, що засуджених значно менше, ніж санкцій. Це свідчить про те, що беруть санкції, не особливо турбуючись про законність, просто щоб знімати інформацію про цих осіб. А згодом нічого не отримують і не порушують кримінальної справи проти цих людей, це лишається без наслідків. Тобто це свідчить про погану роботу тих служб і про те, що відсутній контроль за їхніми діями. Те, що було можливо в нашому випадку взяти санкції на одну людину, а вести прослуховування інших, теж показує, що відсутній належний контроль.

– Як реально перешкодити зловживанням в Україні?

– Цю проблему ми двічі порушували на громадських слуханнях, присвячених законопроекту про моніторинг телекомунікацій, було підготовлено законопроект, поданий народним депутатом Валерієм Лебедівським, який передбачає засоби для такого громадського контролю. Такі, наприклад, як щорічне оприлюднення звіту про кількість таких санкцій і результати оперативно-розшукових дій. Тобто має бути вказано, які оперативні підрозділи скільки брали санкцій для зняття інформації з каналів зв’язку, як ефективно вони використали ці санкції, скільки заведено кримінальних справ, скільки з них доведено до суду, скільки осіб засуджено. Якщо цей закон ухвалять, суспільство точно знатиме, скільки було прослуховувань і наскільки це було ефективно. Наразі нічого такого немає.

– Які реальні масштаби прослуховування?

– Дають дуже багато санкцій. Якщо в інших країнах Європи це десятки, ну сотні, тисяча, то в нас – десятки тисяч. 40 тисяч було

2002 року. Це дуже багато. У США, коли виявилося, що половина санкцій, виданих на прослуховування телефонних розмов, закінчилася нічим, був великий скандал, йшлося навіть про керівника відповідної структури у ФБР.

Турчинов казав, що можливість незаконного прослуховування мають й інші. Наприклад, комерційні структури можуть мати технічні засоби для знімання інформації про своїх конкурентів. Оператори зв’язку також можуть контролювати комунікації своїх клієнтів. Можна сказати, що деякі фірми використовують це для комерційної розвідки.

Турчинов закликав їх здати обладнання. Хоча слід зауважити, що СБУ доволідавно є монополістом у цій сфері: проектування, розробка, продаж і використання таких засобів. Тобто є відповідні нормативні акти, закон передбачає відповідальність за незаконне використання цих засобів.

Думаю, треба уточнити умови надання санкцій на прослуховування апеляційними судами. Процедура, яка є, в законі не виписана. Треба суттєво змінити Закон “Про оперативно-розшукову діяльність”. Я, наприклад, конкретно вказав би, за яких злочинів можливе прослуховування, перелічив би статті Кримінального кодексу. Так, до речі, зроблено в законодавстві інших держав.

У нашому законодавстві немає обмеження терміну прослуховування взагалі. В Росії – шість місяців, в Угорщині – три місяці, у Фінляндії – один. А в Україні немає обмеження.

Крім того, дуже важливо мати гарантії дотримання прав людини при використанні цих засобів у вигляді щорічного публічного звіту. Це буде певною перепоною для зловживань.

 

(“Львівська газета”, №31, 18 лютого, 2005 р.)

Свобода совісті

Церква без «милиць»

Нечасто, мабуть, представники громадських – у цьому разі релігійних – організацій, а саме – члени Української міжцерковної ради – збирають журналістську братію, аби публічно солідаризуватися з рішенням уряду. Одним з перших рішень нового уряду – уточнимо. Зміст його простий: ліквідація Державного комітету України з питань релігій.

Інерція совкового мислення дойматиме нас ще довго. Як це так – без Держкомрелігій? Та поки чиновники старого штибу, закотивши очі до неба, багатозначно пророкували мало не колапс церковного життя в Україні, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко взяла та й підписала відповідну постанову. Серед членів УМР це викликало неприховану радість. Перебуваючи в такому от піднесеному настрої, 13 єпископів різних церков України склали дуже емоційний документ – звернення до президента, прем’єр-міністра і душпастирів, яке проголосив на прес-конференції координатор УМР єпископ Володимир Гарбар. У ньому міститься не тільки цілковита підтримка рішення уряду, а й ряд цікавих пропозицій. Наприклад, заклик до всіх християнських церков, в тому числі православних і католицьких, починати свої богослужіння з молитви «Боже великий, єдиний…» (У храмах УПЦ КП цією чудовою молитвою-піснею давно вже не починаються, але завершуються щоденні богослужіння – Ред.), провести 11 березня Національну президентську молитву благословіння за всі структури новопризначеної влади та за весь наш народ.

Щоправда, журналістів насторожило те, що ні серед учасників прес-конференції, ні серед підписантів Звернення немає представників «найвпливовіших» конфесій України – Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Московського (УПЦ МП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), Греко-католицької (УГКЦ), Римокатолицької церкви (УРКЦ), християн-баптистів, п’ятдесятників. Єпископ Володимир пояснив, що дехто відсутній, так би мовити, з технічних причин. Маленьким «каменем спотикання» стала для традиційних християнських конфесій і така, здавалося б, дрібничка: під час молитви «Боже великий, єдиний…» до храму пропонується вносити державний прапор. За словами єпископа Володимира, в Біблії ніде немає щодо цього застережень, але представники православних і католицьких церков виявилися не готовими до такого нововведення і вирішили вивчити питання. І потім, резюмував єпископ Володимир, що означає «найвпливовіші конфесії». Хто визначав міру цього впливу? Чи не почилий в Бозі Держкомрелігій, якому кучмівський режим давав вказівку штучно створювати Україні імідж «православної держави» (додамо: московсько-православної – Ред.)?

Хоча представників православних конфесій на прес-конференції не було, журналісти дізналися про них багато цікавого. Наприклад, про те, що УМР дуже буває непросто організувати спільну християнську молитву. Зрештою, доводиться її робити у трьох іпостасях – православній, католицькій і протестантській. Причому з усіх трьох конфесійних груп на спільній молитві має бути по одному представнику. Виникають труднощі суб’єктивного характеру, природа яких – взаємне несприйняття УПЦ МП і УПЦ КП (правда, УПЦ КП давно готова до діалогу – все впирається у виняткову «канонічну» затятість московського духовенства, яку єпископ Володимир, до речі, назвав смішною і незрозумілою). І тут на арену виходить сила, яку за інших обставин не дуже й беруть до уваги, – УАПЦ. У спільній молитві православ’я представляє архієпископ УАПЦ Ігор (Ісіченко). І це нібито усіх задовольняє.

Он воно що! Ось, виявляється, де знайшла свою місію УАПЦ, яка зараз «колеться» не тільки на рівні єпархій, а й парафій. А ми, наївні, сушили голови ще з 2000 року: що заважає об’єднатися УПЦ КП і УАПЦ, аби добитися визнання православних церков-сестер у світі, Вселенського патріарха? То невже роль «нейтрального» у православній Україні під час спільної християнської молитви – явища, між іншим, не такого вже й частого, – для архієпископа Ігоря та іже з ним вагоміша і важливіша за створення Української помісної православної церкви, якого вже зачекалися українці?

А поки що єпископ Володимир та інші протестантські єпископи констатують: Україна за всіма ознаками не є суто православною державою. «Милиці» у вигляді Держкомрелігій, на яких штучно тримався цей статус, відсутні.

 

(«Вечірній Київ», №28, 16 лютого 2005 р)

Держкомрелігії скасований. Що далі?

Клара Гудзик, «День»

На міжнародній конференції «Церква і політика», яка відбулася в Києві 17—19 лютого, обговорювалися різні аспекти проблем, стосунків, співпраці, протиріч у системі «Держава — Церква». Питання Державного комітету у справах релігій (далі — Держкомрелігій) не було заявлено в темах конференції, але активно обговорювалося. Думки учасників розходилися — одні наводили докази на користь Держкомрелігій, інші — не менш переконливі докази на його негайне скасування як релікта не тільки попереднього президентства, але й радянського режиму. Обговорення було тим більш актуальним, що, хоча Президент і зробив політичну заяву про скасування Комітету, він досі функціонує; більше того — усунути його не так просто, як здається — цей державний орган прописаний в Конституції країни.

Фоном дискусії стали іноземні гості «круглого столу». Так, Коул Дьюрем (США) розповів, що в його країні відсутні державні структури з функціями Держкомрелігій. Церкви та церковні організація вирішують свої проблеми чи конфлікти без посередників, а у складних випадках звертаються до суду. І це при тому, що церква та держава постійно співпрацюють — особливо у сфері доброчинності — на засадах рівноправності й чітко визначених правил. Однак політичний симбіоз церкви і держави завжди небезпечний. Багато хто з виступаючих, наприклад Леонід ПАДУН (Церква повного Євангелія), підкреслював, що чимало справ у цьому департаменті зводилося до задоволення персональних інтересів (або чиновників, або керівництва церков). «Тому гарного про Держкомрелігій сказати нічого, а погане — не хочу», — сказав він.

Професор Айлін Баркер (Лондонська ВШ економіки і права; незалежна організація, яка надає всім зацікавленим — і не тільки британцям — інформацію про новітні релігії) розповіла, що у Великій Британії не існує будь— яких урядових органів, які б так чи інакше контролювали релігійне життя країни. У випадку якихось порушень чи конфліктів із боку церков ними займаються поліція та суди. Те саме стосується оцінок («безпечні» — «небезпечні») нових релігій — тільки на підставі кримінального розслідування може зробити висновок про антисоціальність тієї чи іншої релігії. При цьому в кодексах чи законах Великої Британії немає спеціальних статей, присвячених виключно релігії чи церквам. Злочини є злочинами, хто б і під яким впливом їх не робив. Скажімо, жертвоприношення людини трактується як убивство, а не як релігійний ритуал. А податкові порушення караються незалежно він того, церква це чи підприємство, чи окрема персона.

За збереження, принаймні тимчасове, Держкомрелігій виступило кілька протестантських церков, які побоюються ускладнення в майбутньому деяких важливих процедур, таких, наприклад, як оформлення надходжень гуманітарної допомоги з-за кордону або отримання віз. На їхню думку ( Володимир Крупський, АСД), недоліки цього Комітету — то недоліки людей, а не структури. І сьогодні старі проблеми залишаються, особливо на місцевому рівні. Пан Крупський висловив надію, що так чи інакше, з Комітетом чи без, нова влада не буде принижувати християн — незалежно від конфесії або від того, велика це церква чи мала. (Малими церквами нехтують, зокрема через те, що від них «мало толку» на виборах).

Яків Блайх (Об’єднання іудейських організацій, Київ) нагадав, що Держком так і не зміг вирішити проблему духовної освіти — «сьогодні в Україні комерційні структури можуть відкривати свої школи, а церква — ні». Але загалом ця структура потрібна для збалансування стосунків у системі церква — держава. Пан Блайх вважає, що головним її досягненням було створення та функціонування Всеукраїнської ради церков — недержавної організації, яка об’єднує церкви різних конфесій (нагадаємо, що до складу цієї ради входить близько двох десятків різних церков і конфесій, тоді як в Україні їх майже сотня).

Андрій Юраш (Львівський центр «Генеза») вважає, що Держкомрелігій може й зберегтися — для статистики, накопичення та аналізу інформації, а ще — для того, аби опікуватися проблемами церковних меншин — малими церквами, які не входять до Всеукраїнської ради церков. Були також пропозиції перетворити Комітет на державний орган нагляду за виконанням закону Україні про свободу совісті.

На думку керівника відділення релігієзнавства Інститут філософії НАНУ професора Колодного, в розформуванні Держкомрелігій є як позитивні, такі негативні моменти. Загалом добре, що скоротили. Але що далі? Ніхто не знає. Будуть проблеми з реєстрацією нових релігійних організацій, бо зараз у Мін’юсті немає спеціалістів-релігієзнавців. Загалом скасуванню Комітету має передувати неабияка підготовка.

Геннадій Друзенко (парламентський комітет із питань європейської інтеграції) переконаний, що Держкомрелігій не потрібен, а існував він виключно для адміністративного чи політичного вручання в релігійні справи (як іще раз і дуже яскраво показали останні вибори). Усі церковні проблеми — майнові, податкові та інші — мають вирішуватися в судах. За скасування Комітету говорить і той факт, що він не виконував своїх функцій. Наприклад, в процесі передвиборної кампанії УПЦ МП порушувала статті 5 та 16 Конституції України, за що мала бути принаймні знята з реєстрації. Цього, однак, не сталося. Не було порядку також в процесах реституції церковного майна. Це майно стало зручним важелем політичного впливу на церкви: можна дати, можна й забрати. Бо майно передається церквам не у власність, а у використання. Велику роль у реституції майна грали особисті стосунки між чиновниками та церковними діячами, а також політика, лобіювання (між іншим, усе це є одним із гальм вступу України в ЄС). А загалом Держкомрелігій існував для забезпечення у релігійній сфері державної політики. Між іншим, великі церкви часто обходили адміністрування Комітету, звертаючись прямо до вищих інстанцій (Адміністрації Президента, наприклад).

Іще одним прикладом неефективності роботи Держкомрелігій є те, що в нас церкви (УПЦ, УГКЦ та всі інші), досі не мають статусу юридичної особи, що давно вимагають від нас європейські законодавці — чітко виписану структуру юридичних осіб. Сьогодні ж неясно, наприклад, що таке УПЦ (МП) в цілому, На неї не можна подати до суду (права юридичних осіб мають тільки парафії, монастирі, церковні адміністративні одиниці тощо). З цього випливає низка правових проблем — досі всі, навіть дуже важливі та складні питання, вирішуються позасудовим порядком, без спирання на закони. Із скасуванням Держкомрелігій є, втім, проблема, тому що він згадується в Конституції як «Державний орган у справах релігій». Треба змінювати відповідний закон? У будь-якому разі однак норма закону про відокремлення церкви від держави не розроблена, основні норми взаємин не деталізовані. Фактично це є не закони, а концепція, декларація з елементами правових норм.

Віктор Єленський (Інститут філософії НАНУ) висловив думку, що зараз — за умов фактичної відсутності адміністративно-правової площини регулювання стосунків між державою та церквою, Держкомрелігій має існувати: «Не бачу жодної позитивної сторони в його скасуванні. Адже при відсутності цього Комітету можуть сильно зрости впливи на церкви регіональних політиків, — впливи на користь великих церков. А для релігійних меншин буде повністю перекрито доступ до верхніх ешелонів влади».

Олександр Заяць (Директор інституту релігійної свободи): «Думаю, Президент прийняв правильне рішення, скасовуючи Держкомрелігій. Стара система не створювала нормальних умов для співпраці церкви та держави. З роками, як у суспільстві в цілому, так і серед віруючих, створився негативний імідж цього державного органу. Причин тому чимало. Так, Держкомрелігій допустив прийняття Верховною Радою низки «невигідних» для церков рішень, Комітет постійно піклувався про збільшення своїх повноважень (5 проектів нового Закону для регулювання стосунків держави і церкви, з яких жодний не було прийнято до розгляду ВР) та ін. Одним із альтернативних варіантів може бути спеціальний Департамент у складі Мін’юсту, який обов’язково має враховувати накопичений Держкомрелігій досвід. Другий варіант — підняти статус церковно-державних відносин до рівня, скажімо, віце-прем’єра».

 

(“День”, №33, 24 лютого 2005 р.)

Церква і політика: від виборів до виборів

Клара Гудзик, «День»

Єднання на майданi

Наприкінці минулого тижня в Києві відбувся круглий стіл під назвою «Від президентських виборів-2004 до парламентських виборів-2006», організований зусиллями кількох українських та закордонних організацій — Української асоціації релігієзнавців, Української асоціації релігійної свободи, Міжнародної академії свободи релігій та переконань, Міжнародного центру права і вивчення релігії, Відділення релігієзнавства НАН України, Інституту релігійної свободи та Міжнародного фонду «Відродження». У обговоренні брали участь духовенство різних церков, учені, політики, журналісти України, Великої Британії, США тощо. Головним завданням заходу було проаналізувати політичну роль українських церков в останніх президентських виборах, оцінити відповідність українського законодавства реаліям, а також зробити висновки і прогнози на майбутні вибори. Значну увагу присутні приділили проблемі, яка хоча й не була заявлена в програмі круглого столу, стала однак однією з основних. Йдеться про Державний комітет України у справах релігій, про скасування якого нещодавно заявив Президент.

Круглий стіл, у якому взяли участь кілька десятків спеціалістів із багатьох регіонів України та з-за кордону (а також багато молоді), вийшов дуже цікавим і корисним для всіх, хто так чи інакше пов’язаний із церковними справами. Може, через те, що виступи й настрої всіх присутніх забарвлювала одна «непрограмна» тема — Майдан, помаранчева революція. Пан Якiв Блайх (Об’єднання іудейських організацій, Київ) сказав із цього приводу: «Думаю, що Майдан — це не політика, це істинна Воля Божа. Там устами людей говорив Бог».

Стосунки церкви і держави

Ця тема набула особливої актуальності й навіть гостроти саме після виборів — після того, як деякі церкви фактично стали суб’єктами виборчої кампанії, а окремі владики навіть «очолили» політичний рух. І це при тому, що у нас конституційно задекларовано відділення церкви від держави і держави від церкви. Однак у процесі виборів цією конституційною нормою керувалися далеко не всі церкви (головним чином — римо-католики та протестанти), а держава, її чиновники не зробили жодного кроку, аби хоча б нагадати церквам про порушення Конституції, не кажучи вже про карні санкції. Нижче стисло наводимо кілька виступів на ці теми.

Олександр Заяць, Інститут релігійної свободи:

— Головна неофіційна політика держави в релігійних справах донедавна була спрямована на одне — забезпечити собі підтримку віруючих. Будь-яких норм, заборон не існувало. Про незаконні втручання церкви у вибори знала вся країна, але з боку уряду — жодної реакції. Тому сьогодні некоректно карати чи дорікати окремим церквам за їхню політичну позицію, — їхній поведінці сприяла тодішня влада, зокрема Держкомрелігій. Сьогодні треба думати про наступні вибори, коли може трапитися те саме — спроби пройти до місцевих органів та до ВР за допомогою церков.

Станіслав Пхіденко, народний депутат України:

— Для регулювання стосунків держави з віруючими необхідна розробка ряду законів, хоча ми й маємо Закон, конституційні статті ще з 1991 року. Останніми роками було помітне прагнення змінити відносини церкви і держави, а також — діючі закони. З одного боку, влада бажає посилити свій вплив, із іншого — церкви не хочуть бути під каблуком у держави. Найбільш оптимальною є модель партнерських відносин, іншими словами — співпраця в інтересах суспільства.

Але зараз дуже важко сказати, коли ВР зможе повернутися до перегляду чи укладення відповідної концепції. Між тим зв’язок із політикою дуже небезпечний для репутації церкви. Адже в політиці немає стабільності, тут все дуже мінливе та різнобарвне. І будь— який політичний зв’язок може обернутися для церкви кон’юнктурою і дискредитацією.

О. Богдан Огульчанський, УПЦ МП, Св.-Макарівська церква:

— Зараз ми чуємо в ЗМІ чимало нарікань на УПЦ (Московський патріархат). Між тим керівництво церкви зверталося до віруючих, закликаючи їх до громадянського спокою. Не всі однак його зберігали. Реальністю є також існування певного російського вектора. Після другого туру виборів чимало наших мирян стали солідарними з кандидатом Ющенком. Біля мерії з’явилася православна капличка — нашої Св.-Макарівської церкви (Київ). Громадянське суспільство в Україні останнім часом розвивається прискорено. І тому з часом наша церква буде йти назустріч українській ідеї, — спочатку на рівні церковно-громадських організацій.

Віктор Єленський, Інститут філософії НАНУ:

— Практично релігія в нас невіддільна від політики. Релігійні організації завжди брали у виборах активну участь, а релігійні діячі — навіть висувалися. В останній кампанії ця участь набрала таких масштабів, що обурила все суспільство. Адже були порушені не тільки закони держави, але й догмати, канони, доктрини церкви. Висновок — треба кардинально трансформувати відповідні закони і встановити обов’язкові обмеження та правила. На зразок, скажімо, США. Там, наприклад, якщо якась релігійна організація висуває полiтичного кандидата, вона тим самим позбавляється відповідних податкових пільг. Думаю також, що громадянське суспільство має слідкувати за дотриманням законів не тільки владою, але й церквою.

Ієромонах Євстратій, УПЦ КП:

— Духовні особи — єпископи, священики — не мають найменшого права нав’язувати пастві свої політичні переконання. З іншого боку, політики повинні нести відповідальність за використання у своїх справах церковних діячів.

Володимир Крупський, Церква адвентистів сьомого дня:

— Вважаю, що закон, який забороняє духовним особам політичну діяльність, — неправильний. У багатьох країнах духівництво засідає у парламентах, представляє волю своїх мирян, бере участь у розробці законів, які стосуються церкви. Але політики не мають права впливати на церкву, використовувати її. Це невтручання має забезпечувати держава. Церква ж буде виконувати свої громадські обов’язки, — наш християнський патріотизм полягає, головним чином, у допомозі людям, у підтримці конструктивних зусиль держави. Вважаю також, що існуючі закони, пов’язані з релігією, змін не потребують. Треба тільки їх дотримуватися.

Якiв Блайх, Об’єднання іудейських організацій, Київ:

— Духовне керівництво єврейської громади України на виборах не обирало сторону, не підказувало людям. Хто як хотів, так і голосував. Бо релігія і політика — речі несумісні. Релігія — це 100% правди, а політика — завжди менше. Тому використовувати релігію в політиці — богохульство. Хоча очевидно, що релігійні люди мають право на політичні погляди, а також, переконаний, — на участь у політиці.

Професор Гарі Доксей, Міжнародний центр права і вивчення релігій:

— Головне в церковно-державних стосунках — знайти спільну мову між суб’єктами права та добре пам’ятати, що загальносуспільні пріоритети завжди вищі релігійних (суспільство має ширше коло понять, аніж церква). Стосунки з релігією — одна з фундаментальних проблем і обов’язків держави. Але державу має цікавити виключно дотримання церквами законів, а не віра її громадян. Відхиленнями церков від законів повинен займатися виключно карний кодекс — це найкращий спосіб регулювання релігійних справ.

Анатолій Колодний, Інститут філософії НАНУ:

— Майдан — феномен не політичний, а духовний, який поглинув релігійні поділи в країні, об’єднав людей, поглинув саму релігію. Для церков ця подія стала вододілом. Не забуваймо, що то є внутрішня справа церков, віруючих — обрати сторону. Будемо також пам’ятати, що Україна — світська та багатоконфесійна держава, яка не може віддавати перевагу тій чи іншій церкві, а тим більш — пов’язувати себе з нею або змішувати державну символіку, обряди з церковними. Не може бути такої ситуації, коли, скажімо, мусульманин, заходить у кабінет якогось держслужбовця і перше, що бачить, — символіку іншої релігії чи конфесії.

Андрій Юраш, Центр «Генеза», Львів:

— Треба не тільки аналізувати, але й називати речі своїми іменами, давати оцінки тому, що сталося. Не можна залишати без уваги та оцінки всі ті порушення права і закону, які ми спостерігали під час виборів. Ось Грузія — маленька й переважно православна країна, а грузинський суд на півтора року ув’язнив православного священика за переслідування церкви меншин — Свідків Ієгови. Є чимало духовних осіб, які відверто порушують закони держави та не несуть за це навіть адміністративної відповідальності. Стороння — державна чи громадська — оцінка процесів у рамках релігійних організацій (на відповідність законам) дуже на часі. Під час останніх виборів УГКЦ зробила спробу відійти від вузько конфесійних позицій і виробити моральні критерії для всіх віруючих. Однак парафії, деканати УГКЦ не завжди виконували заклики свого керівництва до нейтральності.

Ілля Луковенко, Донецький центр релігієзнавчих досліджень:

— В області була жорстка підтримка Віктора Януковича Українською православною церквою Московського патріархату. Це агітація у храмах, листівки, плакати-заклики голосувати за «смиренного послушника УПЦ», молитва за «раба» або «посланника Божого Януковича». Було також реалізовано PR хід, який обійшовся державі недешево — трансформація Сєверодонецького монастиря в Лавру. Закони церкви та держави порушувалися. При цьому державні обласні чиновники, які займаються релігійними справами, жодного порушення не зафіксували.

Те саме відбувалося, як розповів Валерій Поросюк, в Луганську. Влада намагалася сакралізувати себе за допомогою церкви, а Союз православних братств остаточно перетворився на політичну організацію. До процесу приєдналися і комуністи під гаслом «Хто проти комунізму, той проти Христа». Але головне, з огляду на майбутнє, те, що в Луганській області люди голосували не за Януковича, а за російський вибір. Усі заходи, демонстрації проводилися під російськими прапорами. Те саме буде на наступних виборах (східні православні шикують ряди і вже закликали Януковича «очолити Донбаське православ’я»). Що треба зробити негайно, так це прийняти чіткий однозначний закон про заборону використання церков у політиці і про кримінальну відповідальність за це.

Василь Анісімов, прес-служба УПЦ МП:

— Об’єктивному висвітленню подій, пов’язаних із церквою, зокрема позиції нашої церкви, перешкоджала заангажованість журналістів. Між тим православні віруючі нашої церкви голосували не тільки за Януковича. Молодь — за Ющенка. Але більшість віруючих УПЦ — люди старшого віку.

 

(“День”, №34, 25 лютого 2005 р.)

Свобода мирних зібрань

Ющенко не розуміє що таке свобода мирних зібрань

"Я считаю своим долгом дать гражданину выразить свою позицию", — подчеркнул Ющенко и напомнил, что именно с этой целью по его распоряжению улица Банковая была открыта для пешеходов. Однако, по словам Президента, "это не означает, что каждый день тут нужно проводить несанкционированные митинги". (Цитата з видання korrespondent.net).

Цю фразу Віктор Ющенко сказав 21 лютого, коли близько тисяча громадян протестували проти війни в Іраку та вступу України до НАТО.

Від ЗМІНИ: Ми, безперечно, радіємо з того, що маємо президента, який хоче дати громадянам можливість висловити свою позицію. Але справа в тому, що права громадянам, в тому числі, і право на висловлення, не дають. Ці права є у нас від народження, просто тому, що ми — люди.

І мусимо також нагадати президентові, що, згідно Конституції України, зокрема, статті 39, в Україні немає санкціонованих (тобто — дозволених) або несанкціонованих (тобто — недозволених) мітингів. Ніякої санкції (тобто — дозволів) не потрібно. Треба лише повідомити місцеву владу про час і місце проведення заходу.

Чудово, що вулицю Банкову, на якій розташований державний секретаріат (колишня Адміністрація Президента) відкрито. Проте, ми не стали б співати з цього приводу дифірамбів Вікторові Ющенку. Він просто розпорядився знести огорожу біля президентської резиденції, яку було незаконно встановлено за президента Кучми — саме для того, щоб не допустити протестів перед президентськими очима.

Зрештою, панові Ющенку варто пам’ятати, що саме завдяки акціям протесту і, закрема, протестам біля Адміністрації Президнта він прийшов до влади, і бути дещо спокійнішим: на підвищувати голос на громадян (як це він робив під час згаданого мітингу) і звертатися на "ти", навіть якщо вони кричать "геть" і "ганьба". Це — їхнє право на висловлення позиції.

Втім, не лише Президент, а й чиновники Київської міської адміністрації мають свої оригінальні уявлення про свободу мирних зібрань. Вони чомусь вважають, що повідомлення про масові заходи треба подавати лише до 17-00. Так, коли таке повідомлення про мітинг принесли до Київської мерії представники громадськості Русанівки (це було о 17-40, а робочий час у КМДА офіційно закінчується о 18-00), приймати у них цей документ відмовились. На підтвердження своєї відмови охоронці мерії розвернули скриньку для листів отвором до стіни.

Ми, звичайно, цінуємо право на відпочинок київських чиновників, але у жодному документі не регламентовано час прийому місцевими органами влади повідомлень про мирні зібрання. Їх приймати можна і вночі, і у вихідний день, адже у мерії завжди є черговий.

Втім, можливо київські чиновники, утруднюючи громадянам таким чином подачу повідомлень про мирні зібрання (до речі, багато мітингів відбуваються саме у вихідні), намагаються створити підстави для заборони мітингів або для репресій проти їх учасників?

(ЗМІНА, Tue Feb 22 13:00:13 2005

http://www.zmi.kiev.ua/)

Соціально-економічні права

Україна в комі, Або Куди щезають українці?

За останні 10 років населення України зменшилося майже на 4,5 млн. Коефіцієнт смертності збільшився більше ніж на 20%, а коефіцієнт народжуваності знизився більш як на 28%. Історія людства навряд чи знає випадки таких демографічних катастроф, як та, що триває нині в нашій державі. Ще один невтішний факт: Україна за останні 8-9 років стала "найстаршою" з демографічної точки зору державою на території колишнього СРСР. А за даними ООН, найбільше зменшення населення до 2050 року очікують зокрема в Україні — на 18 мільйонів.

Цікаво, що вперше рівень смертності в Україні перевищив рівень народжуваності 1994 року (до речі, у рік приходу президента Леоніда Кучми). Ще через рік кількість еміґрантів перевищила кількість імміґрантів. Унаслідок цього з 1993-го до 2000 року населення України зменшилося на 3 млн осіб. То що змушує українців вимирати?

Причини сучасної депопуляції

1. Родин стає менше, самотніх людей — більше. За даними Держкомстату України, 2004 року на 1 000 зареєстрованих шлюбів припадало в середньому 704 розлучення (для порівняння: 1948 року з тих же 1 000 шлюбів розпадалися 18).

У 1985 році на 1 000 українців припадало 15 народжень дітей, у 1990-му — 12,7, у 1998-му — 8,8, а в 1999-му — 7,8. Що це: випадковість, закономірність чи результат невдалої політики?

2. Матеріальні фактори. Відтермінування народження дитини стає постійним явищем. Майже 40% сімей бездітні навіть після п’яти років шлюбу. Одна українська родина має в середньому 1,1 дитини — найнижчий показник у світі.

Утім аргументи на користь відмови від народження дитини через матеріальні проблеми цілком резонні. Так, наприклад, 2001 року допомога на дитину матері-одиначки становила 9 грн. І це — за "соціально орієнтованої" політики, що її нібито проводила українська влада.

3. Щоп’ятий працездатний українець працює за кордоном. Міґрації також суттєво впливають на процес демографічного відтворення народу. Адже серед міґрантів переважають представники найпродуктивніших у дітородному й економічному розумінні вікових груп. Нині, за різними оцінками, за межами України шукає роботу й працює від 5 до 8 млн осіб. Очевидно, що це аж ніяк не сприяє зростанню рівня народжуваності.

4. Старість у радість. Рівень народжуваності знижується також і внаслідок старіння населення. Між переписами 1959-го і 2001 року частка 60-літніх та старших людей збільшилася вдвічі. А відтак зменшується кількість жінок продуктивного віку.

За роки незалежності тривалість життя чоловіків і жінок України скоротилася приблизно на один рік і сьогодні становить відповідно 62 і 73 роки. А зростання кількості осіб похилого віку стає причиною збільшення витрат на їхнє соціальне забезпечення. Якщо одночасно не зростатиме кількість платників податків (якими є переважно особи працездатного віку), то неминуче збільшується податковий тиск. Високі податки знижують мотивацію до праці, а отже, і її продуктивність, що негативно позначається на матеріальному добробуті.

Світовий досвід переконує: в демографії немає вічних "традиційних рецептів". Але те, що українцям варто негайно "взятися за діло", — очевидно (За матеріалами unicef.org.ua, ukrcensus.gov.ua, un.kiev.ua).

(«Поступ», м. Львів, 3 березня 2005 р.)

Как Минздрав борется с эпидемией туберкулеза

Валерий Прицкер

Каждый год в Украине туберкулезом заболевают в среднем 40 тысяч и умирают от него 10—11 тысяч человек. Туберкулез в нашей стране значительно помолодел. Только за 1999 и 2000 годы заболеваемость среди детей увеличилась в 2,1 раза.

«Бедное» государство не в состоянии обеспечить больных необходимым количеством противотуберкулезных препаратов. Бедное население не в состоянии приобрести их. Больных лечили от силы одним-двумя препаратами вместо четырех-пяти. В результате возбудители туберкулеза приспособились к этим препаратам, стали резистентными, т.е. устойчивыми к ним. Больные принимали те препараты, которые им удавалось купить. Так возникли штаммы бактерий, резистентные к целому ряду препаратов. Количество больных, страдающих резистентными формами туберкулеза, неуклонно растет. По данным НИИ фтизиатрии им. Ф.Яновского, в 2004 году количество резистентных форм достигло 37%, что вызывает серьезные опасения у специалистов.

Противотуберкулезные препараты токсичны, поэтому больные должны усиленно питаться. Понятно, что подавляющему большинству из них это не по карману. А иначе лечение приносит не пользу, а вред. Для восстановления здоровья больных после курса химиотерапии и предназначено санаторное лечение.

Самой точной из статистических характеристик эпидемии считают смертность. Но кто в сельской местности поставит правильный посмертный диагноз? К сожалению, статистические показатели смертности от туберкулеза не отражают истинное положение. Еще хуже обстоит дело с диагностикой — плохая оснащенность лабораторий, устаревшая диагностическая аппаратура…

Существенным недостатком своевременной диагностики туберкулеза является также многоэтапность обследования больных: амбулатория—стационар—участковая больница—центральная районная больница—областная больница или отделение облтубдиспансера.

Не вызывает оптимизма и сокращение 573 врачей-фтизиатров (среди оставшихся более половины — пенсионеры). Молодежь не хочет идти «во фтизиатрию»: зарплата маленькая, а вероятность заболеть туберкулезом большая. За последние годы заболеваемость медработников значительно выросла. Часто из-за нехватки специалистов прием ведут врачи других специальностей. Медработники ФАПов туберкулез практически не знают: не диагностируют его в 80 — 99,5% случаев. Врачи общего профиля центральных районных больниц допускают ошибки в диагностике туберкулеза в 54 — 72% случаев, городских и областных больниц — в 42 — 52%, врачи фтизиатры — 3 — 5% случаев.

Анализ динамики эпидемии убеждает в значительном недовыявлении больных туберкулезом и заниженной смертности. Надо полагать, что приведенные в таблице статистические данные 2004 года должны находиться приблизительно на уровне 1960 года.

Так называемая DOTS-терапия не предусматривает санаторного лечения больных туберкулезом («ЗН», №№ 31, 32, 2000 г.). Ссылки на то, что в развитых странах нет противотуберкулезных санаториев не состоятельны: там не было ни голодоморов, революций, войн, ни тоталитарного режима и связанных с ним социальных потрясений, аварии на ЧАЭС... Поэтому у них туберкулез в большинстве случаев диагностируют на начальной стадии, а у нас — на последней. У них обострения и рецидивы встречаются редко, у нас — часто. У них больные в подавляющем большинстве случаев получают сбалансированное полноценное питание, наши — об этом только мечтают. Слепое же копирование Запада говорит уже не о дефиците средств, а о несколько ином дефиците…

Санаторное лечение — одно из звеньев в комплексном лечении больных туберкулезом. Чаще всего оно является продолжением курса лечения химиотерапией в стационаре, иногда может выступать вместо него или как продолжение амбулаторного лечения. Многолетняя практика санаторного лечения доказала свою высокую эффективность при лечении детей и взрослых. Е.Петров писал: «Практика показала, что у ряда больных эффект при лечении может быть достигнут только при помощи климатотерапии, в других же случаях климатотерапия повышает, ускоряет и делает более стойким положительное действие других видов лечения. Нередко приходится наблюдать положительные изменения в первые же дни приезда больного на курорт, тогда как длительное лечение по месту жительства ощутимой пользы не приносило».

Единственным надежным критерием выздоровления является отсутствие обострений и рецидивов заболевания на протяжении нескольких последующих лет наблюдения. Часто этого можно добиться только с помощью санаторного лечения. Оздоровление больных туберкулезом в специализированных противотуберкулезных санаториях предусмотрено законами Украины «О защите населения от инфекционных болезней» и «О борьбе с заболеванием туберкулезом».

За 1991 — 2003 годы в Украине ликвидировано 66 противотуберкулезных диспансеров и 86 противотуберкулезных санаториев. Кроме того, 36 городских и районных диспансеров реорганизованы в отделения городских и районных больниц. На каких основаниях? Ведь статья 26 Закона Украины «О курортах» запрещает приватизацию специальных санаторно-курортных учреждений, а статья 233 Уголовного кодекса Украины предусматривает уголовную ответственность за незаконную приватизацию государственного коммунального имущества.

 

(“Зеркало недели”, №5, 12-18 февраля 2005 г.)

В Крыму число больных туберкулезом растет

Елена Чердак

Медики считают, что в ближайшее время в Крыму может резко вырасти количество больных туберкулезом. Как передает "Контекст-медиа", в 2004 году в республике зарегистрировано 643 случая заболевания открытой формой туберкулеза, это на 46 случаев больше, чем в 2003 году.

В 2004 году в Крыму зарегистрировано 1,6 тыс. новых больных всеми формами туберкулеза, что на 96 человек больше, чем в предыдущем году. Основной причиной роста заболеваемости и смертности от туберкулеза медики называют нежелание самих людей заботиться о своем здоровье.

Как передает "Контекст-медиа", за прошлый год в Ленинском районе заболеваемость открытой формой туберкулеза выросла на 117,5%, в Керчи — на 89%, в Красногвардейском районе — на 70%, в Армянске — на 60%, в Нижнегорском районе — на 27%, в Судаке — на 17%, в Симферопольском районе — на 11%.

В Феодосии, как сообщила главный врач Феодосийского тубдиспансера Валентина Рябинина, число больных увеличилось на 10%.

— Ситуация в городе ухудшается с каждым годом, — сказала В. Рябинина. — Число больных растет ежегодно. Кроме того, меняется и структура туберкулеза, что усложняет лечение болезни.

В 2004 году в Крыму от туберкулеза умерли 434 человека, что на три человека больше, чем в предыдущем году. Среди регионов Крыма самый высокий показатель смертности от туберкулеза зарегистрирован в Евпатории, Симферополе, Джанкойском районе и Керчи.

Часто причиной высокой смертности от туберкулеза в этих регионах становится отсутствие возможности стопроцентной изоляции и стационарного лечения больных.

Валентина Иосифовна считает, что основная причина увеличения смертности в том, что не все люди понимают необходимость регулярного обследования врачами. В. Рябинина рассказала, что сейчас часто выявляют больных с запущенной формой туберкулеза. Таких вылечить очень сложно.

— У нас есть люди, которые и пять, и десять лет не проходили обследования, — сказала В.Рябинина. — Также одна из причин смертности в том, что очень многие больные помимо туберкулеза заражены ВИЧ-инфекцией.

По сведениям Министерства охраны здоровья Украины, 50% больных СПИДом умирают от туберкулеза. Также медики отмечают, что более 90% больных с сочетанной патологией "ВИЧ/СПИД — туберкулез" — наркоманы.

Валентина Рябинина сообщила, что в Феодосийском тубдиспансере 21% всех больных — это ВИЧ-инфицированные, 18% — наркоманы, 22% страдают алкоголизмом.

 

(“Кафа”, г. Фоедосия, 04.02.2005)

Туберкулез в Севастополе станут лечить принудительно

Бегущая строка с такой информацией прошла на днях по одному из центральных телевизионных каналов. Что бы это значило? За разъяснениями редакция газеты обратилась к главному врачу Севастопольского противотуберкулезного диспансера Василию Сенцову.

— Принудительно, — пояснил Василий Владимирович, — надо понимать правильно. А дело в следующем. Как известно, в Севастопольском изоляторе временного содержания находятся задержанные, против которых возбуждены уголовные дела и проводятся следственные действия. Только сегодня среди помещенных в изолятор 47 человек больны туберкулезом, причем, 31 из них — его активной формой. По закону, эти люди должны пребывать в СИЗО. Однако в нашем городе такого заведения пока нет. Симферопольский же следственный изолятор сделать это не в состоянии. Больные проходят лечение в ИВС и в нашем диспансере (где создан специзолятор), чего крайне недостаточно. Поэтому горгосадминистрацией и принято решение: выдвинуть на рассмотрение городского совета вопрос о строительстве специального отделения на 25 коек, куда будут определять вышеуказанную категорию граждан. Кроме них, в отделении принудительное лечение будут проходить и граждане, одновременно страдающие еще алкоголизмом или наркоманией и уклоняющиеся от лечения. Примерная планируемая сумма на строительство спецотделения — 400 тыс. гривен.

Что касается общей картины заболеваемости туберкулезом в городе, то она такова — 61,4 выявленных случаев на 100 тыс. населения. По Украине эта цифра гораздо выше — 82,3 случая на 100 тыс. человек.

Стабилизация заболеваемости за последние два года связана с тем, что в Севастополе принята и действует региональная программа по борьбе с туберкулезом, кроме того, город тесно сотрудничает со Всемирной организацией здравоохранения, оказывая помощь больным в соответствии с самыми эффективными международными стандартами. Хотя с комментариями по этому поводу нужно быть осторожными: в любой момент туберкулез может выкинуть вспышку, часто на одну болезнь наслаивается вторая инфекция — СПИД. Так, 80% больных СПИДом умирают непосредственно от туберкулеза. Сейчас уже 10% заболеваемости связано у нас с ВИЧ-инфицированными людьми. И как станет дальше эта инфекция влиять на туберкулез — трудно предсказать. Если усугубится, а, скорее всего, так и будет, заболеваемость туберкулезом будет расти.

 

(Слава Севастополя”, 4 марта 2005 г.)

Міжетнічні взаємини

У редакцію «Дня» надійшов відкритий лист (його текст наводимо нижче), підписаний на вчорашній день більше, ніж 70-ма представниками інтелігенції, переважно Києва та Харкова

За своїм змістом воно є реакцією однієї частини інтелектуалів на раніше опубліковані в пресі листи інших груп. Основна ідея — «захист російської мови та російськомовної культури». Від образ, можливих реформ нової влади, чиновницького свавілля. Серед підписантів листа — добре відомі читачам «Дня» політолог Володимир Малинкович і заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. У зв’язку з досить різким тоном листа, змішуванням проблем політики, культури, регуляції ринку «культурних продуктів» і якимось уже надто превентивним опонуванням новій владі, «День» попросив шановних експертів пояснити, що примусило їх взяти участь в акції.

Зі слів Євгена Головахи, «це цілком нормальна, цивілізована відповідь на гидоти, які люди наговорили щодо російської мови в період виборчої кампанії», тому соціолог визнав доречним для себе підписати його. «Якщо Янукович розмовляє російською мовою, а автори цих листів виступали проти його кандидатури, то це не означає, що російська мова в чомусь завинила перед Україною», — сказав він. На думку Є. Головахи, «цей лист — ще й реакція на те, що в суспільстві як наслідок перемоги революції з’являється така собі розгнузданість, яку дозволяють собі люди, котрі претендують називатися елітою. І ці люди можуть зараз відчути себе комісарами (або емісарами) з правом одну мову оголошувати хорошою, іншу — поганою. Щоправда, самі по собі інтелектуали нічого не варті в суспільстві. Головне, як їхнi ідеї втіляться в чиновницьких рухах. Можливо, цей лист має сенс якраз для того, щоб чиновники не дуже розперізувалися». Утім, поки що в діях нової влади соціолог не вбачає тривожних сигналів. Проте, вважає він, є побоювання, що Президент призначить відповідальною за мовну політику людину, яка почне «впроваджувати чергову мовну реформу». Тоді як, на думку Є. Головахи, слід би просто дати більше свободи в питаннях мови. Зокрема, що стосується системи вищої освіти. «Людей не можна брати «за язык». І в прямому, і в фігуральному значенні це дуже неприємно», — каже соціолог.

Політолог Володимир Малинкович є не просто підписантом, а й одним iз авторів листа. «Ми тільки зараз написали цього листа, — каже він, — бо раніше його могли розглядати як кон’юнктуру. І позиція проти Ющенка означала б, що ми підтримуємо Януковича. Це не так. Ми не всі підтримуємо Януковича. Ми — за правовий статус російської мови, а аж ніяк не за ту чи іншу політичну силу».

Кажучи про листи, реакцією на які стало це звернення, Малинкович відзначив: «Біль українських літераторів можна зрозуміти. Протягом тривалого часу українську мову притискували, рівень української культури був досить провінційний — не через відсутність талантів, а через обставини. Але це не дає їм підстав ображати мову, якою розмовляє половина населення України».

Малинкович заперечує також й іншій групі української інтелігенції, «яка вбачає проблеми російської мови в Україні, але вважає, що Ющенко — це саме та людина, яка зможе їх вирішити». На думку політолога, мовну проблему Ющенко навряд чи вирішить. «Люди з оточення Ющенка завжди виступали проти правового статусу російської мови. Тобто питання функціонування російської мови фактично віддане на волю чиновників», — каже Малинкович. Його власна позиція щодо цього полягає в тому, щоб надати російській мові статусу нижче державної (нею повинна бути українська), але російську мову захистити правом. «Її не можна розглядати, як це роблять ідеологи з оточення Ющенка, мовою російської етнічної групи та порівнювати зі становищем української мови в Росії. Проблема не в тому, скільки в країні проживають людей тієї чи іншої національності, а скільки людей хочуть вивчати мову. Доречнiшою здається ідея «мовної групи». Наприклад, поляків у світі набагато більше, ніж носіїв польської мови. А що стосується російської, то тут навпаки: росіян набагато менше, ніж російськомовних».

Гострота реакцій щодо мовної теми показує, що проблема існує. Вона полягає насамперед у тому, що «мовне питання» успішно та цинічно використовують політики та політтехнологи. Це показала минула виборча кампанія і, схоже, покаже наступна. Принаймні, соціалісти вельми хвацько вирішили «пощипати» електоральні поля коаліції, яка підтримала Януковича. Їхній лідер О. Мороз уже вніс у парламент відповідний законопроект про статус російської мови.

Хоча йдеться не про труби, нафту, газ, не можна не відзначити й економічний аспект проблеми. Свого часу «День» публікував експертні оцінки, згідно з якими російські та білоруські видавництва вивозили з країни до $100 млн. прибутку на рік. Аналогічні оцінки впливу іноземного шоу-бізнесу, кіноіндустрії та медіа відсутні. Імовірно, в таких речах варто керуватися не політичними або якимись «етнокультурними» мотивами, а здоровим глуздом, фактами й інтересами національного ринку.

Iз огляду на делікатність теми, «День» публікує й інші думки, в тому числі одного з тих, кого автори листа вибрали як опонента.

Відкритий лист

За всіх часів для людини, яка претендує на право іменуватися інтелігентом, залишається незмінно актуальною проблема морального вибору. На сьогодні ми живемо в умовах відносно «вегетаріанських», коли небезпека політичних репресій порівняно з минулою епохою тоталітаризму незмірно зменшилася. Проте для людей, які відстоюють право на власне судження, що не вкладається в прокрустове ложе стереотипів «масової свідомості», постмодерністська реальність початку ХХI століття створює нові труднощі та перешкоди. На жаль, в умовах панування нових інформаційних технологій, агресивного піару й інших активних, витончених форм пропаганди й агітації голос неангажованого інтелігента має мало шансів бути почутим, зрозумілим і тим більше не може впливати на ті чи інші події громадського життя. Інформаційно-пропагандистський «білий шум» стає заслоном, що в зародку вбиває можливість резонансу для інших, незалежних думок.

Iз яскравим прикладом подібного роду ми зіштовхнулися в період президентської виборчої кампанії жовтня — листопада 2004 року в Україні.

У цей період оприлюднили два групові листи. Серед підписів під цими документами ми знайшли імена відомих представників творчої інтелігенції України. Ціль обох листів — закликати населення України до підтримки кандидата (нині — обраного Президента України) Віктора Ющенка та бойкоту його головного суперника — Віктора Януковича.

Звертає на себе увагу той факт, що обидва документи ґрунтовно стосуються проблеми, що є дуже важливою для всіх нас, авторів цього листа, — проблеми російської мови та російської культури в Україні. Які ж інтерпретації цієї проблеми вони нам пропонують?

Автори «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори» (опублікований 14 жовтня 2004 року; серед підписантів — Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олександр Ірванець) проблеми… зовсім не вбачають. Iз хвацькою безапеляційністю вони заявляють: «…український(?) «прем’єр-міністр» обіцяє надати мові попси та блатняку абсурдний статус «другої державної». Ці слова можна було б кваліфікувати як використання інтонації баламутного стьобу з метою емоційного посилення агітаційної риторики, якби після словосполучення «мова попси і блатняка » випливало в дужках щось на зразок наступного: «не плутати з мовою Пушкіна та Гоголя, Толстого та Достоєвського, Пастернака та Мандельштама». На жаль, жодних роз’яснень подібного роду в тексті не виявляється. Навпаки, «аполітичні» літератори безперестану збиваються на політизовану прямолінійність, а їхні потуги на іронію еклектично сусідують у «Відкритому листі» з похмурим витійством: «…вже ЗАВТРА Україна перетвориться на чорну діру в центрі Європи, де тримають у покорі, апатії та безнадії цілий народ. Так, ми справді в небезпеці — і Україна, і її незалежність, і незалежність кожного з нас» і із полум’яними гаслами: «Вибираймо СЬОГОДНІ, тому що ЗАВТРА в нас можуть забрати саму можливість вибору!». Тому ми маємо всі підстави думати, що головна мішень особливо відзначеного нами фрагмента — зовсім не попса та блатняк, а російська мова.

Висловлюються автори листа в такий спосіб не стільки з метою компрометації кримінально-мафіозної атмосфери, що складається навколо неприйнятного для них кандидата, скільки для порушення в серцях виборців радикально-антиросійських настроїв.

По-іншому, начебто, міркують автори «Звернення української інтелігенції до російськомовних громадян України» (опубліковане 17 листопада 2004 року; серед підписантів — Мирон Петровський, Андрій Курков, Катерина Квітницька-Рижова, Наталя Вяткіна, Світлана Зинов’єва, Ігор Диченко, Євгеній Карась). На відміну від авторів «Відкритого листа», вони запевняють нас у тім, що російська мова для них «не тільки мова великої культури та літератури, а й мова повсякденного спілкування та професійної діяльності». Не приймають вони хвилюючу також і нас ситуацію закриття російських шкіл, скорочення програм із російської літератури та мови в школах і вищих навчальних закладах. Зі здоровим обуренням (поділюваним начебто і нами) висувають вони обвинувачення стосовно цього на адресу української влади, «політичного режиму кримінальних кланів і олігархів». Потрібно, на їхню думку, лише обрати президентом Віктора Ющенка, «дії, програма й особистість» якого «сприятимуть становленню в Україні реальної демократії, громадянського суспільства та правової держави», тоді запрацює невідповідний вимогам часу, прийнятий у 1989 році (ще за радянської влади) «Закон про мови», й — усе гаразд. Тому закликають вони нас голосувати за Ющенка, «забувши політичні пристрасті й ідеологічні розбіжності». Отут і зупинимось. Делікатність усієї ситуації в тому й полягає, що однією з наших вагомих «ідеологічних розбіжностей» із Віктором Андрійовичем Ющенком, що спонукує нас до інших «політичних пристрастей», саме й є та лінія, яку проводила його команда стосовно російської мови.

Наведемо лише кілька прикладів діяльності уряду Ющенка в сфері мовної політики:

1. 24 грудня 1999 року Верховна Рада на вимогу Ради Європи ратифікувала Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Закон про ратифікацію гарантував державний захист 13 мовам, широко розповсюдженим в Україні, серед яких, зрозуміло, була й російська мова. Як мова, якою користуються в повсякденному спілкуванні не менше 20% українських громадян, російська мова отримала максимально можливий ступінь захисту. Цей закон зобов’язував державу забезпечити дошкільне навчання, середню, середню спеціальну та вищу освіту російською мовою всім, хто цього побажає для себе чи своїх дітей. Але партії, що нині входять до «Нашої України», тоді голосували проти ратифікації, а Міністерство закордонних справ уряду Ющенка, яким у той час керував Борис Тарасюк, протягом шести місяців не відправляло «Закон про ратифікацію» до Ради Європи, хоча було зобов’язане це зробити. Конституційний Суд, причепивши до формального порушення порядку підписання законів про ратифікацію, визнав закон таким, що «втратив силу». Здавалося б, треба тільки ще раз проголосувати за ліберальний варіант закону, дотримуючись належним чином процедури, і мови меншин будуть захищені європейськими нормами права. Але Борис Тарасюк, Роман Зварич й інші «нашоукраїнці» запропонували зовсім безглуздий проект закону про ратифікацію Європейської хартії, що забезпечував би захист тільки ...чотирьом вимираючим мовам — мові кримчаків, караїмській, урумській і румейській. Очевидно, що такий проект не міг пройти навіть у нашому, аж ніяк не найліберальнішому парламенті. Водночас — через опір «Нашої України» — не вдалося винести на розгляд законопроект, що повторює основні положення «Закону про ратифікацію...» 1999 року. Було прийнято половинчатий варіант, запропонований Президентом Кучмою, який, хоч і надавав визначені правові гарантії носіям російської мови і мов меншин, але в значно меншому обсязі, ніж це робив закон 1999 року. На жаль, навіть ці мізерні гарантії неукраїнським мовам не влаштували «Нашу Україну», і вона голосувала проти «Закону про ратифікацію».

Висновок: відповідальність за те, що російська мова в Україні не має гарантій європейського рівня, лежить на Ющенку та на «Нашiй Україні».

2. Із самого початку роботи уряду Віктора Ющенка віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Жулинський, голова Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення Іван Драч та інші підготували проект постанови Кабміну «Про додаткові заходи з розширення функціонування української мови як державної», що передбачав «дерусифікацію різних сфер життєдіяльності», а саме:

— завершення «роботи з приведення мережі навчальних закладів відповідно до етнічного складу населення»,

— переведення вищих навчальних закладів усіх форм власності на українську мову,

— жорстку українізацію теле— та радіомовлення,

— жорстке регулювання гастролей закордонних (читай: російських) виконавців,

— податковий прес на торгівлю закордонною (знову-таки, насамперед російською) книжковою продукцією та ще два десятки подібних заходів.

Таким чином, уряд Віктора Ющенка в 2000 році готував активний наступ на російську мову та російську культуру в Україні. І дечого йому в цьому напрямку вдалося досягти: кількість російських шкіл, наприклад, за Ющенка-прем’єра суттєво зменшилася.

3. У червні 2000 р. у Верховній Раді зареєстрований проект «Закону про розвиток і застосування мов в Україні» №2235-4, представлений урядом Ющенка. Проектів нового закону про мови в парламенті зареєстровано було багато, оскільки назріла очевидна потреба прийняття нового закону (закон про мови 1989 року, як ми вже згадували, застарів). Більшість проектів націлені на те, щоб підвищити рівень захисту мовних груп в умовах складнішої, ніж раніше, мовної ситуації. Виняток становить лише проект уряду Віктора Ющенка. Порівняємо, для прикладу, статті старого закону та проекту уряду Ющенка про освіту.

Ст. 25 старого закону починається так: «Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян». У відповідній статті 17 законопроекту уряду Ющенка сказане інше: «Держава забезпечує право громадян України на здобуття освіти державною (тобто українською) мовою». Представникам національних меншин гарантується лише вивчення мови, причому, не виключено, через національні товариства. Не потребує додаткових роз’яснень той факт, що здобуття освіти рідною мовою та її вивчення — це аж ніяк не те саме.

Навіть тих куцих гарантій, що проект пропонує етнічним росіянам, він не надає громадянам неросійського походження, які вважають російську мову своєю рідною (а це 13% усіх жителів країни). Бажання звести проблему мов до суто формальної відповідності чисельності етнічних груп, яке постійно виявляють ідеологи «Нашої України», свідчить про їхнє дуже слабке знайомство з європейським підходом до рішення цього питання чи ж про свідомий обман.

Іншими словами, представлений урядом Ющенка проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» був спрямований на обмеження правового статусу носіїв російської мови та представників інших мовних груп.

Отже, уважно вдивившись у текст й аргументацію «Звернення», ми бачимо, що його автори, виливаючи на наші душі співчутливий єлей, одночасно породжують міфи навколо розглянутої проблеми.

На жаль, жоден із обговорюваних нами листів не отримав відповіді в українських засобах масової інформації. Замість об’єктивного показу різних поглядів на зачеплений предмет тривала безсоромна гра в одні ворота.

Зараз уже завершилася драматична президентська виборча кампанія, відшуміла оранжева революція, Ющенка обрали Президентом України (тому ніхто не зможе нині дорікнути авторам цього листа в конформізмі), але проблема, що хвилює нас, нікуди не зникла. Довіри до готовності нового Президента та його команди конструктивно вирішувати це питання ми, як і раніше, не маємо.

На наше переконання, на сьогодні ставлення до проблеми російської мови в Україні — своєрідний «лакмусовий папірець», що виявляє наявність чи відсутність живого морального почуття, вірності духовним традиціям справжньої інтелігенції.

Дискримінація російської мови в Україні, що має місце протягом усього часу існування України як незалежної держави, ставить серйозний бар’єр для різноманітної (у тому числі — професійної) духовної самореалізації кожного з представників надзвичайно значної частини населення країни, для якої ця мова є рідною.

Російська культура в Україні має глибинне та фундаментальне коріння.

Проблема російської мови в Україні істотно виходить за рамки захисту прав національних меншин. Рівність можливостей носіїв російської й української мов в Україні ми вважаємо однією з необхідних умов становлення України як цивілізованої демократичної європейської держави.

Iз огляду на все вищесказане, ми, автори цього листа, не вважаємо морально припустимою підміну серйозної розмови про хвилюючу нас проблему розв’язними образами на адресу російської культури та солоденько— агітаційним міфотворенням, продемонстрованими в двох розглянутих нами документах.

Свій обов’язок ми вбачаємо в тому, щоб, не ущемляючи прав україномовного населення, але й не звертаючи уваги на ту чи іншу політичну кон’юнктуру, послідовно та твердо відстоювати честь і гідність російської мови в Україні, вимагати захисту цієї мови законом. Діяльність подібного роду ми вважаємо своїм внеском у процес формування громадянського суспільства сучасної і, хотілося б вірити, демократичної України.

Листа написали політолог Володимир Малинкович, композитор та есеїст Юхим Гофман, а підписи під ним поставили 72 особи — художники, філософи, соціологи, літератори та журналісти з Києва, Харкова, Донецька та Сімферополя. Збір підписів триває. Серед підписантів:

— відомі вчені: академік Петро Толочко, лауреати державних премій Юрій Фурманов та Микола Пустовойтов, професори та доктори наук Геннадій Апанасенко, Людмила Борисова, Михайло Гиршман, Євгеній Головаха, Володимир Казарін, Валерій Калинкін, Володимир Кизима, Микола Луценко, Ілля Лучківський, Володимир Федоров, Леонід Фризман, Микола Шульга, Раїса Шульга;

— члени Міжнародного письменницького ПЕН-клубу: Андрій Дмитрієв, Ірина Євса, Станіслав Мінаков, письменник і кінодраматург Валентина Єрмолова, поет Євгеній Сухарьов, заступник голови Міжнародного фонду Бориса Чичибабіна, вдова поета Лілія Карась-Чичибабіна;

— кінорежисери: Анатолій Сирих, Віктор Олендер, Людмила Міхалевич; кінооператор Володимир Піка; мистецтвознавці: Олександр Рутковський, Сергій Мамаєв, Володимир Миславський, Юрій Хомайко; завідувач Київського музею О.С. Пушкіна Ірина Смолянінова; музиканти: заслужені артисти України Ольга Дмитренко та Наталя Толпиго— Русина; художник Ольга Якутович.

 

(“День”, №15, 29 січня 2005 р.)

Політизація мовних проблем

Віктор Танчер, професор, доктор філософських наук, Інститут соціології НАН України

Звернутися до газети мене, колишнього «експерта» «Дня», спонукав «Відкритий лист», підписаний кількома моїми колегами, з якими я не можу погодитись («День» від 29 січня ц. р.).

На мою думку, в соціологічному співтоваристві є доволі багато проблем, що потребують моральних оцінок, проте дехто переносить увагу на «мовну проблему», де традиційно для нашого соціуму переплутані реальний стан і політична міфотворчість, об’єктивні причини та суб’єктивні оцінки, культурологічна занепокоєність і пропагандистські спекуляції. Як на мене, такий «моральний вибір», про який пишуть автори листа, є красномовним. Але це окрема тема.

Щодо основних тез «Відкритого листа».

Поважні автори позиціонують себе як «людей, які відстоюють право на власне судження, що не вкладається в прокрустове ложе стереотипів «масової свідомості». Хоча, на мою думку, саме на стереотипи радянської свідомості відносно національних мов, що формувались під гаслами боротьби з «буржуазним націоналізмом», так чи інакше спираються автори, відстоюючи свою позицію. Затяте українофобство, несприйняття української незалежності, як би це не маскувалось, пробивається крізь аспекти такого розгляду «мовного питання» в Україні. Адже для таких політиків-науковців як П. Толочко, В. Малинкович, М. Шульга та іншi — це лейтмотив публічної діяльності.

«Постмодерністська реальність», що начебто створює їм труднощі, тут ні до чого. «Труднощі» — у сповідуванні ідеологічної упередженості в сфері культурних процесів сьогодення. До речі, головною ознакою стану постмодерності є наявність плюралізму, толерантності, мультикультурності, але до змісту цього листа такі характеристики не мають жодного стосунку. «Голос незаангажованого інтелігента» — від претендентів на президентську посаду до авторів листа звучить постійно в одній тональності — «Рятуйте російську мову та культуру в Україні!»

По-перше, вважати себе «неангажованими», враховуючи, що відомі мені автори прийняли в недавніх політичних баталіях цілком визначену сторону, є принаймні некоректним. Не вгадали з переможцем і, як у нас повелося, взялися за «мовне питання». Адже «беруться за мову» у нас, коли вичерпуються аргументи відстоювання своєї політичної позиції. А, отже, головна проблема полягає у площині політизації мовних проблем, використання їх у технологіях боротьби за виборців.

По-друге, мене, як людину, що причетна до соціології, дивують висловлювання шанованого мною Євгена Головахи: кому, як не йому, добре відомо з даних соціологічного моніторингу становище з українською мовою в нашій державі. Записуватися до лав «захисників» російської мови — усе ж таки свого роду «кон’юктура». Оскільки, як мені здається, бути в опозиції до влади (хай і не у принципових питаннях) подається за ознаку «незаангажованого інтелектуала». Нарешті, видається, саме «ідеологічні розбіжності» авторів листа з командою Віктора Ющенка збуджують мовні пристрасті, а не навпаки, як стверджують автори.

Мовна проблема має вирішуватися поступово, деполітизовано, без агресивності та пошуків «ворогів мови». Для мене — російськомовного українця — тут немає значних труднощів: повсякденно спілкуюсь російською, викладаю й пишу наукові праці державною, двомовність вважаю перевагою і т. п. До речі, для молоді тут проблем немає — дивлячись на своїх студентів, можу це засвідчити і впевнений, що для моєї дочки, яка живе та працює у Москві, коли вона повернеться в Україну, не буде також.

Мій висновок — мовне питання не слід політизувати, пов’язувати з політичним протистоянням. Мабуть, краще залишити вирішувати його нашим нащадкам, що не інтоксиковані ідеологічними привнесеннями.

Інша справа проблема захисту культури, яку порушили автори листа. Але й тут, як на мене, автори не зовсім щирі. Хто стане заперечувати необхідність захисту культури як такої. І українська, і російська, і американська культури є складовими світової (тепер глобалізованої) культури. Протиставлення однієї іншій — справа невдячна. Коли ж автори наголошують на необхідності захисту в Україні тільки російської культури, то постає питання: чому саме її? Що — вона сама занедбана? І від кого її треба захищати, від культури української, третируваної і нищенної упродовж віків?

Культуру треба захищати від безкультур’я, вульгаризації, опошлення, примітивізації тощо. Це тривіально. Проте я це змушений нагадати, бо автори листа вдаються до підміни понять. За наступ на російську культуру видаються цілком слушні протести проти засилля «попси і блатняка», котрі потоком ллються з ефіру деяких FM-станцій та телеканалів, що розважають українського глядача низькопробним гумором і бандитськими серіалами. Усе це — російською, але російська мова тут ні до чого. Суттєво те, провідником чого вона є. Тобто у змістовній площині має обговорюватися проблема міжкультурних відносин.

Власне культура має бути захищена від її профанації, що проникає на наш культурний простір, переважно, з Росії. Так уже склалося. І щось із тим треба робити. Протидія цьому не може бути «боротьбою з російською культурою» Водночас, необхідна зваженість і делікатність у цих питаннях, щоб чужий ниций продукт не замінити на свій такий же. Професійну критику не слід підміняти «національною упередженістю», культурну політику — дискримінацією. Отже, другий висновок: не варто змішувати Культуру з комерційним «маскультом», встановлення рамок для якого є спільним завданням усіх гуманітаріїв, якою б мовою вони не користувалися. Та про це чомусь автори листа не згадують.

Вищенаведені дві тези листа викликають у мене заперечення, але не сама постановка проблем. Від того, наскільки сторони, що опонують, будуть дотримуватися об’єктивності та виваженості в обговоренні проблем, порушених у листі, буде залежати, на мою думку, наближення до їхнього вирішення, хоча швидких і легких рішень застарілих проблем чекати не варто.

 

(“День”, №19, 4 лютого 2005 р.)

За що воюємо?

Людмила Рябоконь, «День»

Учора в Києві в Будинку письменників відбувся «круглий стіл» на тему «Чому та від кого треба захищати українську мову?». Його ініціатором виступила міжнародна громадська організація «Конгрес захисту української мови», а нагодою послугувала розпочата «Днем» дискусія про «права та повноваження» російської й української мов в Україні («День» №15, від 29.01.05). Зокрема, лист про дискримінацію російської мови на території України, підписаний групою інтелігенції з Києва та Харкова, настільки зачепив працівників освіти Бориспільського району Київської області, що вони прийняли звернення про захист української мови як єдиної державної, а також про необхідність для українських громадян сприяти відродженню культури та духовності нації. Під зверненням підписалися 610 педагогів. Вони також оголосили про те, що в зв’язку з виниклою ситуацією стають членами Міжнародної громадської організації «Конгрес захисту української мови».

Керівник «Конгресу» Валентина Стрілько зупинилася на деяких питаннях мовної політики України. Були наведені матеріали Рахункової палати, згідно з якими в Луганській області етнічні українці становлять 58% населення, а школи з українською мовою навчання становлять 27% від загальної кількості шкіл області. У Криму українські школи становлять 0,7% від загальної кількості шкіл, коли етнічні українці становлять там 24,7% від усього населення півострова. А ось у Севастополі, каже Валентина Василівна, з наявних 67 ми шкіллише одна українська.

Господарі та гості «круглого столу», серед яких було багато педагогів середньої та вищої школи, одностайно відзначали той факт, що російській мові не загрожує жодне зникнення, не лише в світовому просторі, а й на території України. А ось введення російської другою державною призведе до витіснення або навіть цілковитого зникнення української.

Під час обговорення, зокрема, пропонувалося ввести обов’язковий іспит для держслужбовців на володіння українською мовою (до речі, ця ідея вперше була висловлена на сторінках видавничого проекту «Дня» «Україна Incognita») — максимально захистити українську на законодавчому рівні.

Валентина Стрілько зазначає, що проблема мови — це проблема державної безпеки, оскільки всім відома позиція деяких російських політиків, які заявляють про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. «В Україні, — каже Валентина Василівна, — на Програму з розвитку української мови виділяють 20 мільйонів гривень на рік, в Росії ж на аналогічну програму більше, ніж 53 мільярди рублів (у гривнях — 10,4 мільярда). На ці кошти передбачається захищати російську мову не лише всередині держави, а й за її межами. Там уже закон про статус державної мови чекає свого прийняття в останньому читанні. У цьому документі міститься термін «захист російської мови», передбачається кримінальна відповідальність за невживання державної російської мови при виконанні службових обов’язків. Може, нам варто звернутися до політиків і вчених, щоб щось подібне створити й у нас? Тим більше, що як громадська організація ми маємо право виступати із законотворчою ініціативою».

Своїм баченням мовного питання в Литві поділилася наймолодша учасниця дискусії, громадянка Литви українського походження Поліна Єфименко. «Я зараз навчаюся в Україні на біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мої батьки — громадяни Литви, проте народилися вони в східній Україні. Я українську мову до приїзду в Україну не вивчала, щоб нею оволодіти, мені вистачило вісім місяців. Раніше я також не знала й литовської. Але я її вивчила, бо в Литві вважається поганим тоном не розмовляти державною мовою, мені було важко її вивчати: в Литві я перебувала на 87% у російськомовному середовищі. Але я не вважала себе дурнішою за інших і тому мовний бар’єр подолала. Я активно беру участь у роботі «Конгресу захисту української мови», але мені сумно говорити на 14-му році незалежності України про необхідність захищати українську мову. Нація визначається за тим, що в ній об’єднує людей. А це насамперед — мова, а вже потім — територія. Сьогодні в світі економічний розвиток відбувається набагато швидше, ніж культурний. І свою культуру нам доводиться захищати».

 

(“День”, №21, 8 лютого 2005 р.)

«Міністерство дерусифікації»

Два листи, що пропонуються сьогодні вашій увазі, продовжують полеміку, розпочату публікацією «Відкритого листа» представників інтелігенції на захист російської мови і культури. Відразу відзначимо, що ми не могли залишити поза увагою досить своєрідну манеру дискусії, взяту «на озброєння» Михайлом Белецьким (його лист ми публікуємо без купюр, пропонуючи читачам самим оцінити рівень аргументації, тон полеміки та випади на адресу редакції). По-перше, редакція не «поспішала відмежовуватися від авторів листа», як і від їх опонентів. Нашою метою було чітко визначити предмет дискусії та надати можливість висловити різні погляди. По-друге, не наша провина, що листів на підтримку авторів «Відкритого листа» у нашій пошті просто не було — лист М. Белецького став першим. Тому сентенції з приводу «редакційної політики» (яка, між іншим, єдина в Україні принципово базується на виданні газети трьома мовами — українською, російською й англійською) та «добрих традицій 1930-х» виглядають як мінімум некоректно. Ті «добрі традиції» жодним чином не узгоджуються з принципом редакції надавати шпальти прихильникам протилежних поглядів та ідей. Пропонуємо надалі бажаючим висловитися все ж не грубити редакції та опонентам, а полемізувати з ідеями та принципами, не переходячи «на особистості».

Михайло Белецький, кандидат фізико-математичних наук, політолог

У газеті «День» (№15 ц.р.) було опубліковано відкритого листа, підписаного більше ніж 70-ма представниками інтелігенції, основною ідеєю якого є потреба захисту в Україні російської мови і російської культури. У супроводжуючому дописі редакція погоджується, що проблема є, проте бачить цю проблему інакше: «Вона (проблема) полягає передусім у тому, що «мовне питання» успішно і цинічно використовується політиками і політтехнологами». Редакція поспішає відмежуватися від «шановних експертів» — авторів листа, заявивши про «змішування» в ньому різних проблем і «якесь вже дуже превентивне опонування новій владі». А щоб читач випадково не піддався впливу неправильних ідей, лист супроводжується (в цьому і подальших числах) листами з протилежними думками — про те, що російська мова в Україні захисту не потребує. А один з листів (В. Танчер, «День», № 19) взагалі відроджує жанр політичного обвинувачення: лейтмотивом публічної діяльності кількох вказаних на прізвища авторів, двоє з яких є відомими вченими, названо «завзяте українофобство, несприйняття української незалежності». Вітаю газету «День» і професора Танчера з поверненням до добрих традицій 1930-х років.

Читацьких листів на підтримку основних положень відкритого листа поки на сторінках газети не з’являлося. Чи то прихильників цього погляду немає серед її читачів, чи то редакційна політика газети не дозволяє їх друкувати. Вважаю, якщо редакція погодиться надрукувати мій лист, це зробило б дискусію менш однобічною.

Хочу пояснити, що саме мене турбує в ситуації з російською мовою в Україні.

Спочатку відрекомендуюся. Почну з того, що я без будь-якої симпатії ставлюся до «політичних росіян», тобто тих, кого непокоять інтереси великого євразійського простору і євразійської цивілізації, однаково як і триєдиного російського народу і всього такого, а також їх одвічне протистояння «безбожному Заходу», з урахуванням чого пропонується будувати нашу державу. Я не люблю Російську державу ні в її традиціях, ні, тим паче, — в сучасному стані. А люблю російську мову, російську культуру, російську літературу, люблю Пушкіна і Толстого, Чехова і Булгакова, і хочу, щоб мої діти, онуки і правнуки їх знали, любили і вважали своїми. І право виховувати так дітей і онуків я вважаю своїм невід’ємним цивільним і людським правом, однаково, як правом моїх співгромадян, що зараховують себе до російської культури. І мої претензії до Української держави полягають в тому, що вона руками своїх чиновників намагається позбавити мене цього права.

Я звинувачую Міністерство освіти і науки у створенні перешкод російськомовним громадянам України в отриманні освіти рідною мовою і навіть просто в її вивченні. В одному з листів під час дискусії зазначається, що в російських школах (точніше, в школах з російською мовою викладання) навчається 25% дітей України. Наскільки я знаю, майже всі ці школи розташовано в регіонах півдня і сходу, яких поки не торкнулася політика дерусифікації. А в західному регіоні російські школи практично ліквідовано, на межі ліквідації вони перебувають і в центральному. У ряді областей взагалі не залишилося російських шкіл. (У тому числі, за моїми даними, і в Київській області — якщо я помиляюся, нехай мене поправлять.) У напівросійськомовному Києві їх залишилося менше десятка. І все це аж ніяк не тому, що батьки так прагнуть дати дітям освіту державною мовою — їх просто ніхто не питає. Класи в російських школах переповнені, і батьки возять до них дітей через півміста. Але цього замало. В україномовних школах російська мова суцільно зводиться на рівень факультативу, на вивчення її відводяться лічені години. Про вивчення російської літератури (в курсі зарубіжної) годі й говорити. Політика дискримінації російськомовних здійснюється Міністерством освіти з перших днів незалежної України і по сьогоднішній день.

У коментарі В. Корсакова в ході дискусії («День», № 15) питання ставиться дещо дивно: «Згідно з Конституцією і законами, всі російськомовні мають право навчати своїх дітей рідною мовою. Тільки частина населення України цим правом не завжди користується». Така постановка питання нагадує старий анекдот: «Чи маю я право ...? — Так, маєте. — Ні, ви мене не дослухали. Чи Можу я ...? — Ні, не можете». Яка користь в записаних на папері правах, якщо не передбачено жодних шляхів їх реалізації? Потрібен закон, який забезпечував би гарантії реалізації мовних прав. Про це, зокрема, і йшлося у відкритому листі. До речі, відмінний варіант навчального плану запропоновано лабораторією пана Корсакова, але за нинішніх умов цей план так і вкриється порохом на міністерському столі.

На завершення хочу звернути увагу на одну начебто термінологічну деталь. В Україні під час будь-якого обговорення мовних проблем постійно використовується термін «мови національних меншин». Термін, невідомий у Європі (куди начебто ми йдемо), — там кажуть «мови меншин»; при цьому в законах (наприклад, у Європейській хартії) маються на увазі мовні меншини. Різниця в термінології відображає різницю у світогляді: українська термінологія співвідносить мову з етнічною групою, а європейська — з особистістю. Українська термінологія мовчазно виходить з того, що право на використання мови має тільки представник відповідної етнічної групи (що нерідко фіксується в законі), а європейська — що вибір мови є невідчужуваним правом особистості. Зазначу, що автори відкритого листа виходять в цьому плані з європейського погляду, на відміну від їх опонентів.

У дискусіях такого роду мене завжди вражає одне — глухота опонентів захисту російської мови. Одна сторона дискусії викладає реальні проблеми людей, своїх співгромадян, а інша, відповідаючи, навіть не згадує про них, наводячи доводи в абсолютно іншій площині: порушуються права української мови, нею розмовляють мало, пишуть мало, це загрожує національній безпеці. Я згоден, потрібно домагатися розширення сфери функціонування української мови. І треба обговорювати це, але це інша проблема. Але навіщо закривати для цього російськомовні школи?

Отож своїх майбутніх опонентів я хочу уклінно просити: будь ласка, не забудьте висловити своє ставлення до головних питань, порушених у моєму листі. Чи вважаєте ви нормальною ситуацію, коли російськомовні громадяни України, що мешкають в населеному пункті з помітним російськомовним населенням (мова не йде, скажімо, про село на заході або в центрі), позбавлені можливості навчати дітей рідною мовою? Чи потрібно в таких населених пунктах формувати російськомовні школи і класи, зважаючи на побажання батьків, чи мова освіти має встановлюватися чиновниками Міносвіти з якихсь інших міркувань? Чи потрібно законодавчо закріпити право батьків при певних умовах вибирати мову освіти?

Анатолій Ціпко, Київ. «Мовне» прикриття

Можливо, дехто з осіб, які підписали «Відкритого листа» («День», №15 від 29.01.2005) щиро вірять, що мовна проблема в Україні полягає виключно в дискримінації (за їхніми словами) російської мови. Але швидше за все це не так, оскільки Володимир Малинкович визнає, що «протягом тривалого часу українську мову притискували (? — А.Ц. ), рівень української культури був досить провінційним — не через відсутності талантів, а в силу обставин (? — А.Ц. )». Доречно нагадати В. Малинковичу, що за невиразними «притискували» та «в силу обставин» стоять сотні років цілеспрямованого лінгвіциду, етноциду, воєн та голодоморів, реалізованих Російською імперією в усіх її іпостасях відносно українського народу та його мови. Тому, якщо авторами висловлені саме ці обставини вихідними, то одразу пропадає весь пафос відкритого листа і стає очевидною його штучність. А говорити треба в першу чергу про те, що український народ має абсолютне, беззастережне право на відновлення та розвиток своєї мови та культури у своїй країні, про те, що так званим «російськомовним» українцям необхідно надати можливість повернутися до лона рідної мови батьків.

Ігноруючи багатовікову трагічну передісторію, речники однобокої демократії пропонують зафіксувати нинішній «статус-кво» зі штучно виведеною категорією «русскоязычное население» неподільним пануванням російської мови в інформаційній сфері, в книговидавництві та книготоргівлі, у вищій школі та державному апараті. Врешті-решт пропонується визнати російську мову другою державною. Дійсно, недаремно ж Російська імперія стільки докладала зусиль!

Події в південних і східних регіонах України, пов’язані з останніми виборами президента, однозначно свідчать про те, що агресивна зацікавленість Росії в українських справах набуває витончених та добре скоординованих форм. Та ніхто в Росії цього і не приховує. Достатньо познайомитись із аналітичним оглядом російських видань із питань геополітики («Європейський вибір України і російська рулетка», «Дзеркало тижня», №51 від 18.12.2004 р.). Чи не тут корені сепаратизму, що вибухнув на Сході та на Півдні України під час виборів президента України? Нема ніяких сумнівів, що вогонь сепаратизму будуть роздмухувати по висхідній і під час виборчої кампанії 2006 року. Можна також бути впевненими, що в черзі за щедрим фінансуванням цієї «операції» вже давно штовхаються різні «блоки» та «союзи», створені за етнічним принципом.

В світлі минулих виборів президента України надзвичайно цікавою є думка добре відомого Костянтина Затуліна: «Росії зовсім не потрібен сильний український президент, сильна Україна, наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була потужною державою, з якою рахувались би. Росії також зовсім не потрібен сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України» («Независимая газета», 2001 р., 25 квітня). Вибори, що тільки-но минули, показали, що це не пусті слова, але, як кажуть, — «обломилось!» Будемо сподіватись, що назавжди.

Від часів бурхливої месіансько-шовіністичної діяльності російських панславістів та слов’янофілів і до наших днів, як бачимо, імперське мислення в Росії залишається непохитним. Тому тільки євроінтеграція України, вступ її до НАТО можуть бути реальною гарантією незалежності та розвитку.

Київський Майдан започаткував процес народження нової української нації, де кожний етнос, що проживає в Україні, буде мати можливість вільного розвитку своєї мови та культури без посягань на статус державної мови, якою є й повинна бути — українська. Якщо заблокувати зовнішні «братні» впливи, то в умовах вільного розвитку всіх етносів і стійкого економічного зростання мовне питання вирішиться саме по собі.

 

(“День”, №25, 12 лютого 2005 р.)

Подолати мовний конфлікт не так уже й складно

Володимир Малинкович

Радий, що опублікований 29 січня в газеті «День» відкритий лист представників інтелігенції України на захист російської мови (сьогодні під цим листом — понад 150 підписів) став предметом громадської дискусії, причому не лише на сторінках вашої газети. Оскільки мене як одного з авторів листа неодноразово згадували в цій дискусії «незлим, тихим словом», хочу скористатися своїм правом на відповідь.

Навіть поверхневий аналіз статей і листів наших опонентів дає підставу для двох висновків.

Перший з них: більшість учасників дискусії говорили не про те, чому присвячений «Відкритий лист».

Віктор Танчер, наприклад, свою статтю («День» від 4 лютого ц.р.) узагалі починає з проблеми постмодернізму, що аж ніяк не є основною у «Відкритому листі». Можна було б посперечатися про те, якою мірою плюралізм, толерантність, мультикультурність є, як вважає пан Танчер, «головними ознаками постмодерності» (куди в такому випадку треба зарахувати великого «модерніста» І. Канта з його ідеєю свободи як принципу етичної автономії, заснованою на безумовному визнанні свободи іншого?), але до проблеми російської мови все це не має жодного стосунку. Зрозуміло лише те, що сам пан Танчер ні до модерністів, ні до постмодерністів себе не прираховує, оскільки його позицію якраз толерантною аж ніяк не назвеш. Академіка Петра Толочка, Миколу Шульгу та мене Віктор Танчер називає «українофобами», які «пристали в недавніх баталіях на цілком конкретну сторону» і, не вгадавши переможця, «взялися за «мовне питання». Захищати російську мову — це, мовляв, «своєрідна кон’юнктура». Тут усе, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Відомі вчені П. Толочко та М. Шульга тому, думаю, і підписали листа, що стурбовані долею своєї батьківщини — України. Сам я неодноразово ставив підпис під листами на захист української мови й української культури ще тоді, коли за це, скажімо так, «по голові не гладили» і коли багато хто з нинішніх «українофілів» активно виступали на партійних і комсомольських зборах за «єдиний радянський народ». Та й Віктора Януковича я ніколи не підтримував і голосував як проти нього, так і проти Віктора Ющенка. А найбільша неправда в тому, неначе захищати російську мову сьогодні вигідно, тобто кон’юнктурно. Автори «Відкритого листа» наголошували, що свідомо публікують його після виборів, а не тоді, коли його могли використати в чиїхось політичних цілях. Упевнений: якби ми опублікували листа в жовтні або листопаді, під ним стояло б у декілька разів більше підписів. Десятки представників творчої інтелігенції запевняли мене, що морально підтримують авторів листа, але підписати його не наважуються, тому, мовляв, що… (утім, самі розумієте, про що йдеться). Підписів під листом сьогодні менше, ніж було б учора, але зате кожен із цих підписів багатого вартий.

Цікава думка, висловлена в статті Оксани Пахльовської («День» від 15 лютого ц.р.). О. Пахльовська, судячи з усього, використала полеміку навколо «Відкритого листа» лише для того, щоб обрушити свій гнів на російський імперіалізм і його головного, на її думку, апологета — московського політолога Гліба Павловського. Я противник усілякого імперіалізму, в тому числі й російського, і мені не близькі погляди Павловського, але переконаний: абсолютно неприпустимо нападати на будь-кого за те, чого він не здійснював. О. Пахльовська ж лає Гліба Павловського за статтю, яку писав зовсім не він, а такий собі Ігор Джадан (у Римі, звідки, очевидно, прийшов лист пані Пахльовської, за щось подібне їй довелося б публічно просити вибачення). Головне — вся ця критика, знов-таки, жодного стосунку до проблеми російської мови в Україні не має.

Мало не всі опоненти звинувачують авторів листа в політизації проблеми, забуваючи про те, що громадську проблему скрізь і завжди експлуатують політики в своїх інтересах доти, поки вона існує. Не хочете, щоб хтось спекулював на темі російської мови в Україні, давайте вирішувати цю проблему — до загального задоволення.

І не треба постійно зводити воєдино дві теми — тему російської мови в Україні та тему україно-російських відносин. Права російськомовних громадян України — це наша українська проблема, і вирішувати її треба нам, українським громадянам, та так, щоб ніхто не мав підстав — через неможливість вирішити це питання в Києві — звертатися за підтримкою до Москви.

Другий висновок: ті опоненти, які все ж зачіпали тему російської мови, не вважають, наче цій мові в Україні що-небудь загрожує.

«Уявна загроза» — так називається стаття в «Дні» Миколи Жулинського, який протягом кількох років був віце-прем’єром із гуманітарних питань і несе пряму відповідальність за вирішення мовних проблем. У цій статті є кілька фактичних помилок, — боюсь, не випадкових. Микола Жулинський, наприклад, пише: «…у 2000—2001 роках в Україні працювали 2399 шкіл із російською мовою навчання, в яких навчалися 2 млн. 106 тисяч учнів. Це 32% від загальної кількості школярів». Проте річ у тому, що 2 млн. 106 тисяч школярів здобували освіту російською мовою аж ніяк не в 2000—2001 навчальному році, а роком раніше. За один лише рік прем’єрства Віктора Ющенка ця кількість зменшилася на 190 тисяч, тобто майже на 10%, і становила 1 млн. 917 тисяч школярів (див. «Статистичні збірники» Міністерства освіти та науки Україні за 2001 та 2004 роки). Описка за Фрейдом? І Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин», прийнятий Верховною Радою 24.12.1999 р., не був реалізований урядом В. Ющенка , як на тому наполягає М. Жулинський. Хоч би тому, що ст. 5 цього закону свідчить: «…Не допускається скорочення мережі освітніх, культурних й інших установ, у функціонуванні яких використовують мови національних меншин». А за В. Ющенка кількість шкіл із російською мовою навчання скоротилася на 184 (про скорочення кількості школярів сказано вище). Утім, через півроку після прийняття цього закону, його дія була відмінена рішенням Конституційного Суду, про що було сказано в нашому «Відкритому листі».

Опоненти стверджують, що реальна загроза нависла не над російською, а над українською мовою. У містах України багато розмовляють російською, переважно читають книжки, слухають пісні, дивляться фільми та телепередачі російською мовою. Це, безумовно, так, і факт цей свідчить про глибоке коріння російської культури (як високої, так і масової) в нашій країні, що слугує ще одним доказом необхідності правового закріплення статусу російської мови, такого необхідного мільйонам людей в Україні. І ще це свідчить про поки що невисоку (загалом) якість художньої продукції українською мовою. Пояснення тому — в русифікаторській політиці колишніх режимів (не стільки радянського, скільки царського, самодержавного). В інтересах розвитку культури України якість художніх творів, очевидно, треба підвищувати. Але, підтримуючи конкурентоспроможність україномовної продукції лише за рахунок обмеження статусу російської мови, цій справі не допоможеш.

А що стосується дискримінації російськомовних громадян України, то вона, на превеликий жаль, реально наявна в багатьох сферах соціального життя, й особливо — в сфері освіти. Щоб не бути голослівним, наведу таблицю з даними про рівень українізації шкільної освіти в Україні. (Див. табл.)

Як ми бачимо, відсоток дітей, які навчаються російською мовою, зменшився за 13 років незалежності з 54 до 24, тобто більше ніж удвічі. Шкільна освіта російською мовою збереглася переважно на південному сході. На решті території України вона практично ліквідована. Менше 3% школярів навчаються російською мовою в центрі та на заході країни. У Києві, де, за визнанням наших опонентів, більшість жителів розмовляє російською, збереглися лише шість шкіл із російською мовою навчання — з 452! Утім, якщо українізація йтиме такими самими темпами, російських шкіл незабаром не буде і на південному сході (залишаться хіба що в Криму та Донбасі).

Із вищою освітою справа ще гірша. Сьогодні лише 16% студентів вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації та 19% студентів вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації здобувають освіту російською мовою. Здебільшого в Криму та Донецькій області. У Харківській, Одеській, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій і Херсонській областях відсоток російськомовних студентів менший не лише за відсоток російськомовних громадян, а й за відсоток етнічних росіян у цих областях. У 19 регіонах України, в тому числі в Києві, вищої освіти російською мовою практично більше немає! І це зважаючи на те, що 30 % українських громадян за переписом 2001 року та 30— 36 % — за останніми даними опитувань, проведених соціологічним центром «Социс», вважають своєю рідною мовою російську. А половина всіх жителів країни використовує переважно цю мову в своєму повсякденному житті.

Пропоную читачам «Дня», перш ніж відповісти на запитання, порушується чи ні в нас стаття 24 Конституції України, що забороняє будь-які привілеї або обмеження за ознакою мови, уважно проаналізувати вищенаведені цифри. Саме нерівність прав українських громадян, які розмовляють різними мовами, — причина заклопотаності авторів «Відкритого листа».

Подолати конфлікт не так вже й складно. Треба тільки відмовитися при вирішенні проблем російської мови від орієнтації на відсоток етнічних росіян (нагадаю, що більшість російськомовних у країні — аж ніяк не росіяни за походженням) і, згідно з європейськими стандартами, визнати право громадян України на самовизначення за мовою. І все це закріпити відповідним законом. Українська мова залишалася б єдиною державною, а статус російської мови і мов національних меншин був би чітко прописаний у цьому законі таким чином, щоб ніхто не почувався ущемленим, у тому числі й у питаннях здобуття освіти рідною мовою. Законопроекти, що забезпечують мовну рівноправність усіх українців, попри етнічне походження, у Верховній Раді вже зареєстровані, залишається тільки за них проголосувати. Серед проектів, які після низки поправок можуть стати прийнятними для всіх, — законопроекти «помаранчевого» Петра Порошенка та Олександра Мороза, який забезпечив «помаранчевим» перемогу на виборах. Водночас серед переможців багато тих, хто продовжує ігнорувати проблему російської мови, про що свідчать і виступи деяких відомих політиків, і листи наших опонентів. Не забудемо, втім, перевіреного життям правила: не можна добитися свободи для себе, обмежуючи свободу іншого. Про це писав ще старий Кант-модерніст. А може, постмодерніст?

Дякую всім, хто нас зрозумів і підтримав.

Рядки з листів

Різні культури й мови — різні гілки на одному й тому ж дереві загальнолюдської Культури. Тривіально? Ну, що ж. «Стандарти нормальності» існують же теж різні. Є німецькі, французькі, італійські, російські та інші. І є, звичайно ж, наші, українські! Їх потрібно розвивати, працювати над ними, але навіщо ж занадто акцентувати на них увагу? Завжди потрібно йти далі. Щоб бути потрібним і цікавим усьому світові, мало виділяти відмінності (які лежать завжди на поверхні). Необхідно завжди виділяти і загальне (що завжди належить внутрішньому, сущому). А для цього мало мати лише голову. Для цього потрібно мати ще й серце!

Колись за радянських часів я із захопленням (і вдячністю!) прочитав українською у «Всесвіті» К’єркегора. Російською на той час він так і не з’явився. Це до того, що своєю справою можна займатися скрізь і у всякі часи!

Сергій Глущенко, Запоріжжя

Я не говоритиму про обмеження абсолютної свободи й інші філософські штучки, а нагадаю юридичне формулювання, яке часто звучало в осінньо-зимових баталіях у Верховному Суді: «Позовна заява не підлягає розгляду, оскільки не вказаний шлях задоволення позовних вимог». Тобто право ви, звісно, маєте, але як ви маєте намір його реалізовувати? Наведу приклад.

Нехай пункт N населяють українці, російські, вірмени, роми, євреї, молдавани, литовці, поляки, угорці й один ефіоп. «Один» — це суттєво; несуттєвою, як правильно зазначає М. Білецький («День» від 12 лютого ц.р.), є кількість суб’єктів, які бажають вчити дітей своєю рідною мовою: «Вибір мови є невід’ємним правом особистості». У теорії проблема вирішується дуже просто: будуються школи українські, російські, вірменські, ромські, єврейські, молдавські, литовські, польські й одна — ефіопська. А чиновники (бажано також лікарі, продавці, таксисти, двірники etc.) зобов’язані знати українську, російську, вірменську, ромську, іврит, молдавську, литовську, польську, угорську й — ефіопську. Якщо завтра хтось оголосить, що дуже любить Шекспіра з Діккенсом і, зарахувавши себе таким чином до англійської культури, захоче, щоб його діти, внуки та правнуки їх знали, любили та вважали СВОЇМИ, то не біда: побудуємо ще одну школу та запропонуємо чиновникам вивчити ще одну мову.

На сьогодні Україна — країна, на жаль, бідна. Нам поки що не подужати другу державну (офіційну) мову. Тут дай Бог із однією впоратися. Цей факт, громадяни росіяни, треба розуміти та не «качати права». Я, наприклад, возив свою доньку через усе місто, щоб вона навчалася в українській гімназії. Тепер хай повозять інші. Цілком може бути, що для деяких суб’єктів відстань, яку їм доведеться подолати для возз’єднання з рідною культурою, виявиться значно більшою, ніж «півміста», але поки що такий варіант — єдине можливе практичне рішення теоретично дуже простої задачі.

Євген Зарудний, кандидат філософських наук, Харків

 

(“День”, №34, 25 лютого 2005 р.)

Сергей Киселев, кандидат филологических наук, доцент кафедры экономической и социальной географии ТНУ им. Вернадского :Дискриминация русских на Украине идет на уровне самосознания

Юлия Вербицкая

Тема доклада Сергея Николаевича на научном семинаре, проводимом по инициативе Русской общины Крыма в Русском культурном центре, звучала так: "Крымская русская идентичность как этнополитическая реальность".

— Сергей Николаевич, насколько я знаю, эту концепцию вы предложили не вчера — на нее крымское сообщество довольно уже резво отреагировало — от похвал до критики, как противников, так и союзников...

— Я прямо скажу, что концепция в надлежащем виде еще не оформлена, но этот вопрос давно уже назрел для обсуждения. Побывав на площадях и митингах в период "революции", я убедился, что, к большому сожалению, в Крыму, особенно у людей, представляющих интересы Русского мира, отсутствует объединяющая платформа, кроме одной традиционной — единства в рамках единого государства. И если уж не крымская русская идентичность, то крымская региональная идентичность существует однозначно — это удивительно точно показали результаты голосования по Крыму.

Первый тезис данной концепции может кому-то нравиться, а кому-то не очень, но это объективная реальность: в современной Украине Крым — единственный регион, где доля этнических русских составляет более 50% населения, а если учитывать русскоязычие большинства крымчан, то территорию Республики Крым вполне обоснованно можно рассматривать как реально существующий русский анклав.

"Русская идея" — это идея государственная, державная, не имеющая этнического оттенка, в отличие от "больших" и "малых" национализмов.

— Основные проблемы крымских русских сегодня на ваш взгляд?

—Сохранить национальную и культурную идентичность, наше этническое своеобразие, то есть те уникальные особенности, которые стали частью нашего характера в результате социокультурной переработки на протяжении более двух веков — с момента присоединения Крыма к России. У нас очень часто, опять же к большому сожалению, представляют национальную культуру и ее носителей, как каких-то персонажей бесконечного фольклорного концерта. На самом деле культура проявляется не только в национальной песне и танце, культура — здесь более широк контекст, который очень часто находится за скобками у соответствующих культурных и общественных организаций. И это еще какая проблема — многие жители Крыма, представителиинтеллигенции, являясь носителями национальной идеи или, выражаясь кондовым советским языком, сочувствующими, не могут все бросить и окунуться в стихию фольклора, и поэтому они ощущают себя несколько странно...

— Вы, да и не только вы, утверждаете, что крымские русские испытывают кризис идентичности, проще говоря, не могут сами себе ответить на вопрос: кто мы? Как его разрешить?

— Обратиться к "русской идее". "Русская идея" — это идея государственная, державная, не имеющая этнического оттенка, в отличие от "больших" и "малых" национализмов. Благодаря этой идее, плюс — традиционная русская ментальность и присущая православной культуре веротерпимость, возникло и продолжает существовать крупнейшее в мире государство. После развала СССР его площадь значительно уменьшилась, однако в сознании миллионов русских, живущих в постсоветских республиках, оно до сих пор воспринимается как единое целое. Поэтому пока русские сохраняют свою идентичность, высказывание Николая Данилевского о том, что "национальная территория неотчуждаема и никакие договоры не могут освятить в сознании народа такого отчуждения, пока отчужденная часть не потеряет своего национального характера", будет справедливо. Русские пока еще цементируют в единое целое ту огромную континентальную массу, которую евразийцы определяли как месторазвитие (то есть родину) русского народа. Это прекрасно понимают властные элиты в странах СНГ, именно поэтому русские являются наиболее дискриминируемой частью населения большинства постсоветских республик. Когда новый президент Украины говорит, мол, приведите мне хоть один пример дискриминации русских, мы не можем показать дискриминацию на пальцах, потому что она идет на уровне идеи, на уровне самосознания. Да, мы говорим по-русски, мы можем читать русскую литературу и даже смотреть русскоязычные каналы, но идет ущемление внутреннего стержня, лежащего в основе национальной идентичности — в двух словах это не объяснить.

— Сергей Николаевич, вы наверняка листали современные украинские учебники истории, и вам наверняка становилось противно...

— После того, как Украина стала независимой, русское население Крыма стало объектом национального самоутверждения для большого "государствообразующего" этноса и малого "коренного" народа. В основе такого самоутверждения лежат откровенная русофобия, мифологизация прошлого, отрицание какой-либо позитивной роли российского и советского периодов истории Украины и Крыма. Вот я иногда думаю, если бы русские в один прекрасный день провалились сквозь землю, что бы делали несчастные самоутверждающиеся народы? Утверждались бы относительно друг друга или относительно Польши, какая бы тогда полонофобия была в украинской прессе и учебниках истории, несравнимая с русофобией. Потомууровень ущерба, который был нанесен Украине со стороны России, и того ущерба, который был нанесен со стороны Польши, они просто несопоставимы.

В новых украинских учебниках по истории образ России трактуется преимущественно негативно. Россия предстает, как "империя зла", главный враг украинской государственности и душитель украинской культуры, а русские изображаются агрессивными варварами. Естественно, что в подобном контексте российский период истории украинской территории подается как эпоха колониального угнетения, а присоединение Крыма к России трактуется как акт "международного бандитизма" — тогда можно вспомнить историю формирования США и вслед за европейскими левыми переименовать США в Соединенные Штаты Агрессии. И конечно, подобные утверждения, упорно воспроизводимые некоторыми СМИ, вызывают у русского населения Крыма болезненную реакцию.

— В многонациональном Крыму о русской проблеме практически не слышно, разве что от немногочисленных представителей интеллектуальной элиты, причисляющей себя к Русскому миру, — это что, неприлично и не политкорректно обсуждать подобные темы?

— В духе "дурной" политкорректности, подпитываемой иностранными грантами, да — сама заявка подобной исследовательской темы может не понравиться очень многим. На самом деле среди этнических проблем Крыма наиболее острой, наименее изученной и озвученной является русская проблема. В Крыму удивительным образом воспроизводится традиция, доминировавшая в этнографической науке в Российской империи и в СССР — чрезмерный и всесторонний интерес к изучению мельчайших подробностей жизни малочисленных народов и реликтовых этносов при практически полном игнорировании вопросов русской этнографии. Современные "грантодатели" поощряют любые исследования по этнической проблематике, кроме русской. Если бы об этническом составе населения Крыма судили по содержанию современной этнографической литературы, то сложилось бы впечатление, что полуостров в основном населен крымскими татарами, крымчаками, караимами, в меньшей степени — крымскими греками, армянами, болгарами, чехами и немцами и еще в меньшей — всеми остальными народами (то есть русскими и украинцами, численность которых, как это ни парадоксально, превышает 80% от всех жителей автономии).

— Тогда дайте, пожалуйста, определение, что вы подразумеваете под крымскими русскими? Как мы должны себя самоидентифицировать?

— Нам, русским, проживающим в русских анклавах, возникших в странах СНГ после распада СССР, присуща такая особенность — у диаспорных русских такие понятия, как Отечество и Родина, совпадают (это Российская Федерация), а у анклавных русских, то есть у нас, живущих в Крыму, Родина — это малая родина, вмещающая ландшафт, регион нынешнего обитания, а Отечество — это большое Отечество, собственно Россия, которая чаще не равна Российской Федерации по своей территории. Мы вправе утверждать, что русская этническая территория — это территория России в границах 1913 года и сегодня идет процесс отчуждения части этнической территории.

Крым для большинства русских крымчан сегодня является Родиной. Причем один и тот же человек может быть носителем нескольких идентичностей — наличие общекрымской идентичности не противоречит возможности существования крымской русской идентичности. Проводимые соцопросы фиксируют крымскую русскую идентичность, как объективную реальность.

 

(“Крымская правда”, №36, 25 февраля 2005 г.)

Чи існує в Україні “єврейське питання”?

Володимир Вітковський, політолог, Львів

Зазвичай після приходу нових осіб на високі державні посади кожне їхнє слово аналізують “під мікроскопом”.

Надто коли народження нової влади саме собою було драматичною подією, яка не один тиждень тримала в напруженні світове співтовариство...

В. Ющенко ретельно враховує цю обставину, роблячи свої перші заяви як Президент України. Беручи участь у заходах, присвячених 60-річчю звільнення Освєнциму, він, зокрема, заявив: “Я публічно обіцяю, що в Україні ніколи не буде так званого “єврейського питання”. Оплески аудиторії, для якої найтиповішими асоціатами слова “Україна” є “справа Бейліса” та “Бабин Яр”, не змусили себе очікувати.

Між тим як глава держави В. Ющенко може обіцяти лише, що в Україні не буде “єврейського питання” в “традиційній” формі державного антисемітизму, послідовно насаджуваного на українських теренах усіма окупаційними режимами. При здобутті Україною незалежності цю ганебну “традицію” було поховано, й відтоді, попри ревізію кучмівською владою решти демократичних завоювань, не робили серйозних спроб воскресити її. Щоправда, записи майора Мельниченка фіксують антисемітські висловлювання Кучми та деяких його поплічників, проте ці “камерні концерти” годі порівняти, приміром, із публічними заявами, озвучуваними для мільйонних аудиторій із трибуни російської Держдуми.

Однак, “єврейське питання” не обмежується цариною державної політики. Навіть Президент України не годен суто демократичними методами втримати окремих краян від проявів нелюбові до синів ізраїлевих. На тлі стратегічних проблем українського сьогодення не хотілося б нагадувати лідерові нації про діяльність таких структур, як маргінальний Союз ідеалістів України та високоповажна Міжрегіональна академія управління персоналом; таких видань, як “Ідеаліст” і “ЗВУ+”; про виступ нардепа Тягнибока на горі Яворина, напади на синагоги й акти вандалізму на єврейських цвинтарях.

Проте, ми покривили б душею, розглядаючи “єврейське питання” лише в аспекті “єврейських питань” до України й українців. Уважного спостерігача не може не дивувати та обставина, що етнос, до якого належить нині лише 0,2% населення України, має напрочуд потужне представництво в її бізнесовій, політичній і медійній елітах. Правдивий патріот зверне увагу на те, що показова активність значної частини цього “представництва” не завжди відповідає національним інтересам українства. (До речі, розпалювання міжнаціональної ворожнечі може бути інкриміноване не лише юдофобській пресі, а й деяким виданням, які циркулюють у єврейському середовищі – як, приміром, “бойовий листок” київських сіоністів “Земля под ногами”...) А сумлінний дослідник із подивом зауважить, що, хоча названі реалії буквально “стоять перед очима”, їхні глибинні механізми досі залишаються непроясненими. Демократично налаштовані аналітики воліють “не робити проблеми”, наприклад, із єврейського походження значної частини вітчизняної олігархії (а якщо це лише видимий вияв якихось прихованих соціальних проблем?), тоді як їх антагоністи, підходячи до схожих питань, хутко виказують завзяття, яке годі назвати дослідницьким...

Існує, зрештою, ще один аспект питання – внутрішній стан самої етнічної меншини, для якої після численних драматичних випробувань сонце демократії зійшло запізно. Єврейська громада України за століття скоротилася майже в 40 разів, її демографічна структура деформована; рідкісною подією стало утворення молодого єврейського подружжя чи народження єврейської дитини... Бурхливий процес “національного відродження” (його виразом є передовсім творення численних згромаджень і структур) у багатьох випадках лише висвітлив необоротність асиміляційних утрат і дав поштовх до нових розколів.

Відновлення справедливості в міжнаціональних взаєминах – процес непростий і неодномоментний. Так, афроамериканці, які донедавна були експлуатованою меншиною, нині часто виступають як експлуататори. Ще недавно американська Феміда демонструвала надмірне завзяття в покаранні темношкірих правопорушників – нині судді, побоюючись звинувачень у расизмі, схильні виявляти до них невиправдану поблажливість... У незалежній Україні євреї почали забувати, що таке “п’ята графа”, процентні норми при вступі до ВНЗ і на державні посади, релігійна несвобода чи обмеження контактів із закордонними одноплемінниками. Однак, до справедливості, як стану певної етносоціальної й етнокультурної рівноваги відстань доволі ще неблизька, а в деяких аспектах така рівновага навряд чи взагалі є досяжною.

“Єврейське питання” в Україні, звісно ж, існує – як і в будь-якій країні, де мешкають євреї. Справа Президента – не “скасувати” це сакраментальне питання, а перевести його у форми демократичні, цивілізовані, відносно малоконфліктні. Найбільше й найкраще, що може зробити для цього новообраний Президент, – якомога скоріше вивести свій народ із дому рабства – Кучмо-Суркістану – й... привести його в Європу скоріше, як за 40 років.

 

(“Львівська газета”, №22, 7 лютого, 2005 р.)

Закобзонилося... М. Томенко закликає Яна Табачника не спекулювати на темі міжнаціональних відносин

Народний артист України Я. Табачник надіслав М. Томенку відкритого листа. У ньому він висловив своє обурення з приводу вислову віце-прем’єра, що прозвучав у минулі вихідні в національному радіоефірі. За словами Я. Табачника, М. Томенко заявив, що "в Україні мають виступати українські артисти, а не якісь там табачники і кобзони". Я. Табачник зазначає, що це вже втретє, коли Томенко дозволяє собі негативні вислови стосовно нього і Й. Кобзона. "...Щосаме ви маєте на увазі? Те, що Йосип Кобзоні Ян Табачник — євреї? Чи те, що погані артисти? Якщо ви таким вважаєте мене, зніміть з мене звання заслуженого і народного артиста України, до речі, отримані мною ще за роки Радянської влади, якiй, наскільки я знаю, ви вірно служили не один рік. Ось уже хто задарма нікому нічого не давав, так це Радянська влада. І ви чудово це знаєте", — йдетьсяв тексті листа. "Я не збираюся бути в опозиції до влади. На відміну від вас, мені влада ніколи не була потрібна. Але мені здається, що ви підштовхуєте мене до того, щоб стати першим дисидентом в оновленій після президентських виборів Україні, в якій, як було заявлено, відтепер не порушуватимуться права людини", — пише Я. Табачник. Він заявляє, що віце-прем’єр зробив замах на його честь і гідність і його права громадянина України. "Я вимагаю вибачень, і я чекаю їх. Якщо ви прилюдно не принесете свої вибачення, я вдягну жовту шестикінечну зірку ...і носитиму її доти, поки ви залишатиметеся в уряді", — підкреслює Я.Табачник у своєму відкритому листі.

Віце-прем’єр-міністр України Микола Томенко закликає народного артиста України Яна Табачника не спекулювати на делікатній темі міжнаціональних відносин. Про це йдеться у відповіді віце-прем’єра з гуманітарних питань на відкритий лист Я. Табачника, текст якої передано УНІАН. Звертаючись до Я. Табачника, М. Томенко зазначає, що "не став би відповідати на вашого листа, якби він зачіпав лише мене. Однак, ви написали його з позиції народного артиста, і це змушує мене до публічності". Як віце-прем’єр з гуманітарних питань, зазначає М. Томенко, він виступає за те, щоб всі митці в Україні творили в ім’я народу. "Натомість, —зазначає М. Томенко, — ви неодноразово заявляли, що до кінця днів будете служити Леоніду та Людмилі Кучмам, а також Віктору Януковичу. Погодьтеся, що не кожний народний артист, випивши за Януковича чарку, стане перевертати її над головою, демонструючи в такий спосіб щирість підтримки... Пригадайте, саме так ви вчинили у Запоріжжі на фуршеті з провладним кандидатом". При цьому віце-прем’єр зауважує, що згадані персони та український народ — речі нетотожні. Також М. Томенко "переконаний, що для справжнього народного артиста вищою винагородою є громадська шана та визнання, а не столичне дніпровське узбережжя у 8 гектарів під забудову елітарних апартаментів, даровані владою. Схоже, ви, спекулюючи званням народного артиста, не усвідомлюєте, що воно означає насправді", — зазначає віце-прем’єр. За словами М. Томенка, він з етичних міркувань не став відповідати на наведені Я. Табачником аналогії щодо трагедій Кришталевої ночі чи Бабиного Яру. "Хоча б тому, що ви разом із Кобзоном та "Отпетыми мошенниками" давали концерт на підтримку Януковича в день трауру, коли у Беслані ховали дітей, загиблих від рук терористів. Гадаю, ви мене зрозумієте", — зазначає віце-прем’єр. Звертаючись до Я.Табачника, він зауважує: "Ви даремно намагаєтеся прикрити свої дії авторитетом Йосипа Кобзона. Адже якщо вашу участь у передвиборчій кампанії Януковича можна оцінювати за ознаками моральності або аморальності, то тогочасну діяльність вашого російського колеги має кваліфікувати Кримінальний кодекс. Протизаконна агітація, втручання у внутрішні справи України, пропаганда громадянської війни у телевізійному ролику з 25-м кадром — все це дає підстави для широкого застосування кримінального законодавства". При цьому віце-прем’єр радить Я. Табачнику "не повторювати трагічних помилок Й. Кобзона, і не спекулювати на делікатній темі міжнаціональних відносин. Сьогодні в Україні, на щастя, панують мир і злагода, попри всі намагання розбурхати ситуацію під час виборчої кампанії". "Я переконаний, що нова українська влада шануватиме всі національні культури і дбатиме про всіх митців. У нас не буде привілейованої касти діячів, яким дозволено вирішувати свої питання за рахунок всіх інших. Принаймні, я як віце-прем’єр зроблю для цього все від мене залежне", — завершує М.Томенко (УНІАН).

 

("Молодь України", 2005.02.24)

Маестро, Ви хочете почепити жовту шестикутну зірку...

Мойсей Фішбейн, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреат премії імені асиля Стуса

Звернення

до музиканта Яна Табачника, який збирається демонстративно почепити жовту шестикутну зірку

Маестро, ніколи не бувши з Вами знайомим, змусив себе звернутися до Вас.

Навряд чи Вам відоме моє єврейське ім’я: української поезії Ви, либонь, не читаєте, проживши більшу частину життя в Україні, розмовляєте лише мовою іншої держави. Я — український поет і перекладач, моє єврейське ім’я знане всьому українському світові. Втім, не лише українському (електронну адресу однієї з енциклопедій, де Ви можете прочитати про мене, — ізраїльської — подаю: www.eleven.co.il). Радянська влада (яка любила й обдаровувала званнями Вас) руками свого КДБ свого часу випхала мене з України. Понад півтора року тому Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" уможливив моє повернення. Не Ваш улюбленець Кучма (до якого листовно зверталася українська еліта), а саме "Наша Україна", до якої входить і Микола Томенко.

Маестро, я не є прихильником віце-прем’єр-міністра Томенка. Чимало з того, що робить цей віце-прем’єр-міністр, вважаю малохудожньою самодіяльністю. Але звинувачувати Миколу Томенка в антисемітизмі, як це робите Ви, — несправедливо й підло. Ви, либонь, не гірші за Таїсію Повалій, яка жадала запровадження надзвичайного стану, Іво Бобула, який мав концерти "під патронатом Кучми", любительку Януковича Наталію Могилевську та багатьох інших, чий шлях — "від співучості — до співучасті". Але це не дає Вам жоднісінького права навіть натякати на ототожнення Миколи Томенка з натхненниками й організаторами Кришталевої ночі та Бабиного Яру. Ви погрожуєте почепити жовту шестикутну зірку, щоб заявити світові про антисемітизм нової української влади? Що ж маю почепити я, щоб заявити світові про україножерство в Україні? Що маю почепити я, щоб заявити світові про те, що українців в Україні перетворено на національну меншину, а мою рідну українську мову в Україні упосліджено? Що маю почепити я, лауреат премії імені Василя Стуса, щоб заявити світові, що один із Стусових гонителів, головний Кучмин адміністратор досі не покаявся? Що маю почепити я, щоб заявити світові про антиукраїнський погром, який багато років чинило Ваше оточення? Маестро, Ваше право любити Кучму. Моє право звинувачувати Вас.

Ви пнетеся поставити себе в один ряд із Альбертом Ейнштейном і Томасом Манном тільки тому, що Вам також судилося народитися євреєм. Це звучить кумедно, ба навіть жалюгідно. Бодай тому, що ці велети духу до таких пігмеїв, перед якими запобігали Ви, просто не наближалися. Втім, не забуваймо, що народитися євреєм судилося не лише Ейнштейну, а й Кагановичу.

Маестро, Ви хочете почепити жовту шестикутну зірку, яку "під час війни не побоявся вдягти король Бельгії, щоб підтримати переслідуваних гонителями своїх співгромадян — євреїв". Чому ж Ви не чіпляли її тоді, коли Кучма називав євреїв "жидами", "жидьонишами"? Чому ж Ви не чіпляли жовту шестикутну зірку тоді, коли Кучмина зграя била Вашого співгромадянина — єврея, "жидьониша" Олександра Єльяшкевича? Чому ж Ви не чіпляли жовту шестикутну зірку тоді, коли за ґратами Кучминої буцегарні катувався Ваш співгромадянин — єврей, "жид" Борис Фельдман?

Так, наша нова влада не безгрішна (безгрішний лише Бог). Але нарешті ми маємо в Україні українську владу. Нарешті ми маємо в Україні українського Президента. І я щасливий із цього.

Маестро Табачник, для того, щоб Вас уважали справді українським митцем, треба ним бути. Навіть залишаючись євреєм.

 

(“Український південь”, м. Миколаїв, №9, березень 2005 р.)

Гордон тоже считает Томенко антисемитом

Главный редактор газеты “Бульвар” и певец Дмитрий Гордон считает, что заявления вице-премьер-министра Украины Николая Томенко против народного артиста Украины Яна Табачника вызваны антисемитскими расположениями духа вице-премьера. Об этом Гордон заявил в интервью журналистам, сообщает УНИАН.

“У меня есть один вопрос к вице-премьеру Томенко. Когда он сказал, что в Украине должны выступать украинские артисты, а не Ян Табачник и Иосиф Кобзон, что он имел в виду – что они не украинские артисты или то, что они евреи?”, — сказал Гордон.

“Он должен дать четкий и прозрачный ответ на этот вопрос, а не рассказывать о гектарах земли и не отвлекать внимание”, — добавил он.

В свою очередь Табачик заявил, что видит в высказываниях Томенко антисемитские мотивы. Он заявил, что вице-премьер посягнул в его честь и достоинство и его права гражданина Украины. После этого Томенко заявил о том, что настоящая причина обиды Табачника состоит в том, что Томенко обратился в правоохранительные органы с просьбой проверить законность выделения Табачнику 8,15 га земли на Днепровской набережной в Киеве для строительства и эксплуатации творческого центра “Честь имею”.

(http://proua.com/news/2005/02/25/101621.html

25.02.2005 10:16)

Як я ставлюся до євреїв

Олександр Муратов, кінорежисер

Після численних публікацій газети "Захисту інтересів селян" вперше подумав: а як же я ставлюся до євреїв? І зразу ж пригадав 1941 рік, коли шестирічним був привезений з підполтавського села до Харкова, а невдовзі почалась війна.

Батько ще з фінської був в армії, мама поїхала зі своїм шпиталем під Київ, де через деякий час потрапила в оточення, з якого дивом вийшла. Я зі старенькою сліпою бабусею фактично був покинутий напризволяще. Восени нас з нею військкомат завантажив у різні вагони ледь не останнього ешелону, який прямував на схід. Клунка з їжею, який дали з собою, вистачило б приблизно на два дні, а цивільні потяги йшли тоді дуже повільно, бо пропускали військові ешелони та товарняки із заводським обладнанням, тобто закінчилися б продукти, і я б неминуче загинув, бо моєю особою, що зачаїлася під нижньою полицею, абсолютно ніхто не цікавився.

Мене врятувало лише те, що, вийшовши на якомусь полустанку до вітру, випадково зустрівся з нашою сусідкою по письменницькому будинку у Харкові Гітою Григорівною Юхвід, дружиною того Юхвіда, що написав невмирущу музичну комедію "Весілля в Малинівці" (і, до речі, був другом дитинства Нестора Махна). Вона взяла мене до себе, до своїх двох дітей і годувала й доглядала, доки наш потяг не розбомбила німецька авіація. Всі розбіглися по донецькому степу...

Потім я все життя товаришував з Гітиним сином Олегом Юхвідом. Разом з ним ми так само випадково потрапили до УПІвської боївки на Станіславщині (нині — Івано-Франківщина), разом стали повстанськими зв’язковими. Тільки він був дитиною "домашньою", а в мене батьки були розлучені і я практично існував один із сліпою бабцею, на яку абсолютно не зважав. Тому він невдовзі припинив поїздки на Західну Україну, а я продовжував їх. Але пізніше, коли втратив усі зв’язки з націоналістичним підпіллям і сам писав та розповсюджував антирадянські прокламації, Олег, ризикуючи якщо не життям, так свободою, їх розмножував у проектній організації, в якій працював після закінчення будівельного інституту. Після тих пропагандистських матеріалів, які ми прочитали в схроні (про УНР, колективізацію, голодомор, 37-й рік), він став переконаним українським націоналістом. Шкода, що помер зовсім молодим, так і не дочекавшись Незалежності.

У нашій школі навчалося багато євреїв. Більшість була з провінції, пристойно володіла українською мовою, іноді краще за нас, природних українців. Може, через те, а може, з інших причин, ніяких міжнаціональних непорозумінь у нас не було. На днях народження у євреїв з насолодою їли рибу "фіш", а в українців — наші страви.

Уперше з національною проблемою я зіткнувся тоді, коли ми з батьком* (після одержання ним Сталінської премії) поїхали відпочивати до Криму і там нас не селили в готелі через прізвище і відповідне (хоча не таке вже й близьке) кримськотатарське походження.

Удруге — коли я виборював атестат зрілості. Чому виборював? Бо через постійні мандрівки до повстанських лісів практично не відвідував школу і лише через впливовість батька мені дозволили скласти випускні іспити, так би мовити, екстерном. Через свою (тоді) феноменальну пам’ять я склав їх блискуче. І хоча впродовж попереднього навчання мав різні оцінки, збіглося так, що до атестату потрапили тільки хороші. Й таким чином (чесно кажучи, не дуже заслужено) міг отримати срібну медаль. Для мого вступу до інституту кінематографії вона не мала особливого значення, бо там усе вирішували екзамени із спеціальності.

Тоді існувало хибне правило: на кожну школу виділялася лише певна кількість медалей. Раптом дізнаюся, що мені за російський твір поставлено четвірку, яка унеможливлювала одержання "срібної" медалі. Я розлютився, бо, скориставшись тим, що два вчителі-"наглядачі" палили біля вікна, злизав весь текст зі шпаргалки, яку мені приготувала моя тітка — викладач української та російської літератури у бібліотечному інституті, й був переконаний у своїй бездоганності. Пішов зі скандалом до завуча, фронтовика з орденами, який мені прямо сказав, що мій однокласник-єврей, який прекрасно вчився впродовж усіх десяти років, випадково одержав четвірку за твір і я на один бал обійшов його у суперництві за срібну медаль. Але якщо я отримаю четвірку, то він випередить мене. "І навіщо це мені?!" — обурився я. "Справа в тому, що він, як єврей, без медалі майже не має шансів потрапити до вузу... Чи буде це справедливо?" Я задумався і вирішив — хай йому грець! Але все ж таки відчув, що все ж таки громадянин першого сорту, а він, що не кажіть, другого.

Коли я вперше зіткнувся з поняттям єврей? Мабуть, ще у селі, у ранньому дитинстві. Пригадую такий випадок. Моя тітка — дуже красива чорнява дівчина.

Щонеділі брала мене з собою до Кобиляк на базар, а потім вела до церкви, бо була донькою репресованого священика і тому дуже віруючою. А я ходити до храму дуже не любив — нудні молитви, холодна підлога, а я, зрозуміло, босий.

Тому, коли вона чергового разу тягла мене через базар до церкви, я висмикнув руку і відчайдушно заволав: "Люди добрі! Людоньки добрі! Мене вкрала циганка і тягне, щоб продати жидам на ковбасу!" Народ обурився, відняв мене з рук тітки, потяг її до міліції, а мене жаліли, пригощали солодкими півниками на паличках. Зрозуміло, у міліції все з’ясувалося, і тітка гнала мене хворостиною аж до нашого села. Звідки я взяв тоді тих жидів? Й сам не розумію. Я б ніколи не відрізнив жодного єврея від українця, бо всі вони, якщо такі й були, розмовляли українською мовою. Але пам’ятаю, як дід Василь — останній чоловік моєї невмирущої прабабусі, яка пережила чотирьох своїх чоловіків, — розповідав мені, що на протилежному дуже крутому березі Ворскли, який не видно з нашої низини, лежить широке поле, на якому постійно б’ються козаки з ворогами — москалями, ляхами та жидами. Але коли я, ризикуючи зламати в’язи, видерся кручею до того поля, то нічого, окрім трактора-фордзона, не побачив. Це він своїм торохтінням створював ілюзію жорстокої битви.

У Всесоюзному державному інституті кінематографії в ті роки, коли я там навчався, євреїв майже не було. А окремі, що були, безумовно, мали творчі здібності. Чого не можна сказати про половину представників інших націй.

Чому? Бо євреїв брали лише тоді, коли було видно їхню обдарованість. А от представники інших народів СРСР приїздили з направленнями із своїх республік і їх брали поза конкурсом. Це, між іншим, деякою мірою стосувалося й українців. Не кажу, всіх, але певної частини. А до росіян ставилися з особливою прихильністю. Навіть викладачі-євреї, здається, відчували перед ними деякий комплекс власної меншовартості. В усякому разі практично вся кінематографічна еліта 50-60-х років головним чином (може, й заслужено) складалася з росіян.

Між іншим, до поняття "росіянин" органічно впліталися і московські євреї, які, безумовно, були носіями не своєї, а російської культури. Серед професорів були люди різних національностей — українці Довженко і Савченко, росіяни Герасимов, Кулєшов, Олександров; євреї Ромм, Рошаль, Юткович; грузин Чіаурелі. Це я про тих, хто викладав режисуру. Серед професорів з операторської майстерності пам’ятаю українця Головню, росіянина Косматова та євреїв Гальперіна і Волчека (батька Галини Волчек), якого ми, його студенти (я спочатку навчався на операторському факультеті), майже ніколи не бачили. Кінохудожників навчали винятково росіяни.

Тобто казати про антисемітизм у кінематографічному середовищі — суцільне безглуздя. Хто з євреїв на весь загал були справжніми метрами? Ромм, Юткевич, Козинцев, Хейфець, Райзман, ну ще Зархі та Столпер, Луков. Потім виросли Чухрай та Алов і Наумов, Авербах, Захаров, Козаков, Мітта і ще з півтора десятка. І якщо врахувати, що ті часи кінематограф СРСР виробляв майже 150 художніх фільмів на рік, то відсоток режисерів-євреїв був просто мізерний. А якщо додати, що багато з них були полукровками, то взагалі нема про що говорити.

В Україні режисерів-євреїв майже не було. На нашій київській студії працювало подружжя Шмарук-Цибульник, з яких Шмарук ставив такі партійні фільми (їх тоді обов’язково треба було знімати), за які більше ніхто й не брався, а здібній Суламіфі Цибульник майже не давали знімати. І не так через п’яту графу, як через страшенний чоловічий шовінізм, який панував і панує зараз. Саме через нього, а не через її єврейство, вижили зі студії здібного комедіографа Аллу Сурикову. А більше в нас ніяких євреїв, здається, й не було, якщо не шукати у п’ятому-шостому коліні. Оператори були, і в тому числі, чи не найкращий оператор Радянського Союзу Олександр Яновський, який потім імігрував до Сполучених Штатів, бо захворів на недугу, яку вилікувати тут досі неможливо.

Між іншим, він там не працює кінематографом і дуже сумує за Україною та втраченою професією. Я з ним разом зняв кілька фільмів і дуже шкодував, що він поїхав з країни.

Не можу забути, як мій інститутський приятель, щирий росіянин, творчо дуже здібна людина**, якось увечері п’яний увірвався до моєї кімнати у вдіківському гуртожитку і закричав: "Вставай, Сашко! Одягайся! Йдемо бити жидів!" — "Як, — поцікавився я, намагаючись запитаннями збити його запал, — всіх підряд?" — "Усіх! Вони не доплатили мені половину грошей, що я заробив на фільмі!" — "Це ж, мабуть, якісь певні жиди, а не всі разом?" — "Так! Це — директор картини і його бухгалтерка! Вони всі варті смерті!" — "А як прізвище їх?" — "Бухгалтерки не пам’ятаю, а директора Аванесов!" — "А чому ти думаєш, що він єврей?" — "Він чорнявий і з шнобелем!" — "Слухай, він не єврей, а вірмен!.." Він подумав і сказав: —"Цілком може бути..." — "Тоді, може, підемо бити всіх вірмен?" — "Ні, — п’яно хитнувся він, — вірмен бити не будемо!.."

Тим все й скінчилося. І більше я від нього подібного ніколи не чув. Але цей сплеск безпідставної, можна сказати генетичної, ненависті свідчить про довгі роки ретельного втовкмачування антисемітизму в голови росіян. Та що там цей хлопець, який до ВДІКу приїхав з далекого сибірського села. Я самого себе якось спіймав на цьому ж.

На початку шістдесятих років у Києві була купка "золотої" молоді, яка мала пристойні на ті часи статки (адвокати, лікарі, інженери) та ще й мали заможних і впливових батьків. Вони заманювали до себе молоденьких гарних дівчат, підпоювали їх, підсипаючи їм до питва якісь ліки, і, користуючись їхньою тимчасовою безпомічністю, фактично гвалтували (це було ще за часів, коли більшість дівчат зберігала свою цноту). І от одна з цих дуреп, що потрапила на гачок любителів сумнівних веселощів, прибігла до мене в сльозах і розповіла про цю компанію. Вона мені дуже подобалась, але, зважаючи на її занадто молодий вік, я не наважувався на якісь кроки. Розповідь дівчини мене так розлютила, що я, з’ясувавши де живе гвалтівник, схопив добрячий залізний прут, чатував на нього о дванадцятій ночі, коли він повертався додому. І хоча цей мерзотник був вдвічі сильніший за мене, однак завдяки залізному пруту я дуже його скалічив. А потім... пошкодував. Не про те, що скалічив (він повністю заслужив), — лупцюючи його, мимоволі згадував його єврейську національність. У цьому жодної логіки не було. По-перше, всі інші молодики з цієї компанії (це чиста випадковість, що дівчина потрапила саме до його рук) були слов’янами. По-друге, вона була єврейкою. Я подумав: а якби до моїх рук потрапив один із його товаришів? Все одно б скалічив. Але щоб при цьому казав?

Це ще раз доводить, що антисемітизм — не щось розумне, логічне, а сліпе несприйняття людей, які хоч трохи відрізняються від загалу. І це стосується не лише євреїв, а й занадто розумних слов’ян. Крий, Боже, піднятися розумом та здібностями над загалом!.. Зразу починаються заздрощі та цькування. Тільки коли у талановитої людини вистачає моральних (та й фізичних) сил прорватися через натовп мерзенних посередностей, її визнають і навіть канонізують.

Трапляється, що частиною такого заздрісного загалу бувають євреї, ті, що не з найздібніших і найкращих. У колективах, де спостерігалася значна кількість євреїв, таких духовних плебеїв було не менше, ніж у слов’янських осередках. І вони часто цькували не тільки талановитих слов’ян, а й обдарованих своїх. Бо така самозахисна життєва філософія всіх унтерменшів, незалежно від їхньої національної приналежності. Таке траплялося не тільки з євреями, а частіше й з бездарними слов’янами. Хіба вони не гомоніли (й гомонять) між собою, який відсоток євреїв в їхніх колективах? Хіба вони при цьому звертають увагу на справжні заслуги талановитих євреїв? Це так приємно знайти причину своєї нібито недооціненості у єврейській змові, а не у своїй бездарності, чи, що теж часто буває, у цькуванні своїх начальників-слов’ян.

Я не одержав найвище почесне звання в кіно, хоча дуже давно заслужив на це, зовсім не через євреїв. Не бездарні євреї випередили мене, а спритні росіяни та українці, які кваліфіковано лизали сідницю владі.

У нас тепер обмаль євреїв, а за умов сучасного антисемітизму скоро стане ще менше, і я думаю: на кого ж можна буде списувати всі негаразди та провини? Невже люди думають, що, позбувшись Суркіса, Пінчука та Рабиновича, Україна зразу розквітне? Так їхнє місце зразу ж займуть експлуататори-хохли! Стане легше? Не думаю, Україна розквітне лише за умов вмілого хазяйнування, понищення хабарництва та крадіжок і загальнонародного бажання не байдикувати, а по-справжньому працювати. Недарма виник анекдот, що ми хочемо одержувати зарплати як на Заході, а працювати, як тут. Так не буває. І мене, щирого учасника помаранчевої революції, починає турбувати безкінечне свято на Хрещатику і Майдані Незалежності. Час уже не святкувати, а працювати. Ніякі Ющенки та Тимошенки не піднімуть економіку в умовах повсякденного веселого неробства.

Залишмо євреїв у спокої та займемося кожний на своєму місці нагальними справами! Переконаний, євреї з тих, що ще залишилися, візьмуться за діло. І, гарантую, не будуть пасти задніх.

Колись у Києві проходив дуже гучний процес зі звинуваченням жалюгідного Менделя Бейліса у ритуальному вбивстві православного підлітка Андрійка Ющинського. На ньому було неспростовно доведено, що єврейська релігія ніяк не допускає таке. Були зняті всі обвинувачення з євреїв та їхньої релігії, яка, між іншим, своїм П’ятикнижжям є основою християнства. Варто тільки оприлюднити матеріали цього процесу і всім все стане зрозумілим. Я хотів зняти документальний фільм на цю тему, так не дали гроші — ні Міністерство культури, ні багаті євреї! Як українські чиновники щодо української теми, так єврейські товстосуми щодо єврейської теми, дають гроші на кіно лише за залишковим принципом. Тобто майже не дають. Це невблаганно свідчить про розумовий рівень і тих, і інших. Не від великого розуму єврейські багатії фінансують суто єврейські видання, в яких євреї євреям доводять мерзенність і несправедливість антисемітизму, хоча значно доцільніше було б вести роз’яснювальну роботу у загальноукраїнських виданнях. Щоб елементарно просвітити необізнані з цього питання маси, очі яких затьмарені антиєврейською псевдонауковою писаниною.

Я не розумію: навіщо було соцпартії у своїх "Сільських вістях" надавати трибуну ксенофобам? Якщо соціалісти й справді вірять у всесильність євреїв, то який сенс зачіпати їх напередодні президентських перегонів?! Як всесильні, то обов’язково зроблять шкоду... А якщо ніхто з соціалістів не вірив у могутність міфічного кагалу, то це — мерзенний цинізм і відверте блюзнірство.

Чи треба було й Рабиновичу судитися з "Сільськими вістями"? З одного боку, він, як один з єврейських лідерів, просто повинен був серйозно реагувати. А з іншого, цим підігрів антисемітизм на селі, для якого ця газета була єдиним віконцем у світ. Уже давно там люди й забули про євреїв, а судовий позов сколихнув неприязнь до них. Смішно, що, незважаючи на виборчий ажіотаж, уся ця судова метушня не була пов’язана з політикою, бо в помаранчевому таборі євреїв було більше, ніж у провладному. Справді, судовий позов євреїв зіграв на руку президентським структурам, які хотіли дошкулити опозиційним соціалістам, а через них і всьому ющенківському табору. Зрозуміло, не було б владної підтримки — Рабинович і тимчасово (як це сталося) не виграв би цей процес, хоча логіка, безумовно, була на його боці. Я собі уявляю, який би зчинився галас, якби євреї почали б широко друкувати статті про погроми та інші мерзенні неподобства з боку слов’ян.

Безсумнівно, були утиски з боку окремих євреїв, але нищили не мерзотників-кровопивць, а беззахисних бідних євреїв за умов їхнього повного безправ’я на теренах царської Росії. Так що ж дивуватися, що серед революціонерів було багато євреїв? Це цілком природно. Зрозуміло, що їх було багато й у радянських карних органах. І вірю, що чимало їх брало участь у штучному створенні голодомору. Однак невблаганні факти свідчать, що серед загиблих від голоду було й чимало сільських євреїв. Треба також знати, що в середині тридцятих років майже всі євреї, поляки, латиші, естонці й німці були жорстоко вичищені з каральних органів СРСР. Ким? Сталіним. Так що, треба дякувати йому за це? Але, по-перше, росіяни та кавказці, які замінили євреїв та інших "приблуд" у НКВС, лиходіяли не менше за своїх попередників. Саме вони вчинили кривавий банкет 1937 року. По-друге, автором всіх репресій був не єврей Троцький, а грузин Сталін. Але, зрозуміло, ніхто не робить з цього висновки про кривавість і підступність грузинської нації. Якщо ставитися до грузинів за тими ж мірками, що застосовувалися до євреїв, то Ющенко не мав би жодного права товаришувати із Саакашвілі. Й взагалі це ідіотичний абсурд. Чому про те, що батьком сумновідомого мученика — журналіста Георгія Гонгандзе був грузин, згадують з теплотою і розумінням, а те, що дочка Кучми вийшла за єврея Пінчука, вважається ганьбою? Претензії до Пінчука можуть бути лише тоді, коли є якісь конкретні підстави. А при чому тут його єврейство? Хіба мало точнісінько таких же олігархів серед слов’ян, навіть дуже помаранчевих? А як бути з нехай не помаранчевим, але найбільшим багатієм в Україні татарином Рінатом Ахметовим? Хоча цілком можу припустити, що всі наші міліардери та архімільйонери здобули свої багатства на цілком законній основі, винятково за рахунок своїх фінансових здібностей. Я не вважаю такі здібності людською чеснотою. Але це моя особиста точка зору і не більше, тобто точка зору людини, яка ніколи не мала великих грошей. У мене за принципом точнісінько така ж психологія, як у побутового антисеміта — краще за мене живе, значить, шахрай і злодій. А якщо єврей, то й поготів.

Але я всіляко вичавлюю таке з себе. Якби я був хоч трошечки переконаний, що всі наші нещастя містяться у співпраці з Міжнародним валютним фондом (який, до речі, не має майже ніякого стосунку до євреїв), то, слідом за палкою червоносотською Наталею Вітренко, мужньо кинувся б на барикади. Однак, на жаль, знаю, що не в цьому фонді наша головна біда. А в тому, що невідомо з яких причин у нас завжди до влади приходять люди з недостатнім інтелектуальним та професійним рівнем, які не мають жодного морального права керувати державою. Сподіваюся, що та команда, що тепер прийшла до влади, буде не такою. Підстави для сподівання є, але поки на суто інтуїтивному рівні. І мене найменше цікавить, є в цій команді євреї чи нема. Головне, щоб керували державою дуже розумні і обізнані люди. Нехай хоч марсіани. Керуюсь не національними ознаками, а вмінням професійно працювати.

Боюся, що український антисемітизм інспірується з Росії, щоб дискредитувати нас в очах цивілізованого світу і, таким чином, штовхнути в обійми старшого брата. Такої ж думки дотримується й людина, яку я поважаю найбільше, — колишній Головний командир УПА Василь Кук. У свої 92 роки він мислить значно тверезіше і розумніше за весь наш політичний істеблішмент. Для мене велика честь, що він іноді дозволяє мені спілкуватися з ним.

Отож, не пошиваймося в дурні, не підпадаймо під дикунські інстинкти. Керуймося розумом. Я не приховую, хоч це зараз й дуже не модно, що є українським націоналістом. Однак з цього зовсім не випливає, що я повинен бути антисемітом чи русофобом. У часи, коли бандерівцям не треба було ні з ким загравати, тобто у вересні 1943 року, ОУН оприлюднила постанову своїх Третіх великих зборів, у яких чорним по білому написано: "Ми за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, у державних та громадських правах і обов`язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок". До цього нічого додати.

**По секрету від автора статті скажемо, що власними каналами дізналися, що це — В.М. Шукшин. — Ред.

 

("Молодь України" 2005.01.14)

"Як я ставлюсь до чукчів"

І.П. Іванченко, м. Маріуполь

Шановна редакціє!

У №4 за 14.01.2005 р. ви опублікували статтю О. Муратова "Як я ставлюсь до євреїв". Це чиста "заказуха" (за скільки?) деяких діячів чи автор показує свою повну профанацію. Як би ви дивились, якби ваша або в газеті іншої держави з’явилась стаття: "Як я ставлюсь до німців, росіян, українців, турків, чукчів і т.п.". Автора б назвали безглуздим, а ту газету — профашистською (розпалювання — бачте, Шукшина можна вважати нацистом?). Але тут, в цій вашій статейці (вашу газету купили, мабуть, вони давно — я здогадуюсь) стирчать вуха сіонізму, такого собі звичайного неофашизму. Автор, мабуть, не знає, що сьогодні світу загрожує якраз сіонізм — надіньте окуляри, візьміть статтю сіонізм у Великій радянській енциклопедії (видання інтернаціоналістів): "... наиболее реакционная разновидность еврейского бурж. национализма, получившего значит. распространение в 20 в. ..." Осн. содержание совр. С. — воинствующий шовинизм, расизм..."

Не треба забувати, що Маркс, Ленін, Сталін, Троцький, Качанович, Гітлер і їхні колеги були євреями. Але не потрібно прирівнювати нормальних євреїв до сіоністів. Нормальні євреї — патріоти землі, де вони живуть, — таких в Україні багато. Але є й жиди (сіоністи, фашисти), з якими треба боротись. Ще Шекспір вивів у своїй драмі "алчного" жида, багато великих письменників писали про це. Подивіться на наших жидів — Кравчука, Кучму, Медведчука (батько був поліцай), Табачника, Пінчука, Ахметова, Януковича, Звягільського (украв 300 млн. $, за це йому — Героя), Кушнарьова та іншихз ними. Вони матеріально і духовно обікрали Україну, знищили вдвічі більше, ніж Гітлер!

Так що, гер Муратов, євреї не потребують захисту — це нормальні люди. А ви захищаєте бандюг-сіоністів, фашистів! Тому вам як автору і "МУ" слід знати, кому ви продовжуєте слугувати. Я ваші опуси більше читати не буду.

Від редакції. Те, що питання, підняте газетою, ще доволі складне, свідчить і адреса цього автора: нібито — з Маріуполя. А штамп на конверті засвідчив, що — із Запоріжжя. Отже, ще нелегко говорити про це без остраху?

Публікація О. Муратова "Як я ставлюся до євреїв" викликала резонанс у читачів.

Пропонуємо деякі відгуки, що, певні, також матимуть неоднозначні оцінки. Але це й є нормою в цивілізованому суспільстві. Адже саме для того, аби кожен мав можливість висловитися, й вийшли мільйони в хурделицю й мороз на Майдан в дні "помаранчевої" революції.

Одеський феномен

Юрій Брязгунов

На сайті "proUA" 11 лютого ц.р. мешканець Одеси запитав одного з вождів "помаранчевої" революції й блискучого учасника розгляду питання виборів у Верховному Суді Миколи Катеринчука, чи довго в "Південній перлині біля моря" триватиме "боделанізація" та "ківаловізація" цього міста? Неприємністю став і сепаратизм колишнього губернатора Одещини Сергія Гриневецького, людини, наче прагматичнішої й поряднішої...

Відповідь М. Катеринчука знайдете на означеному сайті, я ж задумався взагалі над феноменом Одеси. Адже навіть у третьому турі останніх президентських виборів область проголосувала за В. Януковича й з величезним розривом на його користь...

Чому?!

Здавна звикли асоціювати Одесу саме з європейським напрямком, бо були переконані, що там мешкають достойні нащадки Дюка Рішельє, який після губернаторства в Одесі став прем’єр-міністром Франції! Ми пов’язували одеситів з терміном "Порто-Франко", що означає теж саме, особливо — в економічній сфері. А в підсумку впродовж трьох турів отримували результат в пропорції 4:1 на користь Януковича.

Де ж витоки проросійського, я б сказав — протиприродного для справжнього одесита, сепаратизму?! Як сталося, що маразм і всі жахи північного деспотизму стали раптом орієнтирами для одеситів на чотирнадцятому році української незалежності? Хто підігрівав цю неприродну любов своєрідного менталітету, що завжди, в першу чергу, виокремлювався потужним інтелектом і раціональним прагматизмом? А ще — знаменитим одеським гумором, в основі якого, найперше, — самоіронія, що є, як відомо, притаманна лише справді високоосвіченим і могутнім особистостям, бо нікчемний і тупий слабак ніколи не кпинитиме сам себе, а лише вихвалятиметься.

Звичайно, чимало "посприяли" метаморфозі перевтілення одеського люду й окремі місцеві вихідці, зокрема, й ті ж ківалови з боделанами, що ніколи не уособлювали кращі зразки одеського інтелекту. Однак не забуваймо й про таких, як Михайло Жванецький, який на зорі нашої незалежності знічев’я заявив, що виїжджає з Одеси на постійне проживання до милої йому відтепер Росії-матушки, бо в Україні йому забороняють... передплачувати журнал "Радио" з Москви! Мовляв, не дають читати російською його улюблені часописи, отже, "треба їхати".

Що "найшло" на цього кумира "кухонної" опозиції 1970-х, сказати не наважуюся, може, якесь затемнення під час застілля, бо загальновідоме його захоплення горілочкою, але зверну увагу на інші тисячі — нормальних одеситів, які залишили місто за останні роки. А їх немало: лише в перший рік української незалежності з Одеси до Ізраїлю та країн Заходу виїхало понад 30 тисяч євреїв! Ще в кілька разів більше їх покинуло Пальміру Чорномор`я в наступні майже тринадцять років... А це ж були не якісь біндюжники з Молдаванки чи Пересипу, а високоінтелектуальні й висококваліфіковані медики Інституту Філатова, ІТР з Чорноморського пароплавства, літературно-мистецька еліта знаменитого одеського оперного, унікальних музеїв літератури й судноплавства, педагогічний колектив піонертабору "Молода гвардія", де розцвів талант композитора й співака Миколи Свидюка і де дитячі газети "Зірка" та "Юный ленинец" ("Перемена") проводили зльоти талановитих дітей і готували для майбутнього України юну еліту... Перелік усього цього можна продовжувати безкінечно. Акцент треба зробити на іншому: куди все це поділося?!

І чи не ця втрата й стала причиною того результату, який ми отримали на останніх виборах?

Чи не масовий від’їзд євреїв з Одеси знизив інтелектуальну планку знаменитого міста гумору й дотепу, неповторних кавеенівських "джентльменів", оперети "про широкі простори" Дунаєвського й книги про Остапа Бендера Ільфа і Петрова?! Чи не тому боделанізм з ківаловщиною й перемогли, бо порушилася рівновага в бік маргінезу з Придністров’я та малоросійства одеських приміських трущоб — споконвіку озлоблених і заздрісних від усвідомлення власної другосортності.

Адже не розуміти, що "помаранчева" революція несе для них загрозу своєю проєвропейською цивілізованістю, а отже — інтелектуальною, відтак — економічною й підприємницькою зверхністю, теперішній чисельно переважаючий маргінез, навіть з огляду на власну обмеженість, не міг. Тому тричі й проголосував за висуванця дна й криміналу, бо з ним для них зрозуміліше й простіше, як у зоні: отримав пайку й виконуй, що накаже пахан...

Отож, коли йдеться про аналіз суспільних процесів, поруч з оцінками економічними, культурологічними, не слід нехтувати й ментальними. Зникає якась гілочка політичної нації, то, може, слід проаналізувати, чи не всохне й все дерево, бо ж невідомо, чого втікають цілі національності та народності. Та й ще в умовах уже не планової економіки, а ринку, де євреї особливо почуваються, як риба у воді...Чи задумувався хто над тим фактом, що в післявоєнні радянські переписи в Україні мешкало до трьох мільйонів євреїв, а за останнім, "незалежним", їх лишилося всього 108 тисяч? Терор палестинців змусив багатьох повернути на... "другу" історичну батьківщину, що навіть підвищило ціни на квартири в колишніх "зонах осідлості" — Хмельниччині, Буковині і навіть у стольному граді, але чи не тимчасове це явище з огляду на останні вибори й примирення на Близькому Сході? Та й не лише в Ізраїль виїжджали наші колишні співгромадяни, тож не проміняють вони тепер Брайтон-біч та Нідерланди на Лузанівку і Ланжерон, попри те, що є широкі можливості розвернутися на Привозі та 7-му кілометрі, що затьмарив масштабами навіть і його.

Відчуваю, як наповнюються кров’ю очі антисемітів,як недовірливо читають ці рядки їхні антиподи — сіоністи... Перші, відчуваю, вже готові мене розтерзати за те, що продаюсь "христопродавцям", а другі, певне, запитують себе, чого цей журналюга прагне досягти цією публікацією, бо ж в альтруїзм гоїв, та ще й хохляцького походження, важко повірити... Мене ж спонукає лише прагнення хоч трохи стати цивілізованим європейцем у питаннях дуже тонких і нелегких з огляду на всю українську історію: міжнаціональні взаємини відіграють не останню роль в становленні будь-якої держави, а Української й поготів, якщо згадати, що ми й без втручання інших ментальностей ніколи не могли уникнути розбрату у власних, суто українських, рядах. "Три гетьмани в середовищі двох українців" — це саме про нас, бо в росіян, приміром, ледь постає небезпека — всі моментально віднаходять одного найвправнішого, гуртуються навколо і підпорядковуються йому — згадайте Олександра Невського, Дмитрія Донського, Петра Першого, Олександра Першого і навіть Лєніна. У нас на кожного Петлюру знайдеться гетьман Скоропадський і Віталька Примаков, а на кожного Бандеру — свій Мельник...

Є ще одна деталь. Саме ось та — інтелектуальна. Бо саме в присутності інтелектуально сильного партнера можна зростати й самому. Не скніти у власній нікчемності, апереймати найкорисніше в інших, вчитися, взаємозбагачуватися, особливо — в нинішніх ринкових умовах. І набувати відповідної спортивної форми, щоби бути конкурентоспроможним на міжнародній арені, куди так прагнемо, але не зовсім готові. Отож, коли наберемо м’язів усередині країни, то легше виборюватимемо місце під сонцем за її межами. Пригадуєте, як ставали часто чемпіонами світу з шахів радянські гросмейстери? А чому? Бо сильна конкуренція була в середині країни: рівень шахової боротьби був такий, що здебільшого гра за кордоном була легенькою прогулянкою. Навіть розслабилися.

Доки не натрапили на американця Бобі Фішера. Отож, щоби не повторювати помилки минулого в час, коли домінують ті ж американці, треба переглянути власну, набуту, переконаний, під впливом колишніх окупантів, космополітичну нецивілізованість і жити за прикладом Заходу. Бо тамтешній рівень життя змушує задуматися: часом не міжнаціональна гармонія спричинила також отой розвій економіки, соціальних досягнень, прав, свобод і культури? Чи не тому в них немає боделанізму й ківалівщини, бо давно поклали крайксенофобії та її подібним пережиткам вандалізму, що притаманні лише деспотичним режимам, а не демократичним суспільствам? І чи не тому вони такі на Заході могутні й у військовому відношенні, бо є монолітними як політичні нації...

P.S. Торік автор цих рядків писав, що крига скресає, бо боротися за українську мову почав в Одесі навіть губернатор С. Гриневецький. Нині його хитонуло трохи не в той бік, але наразі зажевріло з іншого: стало відомо, що навіть М. Жванецький заявив, якщо коли й доведеться емігрувати з Росії через загрозу тоталітаризму, яка там зростає, то він вибере лише Україну, бо саме тут нині найбільше відчувається не лише свобода слова й людських прав, а й міжнаціональна гармонізація... Чи не синдром, часом? І не лише на Одещині, бо й колишня киянка Клара Новікова, що втекла до Москви зі своєю "тітонькою Сонею", раптом повідомила, що має намір не просто повернутися, а й отаборитися біля Андріївської церкви. Де сподобила собі місце для проживання навіть колишня перша леді Людмила Кучма.

Україна стала ближче до Ізраїлю, ніж Росія

Після перемоги Віктора Ющенка на виборах президента Ізраїль розглядатиме Україну, а не Росію, в якості основного стратегічного партнера на пострадянському просторі.

Таку думку висловив один з найавторитетніших ізраїльських оглядачів Георг Мордель в інтерв’ю "Німецькій хвилі"

За твердженнями ізраїльських аналітиків, демократизована останніми президентськими виборами Україна заслуговує на більшу увагу та розбудову активніших міждержавних контактів.

Крім того, свого часу виникла напруженість у стосунках ізраїльтян з Москвою через можливий продаж російських ракетних комплексів до Сирії.

Мордель вважає невідворотним погіршення відносин з Росією, чиєї зброї Ізраїль не хотів би бачити у арабських сусідів.

"Зрозуміло, що не можна розраховувати на Росію як на "великого приятеля". Якщо Ющенко справді виконає те, що він казав, або ж дотримуватиметься цієї лінії, — з’явиться ще один нейтралізуючий фактор", — каже він.

"Німецька хвиля" також повідомляє, що після телефонної розмови Президент України прийняв запрошення ізраїльського прем’єр-міністра Арієля Шарона найближчим часом відвідати з державним візитом Ізраїль.

 

("Молодь України", 2005.02.15)

Надир Бекиров: ’’Процесс по бару ’’Коттон’’ и нападения на журналиста ОРТ мы рассматриваем, как действия против крымско-татарского народа’’

"Я не буду рассматривать процессы, связанные с нападением на русскую молодежь в баре "Коттон" в марте прошлого года и нападением на журналиста Российской телекомпании ОРТ, как политические события", — отметил сегодня на пресс-конференции в Симферополе адвокат Виктор Овечкин, который защищал в суде одного из осужденных Куртсеита Абдуллаева. В. Овечкин подробно рассказал журналистам о результатах своей многомесячной работы. Кроме того, присутствующим были показаны видеозаписи, сделанные в поселке Симеиз, а также адвокат К. Абдуллаева предлагал ознакомиться всем желающим с документами следствия. В завершение своего монолога В. Овечкин отметил, что не считает совершенные действия в п. Симеиз преступлением: "По Симеизу нет состава преступления, т.к. лица, снимавшие там, не представились, когда их попросили. А по "Коттону", я считаю, состав преступления есть. Но только, кто его организовал?"

В свою очередь, президент Фонда Исследований и поддержки коренных народов Крыма Надир Бекиров отметил: "Мы считаем, что процесс по бару "Коттон" и нападение на журналиста ОРТ — это действия против крымско-татарского народа. Правительство Крыма незаконно оказывает давление на крымских татар. Это, на мой взгляд, часть общей политики террора".

Надир Бекиров отметил также, что "решение суда мы будем обжаловать и подавать апелляцию уже в марте".

 

(“Крымская линия”, 22 февраля 2005 г.)

Меджлис не предоставил документов, подтверждающих фабрикацию "дела о резне в "Коттоне"

Громкие заявления руководителя политико-правового управления меджлиса (нелегального "крымскотатарского "парламента") Надира Бекирова относительно фабрикации уголовного дела об избиении журналистов в Симеизе и организации драки в симферопольском баре "Cotton club" документально ничем не подтверждены. Об этом сообщил прокурор Крыма Виктор Шемчук во время своей пресс-конференции в Симферополе.

"По крайней мере, мне не известно о том, что от Бекирова в органы прокуратуры поступали какие-либо материалы, опровергающие выводы досудебного следствия или же опровергающие приговор суда", — сказал господин Шемчук.

Как напомнил заместитель прокурора-начальник управления надзора за поддержанием государственного обвинения Алексей Кошман, по приговору Центрального районного суда Симферополя от 29 декабря 2004 года осуждены шесть лиц за совершение хулиганских действий в баре "Коттон" и избиение журналистов. Сейчас дело находится в стадии апелляционного обжалования.

Напомним, 15 февраля Бекиров заявил, что 6 крымских татар, осужденных по резонансному "делу о резне в "Коттоне", признаны виновными на основании сфальсифицированных доказательств. Факты, подтверждающие это заявление, он обещал обнародовать позже.

"Мы хотели бы наглядно продемонстрировать общественности, что процесс имеет политический характер", — добавил Бекиров.

Между тем, на интернет-сайте "Крымский форум" в начале февраля появился топик, создатель которого предупреждает крымских студентов о желании меджлиса добиться оправдательного приговора по этому делу. Кроме того, посетителям форума предложено самоорганизовываться в небольшие автономные группы, которые можно было бы объединить в ходе акций протеста против "попыток сделать из уголовников жертв режима и героев национальной борьбы".

Напомним, как сообщал "Новый Регион", в резонансном уголовном деле были объединены несколько преступных эпизодов. В частности, в нем фигурировало избиение операторов телекомпаний "Интер" и "Первый канал", произошедшее в начале марта 2004 года в Симеизе. Тогда группа крымских татар с палками, ломами, лопатами и кирками в руках напала на операторов двух телекомпаний, снимавших в Симеизе сюжет о самозахвате прибрежной земли. В результате, оператор "Первого канала" Вадим Теличев получил травму позвоночника и ушиб головного мозга, а его камера была разбита ударом кирки.

Через две недели те же люди ворвались в симферопольский бар "Cotton club" с ножами и обрезками арматуры в руках. С криками "Аллах акбар!" они набросились на посетителей заведения. Жертвами этого происшествия, названного позже "резней в "Коттоне", стали все, кто находился в тот момент в баре. Двое из них попали в реанимацию с проникающими ранениями легких и сердца.

Нападавшие заявили, что пришли в бар, чтобы отомстить за крымского татарина, которого двумя часами ранее некие скинхеды избили на улице Пушкина. Суд же решил, что драку на Пушкина так же инициировала группа крымских татар.

В течение всего процесса под стенами здания суда митинговали родственники подсудимых и активисты меджлиса, которые утверждали, что на скамье подсудимых оказались "жертвы милицейского беспредела" ("Новый регион — Крым").

 

(“Крымская правда”, №33, 22 февраля 2005 г.)

Милиция за дракой наблюдала?

В минувшие выходные в поселке Куйбышево Бахчисарайского района произошла массовая драка с межнациональным подтекстом.

Как стало известно, началось все с обычной бытовой ссоры: русский парень толкнул на дискотеке крымского татарина. Ребята решили выйти "разобраться" на улицу, где их поджидали около 100 крымских татар. Через некоторое время к месту выяснения отношений начали подъезжать маршруточники той же национальности. Разумеется, в конфликте оказались правы те, кого было больше. Двое избитых славян с множественными травмами были помещены в районную больницу.

Как говорят сотрудники крымской милиции, подобные конфликты происходят на сельских дискотеках в Бахчисарайском районе регулярно, потому в селах и поселках каждые выходные дежурят наряды ППС.

 

(“Крымская правда”, №29, 16 февраля 2005 г.)

Міжконфесійні взаємини

Мовчить «Наша віра». І наша влада

Майже сенсація: про бездіяльність нової влади заявили ті, хто стояв на Майдані, – відомі громадські діячі, лідери організацій, які із зародку президентських перегонів підтримували кандидатуру Віктора Ющенка. Звісно, це емоційний сплеск, але не безпідставний.

Народний депутат з «Нашої України», голова комітету ВР з питань боротьби з корупцією і оргзлочинністю, лідер партії Християнсько-демократичний союз Володимир Стретович, голова організації «Громадянська позиція», президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко, один з лідерів «Пори» Євген Золотарьов та відомий дисидент-шістдесятник Євген Сверстюк провели прес-конференцію «Бездіяльність нової влади щодо захисту закону, прав громадян і утвердження справедливості в країні».

Про причину «Вечірка» вже інформувала: увечері, 4 лютого, близько 30 невідомих молодиків і людей у рясах вчинили напад на патріархію УАПЦ та редакцію газети «Наша віра», викинули на сніг редактора, доктора філософії, письменника, шевченківського лауреата та лауреата премії ЮНЕСКО Євгена Сверстюка, багаторічного політв’язня комуністичного режиму Віталія Шевченка та канцлера патріархії УАПЦ, настоятеля храму Валерія Копійку.

Минуло півмісяця. «Наша віра» не виходить, церковна школа й Інститут візантиністики не працюють, бібліотека й виставка ікон зазнали руйнувань.

«Та найбільша ганьба – церква ж зачинена, люди моляться на порозі і на морозі», – з сумом повідомляє сивоголовий в’язень сумління Євген Сверстюк.

«Із трьох джерел, зокрема й від народних депутатів, звістку про напад отримав міліцейський міністр Юрій Луценко», – стверджує Олександр Сугоняко. Знають про інцидент, як наголошує Є.Сверстюк, також прем’єр з віце-прем’єрами. «Нема даних, чи відомо Президентові», – додав редактор.

– Владі пора вже переходити від переможної ейфорії до рутинної праці. Подивитися на людей, захистити, говорячи словами нашого Президента, маленьких українців, бо натхнений Майданом народ може сказати своє слово вдруге, – запевнив Володимир Стретович.

Звісно, нині можна дорікнути цим людям, що дуже зарано вони звинувачують неосідлу повністю владу. Може, просто ображаються Сугоняко зі Стретовичем, що їм як активним революціонерам не дісталося у ній посад. Але як юрист Стретович переконаний, що міністрові Луценку достатньо було лише вказати підлеглим: «Зробіть усе, згідно із законом!» А закон такий: учасників насильницьких дій треба затримати, ситуацію врегулювати, а організаційні й майнові суперечки вирішувати у суді. Наразі біля церкви на вул.Трьохсвятительській «Пора» встановила намет. «Їх буде більше, пікетуватимемо владу, застосуємо інші методи тиску на тих, хто закриває очі на злочин», – каже Золотарьов.

Приміщення перебуває в комунальній власності Києва, патріархія УАПЦ, за словами Сверстюка, його орендує. Але конфлікт, на думку учасників прес-конференції, більше громадсько-політичний. Сугоняко вважає цей напад «провокацією глибинного плану» проти Ющенка. Мовляв, навіть Кучма не посмів закрити опозиційну газету, викинути на вулицю шістдесятників, повісити замок на двері храму… Світ би після цього подумав, що Україна – це Білорусь. А з перших днів президентства Ющенка таке трапилося. Однак відомо й інше: напад вчинили ті, хто торік, 30 вересня, від імені УАПЦ заявили про підтримку Віктора Януковича, попри проголошений патріархією нейтралітет на виборах. Більше того – на прес-конференції журналістам роздали документальні свідчення того, що впродовж чотирьох років цю групу опікував сам Кучма, аби зберегти панування Московського Патріархату і не допустити обрання главою УАПЦ Костянтина Багана, митрополита УПЦ у США. Євген Сверстюк опублікував у «Нашій вірі» десятки викривальних статей щодо цих фактів. Може, й це стало причиною нападу. Але не виправданням. Бо й для з’ясування друкованої правди є суд.

«Наша віра» витримала протидію совєтської влади. Вона видавалася як опозиційна при режимі Кучми. Першого дня влади В.Ющенка і Ю.Тимошенко редакцію викинуто на сніг – і на Сверстюка можна вже не зважати… І про це мене запитують з Америки, Німеччини, Польщі, Канади та Франції. Що їм відповідати?», – пише Євген Сверстюк Президентові й Прем’єр-міністру. І чекає відповіді.

 

(«Вечірній Київ», №30, 18 лютого 2005 р)

Практика правозахисту

Учні Рівненського економіко-правового ліцею запропонували власні ідеї стосовно прав та захисту дітей в Україні під час Всеукраїнського дитячого форуму, присвяченого 15-річчю прийняття Конвенції ООН про права дитини, який відбувся днями у київському ліцеї №100 “Поділ”

Учасниками дитячого форуму стали призери міської олімпіади з правознавства одинадцятикласники Тетяна Ільїна, Ольга Шолудько, Катерина Федорович та Леонід Шандрук. Разом з молодими правознавцями їздили викладачі, котрі також брали участь у дебатах, проте вже педагогічного складу. Юним інтелектуалам сподобалось спілкування з представниками владних структур, журналістами та громадськими діячами. Зокрема, у секціях форуму разом з дітьми працювали народний депутат України Борис Безпалий, віце-президент ЗАТ “Український медіа-холдинг” Григорій Шверк, представники міністерств та відомств.

— Подібні заходи не залишають сумніву, що саме так зближуються люди більше, не лише як колеги, а й як друзі, — каже директор міського економіко-правового ліцею Світлана Алексеєвич.

(“Ого”, м. Рівне, 10 лютого 2005 р.)

У недержавних організаціях

Правозащитник — это звучит гордо

Б. Яковлев

Трудно назвать такую значимую общественную проблему, которую в нашей стране не заболтали бы. Под флагом смены тоталитарного режима на демократический и установления правового государства у нас слово демократия стало синонимом некоего другого, весьма созвучного слова, уже переставшего быть неологизмом.

По данным Мирового банка, Украина заняла первое место в СНГ по криминалу и коррупции. Международные эксперты особо выделили несколько категорий населения, проявивших активность во взяточничестве. Это судьи, милиционеры, чиновники райгосадминистраций, работники налоговых инспекций и Пенсионного фонда, преподаватели вузов и медики.

В отличие от населения страны в целом, которое почти поровну поделилось на выборах Президента Украины на бело — голубых и оранжевых , правозащитники Украины, за исключением немногочисленных прокоммунистических организаций, сделали ставку на последних, поскольку ставка на западные ценности однозначно и неизбежно предполагает приоритетной задачей государства защиту прав человека и его основных свобод. И если бы осталась старая власть с президентом Украины в лице ее любого ставленника, по криминалу и коррупции Украина наверняка заняла бы первое место в мире. Мы к этому успешно шли. К тому же в Севастополе и Крыму, как коммунистических заповедниках, по заявлению Уполномоченного ВРУ по правам человека Нины Карпачевой, права человека и его основные свободы нарушаются на 20 процентов больше, чем в среднем по Украине (Голос Украины за 26.09.2003 г.).

В странах с развитой демократией нашли панацею борьбы с этим мировым злом. Там правозащитники наделены огромными полномочиями, вплоть до наложения вето на кредиты в страны, которые плюют на права человека и его основные свободы. Авторитет правозащитников там выше, чем у адвокатов. А судьи, в отличие от наших, с обвинительным уклоном исповедуют философию правозащиты.

Надо ли говорить о том, что на правозащитную деятельность там выделяются огромные средства через спецфонды, получающие налоговые льготы? Правозащиту в подлинно демократических странах финансирует бизнес. Наши бизнесмены предпочитают кормить коррумпированных чиновников, хотя страдают от них более, чем другие слои населения. Ведь им есть что терять. Таким образом, статус правозащитников и отношение к ним в обществе больше говорят об уровне демократии в стране, нежели бесконечные слова и декларации в СМИ.

В свете изложенного можно понять актуальность всеукраинской постоянно действующей конференции региональных правозащитников под названием “Суду нужна революционная переделка”, которая прошла 11-13 февраля 2005 года в Днепропетровске.

Финансировала конференцию, главным образом, Партия правозащиты, горком которой, к слову, есть и в Севастополе.

Конференция названа постоянно действующей, ибо предполагается проводить очередной форум правозащитников раз в квартал в очередном регионе Украины. В мае с.г. планируется проведение аналогичного мероприятия в Сумах по предложению их правозащитников.

На конференцию правозащитников в Днепропетровске был приглашен академик Умаои, аналитик, политтехнолог и сатирик, активно пишущий на судебно-правовые темы. Он прочитал два доклада. Один опубликован в материалах для участников конференции, а другой будет напечатан в газете Партии правозащиты.

Правозащитники в своих выступлениях показали трагическую обстановку, сложившуюся в связи с судебно-правовым беспределом. Так, одна судья рассказала, что в судах наблюдается недокомплект судебного корпуса. Но не потому, что недостает юристов, аттестованных для работы в судах (таких более чем достаточно), а потому, что в иных регионах место судьи стоит 10 — 15 тысяч баксов. Не у всех претендентов в служители Фемиды есть столько денег.

Наряду с четырьмя активными региональными правозащитными организациями Украины Всеукраинской конференцией правозащитников был также рекомендован севастополец Яков Бронштейн для участия в парламентских слушаниях по судам.

Правозащитники приняли развернутый пакет рекомендаций по оказанию содействия новой власти в борьбе с криминалом и коррупцией. Такая задача во время избирательной кампании по выборам президента Украины командой В. Ющенко называлась приоритетной.

 

(Слава Севастополя”, 26 февраля 2005 г.)

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори