пошук  
версія для друку
09.05.2005 | Володимир Павлів

Українська журналістика потребує автолюстрації

   

У принципі, я міг би написати — “самоочищення”, але вжив слово “автолюстрація”, щоб дати знак, що роздуми ці ведуться на маргінесах тієї заплутаної і складної дискусії про люстрацію, котра зараз триває в Україні. Тема потреб і перспектив люстрації в журналістському середовищі, а також поміж керівних кадрів ЗМІ вже досить вичерпно представлена на сторінках різних видань. Єдине, чого мені в цих публікаціях бракувало, — це ширшого обговорення аспекту автолюстрації журналістського середовища.

Почати потрібно з того, що самоочищення українського журналістського середовища триває перманентно. Щоразу, як хтось із наших колег зробив якесь “свинство” у професійній сфері, частина середовища визнавала це “руконеподаваємим”. Інша річ, що ці акти були в основному індивідуальними і не завжди послідовними. Отже, автолюстрація мала б зробити процес “руконеподавання” системним і послідовним. Як?

Як переконати журналіста з провінції чи випускника якогось факультету журналістики, щоб той не “подавав руку” Ряшину, Мустафіну, Оселедчику та багатьом іншим “менеджерам”, від рішення яких може залежати успішна кар’єра, високий заробіток, з’ява на екрані тих же згаданих вище журналістів?

Переконати в цьому важко, але це не означає, що ми цього не повинні робити — хоч би просто в рамках передавання досвіду на тему “Хто є хто в українській журналістиці”. Чи переконаємо багатьох — побачимо, але самі ми просто зобов’язані принципово не подавати руку цим людям, принаймні до часткової покути. Коли це з позиції окремих людей перетвориться на традицію журналістського середовища — це може мати вплив на оздоровлення української журналістики в цілому. Навіть якщо це не приведе до “ритуального лінчування” скомпрометованих типів, то принаймні може прислужитися до вироблення певного етикету, моральних стандартів самого середовища — віднині й на майбутнє.

Зрозуміло, що це “ритуальне лінчування” можуть собі дозволити ті з нас, хто вже має достатньо певну позицію і чисту біографію, щоб не заглядати в очі “топ-менеджерам”. Люди, які мають достатній авторитет як серед колег-журналістів, так і серед читачів-слухачів-глядачів — наших головних суддів, зобов’язані також очистити поняття “журналіст-професіонал” від злоякісного пихатого нашарування, котре в устах квазіжурналістів і псевдоредакторів звучить подібно — “проffесіонал”. Усім цим “владам, альошам, славам” — котрі в силу своїх “топ-менеджерських” посад вважають себе super-“проffесіоналами” — ми зобов’язані усіма доступними методами нагадувати, що невід’ємною основою для оцінювання професійних якостей журналіста є чесність. Журналісти, редактори, менеджери ЗМІ, які виявилися нечесними — були спіймані на брехні, на шахрайстві, на маніпуляції, — не можуть вважатися професіоналами.

Тут варто додати, що поняття професіоналізму не присвоюється журналістові навічно. Підтримувати себе у відповідній формі професійний журналіст повинен так само, як і професійний спортсмен. Тут хочу нагадати одну історію десятирiчної давності. В середині 90-х років наші зовнішні цинічні друзі, а пізніше і внутрішні сентиментальні вороги в галузі розвитку нової української журналістики зробили ставку на кількох “молодих професіоналів”, котрі “подавали надії”. У такій довірі було відмовлено, наприклад, таким легендарним у середовищі постатям як Сергій Набока і Сашко Кривенко. Хлопці, кажучи без зайвої делікатності, часом бухали і скандалили, а щодо імовірних спонсорів не виявляли достатньої гнучкості. Кількох iз тодішніх “молодих професіоналів” ми всі знаємо. Це і Микола Канішевський — той, що пiд час оранжевої революції особисто звільнив журналіста Голосняка, який протестував проти цензури; і В’ячеслав Піховшек — той, що задовго до революції вславився своїми “Епіцентрами”; і Микола Княжицький — той, що напередодні другого туру президентських виборів несподівано вискочив із статтею, в якій переконував, що не буде голосувати за Ющенка, бо той, мовляв, зі старої комсомольської номенклатури.

Від нас теж залежатиме (принаймні в рамках наших ЗМІ чи на тих публічних форумах, у яких ми беремо активну участь, — конференції, дискусії, презентації тощо) реалізація того, що Юлія Мостова називає “позбавлення, принаймні на якийсь час, права публічного голосу” найбільш скомпрометованих журналістів, аналітиків, піарників і т.д. Гадаю, не лише в мене викликає протест те, що деякі навіть неолігархічні ЗМІ представляють право оцінки якихось подій на рівних умовах, скажімо, Михайлові Погребинському і Володимиру Полохалу — це щонайменше некоректно щодо другого з них. Якщо вже хтось має необхідність запропонувати своїй аудиторії думку людини, причетної до розповсюдження темників, до масового обману громадськості, то нехай, цитуючи Погребинського, робить застереження, що це думка людини з моральною вадою. Не кажу вже про ті видання, котрі в пошуках сенсаційності “розкручують” такі скомпрометовані провокаторські “проекти”, як корчинські-вітренки. Такої практики ЗМІ не може заборонити жоден суд, але на це можуть не погодитися журналісти і редактори, якщо для них це справа принципу.

І тут я б не погодився з Юлією Мостовою в тому, що в процесі самоочищення журналістського середовища “масові акції є недоречними”. Залежно від того, що розуміти під “масовими акціями”. Хочу навести один приклад iз Польщі. Кожного року 13 грудня в річницю впровадження у цій країні воєнного стану група праворадикальної молоді приходить уночі з факелами під приватний будинок генерала Ярузельського, котрий несе відповідальність за цей “злочинний акт”. Ось уже 15 років суди незалежної Польщі не можуть довести генералові його вини, але молоді поляки щороку приходять під його вікна і нагадують йому про це. Чому б нам не ввести традицію в усіх незалежних ЗМІ раз на рік, скажімо, 28 листопада (коли під час помаранчевої революції на Київ ішли підрозділи Внутрішніх військ) не нагадати головним антигероям революції зі сфери ЗМІ, що вони говорили, друкували і показували в ці дні? Для цього вироки суду не потрібні.

Ще один метод очищення медіального простору пропонує у своєму тексті “Кадри таки вирішують усе” Наталія Лігачова. А саме: “Здійснити моральний тиск на власників медіа і топ-менеджерів”. Хто мав би здійснити цей “моральний тиск”? Можуть, звичайно, чільні представники різних еліт — передусім політичної (яка реалізує владу) і економічної (яка дає рекламу) — але сумнівно, щоб цей тиск здійснювали задля свободи слова. З іншого боку — чи тиск журналістського середовища може мати якесь значення для керівництва ЗМІ?

Справа важка, але не безнадійна. Коли у 1995 році ММЦ “Інтерньюз” під керівництвом Миколи Княжицького починав робити мережу інформаційного мовлення для УТ-2 з незалежними новинами Миколи Канішевського “Вікна”, у нього виникла проблема з кадрами власне через те, що київське журналістське середовище мало до Миколи суттєві застереження. Тоді, щоб урятувати ситуацію, Княжицький запросив зі Львова авторитетного в середовищі журналіста Олександра Кривенка, в команду до котрого прийшла частина людей, які не хотіли працювати безпосередньо з Княжицьким.

Не менш повчальною і цікавою є історія, чим завершилась ця співпраця. Не минуло й трьох місяців після виходу в ефір “Вікон”, як команди Кривенка і Канішевського (всього понад 30 осіб) демонстративно покинули організацію, очолювану Княжицьким. Цей демарш мав на меті, зокрема, підірвати виробничу потужність нової телеорганізації і зруйнувати її щойно народжену престижність. Удалося це частково. На місце професійної і знаної команди ведучих, журналістів, режисерів відразу ж прийшла нова маса людей — недовчених і незнаних, хоч у більшості симпатичних і порядних — людей, які тільки чекали свого шансу. Аудиторія тодішніх “Вікон” теж дещо змінилася, але не зникла — персональні зміни сприйняла як щось належне. Як кажуть галичани в таких випадках, “кожна потвора знайде свого аматора”.

І врешті, чи не найважливіше запитання: чи ця автолюстрація журналістського середовища потрібна взагалі і чому саме зараз? Якщо ми цього не зробимо зараз, коли в суспільстві ще панує постреволюційна потреба змін та самоочищення, то вже за якийсь час ще ми самі (а не наступники) пошкодуємо за цим. Не встигнемо й оглянутися, як на дріжджах критики неуникненних поразок нової влади, зміцніє медіа-імперія Пінчука з передовим “незалежним публіцистом” Дмітрієм Кісєльовим в головній ролі. А там, “дасть Бог”, підросте й медіа-імперія Ахметова з “незалежним аналітиком” Костею Бондаренком на чолі. Ну і так далі. Вони, відповідно, реабілітують таких “поважних експертів”, як Михайло Погребинський, та незалежних журналістів, як Анна Стеців-Герман й іже з ними.

Першими ластівками цих нелегких для української журналістики часів можемо вважати два приклади. Перше — це те, що тихо сконало “Громадське радіо”, незважаючи на його беззаперечні заслуги для свободи слова і становлення громадянського суспільства. А друге — це те, що галасливо пожвавилась хоч і маргінальна, зате скомпрометована телекомпанія “Київська Русь”, співробітники якої — цитую — “призывают международные общественные, правозащитные организации, сообщество журналистов проявить солидарность с ними и защитить свободу слова, священные принципы демократического общества”.

Не мине й 10 років (а може, вистачить і двох наступних виборів — парламентських і президентських), як нове покоління як українських, так і західних журналістів та експертів, а головне — вітчизняних виборців не надто розумітимуть, чому це Мостова і Павлів мають більше морального права говорити про журналістську етику, ніж, скажімо, Дмитро Джангіров чи Василь Базів. Тож — відділімо зерна від полови, поки не пізно.

(“Україна молода”, №43, 10.03.2005)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори