Чого варте вибачення
Але втішалися працівники редакції недовго. Адже за всіх перепросин заступника міністра, який просив вибачення за львівських міліціянтів у газети довго і переконливо, для нас справу досі не розкрито. Ми і далі не знаємо ані виконавців, ані замовників акції, яка завдала значних матеріальних і моральних збитків редакції. Виконавцям, як сказав пан Москаль, дали можливість прийти з каяттям. Якщо ж ні, то їх усе одно затримають найближчим часом.
Непокоїть, по-перше, це "найближчим часом". Поняття, чесно кажучи, не надто точне. Незрозуміло, крім того, з якого це дива особам, які, носячи міліцейську форму, вчинили злочин, дають час покаятися. Адже тільки великим дивом останній працівник пішов зі спаленого кабінету за півгодини-годину, а може (адже точного часу підпалу ми не знаємо), й за кілька хвилин перед підпалом! Він міг згоріти, як згорів компютер, за яким він працював, чи особисті речі на його столі! А тих, хто ледве не призвів до смерті людини, не затримано, хоча їхні імена відомі керівництву МВС!!! А що, коли вони за час, який отримали на "щиросердечне зізнання", зникнуть з міста чи з країни? Просити вибачення в газети приїде вже не заступник міністра, а сам міністр Юрій Луценко, котрий, до речі, разом з Олександром Морозом приїжджав у нашу редакцію незадовго після підпалу і щиро нам співчував?
По-друге, хотілось би вірити, що йдеться не лише про сержантів чи лейтенантів, які, мабуть, були виконавцями. Дуже сподіваємося, що затримають і замовників, і на погонах у них будуть зірочки трохи більшого розміру. Але наразі лише сподіваємося. Насторожує те, що жодного натяку на це не зробив генерал Москаль. Насторожує те, що ще тиждень тому начальник міської міліції пан Курочка говорив нам зовсім не те, про що сказав передучора заступник міністра. Насторожує ще й те, що серед міліційних керівників зявилося не надто багато справді нових людей, а щодо декого з них є аж забагато претензій зусібіч... Я особисто занепокоєний тим, що як півроку тому телефонували з погрозами до тодішнього керівника редакції, так зараз телефонують до мене. Можливо, це повязано зовсім не з тим, що минулого тижня ми згадали про підпал газети і подали тему гостро (а як іще ми могли її подати?!). Можливо, це взагалі просто хуліганство. Але в країні, де міліціонери вбивають журналістів і підпалюють редакції, як на мене, мають право на життя будь-які, навіть найбільш неймовірні версії.
Наразі ж поступівцям залишається лише сподіватися. Сподіватися, що нова влада — справді нова, а нова міліція справді нас берегтиме. Мені ж особисто залишається писати до правоохоронців заяву про погрози і сподіватися, що вона не залишиться просто папірцем.
(“Поступ”, м. Львів, 5 березня 2005 р.)